Олена Теліга

(21.VII.1907 - 13(?)-21.ІІ.1942)

Народилася Олена Іванівна Шовге-ніва (по чоловікоиі Геліга) в Петер­бурзі в сім'ї професора Івана Шовгеніиа (1874—1943), який викладав у Політех­нічному інституті, після 1917 р. — в Київ­ському політехнічному інституті, з 1922р. стає ректором Української господар­ської академії в І Іодєбрадах (Чехія), яка стала альма матір'ю для української молоді на еміграції між Першою і Другою світовими війнами.

Освіту Олена Шовгепіва здобула у Празі, закінчивши історико-філологічний факультет Високого педагогічного інсти­туту ім. М.Драгомапова. Після закін­чення навчання виходить заміж за кубан­ського козака Михайла Тслігу і наступне десятиліття 1929—1939 pp. живе і пра­цює, беручи активну участь в громад­ському житті, у Варшаві. З 1932 p.починає активно співпрацювати у "Віснику"

Д.Доннова. У 1939—1941 pp. у Кракові очолювала літературно-мистецьке това­риство "Зарево" і під керівництвом О.Ольжича працювала у Проводі ОУН.

22 жовтня 1941 р- у складі однієї з похід­них груп ОУН з'являється в Києві, за­сновує і редагує журнал "Літаври" (1941— 1942), стає головою Спілки українських письменників- 9 лютого 1942 р. Олену Телігу ареяггувало гестапо. 13-го, за іншими даними 21 лютого 1942 р. Олену Телігу разом із Михайлом Телігою, редактором Іваном Рогачем і поетом Іваном Ірлявським було (юзстріляно німецькими фашистами у Бабиному Яру в Києві.

Спадщина Олени Теліги невелика, але досить значна за мистецькою сутністю і публіцистичною спрямованістю, характер­ною для поетів "празької інколи" — близько чотирьох десятків віршів, іпр став­лять поетесу врівень із Лесею Українкою, та близько двох десятків прозових фраг-меіггів. статей, відозв. Навічно залишилась 35-літньою українською поетесою і професійною революціонеркою.

Видання творів О.Теліги

Збірник. Редакція і примітки О.Жда-нович. — Детройт—Нью-Йорк—Париж, 1977.

Дороговказ. Поезії О.Теліги та О.Оль­жича. — К: вид-во ім.О.Теліги, 1994.

Музи любові й боротьби. Українська поезія празької школи. — К.: Укр. пись­менник, 1995. (Упорядкування, стаття й примітки Миколи Неврлого).

О краю мій. Збірник. —К.: вид-во ім.О.Теліги. 1999.

Матеріали про письменницю

Донцов Д. — Поетка вогняних меж. — Українське слово, К., 1994, Т.Н.

Кова.їіи Ю. — Олена Теліга. — Слово і час. 1991, 6.

Мушччка М. — Невідома антологія Олени Теліги. — Слово і час, 1992, 7.

Богдан Ігор Антонич

(5.Х.1909-6.VII.1937)

Народився поет у с.Новиня на Лем-ківщині в сім''і священика Ва­силя Кота, який перед народженням сина змінив прізвище Кіт на Антонич. Б. І. Антонич закінчив польську гімназію у Саноку. У 1928 р. переїздить до Льво­ва і вступає на славістичний відділ Львов-ського університету. Уже в роки студент­ства стає відомим поетом. У 1931 р. побачила світ перша збірка поезій — «Привітання життя», далі ще дві: «Три

перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). Після смерті, яка спіткала поета в розквіті творчих сил 6 липня 1937 р., вийшло ще дві — «Зелена євангелія» (1938) та "Ротації" (1938).

1 ворчість Богдана Ігоря Антонича позначена міфософічним ставленням до природи, сповнена образами лемківського язичництва, філософським осмисленням біосу, закони якого «однакові для всіх», вражає багатством несподіваних зорових, кольорових, живописних та звукових, музичних образів. Вона знаменує вершинні здобутки модерної поезії.

Видання творів Б. 1. Антонича

Пісня про незнишенність матерії. Поезії. — К.: Рад.письменник, 1967, Поезії. —К.: Рад. письменник, 1989. Велика гармонія: Поезії / Упорядку­вання, передмова, примітки Д. Павлич-ка — К.: Веселка, 1994.

Матеріали про письменника

Б. {. Антонич: Покажчик друкованих матеріалів та автографів до 80-річчя з дня народження. — Львів. 1989.

Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті, есе, спогади, листи, поезіі /Упор. М. Ільницькнй, Р. Лубківський. — Львів: Каменяр,1989.

Ільнии,ький М. Б.1. Антонич: Нарис життя і творчості. — К.: Укр. письмен­ник, 1991.

АВТОБІОГРАФІЯ

В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся

небу, тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені і піднеслася голова й слова прийшли до уст зелені.

732

Богдан Ігор Антонич

Тепер — де б я не був і колинебудь,

я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір до гамірливих міст,

у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,

глядів спокійно на хвиль противних гурагани.

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,

я — закоханий в житті поганин.

ПРИВІТАННЯ ЖИТТЯ

І день і вік однаково минають. Не задержать нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить, і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа, час виростає й меж не має й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах

повішено, мов плахту, долю нашу.

Ми — ланцюга поодинокі звена,

ми — відтинок малий зі стрічки часу.

Це наших днів звичайна тут дорога;

не падає ніщо до безвісти води. Віддати треба нам життю щомога, і треба кожному, ще поки молодий.

Тепер ще квітка дійсности надією цвіте, не кидає ще тіні дерево зневіри. Хоч знає, що морози, серце вірує проте і ліктями ужитку правди ще не мірить.

Для молодих плечей легкий є неба в юк, в одноманітності не явиться нам позіх. О не словами уст, але словами рук співати будем пісню на життя порозі.

Вітай життя! Що біль даєш, і щастя, і красу, і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще. Вітай життя! І на привіт тобі я понесу м'яке та в панцир крицевий закуте серце.

733