9. Регіональні особливості розвитку і розміщення світового автомобілебудування.

Автомобілебудівна галузь відноситься до машинобудівного комплексу.

Сформувалися три головних ареали світового автомобілебудування: азіатський - із провідною роллю Японії, американський - з домінуванням США й західноєвропейський - з менш вираженим домінуванням ФРН і Франції.

Найбільшу кількість автомобілів виробляє Японія (1/4 світового виробництва).

Частка країн Європи в останні роки становить біля 32-34% обсягу світового виробництва легкових автомобілів. В останні роки європейське автомобілебудування (як і світове) стає все більш інтегрованим та „глобалізованим”, зростають прямі закордонні інвестиції, як в країни регіону, так і за його межі.

США випускає 18% автомобілів світу. Американська компанія "Форд" є другим у світі виробником автомобілів, 60 % її автомобілів виробляються за межами США.

Автомобілебудування Німеччини займає третє місце у світі, що становить понад 14 % світового виробництва. П'ять найпопулярніших у світі фірм: "Даймлер-Бенц'", "БМВ", "Фольксваген", а також "Опель" і "Форд'" випускають у Німеччині понад 90% усіх автомобілів. При цьому "Форд" - німецька філія американського концерну "Форд", а "Опель" - дочірнє підприємство американської фірми "Дженерал Моторс".

Щорічно у світі випускається 40~50 млн автомобілів, четверта частина яких — вантажні автомобілі та автобуси.

10. Об’єкт та предмет вивчення дисципліни «Регіональна економіка», її місце в системі наук.

Дисципліна "Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка" є складовою навчального плану загальнонаукової та професійної підготовки фахівців економічного профілю вищих навчальних закладів України. Наука про розміщення продуктивних сил, як і інші науки, виникли і розвиваються у тісному зв’язку з практичними потребами і запитами людського суспільства.

Розміщення продуктивних сил – галузь економічної науки, що вивчає спеціальні просторові аспекти прояви дії економічних законів.

Отже, раціональне розміщення продуктивних сил є одним з найважливіших чинників зростання економічної могутності України. Вивчення дисципліни "Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка" є надзвичайно актуальним у наш час.

Об’єктом РЕ є регіон,як частина території країни. Предметом РЕ являється виявлення законів, закономірностей та визначення принципів та факторів цілеспрямованої просторової організації продуктивних сил. Складність питання про місце регіональної економіки в системі економічних наук полягає в тому, що регіональна економіка має не тільки власний предмет і власний об'єкт вивчення, вона займається ще і регіональними аспектами економічного життя.

Актуальність вивчення дисципліни полягає в тому, що:

- вона дає можливість студентам розбиратися в особливостях поєднання таких елементів, як місця прикладання праці, людські ресурси і природно-ресурсний потенціал у конкретному місці простору і у певний час, тобто в конкретних просторово - часових координатах, а також розглядати це поєднання як фактор і передумову діяльності, так і наслідки діяльності;

- знання, які в ній можна почерпнути, дають змогу виробити належні погляди на регіональну політику в державі.

Мета дисципліни – пошук такої територіальної організації і таких форм продуктивних сил для конкретних умов геопросторово-часових координат, які б функціонували в цих умовах з найвищою ефективністю;

- сформувати у студентів теоретико-методичні знання і практичні навики з питань організації виробництва.

У сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.

- Одна з функцій регіональної економіки — створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. - Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно.

- У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв'язання завдань регіонального характеру.

- У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

11. Класифікація регіональної політики (напрями, принципи).

Регіональна політика - сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства.

Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає систему суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території.

Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого - управління регіональною економікою.

Стратегічні цілі регіональної політики України:

--політичні: збереження унітарної незалежної держави, усунення умов для дезінтеграційних, сепаратистських процесів;

--економічні: забезпечення комплексного, збалансованого розвитку регіонів на основі реалізації їх потенціалу, зменшення соціально-економічної диференціації, прискорення ринкового реформування;

--соціальні: реалізація конституційних прав громадян, забезпечення необхідних умов для життя незалежно від місця проживання.

Регіональна політика в Україні здійснюється на основі таких принципів:

- системність, згідно з яким у процесі формування та реалізації державної регіональної політики мають враховуватися у взаємному зв’язку загальнодержавні, регіональні та місцеві інтереси;

- географічна обґрунтованість, згідно з яким формування та реалізація державної регіональної політики мають спиратися на географічні знання про території, їх природні, економічні, історичні, демографічні та інші особливості, етнічні і культурні традиції з метою збереження самобутності окремих частин країни та ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів;

- нституційність та законність, за якими реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, інших актів законодавства та на основі чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

- пріоритетності забезпечення прав і свобод людини і громадянина, максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів;

- забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної системи;

- диференційованість надання державної підтримки регіонам з урахуванням рівнів їх соціально-економічного розвитку, природно-ресурсного потенціалу та інших факторів відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством;

- стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для об’єднання їх зусиль з метою розроблення та реалізації заходів, які становлять спільний інтерес.

12. Теорія просторової економічної рівноваги А.Льоша, її роль в регіональній економіці.

У своїй головній праці "Просторова організація господарства" (1940) цей економіст модифікував ідеї В. Кристаллера і дійшов висновку, що виробничі підприємства й організації сфери послуг для обслуговування покупців своєї зони (правильного шестикутника) мають бути розміщені у вершинах (кутах) кристаллерової (гексагональної) решітки. Єдиним критерієм оптимального розміщення він вважав отримання максимального чистого прибутку. Концепція А. Льоша передбачала необхідність урахування особливостей податкової системи, конкуренції, державних кордонів, впливу технічного прогресу та ін. Головним, на його думку, є не оптимальність розміщення підприємств, а ринок і прибуток. За цією теорією, "під динамічним кутом зору найвигіднішого розміщення зовсім не буває, оскільки передбачити майбутнє неможливо".

Великого значення А. Льош надавав ринкам збуту продукції, реальній конкуренції, використовуючи геометричну модель "конуса попиту" і низку рівнянь для визначення залежності кількості спожитого товару від відстані перевезення його до центрального місця.

Значення теорії А. Льоша в тому, що в його працях розглядається як основна теорія просторової економіки, в якій вчення про "штандорт" пов'язане з економічним районуванням, зовнішньою торгівлею та іншими факторами, а розвиток промисловості — з проблемами розвитку інших галузей господарства.

Білет 13

Системно-структурний аналіз - метод, заснований на принципі системного підходу, що складається з декількох етапів: уточнення того, який науковий феномен береться для аналізу як ціле; виявлення можливо більшого числа елементів цілого; групування елементів у необхідне і достатнє число підструктур з узгодженням їх з наявними науковими теоріями; установлення різних зв'язків і відносин між елементами, підструктурами і цілим.

Структуру виробництва в регіоні можна аналізувати з погляду ступеня стабільності, рівня спеціалізації (диверсифікації), повторюваності виробничого процесу, повноти виробничо-технологіч­ного циклу, рівня пов’язаності регіонального комплексу. При структурному аналізі необхідно з’ясувати базові галузі (галузі спе­ціалізації) та оцінити інтенсивність виконання базових функцій, а також співвідношення між галузями спеціалізації, допоміжними (комплектуючими) та обслуговуючими.

Для оцінки стадії економічного розвитку регіону важливо визначити наявність у ньому первинних, вторинних, третинних і четвертинних видів діяльності. Для цього провадять ідентифікацію, тобто визначають, які конкретно стадії виробничого процесу концентруються в регіоні: управління, дослідження чи власне виробництво.

Показник рівня диверсифікації характеризує наявність і віднос­ну рівномірність розвитку в регіоні окремих галузей економічної діяльності. Галузеву диверсифікацію слід розглядати як величину, обернену галузевій концентрації регіону. Показники галузевої концентрації і галузевої диверсифікації розраховуються аналогічно показникам географічної концентрації і диверсифікації. Для їх розрахунку зіставляється частка зайнятих в окремих галузях у регіоні і країні (метарегіоні) в цілому. Ступінь диверсифікації ви­мірюється також за показниками обсягів виробництва, вартості основного капіталу тощо. Однак найбільш індикативним стосовно ступеня диверсифікації є показник зайнятості.

Білет 14

Залізни́чний тра́нспорт — вид транспорту, що здійснює перевезення пасажирів і вантажів в колісних екіпажах, що рухаються залізничною колією. Залізничний транспорт є частиною логістичних ланцюгів, які сприяють міжнародній торгівлі і економічному зростанню.

Головними складовими залізничного транспорту є:

матеріальна (власне залізниця), що ділиться на

інфраструктуру: залізнична колія і штучні споруди (мости, тунелі, вокзали, станції, депо), пристрої сигналізації, централізації і блокування (СЦБ), контактна мережа (прилади електропостачання, тягові підстанції)

рухомий склад: тяговий (локомотиви) і не тяговий (вагони) — вантажні і пасажирські

експлуатаційна, що в свою чергу ділится на:

технічну експлуатацію — диспетчерське керування, розробка оптимальних прийомів керування процесом перевезень;

комерційну експлуатацію — відносини з вантажовідправниками / вантажоотримувачами / вантажовласниками і пасажирами.

Довжина залізничної мережі різних країн
№	Країна	Довжина залізниць (км)
×	весь світ	1 122 650
1	США	194 731
2	Росія	87 157
3	Китай	71 600
4	Індія	63 518
5	Канада	49 422
6	Німеччина	45 514
7	Австралія	41 588
8	Аргентина	34 463
9	Франція	32 682
10	Бразилія	31 543
11	Польща	23 420
12	Японія	23 168
13	Україна	22 473
14	ПАР	22 298
15	Мексика	19 510
16	Італія	19 493
17	Великобританія	16 893
18	Іспанія	14 189
19	Казахстан	13 601
20	Швеція	11 481
21	Румунія	11 385

Залізничний транспорт відіграє важливу роль у функціонуванні та розвитку товарного ринку країни і задоволенні потреби населення в пересуванні. Основна роль залізниць визначається великими відстанями перевезень від головних туристотворчих центрів країни до її зовнішніх кордонів.

Порівняно з іншими видами пасажирського транспорту залізниці мають низку переваг, з яких найбільш важливими є:

— регулярність перевезень незалежно від пори року, часу доби та погоди;

— невисока вартість перевезення порівняно з вартістю перевезення іншими видами транспорту;

— можливість користування спальними місцями при переміщенні;

— розташування залізничних вокзалів у центрах міст чи близько них.

Організаційно-правову діяльність у сфері залізничного транспортного обслуговування на вищому міжнародному рівні провадить Міжнародний комітет залізничного транспорту (СІТ), заснований 1902 p. у Відні.

15. Складні методи економічного обґрунтування РПС.

Розміщення продуктивних сил є об'єктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. На основі галузевих і територіальних схем складають генеральну схему розміщення продуктивних сил країни. Складання схем є частиною передпланових територіальних досліджень. Для вирішення найважливіших проблем розвитку господарства розробляють цільові комплексні програми, у тому числі й територіальні. Проекти будівництва підприємств, схеми і проекти районних планів розробляють на проектній стадії обґрунтування розміщення виробництва і його територіального розвитку . Системний аналіз За допомогою системного аналізу можна порівнювати альтернативні варіанти розв'язання проблем удосконалення розміщення продуктивних сил та вибирати для практичного використання кращі з боку інтересів регіону. Застосування принципів системного аналізу дає змогу розглядати кожну економічну проблему як особливу систему у взаємодії з іншими. Сисемний аналіз робить можливим раціональне використання різноманітної інформації, дає змогу чітко визначити кожну проблему, виявити мету та вибрати ефективні методи розв'язання. Наукова розробка економіко-математичних методів роширила застосування системного аналізу розміщення продуктивних сил, придала цілеспрямованого характеру економічним розрахункам.  Балансовий метод. Балансовий метод є найпоширенішим у плануванні, зокрема у передпланових дослідженнях. Використовується система матеріальних, фінансових балансів, балансів трудових ресурсів, грошових доходів, видатків населення, територіальних балансів потужностей будівельних організацій , баланси місцевих будівельних організацій, виробів металообробної промисловості міжгалузевого використання. Баланси є звітні та планові. Науково-дослідні інститути проводять спеціальні дослідження з удосконалення регіональної системи балансів (розробка звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу та споживання продукції в областях та економічних районах.).  Техніко-економічні розрахунки.  Техніко-економічні розрахунки застосовуються на проектній стадії обгрунтування розміщення продуктивних сил (підприємств та територального розвитку виробництва). Порівняльну ефективність альтернативних варіантів розміщення виробництв визначають на основі розрахунку поточних (собівартості) та порівняння одноразових (капітальних) витрат. Обов'язково враховують показники матеріало-, енерго-, фондо-, трудо-, водомісткості та транспортабельності продукції. Економіко-статистичні та економіко-математичні методи З економіко-статистичних методів найбільш поширеними є обчислення індексів та середніх величин, кореляційний - регресійний аналіз, групування, графоаналітичний метод. Сутність економіко-математичних методів полягає у формалізованому описі економічних явищ та процесів у вигляді системи математичних рівнянь.Найбільш поширені з економіко-математичних моделей балансова та оптимізаційна

16. Екологічні проблеми розвитку металургійного виробництва в світі , сучасні зрушення у його розміщенні.

Одним із найбільших забруднювачів біосфери в багатьох країнах світу є металургійний комплекс. Металургійні комбінати з повним циклом — це фактично міста, які охоплюють десятки кілометрів. Копальні й підприємства чор¬ної металургії охоплюють величезні площі земельних угідь, використовують мільярди кубометрів кисню. На підприємства чорної металургії припадає близько 15 % всіх промислових викидів в атмосферу пилу, 8—10% — викидів діоксиду сірки, 10—15 % — загального обсягу споживання води. До цього слід додати величезну кількість твердих відходів (шлаків, шламів тощо). Нині найважливішим напрямом науково-технологічного прогресу є створення і впровадження маловідходних технологій, які дозволяють не лише зменшити забруднення довкілля, а й підвищити ефективність металургійного виробництва. Так, флотаційні відходи збагачення вугілля можуть бути використані для виробництва силікатної цегли. Основним споживачем доменних шлаків є цементна промисловість. Крім того, вони служать сировиною для виробництва бетону, в будівництві автошляхів, для залізничного насипу тощо. Також для покращення екологічного стану металургійних зон необхідно   оздоровити місця надмірної концентрації металургійних підприємств та підвищити рівень соціального захисту населення, що проживає в металургійних районах.  В останні роки спостерігаються наступні зміни у розміщенні виробництв металургійного комплексу:  - Протягом 1996-2006 років посилилась орієнтація на сировину, причому на великі родовища - Через стрімкий розвиток науково-технічних інновацій перевага віддається великим за покладами, але бідним за вмістом заліза родовищам, наприклад Курська магнітна аномалія в Росії або родовища у США, Канаді, Австралії.  - Технічні зрушення, пов’язані з використанням низьковідсоткових руд, скорочення витрат вугілля на коксування й зменшення використання коксу в доменному виробництві зумовили економічну доцільність розташування чорної металургії поблизу рудних баз, а особливо — у проміжках між базами руди, коксівного вугілля та районами збуту металів - У низці країн накреслилась тенденція розташовувати металургію в примор’ї, куди надходить імпортна залізна руда. Через це у міжнародному розміщенні продуктивних сил з"явився такий феномен, як припортова металургія. - Протягом останніх років у низці країн, що розвиваються, націоналізується гірничорудна промисловість і створюється власна переробна база, що дає значний поштовх розвитку металургійного комплексу в цих країнах.  - Через збільшення попиту на мідь виробництво цього металу поширилось в Чилі, Китаї та Польщі та у країнах,які ведуть перед  у споживанні міді  - Попит на срібло у світі постійно зростає, хоч видобуток останні три роки знизився (за рахунок Мексики, Перу, Росії та Казахстану). Надалі очікується розширення виробництва за рахунок  видобутку срібла у Австралії, Індонезії, США та Китаї.

17. Проблеми раціонального використання природно-ресурсного потенціалу регіонів світу.

Природно-ресурсний потенціал--важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови.  ПРП розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (або можуть використовуватись) при даному рівні розвитку продуктивних сил для досягнення певної мети В умовах сучасного науково-технічного прогресу, швидкого розвитку продуктивних сил, які ведуть до значного споживання природних ресурсів, глобального характеру набувають проблеми забезпечення та їх захисту.Тривалий час проблема обмеження природних ресурсів не розглядалася, однак з розвитком науки і техніки вона постала як проблема економічна, технологічна і світоглядна. В більшості країн сформувався такий устрій життя, коли розвиток їх досягається за рахунок дедалі більшого залучення у виробництво природних благ, що й зумовило значне виснаження природних ресурсів і виникнення енергетичної кризи. Після детального вивчення вичерпності природних ресурсів вчені прийшли до висновку, що основна проблема не в недостатку природних ресурсів, а в їх нераціональному використанні і забрудненні. Ресурсозбереження--це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію при¬родних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій са¬мій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміж¬них матеріалів.  Для економіки природокористування найголовнішими є два аспекти проблеми використання природних ресурсів: 1) виснаження природного середовища і природних ресурсів 2) заповнення цього середовища непотрібними компонентами, що робить його непридатним для споживання

18. Закономірності розміщення продуктивних сил і регіональної економіки як форма вияву економічних законів суспільства.

Закономірності розміщення продуктивних сил – найзагальніші відносини між продуктивними силами і територією.  Закономірності РПС виявляються у відношенні між виробничою діяльністю людей і територією, на якій вони діють. Основні закономірності: прод.сил Закономірність териториторіального поділу праці. Країни і регіони дуже відрізняються за економічними, природно-ресурсними, соціальними та історичними умовами і особливостями, рівнями економічного розвитку тощо. Саме диференціація цих умов лежить в основі територіального поділу праці. Кожен регіон може формувати свою спеціалізацію економіки і на основі економічних зв’язків обмінюватися продукцією з іншими регіонами.  Закономірність територіальної комплексності ПС. В основі даної закономірності покладено взаємозв’язки між спеціалізуючими, допоміжними і обслуговуючими галузями, природними ресурсами та виробництвом району, між трудовими ресурсами і виробництвом, невиробничою та виробничою сферами, між виробництвом і територією. Поєднання закономірностей територіальної комплексності та концентрації призводить до формування територіально-виробничий комплексу.  Закономірність територіальної концентрації ПС полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва.  Дана закономірність виявляється у формуванні промислових чи виробничих (агропромислових) центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон. Надмірна концентрація продуктивних сил у ряді вузлів чи регіонів призводить до зниження ефективності суспільного виробництва, надмірного техногенного наван-таження на природу, може перетворити територію в зону екологічного лиха (Донбас, Нижнє Придніпров’я).  Закономірність територіальної диференціації ПС . Суть цієї закономірності полягає в тому, що регіон, зберігаючи цілісність, має певні внутрішні відмінності в природних, економічних, соціальних умовах і об’єктивно диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду діяльності. На одних ділянках вигідніше збудувати металургійний комбінат, на інших – лісо-переробний.  Закономірність територіальної ефективності при розміщенні ПС є найзагальнішою територіальною закономірністю, бо вона частково охоплює сферу впливу інших закономірностей, які їй підпорядковуються. В основу цієї закономірності покладено економічний закон – економії суспільної праці. Його сутність полягає в забезпеченні максимальної продуктивності праці за умови подолання просторових розривів між сировиною, паливом, енергією та споживачем. За цією закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільш можливий ефект забезпечується найменш можливими витратами на розміщення об’єкта. 

19) Хімічка індустрія виділяється надзвичайно широкою сировинною базою. Вона використовує нерудну мінеральну сировину із земних надр , паливні мінеральні ресурси, відходи чорної і кольорової металургії, лісової, харчової та легкої промисловості. Використовуючи сировину з інших галузей, хімічна індустрія комбінується і кооперується з ними. Характерна для неї і концентрація виробництва, що здійснюється шляхом об'єднання підприємств або збільшенням потужностей технологічних ліній.

Окремі галузі хімічної промисловості мають свої специфічні особливості. Багато з них потребують великої кількості воли для здійснення технологічних процесів. Для інших галузей хімічної індустрії потрібна велика кількість палива чи електроенергії. Тому, розвиток і розміщення галузей чи окремих виробництв хімічного комплексу зумовлюються дією різних факторів: сировинного, паливно-енергетичного, водного, працересурсного, споживчого, екологічного та ін

20) Розрізняють прогнози за часом прогнозування: короткотермінові (до 2 років), середньотермінові (від 3 до 10 років), довготермінові (більше 10 років). є також далекотермінові прогнози, розраховані більш як на 15 років.

Прогнози поділяються за масштабом прогнозованих об'єктів і території прогнозування. На мікрорівні (підприємства, компанії, фірми та ін.) відділи стратегічного планування, які є в кожній більш-менш значній організації, прогнозують зміни ринкового попиту на власну продукцію і відповідно до нього — обсяги виробництва та асортимент продукції (послуг), впровадження нових технологій і випуск нового товару. На макрорівні прогнози розробляються для країни в цілому. Вони можуть бути галузевими (для здійснення кардинальних перетворень у розвитку й розміщені великих галузей), проблемними (для розв'язання найактуальніших проблем; у США набули розвитку так звані "програми національних цілей"), комплексними. Усі розвинені країни мають довготермінові програми соціально-економічного розвитку, розроблені на основі відповідних прогнозів. Часто прогнози розвитку окремих країн складають відомі міжнародні організації. За напрямами прогнозування розрізняють науково-технічні, економічні, соціальні, екологічні, військово-політичні та комплексні прогнози.

21) Електроенергія виробляється найчастіше за рахунок не відновлювальних джерел – вугілля, нафти, природного газу тощо. За виробництво електроенергії перед веде теплоенергетика. У країнах, що мають великі розробки вугілля, потужні конденсаційні електростанції, що його використовують, прив’язані саме до цих розробок. Місце спорудження ТЕС вибирають шляхом зіставлення економічних показників транспортування палива та електроенергії. Електроенергетика. Розвиток електроенергетики залежить від наявності енергоресурсів, їх розміщення і способу видобутку, доставки і, найголовніше, від рівня економічного розвитку країни.

22) В сучасному районуванні необхідно враховувати в комплексі соціальну сторону в розвитку економіки, забезпечення населення соціально-культурними об'єктами, його духовного розвитку, зміцнення могутності своєї держави і її захисту від непередбачуваних факторів. Необхідно також враховувати територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів країни. У зв'язку з цим необхідний пошук шляхів мінімізації можливих негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку при розробці схем економічного районування та при комплексному плануванні розвитку території. Зокрема, варто враховувати окремі особливості проблем в розвитку регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-індустріальних з екстремальними природними умовами), за надмірною концентрацією населення і господарства в межах великих агломерацій. Ця особливість полягає ще й в тому, що ці територіальні проблеми самостійно не може вирішити той чи інший регіон, він потребує активної підтримки з боку держави.

23) Економічна сфера суспільства служить для виробництва, розподілу, обміну матеріальних благ, кінець кінцем для демосоциального споживання (відтворення людей). Із структурного боку вона є процесом взаємодії продуктивних сил і економічних сил, які в єдності утворюють спосіб виробництва матеріальних благ. З функціонального боку економічнасфера суспільства є процесом виробництва, розподілу, обміну, споживаннями матеріальних благ між географічною сферою і людьми, між людьми. Спосіб виробництва матеріальних благ утворює частину громадського способу виробництва, яким виступає практична (громадська) формація суспільства.

Відповідно до зміни сукупності демографічних показників прийнято виділяти три основних історичних типу відтворення населення. Перший і найбільш ранній з них-так званий архетип відтворення населення. Він панував в первісному суспільстві, що знаходився на стадії привласнюючої економіки, і нині зустрічається дуже рідко, наприклад, серед деяких племен індіанців Амазонії. У цих народів смертність настільки висока, що їх чисельність скорочується.

Другий тип відтворення, "традиційний", або "патріархальний", домінує в аграрному або на ранніх стадіях індустріального суспільства. Головні відмінні риси - дуже висока народжуваність і смертність, низька середня тривалість життя. Багатодітність є традицією, сприяє кращому функціонуванню сім'ї в аграрному суспільстві. Висока смертність - наслідок низького рівня життя людей, їх важкої праці і поганого харчування, недостатнього розвитку освіти та медицини.

Третій, так званий "сучасний" або "раціональний" тип відтворення населення, породжується переходом від аграрної до індустріальної економіки. Цей тип відтворення характеризується зниженою народжуваністю, близьким до середнього рівнем смертності, низьким природним приростом і високою середньою тривалістю життя. Він характерний для економічно розвинених країн з більш високим рівнем життя і культури жителів.

24) Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), та імпортують ті товари, що продукуються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях:

1)єдиним фактором виробництва є праця;

2)зайнятість повна, тобто усі наявні трудові ресурси використовуються у виробництві товарів;

3)всесвітнє господарство складається із двох країн, тому в міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які продукують та торгують одна з одною тільки двома товарами;

4)витрати виробництва — постійні, а їх зниження збільшує попит на товар;

5)ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на виробництво іншого;

6)транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до іншої дорівнюють нулю;

7)зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій.

1.Згідно з теорією абсолютних переваг міжнародна торгівля вигідна, якщо країни торгують такими товарами, які кожна з них продукує з меншими витратами, ніж країна-партнер. 

2.Країни експортують ті товари, у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу, і імпортують ті, щодо яких абсолютна перевага — у їх торгових партнерів.

25. Транспорт — одна з найбільш важливих галузей народного господарства України. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби матеріального виробництва, невиробничої сфери, а також населення в усіх видах перевезень. 2. Структура. Виділяють такі види транспорту:

? наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний, гужовий, в’ючний),

? водний (морський, річковий, озерний),

? повітряний ? електронний.

За функціональними особливостями транспорт поділяється на вантажний та пасажирський. За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та особистого призначення. 3. Значення. Транспорт виступає необхідною передумовою функціонування як матеріального виробництва, так і сфери обслуговування, в тому числі пасажирських перевезень. З одного боку, транспорт є неодмінною умовою функціонування самого виробництва, де він здійснює доставку сировини, паливно-енергетичних ресурсів, комплектуючих, устаткування і т. п., а з другого — доставляє готову продукцію до споживача. Таким чином, в процесі виробництва готової продукції транспорт істотно впливає на її собівартість, а звідси — на ефективність і ціну. Роботу транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура. 4. Регіональні особливості формування.Транспорт, на відміну від інших галузей господарства, має лінійно-вузловий характер розміщення. Основними елементами його територіальної структури є транспортні шляхи, транспортні пункти і вузли. Серед транспортних шляхів розрізняють магістралі — дороги з підвищеною пропускною здатністю. Транспортні магістралі є спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або такими, що поєднують лінії двох чи навіть трьох видів транспорту — так звані полімагістралі. До полімагістралей відносяться, наприклад, залізнично-автомобільна Київ —- Житомир — Рівне — Львів, автомобільно-залізнично-річкова Київ — Дніпропетровськ — Запоріжжя та ін. До транспортних пунктів належать залізничні й автобусні станції, річкові і морські порти, аеропорти та ін. Транспортні вузли — це місця перетину або розгалуження не менш як трьох шляхів сполучення одного або різних видів транспорту. Вони можуть бути спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або інтегральними (автомобільно-залізничні, залізнично-автомобільно-річкові та ін.). Прикладом автомобільного транспортного вузла є Умань, залізничного — Сміла. Місто Київ є автомобільно-залізнично-річково-авіаційним вузлом. В цілому в Україні розвинуті всі види транспорту. 26. Фактори розміщення розуміють сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих п-в, їх груп і галузей. Усі фактори РПС можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні. 1)Природно-географічні ф.: характеристика природно-кліматичних умов та економічна оцінка природних ресурсів. Природно-ресурсний потенціал-сукупність усіх природних засобів, запасів, джерел, які є і можуть бути мобілізовані, вико рис танні для досягнення певної мети. Природно-ресурсний потенціал - важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу. Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів вони поділяються на: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали. В перспективі для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на РПС необхідно сформувати високоефективну систему водо-, земле- та лісокористування. 2)Геополітичні ф.: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий ек-й простір. Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію п/с країни чи певного регіону в стр-ру світового ек простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоек-х зв;язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, стр-ри економіки, курсу зовнішньоек-ї політики. В суч сис-мі світового госп-ва зовнішньоек зв;язки нац-х економік охоплюють ширший, ніж раніше спектр взаємодій: торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова виробничо-інвестиційна модель, в якій важливе місце посідає не тільки зовнішня торгівля, а й співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного прогресу з винесенням частини з них за національні межі. 3)Демоекономічні ф.: загальна чисельність нас-ня, його стр-ра, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх терит особл-ті розм; чисельність трудових ресурсів, їх територ-галузевий розподіл та якісні хар-ки; чисельність роб сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність роб сили та форми її ек руху. Комплексний аналіз демоек факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв;язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господ комплексу тощо. Ці фактори чинять вагомий вплив на розміщ трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують роб сили певного проф-кваліфікац складу. 4)Соц-ек ф.: рівень ровитку соц інфрастр-ри, що задовольняє потреби нас-ня в освіті, охороні здоров;я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навк сер і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці. З розвитком п/с актуальність соц-ек факторів постійно зростає. Є необхідність створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соц сфери та вирішення питань щодо задоволення відповідних соц потреб населення. Важливо досягти внутрирегіональної збалансованості в ек-му і соц-му розвитку, і в першу чергу на рівні міських і сільських поселень. Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі модернізації, реконструкції та екологізації в-ва, прискореного розвитку соц інфраструктури, рац-го викор міських територій. За суч ек ситуації, крім традиційних ціелй, соціально-ек фактори розміщення і розвитку п/с повинні забезпечити: зменшеня масштабів бідності та посилення соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості нас-ня і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.  5)Техніко-ек ф.: основні напрями НТП та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації в-ва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення п/с на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості в-ва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв;язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів. 27 Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час терито­ріальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних діля­нок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперс­ної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною фор­мою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. Найуні-версальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом посе­лень є зосередження гірничо-промислового населення (селища шах­тарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та буді­вельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень по­в'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогос­подарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за роз­міром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти за­звичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівництво — це форма розселення із специфічним госпо­дарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чисто­му вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні мо­дифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком про­дуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя. Особливості розселення населення на планеті Виходячи з того, що простір суші планети обмежена і за час існування людства не зазнало істотних змін, очевидно, що розміщення населення планети при таких тенденціях зростання істотно змінювалося. Подання про розселення людини на території дають карти. Розрізняють карти по формі відображення. Якщо подивитися на карту, то очевидно, що Росія заселена дуже нерівномірно. Ми можемо сказати, що картина розселення не є простою. У деяких місцях міста і села, в інших лісові масиви. Люди селилися найчастіше біля річок та озер. Є й штучні водосховища. Картина розселення встановлюється за картками. Сама елементарна і найбільш цікава великомасштабна карта. Особливе значення для географів мають карти щільності населення. Щільність населення - показник, що чисельно характеризує кількість людей, що припадають на одиницю площі. Як правило, береться квадратний кілометр. Робиться оцінка заселеності в межах кордонів певного територіального утворення. Це або країна, або її адміністративно-територіальна одиниця, або історичні провінції. Чим менше розміри територій, для яких розраховується цей показник, тим точніше він відображає характер взаємодії людини і території. Треба сказати, що географи придумали цікавий підхід. Вони створюють точкові карти. Одна точка відповідає 1000 або 10 000 осіб, приблизно розраховується кількість осіб на кожну область. Точки розставляються з урахуванням фактичного розміщення міст і сіл. Таким чином, ми встановлюємо підсумки розселення людей на планеті. Ми можемо сказати, що до кінця XX ст. заселені майже всі придатні для життя людини території. Постійні населені пунктивиявляються між 72 ° північної і 54 ° південної широти, а також по вертикалі не більше ніж на висоті 5000 м над рівнем моря (виключенняТибет і Анди, там бувають випадки, коли населені пункти знаходяться і на більш високій місцевості). Ось нинішня ойкумена, ареал проживання людства. Земля заселена, але не повністю. Не заселені її полюса, не заселені території з самими низькими значеннями радіаційного балансу за рік (низьким сонячним випромінюванням і найнижчими значеннями річної кількості опадів). Для існування людини необхідні волога і тепло. Крім того, високогір'я відзначаються низьким атмосферним тиском, там важко дихати. Аналогічно іде справа з територіями пустель вже всередині заселеній частині планети. Треба сказати, що всі перераховані території несприятливі для життя, не відповідають екології людини і тваринного світу. Це області стійких антициклонів, області з переважанням низхідних повітряних потоків. Незалежно від їх особливостей, по суті, це пустелі - крижані, піщані, гірські, кам'янисті, все одно - пустелі. Основні моменти взаємодії людини і території пов'язані з зональністю і висотно-полюсний, які сильно впливають на розселення людей на території планети. Людина, як живий організм, орієнтований на термодинамічні умови обміну з середовищем, які, ймовірно, однозначні умовам його батьківщини - Східно-Екваторіальної Африки. Далі йшов антропогенез, тобто розвиток людського виду. Людина не навчився переробляти клімат, управляти погодою, він навчився зовнішньої регуляції термодинамічного балансу за рахунок захисту від середовища. Він навчився долати екстремальні умови за допомогою свого пристосування до природного середовища. Для проживання осіб, як правило, вибирає низовини і височини не вище 500 м над рівнем моря. На такі низовини і височини припадає 28% суші і 80% всього населення. Підвищена щільність населення спостерігається, насамперед, на рівнинах і височинах і, особливо на морських узбережжях. Відповідно до законів географічного поділу праці, тут забезпечується найбільша різноманітність видів людської діяльності, найбільший товарообмін, де внаслідок цього найвища щільність населення. Приміром, дуже щільно заселена Європа.Ніде материк не порізаний так, як у Європі. Є ще одна особливість розселення людей на земній кулі, повз яку не можна пройти. Це приуроченість приокеанических і приморських згустків розселення до теплих морським течіям. Це легко встановлюється при порівнянні карти щільності населення світу з картою морських течій. Подивіться. Ось теплий Гольфстрім притискається до узбережжя Західної Європи і - особливо потужним потоком - до узбережжя Північної Америки. І тут, і там згустки щільності населення. Навпаки, холодна Канарська течія біля західного узбережжя Північної Африки на узбережжі відповідає демографічна пустеля (незважаючи на спекотний клімат), тут прямо до океану виходять пустелі Північної Африки. Ті ж пустелі відповідають Бенгуельскому холодного течією біля західного узбережжя Південної Африки. Навпаки, на протилежному березі - тепле Бразильське перебіг і разом з ним саме густонаселене узбережжі Південної Америки. Східному узбережжю обох Америк і Карибських островів взагалі пощастило з потужними теплими океанічними потоками, тут найгустіше населення, США зі сходу омиває Гольфстрім, із заходу - тепла течія Куро-Сиво, що панує в центральній частині Тихого океану. Їм відповідають згустки населення на тихоокеанському узбережжі США і півдня Канади. Правда, досить щільно заселена і Центральна Америка, особливо Мексика, із заходу омивається частково холодним Каліфорнійським течією, але саме лише частково, на порівняно невеликому відрізку. Крім того, не буває правил без винятку. Зате холодне Лабрадорское протягом абсолютно заморожує східне узбережжя величезного масиву північних провінцій Канади, і населення там майже немає. Не менш показова картина в Азії, Австралії, Африці. Теплі течії Індійського океану сприяють високої щільності населення в Південній Азії і Східній Африці. Хоча, взагалі-то. Південна Азія дуже щільно заселена як би і без них. Всі ж щодо і многофакторіально. Зате очевидно вплив теплого тихоокеанського течії Куро-Сиво на високу щільність населення Китаю, Японії і дрібніших країн, а південне тепле Східно-Австралійський протягом омиває найбільш щільно заселені узбережжя Австралії та Нової Зеландії. Камчатку і Чукотку, на жаль, омиває вже холодний потік, і населені вони, незважаючи на природні багатства, дуже слабо. Свого роду «загадкою» тут служить вся «центральна» Західна Росія і частково Східна, яка лежить між 50 º північної широти і північним полярним колом, а заселена, незважаючи на яскраво виражену континентальність, щодо щільно. Найбільший згусток населення далеко від морів і найближче до полюса. Свого роду демографо-географічний феномен, на який чомусь не звертають уваги. Як вже зазначалося, до кінця XX ст. заселені майже всі придатні для життя людини території: постійні населені пункти виявляються між паралелями 72 ° північної широти і 54 ° південної широти. Обидві широтні кордону, таким чином, відокремлюють ойкумену від просторів полярних пустель і тундри арктичного і антарктичного поясів, тобто територій з найнижчими сумами річної кількості опадів. Інтенсивність влагооборота на цих територіях дуже низька. Високогір'я, як відомо, відрізняються низьким атмосферним тиском, відхиленнями всіх характеристик природних елементів від їх значень для основної частини суші, що також не відповідає екології людини як виду тварини. У зв'язку з цим вимагає уточнення уявлення про «екстремальності»: сама природа таких оцінок не знає - для неї характерна лише закономірна мінливість природних процесів. «Екстремальними» стану цієї мінливості вважаються у зв'язку з економічними і технологічними особливостями людини створювати для себе безпосередню середу, відповідну його економічним вимогам, і підтримувати її функціонування безперервно для відтворення свого життя, а також забезпечувати сталий ведення землеробсько-тваринницького господарства. І те й інше - складові обміну людини з середовищем, умови його відтворення. Оскільки природне середовище неоднорідна і для неї характерні зональність і висотна поясність, а також інші форми мінливості, всі організми орієнтовані на певний тип (або типи) середовища, зміна якої веде до загибелі організмів через зміни термодинамічних умов обміну з середовищем або відбувається тривалий пристосування . Людина на термодинамічні умови обміну з середовищем, ймовірно, на умови своєї батьківщини - Східної Екваторіальної Африки.Якісь корективи (швидше за все, дуже невеликі) у можливості організму людини самостійно регулювати обмін із середовищем, ймовірно, вніс антропогенез - фізіологічні зміни в процесі становлення людини як явища; елементом цього становлення було розселення по всіх природних зонах, за винятком названих вище. Основний спосіб, вироблений людиною, - це зовнішня регуляція термодинамічної балансу за рахунок захисту від середовища (насамперед від охолодження) за допомогою одягу і житла. Створюючи житла, людина теоретично вже зараз може створювати для себе штучне середовище у великих просторових масштабах - не тільки великі будівлі, а й цілі міста. Однак у таких випадках постає питання про економічну ефективність цих екологічно обумовлених дій, тобто питання про співвідношення корисного ефекту і витрат на його досягнення. Саме виходячи з цих міркувань природні умови і можуть оцінюватися як екстремальні. Останнє не виключає можливість проживання людини в таких умовах за рахунок створення штучного середовища в спеціальних цілях, наприклад, в наукових, військових і т.д. У найбільш густонаселених районах світу, що охоплюють лише 7% суші, проживає більше 70% всього людства, що говорить про високий ступінь поляризації поля щільності населення в ойкумені. В основному це - низовини і території рівнин і невеликих височин з висотою не більше 500 м над рівнем моря. Зіставлення з попередніми даними підкреслює ступінь поляризації: залучення в аналіз ще 10% населення збільшує жилу площу більш як на 20%.

28. Міжгалузевий комплекс – поєднання галузей, між якими сформувалися стійкі і тісні зв’язки. МК форм-ся як у в-ві, так і у сфері обслуговування, а також в інфраструктурних галузях. МК можуть мати певні «перекриття». Так с/г машинобудування є одночасно складовою частиною АПК і машинобудівного комплексу. Таке перекриття може мати для аналізу господарства рег відповідну змістову орієнтацію : чим більше перекривають один одного міжгалузеві комплекси рег, тим більш взаємозв’язаним та комплексним є його господарство, і навпаки. За х-ером зв’язків між галузями вирізняють 4 типи МК:1. Галузі, підприємства яких пов’язані послідовною і (або) паралельною переробкою певного типу сировини, включаючи і її видобування чи вирощування. Це АПК, рибопромисловий та лісопр. комплекси. 2. Однорідні галузі, зв’язки між підпр яких виникають на основі в-ва взаємозамінюваної продукції. ПЕК, транспортний тощо 3. Склад з сукупності галузей, д-ть підпр яких спрямована на вирішення певної господ чи рег проблеми. Продовольчий, рекреаційний. 4. Програмні міжгалузеві комплекси – комплекси галузей, зв’язки між підпр яких здійснюють, щоб досягти певної мети, заданої їм економіко, соц. чи екол проблемами. До них відносять МК перших трьох видів, формування яких регулюється відповідно до певної програми. Залежно від просторових масштабів МК поділяються на міждержавні, макроекономічні і територіальні, а останні, в свою чергу, - на локальні та регіональні. До МК в У належать ПЕК, Ме, Маш, Хім–індустріальний, лісо виробничий, буд-індустріальний, трасп, АПК і соц. комплекси. Формування міжгалузевих комплексів є об’єк-тивним і пов’язане з раціональним підбором галузей, забезпеченням ек ефективної діяльності цих галузей, встановленням їх оптимальних пропорцій.

29. Загальна характеристика АПК України в сучасних умовах.

Сучасний аграрно-промисловий комплекс є важливим сектором економіки України. У ньому зосереджена майже третина основних виробничих фондів , працює четверта частина населення, зайнятого у народному господарстві, виробляється понад 20% валового суспільного продукту та третина національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу.

Виробничий потенціал аграрної сфери на 2001р налічує 42,4 млн га сільськогосподарських угідь,з них 33,2млн га ріллі.

Сільське господарство є однією з основних галузей економіки України, на яку припадає близько 20% загального обсягу валового продукту.У Білорусії та Казахстані, наприклад, цей показник становить 13%, в Росії - майже 7%, в Грузії - більше половини, Вірменії, Киргистані та Узбекистані - близько третини. Але економічні можливості аграрного сектора України використовується не повністю.Економічні реформи проводяться послідовно і поки що не забезпечили підвищення ефективності і продуктивності праці.

Обсяги виробництва продукції, інвестиції та технологічний рівень сільського господарства знижується. Сподівання на те, що ринкові економічні реформи сприятимуть швидкому пожвавленню економіки, не підтвердились ні в Україні, ні в більшості країн з перехідною економікою. Якщо в цілому по країнах СНД в1999р обсяг валової продукції становив близько 63% від рівня 1995р., то в Україні - 61%.Сумарне виробництво валової продукції сільського господарства в 1999 р.дорівнює 28,4 млрд.грн., або 59,1% до рівня 1993р.

Проте не можна не помітити певних позитивних зрушень в аграрному секторі. Багато колишніх колгоспів і радгоспів після реорганізації земельних і виробничих відносин адаптувалось до вимог ринкової економіки. В цих господарствах спостерігається зростання обсягів виробництва. Замість матеріалоємних та трудозатратних впроваджуються високоефективні тахнології, що дозволяють виробляти конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього і зовнішнього продовольчого ринку. Не можна однозначно стверджувати, що для цієї категорії підприємств всі питання вирішені. Підтримувати високий рівень господарювання на землі непросто.Є в них претензії до органів виконавчої влади, законодавчих структур стосовно несвоєчасних розрахунків за продану продукцію, нестабільного матеріально-технічного забезпечення, відсутність паритету у міжгалузевих відносинах тощо. Не менш важлива також ринкова орієнтація приватного сектора і, особливо, присадибного господарства населення. Це призводить до того що втрати сільськогосподарської продукції щорічно складають близько 40% вирощеного урожаю. Сьогодні сільське господарство поряд з іншими галузями знаходиться у стані економічної кризи. За 1995-1999роки виробництво валової продукції сільського господарства скоротилося майже вдвічі. Хронічно не вистачає паливо-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і тварин .Висока розораність угідь, яка досягла 80%,не завжди обгрунтоване застосуваня мінерільних добрив і хімічних засобів призвели до порушення екологічного стану природних ресурсів та стійкості агроландшафту: посилюється деградація грунтів, знизилася їх родючість.

30 Хімічний комплекс України, його структура, сировинна база й регіональні особливості територіальної організації основних галузей.

Значення. Хімічна промисловість відноситься до галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес, тому її розвиткові постійно приділялась значна увага. Роль хімічної промисловості визначається широким застосуванням хімічних технологій і матеріалів в усіх галузях національного господарства. Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від його розвитку значною мірою залежить науково-технічний прогрес. Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють дуже широкий асортимент продукції і об’єднуються між собою загальною технологією.

Як правило, виділяють

? основну (неорганічну) хімію, ? хімію органічного синтезу,

? гірничохімічну промисловість, ? фармацевтичну промисловість,

? мікробіологічну промисловість, ? побутову хімію.

Провідне місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої продукції, займають основна хімія і хімія органічного синтезу. Регіональні особливості . Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв’язку з тим, що на нього впливає велика кількість чинників: Частка сировини становить від 40—45 до 90% всієї вартості готової продукції цієї галузі. При значному асортименті продукції, що виробляється з різноманітної сировини, проблема її постачання набуває особливо важливого значення. Хімічна промисловість споживає значну кількість води, що входить до складу деяких хімічних продуктів, а також використовується для охолодження агрегатів. Все це сприяє тяжінню хімічних підприємств до районів, котрі достатньою мірою забезпечені водою. До числа особливо водомістких виробництв відносять виробництва полімерних матеріалів. Крім того, хімічні виробництва потребують, як правило, багато теплової та електричної енергії. Це стосується, перш за все, виробництва полімерних матеріалів та їх переробки.. Споживчий чинник впливає головним чином на виробництва основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо.При розміщенні хімічних підприємств істотне значення має врахування екологічного чинника. Сировинна база. Україна має потужну сировинну базу для хімічної промисловості, тобто запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей, титанових руд тощо. Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому і Прикарпатті. Значна їх концентрація спричиняє сильне забруднення довкілля хімічними речовинами, що негативно відбивається на здоров'ї людей, які живуть у цих регіонах. Необхідне проведення заходів для очищення від цих забруднень, використання маловідхідних і безвідхідних технологій на усіх підприємствах хімічної промисловості.

31 ПЕК: його суть, значення, галузева структура.

Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це крупна міжгалузева територіальна система, складова частина єдиного господарського комплексу країни; це базовий комплекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонування — надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії.

Розвиток паливно-енергетичного комплексу необхідно підпорядкувати завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх видах палива і енергії при планомірному проведенні в усіх галузях і сферах народного господарства цілеспрямованої енергозберігаючої політики.

Енергетичний баланс і еволюція його структури характеризують не лише певний рівень використання тих чи інших енергоносіїв, а й науково-технічні, соціальні, організаційні та виробничі зрушення в промисловості, сільському господарстві, на транс­порті, в побутовому обслуговуванні населення.

Одним з найважливіших завдань щодо вдосконалення структури енергетичного балансу є підвищення ефективності використання енергоресурсів, всіляка їх економія. Подальше підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) залишається надзвичайно актуальним. У зв'язку з цим дуже важливо по-господарськи використовувати вугілля, природний газ, нафтопродукти тощо. Це вимагає певної перебудови в усіх галузях і насамперед широкого впровадження енергозберігаючої техніки і технології, вдосконалення нормативів, використання матеріальних і моральних стимулів у досягненні економії, посилення відповідальності за перевитрати, перевищення норм та лімітів.

Структура паливно-енергетичного балансу

Паливно-енергетичний баланс (ПЕБ) складається з прибуткової і витратної частин. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як видобуток природного палива — вугілля, газу, нафти, торфу, дров (природні ресурси) і виробництво природних енергетичних ресурсів, які включають виробництво електро- і теплоенергії на теплових (ТЕС) і атомних електростанціях (АЕС). Крім того, до цієї частини балансу відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергія вітру, сонця, геотермальна, низько-потенціальне тепло та ін.), а також відбір газу з підземних сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.

Друга частина балансу (витратна) включає споживання енергетичних ресурсів і складається з таких статей витрат:

• перетворення в інші види енергії — електро- і теплоенергію, стиснене повітря і доменне дуття;

• виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати при збереженні, транспортуванні і формуванні держрезерву;

• закачка природного газу в підземні сховища газу;

• експорт;

• залишок у постачальників та споживачів на кінець року.

В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля становить майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ — 25%. Разом з тим в споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Питома вага природного газу в загальному споживанні котельно-пічного палива становить близько 54%, тоді як вугілля — лише 24%, паливного мазуту — 6%.

Таким чином, якщо в структурі виробництва власних енергетичних ресурсів переважає вугілля, то в структурі споживання провідна роль належить природному газу.

Проблеми та перспективи розвитку ПЕК.

У відповідності з розробленою Національною енергетичною програмою України до 2010 р. електроенергетика матиме кілька напрямів розвитку.

Рівень електроспоживання. Для визначення оптимальних рівнів споживання електроенергії враховувались майбутні структурні зрушення в економіці України, зокрема:

розвиток промислового потенціалу для виробництва продукції, яка забезпечить першочергові потреби в продовольчих та промислових товарах;

прискорений розвиток агропромислового потенціалу, паливно-енергетичного комплексу, переорієнтація машинобудування на виробництво складної наукомісткої і конкурентоспроможної продукції;

збільшення обсягів експортної продукції та імпортозамінної продукції;

зниження обсягів виробництва неконкурентоспроможної продукції та ін.

Розвиток окремих типів електростанцій. Основним напрямом розвитку ТЕС на органічному паливі є їх реконструкція і модернізація, впровадження нових технологій, орієнтація на ви­користання низькосортного вугілля.

Розвиток гідроенергетики в майбутніх проектах передбачається у таких напрямах:

збільшення потужностей на ГЕС + ГАЕС до 9 млн. кВт, доведення середньорічного виробництва електроенергії до 17 млрд. кВт • год;

на етапі до 2001 р. передбачається ввести в експлуатацію Дністровську ГЕС-2, Олександрівську ГЕС, ряд ГАЕС та дрібних гідроелектростанцій;

на другому етапі до 2010 р. — ввести нові потужності на Канівській ГАЕС, на нових ГЕС в басейні р. Тиса та Верхнього Дністра.

Встановлені потужності АЕС (14 працюючих енергоблоків потужністю 12,8 млн. кВт) становлять 25% сумарної потужності електростанцій України. Основним завданням на перспективу є реконструкція діючих АЕС з метою підвищення їх надійності та безпечності, а також введення блоків високої будівельної готовності (Хмельницька — блок № 2, Рівненська — блок № 4) та блоків середньої готовності — на Хмельницькій АЕС — блок У° 3 та 4. При цьому АЕС зможуть довести виробництво електроенергії майже до 98 млрд. кВт • год в 2010 р. Необхідно також передбачити введення нових потужностей на базі нових, більш безпечних реакторів на площадках існуючих АЕС (замість реакторів, які виробили свій ресурс).

32 Транскордонне економічне співробітництво – комплекс зовнішньоекономічних зв’язків прикордонних регіонів суміжних держав, що є складовою частиною, рівнем (підсистемою) цілісної системи міжнародних економічних відносин. Як сегмент міжнародних економічних відносин транскордонне співробітництво об’єктивно сприяє зниженню економічних бар’єрів, зближенню й взаємодоповненню національних економік, їх інтеграції та поступовому становленню транскордонних економічних регіонів у структурі єдиного економічного простору. Формування системи транскордонних економічних зв’язків та їх інтенсифікація відбуваються в руслі глобалізаційних та інтеграційних процесів.

Глобалізація господарського життя на сучасному етапі супроводжується інтенсивним розвитком регіональних інтеграційних процесів. У територіальному вимірі вони отримали серйозний імпульс на всіх рівнях – глобальному, континентальному і трансконтинентальному, регіональному, субрегіональному та локальному. Економічне інтегрування найбільш динамічно розгорталося в Європі, в Північній Америці, а також у деяких інших регіонах світу. В Європі розвинена й досконала система транскордонного співробітництва відіграла важливу роль у прискоренні процесу загальноєвропейської інтеграції.

Прикордонні регіони країн-сусідів є зонами безпосереднього стикування та активної взаємодії національних господарських комплексів. Суміжні регіони з обох боків державного кордону виступають ініціаторами нових форм міжнародної господарської співпраці. Для України в сучасних умовах вони мають стратегічне значення. По-перше, з безпосереднім наближенням нових східних кордонів Європейського Союзу внаслідок вступу у 2004 р. до нього центральноєвропейських держав, а з 1 січня 2007 р. – Румунії і Болгарії західне українське прикордоння стає контактним простором інтенсивної взаємодії національної економіки з ЄС загалом та його єдиним внутрішнім ринком. По-друге, об’єктивним фактом є те, що переважна більшість українських регіонів є безпосередніми учасниками транскордонного співробітництва, оскільки із 25 областей України 19 – прикордонні.

33 Машинобудування — одна з провідних галузей промисловості. Створюючи найактивнішу частину основних виробничих фондів — знаряддя праці, машинобудування істотно впливає на темпи й напрями науково-технічного прогресу в інших галузях господарства, зростання продуктивності праці, інші показники, що визначають ефективність виробництва.

Машинобудування є матеріальною основою технічного переозброєння економіки. Науково-технічний прогрес прискорює накопичення капіталу, що в свою чергу сприяє підвищенню попиту на засоби виробництва, передусім на машини й устаткування. Одним із наслідків науково-технічної революції є швидке моральне зношування засобів виробництва.

Технічний прогрес спонукає дедалі частішу зміну типів та моделей виробів. Моделі продукції старіють та змінюються значно раніше, ніж зношуються знаряддя праці, спеціально спроектовані для виготовлення цього виробу. Істотно зростає питома вага серійного, а часом і дрібносерійного випуску.

Велике значення у сучасній промисловості — і насамперед у машинобудуванні — має проблема гнучкості, яку можна зарахувати до першорядних економічних проблем технічного прогресу.

Структурні зрушення у машинобудуванні відбуваються у двох напрямах. По-перше, змінюється основа для зростання традиційних галузей машинобудування внаслідок розвитку науки. Змінився характер продукції у давніх галузях машинобудування (у верстатобудуванні, у випуску рухомого складу для залізниць тощо). По-друге, розвиваються нові наукомісткі галузі машинобудування (автоматика, радіоелектроніка, устаткування для атомної промисловості, верстатів з ЧПУ, робототехніка тощо).

Отже, тривалими пріоритетами у структурній політиці машинобудування мають стати:

— прискорений розвиток наукомістких машинобудівних виробництв;

— соціальна переорієнтація комплексу, передбачуване пришвидшене нарощування випуску продукції для споживчого сектора (включно з технічно складними виробами народного споживання, що є одним з найперспектив-ніших напрямів та вузьким місцем у задоволенні споживчого попиту; обладнання для сфери послуг);

— екологізація виробництва, що передбачає випуск ре-сурсозбережних видів техніки, застосування ресурсозбе-режних технологій машинобудівного виробництва, розширення використання прогресивних конструкційних матеріалів.

Такі зрушення у машинобудуванні треба трактувати як закономірні, і це підтверджується світовим досвідом. У машинобудівному комплексі розвинутих країн протягом тривалого часу спостерігається тенденція відносно зменшувати питому вагу старих, традиційних і збільшувати частку нових, наукомістких виробництв, що викликано, насамперед, істотними змінами у структурі кінцевого продукту у бік електронної техніки, засобів автоматизації, приладів та іншої наукомісткої продукції.

Найяскравіше такі тенденції виявляються у машинобудуванні Японії, де питома вага, приміром, електронної та електротехнічної промисловості значно зросла. Водночас частка випуску металовиробів понизилася.

Прогресивні структурні зміни здатні незабаром істотно знизити навантаження на машинобудування і, що важливо, знизити потребу в залученні нових інвестицій для нарощування й оновлення створеного виробничого апарату.

Основні фактори, що впливають на розміщення підприємств машинобудування. Підвищення ефективності машинобудівного виробництва визначається не лише впровадженням у виробництво нових типів машин і устаткування, вдосконаленням його галузевої структури, реконструкцією та технічним переозброєнням. Великі можливості приховані у вдосконаленні територіальної організації галузі, кращій розміщуваності її підприємств.

На це істотно впливає традиційний рівень машинобудування й використання виробничих потужностей, а також різні регіональні фактори й умови, потреба районів у продукції галузі, забезпеченість паливом, електроенергією, транспортом, наявність промислових майданчиків тощо. Крім того, важливою умовою раціонального розміщення галузі є наявність трудових ресурсів, зокрема кваліфікованих кадрів.

Отже, за своїми тенденціями у розміщенні підприємства машинобудування можна погрупувати наступним чином:

— галузі, які характеризуються високою металомісткістю, малою працемісткістю продукції, що випускається невеликими серіями або поодинокими екземплярами (підйомно-транспортне, металургійне, енергетичне машинобудування). Підприємства таких галузей доцільно розташовувати у районах металургійних баз;

— галузі, які характеризуються середньою металомісткістю, невисокою працемісткістю й транспортабельністю готової продукції за невеликих обсягів її випуску (виробництво обладнання для нафтової й хімічної промисловості, будівельних, шляхових і сільськогосподарських машин);

підприємства повинні розміщуватись, як правило, у районах споживання продукції;

— галузі, які випускають масову продукцію з високою працемісткістю й фондомісткістю (автомобіле- й тракторобудування, дизелебудування, устаткування для легкої, харчової та поліграфічної промисловості); зазвичай розміщуються у центрах машинобудівної промисловості з наявністю кваліфікованих кадрів;

— галузі точного машинобудування, котрим властиві дуже висока працемісткість, мала металомісткість, підвищена фондомісткість (радіотехнічна та електронна промисловість, приладобудування, деякі виробництва електротехнічної промисловості); розміщуються у районах високої технічної культури, що мають висококваліфіковані кадри, експериментальні бази, науково-дослідні інститути.

Ускладнення машинобудівного виробництва визначило поділ країн на виробників масової та наукомісткої продукції. Це зберегло висококваліфіковані виробництва у країнах з високим рівнем науково-технічного прогресу, де є великі витрати на наукові дослідження при освоєнні нових видів продукції.

Треба підкреслити чималу роль спеціалізації та кооперування виробництва у машинобудуванні. Спеціалізація виробництва передбачає концентрацію випуску конструктивно й технологічно подібних виробів, а також концентрацію окремих операцій у відокремлених галузях, на підприємствах. Перевага спеціалізації проявляється у широкій механізації та автоматизації виробництва, можливості вдосконалення конструкцій та технологічних процесів. Вона сприяє зростанню продуктивності праці за рахунок використання продуктивнішого обладнання.

Попредметна спеціалізація передбачає зосередження використання конструктивно схожих машин та обладнання на спеціалізованих підприємствах. До підприємств по-предметної спеціалізації у машинобудуванні відносять автомобільні, тракторні, верстатобудівні заводи.

Ще одним різновидом є подетальна (вузлова) спеціалізація, що означає зосередження на окремих підприємствах виробництва обмеженої кількості деталей, вузлів, агрегатів для використання їх на попредметно спеціалізованих підприємствах. За приклад подетально спеціалізованих підприємств можуть правити підшипникові заводи, заводи автомобільних двигунів тощо.

Далі йде технологічна спеціалізація, яка передбачає створення підприємств для виконання окремих технологічних операцій (процесів). До таких підприємств можна зарахувати заводи для виробництва литва, поковок, зварювальних конструкцій.

Розвиток спеціалізації (особливо подетальної й технологічної) визначає поширення кооперування як форми виробничих зв'язків між підприємствами, що беруть участь у спільному виготовленні продукції. Завдяки кооперуванню з'являється можливість скоротити виробництво більшості складних машин, прискорити впровадження нової техніки.

Не в кожній країні є умови для розвитку прогресивного спеціалізованого виробництва, розрахованого на масовий або серійний випуск машинобудівної продукції. Перешкоджає брак місткого внутрішнього ринку, здатного використати продукцію великого підприємства, сировини, кадрів вчених і фахівців. Натомість надзвичайно розвинута внутрішньо- й міжгалузева спеціалізація у США, де підприємства, які випускають складну продукцію, часто-густо є лише збиральними, що одержують деталі та вузли від численних субпідрядників.

Підприємства, які випускають складну продукцію, називаються заводами-суміжниками. Вадою цього процесу є те, що спеціалізація у сполученні з територіальним поділом праці часом призводить до формування вузькоспеціалізо-ваних центрів або навіть районів.

Особливості розвитку та розміщення машинобудування у світі. У промислових високорозвинутих країнах на машинобудування припадає 1/3—2/5 і більше продукції обробної промисловості. Саме у цій сфері яскраво виявляється лідерство розвинутіших країн.

Найбільша різноманітність притаманна машинобудуванню США, Японії, Великобританії, Франції, Німеччини. Вони мають усі галузі машинобудівного виробництва й безпосередньо формують світовий ринок. Най-вичерпніше номенклатура машинобудівної продукції репрезентована у США;

у Західній Європі це стосується ФРН, а чверть сторіччя тому до них приєдналася й Японія. Решта країн не в змозі повністю забезпечити себе цією продукцією й тому залежить від поставок зовнішнього ринку.

Структура машинобудування Швейцарії, Канади, Швеції та низки інших країн орієнтована не на внутрішній ринок, а на світовий. Вона ніби доповнює структуру машино-будування інших країн. Ідеться про спеціалізацію на випуск продукції невеликими партіями.

Деякі країни виробляють у себе всю номенклатуру середнього рівня і одержують зі світового ринку продукцію високої складності (Іспанія, Португалія тощо). Вони також постачають на ринок деякі масові вироби, які через дешевизну праці у цих країнах є конкурентоздатними.

Країни, що розвиваються, перебувають на різних стадіях економічного поступу. Деякі за випуском продукції машинобудування на душу населення близькі до розвинутих, але тут слід враховувати структуру виробництва. Машинобудування у них розвивається коштом дешевої праці. Південній Кореї, Сінгапуру, та ін. властива орієнтація на розвинуті країни як ринок збуту, велика роль іноземного капіталу в галузі, дешева робоча сила.

Є, наприклад, група (Бразилія, Індія, Мексика, Аргентина тощо), у якій завдяки розвитку інших галузей, що працюють на світовий ринок, створені можливості для зростання машинобудування, яке великою мірою контролюється іноземним капіталом.

У найменш розвинутих країнах машинобудування представлене здебільшого ремонтними та збиральними підприємствами.

Отже, Західна Європа, Японія, США є основними постачальниками виробів високої складності для світового ринку. ''Нові'' машинобудівні країни продукують масові товари середнього технічного рівня, у них відбувається ускладнення машинобудівних виробництв.

У світовому машинобудуванні сформувалося чотири регіони:

Північноамериканський регіон виробляє понад 30% продукції, має найширшу номенклатуру виробів та спеціалізується на випуску науко- й капіталомістких товарів. На нього припадає 1/4 продукції світового автомобілебудування, 2/3 цивільного літакобудування й 70% великих ЕОМ.

Регіон виступає експортером продукції високої складності, виробів важкого машинобудування й наукомістких галузей. Поряд з цим він імпортує різноманітну побутову техніку, автомобілі, судна.

Західноєвропейський регіон виробляє 25—30% продукції світового машинобудування. Це переважно машини середньої складності, але чимала частка припадає й на вироби особливої складності. Завозиться високоскладна техніка з США, а менш складна, але працемістка, — з Японії та країн, що розвиваються.

Східно- та Південно-Східно-Азіатський регіон з центром у Японії виробляє 20% світової продукції машинобудування. У Японії машинобудування досягло високого ступеня структурного й науково-технічного розвитку тільки-но на початку 80-х років. Чільним напрямом розвитку машинобудування Японії є вивезення малокваліфіко-ваних і середніх за рівнем виробництв до країн з дешевшою працею. Експортер виробів високої складності, побутової техніки, регіон завозить продукцію найвищої складності з США та Західної Європи.

Країни СНД та Східної Європи виділяються розвитком верстатобудування (Чехія, Україна, Росія), автомобілебудування (Угорщина, Україна, Білорусь, Росія), авіа- та ракетобудування (Україна, Росія), морського суднобудування (Україна, Росія, Польща), військового машинобудування (Україна, Росія). В них досить дешева робоча сила, в деяких галузях (авіа-, ракето-, суднобудування та військова техніка) їх продукція не поступається світовим аналогам, але, з другого боку, виробництво застаріло, потребує модернізації і залучення значних інвестицій.

В країнах Латинської Америки (Бразилія, Аргентина) формується п'ятий регіон на базі виробництва ЕОМ (електронно-обчислювальних машин), літаків, автомобілів, суднобудування — в Бразилії; авіа- та автомобілебудування — в Аргентині. Виробництво металообробного устаткування зосереджене у Західній Європі, Північній Америці та Японії (90%). За загальним обсягом його випуску перед ведуть Японія, Німеччина, США, Італія, Швейцарія, Франція, Великобританія. Більшість розвинутих та усі країни, що розвиваються, імпортують металообробне устаткування. У міжнародному поділі пратті Швейцарії, Німеччині, США, Великобританії та Швеції властива спеціалізація на випуску особливо складних різновидів обладнання. Серед країн, що розвиваються, досить потужне виробництво металообробного устаткування е в Індії та Бразилії.

Транспортне машинобудування складається з виробництва автомобілів, вагонів, трамваїв, тролейбусів тощо. Воно орієнтується переважно на економічно розвинені країни, де є значний попит на цю продукцію, а також на сировинну базу.

Автомобілебудування позначене великою капіталомісткістю, а гостра конкуренція зумовлює високий рівень монополізації. Найбільшими монополіями з виробництва легкових автомобілів є ''Вольво'', ''Даймлер-Бенц'', ФІАТ, БМВ, ''Дженерал-моторс'', ''Форд-мотор'', ''Тойота'', ''Нісан'', ''Опель''.

Серед регіонів лідерство тримає Північна Америка. Серед країн виділяються США, Японія та Франція (табл. 6.10).

Нещодавно у п'ятірку лідерів увійшли автомобільні фірми Республіки Кореї. АвтоЗАЗ—Daewoo в Україні налагодив випуск автомобіля ''Таврія'' покращеної якості та трьох моделей ''Daewoo''. В Іллічівську почато складання моделей Leganza, Nubira, Lanos.

Компанія General Motors в рамках спільного підприємства ''АвтоЗАЗ—Daewoo'' інвестувала в автомобілебудування 100 млн дол. задля складання Ореї—Astra та Vectra. У Луцьку утворено СП із складання шостої моделі ВАЗ, а в Мелітополі на базі нещодавно збудованого моторного заводу налагоджено випуск двигунів фірми ''Рено'', в тому числі для СП ''Рено—ЛАЗ'' з виробництва нових автобусів. Випуск автомобілів у Росії знизився, Україна у 1995 p. випустила 59,8 тис. легкових автомобілів.

Вантажне автомобілебудування зосереджено у таких країнах, як СІЛА, Канада, Японія, ФРН, Росія, Чехія, Білорусь. Тут виробляються вантажівки великої та середньої вантажопідйомності. Найбільші центри: Москва, Набережні Челни, Нижній Новгород у Росії, Мінськ та Жодіно у Білорусі, Дирборн у США, Нагоя у Японії, Копршивниця у Чехії (вантажівки ''Татра''), Японії (Mitsubishi, Nissan, Hino), Італії (Iveco), Швеції (Volvo), Франції (Renault), ФРН та США (Крайслер, Mercedes-Benz), а також моделі Scania та DAF. Росія з Україною утворили 4 СП із складання невеликих вантажівок ''Газель'' в Сімферополі, Іллічівську, Кременчуці та Київській області.

Виробництво автобусів зосереджено у ФРН (''Мерседес''), Угорщині (''Ікарус''), Україні (ЛАЗ), Росії (ПАЗ, ЛІАЗ), США, Японії, Швеції (Вольво), Франції (Рено).

Виробництво мотоциклів зосереджено в Японії (Suzuki, Jawa, Jamaha, Kawasaki, Honda); ФРН (BMW), Франції (Pe-geout), США та Італії.

Локомотивобудування історично склалось там, де була розвинена мережа залізниць: у Західній Європі, Росії, Україні, США, Японії. У більшості розвинених країн випускають і використовують електровози (виняток США, де висока питома вага тепловозів), а в країнах, що розвиваються, застосовують тепловози і паротяги. Найновіші типи локомотивів запроваджує Японія, швидкість руху на її спеціальних швидкісних залізницях по Тихоокеанському поясу — найвища. У США розроблений новий тип швидкісного залізничного составу, який рухатиметься зі швидкістю 240 км/год і стане одним із найнадійніших з огляду на безпеку руху. В Україні тепловози та електровози виробляються у Луганську, Харкові та Дніпропетровську, трамваї — у Луганську, тролейбуси — у Дніпропетровську.

Морське машинобудування зосереджене у Японії; ця країна дає до половини споруджуваного тоннажу. За обсягом військового суднобудування перед ведуть США. Від середини сімдесятих років швидко — за активної участі японських монополій та з використанням японського суднового обладнання — морське суднобудування розвивається у Південній Кореї, Сінгапурі, Бразилії. У Західній Європі найвищі темпи розвитку суднобудування — в Іспанії.

В окремих країнах сформувалась певна спеціалізація:

Японія робить судна для перевезення наливних та насипних вантажів, Франція — зріджених газів і хімікатів, Фінляндія — криголами й пасажирські судна, США — судна-баржовози та газовозні танкери.

Нова тенденція — переміщення суднобудівних потужностей в країни, що розвиваються. Крім Республіки Корея в ''першу десятку'' увійшли Бразилія та Китай (відповідно 4 і 7 місця). Це пов'язано з наявністю у них сировинної бази та дешевих трудових ресурсів.

Верстатобудування є галуззю, яка визначає науково-технічний прогрес у світі. Воно потребує залучення висококваліфікованих трудових ресурсів, тому розміщується в основному у економічно розвинутих країнах. Не випадково на шість із них — Японію, ФРН, США, Італію, Швейцарію та Францію — припадає 75% виробництва верстатів (табл. 6.11). У експорті верстатів лідирують ті ж самі країни.

Верстатобудування в країнах світу має вузьку спеціалізацію. Так, США і ФРН перші за випуском верстатів з програмним управлінням; Японія і ФРН — металорізальних верстатів; США, Японія і ФРН — ковальсько-пресових верстатів; Швейцарія — прецизійних верстатів.

Сільськогосподарське машинобудування включає випуск комбайнів, жаток, сіялок, косилок, устаткування для тваринництва тощо. Всі ці машини орієнтуються на споживача і виробляються у тих країнах, де в них виникає потреба. Багато країн, що розвиваються, мають цехи по зборці сільськогосподарської техніки, а комплектуючі завозять із Західної Європи, Японії та США.

За обсягом виробництва сільськогосподарських машин лідирують США, вони ж е основними споживачами цієї техніки. Зернозбиральні комбайни випускають у Ростові-на'Дону, Таганрозі, Сизрані, Красноярську (Росія); кукурудзозбиральні — в Херсоні (Україна); льонозбиральні — Бєжецьк, Люберці (Росія); бавовнозбиральні — Ташкент (Узбекистан); картоплезбиральні — Гомель (Білорусь), Рязань, Тула (Росія). Херсонський завод кукурудзозбиральних комбайнів налагодив виробництво зернозбирального комбайну ''Славута'',

Авщ- та ракетобудування характерне для економічно розвинутих країн. США виготовляє ''Шатли'', ''Диска-рері'', Франція — ''Оріони'', Росія — штучні супутники, космічні станції, модулі; Україна — ракетоносії ''Зеніт'' і ''Протон'', Також Україна приймає участь у космічній програмі ''Морський старт''. Найбільші виробники літаків у світі — Boeing (США) та Airbus (консорціум Західної Європи). Також різні типи літаків виготовляють Франція, Італія, Канада, Швеція та інші. Росія виробляє військові та цивільні літаки і гелікоптери: МІГ, СУ, АН, ІЛ, ТУ та ін. В Україні виготовляють авіадвигуни (завод ''Мотор-Січ'' в Запоріжжі), Завод ''Ааіант'' в Києві з 1999 року почне виробництво літаків Ту-334, В Харкові будуть виробляти пасажирські АН-140, АН-74 та грузопасажирські АН-74 ТК.

Важливим напрямом машинобудування є виробництво зброї. У світі серед виробників зброї виділяються розвинені країни, а серед покупців — як розвинені країни, так і ті, що розвиваються,

Приладобудування — це виробництво електро- та радіовимірювальних оптичних приладів, приладів часу, засобів зв'язку тощо. Найбільшими виробниками електротехнічного устаткування у світі є компанії ABB (Швейцарія та Швеція), Siemens (ФРН), General Electric (США), GEC-Als-thom (Франція та Великобританія).

Ці галузі виробництва спочатку з'явилися у Європі, США та Японії, а потім були перенесені також у Нові Індустріальні Країни (НІК) Східної, Південно-Східної Азії та Латинської Америки в розрахунку на дешеву робочу силу (табл, 6.12),

Одним із напрямів приладобудування е електроцца промисловість. Вона зародилась у США, потім перейшла до Європи і Японії, а тепер вмістилась у НІК. Зараз такі НІК, як Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Бразилія, входять у десятку перших країн, поступ&ючись лише СШАі Японії, ФРН, Великобританії та франції. Спочатку в цих країнах тільки складали побутову електроніку з американських, європейських та японських деталей; тепер тут впроваджують своє інтегроване виробництво, яке містить всі основні стадії. Випускаються персональні комп'ютери, великі інтегральні схеми, периферійні системи, обладнання для електронного проектування, засоби зв'язку, волоконна оптика тощо. У 1997 році в світі було виготовлено 80 млн персональних комп'ютерів. Лідер — компанія Compaq (США).

В Україні ця галузь теж широко представлена: більшість продукції виробляється на підприємствах військово-промислового комплексу. Серед центрів виділяються Київ, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Харків, Сімферополь.

Важке машинобудування України включає виробництво металургійного, гірничого, підйомно-транспортного обладнання, енергетичних блоків (парових казанів, атомних реакторів, турбін, генераторів), а також іншої металомісткої та великогабаритної продукції. У цій галузі створюються підприємства повного циклу з випуском продукції невеликими серіями або індивідуального призначення. Потреба великої кількості металу, складність транспортування готової продукції зумовлюють розміщення цих підприємств поруч з металургійними центрами, хоча інколи вони розташовуються і в районах споживання. За класичний приклад може правити Донецько-придніпровський регіон: Краматорськ, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, Маріуполь тощо.

Сільськогосподарське машинобудування — це передусім тракторний та моторобудівний заводи у Харкові, завод тракторних сівалок у Кіровограді, бурякозбиральних комбайнів завод у Дніпропетровську тощо.

Машини та обладнання для хімічної промисловості виробляються у Сумах, Полтаві, Сніжному.

У регіоні посилюється роль працемістких галузей машинобудування: верстатобудування, автомобілебудування, приладобудування. Металорізальні верстати виробляються у Харкові, Дніпропетровську, Краматорську, важкі вантажівки — у Кременчуці, легкові автомобілі — у Запоріжжі, приладобудування розташоване у Харкові, Сумах, Дніпропетровську, Кіровограді, Запоріжжі.

Західний регіон. Цей регіон поступається Донецько-придніпровському за обсягом продукції машинобудування. Тут переважає працемістке й неметаломістке виробництво: добре розвинуті верстатобудування, автобудування, виробництво різних приладів, електро- та радіоапаратури, засобів автоматизації, технологічного обладнання.

Центри верстатобудування: Київ, Житомир, Львів. Виробництво приладів та засобів автоматизації: Київ, Житомир, Львів, Мукачеве, Черкаси. Сільськогосподарське машинобудування тяжіє до місць споживання готової продукції. До великих центрів належать Львів, Київ, Вінниця, Тернопіль, Житомир. Обладнання для харчової промисловості виробляється у Києві, Львові та Ужгороді.

Південний регіон. Спеціалізується на суднобудуванні, судноремонті, виробництві сільськогосподарських машин, верстатів, будівельно-шляхового й підйомно-транспортного обладнання, машин для легкої та харчової промисловості. Морське й річкове суднобудування (Миколаїв, Херсон, Керч), судноремонт (Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь) — це найдавніші галузі промисловості регіону. Тут будують судна найрізноманітнішого призначення.

Машинобудівний комплекс України містить значний науково-виробничий потенціал, тут зосереджена третина промислово-виробничих фондів і майже половина промислово-виробничого потенціалу країни.

Надалі Україна має сприятливі передумови для розвитку цієї галузі виробництва. Це обумовлено наявністю металургійної бази, значними промислово-виробничими фондами, великою кількістю трудових ресурсів, потужною науково-дослідницькою базою.

34 На розвиток міжнародної економічної інтеграції впливає низка факторів. Першим, найважливішим та найвпливовішим чинником є сучасна науково-технічна революція. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв´язку самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків, наявністю різних міждержавних бар´єрів на шляху руху капіталів, товарів та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи неефективним їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об´єднання різноманітних видів ресурсів.

Науково-технологічна революція вносить кардинальні зміни в систему сучасного виробництва. Активно тривають процеси його інтелектуалізації, дематеріалізації, мініатюризації. Інтелектуалізація вимагає зростання вимог до робочої сили, її професійно-кваліфікаційного рівня. Витрати на наукову інженерну працю сягають нині дві третини загальних витрат на виробництво товарів.

Дематеріалізація виробництва, його комп´ютеризація та інформатизація пов´язані зі зміною моделі економічного розвитку, з переходом від екстенсивного до інтенсивного типу економічного розвитку. Економіка «полегшується», зменшуються питомі витрати сировини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції.

Сучасним міжнародним виробничим системам характерна електронізація, роботизація, комп´ютеризація, впровадження біотехнологій.

Електронізація виробництва дає змогу значно вилучити безпосередньо з його процесу робочу силу, веде до автоматизації технологій. Створюються банки даних про основні тенденції розвитку світової торгівлі, фінансів, руху цін на основні товари тощо. За допомогою ЕОМ встановлюються тісні кореспондентські міжбанківські зв´язки, відбувається обмін даними про курси акцій на головних фондових біржах і про ціни товарів на товарних біржах світу. В цій системі можна отримати інформацію про стан світових грошових ринків, курси валют, ціни на золото тощо.

Всебічне застосування комп´ютерної техніки, мікропроцесорів, біотехнологій, лазерної техніки, порошкової металургії, мембранної технології, виробів із кераміки, матеріалів із заданими властивостями, застосування елементів космічного виробництва свідчать про початок нової ери суспільно-економічного розвитку - ноосферно-космічної цивілізації.

Новий тип факторів виробництва, що формуються як всесвітні, називають біотехнологіями. Саме вони становлять ядро космічної єдності світу, формують майбутню структуру світового господарства, сприяють глобальним та регіональним інтеграційний процесам.

Другим фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються. Те, що міжнародна економічна інтеграція досягла найрозвинутіших форм у Західній Європі, пояснюється ідентичністю економічних структур цих країн, приблизно однаковим рівнем розвитку продуктивних сил. Проте протягом всієї інтеграційної іст

орії, ЄС багато зусиль докладав і нині докладає вирівнюванню рівнів економічного і соціального розвитку держав-членів, адаптації нових країн, що приєднувалися до Євросоюзу, до інтеграційної системи співдружності. Так було і в 1973 р., коли до ЄС приєдналися Велика Британія, Данія та, особливо, Ірландія, адаптаційний процес якої до Союзу ще й досі не завершився. Економічна криза в середині 70-х років посилила розрив у рівнях економічного розвитку та дезінтеграційні тенденції. А зі вступом до угруповання порівняно відсталої Греції (1981 р.) це проявилося ще помітніше. Приєднання до ЄСу 1986 р. Іспанії та Португалії загострило міждержавні диспропорції, що існували раніше. Ці країни відставали за рівнем промислового розвитку та доходу на душу населення (приблизно, половина середнього по ЄС), окрім того, надто великою була в них зайнятість населення у сільському господарстві. Заданими Євростату, в 1992 р. ВВП надушу населення у 12 регіонах 15 країн ЄС був менший середнього по ЄС. Водночас, у 7 регіонах ЄС ВВП на душу населення був вище середнього рівня у 1,5 рази. І, насамкінець, приєднання до Союзу у 2004 р. десяти центральноєвропейських, балтійських та острівних середземноморських країн значно порушило однорідність національних господарств у всіх соціально-економічних і структурних аспектах і вимагає великих зусиль щодо вирівнювання рівня їхнього економічного розвитку та адаптації до інтеграційних структур Союзу.

Третім фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є наявність досить тривалого періоду та досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продовження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення та розширення економічної взаємодії різних країн. Так, згідно плану Робера Шумана [12], 18 квітня 1951 р. шість країн — учасниць договору: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція підписали договір про створення Європейського співтовариства з вугілля і сталі, яке за більше ніж 54 роки перетворилося на потужне регіональне економічне угруповання, що об´єднує 25 країн Європейського континенту.

Для розвитку міжнародної економічної інтеграції взагалі та європейської зокрема важливе значення мають економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів. Це суттєво інтенсифікує взаємні економічні зв´язки, знижує транспортні витрати, створює умови для реалізації великих спільних проектів співробітництва. Як правило, країни зі спільними історичними, культурними та іншими умовами розвитку більшою мірою тяжіють до економічної інтеграції.

Четвертим фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є суб´єктивний чинник, який полягає в цілеспрямованій діяльності соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів. Ця діяльність, що відбиває об´єктивні економічні процеси, але водночас впливає на них, може певною мірою сприяти розвиткові інтеграції або гальмувати її. Зокрема, розвиткові інтеграційних процесів сприяє: ринкова уніфікація світового господарства; демократичні тенденції розвитку людства; наявність та необхідність вирішення глобальних проблем. Натомість, гальмуючими чинниками інтеграції виступають: традиційні конфлікти між країнами; світові релігії тощо

35 Машинобудування - система взаємозв‘язаних галузей, що виробляють машини і устаткування, і тим забезпечують технічне переоснащення всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, створюють економічний та оборонний потенціал окремих країн. Як провідна галузь промисловості, машинобудування визначає рівень культури й темпи індустріалізації світового господарства за цілому і "кожної країни у окремішності. Його основне призначення – виробництво коштів виробництва та предметів особистого споживання.

Машинобудування – головна за кількістю зайнятих, за вартістю продукції і на відповідно за часткою в усьому промисловому виробництві галузь сучасної промисловості. У державах її продукцію доводиться 35-40% вартості промислового виробництва та у ньому зайняті 25-35% всіх що працюють у промисловості. У країнах значення цієї галузі набагато меншою.

На розвиток машинобудування завжди надавав сильний вплив науково-технічний прогрес, особливо у епоху НТР, яка радикально змінила всю структуру галузі, її систему організації та управління. Як наслідок, машинобудування – найбільш наукомістка галузь всієї індустрії найвищої часткою випущеної інноваційної продукції. Ця продукція – матеріальний носій всіх можливих для практичного застосування досягнень НТР. Від рівня розвитку машинобудування вирішальною мірою залежить зростання продуктивності громадського праці.

Машинобудування відіграє важливу роль господарстві: його основне завдання – забезпечення знаряддя праці всіх галузей господарства; задоволення потреб населення різноманітних приладах і апаратах побутового призначення. Інтерес до таку масову продукцію – потужний стимул розвитку багатьох виробництв машинобудування, працівників споживчий ринок. Машинобудування виконує особливу, специфічну функцію в індустрії – виробляє дороге озброєння як оборони своєї країни, так продажу на світовому ринку.

Машинобудування також сама комплексна і диференційована структурою з галузей промисловості: разом ізметаллообработкой вона охоплює до 200 різних підгалузей і виробництв. Їх можна групувати за призначенням (із загального, транспортного машинобудування, електроніки і електротехніки, і навіть сільськогосподарського,строительно-дорожного машинобудування, приладобудування та інших.) [табл. 1], про особливості технологічної та просторової орієнтації (ізметаллоемкого,трудоемкого,наукоемкого машинобудування), і навіть за часом виникнення, умовно підрозділяючи галузі машинобудування на «старі» (традиційні), «нові», які стосуються першого етапу НТР, і «новітні», виниклі вже найближчими роками другого етапу НТР.

Новітні галузі машинобудування відрізняютьсянаукоемкостью. До них, насамперед, ставляться електроніка, ракетобудування,роботостроение, атомне машинобудування, сенсорне обладнання та т.п.Опережающими темпами зростає виробництво обчислювальної техніки, мікропроцесорів, промислових роботів, зв'язку.

Нині з електротехнічній промисловості виділяється практично цілком самостійна галузь машинобудування – електронна промисловість. Це найважливішемакроструктурное зміна всього машинобудування. Помітні зрушення припадають намезоструктурах галузей машинобудування: у транспортній різко зросла значення автомобільної та авіаційної промисловості, різко які потіснили суднобудування і виробництва рухомого складу для залізниць. У самостійну галузь перетворюється ракетно-космічна, поки яка перебуває у складі авіаційної. Вельми високі зміни йдуть умикроструктурах усієї галузі.

1.2 Чинники розміщення й географія машинобудівної галузі

На розміщення підприємств машинобудування впливають різноманітні чинники, зокрема: забезпеченість трудовими ресурсами, транспортний, споживчий чинники, і навіть чинник наукоємності, а деяких металоємних галузей що й сировинної.

Останніми роками країни знайомилися з дешевій привізній робочій силою опинилися у сприятливішим ситуації у розвиток трудомістких галузей машинобудування, ніж країни, які мають сировинними ресурсами.

Важливим чинником, впливає в розвитку машинобудування, стало розвиток науку й техніки за доби НТР.Усложняется машинобудівне виробництво, розвиваються спеціалізації імежстрановое кооперування, поступово виділяються країни-виробники масової продукції і на виробники складної наукомісткої продукції. У передових країнах на останню припадає понад 2/3 усіх витрат на НДДКР в промисловому виробництві.

Особливістю машинобудування розвинутих країн проти що розвиваються є найповніша структура машинобудівного виробництва, збільшення значення електротехніки, високу якість та конкурентоспроможність продукції. Звідси її високаекспортность і велику питому вагу машинобудівної продукції загальної вартості експорту (Японія – 60%, США, ФРН, Швеція, Канада – понад 40 кримінальних%).

У машинобудуванні економічно розвинутих країн переважають такі галузі, як верстатобудування, транспортне машинобудування, виробництво устаткування, електротехніка, приладобудування.

Для географії сучасного машинобудування характерно групове розміщеннякооперирующих підприємств, і навіть впровадження системи матеріально-технічного постачання типу «точно вчасно». У самому машинобудуванні світу у останні роки розвивається процес інтернаціоналізації виробництва (у межах ТНК, з урахуванням міждержавних імежфирменних угод). Цей процес відбувається ввозяться основному між промислово розвинені країни, у яких зосереджено близько 9/10 потужностей машинобудування і більше 9/10 обсягу проведення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР).

У машинобудуванні впроваджуються гнучкі автоматизовані виробництва та системи автоматизованого проектування, основними компонентами яких є верстати з числовим програмним управлінням (ЧПУ), ЕОМ та інших. У виробництві устаткування цих систем головна роль належить Японії США. Значно слабше позиції країн Західної Європи, колишніх у минулому основними постачальниками виробничого устаткування машинобудівних заводів світу.

Країни, що виробляють переважно нескладні машини для внутрішнього ринку, також поступово впроваджують новітнє устаткування, однак у значно меншою мірою. До них належать країн Центральної і Східної Європи, Іспанія, Греція, Португалія, Австралія, ПАР, Аргентина, Індія, Бразилія, Мексика, Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія. Перебудова й економічна криза зсунули колишнього СРСР й у розряд цієї групи країн.

До окремої групу можна назвати нові індустріальні країни – Республіку Корею, про. Тайвань, Малайзію, Сінгапур, Бразилія, певною мірою Китай, які лідирують у сфері технологій задля забезпечення конкурентоспроможності на зовнішніх ринках машинобудівної продукції.

Орієнтація на кваліфіковану робочої сили і споживача прив'язує машинобудування до міст і промисловим центрам. У, наприклад, машинобудування зосереджене у північних штатах, у Німеччині – в прибережних районах, Італії – в П'ємонті і Ломбардії, мови у Франції – у Паризькому районі.

У Японії, Китаї, В'єтнамі, інших країнах спостерігається тенденція деконцентрації виробництва, у галузях, що з радіотехнікою, виробництвом годинників та інший трудомісткою своєї продукції невеликих, часто «сімейних» підприємствах,рассредоточенних біля країни.

Загальна тенденція у області розміщення «нового» і «новітнього» машинобудування – освіту науково-виробничих парків, де зосереджуються підприємства з випуску найбільш прогресивної наукомісткої продукції.

Тяжке машинобудування, пов'язане з виробництвом гірничодобувного, нафто- і газопереробного устаткування, суднобудуванням тощо., тяжіє до споживача портовим комунікацій.Экологоопасние підприємства поступово виводяться на окраїнні, малозаселені території, на острови Фіджі і узбережжя морів, і океанів.

Він дотримувався думки, відмінні низькому рівні соціально-економічного розвитку, мають і бідним асортиментом техніки, придбаної порівняно недорого або вжеотработавшей свій ресурс на більш розвинених країн. Великі ТНК, залучаючи місцеву дешеву собі силу й ресурси, розміщують реклами у цих країнах складальні заводи, випускають масову продукцію.

Отже, простежується поступове зрушення машинобудування у країни з дешевим працею. Попри це, частка країн (переважно країн «нової індустріалізації») у виробництві машинобудівної продукції продовжує залишатися незначною, тож говорити про корінні ті зрушення у світовому машинобудуванні годі й говорити.

36 Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики України, як визначено діючими нормативними документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

37. Сутність, значення і структура торговельного комплексу

Торговельний комплекс – система підприємств, закладів і установ, що здійснюють реалізацію товарів шляхом купівлі продажу.

Функції торгівлі:

Економічні

Соціальні

Науково-технічні та естетичні

Економічна функція торгівлі:

Реалізує досягнення міжнародного і внутрішньодержавного поділу праці

Забезпечує перерозподіл ресурсів та зв'язок між усіма галузями і сферами господарства

Поєднує виробників і споживачів, сприяє економічному розвитку

Забезпечує зростання рівня торговельного обслуговування

Соціальні функції торгівлі:

Забезпечує споживчий попит населення

Скорочує витрати часу на придбання товарів

Формує раціональну структуру споживання

Науково-технічні та естетичні функції:

Впровадження прогресивних форм і методів обслуговування

Реалізує високоякісні товари

Забезпечує і розвиває естетичні смаки населення через дизайн, рекламу, упаковку товарів, якість обслуговування

Структура. Торгівля поділяється на зовнішню і внутрішню. Зовнішня передбачає купівлю-продаж товарів і послуг шляхом перетину кордону країни, а внутрішня – продаж товарів і послуг у межах державних кордонів.

38. Стратегія регіонального розвитку України (категорії, план, цілі, перспективи)

ДСРР є одним із головних інструментів реал-ї ДРП, розрахована на довгостроковий період (до 2015р.) і спрямована на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів та усунення міжрегіональних диспропорцій. Вона прийнята Пост. КМУ в 2006р. ДСРР є складовою програми соц-економ розвитку України; в ній конкретизуються завдання ДРП, шляхи їх вирішення, визначаються пріоритети регіонального розвитку. Механізм реалізації ДСРР включає в себе- нормативно-правове та інституційне, організаційне, фінансове та науково-методичне забезпечення.

Нормативно-правове та інституційне – 1-розмежування функцій та повноважень між центральними і місцевими органами влади; 2- впровадження правового режиму користування майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад; 3- чітке визначення переліку та розміру граничних ставок місцевих податків і зборів; 4- координування процесів розвитку місцевого самоврядування і сприяння співпраці його органів тощо.

Організаційне забезпечення – розроблення і виконання щорічного плану заходів, затверджується КМУ. Осн. інструменти орг.

забезпечення: угоди щодо регіонального розвитку, програми подолання репресивності окремих територій, державні цільові програми розвитку окремих територій, стратегії регіонального розвитку і програми соц-економічного розвитку тощо.

Фін. забезпечення передбачає фінансування держ стратегій РР за рахунок коштів ДБ та МБ та ін джерел. За рахунок коштів ДБ фінансуються заходи на виконання окремих стратегічних завдань. Для фінансування завдань ДСРР міністерства та інші центральні, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування розробляють відповідні державні цільові програми, регіональні програми та заходи, укладають угоди щодо регіонального розвитку, в яких у межах бюджетних призначень передбачаються обсяги фінансування, що є підставою для врахування їх у державному та місцевих бюджетах на відповідний рік. Під час фінансування заходів з реалізації ДСРР усі виконавці повинні забезпечити виконання запланованих завдань із залученням мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату в їх виконанні.

З 2007 року передбачалося запровадження механізму фінансування державних програм підтримки регіонального розвитку та галузей економіки відповідно до пріоритетів ДСРР.

Науково-методичне забезпечення реалізації ДСРР полягає у консолідації зусиль у виробничій, науково-технічній, фінансовій, адміністративно-управлінській сфері із залученням науково-технічного та інноваційного потенціалу регіонів, широкого кола підприємців і використання світових науково-інформаційних ресурсів.

Етапи реалізації стратегії: 1 етап - 2006-2008рр завершення формування нормативно-правової бази щодо запровадження нових механізмів стимулювання розвитку регіонів тощо; 2 етап - 2009-2015рр проведення адм.–тер., бюджетної та податкової реформ з метою зміцнення фін.-екон. основи терит. громад, передача органам місцевого самоврядування повноважень і покладення відповідальності за надання послуг населенню, реалізація довгості. стратегії розвитку кожного регіону, укладення угод щодо регіонального розвитку, спрямування держ інвестицій на розбудову соц-економічної розбудови регіону

39. Регіональні особливості розвитку і розміщення головних машинобудівних регіонів світу

Розміщення світового машинобудування.

У високорозвинутих країнах на машинобудування припадає 1/3–2/5 і більше продукції обробної промисловості. Саме у цій сфері яскраво виявляється лідерство цих країн.

Основні регіони світового виробництва машинобудівної продукції:

1. Країни Північної Америки 30% (науко- і капіталомістка продукція). США, Канада, Мексика.

2. Країни Західної Європи 25-30% (середнє точне машинобудування). Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Іспанія та ін.

3. Країни Східної і Південно-Східної Азії 20% (побутова техніка). Японія, Республіка Корея, Китай та ін.

4. Країни СНД, Східної Європи <15% (важке). Росія, Україна, Білорусь та ін.

Регіональний аспект міжнародної спеціалізації в машинобудуванні розвинутих країн

США : Загальне машинобудування, електротехнічне, автомобільне, авіаційне, електроніка, воєнна техніка, телекомунікації.

Канада : Телекомунікація, електроніка, електро¬технічна, вироᬬ¬ництво ЕОМ, авіаційне, космос, оборонне.

Австралія : Автомобіле-будування, вироб¬ництво гірничої техніки, виробництво воєннооборонної техніки, виробництво ЕОМ.

Республіка Корея : Машинобудування, автомобілебудування суднобудування, електротехнічна, виробництво ЕОМ, виробництво побутових приладів.

У світовому машинобудуванні сформувалося п’ять реґіонів:

Північноамериканський реґіон виробляє понад 30% продукції, має найширшу номенклатуру виробів та спеціалізується на випуску науко- й капіталомістких товарів. На нього припадає 1/4 продукції світового автомобілебудування, 2/3 цивільного літакобудування й 70% великих ЕОМ. Реґіон виступає експортером продукції високої складності, виробів важкого машинобудування й наукомістких галузей. Поряд з цим він імпортує різноманітну побутову техніку, автомобілі, судна.

Західноєвропейський реґіон виробляє 25-30% продукції світового машинобудування. Це переважно машини середньої складності, але чимала частка припадає й на вироби особливої складності. Завозиться високоскладна техніка з США, а менш складна, але

працемістка, – з Японії та країн, що розвиваються.

Східно- та Південно-Східно-Азіатський реґіон з центром у Японії виробляє 20% світової продукції машинобудування. У Японії машинобудування досягло високого ступеня структурного й науково-технічного розвитку тільки-но на початку 80-х років. Чільним напрямом розвитку машинобудування Японії є вивезення малокваліфікованих і середніх за рівнем виробництв до країн з дешевшою працею. Експортер виробів високої складності, побутової техніки, реґіон завозить продукцію найвищої складності з США та Західної Європи.

Франція : Загальне машинобу-дування, електричне, електроніка, вироб-ництво ЕОМ, авіа-ційне, верстато-будування.

Італія : Загальне машинобудування, телекомунікації, автомобілебудування, електротехнічне, верстатобудування.

Великобританія : Електротехнічне, телекомунікаційне, виробництво побутових приладів, авіаційне, воєнна техніка, верстатобудування.

Швеція : Електроніка, автомо-білебудування, вироб¬ництво побутових приладів.

Німеччина: Загальне машинобу-дування, автомобіле-будування, виробни-цтво ЕОМ, авіаційне, верстатобудування.

Країни СНД та Східної Європи виділяються розвитком верстатобудування (Чехія, Україна, Росія), автомобілебудування (Угорщина, Україна, Білорусь, Росія), авіа- та ракетобудування (Україна, Росія), морського суднобудування (Україна, Росія, Польща), військового машинобудування (Україна, Росія). В них досить дешева робоча сила, в деяких галузях (авіа-, ракето-, суднобудування та військова техніка) їх продукція не поступається світовим аналогам, але, з другого боку, виробництво застаріло, потребує модернізації і залучення значних інвестицій.

В країнах Латинської Америки (Бразилія, Аргентина) формується п’ятий реґіон на базі виробництва ЕОМ (електронно-обчислювальних машин), літаків, автомобілів, суднобудування – в Бразилії; авіа- та автомобілебудування – в Аргентині.

Тяжке машинобудування виробляє гірничо-шахтне, підйомно-транспортне, металургійне обладнання, устаткування для хімічного та будівельного комплексів, шляхові машини (бульдозери , екскаватори , катки, грейдери) тощо. Воно є металоємним, тому тяжіє до металургійних баз; водночас воно – громіздке, тому тяжіє до споживача. Продукція цієї галузі випускається невеликими партіями або навіть одиничними зразками ( парові казани, турбіни, прокатні стани) і є трудоємним.

Рівнем розвитку тяжкого машинобудування виділяються насамперед розвинені країни, де є тяжка промисловість. Серед країн, що розвиваються, тяжке машинобудування орієнтується на добувну промисловість ( видобуток нафти, газу, руди, вугілля) чи на металургійну промисловість ( Індія, Бразилія, Аргентина).

40. Національна економіка України в умовах подолання глобальної фінансової кризи

Основними причинами економічної кризи в Україні є:

- «іпотечна криза в США», спричинена неповерненням кредитів в результаті недостатньої перевірки реальної платоспроможності позичальників;

- політика внутрідержавних банківських установ, спричинена іпотечною кризою США, тобто банки почали масово «тиснути» на клієнтів, намагаючись цим самим звести ризик неповернення боргу до мінімуму;

- тривала політична криза в нашій державі через протистояння гілок влади, що зумовлено підготовкою до виборів президента та можливих парламентських виборів тощо;

- неспроможність Національного Банку України забезпечити стабільний курс національної валюти.

З огляду вищесказаного ми можемо сформулювати основні наслідки, які спричинила криза:

- посилення рівня безробіття в нашій державі і, як наслідок, збільшення розшарування суспільства;

- значне збільшення кількості людей, що знаходяться за межею бідності;

- різке подорожчання кредитів, особливо в листопаді 2008 р. порівняно аналогічним періодом 2007 р. (мінімальна відсоткова ставка за користування кредитом становила 13,65% (при обліковій ставці НБУ - 8,0%) у 2007 р. порівняно із 18,7% (при обліковій ставці НБУ - 12,0%) у 2008 р. відповідно);

- посилення трудової міграції, знову збільшилась кількість людей, які в пошуках заробітку подались за кордон;

- подорожчання споживчих товарів та посилення темпів інфляції в нашій державі (наприклад, рівень інфляції у 2008 р. порівняно із 2007 р. зріс на 5,7% - з 16,6% до 22,3% відповідно, проте якщо прирівнювати даний показник до 2002 р., то отримаємо приріст на 22,9% (рівень інфляції у 2002 р. становив -0,6%), тобто 2002 р. це єдиний рік за останнє десятиліття, коли інфляція в нашій державі була меншою нуля.

Підсумовуючи сказане, можна зробити такі висновки:

- економічна криза є тимчасовим явищем, оскільки є частиною економічного циклу, якому притаманні різні фази;

- необхідне створення у економіці нашої держави дієвого мотиваційного механізму піднесення виробництва;

- зменшення податкового тиску на економіку, що привело б до зменшення цін реалізації можливих товарів і збільшило б купівельну спроможність вітчизняного покупця, що сприятиме зростанню обсягу продажу та виробництва продукції;

- необхідність як найшвидшої розробки і реалізації шляхів подолання політичної кризи в Україні;

- розвиток власних внутрідержавних джерел паливно-енергетичних ресурсів, а також стимулювання розвитку енергозберігаючих технологій.

41. Особливості розміщення і оцінки мінеральних ресурсів у світі, ресурсозабезпеченість головних світових регіонів

Мінеральні ресурси поділяються на паливні, рудні, нерудні металургійні (флюси, вогнетриви), гірничо-хімічні, технічні, будівельні, гідротермальні (прісні і мінеральні природні води). Мінеральних ресурсів нараховується понад 250 видів. В середньому за рік добувають 8-10 млрд. т корисних копалин.

З паливних ресурсів (вугілля, нафта, газ, уран, горючі сланці, торф) головні — кам'яне і буре вугілля, нафта, природний газ.

Відомо понад 3,6 тис. вугільних басейнів і родовищ у 75 країнах світу з розвіданими запасами (60% припадає на кам'яне, 40% — на буре вугілля). Більша частина вугілля (90%) знаходиться у Північній півкулі. Найбільш багаті на вугілля Азія, Північна Америка і Європа. Головна частина цих запасів сконцентрована в Аппалачському (США), Рурському (Німеччина), Сілезькому (Польща), Кузнецькому, Кансько-Ачинському, Тунгуському (Росія), Фушунському (Китай) басейнах. У Південній півкулі значні запаси вугілля є у Південній Африці та Австралії.

Нафтогазоносних басейнів розвідано понад 600, розробляється — 450. Розвідані запаси нафти складають 150 млрд т, природного газу — 135 трлн м3. Особливе значення мають родовища нафти і газу з величезними запасами — таких у світі близько 50. Більше половини з них знаходиться в країнах Близького і Середнього Сходу (Саудівська Аравія, Ірак, Кувейт, Іран, ОАБ), у Латинській Америці (Венесуела, Мексика). Значні запаси є в Росії, США, Китаї, Лівії, Норвегії.

Потенційні ресурси урану оцінюють у 10 млн т. У першу десятку країн добувачів і експортерів урану входять Австралія, ПАР, Нігерія, Бразилія та ін.

Рудні корисні копалини репрезентовані рудами чорних і кольорових, рідкісних, розсіяних, благородних металів. Запаси залізних і марганцевих руд зосереджені головним чином у Росії, Україні, США, Канаді, Бразилії, Австралії та ін.

Майже половина запасів міді приурочена до Тихоокеанського узбережжя обох Америк (Канада, США, Мексика, Перу, Чілі). Значні вони в країнах «мідного поясу» Африки (Замбія і Конго), а також в Австралії, Казахстані, Росії, Польщі. Великі запаси алюмінієвої сировини зосереджені в Австралії, Гвінеї, на Ямайці, у Бразилії та ін.

Поліметалічні руди свинцю і цинку сконцентровані в Австралії і Північній Америці, хоча в невеликих кількостях зустрічаються в багатьох країнах. Унікальні запаси нікелю на острові Нова Каледонія, є вони в Канаді, Росії, Австралії . Олово і вольфрам приурочені до двох металогенічних поясів — Тихоокеанського, що простирається з півночі Якутії до Яви, і Андського (Болівія, Перу). За запасами і видобутком золота і платини виділяється ПАР, значні ресурси є в Росії, США, Канаді та ін.

Нерудна гірнича-хімічна сировина — апатити, нефеліни, кам'яна і калійна солі, сірка, барій, фосфорити. Основою для виготовлення мінеральних добрив є калійні солі (сильвін і карналіт), фосфати (апатити, фосфорити) і азот, одержуваний з повітря. Значні родовища калійних солей є в США і Канаді, у Німеччині, Росії, Білорусі. Апатити є на півостровах Лабрадор (Канада) і Кольському (Росія). Величезні запаси фосфоритів осадового походження сконцентровані у Західній Африці (Марокко), на Аравійському півострові, у США (Флоріда).

Широко використовуються галіт (кухонна сіль) і сірка. Запаси солі практично невичерпні. Вона добувається більш ніж у ста країнах світу, але найбільше її використовують у розвинених країнах для виробництва соди і хлору. Розвідані родовища самородної сірки широко розробляються в США, Мексиці, Польщі, Україні й Іраку.

Найбільші обсяги видобутку припадають на будівельні матеріали (будівельний камінь, вапняк, гіпс, глина, пісок та ін.). Вони поширені всюди. Запаси дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів мають Індія, Росія, Шрі-Ланка, Канада та ін.

Особливий інтерес серед технічних ресурсів (алмаз, азбест, тальк, каолін, графіт) викликають алмази. Значні алмазоносні провінції розташовані на півдні Африки (ПАР, Конго, Ботсвана, Намібія) і в Якутії.

42. Теорія В. Кристаллера, її роль у регіональній економіці

Цю теорію розробив учень А. Вебера В. Кристаллер у своїй дисертації "Центральні місця Південної Німеччини" (1933). Головним його припущенням було те, що на однорідній території розселення людей є рівномірним. Він умовно поділяє таку територію (стільник) на правильні шестикутники. В центрі їх — міста (центральні місця), які виробляють усю товарну продукцію, надають різноманітні послуги власному ринку збуту продукції і послуг. За такої організації розселення забезпечується мінімізація середніх відстаней поїздок покупців. Модель передбачає також ієрархію центральних місць (малі, середні, великі, найбільші), від якої залежать зв'язки між центрами різних рангів. Кристаллер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.

Припущення теорії:

Формування структур відбувається на плоскій поверхні з рівномірним розподілом купівельної спроможності;

Закупівлі центральних товарів здійснюються центральному місці цього рангу;

Допоміжні райони повністю охоплюють всю територію, де формується система центральних місць;

Поїздки за товарами та послугами зведені до мінімуму; будь-яке центральне місце не повинно мати додаткового прибутку.

Теорія Кристаллера найбільший вплив мала на розвиток сучасних концепцій раціональної організації сфери послуг і розселення населення у сільській місцевості.

43. Особливості розвитку і розміщення чорної металургії світу. Характеристика основних регіонів.

Типологія країн за розвитком чорної металургії: Країна зі значним розвитком чорної металургії, потужною базою залізнорудної та вугільної промисловості (США, Велика Британія, Україна, Росія, Китай) Країни зі значним розвитком чорної металургії, забезпечені вугіллям і відносно невеликими покладами руди (Німеччина, Польща) Країни зі значним розвитком чорної металургії, великими покладами руди і незначними  покладами вугілля (Франція, Швеція, Канада) Країни зі значним розвитком чорної металургії, але недостатніми рудними та паливними запасами (Японія, Італія, Бельгія, Люксембург) Країни, де чорна металургія тільки розвивається, але є значні запаси руди і вугілля (ПАР, Індія, Австралія) Країни, де чорна металургія тільки розвивається, які мають значну рудну базу і обмежену паливну (Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Колумбія) Країни, які не мають чорної металургії, але забезпечені рудою і паливом (Алжир, Гвінея, Сьєрра-Леоне) Основні райони чорної металургії світу: Китай, Японія, США, Росія, Україна, Німеччина, Італія, Південна корея, Бразилія, Індія. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилії та у Венесуелі. Руди Бразилії та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50%. Чималі запаси залізної руди є і в Північній Америці. Тут виділяються металогенічні провінції Канадського щита, у родовищі Месабі вміст заліза – 46–53%, на півострові Лабрадор розробляються залізисті кварцити (30–35% заліза).  Приблизно однакові поклади залізних руд є у країнах Європи та Азії. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн) і родовища, пов’язані з Балтійським. В Азії є важливі родовища, пов’язані з Індійською платформою (Декан), як за своїми запасами, так і за високою якістю (понад 60% заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок). Поклади руди у Східній Європі та Китаї оцінюються як дуже великі: понад 1/2 світових запасів. Йдеться передусім про Росію, Україну, Казахстан, Китай, КНДР. Чимала частина цих руд містить 30–35% заліза. Тим часом більшість східноєвропейських країн не має достатніх покладів залізної руди, – їм доводиться імпортувати до 75% споживання. Переважна частина цього постачання до Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини припадає на Україну та Росію. В рік у світі видобувається 1 млрд т залізної руди, 40% її експортується. Головні експортери: Австралія та Бразилія (відповідно 150 і 190 млн т). Україна експортує 45 млн т руди і займає сьоме місце в світі після Індії, Росії, США та Китаю. 90% залізної руди транспортується морем.

44. Загальнонаукові методи дослідження РПС і економіки регіонів.

Метод - це спосіб або засіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, а методика - сукупність спеціально підібраних методів з метою практичного чи теоретичного пізнання дійсності.

Свідоме застосування науково обґрунтованих методів у межах певної методології є істотною умовою отримання нових знань. Застосування будь-якого методу передбачає володіння загальними принципами наукового мислення. Найважливіші з цих принципів:

1. Індукція - умовивід від фактів до гіпотези.

2. Дедукція - висновок за правилами логіки; ланцюжок умовиводів, ланки якого зв'язані логічною послідовністю.

3. Аналіз - розчленування об'єкта, явища на елементи.

4. Синтез - поєднання, з'єднання різних елементів об'єкта, явища воєдино.

5. Аналогія - відповідність, подібність об'єктів, явищ в окремих властивостях; умовивід про менш знаний об'єкт, явище з більш знаного, якщо вони входять в однорідну групу,

6. Експеримент - дослідне відтворення об'єкта пізнання, перевірка гіпотез.

7. Спостереження ' - цілеспрямоване вивчення, сприйняття, зумовлене визначеним завданням; систематичний збір даних з об'єкта, явища.

8. Порівняння - співвідношення між двома об'єктами, явищами, яке дає змогу виявити загальне й особливе.

Усі методи дослідження розвитку та розміщення продуктивних сил поділяються на традиційні й нові, або сучасні. Серед традиційних найважливіші:

1. Літературний. Суть його полягає у відборі й аналізі літературних джерел, що тією чи іншою мірою стосуються об'єкта, явища вивчення.

2. Описовий. Належить до найдавніших при вивченні розміщення видів економічної діяльності та розселення. У наш час широко застосовується описова статистика у вигляді наборів числових даних, що характеризують ту чи іншу ситуацію.

3. Статистичні методи розміщення продуктивних сил, зокрема метод статистичної оцінки - знаходження функціональних залежностей між значеннями факторних і результативних ознак, що застосовується для оцінки невідомих параметрів розподілу ймовірностей випадкових величин; метод статистичної перевірки гіпотез - система прийомів у математичній статистиці, призначених для перевірки відповідних дослідних даних гіпотез, які перевіряються; метод статистичних випробовувань (метод Монте-Карло) - дослідження властивостей об'єкта чи явища, що вивчається за допомогою спеціально організованого випробовування натурного об'єкта або його моделі з урахуванням штучних впливів, а також інші статистичні методи. При вивченні розвитку та розміщення продуктивних сил необхідно особливо враховувати природу статистики в процесі застосування статистичних методів у конкретних дослідженнях. Це детально висвітлено у праці Г. Кімбла "Як правильно користуватися статистикою".

Серед нових, або сучасних, методів дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил на особливу увагу заслуговують такі методи:

1. Геопросторова парадигма - основний метод у дослідженні розміщення та розвитку продуктивних сил і в практично всіх регіональних дослідженнях. В основу геопросторової парадигми (наукова парадигма, чи парадигма науки - головні елементи знання, своєрідна система відліку, в межах якої мають місце конкретні явища та процеси) покладено географічний метод дослідження.

Цей метод специфічний і формується, на думку Е. Алаєва, як "триєдиний" підхід у дослідженні, що зумовлює дотримання територіальності, комплексності, конкретності. Застосування його неможливе без одночасного використання картографічного методу, який є, по суті, особливою формою ідеально-просторового моделювання.

2. Моделювання - загальнонауковий метод, що використовується в процесі вивчення дослідження розвитку та розміщення продуктивних сил. Об'єкт вивчається не безпосередньо, а за допомогою посередника - ідеальної (мисленнєвої), матеріальної (предметної) моделі чи особливої форми ідеально-матеріальної моделі, якою може бути, наприклад, карта (картосхема).

3. Картографічний метод належить до поширених методів дослідження розвитку та розміщення продуктивних сил. Відомий з давніх часів, але його можна відносити до сучасних, якщо розглядати як особливу форму просторового моделювання. Адже карта, картосхема - це логічна образно-знакова модель території, що цілеспрямовано відображає об'єкти, явища, зв'язки та взаємозалежності, котрі належать до цієї території.

Просторовий аналіз, особливості його застосування ґрунтовно висвітлені у праці П. Гаггета "Просторовий аналіз в економічній географії". Вченому вдалося розкрити співвідношення між географією і регіональною наукою. Розвиток У. Ізардом і його учнями положень про регіональну науку дав змогу розширити і поглибити застосування просторового аналізу при вивченні окремих територіальних утворень.

Наголосимо, що просторовий аналіз взаємозв'язаний зі статистичним, історичним, містобудівельним, факторним, кластерним аналізами і под.

Факторний аналіз

Зміст його - добір факторів і заміна набору параметрів, які характеризують меншим числом категорій, що є лінійною комбінацією вихідних параметрів. Головна ціль факторного аналізу - економний опис інформації. Особливості його застосування при дослідженні розвитку та розміщення продуктивних сил висвітлені у науковій праці Гарі Хармана про сучасний факторний аналіз.

Кластерний аналіз

Суть кластерного аналізу (об'єднання параметрів за окремими факторами в статистичні однорідні групи) полягає у поданні первинних даних в ущільненому вигляді без надмірної втрати інформації.

Метод економічного аналізу. В праці "Теорія економічного аналізу" (1993) М. Яцків дає таке визначення: "Це системне, комплексне та взаємопов'язане вивчення економічної і соціальної діяльності різних організаційних структур з метою виявлення та мобілізації резервів, визначення ступеня впливу факторів на результати виробничих процесів за допомогою опрацювання відповідної інформації". Вчений наголошує на особливостях застосування методу економічного аналізу в дослідженнях, а саме:

- системний підхід до аналізу економічних явищ і процесів;

- виявлення взаємозв'язку та взаємозалежності між показниками;

- застосування системи показників;

- вивчення господарських явищ і процесів у динаміці з урахуванням дії об'єктивних економічних законів;

- дослідження внутрішніх суперечностей (диспропорцій у розвитку економічних явищ;

- розчленування загальних показників на складові частини (елементи) та їх деталізація за місцем і часом;

- узагальнення результатів аналізу для розроблення прогнозних або проектних варіантів розвитку, управлінських рішень.

Конструктивні економічні обчислення

До них належать балансові, техніко-економічні, нормативні й інші розрахунки.

Математичні методи. Найпоширеніші математичні методи, котрі використовують у дослідженнях розвитку та розміщення продуктивних сил, описані в праці О. Шаблія "Математичні методи в економічній географії" (1984). Серед них - методи і моделі лінійної алгебри (балансові методи та моделі, оптимізаційні методи й моделі), методи і моделі теорії графів, теорії множини та математичної логіки.

Економіко-математичні методи і моделі

Поняття про економетрію як науку, що вивчає конкретні кількісні взаємозв'язки економічних об'єктів за допомогою математичних і статистичних методів та моделей, розглянуті в праці Е. Кейна "Економічна статистика і економетрія" (М., 1977). Структурні (балансові) й оптимізаційні економіко-математичні моделі.

Комп'ютерна техніка

Комп'ютерна техніка та комп'ютерні технології відіграють величезну роль у вивченні сучасної територіальної організації продуктивних сил. Завдяки їм виникла можливість створення, підтримки та збагачення банків даних, необхідних для пошукових робіт у царині розвитку і розміщення продуктивних сил. Так, у міжнародній інформаційній системі INTERNET за адресами, що ми подаємо, можна знайти величезні масиви інформації стосовно розвитку і розміщення продуктивних сил України:

каталог українських ресурсів;

пошукова система "Google";

офіційний веб-сайт Верховної Ради України;

офіційний веб-сайт Міністерства економіки України;

офіційний веб-сайт Міністерства праці та соціальної політики України;

офіційний веб-сайт Міністерства регіонального розвитку та будівництва України;

офіційний веб-сайт Міністерства охорони навколишнього природного середовища України;

пошукова система "Мета";

інформаційний сервер про Україну;

цифровий атлас України;

офіційний веб-сайт Державного комітету статистики України.

Комп'ютерні технології дають змогу обробляти величезні масиви даних у короткі терміни і з малими затратами часу. Завдяки їм можна широко застосовувати на цілком новій основі такі методи, як моделювання, картографічний тощо. Тобто, відбувається суттєва трансформація методів дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил (описових, кількісних, картографічних, статистичних та ін.) під впливом науково-технічного прогресу, насамперед унаслідок застосування комп'ютерної техніки і комп'ютерних технологій.

Отже, досліджуючи розвиток і розміщення продуктивних сил, необхідно творчо підходити до відбору і застосування методів, які доцільно здійснювати з урахуванням вимог часу.

45. Цілі регіональної політики ЄС, пріоритети, головні інституції, неурядові суб'єкти.

Європейська регіональна політика орієнтується на солідарність всього Співтовариства. Ефективна регіональна політика допомагає економічному прогресу, покращанню умов життя і посиленню згуртованості Європейського Союзу. Ефективна регіональна політика може й в Україні сприяти цим цілям та інтеграції регіонів у державу. Утворення регіонів має бути зорієнтоване на те, аби регіон розглядався в сукупності його економіки, культури та управління.

На сьогодні регіональна політика Європейського Союзу сфокусована на:

а) "підтягуванні" менш соціо-економічно розвинених регіонів держав Євросоюзу до рівня більш економічно розвинених регіонів держав Європи;

б) реалізацію важливої мети внутрішньої регіональної політики ЄС - ліквідацію територіальних диспропорцій економічного та соціального розвитку всередині розвинутих держав ЄС.

2). Суть адаптації Європейської регіональної політики для України визначається у застосуванні головних принципів Регіональної Політики Євросоюзу. У зв'язку з необхідністю реалізації саме цих принципів важливого значення набуває необхідність розробки науково обґрунтованої Концепції регіональної політики України (що ускладнюється специфікою територіально-адміністративного устрою, економічною кризою та відмінними географічними, економічними, просторовими, історичними ознаками).

3). Вивчення досвіду взаємодії європейських політичних, владних інститутів є важливою умовою з точки зору вироблення та застосування єдиної методики чи вироблення оптимальної структури своєрідних регуляторів регіональних та державних взаємовідносин - як пошуку компромісів між локальними та загальними інтересами в Україні.

4). Таким чином, вкрай необхідно створити гнучку та стійку систему врегулювання локальних та загальних інтересів, шляхом:

а) реформи адміністративно-територіального поділу держави;

б) визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права;

в) формування ієрархії органів регіонального самоврядування з урахуванням регіональної специфіки (як використання головних принципів таких документів, як Європейської Хартії Місцевого Самоврядування, Хартії Конгресу місцевих і регіональних влад Європи);

г) вироблення власне механізму дії інститутів на місцевому та регіональному рівнях, вироблення механізмів їх контролю.

Інституції Європейського Союзу утворювалися й удосконалювалися з перспективою дедалі тіснішого об'єднання країн Європи та проведення ними єдиної інтеграційної політики.

Інституційна структура Європейського Союзу побудована за схемою, яка суттєво відрізняється від схем державного управління. 

46. Регіональні особливості розміщення і використання закладів освіти в Україні. Освіта забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили. У систему освіти України входить приблизно 23 тис. дошкільних закладів. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у західних регіонах. Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного віку суспільним вихованням, наприклад між такими областями, як Волинська, Рівненська, Чернігівська, з одного боку, і Автономна Республіка Крим та Дніпропетровська область — з іншого, становить 1:3. Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення необхідних умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає свого соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької, Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного об’єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати. Збільшення показника охоплення дітей постійними дитячими садками і яслами продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах. Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області. Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території країни, обласних центрах та містах обласного підпорядкування. Профіль підготовки спеціалістів для інших галузей відповідає переважно регіональній спеціалізації господарства України. Найбільше закладів вищої освіти, зокрема ІІІ—ІV рівнів акредитації, сконцентровано у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку. Припинили роботу 78 загальноосвітніх навчальних закладів сільської місцевості. Найбільша кількість – у Житомирській (26) та Чернігівській (15) областях.

47 Об'єктивні умови трансформаційних процесів у розвитку України зумовлюють її націленість на динамічне входження у світову економічну систему і насамперед — в економічну інтеграцію з провідними західноєвропейськими державами. Цей процес, безумовно, приведе до зростання товарообмінних операцій між співпрацюючими сторонами. З іншого боку, геостратегічне розміщення України дає змогу їй бути вигідним мостом для транзитних перевезень товарів і пасажирів між державами Європи, Азії і Близького Сходу. Однією з визначальних систем, які забезпечують вантажні та пасажирські перевезення територією України, є транспортна система, до якої в ринкових умовах ставляться високі вимоги щодо якості, регулярності і надійності транспортних зв'язків, збереження вантажів і безпеки перевезень пасажирів, швидкості і вартості доставки. Відповідно до цього стан транспортних комунікацій України має відповідати потребам європейської інтеграції.

Досить повно європейський рівень залізничного транспорту відображає одна з високошвидкісних залізничних колій, збудованих останнім часом,— колія Мадрид — Севілья (фірмова назва АУЕ — “Висока іспанська швидкість”). Основні характеристики цієї колії, деяких її інфра-структуріних об'єктів, а також сервісного обслуговування такі: термін будівництва — 5 років (1987—1992 рр.), довжина колії —471 км, максимальна швидкість руху — 300 км/год., час руху поїзда без зупинок з початкового пункту до кінцевого—2 год. 15 хв., час руху з трьома зупинками — 2 год. 40 хв., довжина поїзда —200,19 м, ширина колії —1435 мм, крок укладки моноблочних шпал — 60 см, ширина міжколійного простору—4,3 м, ширина основної поверхні земляного полотна—12,7—13,3 м, кількість мостових переходів—ЗІ, кількість переходів над колією—161, кількість переходів під колією —101, кількість тунелів— 17 (найдовший 2540 м). Споживання енергії тут в 6 разів менше, ніж в авіації, і в 3 рази менше, ніж на автотранспорті. Локомотиви виготовлені німецьким концерном “Сіменс”, а вагони — французькою фірмою “Альстом”.

На новозбудованому вокзалі Санта Хуста в Севільї є 7 посадочних платформ дев'ятиметрової ширини з ескалаторами і сходами, що з'єднані з вестибюлем площею 3000 м. У вокзальному комплексі розміщені кафе, ресторани, кіоски, магазини, на прилеглих територіях—стоянки для автомобілів, обслуговування яких входить до вартості квитка. У поїзді посадочні місця обладнані радіонавушниками, через які транслюється 4 радіопрограми, над проходами розміщені кольорові телевізори. У ранкових поїздах подаються сніданки, в денних — обіди, у вечірніх — вечері; у вагонах можна придбати напої, газети, журнали. При відмові від поїздки за 5 хв. до відправки втрачається 15 % вартості квитка, заміна квитка на інший поїзд в межах дня здійснюється безплатно, при запізненні поїзда з вини компанії більше, ніж на 5 хв., пасажирам компенсується повна вартість квитка. І все це — при повному дотриманні норм і правил збереження навколишнього середовища, екології, техніки безпеки тощо.

Залізничний транспорт є найрозвинутішим в Україні (див. табл.), за загальною довжиною колії він посідає четверте місце у світі (після США, Росії та Канади). За вантажооборотом він виконує основні обсяги перевезень — 40—50 % (навіть у рік найбільшого спаду — 1997 р.— понад 40 %), а за пасажирооборотом є незаперечним лідером —на нього припадає 50—70 % від загального обсягу перевезень '. При великій розгалуженості колійної мережі, більша половина якої — колійна мережа підприємств і організацій, значний відсоток становлять електрифіковані ділянки (близько 40 %), дво- і багатоколійні дільниці (майже третина загальної довжини).

Поряд з тим, залізничний транспорт має високу частку зношеності основних фондів (з деяких їх головних видів—80— 90 %), переважна частина колій змонтована на дерев'яних шпалах, з яких 15—17 % непридатні до дальшого використання. Більшу частину інфраструктурних об'єктів залізниці необхідно визнати застарілими і такими, що не відповідають сучасним вимогам щодо виконання своїх основних функцій. Насамперед це стосується залізничних вокзалів, станцій, готелів, засобів зв'язку і управління рухом поїздів. Техніко-економічні та експлуатаційні характеристики залізниці знижуються також через те, що ширина колії відрізняється від західноєвропейської, а це особливо негативно відбивається на закордонних і транзитних перевезеннях. Це потребує утримання на західних кордонах країни 14 спеціально обладнаних станцій, 11 станцій, де здійснюється перевантаження імпортних вантажів, та 8 пунктів перестановки вагонів на візки західноєвропейської колії.

Структура і виробничі потужності підприємств, пов'язаних з даною галуззю, які перейшли під юрисдикцію України після розпаду СРСР і мають підтримувати ефективне функціонування залізниці, не забезпечують її пропорціонального і гармонійного розвитку в перспективі. Потрібні їх реконструкція і переоснащення, часткове перепрофілювання, поступове згортання надлишкових і будівництво нових потужностей.

Важливість залізничного транспорту в системі транспортних комунікацій України посилюється і тим, що через територію держави пролягають основні транспортні трансєвропейські коридори: Схід — Захід, Балтика — Чорне море. Зокрема, трансєвропейська залізнична магістраль Е-ЗО, що бере початок в Берліні, перетинає Україну за маршрутом Мостиська — Львів — Київ і йде далі до Москви. Вона ж на території Польщі перетинається з швидкісними магістралями Е-59 та Е-65 і створює можливість швидкісного залізничного сполучення практично між усіма державами Європи.

З входженням України до європейського економічного простору, із збільшенням у зв'язку з цим обсягів вантажних і пасажирських перевезень, значення залізничного транспорту зростає.

Автомобільний транспорт посідає значне місце у пасажирських і вантажних перевезеннях. Так, за обсягом перевезень вантажів він стабільно переважає залізничний транспорт у 4,5—5 разів, а за обсягом перевезень пасажирів — у 5—6 разів. Автобусним транспортом перевозиться практично стільки ж пасажирів, скільки усіма іншими видами транспорту (тролейбусним, трамвайним, залізничним, метрополітенним, таксомоторним легковим, морським, річковим, авіаційним) разом узятими. Загальна довжина доріг і вулиць з твердим покриттям, включаючи довжину вулиць-набережних у містах і селищах міського типу, перевищує чверть мільйона кілометрів. Автомобільний транспорт домінує у вантажних перевезеннях на короткі відстані (середня відстань перевезення і т вантажів—близько 20 км), від дверей—до дверей, забезпечуючи при цьому практично повну гарантію збереження вантажу, терміновість і надійність перевезень. Численні автотранспортні підприємства мають досить повно укомплектовану виробничу базу і розгалужену мережу інфраструктурних об'єктів: автовокзалів, автостанцій, транспортно-експедиційних підприємств, терміналів тощо.

Разом з тим, автомобільні дороги України не відповідають європейським стандартам щодо багатьох показників, зокрема таких, як: швидкість пересування, навантаження на вісь, забезпеченість сучасними до-рожними знаками і розміткою, необхідною кількістю пунктів технічної та медичної допомоги, харчування і відпочинку, заправки паливом і мастилом, телефонного зв'язку тощо. Практично відсутні дороги 1 категорії з багаторядним рухом на високих швидкостях. Значного поліпшення потребує матеріально-технічна база організацій, які здійснюють розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі.

Територія України, особливо в її західній частині, знаходиться на перехресті транспортних коридорів, які з'єднують країни Південно-Східної і Північно-Західної Європи, тому з подальшим розвитком ринкових відносин, із становленням численних підприємницьких структур треба очікувати значного підвищейня ролі автотранспорту в оперативних, гарантованих і безпечних щодо збереження вантажів перевезеннях.

Морському транспорту належить третє місце за вантажооборотом після трубопровідного і залізничного транспорту, проте за кількістю відправлених вантажів він займає незначне місце (близько 1 %), як і річковий транспорт. Домінуючі обсяги перевезень здійснюються у закордонному плаванні, причому частка таких перевезень за останні 10 років стабільно зростає і тепер становить понад 95 %. Основні вантажі— мінеральні будівельні матеріали (особливо в каботажному плаванні).

Проблеми розвитку морського транспорту пов'язані, насамперед, із значним моральним і фізичним спрацюванням суден і портового обладнання (особливо засобів обробки вантажів). Середній вік суден торгового флоту—більше 15 років, а деякі порти західних країн забороняють вхід суднам з таким строком експлуатації. Портова інфраструктура не розрахована на нові технології портових робіт, що істотно знижує продуктивність як портів (до 50 % від продуктивності портів західних країн), так й інших видів транспорту (особливо залізничного), пов'язаних з обробкою вантажів.

Переважаюча частина суден торгового флоту є малотоннажною. Так, середня водотоннажність українських суден у 3—5 разів менша від аналогічного показника в таких країнах, як США, Японія, Греція, Ліберія та ін. Зазначимо, що структурні зміни флоту в сторону збільшення середньої водотоннажності у перспективі зумовлюватимуть потребу в розв'язанні ряду проблем, які вимагають значних капіталовкладень.

Річковий транспорт хоча не відіграє визначальної ролі в обсягах вантажних і пасажирських перевезень, однак значно переважає всі інші види транспорту за рівнем доходів від своєї діяльності, в основному— за рахунок закордонних перевезень вантажів. Географія функціонування річкового транспорту є усталеною і в основному обмежується басейнами річок Дніпра та Дунаю, а також прибережними водами Чорного моря, що дає можливість доставляти вантажі і пасажирів у річкові та морські порти ряду країн Центральної та Південно-Східної Європи. В системі транспортних комунікацій річковий транспорт найбільше підпадає під вплив природних сезонних змін, тому його функціонування слід тісно погоджувати з роботою автомобільного та залізничного транспорту.

Нині основними стримуючими факторами інтенсивного використання річкового транспорту в плані європейської інтеграції є застаріла матеріально-технічна база, невисокий рівень механізації перевантажувальних робіт, значне фізичне і моральне спрацювання суден, мала частка пакетованих вантажів у загальному їх обсягу, недостатні обсяги перевезень з використанням системи “буксир-штовхач/баржа”. Річковий транспорт держави має допоміжний характер, орієнтований на великі партії вантажів (в основному будівельних матеріалів) і не може конкурувати щодо тарифів і послуг із залізничним транспортом. Ефективність функціонування річкового транспорту України значно нижча (близко 20 %) порівняно з розвинутими країнами, які мають такі ресурси для цього виду транспорту.

Повітряний транспорт не відіграє істотної ролі в загальному обсягу вантажних і пасажирських перевезень, хоча він поза конкуренцією серед інших видів транспорту щодо швидкості доставки пасажирів і термінових вантажів на великі відстані (середня відстань доставки 1 пасажира повітряним транспортом у 10—15 разів більша від аналогічного показника у найближчого конкурента — залізничного транспорту— і має тенденцію до зростання). Саме цей показник є домінантним у визначенні перспектив розвитку авіаційного транспорту.

Проблеми у цьому виді транспорту, що чекають свого розв'язання, стосуються насамперед комплектації парку літаків їх конкурентоспроможними типами (ДН-70, АН-140, АН-228, ЯК-42, В-737/400, В-757 та ін.), будівництва і реконструкції ряду об'єктів авіаційно-виробничої інфраструктури (в першу чергу злітно-посадочних смуг), структурної реорганізації управління авіаційним транспортом у напрямі створення конкурентного середовища в даній галузі, налагодження системи постачання, узгодження земельних тарифів тощо.

Як відомо, понад 70% міжнародних перевезень Аерофлоту (єдиної авіакомпанії СРСР) було зосереджено в Росії. Тому для України, яка об'єктивно дедалі цілеспрямованіше інтегрується в європейську і світову економіку, базові проблеми розвитку повітряного транспорту пов'язані з розширенням міжнародних авіаційних перевезень, де існує жорстка конкуренція потужних авіаліній світу (Американських авіаліній Дельта, Об'єднаних авіаліній, Ю. С. Ейр, Авіакомпанії “Північнозахідна” Ніппон авіалінії тощо). Таке конкурентне середовище ставить високі вимоги до технічних характеристик літаків, аеродромів, систем управління повітряним рухом, сервісного обслуговування, систем обробки вантажів, глибини розвитку інфраструктурних об'єктів тощо.

Трубопровідний транспорт протягом останніх 10 років стабільно нарощує свою частку в загальному обсягу транспортних вантажів, яка становить тепер більше 23 %. За вантажооборотом він у 1997 р. вийшов на перше місце (47 % від загального обсягу), випередивши постійного лідера—залізничний транспорті Трубопровідний транспорт має достатні виробничі потужності для забезпечення України енергоносіями — нафтою і газом, а також для виконання функцій транзиту російської нафти і газу в країни Південно-Східної Європи. Однак уся мережа трубопровідного транспорту в Україні орієнтована на постачання нафти і газу з однієї країни — Росії (лише 5 % загальної потреби газу — з Туркменистану), що, згідно із загальноприйнятими стратегічними підходами до цього питання, є недоцільним. Труднощі, пов'язані з існуванням єдиного джерела постачання енергоносіїв, Україна відчуває вже тепер, тому об'єктивною необхідністю є розширення економічних орієнтирів.

Нові пріоритети щодо джерел постачання енергоносіїв безпосередньо позначаються на функціонуванні та перспективах розвитку трубопровідного транспорту. Найістотніший вплив при цьому матимуть такі основні фактори: орієнтація на нафту з країн Середньої Азії, Закавказзя, Близького Сходу й Південного Середземномор'я; доставка нафти через балтійські порти Польщі і Латвії; використання нафти, що тепер проходить транзитом через Україну, для власних потреб з відповідною компенсацією країнам Центральної і Південно-Східної Європи та Закавказзя закупленими Україною енергоносіями на Близькому Сході °. Є необхідність здійснити на території України будівництво окремих ділянок нафтопроводів (найсуттєвішою з яких є з'єднувальний нафтопровід від порту Південний біля Одеси до м. Броди у Західній Україні проектною вартістю близько 0,5 млрд. дол.) і реконструювати та переоснастити окремі нафтопереробні заводи і нафтоперекачувальні станції тощо.

48. Сутність регіональної політики в Україні. Регіональна політика - сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства. Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає систему суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого - управління регіональною економікою. Стратегічні цілі регіональної політики України: —політичні: збереження унітарної незалежної держави, усунення умов для дезінтеграційних, сепаратистських процесів; —економічні: забезпечення комплексного, збалансованого розвитку регіонів на основі реалізації їх потенціалу, зменшення соціально-економічної диференціації, прискорення ринкового реформування; —соціальні: реалізація конституційних прав громадян, забезпечення необхідних умов для життя незалежно від місця проживання. Регіональна політика в Україні здійснюється на основі таких принципів: - системність, згідно з яким у процесі формування та реалізації державної регіональної політики мають враховуватися у взаємному зв’язку загальнодержавні, регіональні та місцеві інтереси; - географічна обґрунтованість, згідно з яким формування та реалізація державної регіональної політики мають спиратися на географічні знання про території, їх природні, економічні, історичні, демографічні та інші особливості, етнічні і культурні традиції з метою збереження самобутності окремих частин країни та ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів; - нституційність та законність, за якими реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, інших актів законодавства та на основі чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органами державної влади та органами місцевого самоврядування; - пріоритетності забезпечення прав і свобод людини і громадянина, максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів; - забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної системи; - диференційованість надання державної підтримки регіонам з урахуванням рівнів їх соціально-економічного розвитку, природно-ресурсного потенціалу та інших факторів відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством; - стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для об’єднання їх зусиль з метою розроблення та реалізації заходів, які становлять спільний інтерес.

49. Регіональні особливості розміщення та використання лісових та водних ресурсів України.

Лісові ресурси – деревні і не деревні ресурси лісових насаджень. До них належать: деревні, технічні, харчові, лікарські та інші ресурси, а також корисні природні властивості лісу – водоохоронні, захисні, клімато-регулюючі, оздоровчі, санітарно-гігієнічні.

Лісові ресурси розміщені нерівномірно по території України: в Поліссі - 29%, Лісостепу - 14%, Степу - 5%, Карпатах - 40%, Криму (в основному в горах) - 10%.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Загальна площа лісового фонду України становить – 10,4 млн. га, із яких вкритих лісовою рослинністю – 9,6 млн. га. Лісистість території країни становить 15,9%.

Забезпеченість лісами економічних районів:

Донецький – 8 %. Придніпровський – 5,3%. Східний – 12,8%. Центральний – 18,7%.

Причорноморський – 6,2%. Карпатський – 37,5%. Подільський – 30,5%. Поліський – 13%.

Найбільші площі лісів знаходяться в Карпатському та Подільському економічному районах.

Найменш заліснені райони – Донецький, Придніпровський, Причорноморський.

Користування лісовими ресурсами поділяють на головне і проміжне. Головне користування лісом — це процес заготівлі деревини в стиглих і перестійних насадженнях. Проміжне користування лісом здійснюється в процесі догляду за лісом, санітарних рубок і рубок, пов'язаних з реконструкцією малоцінних лісових насаджень.

Найбільш високий рівень інтенсивності головного та проміжного користування лісом досягнутий в Чернівецькій, Вінницькій, Івано-Франківській та Хмельницькій областях України. Найбільше використовують лісові ресурси ті області, де розвиненими є дерево-обробна, целюлозно-паперова, лісо-хімічні промисловості. Найбільшими споживачами лусових ресурсів є наступні області: Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська,Житомирська та Хмельницька.

Водні ресурси — це поверхневі і підземні води, придатні для використання в народному господарстві. Частина користувачів (промисловість, сільське і комунальне господарства) безповоротно забирають воду з рік, озер, водосховищ, водоносних горизонтів. Інші використовують не саму воду, а її енергію, водну поверхню або водоймище загалом (гідроенергетика, водний транспорт, рибництво). Водойми мають велике значення для відпочинку, туризму, спорту.

За загальними запасами річкового стоку (близько 210 км3 за рік) Україна посідає одне з провідних місць у Європі. 60% річкового стоку формується на території України (місцевий стік), 40%--за її межами (транзитний стік). Доступні для широкого використання водні ресурси формуються, в основному, в басейнах Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Південного і Західного Бугу, а також малих річок Приазов’я та Причорномор’я .

Найвищу забезпеченість прісною водою мають північні й західні області, насамперед, Київська та Закарпатська, а найнижчу – АР Крим, Донецька, Харківська, Луганська, Одеська та Миколаївська області. Тому в багатьох містах і селах південної частини України відчувається нестача води.

Територіальний розподіл водних ресурсів не відповідає розміщенню водоємних галузей господарського комплексу. Найбільша кількість водних ресурсів (58 відсотків) зосереджена в річках басейну Дунаю у прикордонних районах України, де потреба у воді не перевищує 5 відсотків її загальних запасів. Найменш забезпечені водними ресурсами Донбас, Криворіжжя, Крим та південні області України, де зосереджені найбільші споживачі води.

Щонайбільше свіжої води (48% загального споживання) споживає промисловість, 40% води йде на потреби сільського господарства, 12% припадає на комунальне господарство міст та інших населених пунктів.

До особливо водомістких галузей промисловості належать металургійний і паливно-енергетичний комплекси, хімічна, нафтохімічна і целюлозно-паперова галузі промисловості. Так, на виготовлення 1 т паперу витрачається до 1000 м3 води, сталі — 300, синтетичного каучуку — 2800, нікелю — 4000 м3. Ці цифри цікаво порівняти з затратами води на виплавку 1 т чавуну — 180—200 м3.

Сучасна теплова електростанція потужністю 1 млн кВт потребує протягом року 1,5 км3 води, атомна — 3 км3.

У басейні Дніпра сконцентровані найбільш водоємні промислові та сільськогосподарські виробництва, розміщені великі міста, об’єкти атомної енергетики. Саме в цьому районі відбувається найбільша експлуатація водних ресурсів України.

Основне споживання водних ресурсів Сіверського Дінця відбувається у Харківській, Луганській та Донецькій областях, де розташовано багато виробництв із високим рівнем споживання води. Основними водоспоживачами в басейні Західного Бугу є: промисловість, комунальне господарство, сільське господарство Волинської та Львівської областей. У річки басейну Південного Бугу споживачами водних ресурсів є підприємства харчової, хімічної промисловості, комунального господарства Вінницької, Миколаївської та Кіровоградської областей.

50.Сутність, значення та структура національного господарства: галузева, територіальна, функціональна, організаційно-управлінська.

Господарський комплекс – складна економічна система з відповідною сукупністю технологічно і економічно взаємопов’язаних виробництв і підприємств на певній території.

Господарський комплекс виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів.

Господарський комплекс відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною.

Галузева структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – матеріальне виробництво і нематеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво складається з окремих ланок : промисловість, сільське господарство, будівництво .

Промисловість , у свою чергу , поділяється на 2 групи: А – виробництво засобів виробництва( гірничодобувна,паливно-еноргетична, металургія , хімічна, лісова та ін..) , Б –виробництво предметів споживання ( легка та харчова промисловість).

Нематеріальне виробництво включає такі сфери: соціально – культурна, інституційна, наукова, інформаційна. Тобто це апарат органів державного та громадського управління; житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування; охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення; освіта, культура, наука, мистецтво; сфера фінансів, кредитування, страхування.

Територіальна структура господарського комплексу відображає просторові форми існування економічної системи та обумовлює специфіку управління господарською системою.

Територіальну структуру господарства можна розглядати і як результат комплексної взаємодії таких компонентів: природно-ресурсного потенціалу, населення, виробничих і обслуговуючих структур, соціальної інфраструктури.

Головними її елементами виступають:

економічні райони;

підрайони;

локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів.

Економі́чний райо́н — територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується виробничою спеціалізацією , комплексністю , керованість, ЕГП, економічною і територіальними структурами.

Промисловий пункт – складова виробничого комплексу, що представлена у вигляді промислового підприємства разом з поселенням, яке виникло при ньому.

Промисловий центр – місто або селище міського типу, де зосереджено кількі промислових підприємств і яке є головною спеціалізованою місто утворювальною галуззю.

Промисловий вузол – історично чи планомірно сформоване локальне виробничо-територіальне сполучення, що зосереджує на обмеженій території підприємства, які поєднуються тісними виробничо-технологічними зв’язками, інфраструктурою, спільністю транспортно-географічного розміщення та систем розселення.

Промисловий район – це територіально-виробничий комплекс (скупчення промислових агломерацій, вузлів, центрів, пунктів) з чіткою спеціалізацією промисловості).

Промислова зона — об’єднання промислових районів, вузлів, центрів, пунктів на великій території.

Використовується також поняття кущ – порівняно невеликий населений пункт, що виконує торгово-розподільчу, господарсько-організаційну функцію стосовно близьких поселень.

Найнижчою ланкою в територіальному та галузевому районуванні є підприємство – територіально цілісний об’єкт що виробляє і реалізує продукцію.

Виділяють також промислову агломерацію – сукупність прямо чи опосередковано пов’язаних підприємств різних галузей промисловості у вигляді промислових центрів, розміщених на порівняно невеликій території.

Функціонально-господарська структура виробництва – склад, співвідношення, та взаємозв’язки сукупностей підприємств, виділені за допомогою функціональних зв’язків; формування міжгалузевих систем і міжгалузевих комплексів, що зумовлюється розвитком технологічних зв’язків , вимогами суспільного поділу праці.

Основу функціональної структури господарства становлять міжгалузеві комплекси.

Міжгалузеві комплекси — це взаємопов’язані галузі виробничої та невиробничої сфер, які формуються на основі кооперування та інтеграції.

Комплекси: промисловий, транспортний, агропромисловий, лісопромисловий, будівельний, соціальний.

Інфраструктура — комплекс господарських та культурних об’єктів та галузей, що обслуговують виробництво, складають його підоснову.

Виробнича інфраструктура забезпечує матеріальне виробництво, охоплює вантажний транспорт, торгівлю, інженерні комунікації тощо.

Соціальна інфраструктура пов’язана з процесом виробництва опосередковано і охоплює освіту, охорону здоров’я, пасажирські перевезення тощо.

Важливим елементом також є ТВК – взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, що пов’язане з використанням природних і трудових ресурсів та економічних умов.

Виділяють промислові, агропромислові та рекреаційні ТВК.

організаційно-управлінська структура. За формою-це множина відповідних установ, які забезпечують нормальне функціонування і взаємодію різних сфер господарської діяльності; за змістом - прояв відносин в системі володіння і управління власністю, в тому числі, цінними паперами, нерухомістю, землею, інтелектуальним капіталом тощо.

51. Галузевий склад і чинники регіонального розвитку і розміщення харчової промисловості України.

Харчова промисловість – одна з найбільших та найважливіших галузей промисловості України. Від рівня її розвитку, стабільності функціонування залежить стан економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, рівень життя населення.

Харчова промисловість об'єднує понад 40 галузей, які виробляють продукти харчування. Основними серед них є цукрова, борошномельно-круп'яна, олійно-жирова, хлібопекарська, спиртова, плодоовоче-консервна, рибна, молочна, м'ясна, виноробна, кондитерська, пивоварна, тютюнова та ін.

Визначальну роль у розміщенні підприємств даних галузей відіграють сировина і споживач. Ті з них, які використовують малотранспортабельну сировину (що швидко псується) або велику кількість сировини, тяжіють до неї. Це — цукрова, олійна, рибна, плодово-овочево-консервна, маслоробна та ін.

Галузі, в яких затрати на транспортування готової продукції більші, ніж на перевезення сировини, орієнтуються на споживача (кондитерська, хлібопекарська, пивоварна, молочна та ін.).

На сировину і споживача орієнтуються м'ясна, борошномельно-круп'яна, тютюнова та інші галузі.

- Борошномельно-круп’яна промисловість Найбільші виробництва розташовані у Києві, Харкові,Одесі,Дніпропетровську. Невеликі підприємства розташовані у кожному обласному центрі.

- Підприємства хлібопекарської промисловості розташовані у всіх великих обласних центрах.

- Макаронна промисловість розташована у Києві,Харкові, Одесі,Дніпропетровську.

- Кондитерська. Центри виробництва – Київ, Харків, Одеса. Львів, Тростянець. Луганськ,Донецьк, Дніпропетровськ, Вінниця.

- Цукрова промисловість являється комплексоутворюючою галуззю, адже навколо цукрових заводів виникають суміжні виробництва,які працюють на відходах(спирт, дріжджі, дефективний цукор, меляса, жом). Розташована у 19 областях України.

- Олійно-жирова. Підприємстваства розташовані у Придніпров’ї , Донбасі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Мелітополі.

- Тютюнова промисловість. Центри: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Кременчук, Черкаси, Прилуки, Ромни,Сімферополь.

- Крохмале-патокова промисловість. Підприємства розташовані у невеличких містах і селах. Найбільші центри розташовані у Житомирській та Чернігівських областях.

- Плодово-овочева промисловість характеризується мало транспортабельною

продукцією. Найбільше підприємств у Лісостеповій зоні, Поліссі, Степовій та Криму.

- Виноробна промисловість має державне значення. Тяжіє до районів виробництва основної сировини. Центри: Крим, Одеська,Миколаївська, Херсонська області та Закарпаття.

- Лікеро-горілчана Основними центрами є Київ, Львів та Харків.

- Пиво та безалкогольні напої виготовляються у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Чернігові, Донецька та Львові. Орієнтуються на сировину та споживача.

- Виробництво мінеральної води орієнтується в першу чергу на сировину, але маючи на увазі і споживчий фактор. Центри: Трускавець, Закарпаття, Полтава, Львівська та Івано-Франківська області, Київ.

- Молочна промисловість. Основні центри: Київ, Дніпропетровськ, Харків, Одеса, Львів, Бердянськ, Кременчук.

- М’ясна промисловість орієнтується на сировину, споживача. Центри: Київ,Полтава, Одеса, Харків та Вінниця.

- Рибна промисловість. Основні центри: Миколаїв, Херсон, Одеса.

Галузева структура

М'ясна промисловість є однією з основних у харчовій індустрії. На розміщення м'ясокомбінатів вирішальний вплив має сировинна база, а визначальним фактором при розміщенні м'ясопереробних заводів, ковбасних та кулінарних фабрик є наявність споживачів. Розвиток холодильної техніки і холодильного транспорту дає змогу однаково наблизити переробку м'яса та худоби як до сировини, так і до споживача. Розміщення м'ясного виробництва характеризується концентрацією його в індустріальних районах і в районах потужної сировинної бази. М’ясна промисловість забезпечує населення свіжим і мороженим м’сом, ковбасними виробами та м'ясними напівфабрикатами. У структурі цих продуктів провідне місце займає свинина та яловичина;використовується також м'ясо птиці, баранина. Найбільші м’ясокомбінати розміщені у Києві, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі, Харкові, .Запоріжжі, Вінниці, Черкасах Великі птахокомбінати, орієнтованім виробництво м'яса, розміщені поблизу найбільших міст Украй, а також у курортних зонах.

Молочна промисловість об'єднує маслоробну, сироварну, молочно-консервну галузі, виробництво продуктів з незбираного молока. Розміщення підприємств по переробці молока переважно тяжіє до районів споживання. В Україні є понад 500 підприємств молочої промисловості, у кому числі 10 виробляють високоякісні молочні консерви. Найбільші комбінати та заводи розміщені у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Запоріжжі, Кременчуці, Первомайську, Лубнах.

Масложирова промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов'язані з ними продукти. Розміщені підприємства цієї галузі поблизу сировинних районів. Діють масложирокомбінати у Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Одесі, Маріуполі, Запоріжжі, Кіровограді, Пологах.

Олійножирона промисловість — це переробка насіння соняшнику, сої, ріпаку, льону з метою виробництва олії, маргарину, мила та інших похідних від насіння та олії продуктів: оліфи, соняшникового та соєвого борошна, харчового білка, мильної пасти, емульсолу, кулінарних жирів тощо. Найбільші підприємства галузі розміщені у Запоріжжі, Одесі, Вінниці, Чернівцях, Слов'янську, Ніжині, Дніпропетровську, Кіровограді, Харкові, Києві, Львові, Донецьку, Ужгороді.

Плодоовочеконсервна промисловість зосереджена у степовій та. частково, лісостеповій зонах. З розвитком та поглибленням районної спеціалізації сільського господарства ця галузь може набути базу для перетворення її на галузь експортного призначення. Сировина для овочеконсервної промисловості малотранспортабельна, тому переробка її здійснюється біля місць вирощування. Найбільші підприємства цієї галузі діють у Криму, Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. Є консервні та овочесушильні підприємства також у Кіровоградській, Полтавській, Черкаській, Вінницькій, Закарпатській областях.

Млинарсько-круп'яна промисловість забезпечує населення борошном та крупами, а відходи виробництва використовуються для виготовлення комбікормів. Підприємства галузі розміщені у всіх великих, середніх та малих містах і зорієнтовані як на сировину, так і на споживача. Найбільші центри: Київ, Харків, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів, Тернопіль. Елеватори великої потужності зосереджені у Херсоні, Миколаєві, Одесі, Маріуполі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуці, Феодосії, Керчі тощо.

Хлібопекарна промисловість є в усіх містах. Вона випускає понад 300 видів хлібобулочних виробів. Існує проблема забезпечення свіжим хлібом глибинних районів країни.

Виноробна промисловість як сировину використовує виноград, фрукти, ягоди. Первинне виноробство розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне виноробство та розлив вина розміщені як у районах виробництва сировини, так і у місцях споживання, Найбільшими виробниками різних виноградних вин та коньяків є міста Криму, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Закарпатської областей. У Донбасі; Придніпров'ї, деякій обласних центрах лісостепової зони, де багато садків та ягідників, виробляються плодово-ягідні вина.

З інших галузей харчової промисловості поширене спиртове й спиртове й лікеро – горілчане виробництво. Воно використовує відходи цукрової промисловості, сокового виробництва, а також зерно та картоплю. Спиртові заводи зосереджені у Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській, Житомирській, Київській та інших областях. В Україні діє більше 40 підприємств лікеро-горілчаної промисловості, зосереджених головним чином у великих містах.

Рибна промисловість розміщена у Південному економічному районі та прив'язана до портів Керчі, Бердянська, Маріуполя, Одеси, Очакова, Вилкова, Севастополя, Іллічівська.

Цукрова промисловість — галузь харчової промисловості, яка виробляє цукор - пісок і рафінад. На Україні це одна з найстаріших і найважливіших галузей харчової промисловості, Цукрова промисловість донедавна займала провідне місце серед галузей харчової промисловості України, а за виробництвом цукру країна посідала 1-е місце в Європі. Ринками збуту продукції були, в основному, країни колишнього СРСР. У даний час ці ринки майже повністю втрачені через неконкурентоспроможність вітчизняного цукру (висока матеріале- й енергомісткість, а отже, собівартість виробництва). Атому обсяги виробництва продукції скоротилися за 1990 — 2000 рр. із 6,8 до 1,8млн. т). В Україні є понад 190 цукрових заводів, багато з них простоює. Більшість заводів розміщені у лісостеповій зоні, насамперед у Вінницькій, Хмельницькій, Черкаській і Полтавській областях.

52. теорія "полюсів зростання" Ф.Перру, її роль в регіональній економіці.

В основі теорії лежить уявлення про визначну роль у структурі економіки галузей-лідерів, які створюють нові товари і послуги. Центри й ареали економічного простору, де розміщені підприємства цих галузей, стають полюсами притягання факторів виробництва, оскільки забезпечують найефективніше їх використання. Звідси й територіальна концентрація підприємств ("агломераційний ефект" А. Вебера), яка зумовлює формування полюсів економічного зростання. Звичайно це місто, іноді район, який в результаті подібної концентрації починає робити сприятливий господарський вплив на своє оточення.

На цій теорії ґрунтується концепція необхідності стимулювання розвитку відсталих регіонів.

Якщо розглядати дослідження і теоретичні підходи до формулювань, то можна відзначити наступне визначення: «Полюси росту - це концентрація підприємств у певних зонах, де економічне зростання, підприємницька активність, інноваційний процес відрізняються високою інтенсивністю. Стимулювання створення та розвитку інноваційних підприємств всередині полюсів зближує промисловість, наукові розробки та освіту. Іншими словами, полюси зростання - це стимульовані державою територіально-виробничі об'єднання з регульованою галузевою структурою »

Концепція “полюсів росту” у різних варіантах була покладена в основу чис­ленних планів і програм регіональної політики закордонних країн, як розвинених, так і тих, що розвиваються.

Ідеї перру були покладені в основу стратегій розвитку багатьох країн: Хорватія, Фінляндія, Швеція, Нідерланди, Данія, Бельгія.

В Іспанії в останні роки деякі провінції активно розвиваються завдяки реалізації їх наукового та технологічного потенціалу в "полюсній" формі.Наприклад, колись відстала Каталонія( автономна область Іспанії), завдяки такій стратегії , вважається одним із світових лідерів в галузі мікроелектроніки і телекомунікацій.

У Франції проводиться державна політика " полюсів конкурентноспроможності"( з 2004 року).

53. марксистська теорія розміщення.

Паралельно з теоріями розміщення формувалася марксистська теорія продуктивних сил. Марксистська теорія розміщення продуктивних сил припускає, що кожному соціальному ладові притаманні власні економічні закони, і саме соціальний лад визначає розміщення продуктивних сил на даній території (див. рис. 1). Результатом впровадження даної теорії у державах із соціалістичним ладом є формування системи твердого планування, що не завжди давало позитивні результати .

Прихильники марксизму брали за основу трудову теорію вартості, яка виокремлювала дві головні категорії – продуктивні сили та виробничі відносини.

Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з настанови про те, що вони передусім зумовлені способом виробництва і їхня територіальна організація істотно залежить від соціального ладу Марксисти гадали, буцімто кожному ладу притаманні власні економічні закони й закономірності, хоча дія загальних законів тим часом не заперечується. У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосувалось і розташування виробництва.

54. сучасні особливості розвитку соціального комплексу України.

Соціальний комплекс - сукупність галузей життєдіяльності суспільства, що визначає особливості процесу трансформації виробничих відносин, розвитку господарського комплексу та передбачає впровадження раціональних форм організації праці, побуту, відпочинку, розвитку населення, а також задоволення духовних і матеріальних потреб кожної людини.

Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначається двома головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства.

54. Реформування економіки в Україні передбачає формування соціально орієнтованої ринкової економіки.

Це означає, що за спрямованістю всі економічні процеси певною мірою повинні мати соціальне забарвлення. Соціальна орієнтація означає підпорядкування виробництва споживачеві, задоволення масових потреб населення. У більшості розвинених країн потреби населення на початку — в середині XX ст. поставили перед бізнесом дві проблеми. Перша полягала в необхідності насичення чергового збільшеного обсягу матеріальних потреб і викликала стрімке наповнення ринку новими товарами і зростання цін, що скорочувало попит. Друга проблема була обумовлена появою нових потреб у галузях освіти, охорони здоров'я, культури, охорони природи і соціального захисту населення.

Вирішення другої проблеми пов'язане з розвитком соціального комплексу. Він визначається двома головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства.

Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті — найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ, покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний розвиток особистості.

55.

Великий вплив на розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних факторів, таких як кліматичні умови, ґрунтовий покрив, водні ресурси.Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного

господарства.Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що основним засобом виробництва виступає земля, властивість якої — родючість. В той же час в інших галузях народного господарства земля не

відіграє такої ролі, а використовується переважно як територія для розміщення того чи іншого виробництва. Основний засіб виробництва в сільському господарстві — земля — при правильному використанні має властивість постійно підвищувати родючість — природну основу інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини,і тварини виступають одночасно і як засоби, і як предмети праці. Для них характерні природні цикли виробництва.

56. Колосовський , теорія енергоаиробничого циклу, теорія економічного районування

Перше наукове визначення енерговиробничого циклу (ЕВЦ) належить М. Колосовському. Аналізуючи зв'язки виробництва усередині ТВК ''за вертикаллю'' й ''за горизонталлю'', він дійшов висновку, що для господарювання ''стійкий не лише вихідний (провідний) виробничий процес (наприклад, вугільно-металургійний), але й широка сфера виробничих групувань довкола основного процесу''. Таку ''типову, існуючу сукупність виробничих процесів, що виникають взаємозумовлено (співпідпорядковано) довкола основного процесу для даного різновиду енергії й сировини'', він запропонував назвати енерговиробничим циклом.

Основні положення теорії економічного районування Колосовського зводяться до наступного: — вся територія країни ділиться на економічні райони, утворені за виробничими ознаками і представляють в своїй сукупності закінчену систему регіональних продуктивних сил; — кожен район здійснює комплексний розвиток господарства на своїй території для найбільш повного задоволення місцевих виробничих і споживчих потреб за рахунок місцевих джерел сировини та енергії. Заохочується використання комбінованих технологічних процесів, що ведуть до створення територіально-виробничих комплексів, на основі створення замкнутих енерговиробничих циклів; — для кожного економічного району встановлюється три категорії виробництв. Виробництва районного значення — їхня продукція споживається всередині економічного району, виробництва міжрайонного значення — для групи економічних районів, загальносоюзного значення — для всієї країни.

В рамках радянської економічної географії М. М. Баранський і М. М. Колосовський створили теорію економічного районування, в основі якої лежали поняття географічного поділу праці (ГПП), що приводить до спеціалізації певних територій на виробництві окремого продукту або частини продукту; енерговиробничого циклу (ЕВЦ) як технологічного ланцюжка виробництв, закономірно формують галузеву і тер. структуру району, і великого економічного району (ЕР) як частини території країни, що має спеціалізацію в масштабі національної економіки, внутрішню соціально-економічну однорідність і прагне до комплексного розвитк

57. Гірничо-металургійний комплекс

розглядають як базову галузь народного господарства, що забезпечує потреби всіх галузей економіки України в металопродукції як основного конструкційного матеріалу. Основною сировинною ланкою комплексу становлять підприємства гірничовидобувної галузі, що забезпечують видобуток, збагачення та агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд. На цій базі забезпечується робота підприємств переробних галузей, які зайняті виробництвом чавуну, сталі та прокату, феросплавів, повторним використанням металевої сировини, коксуванням вугілля, виробництвом вогнетривів та допоміжних матеріалів для них (флюсових вапняків тощо). Провідна роль у цьому комплексі належить металургійній переробці за схемою: чавун — сталь — прокат. Розташування переробних підприємств на території України залежить від багатьох природних та економічних факторів, особлива роль в складі яких належить наявність сировини і палива. Основними територіями видобутку залізних руд стали родовища Криворізько-Кременчуцького та Білозерсько-Конкського залізорудних басейнів, де руда розробляється як підземним, так і відкритим (кар'єрним) способом. Важливе місце у виробничій структурі залізо видобувної промисловості України посідають гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК), на яких видобуті залізисті кварцити збагачуються і перетворюються на концентрат з вмістом чистого заліза до 62-65 %. На Криворіжжі спочатку був споруджений Південний ГЗК з відкритим видобутком заліза, а пізніше — Новокриворізький, Центральний, Північний та Інгулецький ГЗК. Крім того, на інших територіях були введені в дію Дніпровський та Полтавський ГЗК поблизу Кременчука, Запорізький ГЗК — у Білозерському залізорудному районі, Комиш-Бурунський ГЗК — на базі Керченського родовища.

58.штандортна теорія

теорія оптимального розміщення виробництва з точки зору найменших витрат. Запропоновано А. Вебером. Осн. мета - визначити ведущіефактори розміщення виробництва і закономірності, за якими вони діють, в математичній формі. Осн. припущення: задана господарським відособлена територіальна область, яка не має жодних зв'язків з іншими територіями; відсутні риси господарства, успадковані від минулих епох; задано: розміщення сировинної бази, центри споживання промислової продукції і обсяги попиту; рівні зарплати і інтенсивності праці фіксуються і залишаються постійними , що призводить до сталості питомих витрат на оплату праці в кожному місці; трудові ресурси не мобільні, але необмежені. Розглянуто єдиний вид транспорту - залізничний; виробництво мислиться як єдиний процес, не поділений на окремі стадії, і не явно використані положення економічної рівноваги. Після аналізу сукупності факторів розміщення (витрати на землю, осн. Капітал, сировину та енергоресурси, праця, транспорт, відсоток на позиковий капітал і амортизацію) Вебер виділив 2 осн. фактора - транспортні витрати (транспортна орієнтація) і витрати на робочу силу (орієнтація на трудові ресурси). Похідних 3-й фактор, що враховує регіональні сили, - агломерація. Для моделювання штандортной теорії в якості ведучого був узятий транспортний фактор, що визначає формування вихідної схеми оптимального розміщення виробництва; тоді розбіжності у витратах на працю будуть представляти перший відхилення від оптимального по транспортним витратам розміщення, а сукупність агломераційних чинників - друге, також порушує вихідну схему. В аналізі транспортних витрат важливу роль зіграло поділ ресурсів на локалізовані матеріали і «убіквітети», або матеріали повсюдного розміщення. Штандортнf теорія стала однією з найважливіших частин в класичній теорії розміщення виробництва.

59. Сутність соціально-економічного району, його головні ознаки та районоутворюючі фактори. Соціально-економічний район – територія з відносно цілісною організацією економічного та соціального життя, що характеризується цілісністю та комплексністю розвитку природно-територіальних та соціально-економічних утворень.  Ознаки соціально-економічного району:  --Характеризується певним економіко-географічним положенням --Має певний масштаб  --Має історію формування --Володіє відповідним правовим статусом --Має специфічну структуру --Володіє специфічним потенціалом  --Має певні проблеми та перспективи розвитку На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні. - Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території - Територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК. Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств різних галузей. Їх зв’язки визначені технологією і економікою виробництва.  Територіально-виробничий комплекс--сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, який охоплює значну частину економічного району. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК. - Найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району. - Особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості. - Природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості. - Форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. - Транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. - Національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району. Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.

60