Василь Барка (1909 р. Нар.)

Ім'я Василя Барки — видатного українського письменни-

що мешкає далеко за межами рідної землі, у США, про твори якого в діаспорі написано багато критичних та літера­турознавчих досліджень, в Україні щойно відкривається. Емігрувавши за кордон під час війни, Барка від 1943 по 1950 рік жив у Німеччині, а потім переїхав до Нью-Йорка. Його життєва доля складна, оригінальна, багата неорди­нарними, часом досить драматичними колізіями.

Народився Василь Барка на Полтавщині 1909 р. Після закінчення вчительського технікуму працював за фахом на Донбасі, а згодом на Північному Кавказі, де водночас здо­бував вищу освіту. 1940 р. він у Москві захистив канди­датську дисертацію про стиль «Божественої комедії» Данте. Після цього читав курс історії західноєвропейської літерату­ри на філологічному факультеті Ростовського університету. Такий перший період його життя. О цій порі — в 1930 та 1932 pp.—Василь Барка у Харкові видає поетичні збірки «Шляхи» і «Цехи». Другий, на який припадає вихід поетич­них збірок «Апостоли» (1946) та «Білий світ» (1947) —це період, пережитий у Німеччині; третій—американський, що є творчо найбільш інтенсивним, означений виходом книжок віршів «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан» (1959), «Лірник» (1968), прози — «Рай» (1953), «Жовтий князь» (1963), літературознавчих досліджень та есе — «Хлі­боробський Орфей або клярнетизм» (1961), «Правда Коб­заря» (1961), «Жайворонкові джерела» (1956), «Вершник неба» (1965).

Цей перелік не охоплює всіх книжок В. Барки: він автор близько двадцяти поетичних збірок; роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1986) обіймає чотири великих томи, що складають дві тисячі сторінок; тисячоліттю хри­стиянства в Україні він присвятив велику поему «Судний степ». Твори письменника виходять англійською та фран­цузькою мовами.

Молодий Барка засвоював досвід українських поетів-символістів, але він так само засвоював досвід німецького 'га французького символізму, який мало кого обійшов із "гих, хто в 20-ті роки цікавився цим художнім напрямом.

Втім, поетична палітра В. Барки якраз не засвідчує якоїсь виразної формальної автономії. Навпаки, у ній схре-' ^"ься неоднаковість стильових шкіл та напрямків. Тут можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістич-

205

ної та футуристичної російської поезії, італійського Ренр сансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою й пояснює трудність сприйняття барківського вірша.

«Свідок для сонця шестикрилих» — річ особливо склад­на. Монументалізм твору, звичайно, легше долався б, якби тут була виразно окреслена сюжетність. Натомість є своєрід­на імпресіоністичність, де образ, фраза, навіть окреме сло­во мають свою індивідуальну художню мову — натяк, під­текст тощо.

Ідея твору: суперечність, сум'яття, складність внутріш­ньої боротьби людини кінця XX ст. між вірою та сумнівом Тільки ця боротьба, як влучно зазначає В. Кейс,— «не роз­двоєння Достоєвського, ані відчуження Камю. Звичайно такі аналогії можна провести лише коштом справжнього значення твору. Радше герой Барки, так як герой Данте, має глибші заміри: не гармонію між внутрішнім «я» та космосом а гармонію між людиною та Творцем» '.

Релігійність мотивів для Барки значить багато. Вкажемо хоча б на його монографію «Правда Кобзаря». «Шевченкова віра в благодатність правди,— пише він,— висловлена через весь «Кобзар» метафорою «сонця правди» (з поеми «Єре­тик» та інших творів). Це — вираз чудесності походження і дії самої правди як джерела духовного сяйва, джерела, утвердженого Вищою Силою.

Круг найвищих моральних понять, принципів, уявлень будується в «Кобзарі» навколо свого єдиного центру—Бо­жого провиду, сили всетворчої і всевизначальної.

Від цього осередку і всього круга перших вартостей, який від нього виходить, будуючись його джерельністю і міццю,— далі в повній послідовності відкриваються інші цінності людського життя і також життя природи в «Кобзарі»: кра­са, злагода, чистота, щирість, радісність тощо»².

У цих словах не тільки погляд Барки на Шевченкову поезію, а й власні творчі постулати як поета. Гармонія між людиною і світом, людиною і космосом, творцем світу і джерельністю й міцністю духу віршів базується якраз на біблійному грунті, на виразній релігійності.

Біблія в поезії Барки — одна площина; інша — це ви­разна фольклорна стихія, казковість. Ці два елементи чут­тєвої любові до світу, як пишуть Б. Бойчук та Б. Рубчак, «утворюють гармонію земного і надземного у творах Барки,

' Кейс В. Малий вступ до великої поеми // Барка В. Свідок для сонця шестикрилих: Строфічний роман. Мюнхен: Сучасність, 1981. Кн. 1-С. VII.

² Барка В. Правда Кобзаря. Пролог, 1961. С. 266.

206

-здують філософію Григорія Сковороди та інших ідеа­лістів» '•

Стихія народомовна з особливою чутливістю її синтак­сичних фігур, зменшувальної лексики, фольклорних тавтоло-гій виповнює Барчину поезію незвичайною вродою, особли-вом чаром:

Стань, ясна ясочко, стань, квітко вишні, бо спогади страждання будять, бо океан, гірку біду надпивши, мережку розлива на грудях.

А найчастіше його мова урочиста, по-народному образна, барвиста. Власне, така мовна барвистість допомагає йому творити зримий малюнок, як у даному випадку — малюнок листопадового пейзажу:

Розсіяли гілки ридання: тонуть, а сонце, мов чернець, стоїть. І не власкавить ластовиння брів твоїх — ні серця, з літом ближча. До тихого згорання сліз: болів і квітам холодок в обличчя.

Традиції фольклору не тільки в плані мовному, а й в ін­ших площинах, скажімо, в алегоричності мислення, оказков-ленні сюжетів — для Барки дуже важливі, але не самоціль.

Не меншою мірою його влаштовує і бароковість пое­тичних конструкцій. Теоретики літератури в поетиці В. Бар­ки, очевидно, могли б помітити внутрішні процеси руху від барокових прикмет до ознак гонгоризму та маринізму. Бар­ка в цьому плані — поет просто унікальний. Він послідовний учень Сковороди у найширшому значенні цього слова, в ба­гатьох моментах притчевий, але не вдається до нав'язливого моралізування.

Слід наголосити на особливій дикції барокової стро­фи В. Барки. Йдеться насамперед про такі інтонаційні пау­зи, з допомогою яких завжди можна визначити, чи, вірніше, відчути в тексті твору основне слово, на якому автор акцен­тує. Барка уриває фразу, переносить її в наступний рядок, в інших випадках видовжує — і все це завжди доречно.

Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть,

отут за дверцятами залізними! І вони стоять... Коралові разки перебирають-Прошу: берези в мережаних мантіях, отам —

під фарбованими хмарами — ждіть! І вони стоять, 'зелені оповіді шепчуть...

Бойчук Б., Рубчак Б. Василь Барка // Координати. Мюнхен: Сучас-ч'сть, 1969. С. 62.

207

Прошу: безгрішні трави, музики в кольористих діамантах, почніть запашний концерт

коло вікна! Земля посилає пахощі, як кадильниця... Прошу: сонечко в золотій сорочці, постій за

дубами — на далекій дорозі! — Одну часиночку! —одказує. Звертаюся: мій світечку, на недовгий вік судився ти, а таки весь той вік шукатиму щастя! День одцвітає, хмарніє червоноокий вечір.

Вибір форми у В. Барки щоразу свідомий, його пое­тичний артистизм послідовно підпорядкований читачеві. До того ж він поет авангарду й усвідомлює, яке перед собою завдання ставить. Скажімо, метафоричної рясноти вірша «Ріка» не могло б з'явитись, якби на мову образів-символів образів-алегорій він не покладав таких важливих художніх функцій:

Біліє голос, вищий від планет.

— І я спішу, ріка,

ні райдуга не наріка —

через грозу біжу,

первоцвіт променів, громів межу.

Ні срібний мак не наріка:

крізь смерть — ріка. Біліє голос, дужчий від скорбот...

— птахи в вікні веселок пісні з огнів прядуть —

Барка — майстер контрастів, з допомогою яких досягає особливого художнього ефекту — зорової відчутності опису­ваного та його часом аж вражаючого драматизму. Він часто протиставляє асоціативне біополе одного образу такому ж біополю іншого образу. Але це, так би мовити, один варіант його художнього мислення; інший, складніший і значно ефективніший,— коли протиставляються окремі ситуації — ідилічне трагічному, як-от у вірші «Рай»:

Моляться соняшники. Грім на хмарі Біблію читає... тополя пошепки: страшний який твій плач, Ісаіє!

Моляться соняшники. Голод. Мати немовля вбиває... тополя закричала: он який мій рай, Ісаіє!

Тема голоду, того реального голоду на Україні 1932— 1933 pp.,— найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай».

Дослідник української літератури в діаспорі Леонід Плющ, аналізуючи «Жовтого князя», підкреслював певний

208

контакт цього твору з поемою П. Тичини «Сковорода». Біс­нуватий з поеми, пише він,— «саме породив жахний образ Барчиного причинного з його божевільною піснею абрака­даброю «Заразар-заказар», яку причинний співає біля мли­на що несе селянам голодну смерть. Млин цей—по­родження 34-го розділу Дантового пекла, в якому Дайте прийняв крила Люцифера, загрузлого в кригу, за крила вітряка. Це оксюморонне зближення донкіхотівських віт­ряків «золотої мрії» Туркот-Семидзвонника з млином — Люцифером Барка робить уже в другому розділі «Жовтого

князя» '.

Як бачимо, письменник не ігнорує досвіду попередників. Дані «відлітературні» сюжети, які він переносить з творів Тичини, Дайте, а часом і Блока,—лише певні прийоми, що допомагають охопити повну картину всенародної драми — в її політичних, соціальних і психологічних ознаках. Барка також щедро використовує фантастику, себто міфологічні образи, апелює до фольклору. Наприклад, згадуваний уже оксюморонний млин, який виконує у творі важливу худож­ню функцію—дає не муку, а муку; він—своєрідна грань між смертю і життям. Це образ реальний, але водно­час на ньому засновуються певні міфологічні колізії.

Міфологізм узагалі дуже суттєвий як для прози, так і для лірики В. Барки. Велика збірка віршів «Океан», що стала етапною у творчості письменника, без міфологічної різноли-кості образів була б далеко біднішою. «Океан», як уже не­одноразово висловлювались авторитетні критики (Юрій Ше­рех, Оксана Лятуринська, Вадим Лесич),— виняткова з'ява в українській літературі.

«Океану», пишуть Б. Бойчук і Б. Рубчак, за одним духом прочитати не можна, в цій книзі треба довго побути, освоїти­ся, вжитись у кожний вірш, який є водночас і самостійним твором, і частиною цілого. Почуття, переживання тут не зу­пиняються в останньому рядку попереднього вірша, а пере­ходять з твору в твір. Протяжність цих почуттів через усю книжку створює враження безперервності людського життя, його діалектики.

«На своєрідну монолітність «Океану» складаються два чинники: суцільність теми і суцільність стилю. Ця книга — безконечно субтильні варіювання однієї теми: земного кохан­ня в конфронтації з духовяим світом. Поет розповідає про

_ ' Плюш, Л. Від «Княгині» Шевченка до «Жовтого князя» В. Барки // сучасність, Мюнхен. 1988. Ч. 7—8. С. 75.

209

найінтимнішу тайну двох, про зв'язок, який ніколи не мож­на висловити, а можна тільки якнайглибше відчути і пе­режити» '.

Кохання, як його трактує В. Барка,— це святість людсь­кої душі, витонченість гармонії світу, його вивершеність і краса. Чистота високої любові стає найвищим життєвим сенсом людини, запереченням земного зла. У сфері таких по­чувань ліричний герой мовби проходить складну еволюцію «вимудрення» своєї поведінки. В першому розділі книжки він поривний, нестримний, навіть легковажний у своїх при­страстях, у другому — вже самоконтролюється, піднімаєть­ся, сказати б, на вищий рівень. Тепер ті самі речі, які ще вчора були для нього звичайною буденністю, він сприймає у філософському сенсі, без спрощення.

Природа в «Океані», як і в усій поезії В. Барки,— це світ, де розвивається і вдосконалюється людина. Людина й при­рода виступають в органічній цілісності, у взаємодоповненні. Природа поза людською душею — мертва субстанція, тому герой Барки не просто споглядає її, він її осягає, осмислює, вона — суть його самого:

Прокричить розбитий дзвін, зірвавшись,

так мій жаль! думки стомив.

А завіса з моря: сніг найстарший

станув пилом мостовим.

Скоро, зірковистим димом сива,

кинеться завія з кручі.

Над тропу вінечністю сповився

розсвіт, від скорботи дужчий.

Вийдеш, ланцюги біди забувши

і гілки образи чорні —

все, що під обвали гір майбутні

в попіл сполох похоронить.

Вийдем: від бурунності в пориві

безлічі снігів голосять.

На дорозі, через міст, примірні,

ми для моря — чайки в гостях.

Настрій людини і картина сумного зимового пейзажу мовби однопланові, сказати б, збігаються. Правда, най­частіше Барка вміє оминути ту грань, де можна побачити, що людина від природи залежна, він не хоче цієї залежності констатувати, показувати її — він воліє говорити про єдність людини й природи, про їхню гармонію, про цілість світу, в якому людина не повинна і не може претендувати на панів­ну роль.

' Бойчук Б., Рубшк Б. Василь Барка // Координати. Мюнхен: Су­часність, 1969. Т. 2. С. 67.

210

Поезія Василя Ьарки — явище унікальне, воно заповнює собою чималу «білу пляму» в царині розвитку українського авангарду. Слід говорити про цілковиту оригінальність його версифікаційної будови. Уже цитований Віталій Кейс пише з цього приводу: «Барка винайшов свій власний ритм і строфіку, сполучені з Дантовими так, як увертюра «1812 рік» сполучена з «Марсельєзою». Барка назвав цю строфіку двотернарною. Свою строфу поет склав з двох тернарних строф: ааб, ббв, ваг, ггд і так далі. Він продовжив течію першої рими на три тернарні частини. Для четвертої він ужив нової рими, яка входить до наступної двотернарної строфи, до її трьох складників. У першій строфі Барка збе­ріг одну-єдину риму для всіх третіх рядків кожної з чоти­рьох тернарних частин. Треті рядки в кожній групі поет ско­ротив. Традиційні чоловічі рими він замінив на жіночі й навпаки. Самі рими здебільшого спираються на один голос­ний, а деякі з них суто зорові. Двотернарна строфіка, як бачимо, багато складніша за Дантову терцину» '.

Це не перший випадок, коли українці у світі дивували всіх великістю своїх творінь, залишаючись невідомими на Батьківщині. Якщо ми вміли відмовитись навіть від худож­ника всесвітньої слави Олександра Архипенка, то зараз мусимо вміти робити протилежне — повертати Україні славу її синів. Мусимо повернути на рідну землю й велику, різно­манітну і значущу творчість Василя Барки.

Кейс В. Мали» вступ до великої поеми... Кн. 1. С. IX.

211