
- •1. Юридична аргументація та її вираження в слові:
- •2. Судова комунікація: мовні вимоги
- •3. Кодекс професійного спілкування юристів (комунікативна деонтика).
- •Види юридичних термінів
- •1) За походженням:
- •2) За значенням:
- •3) За галуззю використання:
- •4) За структурою:
- •5) За семантикою:
- •Поняття та знаки юридичного терміну
- •Поняття функціонального стилю в українській мові
- •Відмінність юридичного терміну від загального слова, номенклатури, професіоналізму
- •Види функціонального стилю
- •Особливості судової комунікації
- •Підстилі офіційно-ділового стилю
- •Етапи спілкування
- •Юридична аргументація
- •Термін і термінополе-система
- •Способи творення юридичних термінів
- •Мовні засоби юридичної аргументації
- •2.1. На паперових носіях.
- •2.2. На електронних носіях.
- •III. Вимоги до змісту та оформлення тексту проектів нормативно-правових актів
- •3.1.1. Структура нормативно-правового акту
- •3.1.2.Мова і термінологія нормативно-правового акту
- •3.1.3.Викладення положень проектів нормативно-правових актів.
- •4. Національна стандартизація правила побудови, викладання, оформлення та вимоги до змісту нормативних документів
- •§ 2. Основні реквізити документа, їхня характеристика
- •1. Поняття та ознаки юридичного терміна
- •2. Відмінність юридичного терміну від загальновживаного слова, професіоналізму та номенклатури
- •3. Види юридичних термінів
- •4. Способи творення юридичних термінів
- •5. Поняття юридичної термінології
- •6. Поняття юридичної терміносистеми
- •7. Поняття термінологічного поля
- •8. Поняття тексту
- •9. Юридичні поняття метафори
- •10. Синоніми, омоніми, евфемізми в юриспруденції
- •11. Оціночні поняття
- •12. Дефініції понять, що позначаються юридичними термінами
- •13. Поняття функціонального стилю
- •14. Види функціональних стилів
- •15. Підстилі офіційно-ділового стилю
- •16. Мовні засоби у текстах юридичного жанру офіційно-ділового стилю
- •17. Етикет ділового листування
- •18. Особливості професійного мовлення юриста
- •19. Етапи спілкування
- •20. Мовні засоби юридичної аргументації
- •21. Види юридичної аргументації
- •22. Особливості судової комунікації
- •23. Мовні засоби наукового стилю
3. Кодекс професійного спілкування юристів (комунікативна деонтика).
Комунікативна деонтика — сукупність нормативних приписів, які визначають поведінку людини при користуванні словом для досягнення будь-якої мети. Втілюючи у звуках і словах назви речей ми вчимось самі і навчаємо інших. Коли людина розмовляє, їй необхідно також і міркувати про те, що вона говорить задля впливу на людину, співрозмовника. Сила мовлення полягає у впливі. Слово можна повернути як завгодно. Одне і те саме слово може означати протилежне в іншому контексті. Для юриста важливо, щоб слово не несло символічного тлумачення, було однозначно сприйняте, не було емоційно забарвлене. Комунікативна деонтика передбачає 2 частини: норми мови, норми використання мови у соц. контексті.
У професійному спілкув юристів вирізняють такі мовні ситуації:
1.безпосереднє,персональне спілкування адвокат-громадянин;
2. безпосереднє спілкування з групою;
3. масове спілкування;
4. інтерперсональне.
Головна вимога комунікативної деонтики — під час спілкування проявляти неупередженість і повагу до співрозмовника, бути ввічливим, коректним, стримувати емоції, говорити рівним голосом без іронії.
Кодекс професійної етики юриста
Кодекс професійної етики юриста – це система моральних принципів, які лежать в основі діяльності юриста і служать його методологічним орієнтуванням.
Ми не можемо стверджувати про усі моральні принципи юриста, нам це не під силу, тому що кожна людина є носієм більшої чи меншої кількості моральних принципів. Але ми можемо відокремити від них основні моральні принципи, це і буде зміст кодексу професійної етики юриста.
1. Завжди пам’ятати принципи найвищої влади закону та права під цими словами мається на увазі визнання юристом своєї місії служіння праву та закону. Юрист - практик не повинен рівняти право та закон, але він не може говорити що закон без права не буває. Він зобов’язаний пам’ятати про те що закон у правовій державі є правовим, справедливим, котрий підлягає не уклонному виконанню. Базуючись законом , він дотримується верховенства закона, кожен юрист повинен вести боротьбу за закон, бути служителем права.
2. Гуманне відношення до людини – це відношення до його життя та здоров’я, гідності та достоїнства як до найвищої соціальної цінності. Для юриста важливо визнавати свою роль як представника держави у меті створення умов для існування прав, свобод, законних інтересів людини та громадянина. Диплома у праці юриста недостатня річ для створення професіональної репутації юриста у правничій сфері. Необхідно дбайливе ставлення до людини, з яким він постійно стикається в процесі виконання своїх службових обов’язків. Усі люди, з якими юрист спілкується у своїй роботі, сприймають його не тільки як професіонала у своїй діяльності, а ще й як людину у котрої є свої позитивні та негативні риси. Кожна людина яка з якоїсь причини має справу з прокурором, суддею, слідчим, нотаріусом, адвокатом, чекає від нього не лише його розум у цій сфері, а й повагу до себе, як до людини. Юрист не повинен губити рівновагу, виходити з себе під час професійного контакту з лицями, зкоївшими злочин, а повинен поважати їх права. Від відношення юриста до кожної конкретної людини ми можемо судити о його моральній культурі. Повага до людини та її проблемам створюють атмосферу психологічного довіри та вже може гарантувати успіх юридичного діла.
У суспільстві за роки юридичної практики склалося певне поняття поваги. Воно припускає справедливість, рівність прав, можливе повне втілення інтересів людини, довіра до неї, увага до її проблем, чуйність, делікатність та тактовність.
На жаль усі ці слова для багатьох юристів у наш час є лише гарними словами. Але юрист повинен з однакової чуйністю як відгороджувати від правопорушень зацікавленість суспільства, так і захищати інтереси людини.
Дуже важливо щоб усі ці норми виконувались, бо за порушеннях їх права людини ущемляються, особистість подавляється та вже складніше знайти тоненьку грань між справедливістю та свавільством.
3. Тактовність – це начальний принцип високого морального рівня виконання професійних обов’язків. Тактовність означає нездатність на молекулярному рівні к скоєнню безчесному, низькому поступку. Вона зазвичай виявляється у способах та прийомах якими юрист користується під час своєї діяльності. Для здійснення своєї мети юрист користується способами та прийомами які не суперечать нормам моралі та відповідають усім прийнятим правилам поведінки. Нажаль ці всі аспекти неможливо утвердити законодавством.
4. Довіра являється відношенням людини до конкретних дій іншого лиця, до нього самого і базоване на впевненості у його правоті, вірності, чесності.
Якщо керівник бачить у підлеглому тільки виконавчого своєї волі, а не особистість, між ними не позникає довіра. Грубість та черствість від керівника, потребі зірвати злість на підлеглих, відсутність самоконтролю робить негативну атмосферу у суспільстві. Підлеглий котрого образив керівник перенесе весь свої негатив на інших підлеглих та клієнтів.
Фундаментом для довіри може стати тільки піклування керівника о своїх підлеглих. Керівник повинен з розумінням ставитись до проблем у сім’ї підлеглого, в міру своїх можливостей відгукнутись на прохання підлеглого, вміти вислухати та дати пораду, закріпити впевненість підлеглого у його професійній природності, об’єктивно оцінити його як спеціаліста. Виконувати борг керівника – захищати своїх підлеглих від погроз, насилля, образи, жертвами яких вони становляться при виконання службових обов’язків, а також піклуватися о здоровій морально-психічної атмосферу колективі. Тоді всі підлеглі, що керівник до нього не байдужий, і тоді інтереси діла становляться і його інтересами.
Довіра між колегами також грає немалу роль, бо на перший погляд здається що труд юриста це персональна заслуга. А якщо розмислити над цим, то явним стане те, що гарний результат це робота усього колективу. Для довіри важливо бути вдячним за допомогу, проявляти вимогу до себе та до колег, вміти признавати помилки, допомагати іншим.
5. Співчуття – розуміння почуттів та думок інших людей. Співчуття проявляється в усвідомленні моральної підтримки, прагненням людини допомогти йому їх розв’язати.
Довіра та співчуття у відношеннях з клієнтами грають важливу роль, тому що завдяки їм наладжується морально-психологічний контакт. Клієнт буде співпрацювати з юристом якщо побачить його співчуття до справи та реальне бажання установити справедливість по цьому ділу.
6. Чесність ця риса з самого початку мається на увазі принциповість, вірність своїм обов’язкам, дотримання прав інших людей. Юрист повинен обіцяти клієнту тільки те, що він реально може йому забезпечити: захист клієнта та його родини, чи доведення діла до кінця. Чесність це залог моральних відношень в юридичній практиці, вона необхідна для установленні істини як зі сторони потерпілого так і за сторони юриста.
7. Правдивість юриста представляє собою моральну якість, яка характеризує юриста як особистість, яка взяла для себе правило говорить людям правду, не скривати від них реального положення справ. Правдивість це загальнолюдська вимога, але окремі види юридичної діяльності в силу їх специфіки нуждаються у деяких обмеженнях – виправданих і допустимих.
8. Добросовісність означає не тільки діяти компетентно чи володіти знаннями, вміннями, але й з найбільшою віддачею особистих сил і здібностей, прикладання усіх зусиль для здійснення свого професійного боргу в найкоротшій термін та з максимальною увагою до інтересів діла.
9. Самовідданість висловлюється у діях, котрі по своєму характеру уявляють акт самопожертви – добровільного принесення в жертву своїх інтересів, досягнення поставлених цілей в ім’я справедливості.
1питання
Мова юридичної науки вирізняється логічністю (дані - аналіз - вис-
новки), об'єктивністю (наукові факти), аргументованістю й обґрунтова-
ністю, побудованих на фактологічній точності, достовірності, кон-
кретності, узагальненості (факт - типові явища - закономірності),
абстрагованості (високий рівень наукової абстракції), офіційністю
(оприлюднення, опублікування), стандартизованістю (меншою, ніж в
офіційно-діловому стилі), точністю, послідовністю, докладністю.
У межах наукового стилю представлені такі підстилі: власне
науковий (монографії, дисертації, наукові статті, доповіді, повідо-
млення, рецензії, відгуки, анотації, тези та ін.), навчально-науковий
(підручники, посібники, лекції, методичні вказівки та рекомендації та
ін.), науково-популярний (юридичні енциклопедії, довідники для
населення, науково-популярні твори (книги, брошури, статті, телевізійні
програми та ін.). Порівняно із власне науковим підстилем останні два
характеризуються використанням мовних засобів, що забезпечують
доступність і зрозумілість тексту для читацької аудиторії, наочність і
образність викладу. Науково-популярні тексти, метою яких є
популяризація наукових знань, містять також різноманітні
публіцистичні та риторичні засоби і прийоми, допускають емоційність
та експресивність викладу (значно меншою мірою, ніж у публіцистиці).
Мова і стиль наукового твору відображають особистість автора, його
індивідуальні мовленнєві характеристики. Згадаймо стилістику творів видатних українських учених-правознавців (Ф.
Тарановського, О. Левицького, Є. Спекторського, Б. Кістяківського, С.
Дністрянського, М. Слабченка, М. Палієнка, І. Маліновського, М.
Максимейка, В. Грабаря, В. Корецького, Ю. Шемшученка, У. Батлера та
інших) [3].
3питання
Оформлювання результатів наукової діяльності
Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат - нове знання, здобуте під час наукових діяльності та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо.
3.2.2.1. План, тези, конспект як засіб організації розумової праці
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.
План - це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; "порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція"71.
За допомоги плану узагальнюють і "згортають" інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.
Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів.
Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації.
За структурою план може були простим і складним.
Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.
Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.
Питальний план складають за допомоги питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім.
У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.
Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.
Взірець плану:
Питальний план
1. Що таке мовна норма?
2. До яких джерел слід звертатися, щоб перевірити правильність написання того чи іншого слова?
3. Який зв'язок між "Правописом" і словниками?
Номінативний план
1. Слово світське і сакральне в культурному процесі.
2. Релігія як символічна форма: раціональні та ірраціональні аспекти.
2.1. Слово в християнському культі.
2.2. Світське і сакральне осягнення слова Біблії.
2.3. Функціональність біблійної символіки в сучасному суспільстві.
3. Слово в мистецтві красного письменства.
3.1. Соціальний статус поета (письменника).
3.2. Освітній потенціал творів красного письменства.
Тезовий план
1. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом дер-жави, ознакою її суверенності.
2. Під конституцією в матеріальному значенні розуміють здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина.
3. Конституція у формальному значенні іменують єдиний акт або ж кілька актів, що мають вишу юридичну силу стосовно інших нормативних актів.
4. Як Основний Закон, Конституція України складає ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства.
Теза - "положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести. // Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимсь. // перев. мн. Коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо"72. Теза у широкому розумінні - будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні - деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказ.
Відповідно до мети тези бувають:
^ вторинні;
^ оригінальні.
Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування, їх призначення - створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора.
Вимоги до складання тез
o формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;
o викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;
o якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.
Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:_
- ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень);
- стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції.
Оригінальні тези - предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого - зорієнтувати читача у змісті наукового тексту. На відміну від розгорнутого плану, який тільки називає питання, тези розкривають розв'язання цих питань. Прагнення автора тез до стислості зумовлює відсутність прикладів, цитат. Загальну норму жанру тез - високу насиченість висловлювання предметно-логічним змістом - реалізовано в оптимальному поєднанні складності думки з ясністю і доступністю викладу.
Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:
1. Преамбула (1 -2 тези);
2. Основний тезовий виклад (3-6 тез);
3. Висновкова теза/тези (1-2).
У преамбулі стисло формулюють проблему дослідження і обґрунтовують актуальність теми з погляду сучасного стану науки і практики. Основний тезовий виклад передбачає розв'язання таких завдань:
o сформулювати мету дослідження, схарактеризувати об'єкт і матеріал дослідження;
o описати перебіг дослідження;
o визначити критерії оцінювання і технологію оброблення результатів.
Висновкова теза презентує результати і загальний висновок, перспективи подальшого дослідження.
Друкують тези у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо.
Оформлення тезу вигляді публікації передбачає дотримання такт вимог:
o у правому верхньому куті аркуша зазначають прізвище та ім'я автора і необхідні відомості про нього;
o формулювання кожної тези починають з нового рядка, акцентують увагу на актуальності проблеми, стані її розроблення в науці, положеннях, висновках дослідження;
o обсяг тез становить 2-3 сторінки друкованого тексту через 1,5-2 інтервали.
4питання
Анотування і реферування наукових текстів
Анотування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого - отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Анотації виконують дві основні функції:
o сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);
o пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).
Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації потрібної інформації.
За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.
Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліографічному описі.
Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлювати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомендаційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.
За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові та реферативні.
Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: про що повідомляється у документі?
Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється?
Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагальнення інформації, що представлена в первинному документі. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.
План аналізу документа під час складання довідкової анотації
1. Відомості про автора.
2. Відомості про форму (жанр) тексту.
3. Предмет, об'єкт або тема.
4. Характеристика змісту анотованого документа.
5. Характеристика довідкового апарату видання.
6. Цільове й читацьке призначення документа.
План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації
1. Відомості про автора.
2. Характеристика анотованого твору.
3. Оцінка твору.
4. Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно-видавничого оформлення.
5. Цільове й читацьке призначення документа.
Для того, щоб швидко віднайти в тексті аналізованого документа основне, варто послуговуватися маркерами - словами і словосполученнями, що стали стійкими ознаками певного аспекту.
Відомості про автора (професія, науковий ступінь, вчене звання)
Автор статті (монографії, брошури) - ... Стаття (монографія) відомого вченого (науковця, дослідника...)
Автори посібника висококваліфіковані фахівці в галузі...
А кадемік... присвятив свою працю...
Автор, доктор філологічний наук, професор...
Форма (жанр)
анотованого
твору
Видання (монографія, стаття, посібник, підручник, брошура, практикум, словник...) присвячено ... У збірник (антологію) увійшли праці з проблем... Довідник містить...
Системний виклад
У монографії всебічно проаналізовано.
Збірник - результат комплексного дослідження...
Притаманні особливості, новизна поданого матеріалу
Уперше введено в науковий обіг...
Збірник присвячено маловивченій проблемі...
У монографії вперше представлено...
Характеристика довідкового апарату видання
Завершується монографія післямовою... спискам ілюстрацій, додатками... Полегшить користування посібником довідковий апарат, короткий словник, допоміжні покажчики Автор наводить переконливі приклади...
Цільова аудиторія (призначення)
Книга адресована (розрахована, орієнтована, призначена)
Видання може зацікавити,..
Стаття корисна для...
Варто рекомендувати посібник...
Якщо для наукових досліджень анотації часто подають стандартні формулювання (автор розповідає, стаття присвячена, у монографії розглядаються), то для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних тощо варто подбати про оригінальні конструкції: доцільно використовувати різноманітні варіанти подачі матеріалу: запитання до читача, порівняння з іншими документами, виділення головної ідеї тощо. Бажано, щоб у кількох рядках тексту існувала часова відповідність та однотипність дієслівних форм. Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань.
Текст бібліографічного опису не повинен зливатися з анотацією. Анотація починається з нового рядка.
Анотації до кандидатської та докторської дисертацій. Наприкінці автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук подаються анотації, які лаконічно відображають основний зміст і результати наукового дослідження. Анотації друкуються у такій послідовності: українською, російською та англійською мовами; одна з них, на вибір здобувача, має бути розгорнутою, обсягом 2 сторінки машинописного тексту (до 5000 друкованих знаків); дві інші - ідентичні за змістом (обсягом до 0,5 сторінки, до 1200 друкованих знаків). Після кожної анотації наводяться ключові слова відповідною мовою, загальна кількість - не менше трьох і не більше десяти.
Реферування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Реферат - це 1) вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді стислого викладу наукової праці, вчення, змісту джерела із зазначенням характеру, методики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей; 2) вид письмового повідомлення, короткий виклад головних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка.
Студентам усіх напрямів вищої освіти навички реферування допомагають опрацьовувати на якісному рівні та в значних обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеціальністю. Реферативне читання наукових джерел за фахом є обов'язковим лід час написання курсової, дипломної робіт.
Основні функції реферату:
o інформаційна - реферат подає інформацію про певний документ;
o пошукова - реферат використовується в інформаційно-пошукових й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.
Реферати класифікують за кількома ознаками:
1) належністю до певної галузі знань (реферати з суспільних, гуманітарних, природничих, технічних, точних та інших галузей науки);
2) способом характеристики первинного документа (загальні реферати або реферати-конспекти. що послідовно передають у загальному вигляді зміст усього первинного документа; спеціалізовані або проблемно-оріентовані реферати, що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах первинного документа);
3) кількістю джерел реферування (монографічні - в основу покладений один первинний документ;реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, параграф; оглядові або зведені, групові реферати, коли до роботи залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць);
4) формою викладу (текстові, табличні, ілюстровані або змішані);
Реферат, як доповідь на будь-яку тему, написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел, готується за одним або кількома джерелами, у ньому автор подає чужі та власні думки. Рекомендований обсяг реферату - 10-12 сторінок друкованого тексту (0,5 друкованого аркуша).
5питання
Основні правила бібліографічного опису джерел, оформлювання покликань
Покликання - уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Бібліографічні покликання - це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.
Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку" приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст.
Відсутність покликань - підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором.
Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;
б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитування позначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках <...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають;
в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело;
г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні поклилання на джерела.
Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою - сторінку, з якої запозичено цитату, наприклад, [15, 257], у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Караванський 2004, 245]. Під час огляду літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися покликання на все джерело, декілька джерел. Наприклад: [12]; на думку /. Вихованця [42; 44; 46]; "У працях [1-5]"; [Городенська2009)
Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні видання - лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера. Наприклад: "рис. 1.1", "див. табл. 1.1.", "у формулі 1.1" тощо.
Взірець оформлення покликань:
"Це своєрідний текстовий калейдоскоп строкатої реальності з її соціальними недугами йекзистенційнйми потребами, соціокультурними типажами, знайомими ситуаціями, комедійністю, абсурдністю й жорстокістю буття, у якому живе українська людина" [5,13].
Еліптичні речення П. Дудик вважає різновидом неповних, специфіка яких полягає в тому, що "уявлення про відсутній елемент встановлюється не з об'єктивної ситуації <.. .> і не з сусідніх речень, а безпосередньо випливає з лексико-граматичних особливостей цих речень, підказується їх значенням і формою" [2,216].
О. Пєшковський, на думку якого еліптичні речення - недостатні граматичні сполучення, що представлені в схемі повного речення, але позбавлені тих чи інших форм [5,126-127], визначив низку чинників, якими обумовлена реченнєва неповнота.
У сучасній науковій традиції існує кілька підходів до вивчення дискурсу як одного з найважливіших понять лінгвістики [Бацевич 2004, Селіванова 2002]._
Список використаних джерел - важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.
Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:
^ Абетковий: список використанихджерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів; перших слів назв, якщо авторів не зазначено; авторів з однаковими прізвищами розміщують за абеткою їх ініціалів, а роботи одного автора - за назвою роботи; окремо подають абетковий ряд кирилицею (українською, російською мовами) і ряд мовами з латинським написанням літер (англійською, французькою, німецькою тощо).
^ За типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, офіційні документи, стандарти тощо), а в межах розділу - за абеткою.
* Хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли опубліковано те чи інше джерело.
^ У порядку цитування: такий спосіб застосовують зазвичай у статтях (доповідях), де список використаних джерел невеликий.
Бібліографування - це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними - бібліографічними, архівними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи описують опубліковані паперові видання, архівні -описи архівних документів, інтернетні - описи веб-сторінок І терцет.
6 питання
Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату
Реферат – вид письмового повідомлення, короткий виклад основних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення, оцінка. Основні функції реферату: інформативна, пошукова.
Складові реферату:
Титульа сторінка (назва міністерства, назва закладу, назва кафедри, назва дисципліни, тема реферату, виконавець)
План
Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.
Список використаної літератури.
1 варіант