Володимир Свідзинський

(8.Х.1885-18.Х.1941)

Володимир Юхимович (батька звали Євтин Оксентійович) Свідзннський народився в с. Маянів (тепер Тиврів-ський район) в сім'ї священика, що походив із селянського роду. Закінчив Тиврівське духовне училище, Подільську духовну семінарію (1899—1908), Київський комерційний інститут (1908— 1913). Перша публікація в "Українській хаті'¹ позначена 1912 р. За життя поета вийшло друком три поетичні книжки:

"Ліричні поезії" (1922), "Вересень" (1927), "Поезії" (1940).

Один із найбільших і найталановитіших поетів, представник високого модернізму, творець мітософічної поезії. Був заареш­тований (безпідставно) за спробу

ухилитися від евакуації в Уфу у вересні 1941 р. 18 жовтня був розстріляний і спалений енкаведистами в Старому Салтові біля Харкова-Видання творів В.Свідзинського:

Мсдобір. Поезії. — "Сучасність", 1975.

Поезії. І Передмова, упорядкування В.В.Яременка. — К.: Рад. письменник, 1986.

-Ліричні поезії. Всеукраїнське дер­жавне видавництво. Кам'янецька філія, 1922. — Публікація першої збірки поета в ж. "Дніпро", 1995, № 1.

Матеріали про письменника:

Дзюба І. "Засвітився сам від се­бе". — Українське слово, К., 1994, т. І.

Коцюбинська М. Перегук душ. Ва­силь Стус про Володимира СвідзИН-ського. — Слово і час, 1991, № 5.

Стус В. Зникоме розцвітання осо­бистості. — Українське слово, К., 1994, т.1.

Яременко В. Так починався Володимир Свідзинський. — ж. "Дніпро", 1996,

№ 1.

Яременко В. Над прочитанням нових сторінок життя і творчості Володимира Свідзинського. — ж. "Березіль", 1996,

№ 7—8, с. 12 — 28.

Соловей Елеонора. Українська філософська лірика. — К.: Юніверс, 1999.

Соловей Елеонора. Неканонічна традиційність: Володимир Свідзин­ський. — ж. "Сучасність", 1996, № 2, с. 98—114.

744

Володимир Свідзинський

ЗРАДА

Їду-поїду

На бистрім коні

Крізь попіл ночі, крізь полум'я днів,

Тільки пісня бринить за сідлом,

А слідом —

Одинадцять друзів моїх,

Одинадцять місяців молодих.

Велика скеля стоїть. Під скелею земля спить. А в тій землі теремок, Де ящірка проживає, Що була колись князівною.

— Нумо, хлопці, станьмо,

Мечі з піхов добуваймо,

Князівну - полоня нку

Із чарів визволяймо. —

Хлопці стали,

Мечі з піхов добували,

Князівну-полонянку

Із чарів визволяли.

Вийшла вона, як квіточка, біла,

Тільки несміла, несмілаі

— Ти мене любиш? — питає. — Люблю.

— Віддай мені радість свою. — Я віддав.

— І тепер мене любиш? — Люблю.

— Віддай мені силу свою. — Віддав.

— І ще мене любиш? — Люблю.

— Віддай мені мужність свою. — Віддав.

Тоді очі звела, Повні спокою, Тоді повела Проти себе рукою, Я дивлюсь —

745

Володимир Свідзинський

і поезія

День, ніч,

Літо, зима,

Час на часу не стоїть.

Пожовкли прочитані книги,

По закутках снядіє чорне,

Павук угортає старощі в павоть —

Не вгорне.

День, ніч,

Лічена кожна мить.

Маятник хрипить.

27.11.1932

* * *

І довго я шукав живущої води. Аж повістила мені дуплината верба:

"Живої води нема на землі;

А як зугарний дійти, поспитай у сонця". І я знайшов неходжені дороги. Передався за гори з голубими верхами І вийшов на долину, де з кожної скелі, З кожного каменя журкотіло світло. Там бавилися молоді веселки, Єднаючи семиполум'яним поясом Праві руки, піднесені вгору. Осторонь лежав кострубатий грім, Схожий на викорчуваний зглибока пень. Мужні грози нахилялися, як женці, В'яжучи перевеслами жмутки блискавиць. Із-за дерева випорснув побігущий дощ І оббризкав мене з золотої лійки. Сніг лежав пухнастий, як росомаха, Ліниво витягти дебелі лапи. Я пройшов недалеко — він не звів голови. На придолинку, в саду, я побачив сонце. В одежі, синішій від стиглої ожини. Сонце спочивало на білому камені, Серед ласкавої зарості сон-трави. Я сказав несміливо: "Сонце, сонце! Уділи мені живущої води, •Бо моя подруга стала землею, І я не знаю, як Ті оживити".

756

Сонце подумало і відказало сумно:

"Живої води нема на землі, Та нема ж Ті і в великому світі. Я само посилало дітей своїх По живущу воду в глибокі неба, Вони розійшлись, і ніхто не вернувся, Тільки гроби їх світліють в темряві, Уже ж бо і я не в початку цвітіння, Уже й мені невеликий час красувати, Тепер жовтію, далі зчервонію, А тоді умру, і стане тихо в світі. Вернися ж додому, не шукай пусто, Милої дружини не сподійся оживити". Сонце змовкло — і все засмутилось. Мужні грози похилили голови, Веселий дощ зронив свою лійку, Лінивий сніг зітхнув і зажмурив очі, А невідущі веселки збилися на галявині, Як рій наполоханих голубок.

1.12.1934

ВАСИЛЬСТУС

ЗНИКОМЕ РОЗЦВІТАННЯ ОСОБИСТОСТІ

IJJn таке поет — у чистому вигляді:* Людина, що виривається з обмежень звичності: поневажає приявним і прагне утраченого і иеосягненого. Козаки ставали кобзарями, вже не маючи змоги тримати в руках грізно'і зброї. Гомер компенсував втрачений зір. Сучасний поет шукає се­бе — в тому обширі, яким він — завжди всупереч реальності — визначає простір своєї індивідуальності. Але, шукаючи іще й себе, він губить і те, г'о мав.

Край поетичної творчості, цієї своє­рідної форми інобуття, насичений по території реальних утрат. Тут мазки художнього пензля значно густіші: овал ефемерної злагоди духу видовжений

тугою за життям, що стало вже немож­ливе.

Лікуючись на заспокійливих пігулках мистецтва, людина в поетові ніби само-компенсується, але ця компенсація — всього лиш уявна- Духовне здоров'я, яке нам дарує творчість, є свідченням нашої недуги: ми призвичаюємось до наркотика. Рятуючи дух від однієї хвороби, ми наживаємо іншої, і куди більшої: відна­ходимо замінники реальному буттю і, призвичаївшись до цих замінників, губимо смак до нормального існування, пере­стаємо жити.

Виникле як своєрідна відрада і поря­тунок від злигод.іів існування, мистецтво

757

Мітософічна поезія

забирає нас у свій полон, все далі й далі відмежовуючи від життя. Збагачуючи, воно робить нас порожнистими. Ми перетворюємось на своєрідних анахо­ретів-схимників, яких облудна віра підтримує в певності, що в своєму духовному скиті вони добули абсолютну, чисту формулу існування.

Творити -— чутися в клінічній си­туації- Є чимало підстав сумніватися в моральності мистецтва. Всі його чесноти держаться на нереальній основі. Навію­вана мистецтвом добра соціальна етика виводиться з позиції нашої повної без­силості перед життям, нашої вже успо-коєної капітуляції перед труднощами існування. В мистецтві ми здобуваємо собі шанець самозахищеності від світу. Для кожного зокрема — свій індивідуальний шанець, бліндаж (мистецтво вабить нас перспективою чистого індивідуального порятунку; так Господь-Бог відпускає нам гріхи тільки в усамітненій молитві, проказаній пошепки). Тому всякі соціальні побудування мистецтва щонайменше безглузді. Фігура оскарження — то його правдива іпостась. Відшукування душев­ної рівноваги в стражданні, задоволення в горі і задоволення горем — ось його підступна мета. І іркоту од життєвих невдач заступають радощі віри, осягнутої тільки духом.

Загроза повного розконтактування духовних конституцій — тих, що утверд­жує мистецтво, і тих, що витворює саме життя, ця загроза, що існує вже не одну сотню літ, усе збільшується. Між ними виростає провалля, що є свідченням деградації людського існування. Ми в проваллі теж. У спадному леті. 1 глиб чекає на нас.

Знсдуховлена сфера чистої духовності, мистецтво, будучи вряд чи корисним загалові, для самого митця — смертельне. Бджола, випускаючи жало, помирає. Так і митець. І коли нам здається, що він не випускає жала, то тільки тому, що Господь-Бог, втаємничуючи дар творчості, полюбляв евфемізми.

Творчість — то тільки гримаса інди­відуального болю, а наша естетика — то

естетика страждання, трохи погамованої муки. В культі страждання — вся філо­софія мистецтва і вся його велич з таєм­ничими феноменами катарсису. Віду­чуючи нас жити, мистецтво навчає смерті. Оскільки світ нам дуже болить, мистецтво набуває доброти Платона Каратаева, воно заспокоює стражденних. Оце і вся його соціальна місія. Решта — то тільки спроби заспокоєння.

Релігія — опіум для народу, сказав Маркс. Мистецтво — це теж релігія і теж — опіум.

* * *

Але бром заспокійливого мистецтва краще приймати наодинці. І так його пив Володимир Свідзинський, для україн­ської поезії поет майже унікальний-Иого вірші — наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодос­татності без будь-яких зовнішніх намірів. Ці вірші існують так, як існує дерево, камінь, вода. Вони сповнені самих себе і ніби створені виключно для автора. Це просто знаки його особистої певності і самоутвердження- Вони — авторський засіб і авторська мета. Читаючи Свідзин-ського, можна піддатися враженню, що ці вірші існуватимуть і без читача: можете їх читати, можете — не читати, їм то чи не байдужісінько — адже вони стали част­кою речового, предметного світу. Його поезії — то міра авторського самодо-віряння й самоприналежності, інтимні щоденникові записи інтелігента, що сві­домо самоізолювався від світу. В системі його поетичного обширу читач виглядає як persona grata. Його віра вречевнлась у незрадний, недвозначний природний світ. А світ для Свідзинського не тільки білий, він може існувати і без людей.

Така поезія Свідзинського — то тіль­ки засіб шляхетної герметизації власного духу і водночас — гойного його отілес-нення- В цій позиції — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не поми­литися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником. По малості

758

І

посполитих рушень духовності він відчув себе сиротою, якому хочеться утекти від оманливості /кального, як монгольська стріла, прогресу- Утекти з почуттям злодія, грішника: вІн-бо ж непомітно для сто­роннього ока затиснув себе в кулачок-А втеклому постові на самоті стало радісно розглядати свій незаконний діамант. Який же то прекрасний гріх — зупини­тися навпроти себе! ?Т\иття стало гріхов­ним розгляданням самого себе, самопро-тистоянням, самоспогляданням (тому й читач може видатись за фіскала!).

Рятунок людини вже мислнться пос­том як самонорятунок і — виключно як самопорятунок: єдиний еліксир проти гангренозної ери сталінського культиз-му — самовідданий індивідуалізм. Звідти й типові картини виобмеження й одно-

особовості:

туча з райдугою і громом. з ко-готом, з чорноперим димом повагом проповзала мимо, як равлик зі своїм домом.

Почуття свідомо набутої малості (са-мовименшення — як самоуточнення) дало поетові змогу сягнути глибин, до­торкнутися корінням екзистенціального дерева; асоціальність допомогла йому віднайти мінні підвалини земної віри;

його несучасність і одверта, сказати б, кон­сервативність — порятувала од облуди десятьох туманів сучасної йому ери- А попри все те — його мало не по-матір-ньому сумовитий, виразно абстрактний (тобто дуже конкретний і чуйний) гума­нізм, що дав йому відчуття дуже при-повільненого темпу історії, більше вслуха-ного в самого себе, аніж в довкільні погуки, більше довіреного статиці й успокоению, аніж спустошливим космічним швидко­стям, — цей гуманізм точно нровіхував царину його щоденних клопотів:

день у день. рік у рік, повік.

біля стовпчиків походжати та співати жальливих пісень. илр зграбували тебе. що ти не можеш забути, що як же недобрим бути, коли небо таке голубе.

Володимир Свідзинський

Час ніби зупинився- Власне, струму­вання часу, хай там яке не бурхливе, поета майже не цікавить. Йому хочеться йти до джерел, до глибу, до суті, до першо­твору, до сталої певності:

Не лічить літо сонячних годин, нечутно дні сп.гиваються в сторіччя.

Всюди у Свідзинського цей уповіль­нений темп вікоти, де під вічним сонцем "стомлено ступає древній віл". Всі вишу-мування історії пощезають. Всі нашару­вання сповзають, оголюючи звичне, якому повернено красу наготи й первісності:

Круг мене знов давно забутий світ:

картопля, бур яни. сніпчана стріха. між полем і городом легкий пліт, за вітряком заходить сони.с стиха.

З цим звуженим видноколом людині повертається найточніший смисл її Існу­вання, коли замість дуже складних, дуже аналітичних понять і забаганок постають невибагливі: небо, вода, земля, хліб, повітря, вогонь, хата. Складність, ніби шашіль, точить нашу душу. Вона спустошує нас. З нею ми втрачаємо цільність індиві­дуальності, наша духовна суть ніби роз­бивається на скалки взаємозалежних "я". "Я бачу те, то бачили віки". Це правди­вий план поетового бачення. Він під­дається чарам сталості, успокоєння, ваго­витої дозрілості речей.

Для тієї віри, яку сповідає Свідзин­ський. досить найменшої, але обов'язково конкретної основи. Власне, ця малість і конкретність — то мало не єдині атрибу­ти справжності- А масштабність, велич­ність, гіпертрофія — то вже лжа, то вже пустодійство, то вже небезпека самоошу-кання І самовтрати. То вже біда — як господнє наслання і вселенський гріх. Це успокоена філософія потужно біблей­ської етики, ЇЇ врівноважений стверділий

зміст.

Людина у Свідзинського — цс не вінець природи- Людина і природа в ньо­го рядонокладені, для людини тут залише­но невеличкий, може, навіть применше­ний масштаб. Людина Свідзинського стоїть водноряд із деревами, горами, світаннями, водами. Але — не далі цього

759

Мітософічна поезія

ряду, ані на крок — попереду- Ця скромність в оцінці людської ролі в світі тільки побільшує, побагачує радість од цільного поганського світобачення, тільки посилює гуманістичну віру в зріднення людини з природою, віру в спорідненість живих душ.

З його віршів добувається ціла система філософії людини та її життя. За Свідзинським, смисл людського існу­вання незводимий до одноістинності, однонапрямковості. В ньому є якийсь захований у собі самосмисл, котрий просто неможливо добути розумом. Логічні гіпо­тетичні конструкції цього смислу радше обертаються на його карикатуру. Людина має подвійну сутність. З одного боку — це виділена з живого світу особа, з друго­го — частка природи, слухняно підвладна законам усесвіту. З одного боку — ак­тивна, націлена в одномету сила, з другого

— сила, захована в собі, втаємничена, покірна волі матері-природи. Задерику­ватий, самовпевнсний розум — і втишена, заслухана в себе чуттєвість. Власне, це два різні способи контактування зі світом:

перший — то контакт на віддалі, зв'язок, ускладнений і ослаблений посередництвом логічних гіпотез, а другий — то вже симбіоз, майже невіддільне існування, точніше — існування цілим всесвітом, не поділенім на співборні сили. Розум, цей інструмент самоподвоєння людини, її самоусвідомлення й самооблуди, орієнтує нас у світ тільки приблизно. До того ж він зупиняє ріст нашої духовності, оскіль­ки претендує на роль її універсального замінника. Прасмисл розуму — прагнен­ня оволодіння- Розумове пізнання світу

— дуже поганий сурогат такого оволо­діння. Пізнане розумом лишається не­пізнаним для людини, воно не стає її здобутком. Розумове пізнання — це щось гірше, блідніте, слабше за уяву про смак райського яблука, скуштованого біблейськими прабатьками.

Заступивши собою нашу біогенічну сутність, розум притінив Ті. Більше то­го — паразитуючи на ній, він зробив її рудиментарною. Людина, віддана чуттє­вості, існує в здоровому природному ритмі,

рівномірно виростаючи по всій своїй екзистенціальній поверхні. Розум же, дуже небезпечний концентрат нашої духовності, спонукає нас до спустошливої інтенсивності екзистенціальної плиткост:

чи й екзистенціальної сурогатиості, персрваності, квантовості, одноцільності, зменшення площі зростання.

Розум і почуття — одвічні прота­гоністи. Коли розум провокує нас по­стійною революційністю, то чуттєвість нейтралізує цю негуманну революційність своєю гойною консервативною масою. Власне, чуттєвість ніби мстить розумові за його аморальну революційність. І це тільки побільшує вади його активності. Розум тоді починає метатись, він, ідучи на якийсь компроміс із чуттєвістю, починає зраджувати собі самому. Створюється ситуація постійної кризи. Спонукаючи людину до мети (яку, зрештою, він і пояснює), розум відшукує якийсь засіб для її осягнення. Але кожна визначена розумом мета дуже вже приблизна: виго-дуване чуттєвістю бажання, тьмяне і не-збагнене в своїх мацках, ніяк не співпадає із задоволенням від осягнення мети-Задоволення маліє, поки не зникає зов­сім. І тоді створюється враження різно-системності бажання і його задоволення. І тоді — на цей раз тільки ніби узаконені усвідомленням неосяжності справжнього задоволення — виникають сурогати задоволень. Схильний до компромісів розум іде на свідоме збіднення раніше визначеної мети — аж до розчинення мети в засобі, аж до повного ототожнення їх: хай і синичка, зате в жмені! А ця змінена мета, що стала власне інометою, будучи навіть здійсненою, залишає на екрані нашого бажання нашу ж таки подобу стражденного Нарциса. На його обличчі вираз незадоволення — зви­чайна гримаса звичного людського авто­портрета.

Заховане в підсвідоме наше таємниче бажання починає існувати ще відчуже-ніше від нас. Раніше ми знали, що хочемо, але не знали чого. Тепер ми тільки здогадуємось про існування цього хочу.

760

Володимир Свідзинський

Хочу — в нас і без нас. Ми стаємо ще більшими рабами свого бажання. Колись ми були рабами в клітці. Тепер ми раби без клітки (клітка лишилась, але ми втратили відчуття її). На нас ніби набігає хвиля божевілля. Нам треба повернути свідомість того, що ми в клітці, інакше нам не минути сказу. Але рухаємось ми в протилежному напрямі — нас веде розум. Цілком зневірені, ми вступаємо в слід того, що має мужність вести (для нас, зневірених у будь-яких дорогах, по­няття правдивої путі тепер вже не існує). Отож сліпо йдучи за розумом, ми переконані тільки в єдиному: виходу немає, радості зустрічі зі світом немає. Озброєні розумом, ми виходимо з цього світу — це уникання, поминання смертельної для нас зустрічі. Тільки так можна зберег­тися, адже мости назад — давно попа­лено. Людині, що відчула власне сиріт­ство і неприхищсність у світі, стало важко під зголоднілим небом, від якого бозна-чого можна чекати і яке бозна-чим можна задобрити. І тоді вона ударяється у втьо-ки — од світу і себе. Дар екзистенції, такий звичний у досвідомому біологічному стані, сьогодні, на світанку прозріння, через свою незбагненність обернувся тягарем. Життя приневолило людину до шукань,

які, ставши самометою, нарешті відкрили перед поверженою вірою шлях до самовтечі... Майже всі існуючі форми життєвих виявів були такою самовтечею. Всілякі наші служби, обов'язки, права, закономірності, логіки, необхідності — це соломинки для плавця в морі, що надають йому бодай дещицю потрібної самовпевненості: у такий спосіб ми прагнемо позбутися почуття власного сирітства в природі. Це ж нічим не знищуване почуття сирітства в природі є причиною одного з найбільших комплексів неповноцінності так званої цивілізованої людини-

Людина завжди мусить відчувати єдиний обов'язок — бути вдячним сином землі. Справляти свій земний обов'язок, тобто бути вірним самому собі, ще точніше — тим земним силам, які в тобі закладені.

1, може, ця розлита поетична філософія Свідзинського особливо значуща для нас, людей середини 20 ст., коли крах гуманістичних конструкцій розуму вже не раз значили факти історії, коли доведена до свого логічного кінця та чи інша гуманістична теза доходить до своєї протилежності, обертаючись на бездушну, людиновбивчу, катастрофічну для світу силу.