Максим Рильський

(19.1II.1895-24.VII.1964)

Народився майбутній поет, вчений -славіст, перекладач у м- Києві в сім'ї українського культурного діяча, еконо­міста, етнографа Тадея Рильського.

Дитячі роки Максим провів у с. Ро-манівка у приватній гімназії" відомого педагога Володимира Науменка (1908— 1915), із 1915 р. навчався на медичному факультеті Київського університету, через два роки перейшов на історико-філо-логічний факультет, але подальші події 1917—1921 pp. не дозволили закінчити університет.

Друкувати поезії почав 1907 p. ще в дитячому піці, а в 1910 p. видав першу поетичну книжку "На білих островах", друкує поезії в журналах "Українська хата" і "Шлях". Одна за одною з'явля­ються поетичні збірки "На узліссі" (1918), "Під осінніми зорями" (1918). "Синя далечінь" (1925), "Крізь бурю й сніг" (1925), "Тринадцята весна" (1926), "Де сходяться дороги" (1929), "Гомін і відгомін" (1929). Ці збірки привели Максима Рильського 1931 р. у застінки НКВД. Через півроку був звільнений "за відсутністю достатніх даних для обвину­вачення й суду". Ще перед арештом поет із болем писав:

Той класицизмом очі коле,

А той рибальством допіка.

Той тінь Плеханова — о, доле! —

З могили марно виклика,

І всі знайшли, а я шукаю, —

1 як їм знати, скільки мук

Таїть у радості й одчаї

Із с^рия вихоплений звук.

Офіційна критика закидала поетові *Попутпинтво", незалежну позицію, втечу від сучасності, гедоністичне-епікурейське сприймання світу, "буржуазний націо­налізм" і т- д. Уже в 1923 р- у статті "Моя апологія альбо самооборона" (газ. "Більшовик", № 216 за 23 вересня) поет оправдувався: "Я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що "одстоялось" у душі і може мати про­зору форму, питому моїй манері", у поезіях висловлював віру: "Ні, ні, прийдешнє не казарма, // Не цементовий коридор..." ("Нова громада". 1923, ч. 13—14). Але в казарму і цементові коридори Максим Рильський все ж був загнаний.

Злам був засвідчений збіркою "Знак терезів" ('1932), віршованою повістю "Марина" (1933), в подальших перед- • воєнних збірках — "Київ" (1935), "Літо"

95

Неокласицизм

(1936), "Україна" (1938), "Збір ви­нограду" (1940) — М.Рильський уже постає офіційним поетом комуністичної системи.

"Рабом системи" поет залишається і в повоєнній творчості, у цьому переконують уже назви збірок: "Чаша дружби" (1946), "Вірність" (1947), "Мости" (1948), "Братерство" (1950), "Наша сила" (1952), "Сад над морем" (1955).

Окремо стоять, заслуговуючи на увагу, збірки часів Другої світової війни — "Слово про рідну матір" (1942), "Манд­рівка в молодість" (1942—1944), "Не­опалима купина" (1944). Остання викли­кала нову хвилю критики М.Рильського і в подальшому замовчувалась. Ця збірка єдина, що навіть не згадана Л.М.Нови-ченком у досить широкому нарисі про М.Рильського в 9-му томі УРЕ.

Відродження М.Рильського як поета засвідчує збірка "Троянди й виноград" (1957) та подальші — "Голосіївська осінь" (1959), "Зграя веселиків" (1960), "В затінку жайворонка" (1961), "Зимові записи" (1964).

М.Рильський — незрівнянний тала­новитий перекладач із А.Міцкевича, Ю.Словацького, О.Пушкіна та інших світових класиків.

Помер поет 27 липня 1964 p.

Матеріали про письменника

Новиченко Л.М. Поетичний світ Максима Рильського. (К., Кн.1 — 1980, кн. 2 — 1993).

Лаврїненко Юрій. Лірика і ліричний епос Максима Рильського. (Див. у кн. III нашого видання).

* * *

М. Зерову Як тюльпан, що в Гаарлемі подорожньому киває крізь засніжене вікно, — крізь імлу життя людського червоніє творчий задум у поетовій душі.

Низько ходить жовте сонце, сліпить очі вітер лютий, плачуть бідні ліхтарі — і самотно розпускає пелюстки свої багряні довго пещений тюльпан.

* * *

Коли усе в тумані життьовому Загубиться і не лишить слідів, Не хочеться ні з дому, ні додому, Бо й там і там огонь давно згорів, —

96

Максим Рильський

В тобі, мистецтво, у тобі одному Є захист: у красі незнаних слів, У музиці, що вроду всім знайому Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво, у малій картині, Що більша над увесь безмежний світ!

Тобі, мистецтво, і твоїй країні Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла — вони одні нетлінні, І ти між квітів найясніший квіт.

ОПІВДНІ

Мохнатий джміль із будяків червоних

спиває мед. Як соковито й повно

гуде і стелиться понад землею

ясного полудня віольончель!

Спочинь! На заступ вірний обіпрись,

і слухай, і дивись, і не дивуйся.

Це ж сам ти вколо зеленню розлився,

огудинням прослався по землі.

Це ти гудеш роями бджіл брунатних,

на ясенових гілках сидючи,

ти по житах літаєш тонким пилом,

запліднюючи теплі колоски, —

і твориш ти з людьми і для людей

нові міста, ти арки ажурові

над синіми проваллями будуєш!

Заснули води й човни на водах,

Висять рої, як кетяги пахучі,

і навіть сонце, як достиглий плід,

здається непорушним...

Тільки ти не дався чарам півдня й супокою, бо, як сестра, схилилась над тобою невтомна подруга — сувора творчість.

97

4 Українське слово, т. 2