47. . Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україні у першій половині XIX століття. Початок промислового перевороту

Україна, поділена австро-російським кордоном, у 20-30-і pp. XIX ст. зазнає змін, що свідчать про швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання та зародження капіталізму: розвиваються товарно-грошові відносини, занепадають кріпосницькі мануфактури, зростає товарність сільського господарства, поглиблюється спеціалізація окремих районів України в сільськогосподарському виробництві, поміщики будують промислові підприємства, величезні вівчарські заводи з метою отримання більшого прибутку. В 30-і pp. в Україні розпочинається промисловий переворот (перехід від ручного до машинного виробництва), який призвів до утвердження фабрично-заводського виробництва в металообробній, текстильній, цукровій, тютюновій, склодувній, паперовій галузях. Перше місце в Україні займає цукрова промисловість – 160 фабрик, де працюють 10 тис. чоловік. Розвивається воєнна промисловість (завод «Арсенал» у Києві), металургійна – чавуноливарний завод у Луганську, машинобудівна, вугільна галузі.

Збільшується кількість ярмарків – 50% російських ярмарків проходить в Україні (Контрактовий – у Києві, Покровський – у Харкові). Важливу роль в економіці відіграє чумацький промисел зерном і сіллю. Український експорт становить 60% від загальноросійського. Україна стає одним з основних сільськогосподарських і промислових центрів Росії. Схожі процеси відбуваються і на українських землях в Австрії, де дідичі (поміщики) розширяють продуктивне тваринництво, переробку сільськогосподарських продуктів, розвивається і вдосконалюється ґуральництво, виноробство, цукроваріння. Розвиваються, хоча й значно повільніше, традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана.

48. Поширення української національної ідеї в 20-40-х pp. XIX ст. В Галичині. «Руська трійця»

Початок XIX ст. характеризується посиленням національно-визвольного руху у Західній Україні. На першому місці стояло питання про розвиток української мови, її захист, утвердження української національної свідомості. Рушійною силою у цьому процесі стало греко-католицьке духовенство, яке займається видавництвом підручників українською мовою, наукових праць про неї. Надруковано першу в Австрії граматику української мови, збірник християнської моралі «Катехізис» українською мовою.

Найзавзятіше обстоювали рідну мову діячі «Руської трійці» – вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагілевич та Я. Головацький. Метою створеного ними гуртка стало перетворення народної мови на літературну, що відкрило б селянству доступ до знань. «Руська трійця» як напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання діяло у Львові в 1830-1837 роках. «Трійчани» «ходили в народ» – записували народні пісні й перекази, слова і вирази, вживані простими людьми. І. Вагілевич навіть агітував селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гніту. Невдовзі влада визнала «Руську трійцю» ворожою державі.

М. Шашкевич вперше переклав українською «Слово о полку Ігореві», підготував «Читанку для діточок», група підготувала до видання альманах «Зоря», який заборонила цензура. Але апогеєм діяльності трійчан стало видання в Пешті (столиці Угорщини) альманаху «Русалка Дністрова» (1837 р.) – надруковано декілька сотен екземплярів. Тут вперше в Західній Україні українською мовою були опубліковані народні пісні, думи, казки, публіцистичні та науково-історичні твори, в яких проголошувалася ідея єдності всіх українських земель, вказувалося на важливість вивчення історичного минулого. Вони популяризували ідею єдності Давньоруської держави зі столицею в Києві. Альманах довів, що народна мова може бути літературною, а також, що немає суттєвих розбіжностей між мовою галичан і східних українців, що свідчило про єдність українського народу.

49. Вплив події революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії на західноукраїнські землі.

1848 р. по всій Європі прокотилася хвиля революцій, що охопила Францію, Німеччину, Італію та Австрію. Ці революції отримали назву «весна народів», оскільки основними їх гаслами були національне та соціальне визволення поневолених імперіями народів, утвердження громадянських прав та свобод.

В умовах революції в Західній Україні українська громадськість стала вимагати від австрійського уряду поділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську) і приєднання до останньої Закарпаття. Цим землям (Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпаттю) українці вимагали надати широку автономію. Щоб відстояти ці вимоги, 2 травня 1848 р була створена Головна Руська Рада (ГРР). її очолили єпископ Г. Якимович, М. Куземський. Рада утворила відділи, які займалися фінансами, освітою, селянськими справами, і стала, по суті, українським національним урядом. ГРР вимагала скасувати селянські повинності, надати селянам право власності на землю, сприяти розвитку сільського господарства, промисловості та торгівлі, скасувати станову нерівність, поліпшити стан народної освіти та надати українцям право на вільний національний розвиток. За виборами до австрійського парламенту українцям вдалося здобути 39 депутатських місць. Найбільших успіхів національний рух досяг на культурно-освітній ниві – засновано видавничу організацію, при Львівському університеті створено кафедру української мови, на ній стали навчати в народних школах.

У ніч з 1-го на 2 листопада 1848 р. у Львові вибухнуло збройне повстання – студентська та робітнича молодь вирішила добиватися демократичних перетворень силою, однак воно було придушене регулярними частинами австрійської армії. Революційні виступи в Галичині зазнали невдачі завдяки хитрій політиці губернатора краю, який скористався українсько-польськими протиріччями. Фактично польський революційний рух було придушено руками українських селян. Після поразки революції австрійський уряд у 1851 р. ліквідував ГРР, а в 1867 р. передав Закарпаття під управління Угорщини. Головним наслідком революції стало скасування кріпацтва в Австрії, проведення аграрної реформи та створення в Західній Україні першої політичної національної організації – Головної Руської Ради. Революція дала поштовх національному самовизначенню українців – саме в її ході як національний прапор українців став використовуватися синьо-жовтий двоколор.

50. Відродження української національної свідомості. Кирило-мефодіївське товариство. Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).

Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак). Кирило-Мефодіївське товариство - таємна політична національно-патріотична організація (грудень 1845 — березень 1847, Київ).

Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш.

Зв'язки з Кирило-Мефодіївським братством підтримували ще близько 100 чоловік.

Братство ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. "Братчики" виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося . бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни . і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більіність висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям, — це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку.

Права і обов'язки членів Кирило-Мефодіївського браства регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу.