Віктор Петров

(22.Х.1894-8.VI.1969)

севдоніми: В.Домонтович, Віктор Бер.

П

-/ас ущільнився. Сторіччя скон­центрувалися в подіях одного дня або кількох місяців. Кожна люди­на числить за собою кілька жит­тєписів. Одне ім'я стало явно недостатнім д.гя людини. То­тожність імені більше не відпо­відає зламам етапів. Над усім панує епоха. Функиія людини за однїе'і доби одна. за іншої — інша. У зміні діб утрачає ваїу сталість оі."би.

Віктор Петров

Це сказано про себе, про своє життя, 69 років якого припадає на буремне XX ст. Його життя — безкінечні загадки, які до кінця не відгадані -итературознавцями.

У його коротких автобіографіях — одні недомовленості. Але суть викладено:

"Народився р. 1894. Закінчив Холмську гімназію р. 1913. Після закінчення Київ­ського університету р. 1918 був залишений при університеті яко професорський стипендіат. З 1918 до 1942 року працю­вав в Українській Академії Наук як науковий співробітник і керівник етно­графічної комісії, з 1933 р. як співробітник і заввідділом Інституту Матеріальної Куль­тури (Археології). З 1941 р. директо­ром Інституту Українського Фольклору (Київ — Львів), з 1943 р. запрошений на посаду керівника катедри етнографії Українського Наукового Інституту у Льво­ві, а в рр- 1944—45 працював як спів­робітник Українського Наукового Інституту в Берліні. В 1927 р. одержав медаль від Географічного Товариства за етнографічні праці; року 1927 — звання наукового робітника; року 1930 — науковий ступінь доктора історії літератури (офіційні опо­ненти — академіки А.Лобода та Вол. Перетц). Маю до 200 друкованих праць."

Це все, що мали знати про Віктора Петрова, на думку самого В.Петрова. Але ще був В.Домонтович, був автор глибоких історіософських праць — Віктор Бер ("Сучасний образ світу", "Історіософічні етюди", "Християнство і сучасність" та інші), було, безперечно, і четверте, чи п'яте Ім'я — псевдоним радянського розвідника, яке ми, очевидячки, узнаємо ще не скоро, якщо взагалі коли-небудь про нього дізнаємося. Всі повоєнні роки до 1949 р. В.Петров провів у таборах Ді-Пі, із 1949 но 1956 р. жив і працював у Москві, і тільки 1956 р. повернувся в Київ, знову як Віктор Петров. Помер 8 червня 1969 р.

110

Віктор Петров

У незалежній Україні вийшла низка видань, що репрезентують різноманітну спадщину одного із найерудованіших вчених XX ст. — В.Петрова. "Поход­ження українського народу", "Діячі української культури — жертви більшо­вицького терору", "Романи Куліша", "Аліна і Костомаров", кілька видань художньої спадщини.

Видання творів В.Петрова:

В.Домонтович. Без грунту. Повіс-гі. — К.: Гелікон, 2000. (Видання містить значний документальний матеріал про В.Петрова).

В.Домонтович. Доктор Серафікус. Без грунту. — К.: Критика, 1999. (Передмова С.Павличко).

В.^омонтооич. Дівчина з ведме­диком. Болотяна Лукроза. — К.: Крити­ка, 2000. (Передмова Н.Агеєвої).

Матеріали про письменника:

Юрій Шевельов. Шостий у гроні-В-Домонтович в історії української прози. — У кн.: Юрій Шерех. Поза книжками і з книжок. — К.; Час, 1998.

Українська мова і література. 15 квітня 2000 року.

Ноеиченко Л.М. Родом з двадця­тих. — Ж. Вітчизна, № 11, 1990.

АПОСТОЛИ

Момент для виступу був вибраний обмірковано й слушно. Цього ніхто не міг би заперечити.

Пророку перед святом народ з усієї країни сходився до Єрусалима. І, коли в місті стало відомо, uiojcyc наблизився до Єрусалима, весь народ вийшов на стіни міста Йому назустріч.

Люди плакала, обіймались, шаліли од радости, скидали з себе одяг, стелили Йому під ноги, ламали гілля пальми і розтрушували перед Ним на шляху. Дівчата приносили квіти з садів і розкидали їх по камінні вулиць. Флейтисти грали на флейти, сурмачі сурмили, і бубнисти, як несамовиті, били в бубни. Тьмяно пахли квіти.

Народ зустрічав свого Месію.

Петро йшов тоді безпосередньо за Ісусом. На лівому бедрі у нього висів короткий дволезий меч. І всі бачили, що він найближчий учень Ісусів і є Його заступником. І якщо комусь щось треба було від Месії — чи з'ясувати щось неясне в подіях, які відбуваються, чи справа йшла про те, щоб воскресити когось з мертвих або зцілити недужого, усі бачили й розуміли: треба було звертатися спочатку до цього Чорнобородого, що йшов попереду інших.

Ввечері того дня й наступного їх приймали найповажніші люди в місті. Частували найдорожчими винами й годували найвишука-нішими стравами. Найгарніші жінки мили їм ноги й мастили до­рогими ароматами.

ГП

Неокласицизм

І тоді — тільки тоді! — згадав Петро слова Ісуса, що Він їх сказав за вечерею:

— Правдиво кажу тобі, Петре, ще півень .не проспіває сьогодні тричі, як ти тричі зречешся Мене!

І Петро підвів очі з вогню і глянув довкола себе. Уже згасли на небосхилі зірки і зблідло небо. Повітря, втративши свою чорноту, посиніло.

І Петро зустрівся поглядом з Хомою, що стояв поблизу нього, і в його погляді він прочитав біль і скорботу. І він бачив, як губи рухалися в Хоми. Він молився. За себе? За Ісуса? За нього?

І тоді в нього промайнула згадка, що не цей, не Хома, якого він підозрював у зраді, зрікся сьогодні Ісуса, а він, Петро. Але він не відчув жадного сорому. Ним володів тепер тільки жах.

Рожевою смужкою жевріло небо на сході.

Починався день, день, в який розп'яли Ісуса.