Євген Маланюк

(2.II.1897-16.II.1968)

R ЕНЦИКЛОПЕДИЧНОМУ ПІДСУМКУ

'І f^ .мотого 1968 року Євген Маланюк HJ номер на удар серця у^ своєму, са­мотньому помешканні в Нью-Йорку. Його знайшли день пізніше на підлозі в його кімнаті в позі молитви. У кишені його був квиток до опери якраз па вечір його смерті. Помер на ходу.

Маланюк Євген (1897). ноет і есеїст родом з Херсонщини. Закінчив реальну школу в Єлисаветграді, потім учився в Петербурзькому політехнічному ін-ті; мобі­лізований у час війни, закінчив Київську військову школу. З відновленням україн­ської держави в 1917 році — старшина Армії УНР, з якою 1920 року вийшов на еміграцію, живши спочатку в таборі для інтернованих українських частин у Каліші, далі в Чехословаччині, де закінчив Подєб-радську академію (1923), потім працював

інженером у Польщі, переважно у Варшаві. Під кінець другої світової війни оселився в Німеччині, тепер у ЗДА. Літературну діяльність Маланюк почав у Каліші, засну­вавши там, разом з Ю. Дараганом, журнал "Веселка" (1922—23). Досі вийшли такі його збірки поезій: "Стилет і стилос" (1925), "Гербарій" (1926), "Земля й залізо" (1930), "Земна мадонна" (1934). "Перстень Полікрата" (1939), "Вибрані поезії" (1943), ••Влада" (1951), "Поезії" в одному томі (1954), "Остання весна" (1959); поема "П'ята симфонія" (1953); книжки есеїв — "Нариси з історії нашої культури" (1954), "До проблеми большевизму"( 1956), "Книга спостережень" (1962) та ін-

Усс своє життя на еміграції Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом своєрід­ного літературного відродження 1920-х років і його розгрому в 1930-х роках та наступними подіями, тому творчість Мала-нюка позначена духовим зв'язком з літе­ратурними досягненнями того відродження-Бувіни провідним поетом у плеяді "вісни-ківців", об'єднаних навколо "Вісника" Д. Донцова, Маланюк мав великий вплив як на еміграції й Західних Українських Землях, так і в УРСР, викликаючи постійні напади ком. преси, яка називала його "ук­раїнським фашистом".

Стиль і посланництво поезії Маланюка формувалися під тиском панівних у його поколінні емоцій гніву і болю за століття бездержавності і пригноблення українсь­кої нації, за поразку відновленої в рево­люцію держави і за дальшу трагедію оку­пації України Москвою. Цей гнів повер­тався не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слаГхістей, які поет бачив у комплексі "малоросійства", анархізму, браку національної дисципліни й організації, в

418

Євген Маланюк

перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідсіля в Маланюка постава волюнта­ризму, жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій,до старокиівських основ (що зумовило особливе зацікавлення поета творчістю і роллю в українській історії П. Куліша), намагання побачити й уйняти антитези й суперечності україн­ського життя в одне магнітне силове поле. Для поезії Маланюка характеристичні:

динамізм, цілеспрямована ударність слова, патетичний профетизм. історіософічні візіі і міфотворчість.

Стиль і генезис поезії Маланюка мало досліджені. Замолоду він знав "срібний вік" російської поезії (символізм О. Блока, акмеїзм М. Гумільова), але з першої ж своєї книжки поезій ("Стилет і стилос")

органічно увійшов у пореволюціинии ренесанс української поезії, ідучи одночасно в двох її течіях: необароковій (П.Тичина. М. Бажан) і парнасистській (М.Рильський, М.Зеров, П. (Пилипович). Попри його здебільшого регулярну строфу і таку ж класицистичну метро-ритмику. різноманітну, але з перевагою енергійного ямба, попри певну зорову пластичність образу, про Маланюка зауважено, що він "лише почасти причетний до класицизму", а в переважній більшості своїх творів хитається між символізмом і бароко (чи то романтизмом) з вельми значною перевагою цього останнього".

Юрій ЛАВРІНЕНКО З кн. "Зруб і порости". Мюнхен, 1971

УРИВОК ІЗ ЖИТТЄПИСУ

Родина була не зовсім звичайна, хоч, може, й типова для степового півдня. В лінії батька були чумаки, осілі запо­рожці, хоч засновники роду найбільш правдоподібно прийшли з Покуття. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. Покійний В. Сімович ка­зав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччи­ни, — не перевіряв, але думаю, що й це могло бути. Мати була донькою чорно­горця Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для колонізації земель був. Вольностей Запорозьких (Новороссия) поруч німців і болгар.

В нашому старому, мурованому з степо­вого каменю домі жилося "на дві хати" — дідову і батькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, украіноцентризму" (в свідомості діда неукрашці були безсумнівними "унтер-меншами"). В другій хаті панувала атмо­сфера, приблизно кажучи, "українського інтелігента , теж "свідомого", тобто неспо-кушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою. Але за дружи­ною того інтелігента" тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить

колоніяльного типу дворянських гнізд з клявссинами, дагеротипами, сентимен­тальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про "южних" декабристів і байронічних лєрмонтовських поручників, засиланих на "погибельний Кавказ". Серед маминих посмертних (померла 1913 р.) паперів, між листів, перев'язаних рожевими стрічками, знайшов був я "список" лєрмон-товського "Демона" — каліграфічним почерком, з оздобами на синім старовиннім папері. Був то подарунок її нареченого, поручника уланів, якому батько і вкрав мою майбутню маму... (З донькою цього маминого нареченого, померлого генера­лом, я чудодійно зустрівся був у Києві 1918 року, бувши теж поручником, але це було б темою для цілком неймовірної повісти, яку я просто боявся б написати під закидом штучности, фальшу і т.п.).

Матері (і її "традиціям") я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові — життьову свою невдачу. Батько, поруч випадкової співпраці в досить численних часописах, режисерування в нашім майже "постійним" (щоліта) театрі суспільної (щоправда систематичної) діяльности "вчительства та просвітительства" — жадної фахової праці не плекав і ціле не дуже довге життя (помер

14*

419

Неоромантизм

1917 p.) був людиною "без определенных занятий", як певно було занотовано в по-ліціиних реєстрах.

Ми всі (не виключаючи й мами) нарікали на батька й таку його "кар'єру", але дійшов­ши тепер надто "зрілого" віку, я навчаюся цінити й шанувати особу й діяльність батька, якому завдячую основи свого інтелектуаль­ного й світоглядового розвитку.

Досить згадати, що, мавши яких 13—14 літ, я з його рук дістав був, либонь, не­легальний переклад книги де-Кюстіна "Russie en 1839", багато історичних

матеріялів з "Русского Архіва", що його комплект знайшов почесне місце в нашій бібліотеці, львівські видання, як Франкова "Зоря", а вже про^Кобзаря" — празьке видання, Карпенка-Карого, раннього Коцюбинського — нема що й казати.

З батька мого був "інтелігент", що, всупереч всім обставинам і спокусам, зали­шився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси.

"Українська літературна газета". 1957 р.

УРИВОК 3 ПОЕМИ

/е suis un fils de celle race... E.Verhaeren

Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук, Я закохавсь в гучних віках, Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо, Крізь дні буденні — богоданно Рокоче запорозька кров Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,

Ujo під гармати революцій

Уміли кинуть п'яний сміх

В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова І з-під катівської сокири Жбурляла в чернь такі слова, Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака Втіляв життя назустріч степу, И чия упевнена рука Зміцняла сивого Мазепу.

420

Євген Мапанюк

Коли ж в батуринськім огні

Держава рухнула, тоді-то Вони взяли свячений ніж, Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло — Вони лишилися, як криця! І жадний примус, жадне зло їх не примусило скориться!

Херсонські прерії — мов Січ,

А кобзарем — херсонський вітер,

І рідним був одразу клич:

— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг И — не раз червоная — Синюха, А я там весен вербний пух І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,

Не спокушав її розгон той —

Та враз підвівсь, і запалав,

І з серця кров'ю крикнув Гонта.

...Даремно, вороже, радій — Не паралітик і не лірник Народ мій — в гураган подій Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль, До Києва послів московських І по паркету наших заль Ступати лаптю буде сковзько.

5.6.1924

З "ЄВАНГЕЛІЇ ПІЛЬ"

Знову Біблія літа розкрила Сторінки заколосених піль. Легкий вітер напружує крила Гнати леготом золото хвиль.

421

НЕОБАРОКО