16 Укршнсьхе слово, т. 2

481

Неореалізм (Орнаментальна проза)

їхні погляди врешті зустрілись, здивований начміліції перестав сміятися.

Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім не схожа на ті, що йому доводилося досі мати. їхні погляди схрестились, як шпаги, і вони напружено дивились один одному у вічі! За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі й бгається його душа.

Він затремтів, ніби падаючи, перед ним потьмарніло, і він сам ніби потопав у сухих хвилях, що падали йому на голову, як розпечений пісок. Тоді, скрививши обличчя, він з'єднав усі сили й наставив револьвер на груди пророка.

Когутик клацнув, але пострілу не було.

Міліціонер, гукнувши з жаху, подався навпростець, а начміліції, облившися потом, випустив револьвер додолу й безтямно відсахнувся назад на сідлі.

Іван Босий поволі спустив руки й, показуючи пучкою на начміліції, промовив із непорушним спокоєм:

— Прокляття на тебе, що наважився піднести руку на слугу Господнього. Хай грім уразить тебе з ясного неба, і земля хай викине твої кістки!

Він посунув далі, дзьобаючи шлях своїм костуром. Начміліції з огидою ворухнувся на сідлі, ніби хотів струснути з себе щось сороміцьке. Вся істота його була збурена, а термосіння заважало опритомніти й з єднати думки.

р воно таке.-" прошепотів він.

Він, що рубав шаблею людей, що брав участь у масових розстрілах, — він ізлякався божевільного старця! Ганьба!

Кипуча злість опанувала його, і, похапцем ісплигнувши з коня, він кинувся навздогін Босому, здіймаючи карабін із-за спини.

Не добігши його кількадесят кроків, начміліції став на коліно, націлився й стрельнув. Пророк захитався і впав.

Задихуючись із радости й хвилювання, начміліції підбіг до Босого;

той харчав, лежачи ниць, і ворушився всім тілом, мов комаха, що її взято на пришпильку. Начміліції стрельнув йому ще раз у голову, зневажливо перекинув його ногою горілиць і став насолодио розглядати його обличчя, заюшене кров'ю, та скандзюблені члени.

Те, що блискало що-тільки, було купою гною.

498

Григорій Косинка

(29.XI.1899-16.XII.1934)

Григорій Михайлович Косинка

(справжнє прізвище — Стрілець) народився 29 листопада 1899 року в селі Щербанівка Обухівського району Київ­ської області. Батьки — малоземельні се­ляни — пробували одного разу поліпшити своє злиденне життя в далекосхідних краях, але швидко повернулися назад до села і перебивались батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григо­рівні. Майбутній письменник змалку теж підробляв для сім'ї, працюючи на панських економіях. Двокласну школу закінчив у селі Красному Обухівського району, де жив ного дід по матері. Заохочував малого Григорія до навчання особливо материн брат, у майбутньому — відомий прозаїк Калістрат Анищенко.

Коли Григорієві минуло 14 років, виру­шив він до Києва на заробітки- Працював чистильником чобіт, канцеляристом і закін­чив вечірні гімназіальні курси- Брав участь у громадянській війні, сидів три місяці в тюрмі (можливо, це була муравйовська тюрма, зображена пізніше письменником у новелі "Фавст"), а протягом 1919— 1922 років учився (закінчив три курси) в Київському інституті народної освіти. Перші зарисовки і статті опублікував 1919 року в газеті "Боротьба"; тут же вміщена була і перша новела письменника "На буряки". 1920 року входив до творчої групи "Гроно", яка видала альманах під такою ж назвою, опублікувавши в ньому три етюди Г. Ко­синки — "Під брамою собору", "Мент", "За земельку". Протягом 1924—1926 років був членом літературного угруповання "Ланка", яке в 1926 році перейменувалось на "Марс" (Майстерню революційного слова). Після ліквідації літературних організацій у 1932 році був позагруповим. Арештований 5 листопада 1934 року, роз­стріляний після вироку військової колегії Найвищого суду Союзу РСР в м. Києві від 13—15 грудня цього ж року.

Тематично творчість Косинки тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села- Ідейно-стильове спрямування н розвивалось у дусі традицій модерної української новели рубежа XIX—XX століть, найяскравішим представником якої був Василь Стефаник. З ним І ри-горій Косинка підтримував творче листу­вання, одержуючи від нього відгуки про свою новелістику і по-батьківськи щирі творчі поради. В. Стефаник називав Ко­синку "своїм сином з Дівич-гори" (назва гори над Дніпром поблизу Києва).

499

Неореалізм (Орнаментальна проза)

Уже перша збірка новел письменника "На золотих богів" (1922) засвідчила, іцо він не збирався бути речіїиком якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник "від бога', він виступає водночас і "за всіх", і "проти всіх ; йому болять і рани бідності найбільш окраденого селянина ("На буряки"), і месницькі дії заблуканого "бандита-дезертира", і кров переконаного партійця ("Десять", "Темна ніч"), і дрімуча безпросвітність декласованих спекулянтів та "вічних" міщан ("Місячний сміх", "Троєкутний бій"). Власний стиль і "своя" стилістика сформувались у Косинки дуже швидко. Віддавши (на початку творчості) данину імпресіоністичним, символістським і романтичним барвам, він уже в другій новелі "В житах" (1926) поставав перед читачем як прихильник реалістичного письма стефаниківського типу, в якому поєднались найрізноманітніші форми художнього мислення. Найпослідовнішим (як художник-мислитель) Косинка виявлявся в утвердженні думки, що революційні перевороти та доба після них — це велика драма народу- Цю драму по-своєму відчули і створені письменником характери вдів-матерів ("На золотих богів", "За ворітьми", "Мати", "Змовини", "Гармонія"), поглиблювали її "лицарі темної ночі", що опинилися в хащах отаманщини ("Темна ніч". "Десять", "Постріл", "В житах", "Зустріч", "Фавст"), не знаходили виходу з неї і сільські багатії "з колишніх", і теперіш­ні агітатори за більшовицьку ідею ("То­вариш Гавриш", "Політика", "Десять", "Гармонія'). Своєрідний синтез художніх роздумів письменника про революційну драму народу постав у новелах "Гармонія" і "Фавст". що своїм обсягом нагадують коротку повість. Тут ця проблема осмисле­на як світове шукання істини буття, котра внаслідок революційних перетворень не наблизилась до людства, а ще далі від нього відійшла.

Об'єктивність художнього письма і гострота відтворюваних ним конфліктів ви­кликали здивування в середовищі критиків, а найбільш вульгаризаторські з них зви­нувачували письменника в поетизації ворожих новій дійсності сил, в аполо-

гетизації куркульства, бандитизму і т. ін. В. Коряк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого; Я. Савченку здавалось, що з усіх сучасник письменників Косинка "найкривавіший"; О. Слісаренко ніби між іншим закинув, що авторо­ві "Політики" все одно, хто кого б'є, а С. Щупак і О. Полторацький кваліфі­кували Г. Косинку як куркульського агента в радянській літературі. Натомість високу оцінку творам письмеїдмка давали М. Ірчан, М. Рильський, С- Єфремов та ін. М. Риль­ський наголошував, що новели Косинки, з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції, а С.Єфремов писав, що Косинку цікавить не просто перебіг рево­люційних подій, а буття народу.

Ця риса творчості письменника добре виявлена вже в одній із його ранніх новел "На золотих богів". У ній розкрито драму народу, який змушений боронити свою волю під злиденними стріхами і на злиденних осьмушках та обніжках і разом з ними горіти потім у вогні білогвардійських карателів і завойовників- Стиль художнього мислення в новелі — типово романтичний. "Роман­тичні образи людей і подай,— пише В. Фа-щенко,— виникають тут у стислих фраг­ментах, що квапливо змінюють один одного, але ця швидкоплинність не затемнює суті речей та авторської концепції" ("Із студій про новелу".— К., 1971. С. 108). Полягає вона в героїзації селянської боротьби про­ти північних завойовників ("За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу — впе­ред!..") і в показі незмірності того горя, яке несли українському селу розбої білогвар­дійських банд ("...од ступило військо зо­лотих богів, і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...").

Значна частина прози Г. Косинки за­глиблена в ситуацію, що склалася в україн­ському бутті після перемоги більшовизму. В одних випадках письменник показує драму тих людей, які повірили новій владі і пробують прищепити її на древі народного життя ("Темна ніч", "Десять". "Товариш І авриш", "Політика"), в інших простежує шлях до нового режиму найбіднішої-о селян­ства ("Гармонія"), а ще в інших —

500

Григорій Косинка

розвінчує пристосуванство і звироднілість самої ідеї більшовизму ("Анкета"). Останній мотив став предметом осмислен­ня у багатьох творах початку 20-х років. До нього зверталися М. Хвильовий, П- Панч, А- Головко, О- Копиленко та ін. В "Анкеті" Г. Косинка зобразив учораш­нього бандита Антона Собачку, який втерся в довір'я до нового режиму, став головою сільради й очолив у селі боротьбу з недо­битками бандитизму. Люди, правда, не зовсім переконані в тім, їло Антон переро­дився. Бачачи його п'яні бешкети й садист­ську поведіїку в сім'ї, вони говорять: "Бандит був — бандит зостався.. -", " В банді крутився і тут крутиться...", "Собачка — бандитський намул, ім'я якому смерть . Однак присікти його не зважуються, бо. залякані, не раз пересвідчувались, що для кожного, хто не до вподоби, у нього зна­йдеться куля. "Ваш батько вписує (роз­стрілює —М. Н.) душі, як у граматку",— каже баба Оксана Антоновим дітям.

Такими рисами Собачка дуже нагадує образ Матюхи з роману Андрія Головка "Бур'ян", який з'явиться двома роками пізніше. Як і Матюха, котрий "щодня іуляє, п'янствує, а стрінеш п'яного — обмини третьою вулицею, бо наганом так і розмахує", Антон теж ходить завжди озброєним до зубів, кожного дня напивається до чортиків і при нагоді й без нагоди повторює свій девіз: "Плювать мені на людей". Єдине, чим Собачка не схожий на Матюху, те, що він не приховує, як той, свого минулого, а навпаки — хизується ним: "Я — бивший бандит Зеленого, котрий перейшов чесно к Совєтськой власті...", "Я сам, как ізвестно, половецький куркуль..." і т. д. Демагогічне ратування Собачки за радянську владу, фальшиві "революційні" фрази — це теж деталі, без яких не можна уявити Матюхи-Ось Антон РодІонович промовляє перед учителями: "Ми знаєм імперіалізму буржуазної Германії й прочих стран, оні на наших шкурах создают красное, огненное кольцо, но оні глибоко ошібаються, уже в могилу пішли ті, хто подривал внутрі Советскую власть... Нє помагай імперіа­лізму, которий здавив железной рукой красную вінтовку, хоче потопить в крові

революцію, а здавай продналог; правильно говорю, ілі нет? Єто важний вопрос, і я ставлю руба: хто проти?.." Це лише перше й останнє речення виступу, але Їх. виявля­ється, цілком достатньо, щоб виразно уявити бридке й підле єство бандита, який прагне зайняти місце нових гнобителів народу-Вершини в розвінчуванні Собачки Гри­горій Косинка досягає в епізоді, коли Антон заповнює анкету, яка потрібна головному уполномоченому". На питання про партій­ність Собачка відповідає: "Безпартєйний, но чесно прийшов із банди Зеленого к Советской власті, когда сидів чотири місяці в особому отдєлі (і як я тільки свою шку­ру спас? От обдурив, а мені тепер однако­во — хоч чорту служитиму...), бо...— Рука Собачки труситься, він єхидно сміється й розгонисте продовжує:— бо тогда еще не укринилась в мойом районі Соввласть, а був полний наш бандитизм, которий іско-ринявся і продолжається мною скоре­няться..-''

Офіційна влада дуже швидко розпізнала в Собачці "свого кадра", і тому оповідання постійно перебувало під прицілом вульгарної, нищівної критики. Після реабілітації письменника до збірників його творів воно не потрапляло (за винятком єдиного видан­ня в 1970 році), а в академічних історіях літератури довго трактувалося як таке. в якому зір письменника нібито замутнсний І не спроможний побачити "правду рево­люції".

З оповіданням "Фавст" — ще більш драматична історія: не маючи надії на його опублікування, письменник навіть не за­вершив його, і воно тривалий час залишалося в рукописі- Першу публікацію його здійс­нив журнал "Український засів , що про­тягом кількох місяців у 1942—1943 роках виходив в окупованому німцями Харкові. Як потрапив рукопис "Фавста" до видав­ців "Українського засіву", сказати важ­ко, оскільки після арешту письменника 1934 року його майно конфіскувалось. Подібна загадкова доля спіткала, до речі, і ще деякі рукописи 1 - Косинки. Частина їх уже "об'явилась", а на слід такої новели, як "Перевесла", натрапити поки що не вдалося. За спогадами сучасників, автор

501

Неореалізм (Орнаментальна проза)

передав її одному з періодичних видань республіки за якийсь час до ареиггу і страти.

Опублікований текст "Фавста" в назва­ному журналі не можна вважати (з точки зору текстології) останньою волею автора, але те, що він належить саме Г. Косинці, я не сумніваюсь. Працюючи над літератур­ним портретом письменника (написаний у 1973 році, а виданий у "Радянському письменнику" 1989-го), я переконався, що він належить до тих художників, які пізнаються (відчуваються) з кількох писа­них ними фраз. А в ньому випадку маємо не кілька фраз, а цілий твір, хоч і не за­кінчений. Припускаю, що видавці "Україн­ського засіву" могли внести в новелу якісь словесні доповнення чи виправлення, але дух твору залишився незмінним: він суто Косинчин і за життєвим матеріалом, і за характером художнього осмислення його.

У закінченому вигляді "Фавст" міг би бути чи не найглибшим твором самого письменника і всієї української новелістики 20-х років. Мотив громадянської війни, до якого тут звернувся Г. Косинка, підне­сений ним до рівня світової, сказати б, теми. Він має принципове значення для розумін­ня і драм революційної дійсності, і історико-психологічних особливостей українського народу загалом, який на складних шляхах революції шукав життєвої істини з такою ж болючою одержимістю, як і легендарний Фауст із трагедії И. В .Гете на рубежі середньовічної та попої історії Європи. Європейський Фауст, як відомо, не знайшов тієї істини, але залишив людям спрагу шукань І незнищенну віру в величезні духовні можливості людства Таким же, хоч І на специфічно локальному, суто українському терені, постає в новелі Г. Косинки і "Фавст з Поділля" — Прокін Конюшина, шукання Істини якого закінчилось божевіллям і смертю в муравйовсько-більшовицьких застінках.

Муравйовщина — одна з найчорніших сторінок в історії громадянської війни в Україні. Украіножерські програми її, що здійснювались під прапором радянської влади, обійшлися українському народові дуже дорого. Та й не тільки українському. Г. Косинка показує в "Фавсті". що

муравйовці горнули попереду себе пред­ставників будь-якої нації і нове життя уявляли собі не інакше, як режим карцерного типу. Тому в зображеному письменником карцері "успішно" конають разом з україн­цями також росіяни, поляки, євреї, хтось із мусульман та інші народи. Центральною постаттю серед них вивищується Прокіп Конюшина, якого росіянин Клєнцов за характерну сивину саме й назвав Фаустом, але це ім'я героя И. В- Гете, як я вже говорив, споріднюється з Конюшиною не лише зовнішньо: в муравйовські застінки посаджено не лише сучасність, а й історію, не одну якусь особу, а цілий народ.

Друга проблема новели "Фавст" — філософія буття українського народу і його вічний "гордіїв вузол". Суть того "вузла" , концентровано виражає рядок із згаданого в новелі вірша: "Сліпе село лютує, а Україна кров'ю харка". Село України справді "лю- ;

тувало" в роки громадянської війни, але нерідко залишалось ''сліпим", бо не мало чітких соціальних орієнтирів і до того ж ' ставало на бій стихійно, в дусі партизанщини. Як наслідок — утворення в багатьох селах так званих "своїх" республік, які по черзі були потоплені в крові. Одна з таких республік зображена в "Думі про Британку" Ю. Яновського, а найдовше, майже до середини 20-х років, протрималась рес­публіка в селі поблизу Холодного Яру, що під Чигирином, про що маємо художнє відлуння в повісті Д. Бузька "Лісовий звір"..- Трагедія Конюшини, зображеного Г- Косинкою, полягає в тому, що муравйовці бачать у ньому "самостійника", а він вважає себе щирим і свідомим борцем за свободу свого народу. Фінал цієї трагедії і закономірний, і художньо вмотивований:

герой гине в більшовицьких секретках , а письменник бачить у ній загибелі не випадок, а типові обставини, в які потрапив соціальне і національне поневолений народ.

ПрокІп Конюшина — це ще один із тих "блудних синів" України, які в вирішальні моменти історії так і не можуть вийти на стовпову дорогу до істини- Європейський Фауст шукав її "із молитовником в руках" (П. Тичина), а "Фавст з Поділля" взяв до рук навіть зброю, але її виявилось замало.

502

Григорій Косинка

Щось неладне робиться з людиною в цьо­му світі, говорить автор, і йому здається, що жертовності людській не буде кінця до тих пір, поки правитимуть світом розбрат і різні форми неприязні, поки Клєнцови ^>ади втіхи "розпікатимуть" Япьківських, поки Однорогови і Бейзери не зрозуміють праг­нень Конончуків і Конюшин, а Сторожуки "за шмат гнилої ковбаси" вислужувати­муться навіть перед найбільшими гноби­телями тих Конончуків та Конюшин...

Новела "Фавст" належить до тих творів. у зв'язку з якими немає потреби окремо говорити про "художні засоби", "пись­менницьку майстерність" та іншу суто есте­тичну атрибутику творчого мислення. Усе в ній "на своїх місцях" навіть у незавер­шеному варіанті, і кожна деталь так званої форми з такою виразністю Працює на розкриття змісту, що цілковито розчи­няється в ньому. З висоти літ можна тільки ще раз з гіркотою пошкодувати, який мо­гутній талант в особі Григорія Косинки втратила українська проза. Почасти втішає хіба те, що його "стефаннківську" естафету в новелістиці свого часу підхопив Григір Тютюнник, а не за горами, мабуть, уже той час. коли вродить наша земля ще молодшого Їхнього побратима. Бо ж не даремно повто­рював Прокіп Конюшина: "Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби".

Арештовано Косинку як звинуваченого в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади"-У вироку військової колегії Найвищого суду Союзу РСР у М.Києві у справі терористів-білогвардійців від 15 грудня 1934 р. (за цією справою ''проходили" також письменники Фальківський, Близько, Буревій, Антін і Іван Крушельницькі) зазначається: "Суд встановив, що більшість обвинувачених прибули в СРСР через Польщу, а частина — через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР терористичних актів. При затриманні у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні гранати. Керуючись постановою ЦВК Союзу РСР від 1.12.1934 р. і арт. арт. 54 та 54-11 КК УРСР, виїзна сесія військової колеш... присудила... Григорія Косинку-Стрільця... розстріляти. Майно... конфіскувати..."

Посмертна реабілітація письменника відбулася 19 жовтня 1957 року. У копії довідки за формою № ЗО, що зберігається в архівних фондах ЦНБ ім. Вернадського АН України, зазначається: "Дело по обвинению Косынки-Стрелец Г.М., арестованного 5 ноября 1934 года, пересмотрено военной коллегией Верхов­ного суда СССР 19 октября 1957 года.

Приговор военной коллегии от 13— 15 декабря 1934 года в отношении Косынки-Стрелец Г.М. по вновь открыв­шимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекра­щено- Косынка-Стрелец реабилитирован посмертно".

Реабілітація художніх і публіцистичних творів письменника відбувалася в кілька етапів- У часи хрущовської "відлиги" були видані чотирнадцять новел, які нібито не суперечили своїм змістом радянській кон'юнктурі і мали. як писав у передмові до збірника М. Рильський, "велике пізна­вальне значення... безперечну ідейно-естетичну цінність". Пізніше, в 70-х роках, до них у різних виданнях нссміло долу­чалися "Троєкутний бій", "Анкета" і "Темна ніч", а йся художня і публіцистична спадщина письменника (без "Фавста" і "Зустрічі") опублікована лише в 1988 році. Вагоме місце в тогорічному виданні, що мало назву "1 армонія", займали твори (вісім новел), які радянська критика вважала найбільш "ворожими" — бандитськими, не просвітленими ідейно і т. Ін. Насправді в них ішлося про драму тих заблуканих "лицарів темної ночі', які не могли "вхопити тропи", творили грунт для отаманщини, міжгруїюпих чвар тощо. Такими явищами, як відомо, завжди (а в Україні — особливо) супроводжувались значні суспільні злами та потрясіння, і письменник цілком зако­номірно відтворив їх з великою художньою силою і з великим людським болем. Разом з іншими новелами та публіцистичними зарисовками ці "ворожі" твори письменника дають якщо не епопею революції та гро­мадянської війни (про що писав у зга­дуваній передмові М- Рильський), то справді широку картину народного лиха, яке принесене на нашу землю більшовицькою

503

Неореалізм (Орнаментальна проза)

революцією і спробою вірних марксистів-ленінців загнати людей в утопічну, кар­церного типу комуну. Водночас нове­лістика Г. Косинки являє собою показовий взірець художніх шукань і знахідок, яки­ми українська проза першої третини

XX століття просувалася (рухалася) від "старого" реалізму до модерних форм естетичного мислення. Найбільших успіхів тут досягали В. Стефан^їк і О. Кобилянська, В. Винниченко і В. Підмогильний... Г. Косинка — в їхньому ряду.

Михайло НАЄНКО

В ЖИТАХ

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну... вже й цілуватися лізе!

Кажу це до сонця, бо воно безцеремонне грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: "Дізік, дізік..."

— Дізік?!

Я починаю сердитись, бо що таке "дізік"? Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!

Маєте: "Коли,— думаю,— сонце починає шукати дезертирів — до села не піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита".

Так і постановив: левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть полином, м'ятою, але мій вірний товариш — жита.

Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а переді мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі...

— В жита!

... Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку...

— От дурна жаба, правда?

Це моє слово до японського одрізана, але після цього я рішуче встаю, підкочую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони ж у мене міцні, рівні, сильні (волоссям обросли, а мені баба казала: то — сила);

заглядаю у стрижень: там же до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корпія Дізіка.

504

Григорій Косинка

Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза,

_ Треба рушать! Поснідать би не вадило, а?

Але пригадую, що коли в селі побачить солдат зелену сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує, стріляючи з ляку: "Стой, ні с места!"

Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири,— народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок _ жита обминаємо. Вирішив не снідать: хіба можна до служби божої хоч рісочку до рота брати?!

...Коп'ях сіна підсмикав, підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув свою "японочку" — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита.

Не пішов, а поплив... Бо мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя "японочка": хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.

Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.

Все так просто, ясно і раптом:

— Чого це курить степовий шлях?

Лягаю. "Японка" косо дивиться на дороіу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить...

Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, "кавалерія, кавалерія", проноситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає:

"Убити двох, трьох, а тоді що буде... Застрелиться .

Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, випрямляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: "Дзінь, дзінь!.."

Думаю: "Копит горить під сонцем — багатий іде...

За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:

— Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!.. А другий на возі:

— Комісарами хотять бути.

— Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч — з винтовкою до вікна йде: "Дайош!.."

505

Неореалізм (Орнаментальна проза)

— Де твоя, Яцьківський, кружечка (з орлами), га? Дайте мені води! Голос зростав, переходив у шепотіння:

— Чуєте, Сторожук списки читає...

Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку він уже не приходив більше до свідомості, він збожеволів, ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня... Бігає по камері, гукає:

— Кіннота, на коні! До бою!

— Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її — пий.

Він ударив щиколотками по пругові дверей, розбив до крові руки і на здивування усіх почав малювати на стіні велику літеру "У". Не скінчив, а знову гукнув на всю камеру:

— Кіннота, на коні. Рівняйся, до бою ладнайсь!

На порозі камери стояв Сторожук. Він узяв Фавста за скривавлену руку, міцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всіх нас і вивів Конюшину з камери востаннє...

Камера заніміла з жаху.

У сусідній камері, "етапній", співали студенти — новаки ще нашої тюрми:

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився...

А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавстз Поділля, і ридав... (2.4.- 1923 p.)