Сатира і гумор

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років у сатирико-гу-мористичному жанрі помітне певне пожвавлення, дедалі ча­стіше з'являються твори, позначені критичним пафосом сто­совно висміюваних негативних фактів і явищ. Деякі зміни громадсько-політичної атмосфери в суспільстві давали надії і на вільний розвиток сатири та гумору, хоча сатира в ціло­му виявилась «консервативнішою», аніж «чиста» поезія чи проза, у сприйнятті нових ідей, зокрема щодо оновлення ху­дожньої палітри.

Відчувається прагнення відновлення єдності літературно­го процесу, засвоєння творчого досвіду класиків — пись­менників XIX ст. та 20—30-х років. Це засвідчують і видання колективних збірників, що представляють досягнення сати­риків у попередні періоди,— книг жанрово-тематичного та антологічного характеру. До таких видань належать три­томник «Україна сміється» (1960), третій том якого укладе­ний із творів 20—50-х років, «Сучасні українські байки» (1962), «Українські пародії» (1963), двотомна антологія «Українська дожовтнева байка» (1966) тощо. Поза сумні­вом, велике значення для сатири мало повернення до істо­рії письменства і введення в сучасний літературний процес доробку сатириків 20-х років,— жертв сталінських репресій. їхня реабілітація, переважно посмертна, йшла поряд з но­вим прочитанням і виданням творів (В. Еллан-Блакитний, В. Чечвянський, П. Капельгородський, Кость Котко, С. Чме-льов, Ю. Вухналь, С. Пилипенко та ін.). На жаль, цей про­цес не набув широкого об'єктивного розвитку.

Поширення в творчості сатириків старшого й молодшого поколінь набувають такі художні форми, як віршована гумо­реска, сатиричний вірш і фейлетон, співомовка. Найяскраві­ше ці форми представлені в творчості Степана Олійника (1908—1982), поета, який, починаючи з 40-х років, деда­лі вище ставить комічне начало в гумористиці, наснаженість її сміхом різних регістрів — од щирого, доброзичливого ус­міху до іронічно забарвленого сарказму. Спираючись у своїх пошуках на традицію великого майстра, батька співомовки

14 5-144

417

С. Руданського (наспівні, розмовні інтонації оповіді, і,.,, сюжетна система твору, розсипи народно-побутового г'умоп простонародне мовлення тощо), поет виявляє й свої ',' дожньо-індивідуальні особливості; в його вірш природ' входить образ ліричного героя-оповідача, вводяться гумоои⁰ стичні, іронічні, часом публіцистичні репліки, авторські відступи тощо.

У річищі співомовної гумористики С. Руданського пра­цює й Павло Глазовий (1922 р. нар.). Як засвідчують його збірки «Коротко і ясно» (1965), «Куміада» (1969), «Усміш­ки» (1971), «Весела розмова» (1979), книжка вибраних творів «Сміхологія» (1982) та ін., основна риса його співо­мовки полягає у художньому освоєнні народних джерел — лаконічних усмішок, анекдотів, жартів, прислів'їв, коло­ритних мовних перлин тощо. Од них і сюжети співомовок і діалоги персонажів, характер комічного.

Неабияка популярність П. Глазового серед читачів послужила спонукальним прикладом для багатьох поетів-гу­мористів, що також, нехай спорадично, вдаються до про­би сил у жанрі співомовки; підтвердження цьому — вихід 1986 р. в серії «Бібліотека поета» книжки «Українська спі­вомовка», в якій представлено твори понад двох десятків-авторів. Водночас тут виявили себе й помітні надвитрати, зловживання цією формою, поверхове ставлення авторів до народних джерел, примітивне їх «перелицювання». Роздуму­ючи про «феномен П. Глазового» (з одного боку — великий успіх серед читачів, точніше, слухачів, з іншого — непооди­нокі критичні зауваження в пресі), Г. Сивокінь зазначає:

«Не тільки краще, а й гірше з практики української сатири та гумору культивує, пропагує підсумкова збірка «Сміхоло­гія» П. Глазового» '. Мається на увазі нехтування худож­нім і етичним смаком, непоодиноке спотворення віршованої мови лексичними покручами, наприклад, «героїня» співо­мовки «Куца Фенька» вдається до такої самохарактеристи­ки: «В мене талія ізящна і фігура стройна, А за проче-остальноє тоже я спокойна». Такі й подібні «перлини» якраз і стають визначальною якістю в усмішках тих, хто пише «під Глазового».

Співомовка — одна з художніх форм гумористики. Про­відними ж і найпопулярнішими в сатирико-гумористичному жанрі були й залишаються гумористичний вірш, гумореска, віршований фейлетон, байка (С. Олійник, В. Іванович, В. Ла­года, Д. Молякевич та ін.). Жанрово-стильову палітру гу-

' Сивокінь Г. «Навіщо тратить на мораль слова?» // Літ. Україна. 1982. 25 берез.

418

чооистики помітно збагачують художні пошуки молодших "'ів—і. Немировича, дотепного й вигадливого інтерпре-ятора негативних явищ, Д. Молякевича. схильного до гост-посатиричного письма, відкритого для публіцистичності, ІО. Кругляка, певні успіхи якого пов'язані з розробкою та­ких форм, як співомовка, пародія та епіграма, байка, пое­тичний переспів з народної творчості, поема (в лаконічній поемі «За ширмою» йому вдалося змалювати кілька ви­разних сатиричних портретів).

Хоча сатира й гумор повоєнних років не може похвалити­ся особливою врожайністю в поетичному епосі, все ж у цей час з'являється ряд поем, вартих схвального слова: сати­ричні поеми Д. Білоуса «Мерці» («Критичний момент», 1963), С. Воскрекасенка «На цьому і на тому світі» (первісна назва «Еней на Україні», 1965), А. Косматенка

«Повість про Горобця...» (1975).

Прикметна риса поеми Дмитра Білоуса (1920 р. нар.) — її гострий, одверто виражений сатиричний пафос, спрямова­ний проти цілого «букету» антигероїв — хапуг, спекулянтів, комбінаторів, що вміло творять свій бізнес, обдурюючи і обдираючи чесних трудівників. Автор поеми підмітив зро­стання в суспільстві зла наживи, що шукає собі підтримки поміж посадових державних чинів, зрощення злочинних еле­ментів із працівниками державних структур. З цинічною одвертістю компанія діляг «оцінює» досягнення в ха­барництві й корупції, затягнувши після від'їзду впливового

гостя свою пісеньку:

Хай щастить роззявам мати владу,

Ха-ха! Зберігати много літ посаду,

Ха-ха! Ми з пошаною й любов'ю Будем пить за їх здоров'я, Хай минає доля нас лиха,

Ха-ха!

Добрим знаком високого поцінування сучасними поета­ми-гумористами творчого досвіду літератури XIX ст., зокре­ма автора славнозвісної «Енеїди», стало їх звернення до класичних джерел. Так, Сергій Воскрекасенко (1906— 1979) героєм своєї поеми «На цьому і на тому світі» обрав Енея, якого в чотирьох розділах свого твору проводить шля­хами України в передвоєнні, воєнні й повоєнні роки. У поемі особливо вирізняються два останні розділи — «Знов у пеклі» та «На Місяці і на Парнасі» —тут з'являються розсипи до­тепів і влучні «випади» оповідача й, зрозуміло, Енея проти порочних явищ у житті. Слово автора здобуває «предметні-

14*

419

ше» звучання, як тільки він викриває недоліки та негатив явища, що суперечать критеріям загальнолюдських морал них, духовних, етичних цінностей, негаразди в літературно' мистецькому середовищі. Щоправда, цього не можна скача' ти про перші два розділи поеми — «Еней на Україні»

«Еней у партизанах», позначені ідилічним сприйняттям дійсності.

Анатолій Косматенко (1921—1975) пише свою «Повість про Горобця...», також маючи за художній взірець українсь­ку класику. Підзаголовком до віршованої повісті автоо зорієнтовує читача щодо пафосу й жанрової своєрідності твору: «Героїчна повість або ж Велика байка про славного-преславного Стрибунця Горобця, його діяння, по­мисли і почування», з посвятою пам'яті батьків, «що так лю­били «Енеїду»,— вказує на художнє джерело, з яким нале­жить співвідносити цю алегорично-інакомовну оповідь. Веде її поет-байкар у «легкому», вільному енеїдівському ключі, сповненому численних деталізацій із життя-буття в пташи­ному царстві. Ю. Мушкетик у передмові до посмертного ви­дання книжки А. Косматенка «Сатира. Гумор. Лірика» (1981) наголошує: «Поет свідомо, підкреслено обрав для свого твору такого не героїчного, сіренького птаха, як го­робчик. Просте буття горобчика Гриця, прості його діяння, а втім, не такі вже прості, бо вчать, як треба чесно і правди­во жити в світі... Твір сповнений афористичності, повчаль­ності, надзвичайно колоритних сцен, в яких сплелися в одне звичаї людські і пташині...» '.

Сатира виходила за межі взвичаєних тем, і вдаючись до художнього осмислення фактів, явищ, епізодів з історії Київської Русі, античного світу тощо. Тим самим збагачу­вався інтелектуальний потенціал жанру і здобувалася мож­ливість висловлювати думки й ідеї, що суперечили тоталітар­но-бюрократичній системі. Цікаві в цьому плані поетичні інтерпретації, здійснені Іваном Немировичем (1928—1986), автором ряду віршованих і прозових сатирико-гумористич-них збірок, сюжетів з книги Клавдія Еліана «Строкаті опо­відання» (III ст. н. е.). Такі речі з циклу сучасного поета, як «Філософи й царі», «Людина», «Війна і пісня», «Поразка Олександра Македонського», «Залевк і закон», «Мудра від­повідь», «Фіванський стиль», повчальні і своїм загально­людським змістом, і «паралельним» змістовим або ж під-текстовим пафосом, спрямованим на висвітлення актуаль­них сьогочасних проблем. Так, у «Поразці Олександра Маке-

' Мушкетик Ю. Чистим серцем // Косматенко А. Сатира. Гумор. Лірика. К., 1981. С. 13.

420

донського» сп'янілий від перемог і святкових бенкетувань пар, якому не сподобався виконаний митцем Апеллесом портрет, кидає сакраментальну фразу: «Треба дійсність вивчати!» — типовий пропагандистський постулат партійної номенклатури.

Залучення сучасною сатирою набутків минулого означа­ло не що інше, як зміцнення і художніх, і ідейних позицій жанру. З цього погляду стає зрозумілим актуальність зву­чання переспівів з античних джерел, найактивніше здійсню­ваних М. Годованцем (з Езопа й інших байкарів), І. Неми­ровичем, А. Бортняком — поетом-ліриком, який упевнено освоює форми гумористичної, сатиричної та іронічної поезії.

Досить інтенсивно в останні десятиліття входять у потік сатирико-гумористичних публікацій вірші-мініатюри, ла­конічні дотепи, афоризми, забираючи «площу» в газетах і журналах, в авторських збірках. Проте успіх тут у більшості випадків сумнівний: помітна дрібнозмістовність і художня одноманітність, низький рівень професійності. Як слушно за­уважує критик в огляді таких публікацій, «автори надто ча­сто пропонують читачеві оптом і вроздріб численні мініатю­ри, в яких художня невимогливість, трафаретність прийомів комічного, а нерідко мовно-стилістична недбалість видають­ся за таку собі розважально-викривальну літературу» '.

Здебільше художньо анемічна й квола в 40—50-ті роки, в наступні десятиліття байка дещо підносить свій мистець­кий рівень, стає «предметнішою», гострішою й, отже, займає помітніше місце в літературному процесі. Цьому найперше прислужилися талановиті байкарі старшого й середнього по­колінь М. Годованець, А. Косматенко, П. Ключина, а та­кож П. Сліпчук, М. Яровий, Ю. Кругляк, І. Манжара та ін.

Одна з примітних рис розвитку байки в цей період — розширення меж алегоризму, збагачення «кількісного» скла­ду алегоричних масок. Не відмовляючись од класичних, тра­диційних алегорій, що грунтуються на реаліях тваринного й рослинного світу, сучасна байка вільно (на жаль, нерідко й довільно та суто механічно) вводить у коло алегоричних персонажів атрибути виробництва, техніки, часом навіть аб­страктні поняття. Певна річ, це надає більші можливості для охоплення різних сфер суспільного буття, але й не гарантує од змістово-художніх перевитрат, од недоліків.

А проте байка, як і інші жанри сатири та гумору, прагну­ла вивільнятися од тягаря старого художнього мислення й формувати новий кодекс морально-етичних, духовних і ху­дожніх цінностей. Сказане стосується й сатирико-гуморис-

Косяченко В. Любов'ю окрилений сміх. К., 1985. С. 286.

421

тичної прози (О. Ковінька, Є. Кравченко, Ф. Маю'вчук

В. Міняйло, І. Сочивець, В. Большак, М. Відкуп, Д. Прилю' та ін.). ^к

Критика й літературознавство в недавні часи приділяли велику увагу таким формам, як памфлет, фейлетон, сатн ричне оповідання на міжнародно-політичні теми. Тематично-' проблемний простір цих форм визначався постулатами ідео-' логічної боротьби, або, точніше, «холодної війни»: атакува­лися передусім лідери Заходу, буржуазний спосіб життя й буржуазна пропаганда, український буржуазний націо­налізм в еміграції як спільник «агресивних імперіалістичних кіл» — ось сфера дії політичної сатири, що про неї сьогодні доводиться сказати як про намарно витрачені сили непооди­ноких письменників (П. Козланюк, Ю. Смолич, Ф. Маківчук О. Левада, Ю. Мельничук, Д. Цмокаленко, Т. Мигаль та ін.). До сатири цього напряму близько прилягають фейлето­ни й гуморески, що забезпечували відповідь на таку злобу дня, як ведення антирелігійної пропаганди.

На початок 60-х років припадає інтенсивніший, ніж у по­передній період, розвиток сатирично-гумористичного епосу. Виходить ряд повістей, що здобули прихильну оцінку крити­ки, як-от «Блакитна мрія» В. Міняйла, «Чому я не сокіл, чо­му не літаю?..» О. Ковіньки, «Декамерон Самуїла Окса» М. Білкуна, «Три мушкетери з Сухих Млинців» В. Безорудь-ка, «Між нами кажучи» О. Чорногуза та ін.; з невеликими за обсягом, сповненими іскрометного гумору, парадоксальних ситуацій повістями виступає Є. Дудар («Хата», «Робінзон з Індустріальної», «Директор без портфеля»).

З приходом на терен сатиричної творчості талановитих «новобранців» — В. Міняйла, О. Чорногуза, Є. Дударя, О. Лук'яненка, В. Лігостова, А. Крижанівського, О. Мірош­ниченка, В. Чемериса, Ю. Івакіна, В. Чепіги, Ю. Прокопен-ка — збагачується жанрово-стильова палітра гумористики, інтелектуальне наповнення, загострюється її критичний, викривальний пафос. Зменшується питома вага традиційної гумористики, пов'язаної з життям села, повніше включають­ся в сферу освоєння «міські», історичні теми. Переконливе підтвердження цього процесу — твори О. Чорногуза та Є. Дударя, сатирично-пародійний цикл Ю. Івакіна «Сни на Вченій Раді». Стають популярними мікрогуморески, іронічні афоризми (О. Лук'яненко, А. Крижанівський, Є. Дудар, О. Чорногуз), із сатирою поєднується фантастика, при­годництво (повісті В. Безорудька «Нейтрино залишається в серці», В. Лігостова «Подорож до Ельдорадо» та ін.) —усе

це сприймається як свідчення її активних творчих пошуків і художнього поступу.

422

д проте, відзначаючи на VI з'їзді письменників України /1982) здобутки кількох майстрів сміху, П. Загребельний (щоправда, не конкретизуючи своєї думки) зауважив: «Од-' втішатися станом гумористичної прози навряд чи мож-„я» '. Докладніше висловився на VII з'їзді українських пись­менників доповідач В. Козаченко, зокрема зауваживши:

«Талановиті твори тонуть у морі сірятини. Друкується над­то багато бідних за думкою і художньо безпорадних «гумо-оесок», які об'єктивно стоять за межами художньої літера­тури. У такому гуморі нема гумору, а є- примітив, штамп, дрібнотем'я» ².

Дискусійна розмова з проблем стану й прямування сати­ри та гумору, що час од часу зринала в 60—70-ті роки, при­вернула увагу до назрілої потреби художнього оновлення сатири, необхідності активніших художніх пошуків, сприяла зміцненню творчих позицій тих авторів, які прийшли в літе­ратуру в 60-ті роки й у наступне десятиліття. І все ж у цій розмові була й «пауза умовчання». Істину, здається, про­яснюють такі рядки А. Малишка:

...Сміх загнали у рожеві рамки, Що ти з ними хочеш, те й роби, Витинають куці епіграмки, Водяться прелюто за чуби.

І такі вже лагідні з натури. Затуляють гумор од звитяг, Не чіпаючи номенклатури, А побільше низових нетяг —

із циклу «Пісня Остапа Вишні» (див.: «Про Остапа Виш­ню», 1989). Напрошувалася, отже, і розмова про сміх у «ро­жевих рамках», про його стан і можливості під пресом ком­партійної ідеології.

Починаючи з перших своїх збірок («Моральна підтримка», 1963; «Портрет ідеала», 1964, ін.), Олег Чорно­гуз (1936 р. нар.) заявляє про себе як про оригінального гу­мориста, який відмовляється од стандартних сюжетних схем, «ходових» жартів, спрощеного комікування й інших худож­ніх вад, добре знаних у сатиричному жанрі. Прикладом ус­пішних пошуків у ідейно-тематичному й художньому аспек­тах стали його повісті «Голубий апендицит» (1973), «Погра­бування на вулиці Степана Руданського» (у співавторстві з В. Бойком та І. Немировичем), «Чорна зрада професора Шлапаківського» (1976). У першій з них у дотепній іроніч-

' VI з'їзд письменників Радянської України. К., 1972. С. 43. VII з'їзд письменників Радянської України. К., 1977. С. 51.

423

ній манері йдеться про «ходіння по муках» зі своїм апенди цитом звичайного собі «радянського хворого»; дві і-, повісті становлять собою гротескно-пародійну дилогію якій і сюжетна інтрига, й детективні пригоди персонажів де монструють, що все відбувається тут «навпаки», всупереч загальноприйнятій логіці людських дій і вчинків (наприклад герой повісті, книголюб, колекціонує найгірші сучасні твори' тут діють і особи, зацікавлені в тому, щоб їх викрасти). '

У 1971 р. О. Чорногуз видав «Книгу веселих порад», яка засвідчила цілковитий відхід автора од «традиційної» гу­мористики. По суті, він виступив зі своєю оригінальною формою усмішки (в ній висміяно і бюрократів, і міщан, оби­вателів, і національних нігілістів та інших грішників), грун­тованій не на простеженні послідовно-хронологічного перебі­гу подій чи вчинків персонажа, а на іронічному авторському аналізі негативних явищ, на роздумах оповідача, на вияв­ленні асоціативних зв'язків між предметами, подіями та фактами.

Найбільшим досягненням О. Чорногуза стали його рома­ни «Аристократ із Вапнярки» (1979) і «Претенденти на па­паху» (1983). Написана в індивідуально своєрідній іронічній манері, зі щедрим використанням ущипливих дотепів, з ви­гадливим комізмом у розгортанні службових, побутових, інтимних пригод головного героя «графа» Сідалковського, ця дилогія сприймається і як викриття безладу та безглуздя у виробничому житті, у лженауковій сфері і водночас як ху­дожньо-естетичний, здійснюваний зброєю сатири, суд над

пристосуванцями, ділками, непоправними міщанами й утри­манцями.

Свої неповторні барви сміху вносить у сатиру й гумор Євген Дудар (1933 p. нар.), автор ряду повістей, майстер короткої сатиричної форми («Коза напрокат», 1974; «Ро-бінзон з Індустріальної», 1981; «Шедевр за вуаллю», 1982, тощо). Утверджуючи свою манеру художнього письма, Є. Дудар відмовляється од традиційної форми гуморески, сатиричного оповідання, фейлетону з їхньою чіткою фабуль­ною основою, послідовно застосовуваною хронологічністю дії, розгорнутою композицією тощо — натомість його тво­рам притаманні такі риси, як художній лаконізм, іронічна парадоксальність, інтрига, несподіваність художніх ходів і розв'язок. Характерні з цього боку невеличкі обсягом гу­морески письменника «Майстер», «Дитина хоче «ням», «Ше­девр за вуаллю».

В останній із них, приміром, висвітлюється комічно-пара­доксальна ситуація: коли помер знаний художник, про якого друкувались десятки статей, зокрема і про його «епохальну»

424

„.гину «Ривок уперед», друзі почали допитуватись у дру-„цц де ж та картина, й почули у відповідь: «Нема, любі „і Не встиг голуб мій сизокрилий написати картину...»

д хоч якісь заготовки, ескізи, штрихи? Ні, також не було.

«-Але ж була стаття «Шедевр за вуаллю». Мабуть, щось бу-„^, _ наполягають друзі покійного й дістають відповідь:

«Було, любі мої, було. Була вуаль. А шедевра ще не було...

Нешадна смерть...».

Лише наприкінці 80-х років сатира та гумор здобувають

можливість вільно вести боротьбу із серйозними недоліками

в суспільному житті. А це означає чинити відповідно до свого

громадянського й професійного обов'язку.

Микита Годованець (1893—1974). Народився письменник 26 вересня 1893 р. в селі Вікнина на Поділлі в селянській родині. Після навчання в церковнопарафіяльній школі 1906 p. вступив до учительської школи в Степашках, де розпочав своє знайомство з українською та світовою літе­ратурою. Закінчивши Школу, М. Годованець працює сільським учителем, багато читає й наполегливіше береться до писання віршів. У 1913 р. перші з проб його пера були надруковані в київському тижневику «Маяк».

На початку першої світової війни його забрали до війсь­ка. Після Лютневої революції перебуває в м. Ревелі (Таллінні), затим переїздить до Кам'янця-Подільського, де вчителює, виступає з поезіями на сторінках місцевої преси. У 20-х роках поет видає до десятка збірок, як-от «Незамож­ник Клим» (1927), «До добробуту і культури» (1928), «Па-рася на парастасі» (1929), «Будяки», «У колективі» (1930) та ін. Слід погодитися з критикою, що своїми ран­німи успіхами М. Годованець завдячує «не так майстерності виконання, як актуальності тематики. Це розуміє і сам ав­тор. Він цілком справедливо вважає довоєнну творчість «підготовчим класом у школі байкарської праці» '.

Від середини 50-х років письменник видає кілька книжок, а саме «Байки» (1957), «Осел на хаті» (1958), «Байки» (1960), «Заяча математика» (1961), «Вужі під яслами», «Байки» (1963), однотомник і двотомник вибраних творів, здійснює переспіви та переклади з байкарської спадщини зарубіжних майстрів, виступає зі статтями в пресі.. У ці по­хилі літа поет працює багато, з неабияким завзяттям і на­тхненням.

, ' Дузь 1. Із джерел народної мудрості // Годованець М. Байки:

У 2-х т. К., 1968. С. 16.

425

•••

М. Годованець наполегливо дбає про актуальність б^йк відгострює перо гумориста, сатирика. Власне, творить сво¹¹' байку з притаманними їй особливостями, що стає поетични¹⁰ роздумом з приводу життєво важливих проблем, збагя^ чується філософією практичного буття людини праці.

Створюючи в байці «Сміх на службі» персоніфікований образ сміху, М. Годованець розкриває його муки після того

як він пішов «на службу» до одного митця,— не по ньому та

«служба», бо приладили «На рот... сурдинку» і повчають вказують, як йому поводитись:

...Чекай вказівки—смійсь, а чи не смійсь, Повище взяв, то б'ють за недогоду:

«Не вмієш,—кажуть,—ти сміятись для народу»!

За своєю поетичністю, за мовно-фразеологічним багат­ством, зображальною мальовничістю байка М. Годованця близька до докладно-оповідної, сповненої поетичної чарів­ності байки Леоніда Глібова. В ній так само звучить непов­торний народний жарт, прислів'я, приказка, окреслюється типовий, прикметний характер. При цьому байкар чутливо враховує історично сформовані закони й традиції алего­ричного жанру, який несе в собі вічні, загальнолюдські мо­тиви та істини і який «вбирає» в себе мотиви й реалії сучас­ності. Звертають на себе увагу влучність мови М. Годован­ця, афористичність узагальнених висловів — «формул», що

йдуть од народної мудрості та індивідуальних особливостей авторового таланту. Стилістично гнучкі, лаконічні й дотепні, вони зрідні народним прислів'ям та приказкам, але ж несуть на собі знак поетичної особистості байкаря: «Дурні діла по­сіють мудраки—їх виполоть потрібні нам роки» («Сіяч»);

«Воно нівроку, Ти гарна... з одного лиш боку!» («Настінна таріль»); «Мерзотники у папірці казенні Ховати люблять за­думи мерзенні» («Соловей у відставці»); «Біда, хто власного смаку не має, 3 чужого голосу мотиви переймає!» («Неща­стя в садку») тощо.

Ще в 20—30-ті роки М. Годованець зацікавився спадщи­ною легендарного старогрецького байкаря Езопа, але по-справжньому вдався до її вивчення й інтерпретації в сере­дині 50-х років, підготувавши окремий розділ перекладів у збірці «Байки» (К., 1957). До нього ввійшло десять байок, кожна з яких мала дві частини: перша, основна — переспів байки Езопа, друга, яка виконує функції моралі, подає розмову байкаря-оповідача з другом Павлом на тему, пору- ' шену в творі,— «Павлові добавки до Езопової байки».

Здійснивши вдалий експеримент із освоєнням Езопової байки (щоправда, критика зауважувала і деяку зумисність,

426

заданість, помітні в окремих «добавках»), М. Годованець продовжив працю над його спадщиною і з часом видав знижку «Ріка мудрості. Байки за Езопом» (1964).

Творчий підхід до відомих джерел, їх переосмислення, змістове й художнє збагачення, актуалізація ідейного пафо­су творів за відомими сюжетами — ці принципи М. Годова­нець успішно реалізував у роботі над багатьма творами із зарубіжних літератур. Так, він «перевіршував» на українсь­кий поетичний лад старогрецькі анекдоти (зб. «Веселий Пе­дант», 1965), ознайомив у своїх переспівах українського читача з байками геніального Федра. До унікального одно­томника «Байки зарубіжних байкарів у переспівах та пе­рекладах Микити Годованця» (1973) ввійшли добірки з ан­тичної поезії (Езоп, Плутарх, Арістофан, Федр), з італійсь­кої (Леонардо да Вінчі), з французької (Лафонтен, Фло-ріан, Лашамбоді), з іспанської (Іріарте), з німецької (Лессінг), з польської (Красіцький).

Микита Годованець часто повторював молодим байкарям слова про завзятий труд. Це був один із висновків, здобутий ним і доведений власним життям і творчістю.

Олександр Ковінька (1900—1985). Зі щирою вдяч­ністю згадував Олександр Ковінька, що гумореску «Містки та доріженьки» благословив у світ секретар редакції «Селян­ська правда» Остап Вишня. У 1929 р. молодий прозаїк видає першу збірку «Індивідуальна техніка», яку склали невеличкі за обсягом, невигадливі своїми сюжетно-композиційними якостями гуморески.

О. Ковіньку не обминули захоплення з характерного для 30-х років тематичного реєстру, він намагається надати своєму слову (не завжди позначеному високим знаком ху­дожності) соціальної гостроти й актуальності. Однак це не врятувало його від репресій. (За свідченням сучасників, на запитання слідчого, чи не помітив він, як його літературний метр Остап Вишня, тоді вже заарештований, носив у кишені пістолета, О. Ковінька відповів: ви, мовляв, погано стежили, Остап Вишня останнім часом пошив собі дуже широку со­рочку і в пазусі носив кулемета. Суворі вершителі людських доль настроєні були на зовсім іншу хвилю).

Лише 1957 р. письменник виринає з літературного не­буття: друкує в журналі «Прапор» гумористичну повість «Як мене купали й сповивали», а згодом видає збірки «Кутя з медом», «Гуморески», «Як мене вчили» (всі у 1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти і котячі хвости» (1964). Автор здобуває визнання як один із найактивніших творців сатирично-гумористичного жанру.

427

Незважаючи на похилі літа, О. Ковінька і в 60-ті та 70-т-роки активно працює; виступає з гуморесками, фейлетонами' статтями на сторінках «Перця», «Літературної України» п місцевих полтавських газетах, в інших виданнях, видає нові книжки—«Попав пальцем у небо» (1966), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Превелебні свистуни, або Смішні, чуд­ні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака» (1969), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Каюся» (1973), «Смішне пригинає, смішне й ви­правляє» (1975), «Як воно засівалося» (1979), «Не грайте на нервах» (1983) та ін. У ці роки виходять книги вибраних творів письменника, зокрема двотомники (1970, 1980).

Гуморист зосереджувався переважно на конфліктах і не­гараздах сучасного сільського життя, або — села минулих часів з його суперечностями, зображуючи носіїв старих чи застарілих поглядів і звичок. Часто звертався до комічних бувальщин, народних усмішок, жартів, фразеологізмів і при­слів'їв, .які, органічно входячи в систему його образного сві­ту, актуалізували розповідь, вияскравлювали її сучасний пафос, збагачували естетику сміху, поглиблювали його етич­ну закоріненість. Навіть у тих випадках, коли він порушує теми апробовані, виступаючи проти губителів природи («Хай росте!»), спритних ледарів і утриманців («Муха—комаха шкідлива»), байдужих адміністраторів («Подорож до Ворск­ли») тощо, «виручає» художня неповторність слова, його полтавська розлогість, інтонаційна, ситуаційна, комедійна автентичність і достеменність.

Самобутнім майстром сповнених гумору оповідей постає О. Ковінька в творах-спогадах. З помітним началом авто-біографізму написані «Як мене вчили», «Як ото колись ліку­вали...», «Як мене купали й сповивали» тощо. До автобіогра­фічних творів О. Ковіньки належить і хронікально-гуморис­тична повість «Чому я не сокіл?..», укладена з коротеньких оповідань про життєві дороги письменника. В повісті зма­льовано обставини сільського буття, спізнані автором у пору його дитинства та юності, йдеться про друзів, скромних тру-. дівників і широко знаних, популярних у народі майстрів лі­тератури (Остап Вишня, Володимир Сосюра, Пилип Капель-городський, Мате Залка).

«Чому я не сокіл?..» — повість-спогад. Разом з тим, як це властиво для всіх Ковіньчиних творів, її герої та обста­вини, ситуації й авторські роздуми огорнуті серпанком ніж­ного, доброзичливого гумору. В мові оповідача багато жар­тів, комічних випадків із життя, народних анекдотів, поле­мічних авторських пасажів, адресованих літературним опо­нентам.

428

Т

Майстер коротких форм, О. Ковінька тяжів до творення гятирико-гумористичного епосу. І приклад тому — не лише сповідальна повість «Чому я не сокіл, чому не літаю?» чи не­величка сатирична повість «Хрестоносці»; є в його доробку й оечі більшого обсягу, як-от гумористичні «Новели про хи­мери», головний герой яких сільський хлопець Василь иерпак проходить шлях громадського становлення в пе­редреволюційні роки. Неодноразово повертаючись до цього -твору, автор доопрацьовував, доповнював його, зрештою, повість витримала три видання — вийшла окремою книжкою («Превелебні свистуни...») і входила до названих вище дво­томників.

Повість містить чимало цікавих свідчень про життя села

початку XX ст. з його віковими звичаями, про життєлюбний гумор та його місце в історичному бутті народу. Водночас щодо повісті «Новели про химери» та деяких інших Ковінь­чиних творів з минулого (наприклад, тих же «Хрестонос­ців») слід завважити, що на ідейних настановах автора та змісті його епічної розповіді позначились ідеологічні штам­пи свого часу (ставлення оповідача до складних подій і про­цесів періоду революційних переворотів, до церкви та її ролі в тих подіях, до культурних, «міцних» господарів, середня­ків і «куркулів» тошо).

Олександр Ковінька — гуморист за природою обдаро­вання. Звертаючись до джерел української мовної культу­ри, він активно сприяв зміцненню народної основи сатири-ко-гумористичного жанру в нашому письменстві.