19 Уїраіясью слово, т. 2

Неореалізм (Орнаментальна проза)

людини і нової України, ренесанс якої виросте з свіжинної сили української землі. Остання частина — "Найменням Жін­ка" — це пристрасний гімн відродже­ній нацІЇ, її перемогам. В цій частині і в епілозі "Наказ" багато фрагментів яскраво національного змісту; процитуємо один з них:

"А ось під прапором волі, здобутої тисячма тисяч смертей, в супроводі тих же звуків проходять славетні полки вашої країни. Вони готові завжди дати найсуворішу одсіч, вони завжди готові на смерть, щоб тільки відстояти життя..."

Коли основний тон "Вертепу" ліричний, то другий великий твір Любченка — "Образа" — має цілком епічний характер. Літературна вартість цієї повісті висока;

автор доводить не тільки широкий віддих свого таланту, що часто понад силу іншому новелістові, але й тонку спостережливість явищ щоденного побуту та, що важливіше, вміння компонувати великий матеріал. Тематично "Образа" є багатоплановою "образою" совєтської влади, гострою сатирою на "хахла" і совєтський побут. Тут ціла галерея негативних постатей: росіянин Степан Маркович, малорос Кость Гу-лавський, "хахлушечка" Ніна Сергіївна, а єдина позитивна постать — це український "комуніст" Данилюк. що пд сторінках повісті снується, як тінь; про нього чуємо тільки з розмов. Данилюк ніби ідеальний комуніст, насправді ж не український патріот, яких більшовики жорстоко винищували. Коли його просять прийти на виставу російського театру, він зразу відпалює: "Ніколи й не цікаво!" Інші виведені в повісті герої — несимпатичні, за винятком, може, Ніни Сергіївни, що "боронить недоторканости своїх полтавських галушок". Проте їх роль дуже важлива, вопи ж служать авторові параваном, за який він ховається, критикуючи совєтську владу. Ось один з них висловлює такі небезпечні думки:

"Стати напівдикуном і не бачити ні одної радянської фізіономії... Хоч на день, два. Або ж... Кудись у благое ловенну країну, щоб бачити сотні, тисячі фізіономій, тіль­ки справжніх, людських, де в очах і розум.

і душа. Культурних фізіономій, євро­пейських".

Один марксистський критик дає до цього фрагменту таке єхидне зауваження: "А може, це не Костеве бажання, може, це авторові хочеться майнути у ту благословенну країну? А втім, це тільки жартГ Справді, добрий "жарт"!

Коли до такої тематичної лінії Люб" ченкових творів додати ще його жваву участь у культурному відродженні України, то не диво, що на нього звідусіль Посипались удари. Процитуємо один з дуже авторитетних нападів на нього, вміщений в "Советской Литературной Энциклопедии" з 1932 р.; цей фрагмент одночасно може стати вихідною точкою до критичних уваг про Любченкову творчість: "Друга книж­ка — "Вона" (1929) — присвячена проблемам дрібнобуржуазного індиві­дуалізму: в ній письменник намагаєть­ся підвести "біологічну" базу під тлума­чення проблеми "надкласової" людини. В порівнянні до першої" книги тут виявляються помітно занепадницькі тенденції автора що висловлюється в відверто реакційних настановах ("Обра­за"), в недооцінці української пролетар­ської культури і політики партії в наці ональн о -культури ому будівництві на Україні"--.

III

Аркаді й Любченко — один з найцікавіших представників нашої повоєнної проди. Стоячи осторонь чисто експериментальних шукань своєї доби, він залишився письменником класичної форми. Його новела — це наче старовинна грецька будівля. Нема в ній ні дуже синього неба, ні нарочитих ефектів, ні розхристаності деяких його сучасників. Навпаки, в його мистецькій будівлі є класична гармонія усіх елементів літературного твору: мови, сюжету, композиції і стилю, гармонія, що ЇЇ знайти можна, здається, тільки в одного з сучасних йому письменників — у Валер'яна Підмогильного.

Шлях класичної новели в українській літературі дуже важкий, важкий особливо

578

Аркадій Любченко

тому, що цим шляхом ішов наш найбільший європеєць — Михайло Коцюбинський. Тим-то не дивно, що українська критика таки досить часто підкреслювала спорідненість Любченка з Коцюбинським. Ствердив це теж його приятель М. Хвильовий, що, не бувши критиком, коротко і ясно синтезував загальну оцінку: "На наших очах,— писав він ще в 1927 р.,— росте цікавий письменник. Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом- Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, продовжуватиме Коцюбинського в його європейських, імпресіоністичних новелах". Проте, незважаючи на жанрову, стилістичну, а подекуди навіть сюжетну спорідненість з Коцюбинським, Любченкові таки вдалося знайти свій власний оригінальний шлях. Найти оригінальність Любченкової прози, щось ледве вловне, що відрізняє її від прози Коцюбинського,— таки досить важко. На це треба було б писати довшу розвідку про стилістичні засоби одного і другого і таким мозольним шляхом докладно конкретизувати ті особливості, що Їх відрізняють один від одного. Ми змушені обмежитися ствердженням факту, який без труднощів помітить кожний читач, що знає Коцюбинського, а саме:

Коцюбинський і Любченко — це дві творчі індивідуальності, близькі між собою, але напевне різні.

Виступивши в літературі в порево-люційну добу, що принесла з собою ве­ликі зрушення соціального і національ­ного характеру, Любче»:;;о не пішов шляхом літературної уік^аціЇ своєї жорстокої дійсності і тим більше не став, за відомим висловом, "інженером людських душ", тобто трубадуром більшовицьких можновладців. Його тонка рука з філігранною ніжністю торкалася тем забріханих буднів, І то тільки на те, щоб на їх дні шукати людини. В осередку кожного його твору стоїть якась психологічна проблема, і нові обставини мають радше декоративне значення, ніж суттєве. З правдивою майстерністю він розкриває складну машину людської'

19'

психіки, а навіть більше — він глибоко проникає в нетрі єства звірини. Такі його твори, як "Ворог", "Кров" чи написана вже нещодавно "Остання ніч",— це, без сумніву, вершина т. зв. тваринної тематики в нашій літературі. Саме це нехтування соціальною тематикою і психологічна допитливість наражували письменника на повсякчасні напади більшовицької критики.

Проте основною стихією Любчен-кового таланту є ліризм- Він не любить надто брутальних людей, ні умисне гострих ситуацій, його атмосфера... це — сутінки природи і ніжні, ледве помітні пору­хи людської душі- Він передусім митець, що дивиться на життя sub specie aeternilatis і шукає в ньому не вічно змінливих форм. тільки рівноваги і понадчасового змісту- І саме оця філо­софська задума, якась лірична свідомість скороминучості життя накидає серпанок романтики на всі його твори, навіть на ті фрагменти, де він дає образ сильної, вольової людини. Романтичний підхід до дійсності приймає різні форми, а це вказує на багату мистецьку винахідли­вість письменника. Тінь романтизму виявляється у прегарній символіці "Вертепу", в екзотиці "Хінської новели", в присмеркових тонах і постатях "Via dolorosa", в часовій перспективності "Оповідання про втечу", а найсильніше проявляється в прозовій баладі "Гайдар", що дуже вдало під покришкою істо­ризму проводить ідею боротьби півдня з північчю — України з Москвою. Але талант Любченка надто багатогранний, щоб, заглибившись у ліричному егоцент­ризмі, не почув голосу своєї сучасності. Він уміє бути теж епіком, що гостро спостерігає всі нюанси нової дійсності... Ця властивість його таланту з особливою ^плою виявляється в повісті "Образа" і в деяких новелах. Але навіть у тих творах, що своїм спокоєм схиляються потрохи в бік епічної форми, він ніде не стає літописцем побуту і не втрачає міри митця, що дивиться на світ по-філософськи. Тим-то його новели стоять на грані імпресіонізму і реалізму, вони дають вмілий

579

Неореалізм (Орнаментальна проза)

синтез обох них літературних напрямків. Проте, увесь час розвиваючись, письменник поволі, але вперто прямує до цілком реалістичної новели. Докази на це дають не тільки міцно склеплені давніші оповідання "Кострига" і "Ворог", але й таки недавно написані твори, згадати хоч би його "Останню ніч".

Класична форма творчості вимагає передусім дуже високої культури слова, і ця культура — один з найсильнініих моментів творчості Любченка. Мова під його пером стала податливим матеріалом, яким він володіє з великою майстсрністю-Він не тільки використовує народні мовні багатства, з якими він добре ознайомлений, але також, маючи надзвичайно тонке вухо, творить дуже вдатні мовні неологізми; деякі з них уже прийнялися, інші, думаємо, певне, і то незабаром, теж здобудуть собі громадянство в письменстві — бо творить Їх автор згідно з духом і законами сьогочасної української літературної мови. Не дурно один з його критиків

сказав, що кожної новели Любченка чекає він нетерпляче, як мовного шедевру. В цьому погляді великого перебільшення нема. Аж тут, у творах цього уродженця Київщини, можна побачити, до якої довершеності і своєрідного музичного чару дійшла паша мова, порівнюючи навіть з недавньою ще добою М. Коцюбинського. В ритмізуванні слова він не вганяється за дешевими ефектами, ані ніде не попадає в неприродну напушеність. Його твори, елегаїгтні і вишукані, дають нашій літературі гарні зразки стилю, що дуже нагадує стиль класиків французької прози.

Кінчаючи наші завваги. скажемо, що Любченко, на щастя, ще не закрита сторінка нашої літератури- Він у розквіті таланту, повен творчих сил і задумів. Проте вже його дотеперішнє надбання має таку вагу, що, не беручи до уваги вивезених більшовиками письменників. можна вважати його найвидатнішим представником нашої сучасної прози-

Борцс . _ _ А^/доя^н/со-Да^^о^^

(5.VIII.1899-8.V. 1984)

Народився в передмісті м. Ромни — За-суллі на Сучасній Сумщині в сім'ї ма­шиніста-залізничника. Дитячі роки пройшли в м- Брянську, де працював батько. Шестирічним повернувся в м. Охтирку, де й закіїріив місцеву гімназію. UJe в дру­гому класі почав писати вірші. У 1917 p. поступив на історико-філологічний факуль­тет Київського університету, але події гро­мадянської війни закінчити вищу освіту не дозволили. Вів активну громадську роботу, у 1924 p. вийшов із УКП, не бажаючи помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні", і перейшов на творчу роботу- Перше оповідання опублі­кував 1923 p. Драма "Лицарі абсурду" (1923) та збірка оповідань "Запорошені силуети" (1926) забезпечили Б. Антонен-ку-Давидовичу широке визнання, а наступні

повісті "Тук-тук..." та "Смерть" (1927)

— місце серед найталановитіших письмен­ників-прозаїків 20-х років.

Репресії, процес над СВУ, самогубство М- Хвильового та М- Скринника, тяжке матеріальне становище змусили письмен­ника виїхати на роботу до Алма-Ати. але й там каральні органи його віднайшли, 2 січня 1935 р. заарештували і під конвоєм пере­везли до Києва. Наступні 22 роки — в'язниця, ГУЛАГ. БАМЛАГ, довічне заг­нання в Красноярський край. Реабіліто­ваний 1957 р. В останні роки життя видав роман "За ширмою" (1961) та створив збірку "Сибірські новели", яка побачила світ уже ггісля смерті автора в 1989 р. Посмерт­но 1992 р. за збірку художньої" прози "Смерть. Сибірські новели. Завищені оцін­ки". Б- Д. Антоненку- Давидовичу присуд­жено Державну премію імс; л T.I . Шевченка.

Видання творів Б.Антоненкя-Давидовича

Смерть. Сибірські новели. Заеиш,ені оцінки: Повісті, новели, оповідання. ^— К.:

Радянський письменник, 1989.

Твори: У 2-х т. / Упор. Я. Тимошенко. Б. Тимошенко. — К.: Дніпро, 1991.

Слово матері: Повісті й новели / Упор., післямова Б. Тимошенка — К-: Веселка, 1993.

Нащадки прадідів. Творчу спадщину розшукав, зібрав, підготував до друку... Леонід Бойко- - К„ 1998.

Матеріали про письменника

Костюк Г. — ---Ц1° вгору йде... — Українське слово, К.. 1994, т. ЇЇ.

Лицар неабсурдних ідей Борис Анто-ненко-Давидович. Збірка споминів, листів і малодоступних творів. За ред. Лариси За-леської-Онишкевич. ~ Б-ка Ж. "Час", 1994.

Ярина Голуб. Мій батько — Борис Анто-ненко-Давидович. Спогади. ~ Полтава: Кри­ниця, 1995.

Олександр Хохуля. Б. Антоненко-Дави­дович у пазурях чекістів. Спогади. — Мель" борн (Австралія), 1987.

581