1930. 31 Січ.). . І На щастя, час масових репресій ще не набрав тотальних 'і

обертів. За всієї продуманості судового сценарію органами^ ДПУ, очевидної підтасовки фактів навіть тоді дев'ятьом) підсудним із сорока п'яти так і не вдалося інкримінувати і злочину—Їх засудили умовно. Серед них був і М. Івченко. У квітні 1930 р. після відкритого судового процесу, його бу­ло звільнено. Але публічно зневажений, зганьблений, виму­шений каятися у нескоєних гріхах, переживши сильну пси­хічну депресію, письменник довго не міг взятися за перо. Лише 24 грудня 1932 р. він зробив запис у щоденнику:

«Перший мій вихід у світ... Пішов на доповідь проф. Пер-ліна про погляди на трагедію Арістотеля. Гегеля, Лессінга, Маркса та Енгельса... Якось наважився й виступив і я...» А за кілька днів не менш вражаючий запис: «По довгім без­ліснім розриві з наймилішою ділянкою праці—літератур

512 ^ї

рою, здається, знову повертаюся... І ось тепер на новій галя-дині'—нову хату ставлю. І почуваєш себе так, ніби заново треба вчитися ходити» (Од. зб. 112).

З новонаписаного нічого видрукувати не пощастило. (Ця спадщина ще сподівається на дослідників: в рукописах— не лише оповідання, а й повісті, кіносценарій, роман, подо­рожні нотатки, щоденники різних років, спогади). Перекла­дав з англійської, зокрема свого улюбленого Рабіндраната Тагора, з яким особисто листувався Працював знову еконо­містом (у Київському тресті «Свиновод»), перевтомлював­ся/почало слабнути серце. Та й сподіванок на кращі су­спільні обставини було дедалі менше. Арешт і розстріл у грудні 1934 р. групи безневинних письменників, звинуваче­них У тероризмі (Г. -Косинка, О. Близько, К. Буревій, Д. Фальківський, І. Крушельпицький), віщували нову, знач­но жорстокішу хвилю репресій.

Залишатися в Україні багатьом культурним діячам ста­вало небезпечним. М. Івченко виїздить на деякий час до Москви, а звідти — у край своєї юності, на Північний Кав­каз. Працює у Владикавказ! за старим фахом агронома-економіста на селекційній станції, а з березня 1939 р.—ви­кладачем англійської _мови місцевого сільськогосподарсь­кого інституту.

Та педагогічний стаж виявився надто коротким. 19 жовт­ня в Никрнівці мати і брат Філарет одержали телеграму про смерть М. Івченка. Трагедія сталася раптово, за три дні перебування в лікарні—від зараження сибірською вираз­кою. На похорон не встигла з Києва навіть дружина, теж письменниця Л. Коваленко, автор збірок оповідань, п'єс, романів, перекладів з французької літератури: (Вона зов­сім невідома в нашій літературі лише тому, що після смерті чоловіка, уникаючи репресій, емігрувала за кордон).

...Він довго лишався відлученим од рідного слова, рідноц землі. В особі М. Іпченка українська література має само­бутнього прозаїка ліро-філософського стильового напряму. Він—один із представників, що єднають дореволюційну прозу з літературою 20-х pp., твореною вже тоді Г. Косин­кою, А. Головком, а далі, через роки, по-своєму виявленою у творчосп М. Стельмаха, Є. Гуцала, Вал. Шевчука.

Творчий шлях М Івченка — то нелегкі пошуки худож­нього пізнання людини в складну добу соціальних потря­сінь, але пізнання не через зовнішнє сприйняття подій, а че­рез внутрішньо-духовне осмислення, емоційне відчуття до того ж не завжди й активною особистістю. Письменник прагнув художнього відтворення реальності переважно з по­гляду саме такої індивідуальності, даючи цим багатовимір-17 іоі вія

нішу картину живої, дійсності, своєрідно застерігаючи від

однолінійного, лише' апологетичного її трактування, нама­гаючись розкривати людину в її одвічних пошуках гармонії зі світом.

Гнат Михайличенко

(1892—1919)

» •

Ім'я цього письменника досі можна було зустріти хіба що в окремих, переважно тенденційних курсах історії ук­раїнської радянської літератури. А тимчасом у перше по-революційне десятиліття про твори Г. Михайличенка спе­речалася критика: їхнього автора поряд з В. Елланом-Бла-китним, В. Чумаком та А. Заливчим називали серед «пер-^ шнх хоробрих», одним із фундаторів нової літератури.:

Втім, не виключено, що й, тоді його сприймали передовсім і як/активного громадського та політичного діяча напруже­ної доби на зламі двох історичних епох. Це ставлення по­значилося і на численних спогадах його сучасників, зокре­ма в поезії «Гнатові Михайличенку» П. Тичини, написаній на смерть близького друга: . .

Не уявляєм, як ти тлієш, як у землі сирій лежиш^— бо завше ти живеш, гориш, бо вічно духом пломенієш...

Г. Михайличенко народився 27 вересня 1892 р. в с. Сту-денок (Миропілля) Курської, а нині Сумської обл., в се­лянській родині. Батьки як могли дбали про освіту дітей, і здібний хлопець після місцевої двокласної школи вступає до Харківського землеробського училища. Тут захоплю­ється підпільною літературою, відкрито виявляє свої ате­їстичні погляди. Дирекція позбавляється від «бунтівника», він змушений перевестися до Московської сільськогоспо­дарської школи. Але шлях юнака вже окреслився: посиле­но вивчає суспільні науки, зближується з нелегальними організаціями. Мобілізований під час імперіалістичної вій­ни, втікає в травні 1914 р. з армії і повністю віддається ре­волюційній діяльності. У січні наступного року, коли Г. Ми­хайличенко в підпільній друкарні харківської соціал-рево-люційної організації готував листівки та відозви до десятої річниці «кривавої неділі» 1905 р., його було заарештовано. Військовий суд виніс вирок: шість уоків заслання і довічне поселення в Сибіру.

Повернувшись в Україну після Лютневої революції,

614

Г. Михайличенко став одним із керівників партії есерів (голова харківського губкому, член ЦК УПСР), очолив її ліве крило, яке протистояло українофобським тенденціям } консолідувалося з більшовиками у боротьбі проти геть­манщини та кайзерівських військ. З цього крила утворила­ся партія боротьбистів. Політичне життя було напружене й складне: лише на початку 1918 р. Г. Михайличенка ув'яз­нювали і Центральна рада, і німецькі окупанти, присудили до розстрілу. З-під другого арешту втікає, перебуває неле­гально на «Кручі» (будиночок над урвищем Дніпра, біля В идубицького монастиря).

Після встановлення радянської влади активно співро­бітничає з нею, зокрема організовує молоді літературні сц-ли республіки. За його участю створюється видавництво «Товариство українських письменників». Г. Михайличенко очолює редколегію першого українського радянського лі­тературно-художнього часопису «Мистецтво», сприяє вихо­ду у світ журналу «Музагет». У травні 1919 р. його при­значають першим наркомом освіти УРСР.

Однак незабаром — знову підпільна діяльність: разом з В. Затонським та О. Шумським входить до групи, яка пере­тинає польський кордон, щоб підняти селян Галичини на повстання. Задум не вдався. Г. Михайличенко з тяж-кпм пораненням повертається до Києва, який невдовзі скупову­ють денікінці. Знову на «Кручі» відбуваються нелегальні політичні й літературні зібрання (саме тут склалася група «здорового футуризму», до якої входили В. Блакитний, В. Чумак, М. Семенко). 20. листопада 1919 р. відбулося чергове засідання літературної групи. Відчуваючи кінець денікінщини. підпільники будували плани гуртування роз­порошених творчих сил. Під вечір покрадьки розійшлися. Г. Михайличенко і В. Чумак лишилися на «Кручі». А на світанку, наведений провокатором, сюди підкотив автомо­біль денікінської контррозвідки. Арешт і розстріл (начебто - при спробі втечі) обоч талановитих митців...

Без цих, хоча й пунктирно окреслених, політичних мо­ментів читачеві важко буде належним чином усвідомити зміст та спрямування творчості Г. Михайличенка, в якій органічно поєднуються переконаність професійного рево­люціонера і ніжна душа лірика. Його літературні спроби почалися в харківській в'язниці, де Г. Михайличенко брав участь у підгогивці рукописного журналу «За ґратами» (сам, до речі, художньо й оформив цей часопис): Тут бу­ло написано перше оповідання «Погроза невідомого» (ІУІЬ) - про психічний стан засудженого до тяжкого по­карання юнака, з правдивим відображенням реалій аж до

^17t 6IB

примарних йапів'ясновидпіь. 1916 роком датований також етюд «Тюрма»,— з іронічним рефреном «Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми!», та пригодницька повість з дореволюційного життя підпільників «Історія одного за­маху».

Загалом новелістику Г. Михайличенка можна поділити на два основних цикли, що творилися паралельно: «Місто» й «Лірика». Новели першого циклу («Дівча», «Повія», «Старчиха», «Місто» та інші) — це фрагменти емоційно зображеної мозаїки суспільного життя а період між Лют- ' невою революцією та жовтневим переворотом. Ліричного j героя цих творів проймає почуття зболеності за приниже­них і ображених людей, найнижчих представників суспіль- ;

ної ієрархії (стара жінка жебрачка, посиніле від холоду';

дівча, що продає байдужим перехожим шнурки; дівчина-:

повія, якій світ заступила «керенка, пари пива і папіро-си»). На грані постійного ризику постає життя революціо­нера-інтелігента в складних політичних умовах України із задавненими ускладненнями взаємин міста й села. У циклі «Лірика» («Зацвіла моя Люба», «Поцілунок», «Кольорові -аркушики», «Огонь моїх очей», «Дівчина») — здебільшого особисті переживання й настрої у час сибірського заслан­ня та пізнішого підпілля: туга за рідним краєм, терпкий біль порозділеного юнацького кохання. Крім цих тематич­них циклів є у спадщині письменника й кілька новел із ча-.^ сів першої світової («На річці Мережаній», «Забив») та^ громадянської воєн («Крик», «Навесні»), і

Але мала проза Г. Михайличенка привертала увагуі критики 20-х років не так тематикою й проблематикою, як ' своїми жанрово-стильовими особливостями. У ній найви", разніше в літературі тої пори відбилося своєрідне поєднан­ня «старого» реалістичного письма та «революційних» ро­мантично-імпресіоністично-символістських пошуків. Шкі­ци, новели, новелетки, ескізи, з чого починали майже всі молоді прозаїки, як .і «телеграфний» стиль з уривчастими, однослівними реченнями, звуконаслідування, насиченість образами-символами — все це чи не в першого зустрічаємо у творах Г. Михайличенка. Тож і тогочасні, і пізніші до­слідники мали підстави говорити про нього «як про оригі­нального художника з гострим зором, витонченого у кольо­рах, у ритміці» '.

У прозаїка знайдемо не лише колористично-м.едитативне визначення жанрів («акварельні плямн», «непроспівані

¹ Приходько 1. Гнат Михайличенко //' Письменники Радянської Ук­раїни, 20—30-і роки: Нариси творчості. К., 1989. С. 89.

616

піоні», «блакитнорожева новела», «різдвяна новела», «осін­ні листки з-під снігу»), а й цілком свідому ритмізацію тек­сту, музичність стилю. І водночас — контрастні емоційні перепади, рефрени та лейтмотивні фрази, згушено-асоціа-тивна настроєність. У цих веселково-розмаїтих світлих мріях і гірких спогадах, тривогах і радощах, звичайно ж, чимало' було й алегоричного, символічного. Але не слід шукати в них «впливів декадентських течій», «хворобли­вого психологізму», що намагалися робити ортодокси про­летарського мистецтва. Коли вже з'ясовувати впливи й тра­диції, то можна побачити, що захоплення поезіями в прозі, з отими характерними образно-стильовими забарвленнями, бере.початок у класичній українській новелістиці, утвер­дженій такими майстрами, як М. Коцюбинський («Інтер-меццо»), В. Стефаник («Дорога»), Г. Хоткевич («Гірсь­кі акварелі»), Дніпрова Чайка («Шпаки»).

Вишуканість форми не була кінцевою метою автора, вона відбивала цілком реальне сум'яття душі ліричного ге­роя, за яким легко вгадувався сам автор, який перебував у вирі складних політичних пернпетій, де вирішувалася доля. народу. Відтак і його герой — не пасивний спостері­гач, а дійовий учасник, перейнятий розвиненим почуттям національної гідності.

На перехресті гострих полемік початку 2,0-х pp. послав «Блакитний ромач» Г. Михайличенка—твір і сьогодні ба­гато в чому загадковий, «зашифрований» для дослідників. Над ним автор працював тривалий час (1918—1919), де. останніх своїх днів. Опублікований він посмертно, в жур­налі «Шля-хи мистецтва» 1921, № 1 (Певна річ, слово «ро­ман» у заголовку несе не жанрове, а етичне навантажен­ня). Радше це алегорична повість у восьми новелах-прит­чах («Інтродукція», «Палала червона заграва», «Аорист», «Блакитні душі» та ін.), які містять найширший спектр символічних образів, що в основному й спричинилися до полярно дискусійних оцінок твору.

Ускладненість «Блакитного роману» відзначали й при­хильники таланту Г. Михайличенка, вказуючи навіть у не-кролозі. що це — «власне не стільки роман, скільки лірич­на п еса на зразок симфоній Андрія Белого '. Справді, могло о.) і її, то ііаііч.ііичп^ь у московському народному універси­теті їм. Шанявського, молодий літератор познайомився з такими експеримеїсіальними творами одного з визначних російських письменників-символістів, як повість «Срібний гопб» (1911) та роман «Петербург» (1913) —і саме вони

• [depw М.} Гяат Михайличенко// Книгар. 1919, № 28, С. 1962, 517

стали згодом своєрідним поштовхом до задуму «Блакитно­го роману». Водночас цілком реальне припущення і про вплив на індивідуальний стиль початківця західноукраїн­ської літератури (зокрема В. Стефаника, О. Кобилянської,

•М. Яцківа), в якій був сильний струмінь символізму. Був час, коли Г. Михайличенко, як видно з натяків у повісті «Історія одного замаху», перебував у Галичині.

Так чи інакше, уважне вивчення творчості письменника чіткіше освітлює проблему такого досить примітивного і в українському літературному процесі першої чверті століт­тя всеєвропепського явища, як символізм.

Автор «Блакитного роману» цілком органічно почував­ся в річищі подібних стильових спрямувань, друкувався в «Музагеті» (1919), що був, фактично, органом симьоліс-

-тів, першим, як зазначалося, спробував експериментувати в пошуках синтезу художньої модерністської форми і реа­лій тогочасного суспільного життя в Україні. Що це відби­вало індивідуальну естетичну програму Т. Михайличенка, свідчить і виголошена напередодні призначення його нар­комом освіти доповідь «Пролетарське мистецтво» на ко­місії Всеукрліткому при Наркомосвіті. Не вільний в окре­мих моментах від пролеткультівства, Г. Михайличенко .все ж відкидав його колективно-класову амбітність, від­стоював еволюційність процесу мистецтва, наголошував на ролі творчої особистості художника '.

Практичним виявом цих теоретичних засад і можна вва­жати «Блакитний роман» з усіма типовими символічними ознаками: поетичний, аж до музичності, ритм оповіді; на­сиченість віддаленими історичними реміпісценціями, по­стійні ліричні відступи з імпресіоністичним, забарвленням. («Знаки незнані і давні твою тамували блакить. Чийсь придорожній надгробок з дикого каменю дороговказом шлях твій відзначив, нудьгу невимовну й байдужу у душу тобі навівав. Пітьму безкрайніх снігів ти зором незрячим своїм пронизав і застиг у бутті...»—«Аорист»). Все це, ви­ступаючи на перший план, приглушує, розчиняє в собі звич­ну для реалістичного сприйняття фабулу твору. Вдавшись до відображення складних політичних подій в Україні 1917—1919 pp., Г. Михайличенко (можливо, ще й через не­певність своєї тогочасної «підпільної» безпеки) й додатко­во «зашифрував» і персонажів, і саму ситуацію (Ти, Іна, Яся, Чоловік, які постійно перебувають у напруженому, відчутті «стихійно упертої масово-кривавої боротьби», і водночас поміж ними снується нитка інтимної взаємності,

¹ Мистецтво. 1919. № 1. С. 28.

618

спорідненості «блакитних душ»). Все це й поклало на твір знак сюжетної нерозгаданості.

Але митець розпізнається за тими творчими законами, за якими він сам діє. Коли відійти од канонів реалістич­ного мистецтва і подивитися на художні образи «Блакит­ного роману» не як на соціальне типізовані персонажі, а як носіїв певних символів, що різноаспектно відбивають усю гаму внутрішнього світу автора-оповідача — виразника «загального трагічного стану світу, резонатора природ­них і підґрунтових історичних стихій та вмістилища проро­чих передчувань близького оновлення» ',— тоді твір сприй­мається по-іншому. Тоді «Блакитний роман» розкриє дра­матичну дисгармонію становлення нового суспільства, коли в'ім'я майбутнього'гуманізму не лічать сьогочасних жертв, коли людина страждає від суперечностей почуття і обо­в'язку, не маючи свободи вибору, а перебуваючи в полоні фатальної стихії. І все це—засобами симфонічної оркест­ровки стилю.

Знаючи біографію письменника, неважко зрозуміти, що остання частина-новела твору («Посвята»)—то звернення до свого народу, сповідь автора, можливо, в передчутті трагічного завершення всіх прагнень молодої душі (заги-нув 27-літнім): «Останній свій погляд тобі я присвячую... В блакиті твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я тобі присвя­тив...». З таким щирим зізнанням він і пішов із життя, по­лишивши в рукописах більшість написаного (зокрема й «Блакитний роман»). Хто знає, як би розпорядився Г. Ми­хайличенко тим творчим набутком в умова-х іншої суспіль­ної атмосфери. А тоді, в тривожну добу збройного виборю­вання незалежнеє гі України, він бачив необхідність насна­жувати слово таким пафосом, такою символікою, які на­віювали йому навколишня дійсність, його особисте життя.

_Сам же символізм, лише відлунням пройшовшись в ук­раїнському мистецтві, поступився місцем імпресіонізму та романтизму, які невдовзі зазнали насильницького потопту, вчиненого адептами соціалістичного реалізму. Тоді ж, на

чагку 20-х, символізм v поєднанні з імпресіонізмом та романтизмом утворював юлоршне явище—орнаменталь­ну прозу, j легкої руки м Хвильоіюго вона набула досить широкого побутування, охопила своїм впливом новелістику

С. ЗбО?""⁸⁰'""³''¹'"'¹"¹'''¹'⁸¹¹¹¹""'¹ ^таклопсдический словарь. М., 1987. Я9

О. Копилеика, А. Головка, П. Панча, І. Сенченка та інших молодих новобранців української прози.

А Михайличенко? До 10-річчя загибелі стараннями рев-' ного дослідника його творчості В. Гадзінського було під- ї готовлено видання всієї спадщини в двох томах. Вийшов лише перший том з художніми творами, який так і лишив­ся останнім виданням... Сьогодні творчість Г. Михайличен­ка законно повертається в контекст ранньої прози радян­ського періоду. Без спадщини письменника не будемо мати об'єктивної картини стильового розмаїття української лі*, тератури 20-х років.

Валер'ян Підмогильнйй (1901-1937)

У «Розповідях про неспокій» Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний ґрунтовний спогад про цього письменника, якого добре знав особисто: «Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні. на хвилину не задумався і відказав: — Валер'яна Підмогильного» '. Ці слова — не традиційна данина поша­нування пам'яті тих, хто безвинно постраждав під час жор­стоких репресій. В. Підмогнльний справді користувався високим авторитетом письменника-інтелектуала, виховано­го на національній та європейській класиці, схильного до філософського осягнення світу й людини.

Звідки це асе у хлопця з селянської родини степового села Чаплі під Катеринославом, де він народився 2 лютого 1901 р.? У юнака, який після церковноприходської школи закінчив лише реальне училище, а потім — через матері­альну скруту, голодні 1921—1922 pp. навчався уривками (на перших курсах математичного та юридичного факуль­тетів Катеринославського університету, тепер Дніпропет­ровський університет), вчителював, працював у видав­ництвах Києва, слухаючії лекції в Інституті народно­го господарства. Його творче життя тривало п'ятнадцять років (враховуючи співробітництво у журналах та видав-' ництвах). Зовсім молодим він був силоміць вирваний із лі­тературного процесу та ізольований від суспільного ото-