Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920—1945)

І за кілька місяців перебування в Києві стало

Смерті М. Коцюбинського (1913 p.), Лесі ясно, що йому доведеться задовольнитися

Українки (1913 р.) та Івана Франка скромним становищем літературного

(1916 p.) створюють природну межу. що пенсіонера. Над ставком у ясі в Будаївці під

відокремлює два етапи в розвитку україн- Києвом, повернувшись на Україну, доживав

ської літератури XX ст. віку. хворіючи на сухоти, Володимир

Розмежування двох генерацій в україн- Самійленко. На Лук'янівні учителював Ст.

ській літературі 20-их років сталося з Васильченко, мовчав у Вінниці Вал.

безпосередньою і разом з тим майже невід- Тарноградський, у Запоріжжі завідував

хильною необхідністю після революції музеєм Мик. Філянський.

1917 p. Олесь, Мик. Вороний, Мик. Фі- "Олесь не витримав огняної проби

лянський, Вол. Самійленко без боротьби нової революції, не впорався з її мистець-

здали свої позиції і відійшли вбік. Непо- кими завданнями". — писав на початку

мітно для себе самих вони опинилися осто- 20-их років Зеров. "Мусимо визнати його,

ронь широких шляхів літературного проце- порівнюючи бідність на літературні стиму-

су. Їх поезія дуже швидко перестала бути ли та громадські враження. Тут немає ні

актуальною. Чітка борозна відокремлює спеціальної літературної освіти, ні глибо-

два літературні покоління—покоління тих, ^ко пережитих впливів ідеологічних, ні

що творили українську поезію на початку практичної роботи, ні планів, як у Ко-

століття. і поколвпія, яке прийшло їм на зміну, цюбинського". "Е<ректна і барвиста, вона

Перемога нових літературних напрямків (лірика Олеся на громадські теми)

означала остаточну пороку колишніх. Ко.™ підбивала російську поезію 80, 90, 900 ро-

Микола Вороний повернувся з еміграції, вже ^ків" (М. Зсров. До джерел. 1943, ст. 231).

122

Віктор Петров

Такий самий присуд виголосив Мик. Зеров і Самійленкові. "Самійленко ви­дається нам трохи блідим і анемічним, в ньому замало вибухового матеріалу, його емоція не має індивідуального зафарблення, і вірш у нього не дивує нас ні рантовим піднесенням, ні мальовничим епітетом, ні безпосередністю" (ст. 218).

Спроба реставрувати в першій половині 20-их років етнографічне народництво, "плужанська" спроба реконструкції про­світницького просвітянства натрапили на різкий і рішучий спротив. "Памфлети" Мик. Хвильового лишилися для нас яскра­вою пам'яткою жорстоких боїв, що точилися в літературі в середині 20-их років між реставраторами народництва і тими, що народництво заперечували.

Перед літературою, мовою і літерату­рознавством стояли тотожні завдання.

Історично 20—ЗО роки мусили завер­шити перехід з етнографічно-народ­ницьких позицій на національні, ствер­дити заперечення перших і розкриття других. Народ консолідувався в націю. Етнографічний провінціалізм перетоплю­вався в органічну суцільність націо­нальної акції. Подолання провінціалізму на всіх ділянках культурного і суспільного життя, — ось що було написане на прапорах носіїв ідей нового часу.

В галузі мови в 20—ЗО роках справа йшла про етани завершування процесу формування єдиної літературної мови. Хоч процес поширення літературної мови в національних масштабах терито­ріальне і лишився не доведеним до кінця і літературна мова не опанувала всього географічного простору, на якому жив український народ, все ж таки "передна-ціональний". "етнографічний" етап. етап словника Уманця й Спілки або ж етно­графічно-мовного словника Дм. Явор-ницького був остаточно перейдений.

20-ті роки розв'язали основну проблему в галузі мови; колосально збагатили літературну лексику мобілізацією живої мови; нормалізували й усталили літературну мову, уніфікували правопис і виробили

фахову наукову й технічну термінологію. Ціла армія т.зв. "редакторів мови" або "літредакторів" працювала над запро­вадженням устійненої літературної мови в мовну практику. Етан, на якому кожен учений або письменник писав свої твори власним правописом і керувався власними уявленнями про структуру й норми літе­ратурної мови. обгрунтованими посиланням на "місцеві етнографічні діалектизми", — цей народницький, переднаціональний етап мовного провінціалізму відійшов безповоротно в минуле.

Отже, протягом 20-их років низка важливих завдань була розв'язана: в українській літературі стався різкий злам, вона перестала бути провінційним від­гуком російської; в галузі мови була пере­можена локально-етнографічна провін-ціальність, і процес урегулювання та устійнення єдиної літературної мови був остаточно вирішений.

Так стояла справа з мовою і літера­турою. Приблизно так було і з літературо­знавством.

Наші попередники говорили про роз­виток і поступ. Для нас слово "еволюція" вже втратило свій смак. Ми говоримо не про прогрес, а про катастрюфи або кризу. Ми цінимо розмежування, а не компроміс;

заперечення, а не погодження. Посилання на тисячо, мтнє існування народу перестало для нас грати роль переконливого аргументу, і це відповідає реальному становищу речей, бо навіть саме існування народів за наших часів перестало бути незанеречуваним фактом -

Народництво стало анахронізмом. Воно збанкрутувало, і найменше не відповідаючи завданням, висуненим суворою дійсністю. Черговою проблемою українського літера­турознавства на порозі 20-их років стало розмежування двох напрямків: народ­ницького і а-народницького та антина-родницького.

Щоб з полемічною гостротою підкреслити відмінність своїх позицій і позицій, які обстоювали народники, представники анти-і а-народницького напрямку вдало вико-

123

Неокласицизм

ристали цитату з статті С. Єфремова "В поисках новой красоты" (рос. мов., Киев. Стар., 1903 р.). Обороняючи розуміння українського письменства як письменства специфічно селянського С.Єфрсмов вис­тупив у цій статті проти ініціаторів пере­ходу української поезії до мотивів і форм загальноєвропейської лірики. "Модное-то оно модное, да все ж как будто неловко:

демократическая, "мужицкая" в лучшем значении этого слова литература, и вдруг символизм, декадентство. Нет, уж Бог с ним, с этим новым направлением. Да минует нас чаша сия!" (Киев. Стар., 1903, Х ст. 113).

Досить тільки цієї невеличкої цитати, щоб уявити собі специфіку суперечки і провідні лінії розмежування. Ідея провін-ціальної етпографічності і замкненої ізо­льованості в межах певного соціального класу, ототожненого з народом, трактування українського письменства як властиво демократичного і саме селянського і. відпо­відно до того, принципово негативне став­лення до європеїзації української літе­ратури, — таке було коло тих ідей, що їх обстоювали представники народницького літературознавства з С.Єфремовим на чолі. "Давні народники, що опинились на межі нового віку, які проповідували мирну культурну роботу на селі — учителі, агрономи, лікарі, кооператори, що займа­лися поруч і літературою, — усі вони твердо трималися принципу слугування мистецтва народові, не припускали іншої поезії, окрім поезії "гражданской скорби" й до того ж у загальноприступній, близькій народу, тобто селянству, формі", — писав Ол. Білецький з приводу вищспаведепої цитати.*

Європеїзацію української літератури і розрив з провінційним наслідуванням ро­сійської обстоювали представники проти­лежного напрямку- Вони були проти спро­щеного, вульгарної о демократизму в літера­турознавчих оцінках, проти а-естетичного зрівняльннптва в ставленні до письменників. На їх погляд, селяпськість письменника ще

не була аргументом, який промовляв або не промовляв би на його користь.

Вони були принциповими ворогами провінціалізму- Вони не .вважали про­світянство за безпосереднє завдання ук­раїнської літератури, а просвітництво — за настановчу і) засаду. Боротьба з народ­никами була боротьбою з представниками напрямку в літературознавстві, який відпо­відав етапові в суспільно-громадському житті, вже пройденому. Це була боротьба двох світоглядів. В основу загальнотеоретичних настанов було покладене поняття епохи, хоч і без того, щоб запровадити його послідовно в літературознавчу практику або ж цілком і до кінця усвідомити ті логічні висновки, до яких мусило призвести його визнання.

З сказаного видно, як чітко в 20-их роках розмежувалися ці два літературознавчі напрямки. Проблема розмежування була розв'язана, але до кінця доведена не була. Зрештою в українському літературознавстві, особливо в другій половині 20-их років, склалася своєрідна компромісна ситуація.

Жоден літературознавець, навіть С-Козуб або їв.Лютий, не писав більше розвідок у дусі народницької публіцистики С.Єфре­мова, але разом з тим провід цілком належав йому. На протилежність до письменства, в літературознавстві проблема керівництва була розв'язана на користь старшої, а не молодшої генерації. Головою Історико-літературного товариства при УЛН був Сергій Єфремов. На обгортці неперіо­дичного збірника "Література", який мусив був стати трибуною антннарод-ницького літературознавства, стояв підпис С-Єфремова як головного редактора.

Так накреслилася двоїстість у взаєминах між представниками двох напрямків: при певному розмежуванні разом з тим — контакт; при виразній взаємній опози­ції — співробітництво; замість бороть­би — мовчазно вироблений модус мирного співжиття, повільне затихання полеміки.

Таке компромісне становище призвело до того, що більшість літературознавчих проблем лишилася нерозв'язаною.

А. Белецкий. Новая укр. л-ра. Антология укр. поэзии в р. перев., 1924, ст. 12.

124

Віктор Петров

4

На порозі 30-их років перед літерату­рознавством стояло зовсім чітке і виразне завдання: ліквідувати компромісну ситуацію і довести до кінця розмежування обох напрямків у літературознавстві-

Та цього не сталося.

Більше того, наступ на початку 30-их років проти літературознавства 20-их років призвів до більш ніж своєрідних, майже парадоксальних наслідків.

З кону сходить як представники "чис­того" народництва, спадкові, так би мовити, носії традиціоналІ стичного народництва в літературознавстві, так, у свою чергу, за деякий час і представники протилежного напрямку (аіггинародпицького). Ні ті, пі ті не затримують позицій, які вони займали в роки 1924-1929. Кермо проводу переходить у руки представників напряму, який в застосуванні і в аспекті 30-их років годилося б означити як неонародництво.

Відповідно до сказаного, ситуація в літе­ратурознавстві з початку 30-их років скла­дається так. С. Єфремова усунено. Тради­ціоналістичному родинно-гуртковому народництву Єфремова. як і антинарод-ництву Зорова, Филиповича або Драй-Хмари більше немає місця в царині літера­турознавчих студій. В чільних ролях на літературознавчому фронті з'являються, з одного боку, колишні апологети модерні­зованого просвітництва та просвітянства, а, з другого боку, ті, що в боротьбі двох напрямків на попередньому етапі, в 20-их роках, ввесь час вагалися між ними обома. Маємо на оці, з одного боку, Сергія Пилипенка і Ол. Дорошкевича, з другого-

С. Пилиненко був у ці роки (ноч. 30-их) директором Інституту Т -Шевченка в Харкові; Ол.Дорошкевич — його за­ступником і директором київської філії. "Плужани" брали реванш- Десять років перед цим С. Пилипенко з його модер­нізованим народництвом зазнав в ідеоло­гічних боях жорстокої поразки- Тепер Пилипенко виступив у ролі безапеляцій­ного диктатора. Селянський демократизм народників був проголошений фундамен­том нової ортодоксії.

Поруч із С.Пилипенком, як сказано, виступав Ол. Дорошкевич, який, змінюючи прапори і варіюючи барви, намагався про­довжити в 30-их роках ту саму компромісну лінію вагань між народництвом та антинародництвом, яку він опосідав і в 20-их роках- Посій течії, яку ми наважились би означити як течію "компромісного на­родництва" (па відмінність від традиціо­налістичного, безкомпромісного). Ол. До­рошкевич. як і завжди, потребував на ко­гось спиратися. Якщо не на С.Єфремо­ва або ж на Ан- Лебедя, як ^осі, то на Шабліовського і Колесника. Йде справа про варіанти компромісу. На попередньому етапі — компромісу між Єфремовим та Зеровим; па даному — між плужанським неонародництвом С.Пилипенка і войовни­чим, активізованим неонародництвом Шабліовського — Колесника-

Для останніх, як і 'їх наступних товаришів і спільників, народницькі ідеї в літерату­рознавстві були далеко ближчі, соціальне приступніші та зрозумілІіііі, ніж будь-які інші. Не переоцінюймо їх фразеологіч­ної борютьби проти "єфремівідини або "неокласиків". З їх боку це були лише шукання шляхів для самоствердження і взаємопогодження, — тактичний хід, щоб ленінське визначення Чернишевського як "революційного демократа сполучити з визначенням української" літератури, успадкованим від Єфремова. як літератури принципово демократичної. Далі не пішли, і в цих межах даються всі історико-літературні характеристики, іцо фііурують в усіх статгях, вміщуваних у збірниках і в пресі протягом цілого десятиліття .

* Наводимо кілька прикладів. Про Франка: "Великий український поет революціонер-демократ" (Тичина) (Літ. Газ., 23-1-40). Про Щоголева: "Щоголів не належав до лав революціонерів-демократів, але-..", "Паростків критичного реалізму досить, іноб не виносити Щоголева на задвірки літератури" (Перепилиця) (Літ. Газ.. 10-ІІ-40). "Збірка Шевченка відзначалась своїм ідейним демократичним змістом... Об'єктивно к.-іжучи. поезія Кобзаря відігравали революційну функцію' (Є.Кирилюк) (Літ. Газ., 10-ІІІ-40). Фактичний "єфреміпський" характер цих назовні нібито модернізованих тверджень не підлягає і найменшому сумніву._______________

125

Неокласицизм

З цього погляду надзвичайно характерна та концепція Шевченка як попередника Леніна, яка лягла в основу книжки Є.Шаб-ліовського про Шевченка. В умовах руй­нації всіх кумирів для кожного правовір­ного представника неонародництва 30-их років ця концепція повинна була здаватись особливо привабливою своєю простою та очевидною переконливістю. Що могло бути ясніше? Шевченко — попередник Лені­на... Логічна схема будувалася дуже просто. Характеристиці Леніна як ідеолога проле­таріату відповідало визначення Шевченка як ідеолога передпролетаріату. Є.ШаблІов-ський розвивав далі думки А.Річицького.

Від Шевченка до Леніна — так малю­вали співробітники і новий директор Інституту шевченкознавства Є.Шабліов-ський схему історико -літературного процесу, що мусила була поєднати національний момент з соціальним, націоналізм з кому­нізмом і яка незабаром була демаскована як вияв "скрипниківського" націонал-большевизму.

Апологети неонародницького егалітариз­му ставили Тесленка на один рівень з Ко­цюбинським , Павла І рабовського поруч із Лесею Українкою. В реєстрі українських письменників фігурували Ганна Барві­нок, Гр.Григоренко, Ол. Кониський, Дніпрова Чайка, П. Грабовський, Теслен-ко, Марія Миронець- Мик.Плевако носив­ся з планом видання повної збірки творів Ганни Барвінок- Року 1940 Акаде­мія наук УРСР видала під редакцією акад- Ю.Соколова збірник "Колгоспних поетів". Це було цілком послідовно з по­гляду на українську літературу як літературу загальноприступних форм.

Народники свідомо обмежували творчу функцію українського мистецтва рамками етнографічної автаркії. Митців, що їх значення переростало ці межі, оголошу­вано ангина ніональн йми і з реєстру україн­ських митців виключувано. Левицького, Боровиковського, Рєпіна, Ге, навіть Нар-бута брали під сумнів.

В літературознавстві виходили з засади тотожності понять "мова — література — народ". Література ненародною мовою не вважалася за народну. Гоголь був зрадни­

ком, як і всі інші українські письменники, що не писали народною мовою, почи­наючи з Наріжного.

Приклад Сковороди аргументував за необхідність ревізії. Бор.Ольхівський, рецензуючи р-1934 книжку Чижевсько-го про Сковороду, писав: "Тепер, коли відійшли цілком до минулого побою­вання за майбутню долю української мови як органу культурного життя, можна по­дивляти оригінальність і барокову пиш­ність мови Сковороди, не вважаючи на перевагу в ній церковнослов'янського елементу і деяку засміченість русизмами-На покоління, що за "повноправність" живої української мови мусило боротися, мова Сковороди робила прикре, майже болюче враження" ("Ми", 1934, III, ст.215).

"Літературна мова не мусить бути обов'язково близькою до народної". — твердить Дм. Чижевський в своїй "Історії української літератури" (1942 p.). що означає розрив з народницькою концепцією історико-літературного процесу -

Уже при першій появі "Історії україн­ської літератури" С.Єфремова намітилися контури протилежного напрямку. Проти єфремівської концепції української літе­ратури виступив Вол. Дорошенко. В своїй рецензії на "Історію літератури" С.Єфре­мова він вказував, що зовсім не вся україн­ська література була народницькою, що поруч з народницько-демократичними течіями співіснували в українській літературі інші, консервативні тощо.

Бароко — це був найкращий аргумент проти позаісторичної концепції народни­ків. Митці і мистецтвознавці вели перед. Відродження бароко почалося в мистецтво­знавстві і мистецтві. Творчість Нарбута була яскравим фактом цього нового відроджен­ня. Для літературознавців, що брали участь у "бароковому гуртку" Нарбута (Павло Зайцев, А.Ніковський, Мик.Зеров), ця причетність до "культу бароко" означала необхідність духовного звільнення від лан­цюгів народницьких літературних і літерату­рознавчих схем. необхідність перенесення ідеї "барокового відродження" з мистецтва також і в сферу літератури. Ми не сумні­ваємося. що в аспекті цих "нарбугіпських"

126

Віктор Петров

зв язків і поетично-літературознавча праця

Зерова як "метра неокласиків" мусить бути оцінена з погляду Ті "пароковості".

Перехід літературознавців на барокові позиції означав переоцінку цінностей. У тім числі й Шевченка. "Варшавське" ви­дання творів Шевченка під редакцією Павла Зайцева (за участю Дм. Чижев-ського, Є.Маланюка та інших) було спро­бою показати не народницького, а "баро­кового" Шевченка, Шевченка не як селян­ського, а як європейського письменника.

Однак — і цього не треба забувати — проблема створення поняття "літературного бароко" була остаточно розв'язана в кон­кретному застосуванні до історп української літератури тільки в 40-их роках- І це зробив Дм. Чижевськнй. В своїй уже згадуваній вище книжці він писав: "Саме поняття літературного бароко увійшло в науку лише недавно, по світовій війні. Поняття "бароко" прикладали раніше лише до с([>ери пластич­них мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Лише пізно помітили, що й стиль інших мистецтв (музики, літератури) має спільні риси зі стилем мистецтв пластич­них" (ст. 42), "Не маючи певного погляду на українську барокову літературу (17— 18 вв.), старша українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності... Старші історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами свого власного часу. Тому-то цю літературу й засуджували, як далеку від життя, чужу інтересам народу" (ст-42).

Що мова Гоголя є типова українська барокова мова, це стало нам ясно тільки тепер. Тільки р. 1943—44 розгорнулася дискусія довкола Гоголя. І хоч вона проходила значною мірою все іцс на рівні і в рамках народницької аргументації, але вже остаточний висновок про необхідність включити Гоголя до реєстру українських письменників означав вихід за межі дотеперішньої панівної схеми-

Та на сьогодні треба визнати, що проблема перегляду реєстру письменників, укладеного з народницьких позицій, лиша­ється ще тим часом цілком не розв'язаною. Якщо припустити, іцо літературознавство нарешті перейде з позицій Єфремова на

протилежні, то цілком зрозуміло, що реєстр українських письменників виглядатиме інакше, ніж на попередньому етапі.

"Раціоналістичний розум" (ratio rationalis) не завжди збігається з "історичним розу­мом" (ratio hislorica). Спроба народників побудувати свою раціоналістичну схему історико-літературного процесу різко розі­йшлася з розумом історичного процесу. Історія діє часто за власними законами. Та історизм нашого часу не має нічого спільного з тим "реалістичним історизмом". що в другій половині 19 ст- виріс із заперечення "романтичного міфологізму" першої половини XIX ст. і для якого історія була сукупністю реальних подій, сумою фактів -

Порівнюючи "Исследования" Вол. Пе-ретца, "Історію літератури" Грушевського та "Історію літератури" Дм- Чижсвського. не важко помітити між ними істотну різницю. Вол- Персти у своїх "Исследо­ваниях" переважно публікує нові, доти не опубліковані матеріали- "Історія .літератури" М-Г рушенського значною мірою носить хрестоматійний характер; вона розроста­ється за рахунок вп;ювадження в текст переказувано ги і перекладеного матеріалу. Чижевський воліє організувати матеріал. "Я схиляюсь до структуралізму", — виз­начає Чижевський свої методологічні по­зиції в літературознавстві (ст. 3). Він виходить від образу епохи- Д\я юхїго важать не факти в їх множинній роздрібненості, а система фактів в їх взаємонідгіорядкуваннІ центральному поняттю епохи.

Ідею "епох" або "циклів" першим підніс в українському мистецтвознавстві — неза­лежно і майже одночасно з Шпенгле-ром — акад. Ф.І.Шмідт в доповіді, ви­голошеній ним р. 1919 в Київському Українському Науковому Т"ві- Ол. Грушев-ський заявив тоді про методологічну неприйнятність поглядів Ф.Шмідта. В обороні виступив П-Зайцев-

Та ідея епохи в цей час уже носилася в повітрі. Вона стала, між іншим, однією із складових ідей у системі поглядів того кола літературознавців, що як письменники були об'єднані в гурток "неокласиків". В межах гуртка була з'ясована безпосередня

127

Неокласицизм

зв язаність поняття епохи з поняттям "історичного антитетизму", функція негаціі, прямого заперечення як принципу, що визначає основи формування історичних світоглядів, які історично приходять один на зміну одному. Посилаючись на Риль­ського, цитує Юрій Клен у "Проклятих роках" гурткову тезу про розвиток "філо­софеми з міфологеми", іно визначала для членів гуртка ясну свідомість фольклорних основ їх літературознавчих та істчріо-софічних концепцій. І месіаністична віра в "український літературний ренесанс" була тільки завсрілувальною ланкою в процесі розкриття "епохи" як літературознавчої категорії .

Під час "літературної дискусії"" (сере­дина 20-их років) в публічних виступах Зерова і — через Зерова — Хвильового ці гурткові і замкнені ідеї були винесені на увагу широкого загалу. Та. відповідаючи в статті "Перед судом методолога" на запи­тання Ст.Іжевського, Зсров ухилився від того. щоб розкритті повністю суть поглядів. "Знов-таки — що цс за циклічна теорія? LLlo за всецілюїна панацея має бути українській літературі від тих циклів?" — запитує Зеров і зауважує: "Ці теоретичні міркування й історичні прогнози лежать в обсягу віри", "пояснення до них не можуть внести в них тим часом цілковитої ясності" (Житгя і Революція, 1926, VII, ст.85).

Тільки в 40-их роках ці "теоретичні міркування" "з обсяіу віри" перейшли в практику літературознавства, і згадувана книга проф. Дм. Чижевського. що ви­никла незалежно від попередніх концеп­цій, показує нею структурну плідність анти­тетичного аналізу історичного процесу, якщо він розчленовується за епохами: "серед­ньовіччя", "ренесанс", "реформація", "бароко" і т.д. Від проблеми "поступу" літературо­знавство перейшло до (отзмежування епох, розглядуваних в їх протиставленні.

Антитетичний принцип у зміні епох розкритий в "Історії літератури" Чижев­ського якнайвиразніше- Ось як Чижсв-ський характеризує зміну епох за принци­пом заперечення — від середньовіччя

до ренесансу та від ренесансу через ре­формацію до бароко. Авторитетові "Біблії" ренесанс протиставив авторитет "антич­ності", теоцентризмовг — антропоцент­ризм, теології — філософію, всемогутно­сті Божій — всемогутність сильної людини. "Бог є Господь, людина — раб", — твердило середньовіччя; ренесанс висунув протилежну ідею магічного опанування людиною духових сил природи.

Реформація знову повернула значення Біблії, але Біблії, тлумаченій не церквою, а власним розумом людини, незалежно від церкви. Бароко дає "синтез", сполучення культур середньовіччя (готики) та рене­сансу. "Культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається в багатьох пунктах до середньовічних змісту та форми: замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладне­ність готики; замість антропоцентризму, по­ставлення людини в центр всього в рене­сансі зустрічаємо в бароко виразний пово­рот до геоцентризму; замість звільнення людини від пут соціальних та релігійних норм бачимо в бароко знову значне нри-силсння ролі церкви і держави" (ст.43— 44).

Українське літературознавство виходить на простір загальносвітової проблематики!

І, иарепггі, остання проблема — проблема "потебнянської спадщини". І Іроблема потебпянської спадщини — не проблема зв язків фольклору і літератури, проблема переходу під "фольклорного образу" до "поетичного", проблема побудови історичної поетики.

Створений у Харкові на початку 20-их років "Потебнянський комітет" (О.Вєту-хов, В.Харпієв, Б.Лсвін і т.д.) зробив спро­бу реставрувати Потебню. Довкола По-тебпІ і виданого Комітетом твору Потебні "Мысль и язык" розгорнулася дискусія. Некритичному реставраторству Потебні була протиставлена вимога критичного підходу до потсбняпськоі спадщини і, насамперед, запереченнн того значення "Мысли и языка", яке учні Потебні надавали цьому творові, що був тільки конспектив­ним викладом поглядів Гумбольдта, Льотце

Пор. згадку про "нову діаметрально протилежну добу в Історії української духовності".

128

Віктор Петров

і Штайнталя, який зробив Потебня як професорський стипендіат під час відряд­ження за кордон на початку своїх наукових студій.

Помилки апологетів Потебні 20-их років, в тім числі і Бор.Навроцького, автора великої книги "Мова і поезія", полягали в тому, що вони впліли безпосередньо перейти від "мови" до "поезії", тим часом як для Потебні це був не двоступневий. а триступневий процес: від мови до фольк­лору і вже від фольклору до поезії. "Проблема мислення в співвідношенні з мовою, а так само синтакси в іІ історичному розвитку була не під силу його послідов­никам", — слушно зазначив у статті про Потебню Ф-Філік ("Язык и мышление", 1935,111—[V,cr.l22).

Досліджуючи фольклорні образи, Косто­маров досліджував їх зв'язки між собою. Потебня вказав, що за зв'язком пісенних образів треба шукати зв'язків уявлень — геніальна вказівка, побіжно, майже нена­роком, кинепа Потебнею в примітці, але яка вирішує суть справи. Адже ж у фольк­лорі "поезія" безпосередньо пов'язана з "ідеологією". Історична поетика в літера-гурознавстві може бути побудована тільки при умові, якщо цілком чітко І конкретно зрозуміти, що "поезія" й "мислення первісне у фольклорі були тотожні.

Значення Потебні полягає зовсім не в тому, що він вказав на аналогію між внут­рішньою формою слоіїа і поетичного образу, як гадали "нотебнянпі", а в тому, що він чітко освідомив основоположний для істо­ричного розуміння фольклору факт, що фольклорні образи в своєму генезисі скла­лися на тому етапі мовного розвитку, коли граматичні категорії' були ще не дифе­ренційовані, отже, на етапі ще не розвине­ного речення. Для Потебні був цілком ясний зв'язок творення міфів, зв'язок "міфічного мислення" з процесом утворен­ня "граматичних категорій".

Проблема фольклорних основ поезії, переходу від мови до ірольклору і від фольк­лору до поезії, проблема побудови історич­ної поетики лишається одним з чергових завдань українського літературознавства.