2 Дзуба і. Трудівник слова // Терещенко м. Твори. К., 1988. С. 28, 8 к.Улцк і, Передова [/, TepetiftHKo м, риштувашГя, X., 1??0, g. 4,

-да­

на руйнацію національного й традиційного в мистецтві, на* буде інших естетичних якостей, які природно розкриються в ліриці воєнних років. Протягом війни вийшло п'ять його поетичних збірок — «Вінок слави» (1942), «Дівчина з Украї­ни» (1942), «Верба рясна» (1943), «Ташкентський зошит» (1944), «Зорі» (1944). З щирою патетикою звучать в них уболівання за долю народу, мотиви нескореності й незлам­ності духу, віри в перемогу. Поезія М. Терещенка воєнного періоду відзначається людяністю й реалістичністю. Пережи­ваючи/війну як вселенське лихо, він водночас уміє виокре­мити людську долю, особистісну трагедію війни. Це—доля матері, на очах якої вбито хлопчика («Хлопчик з м'ячи­ком»), дівчинки, яка ховає ляльку і гине сама («Дівчинка з лялькою»). Найповніший вияв знаходить у ліриці доби лихоліть і національно-патріотичне самопочування поета, яке трансформується в мотиви скорботної туги за Україною, окупованою фашистами. Подальший свій розвиток знайде тема культурного єднання. Зокрема, заслуговують на увагу його літературні портрети узбецьких поетів, об'єднані в цикл «Слово і слава». Жанр поетичного портрета М. Терещенко

розвиває і в повоєнний період.

З неменшою напругою й активністю працює і в 50-60-ті роки. Виходить чимало його поетичних збірок, серед яких і ті, що укладені з доскіпливо дібраних поезій різних років. Готуються до видання його твори в перекладі на російську, водночас він плідно працює над інтерпретацією, українсько­го твору російських поетів.

Подальший розвиток у ліриці М. Терещенка останнього десятиліття знаходить тема спорідненості літератур на заса­дах загальнолюдських цінностей. Окреме місце посідають поетичні портрети-роздуми над постатями вчених, митців — Т. Шевченка, П. Грабовського, Сірано де Бержерака, О. Дов­женка, М. Ломоносова, М. Кибальчича. Частіше звертаєть­ся до джерел книжної культури, художньо-філософського осмислення здобутків людства. Радісним пафосом природно перейняті поезії М. Терещенка про перші кроки в освоєнні людиною космосу. Поезія його стає більш поміркованою,

споглядально-виваженою.

Найкращі свої поезії («Велике у малім», «Осінній роз­дум», «Осіннє джерело», «Акварель», «Неспокій» та ін.) він пише саме в 60-ті роки. Це ліричні медитації, зміст яких—усвідомлення людського буття передусім у його не колективістському, а індивідуальних проявах, осягнення са-поцінності людської особистості. Невід'ємною uacTRtno цьо­го буття виступає і природа. Осінні барви, осінні пейз'ажі, що навівають елегійний смуток, повертають пам'ять зрілргр

-373

поета в літа молодості: «хтось розсипав листя серед гаю, що багрянцем оповитий весь. Я в задумі, Я не пам'ятаю, як літа свої розвіяв десь». Написані вони у традиційній формі із завжди властивою поетові високою музикою вірша, ра­фінованою культурою образу. Цими останніми поезіями, із оксамитовою зажурою над плином життя, зрілістю, М. Те­рещенко близький М. Рильському пори його «третього цві­тіння».

І все ж не буде помилкою сказати, що над усіма здобут­ками поета в оригінальній поезії переважає історико-куль-турна значущість його творчої діяльності. Незадовго до смерті він уклав «Літературний щоденник»—своєрідне ен­циклопедично-довідкове видання про письменників, перекла­дачів, фольклористів, бібліографів із характеристиками й датами основних біо-бібліографічних фактів. На окрему j увагу заслуговує й літературознавча розвідка «Трибун і майстер» про Еміля Верхарна (передмова до вибраних тво­рів). Він був першим лауреатом премії імені М. Т. Риль­ського за послідовно здійнювану протягом життя перекла­дацьку працю, вершиною якої стали «Сузір'я французької. поезії» та «Вибране» Е. Верхарна.

Помер М. І. Терещенко 1966 р., похований у Києві.

Дмитро Фальківський (1898—1934)

Д. Фальківський (справжнє прізвище — Левчук) наро­дився 3 листопада 1898 р. у с. Великі Липеси (тепер Брест­ська область) в бідній селянській родині. 1920 р. добровіль­но вступив до лав Червоної Армії, згодом кілька років слу-\ жив в органах Надзвичайної комісії Білорусії, про що не любив згадувати, а. якщо вже заходилося про це, то розпо­відав більш ніж стримано. Проте чимало його творів так чи інакше допомагають зрозуміти цю особливість життєвого шляху поета, бо ж інших автобіографічних свідчень та ма­теріалів (документів, листів) не збереглося.

Перші віршовані публікації молодого автора з'явилися на сторінках київської газети «Більшовик», а невдовзі у двотижневику «Глобус» (1924. № 25) була надрукована його перша поема «Чекіст». Романтизація «червоного теро­ру» губилася в масовому віршованому потоці, де на всі лади Ь'співувалася класова ненависть як єдина і незмінна цін-дїсть «історично законо-мірної» диктатури пролетаріату.

Ойнаї^дє'йот Д. ФалыпвськогЬ' ^уЯЬ гіЬмічаїо. Про аыж»

374

схвально відгукнувся Б. Коваленко, якому імпонувала «ідей­но чітка» позиція поета. Не дивно, що поет потрапив спо­чатку до складу київської філії «Плугу», очолюваної С. Щу-. паком, а потім — до «Гарту», сер'ед керівників якого пере­бував Б. Коваленко. Однак дуже швидко порвав з ними, заперечуючи жорстку сбмеженіс-іь вульгарно тлумаченої «пролетарської літератури». Водночас він не приймав, пла-катно-риторичних штампів, відчутних у його віршах «Колек­тив», «Інтернаціонал молоді», «Комуна» та ін., лейтмотивом яких.звучало однозначне: «Хто не з нами, той проти нас». Д. Фальківський почав шукати свій шлях, звернувся до епіч­них жанрів («Краском», «Селькор», «Іоган», «Тов. Гнат», «Чабан»). Але ці твори не задовольняли автора.

Свою стихію як поет. Д. Фальківський відкрив у ліриці. Стає членом літературного угруповання «Ланка» (з 1926 р.— МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів «неокласиків» (а після утворення ВАПЛІТЕ—і ваплітян), підтримувалась зорієнтованість письменників на високий фаховий рівень, виявлення та розвиток талантів. У доброзичливому оточенні «ланківців» — Б. Антоненка-Давидовича, Г. Косинки, В. Підмогнльного, М. Івченка, Т. Осьмачки та інших—Д. Фальківський написав свої кра­щі поезії. Особливо, по-чоловічому міцною була його друж­ба з Є. Плужником, якому він присвятив вірша «Одшуміло

літо... Одспівало жито».

Творчі інтереси й зв'язки Д. Фальківського не обмежу­вались лише колом ідей і людей, «заданим» організацією «Ланки», вони—ширші. Працюючи секретарем у журналі «Кіно», він підтримував стосунки з М. Бажаном, О. Довжен­ком, Ю. Яновським, М. Семенком, В. Поліщуком та іншими митцями—нерідко прихильниками відмінних естетичних смаків та стильових уподобань, пробував своє перо на тере-

ні кінодраматургії.

За своє коротке життя, що трагічно обірвалося, він встиг видати поему «Чабан» (1925) та три поетичні збірки:

«Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931);

активно друкувався в періодиці, пробував писати прозу та публіцистику, перекладав з білоруської (Я. Пуща), росій­ської (М. Ушакова), німецької (О. Копель) мов.

За типом світовідчування Д. Фальківський — реаліст, проте його поезії не були чужі елементи романтики, і це давало підстави деяким критикам відносити його до неоро­мантичного крила української літератури, представленого Л. Чорновим, М. Иогансеном, О. Влизьком та ін. Справді, поет час од часу вдавався до укрупненого зображення, гі­перболізації певного настрою, розмивання берегів між мож-

375

ливим і дійсним. Так, у баладі «.Одна нога в стременах» на;

тлі зимового пейзажу, з'являється вершник без голови, який поступово заповнює собою скрижанілий простір... Дарма шукати в цій, майже сюрреалістичній, картині містику. Ба­лада сприймається як сугестивне узагальнення громадян­ської війни, де безліч безіменних жертв, і їхній знак — верш­ник без голови... Це символ протиприродних явищ, тривож­них абсурдів суспільного життя:

Одна нога в стременах... Сніги. Вітри. Зима. Розрубані рамена. І голови нема.

(«Одна нога в стременах...*)

Вульгарна критика була шокована цими й іншими ряд-, ками («Сьгодні ж —леле! Мрець...»), трактуючи їх букваль­но, ототожнила автора з ліричним героєм, устами А. Клоччя оголосила його... «мерцем», закликала, як ослушника, повер­нутися до ортодоксії «пролетлітератури»¹. А втім, поету вже було не по дорозі з київською філією «Гарту».

Д. Фальківський формувався як письменник гостропроб­лемний, не задовольнявся самою інтерпретацією явища. Відтепер у його художньому мисленні сильніше проступа­ють і філософські мотиви. Поет порушує вічні питання, во­ни, як правило, мають конкретні джерела. З особливою дра­матичною гостротою розкривається Д. Фальківським проти­борство життя і смерті, вияви якого авторові довелося спостерігати й переживати в роки громадянської війни та під час служби в ЧК. Показовий щодо цього вірш «Нас тільки сотня...», в якому поет заперечує поширену в 20-ті роки | думку про те, ніби масові жертви виправдовуються благо­родною метою революції і що іншого шляху^до світлого майбутнього немає.

Вірші та поеми Д. Фальківського не вражають особли­вими відкриттями на тер.ені поетики. Тут він здебільшого традиційний, але його версифікаційний арсенал мав виразно індивідуальне стильове забарвлення. В його ліриці, що від­значається мелодійністю, часто спостерігаємо замкнену композицію вірша, недомовленість (три крапки), усічені рядки, які загострюють сюжетний фінал, тощо. Слід також згадати схильність Д. Фальківського до сюжетної градації, яка завершувалася б катарсисом. Суворі, лаконічні рядки вірша «Зійшлись обоє на багнетах» — яскравий приклад того, як поетичні засоби цілком підкорені думці, коли кож­не слово — ніби міцно вбитий цвях.. У кривавому вихорі

'¹ Див.: Молодняк. 1927. № 4. С. 106, ^7»

громадянської війни зненацька опиняються віч-на-віч бать­ко і син, р.озведені фатальними подіями по ворожих таборах. Вони приголомшені такою зустріччю, а ще більше усвідом­ленням, що зараз вони мусять убити один одного. Жахлива мить, неприродні для людини боріння із почуттям кревності завершуються трагічно:

' І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив), Та хтось із-заду з кулемета Обох скосив...

(«Зійшлись обоє на багнетах»)

Такою була правда національної трагедії, тривалий час замовчувана історикам». Революція, покликавши на бороть­бу за давно очікувану свободу, пробудила приспаний твор­чий потенціал народу, але не була позбавлена лівацьких авантюр, фанатичної жорстокості, відверто проголошува­ного етичного нігілізму. Надзвичайно гостро виявлялись ці суперечності в Україні, де багато родин розтиналося по живому на непримиренні табори, як це зобразили М. Хви­льовий у новелі «Я (романтика)» чи Ю. Яновський у романі

«Вершники».

Українська поезія 20-х років ще встигла й змогла (по­рівняно з наступними роками) відтворити не тільки героїку революції, а й її трагедію (П. Тичина, В. Сосюра, М. йоган-сен, Є. Плужник та ія.). Для Д. Фальківського такий підхід став визначальним. Він осмислював бачене як безпосеред­ній учасник класових битв і тому вважав неприпустимим бодай найменший прояв віршованого легкопису, сповитого романтичним серпанком. Поверховий пафос, ультрареволю-ційні фрази здавалися йому, слід гадати, святотатством, на­ругою над історичною правдою.

Д. Фальківський намагався розв'язати поставлену суво­рою і невблаганною дійсністю проблему взаємозв'язку ре­волюційного обов'язку та етичної традиції народу, подолати їхню непримиренність. Оскільки в житті, сповненому кон­фронтаційних настроїв, це зробити було неможливо, зали-^ шалося одне—мистецтво. Поета огортали сумніви, він на­пружено шукав відповіді. Роздуми про моральні критерії революції, які на практиці часто нехтувалися, приводили його до утвердження гуманістичної позиції, що виривалося з класових рамок. Саме етичне прозріння Д. Фальківського не дозволило його ліриці розминутися з моральними загаль­нолюдськими ідеалами, від яких відмежовувалася рево­люція.

Свідомо обрана поетом позиція, зрозуміло, викликала

377

невдоволення офіційної критики й вимагала од нього гро­мадянської мужності. Так, Я. Савченко з підозрою конста­тував у збірці «На пожарищі»... приховану аргументацію «проти революції», спробу заперечити «залізну логіку істо­ричної неминучості, а значить, і історичної доцільності ве­ликих жертв класової революційної боротьби» '. Революція неможлива без жертв, але якщо жертви сягають неймовірних масштабів, стають наслідком злочинних дій, вони дискре­дитують революцію. Загибель людей, насильницька смерть кожної окремої особистості сприймалися Д. Фальківським як трагедія, як непоправна втрата. Трагічне сприйняття подій, а не «біологічний переляк», обумовлювало позицію письменника. Порушуючи питання вічності і швидкоплин­ності життя, драми смерті, великих ідеалів і шляхів до них, поет шукав опори у визнаних людством етико-філософських категоріях і ними виміряв глибину трагічної правди:

А там, де льон мережить тіні, Чиясь розбита голова Вп'ялась очима в небо синє, Проклявши людськість і права.

(«І вперше вдарили гармати»)

Не часто траплялися в українській поезії тих літ твори, які б вражали таким душевним болем за людину. Сумління поета-громадянина констатувало загрозливі прикмети — брак звичайнЬ'і людяності в суспільстві, особливо небезпеч­ний в той переломний момент історії. Під час служби в ла­вах НК Білорусії Д. Фальківський з гіркотою спостерігав тенденції переростання класового протистояння в класову помсту, прояви бездушного функціонерства, що зароджува­лись у середовищі чекістів: «Рука сім раз пером чиркне, І вийде слово просте «Розстріл» («В степу коса збивав роси...»).

Мужньому реалістові, Д. Фальківському> були чужі ко­турни бадьористої патетики, в бік якої дедалі більше штов­хали письменників офіційна критика, утвержуване тоталі­тарне суспільство. На його думку, це був би шлях лицемір­ства й зневажання долі свого народу. Натомість в його ліриці з'являються мінорні інтонації. Як і в поезіях В. Со-сюри чи Г. Косяченка, вони народжені тогочасною супереч­ливою й драматичною дійсністю, що не вичерпувалась, за свідченням М. Доленго, непівськими обставинами та «суто економічними чинниками». «Хай мінор, зате щирий мі­нор!»—змушений був виправдовуватися поет перед крпти-

' Савченко Я. Мертве й живе в українській поезії//Життя й рево­люція. 1929.№ 1. С. 136,135.

378

ками, які звинувачували його в «декадентстві». «Чи ж в винен, що з віршів кар'єр не роблю й не робитиму я?» — заявляв він, відкидаючц перспективу благополучного риму-вальника політичних гасел як аморальну. Де ж тут «терп­кий песимізм й безмірний одчай», що вбачалися Я. Савченку, де тут «єсенінщина, що тоді трактувалася (за М. Буха-ріним) як .«гробокопательство, сльози в шинку, розгільдяй-ство, чванство і юродство?» Справа тут і не в тому, що поезія, переживши етап «космічних» мотивів 1917—1922 pp., пізніше втратила свою енергію, як про це писав В. Ко­валенко', чи в тому, що наставала криза лірики,—на той час вона ще переживала, як засвідчують факти, пору свого відродження, криза надійде згодом...

Д. Фальківський стояв на принципах правди й людяно­сті і не поступався ними, навіть передчуваючи навислу ка­тастрофу над собою, над своїм поколінням, над революцією. Ряд його поезій перейнято тривожними, віщувальними ви­діннями:

^k ... і раптом долу впадеш під стальні копита, і запечеться кров'ю на вустах тавро підков, цвяхованим півколом. .1 вже не встать тобі,

не звести руку, не ухопиться знов за повідки, не загнуздать коня на біг прудкий, на біг непевний на непевнім бруку.

(«А за стіною стогне завірюха»}

13—15 грудня 1934 p. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням армвійськюриста І рангу В. Ульріха звинуватила 28 представників україн­ської культури «в організації підготовки терористичних ак­тів проти діячів Радянської влади». 17 грудня Д. Фальків-ського розстріляли як «терориста-білогвардійця» разом із братами Крушельницькими, О. Влизьком, Г. Косинкою та К. Буревієм...

Євген Плужник (1898—1936)

«Неголосного» за життя, приреченого сталинщиною на посмертне забуття, не відомого широкій публіці і в наступні часи, Є. Плужника сьогодні визнано одним з найвизначніших

¹ Коваленко В. На роздоріжжі //Гарт. 1927. № 1. С. 111—1.12. 379

українських поетів Х^ ст. Плужник — аоет щирого гуманї-стичного болю і суму над долею безвинних жертв, поет чесної й глибокої психологічної рефлексії, незрівняний май­стер лаконічного, сповненого тонкої й гострої думки, нескін­ченно багатого в інтонаційному розумінні ліричного вір­ша — таким увійшов у духовний світ естетично чутливого читача.

його життя було недовге й не багате на зовнішні події'. Народився Є. Плужник 26 грудня 1898 р. в степовій слободі Кантемирівці (тепер смт Воронезької обл.). Його батько був вихідцем із Полтавщини — тут одружився з російською дівчиною, працював прикажчиком місцевої торговельної фірми. Вчився Євген у кількох гімназіях — в Богучарі, Ро­стові, Боброві. 1918 р. разом з родиною переїхав у полтав­ський регіон. Під час громадянської війни вчителював у селах неподалік Миргорода.

З 1921 р. Є. Плужник—у Києві. За порадою старшої сестри та її чоловіка, проф. А. Скороходька, стає студен­том... ветеринарно-зоотехнічого інституту, який невдовзі ки­дає, щоб вступити до Київського музнчно-драматичного ін­ституту ім. М. Лисенка, його акторські здібності, гумор, дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують знад­ливе сценічне майбутнє, але юнак залишає, зрештою, й цей інститут,— щоб знайти своє покликання в поезії.

Перші його українські вірші (були й російські — ще з , гімназіпнїіх часів) "опубліковані 1923 р. в київському жур-" наді «Глобус» під псевдонімом Кантемирянин. (Вірш на смерть В. І. Леніна — «Він», що відразу ввійшов до числен­них читанок й антологій — поет підписав своїм дійсним пріз­вищем.)

«Фатумом» майже всіх молодих членів родини Плужни-ків був туберкульоз. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію, і це наклало відбиток на весь спосіб його фі­зичного існування: обмежені можливості життєвої актив­ності, щорічні лікувальні поїздки у Крим чи на Кавказ, тривалі періоди загострень і «госпітального лежання»...

1926 р. вийшла перша книжка його,віршів «Дн]»^^а яку гаряче відгукнувся в журналі «Життя й революція» М. Риль­ський («Кожний нерв, що тут б'ється, б'ється сьогоднішніми бол-ями, а як іноді обличчя йому освітлює проміння, то це проміння нашого сонця, а не того, що в старих книгах»²).

' Докладніше див.: Череватенко Л. Все, чим душа боліла І/Плуж­ник Є. Поезії. К., 1988; Коваленко-Плужник Г. Спогади//Україна. 1990.

№ 1—4.

² Рильський М. Про двох поетів /.' Життя й рєв.../ноиія. 1926. № 8. Цит, за: Рильський М. Твори: В 20 і. К., 1986. Т, 13. С. 21.

380

Поет стає членом письменницького об'єднання «Ланка», де зустрічає друзів та однодумців,— Г. Косинку, В. Підмогиль-ного, Б. Антоненка-Давидовича, Д. Фальківського та інших своїх сучасників.

Через рік виходить друга — і остання прижиттєва — його поетична книжка «Рання осінь», прихильно розглянута в пресі Ю. Меженком, іншими критиками й піддана вульгар­ному «розносові» молодняківським критиком А. Клоччею. Атмосфера в країні ставала дедалі більш несприятливою і для Є: Плужника, і для «ланківців», і для всіх чесних, та­лановитих літераторів. Саме тому його третя книга віршів «Рівновага», остаточно впорядкована^ автором у 1938 р., побачила світ лише в 1966 р. у складі «Вибраних поезій» Є. Плужника.

Але поет, незважаючи на все, продовжував активно працювати в літературі: видав свій єдиний роман «Недуга», опублікував дві п'єси і готував для театру третю, писав сценарії для кіностудії; перекладав твори М. Гоголя, Л. Тол­стого, А. Чехова, М. Горького, М- Шолохова. Історики лі­тератури високо цінують таке унікальне видання, як три­томну «Антологію української поезії», укладену В. Атама-нюком, Є. Плужником і Ф. Якубовським. • .

Трагічно, що всього десять років тривала літературна діяльність цього талановитого письменника. Разом з ба­гатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив під нелюдські жорна сталінських репресій, що означали плано­мірне знищення української інтелігенції. Заарештований у грудні 1934 р., він був засуджений до розстрілу, заміненого десятьма роками ув'язнення. 2 лютого 1936 р. Є. Плужник, важко хворіючи, помер від сухот у тюремній лікарні на Со­ловках. •

У поезії Є. Плужник — переважно лірик, хоча неабиякою глибиною «фундаментального» ліро-епічного мислення по­значені й дві написані ним поеми, його лірика вирізняється навіть на тлі найдобірніших зразків української поезії 20— 30-х років. Отже, це лірика напруженої, схвильованої, але підкреслено «антисентиментально!» й «антипатетичної» об­разної думки, лірика гранично стислого, психологічно на­сиченого висловлювання, що вкладається здебільшого в кілька (2, 3, рідко — 4, 5) канонічних строф. Культура цього структурного'ліричного типу дуже своєрідна, хоч постають і ближчі традиції та зразки, на яких виробляв її автор «Днів»: в українській поезії це—рефлексійна й «вибухо­ва» лірика Т. Шевченка часів заслання (скажімо. «І досі чудію... А де ж дітись. .»), дешо з О О''еся, «і<,ларг"тігий» і особливо «плужний» П. Ти .ина, М. Рильський періоду

381

^Осінніх вїр», в російській—передусім А. Ахматова і О. Блок.

Як майстер він сформувався на диво швидко (якщо мати

на увазі відому нам частину ранніх віршів). Уже в його перших українських публікаціях — «Жовтень», «Рур» (тро­хи пізніше— «Пригадай», «Серп і молот» та ін.) віднайдемо характерні для Є. Плужника ритміко-інтонаційний та син­таксичний малюнок, еліптичну, часом різко скорочену, фра­зу і «залізний закон» загальної стислості. І все це лише

^вірші-плакати на газетно-політичні теми.

^-" В українську поезію середини 20-х років Є. Плужник увійшов передусім як співець того сповненого трагічних зву­чань гуманізму, який проповіді класової ненависті й брато­вбивчої безжальності протиставляв ідею абсолютної цін­ності людського життя, несхитний протест проти жорстоко­сті й безглуздого розливу людської крові. (У критиці такий гуманізм безпідставно був означений як «абстрактний», хоч здебільшого стояв на сторожі невід'ємних прав саме конк­ретної людини.) Підведення моральних підсумків недавньої громадянської війни, небувало кровопролитної й жорстокої з боку всіх супротивних сил, породжувало в тогочасній пое­зії різні й неоднозначні ідейні мотиви. Дехто з письменників був, свідомо чи несвідомо, примирений навіть із крайньою жорстокістю класових битв як з явищем неминучим і ви­правданим, мовляв, «далекою метою». (Навіть такий поет, як В. Сосюра, у вірші «Відплата» міг писати «від імені мас»:

«За це ми душим вас, ламаєм ноги, руки і топимо в крові свій нескінченний гнів». Правда, було це в 1920 р..) По-своє­му глибокою й вистражданою була позиція М. Рильського (цикл «Вікна говорять», поема «Крізь бурю й сніг»), П. Ти­чини («Живем комуною»), ряду інших поетів: переболівши кривавицею «жахного вчора» і не забувши її, вони намага­лися знайти рівновагу й натхнення в дні сьогоднішнім, у якому «ростуть жита і юний вітер ходить».

Є. Плужник у книжці «Дні» висловив свій глибоко ви­стражданий погляд на болісну проблему, окреслену суспіль­ною пам'яттю. Рядки із «Скорбної матері» П. Тичини, взяті епіграфом до збірки — «Як страшно! Людське серце до краю обідніло»,— достатньо точно характеризують трагічне сприй­мання поетом подій громадянської війни, яким присвячена більша частина віршів цієї книжки. Чітко одгранені, закуті майже в зовсім мініатюрні об'єми, Плужникові поезії яв­ляють собою гранично конденсовані ліричні драми, де май­же в кожному сюжеті — безвинна смерть, холодно-байдуже вбивство, трагедія злочинне обірваного життя, нерозквіт­лої молодості, епізод з нелюдського світу, в якому загибель

382

людини, «притуленої до стінки», стала звичним, майже побутовим явищем. Хто в нього гине, виступає жертвою?^ Гинуть яскраз прості, добрі люди з того народу, іменем" якого клянуться всі ворогуючі табори: селянин, що «зустрів кулю за лісом, саме там, де посіяв жито» ' («Зустрів кулю за лісом»); юнак, у якого «десь Шевченко і мати»( «А він молодий-молодий»); дрібний службовець, інтелігент, котрий у момент розстрілу згадує, що «на ранок хліба немає у жінки» («Впало—ставай до стінки!»). Є загибель невин­них жертв, але є, хай не часто в Є. Плужника, і смерть ге­роїв, свідомих борців за революцію, і тоді в словах поета — не тільки жаль, але й моральне схиляння перед подвигом:

«Відбулось. Мета моя далека, я такої смерті не боюсь!» («Уночі його вели на розстріл»). Що ж до тих, хто вбиває, то «соціальне» розрізнення їх для автора, зрештою, річ дру­горядна,— йому болить трагізм людської загибелі, обурює моральна нелюдськість, протиправність і жорстокість по­дібних розправ над безвинними й беззахисними людьми. Але важливо пам'ятати, що свій акт поетичного правосуддя Плужник вчиняє не тільки над «генералами» та «офіцера­ми» (як у віршах «Уночі його вели на розстріл», «Сідало сонце. Коливались трави...»), а й над представниками про­тилежного табору, які діяли начебто в ім'я «світлого май­бутнього»,— і над цими, можливо, ще частіше. З незвичай­ною силою сказано про це в коротенькому вірші;

Притулив до стінки людину,

Витяг нагана...

Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, —

Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,

До синців тисли Мотрі груди...

О, минуле! Твоїм васалам

І в майбутньому тісно буде!

(«Притулив до стінки людину»)

Так, «васалів» минулого з їхньою радісною готовністю вбивати й нищити, гнітити й принижувати людину вияви­лось, на жаль, надто багато серед тих, хто боровся начебто в ім'я ідеалів соціальної справедливості. І не тільки в часи Плужника, а й після них.

З віршами Є. Плужника, сповненими непозбутнього бо­лю над «марними» й «немарними» жертвами революції та громадянської війни, в українську поезію ввійшов той не­обхідний для осягнення вищої істини голос «загальнолюд­ської^ гуманності, милосердя, який доти дозволив собі лише

* Плужник Є. Поезії. К., 1988. С 135, 383

П. Тичина в «Скорбній матері» та на сторінках збірки «За­мість сонетів і октав»,— і обидва поети в цьому були не лише суголосні, а й су-мірні один з одним!

Своєрідність світоглядної позиції автора «Днів» поляга­ла у тому, що в його по.езії поєднались дві протилежні й конфліктуючі між собою настроєності: трагічно-болісне пе­реживання втрат учорашнього та суперечностей сьогодніш­нього дня — і пристрасна, хочеться сказати, компенсуюче-рятівна віра в справедливе й людяне майбутнє, шлях до якого відкритий тією самою революцією. «Я знаю: переку­ють на рала мечі. І буде родюча земля — не ця... І буде так:

пшеницями зійде кров, і пізнають, яка на смак любов. Ві­рю» («Я знаю»). Такий знайомий з творів романтичних поетів минулого мотив самоофіри, самоспалення в ім'я ідеа­лу, мети чи віри по-своєму оживає в тихій екстатичності Плужникового самоприречення: «І ось ляжу,— родючий гній,— на скривавлений переліг...— Благословен єси, часе мій! Навчи мене заповітів твоїх!» (...«І ось ляжу,— родючий гній»).

Ідейно-емоційна напруга між двома полюсами—дійсність і мрія, невеселе сучасне й жадане майбутнє — у Є. Плужни­ка така велика, що в деяких його віршах ніби поставлені на діалектичний двобій початок і кінець, вихідна і завершальна «теза» твору (за смислової, ясна річ, переваги останньої).

Правда, його скепсис гостро мислячого інтелектуала ча­сом буває не меншим, ніж його мрійництво, і тоді він просто відгороджується від набридлої «високої словесності»: «Ах, про майбутнє все я переслухав, а про минуле все перечитав» («Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці»).

І все ж для першої книги найбільш характерний отой двоєдиний акорд журби і віри, тверезого критицизму і мрій-ницького пориву до далекого майбутнього, про який так проникливе писав М. Рильський: «Він «не может о другом», він «всегда об одном». А це одне— як дволикий Янус: гри­маса старого, просвітлена даль майбутнього. І в цьому сус­пільне значення Плужникової поезії» '.

Яскраво підтверджують цю думку поеми «Галілеи» і «Канів^,_що увійшли до книжки «Дні». Обйдві-вони моно-"логТчнї, хоча у першій розповідь веде ліричний герой, на­ділений певною сумою характерних прикмет, а в другій— просто роздумливий оповідач. Зате інтонаційні відмінності впадають в око. Якщо в «Каневі» оповідь тече спокійно й розмірене—виважуються відповіді на великі соціально-історичні, філософські питання,— то в «Галілеї» перед на-

» Римський М, Зібр. творів: У 20 т. Т. 13. С. 22. 384

ми—нервовий, уривчастий монолог людини палкої і зболе­ної, справді здатної «на всіх сказати, аа всіх переболіти».

«Галілеи»—поема про драматичні суперечності порево-люційної дійсності й борню сумніву та надій, що роздирає серце поета-гуманіста. Гуманіста тієї великої, класичної школи, який не вірить, що «сотворить добро недобрий», і який, знає, що «сльоза одинока каліки важить більш, ніж промови, баланси і тисячі віршів і драм!» («Галілеи»). Як тут не нагадати про Івана Карамазова в Достоєвського з його знаменитою відмовою од «квитка» на царство небесне, поки на землі може бути пролита хоч одна сльоза замуче­ної дитини! Пошуки правди для «малої» людини, яку герой поеми жаліє й любить, бо й сам уявляє себе порошинкою на «байдужій руці» часу, пошуки історичної правди для ці­лої епохи — тут і б'ється головний ідейний нерв поеми, ле­жить її центральна тема.

Кульмінаційним пунктом твору є опис вищого, остан­нього суду, який здійснюють «дужі, щасливі» люди прийдеш­нього над сучасниками поета і ним самим. Соціальні сим­патії і антипатії Є. Плужника виявлені тут дуже виразно:

будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, его­їсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивате­лі, які «не відали, що творили»; і, нарешті, передбачається справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихенькість» і «маленькість», їм все ж, з глибоким співчуттям скажуть — відпочиньте. «Нині відпус-каєши рабів твоїх, часе! Бо ми бачили муку трою — і віри­ли в радість!» («Галілеи»).

Та це— в далекому майбутньому. А поки що герей му­сить втішати себе вельми умовною, хоча й цілком діалек­тичною, «гармонією» сучасної дійсності:

І я зовсім, зовсім спокійний!

Ах, яка це безсмертна гармонія —

Революція, голод 1 війни,

І маленького людського серця агонія!

(«Галілей»)

Трагічний оптимізм трагічного романтика—ось, ма­буть, найкоротша формула світосприймання поета. Світо­сприймання суперечливого, болісного і все ж глибоко при­вабливого своєю чесністю, щирістю, відданістю моральному абсолютові.

На відміну од поеми «Галілеи» з її строфами і строфо-їдами, що мало не вибухають від внутрішньої вібрації, «Канів» закутий у панцир строгої й вигадливої, спеціально

1^ 141

Зг' г

00

винайденої автором строфіки: зобов'язував сам тон розмо­ви, а крім того — молодий поет звертався до різних фор­мальних напрямів.

«Канів»—поема медитативна і філософська, і розмова іде в ній на теми магістральні, вирішальні для нації в нові історичні часи: село і місто, їхнє сучасне, минуле й майбут­нє, конфліктність Їхніх нинішніх соціокультурних взаємин і можливість гармонії в далекому «завтра», в тих часах, де "«поєднає села і міста велика єдність праці і культури» («Канів»). В суперечках між «селюками» (В. Поліщук пи­сав навіть—«селозаторами») та «урбаністами», які вже тоді велися в українській радянській літературі, Є. Плуж­ник посідав цілком певну і, слід гадати, розважливу пози­цію: «Бо виріс я на межах двох світів—півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого...» («Ка­нів»). Він не писатиме «рядків наївних тихої еклоги», але й не тішитиме душу «в полоні цегли, диму і дротів»— «чу­жий, чужий я цим новим богам, з своїм селянським розми­нувшись богом!» («Канів»). Вірний своїм мріям, поет зма­льовує утопічну картину заобрійного прийдешнього — «коли не буде ні села, ні міста, а будуть тільки люди і сади» («Канів») — і тут же осмикує самого себе, згадавши, які ще злидні й темнота панують «на Вкраїні, де не всім відомі абетка, потяг, мило й олівець» («Канів»).

В цьому, здається,— головний ідейний акцент поеми:' мрійливий Є. Плужник, навіть малюючи знадливі картини золотого майбутнього, суворо кликав до реалізму в сучас­ності, і передусім реалізму у ставленні до колиски нації— села. Бо—«Мільйони сіл, де поруч комнезами й вечірній дзвін до церкви,— знаю вас! Не швидко ви у той щасливий час доженете скрипучими возами! Ще вам не раз звертати на той самий знайомий шлях — проклятий вже не раз — знесилля, муки, темряви й образ, политий потом, кров'ю і сльозами!» («Канів»). Суворе і, на жаль, підтверджене істо­рією пророцтво! А «надтемою» поеми є тема України (на загальнонаціональний масштаб думки вказує вже і симво­лічна в своєму контексті її назва). Автора хвилює проблема складного шляху рідного народу в майбутнє: він бачить всі можливості, відкриті революцією, але попереджає, що ви­рішальними у цьому поступі будуть цінності загальнолюд­ської цивілізації—розум, знання, творчість,-«велика єд­ність праці і культури» та ще — на кожну душу населення — принаймні крапелька пам'яті й любові до того «порогу батьківської хати», від якого «і досі серця не віддер» сам

поет Є. Плужник...

Поезія збірок «Рання осінь» та «Рівновага» — лірична,

зьв

1

а точніше — переважно інтимно-особистісна, глибоко пси­хологічна за характером. Сприймається вона як своєрідні записи з щоденника, зроблені в хвилину душевного пере­живання й забарвлені його неповторно-індивідуальними то­нами. Є. Плужник — великий майстер передавати особли­вості різних станів душі в усій моментальній характерності їхнього виникнення, емоційного тонусу і психологічного «жесту». І — володар особисто виробленої, високодоскона-лої поетичної техніки для такої передачі. Тому і йдеться зовсім не про щоденникову емпірію, а про добірні поетичні плоди бездоганної в своїй щирості й водночас блискуче уза­гальненої психологічної рефлексії: сповідь, інтроспекція, «заглядання в себе», завжди освітлені в нього ніби сторон­ньою, непохитною в 'правдивості, думкою. «Я натомився вічно знати в собі самому—двійника... Душе! Обридлива яка ти! І непримирлива яка!» («Я натомився вічно зна­ти»),— писав поет, маючи на увазі саме цю свою рису.

Отже, це — «історія душі» молодого інтелігента, люди­ни з нелегкою особистою долею, з «гейнівським» іронічним розумом і незвичайно чулим серцем. Історія, схоплена пе­реважно в своїх драматичних, часто суперечливих, настроє­вих моментах. «Соціальних» проблем у прямому розумінні тут майже немає, а от емоційну атмосферу свого часу, .пов­ного тривожних, недобрих передчуттів, поет передав самою кров'ю й плоттю власних душевних колізій, хоча вони й стосувалися вічних питань радості й журби людського існу­вання. . ,

Лірика Є. Плужника майже в усьому внутрішньо кон­фліктна, в ній відбивається поривна, тверда в незримих гли­бинах і разом з тим мінлива в перебіжних настроях натура поета. • '

У віршах, створених після книги «Дні», він, здається, відходить і од пафосу трагічного оптимізму, і від роман­тичної формули саможертовності в ім'я прекрасного май­бутнього; У «РапніЦ_рсені» все це заступається, переважно, мотивами примирення з «осіннім» спокоєм, або навіть жа­данням його. Автор раз у раз вітає цей спокій, вітає його і —^хворій людині важко не повірити — ладен сказати «Про­щайте!» всім молодим поривам, сподіванням і мріям («Пе­редосінній холодок чуття голубить...», «Дивлюсь на все спо­кійними очима, давно спокійним бути я хотів...», «Все більше спогадів і менше сподівань» ^[, бо «ближчає та грань, що жде за нею прикінцевий спокій...», «Вчись у природи творчого

На доказ філігранної майстерності Є. Плужника (всупереч його визивним ескападам про «марність^ віршування загалом) варто відзна-

13* - 387

спокою...» та ін,). І стилістично вірші «Ранньої осені» орі­єнтовані більше на «неокласичну» (М. Рильський переду­сім) холоднувату вивіреність слова, метру, інтонації, рит-мік-н,— автор, здається, відчув нервово-емоційну перенаси­ченість своєї попередньої поезії. Цікаї-о, що в метриці тієї ж «Ранньої осені» рішуче переважає п'ятистопний ямб (39 віршів із 49) — улюблений в українській і російській пое­зії розмір для медитації і розповіді.

Але годі шукати спокою в поезії Є. Плужника, і вся справа в тому, що великий дух життя, діяння, поривання, як казали давні романтики, «Ins Blau» ', безнастанно зма­гається в ній з духом накликуваного спокою, примирення і безнадії. В ім'я нібито спокійного й тверезого аналізу жит­тя він ладен «відтяти» від себе не тільки сподівання й три­воги, а й мрії,—річ для поета, зрештою, неможлива. Кон­фліктність і антиномічність поетичного мислення Є. Плуж­ника такі,'що кінцівка нерідко в нього «вибухає» прямим запереченням початку, завершальна думка бурхлі'.во спро­стовує думку першопокладецу. Як ось у цьому «смиренно­му» вірші, де автор заповідає для себе тихе жит'ія в малень­кому містечку:

Знаю, як мало людині треба. Спогадів трохи, тютюн, кімната... ^ Інколи краєчок неба... ...Симфонія Дев'ята...

(«Місто мале...»}

Щось подібне спостерігається і в роздумах (таких же, як і всі інші,— лаконічних, «раптових», уривчастих) на теми ииезії, віршування, книжності загалом,—їх чимало в двох останніх його збірках. Людина широких знань, невситимий читач, він водночас зболено іронізує над книжкою, «цитат­ною» мудрістю («Ах мудрість цитатна — мудрість гіркаї Вона на горами двига!» — «Минають дні...»), в формі гост­рого парадоксу підтверджує давню істину про самосильну, трудову, сказати б, основу пізнання світу: «Мудрості не вив­читись чужої,—треба помилятися самим».

Діапазон емоційних тональностей у його ліриці не нале­жить до надто широких, але він і далекий від аскетичної звуженості. Хистка рівновага різних смислових полярностей його скептичної діалектики часто забарвлена спокійним мі­нором, але е в нього й кілька таких поезій, де наче розвер-зається прірва розпуки і відчаю—він і тут нічого не при-

чити пишукану семантичну "«гру» автора на анафоричній тотожності складу їспо-», яким починаються три такі різні за значенням — і тчму так і-1»Січііо наближені! — слова, як «спогади», «сподівання» і «спокій».

* Ins Blau [нім.) —в блакіїіи.

388

ховує: «Гряди ж! Рази! Я ниць тебе стрічаю. Ти переміг! Ти подолав, одчаю!» («Знесилений, німий, бездушний май­же»; див. також вірші «Дві паралелі, два меридіани...», «Що не збулось...»). Це могутні у своїй скорботі ліричні поезії. Є. Плужкик знав, що таке грізні вісники долі.

Подибуємо в його поезії мотиви іншого, відмінного зву­чання,»— хай не голосне, але кришталево-чисте й світле ві­тання життю. Це переважно пейзажні малюнки й спричинені ними імпресії («Ніч... а човен — як срібний птах...», «Бла­китний безум...», «Ах, флейти голос над рікою...») або ж вірші про жінку — предмет не тільки чуттєвої залюблено-сті, а й незмінного духовного схиляння поета («Річний пі­сок слідок ноги твоєї...», «Вона зійшла до моря...» та ін.). Віршів такого змісту хай і не густо, але все ж більше, ніж будь-де, саме в «Рівновазі», яка стала творчим зенітом Є. Плужника — ліричного поета. У морських пейзажних шкіцах, якими вона відкривається,— цих найкоштовніших перлинах української поетичної мариністики,— радісна на­солода красою навколишнього світу, вслухання, як «світо-твору тиша вигрімля», ніби переважають «тютчєзський» острах перед тим же нічним нег'им чи перед хаосом розви-рованкх морських глибин.

У «Рівновазі» поет відкрив для себе новий і, слід гада-"І ти, дуже перспективний жанрово-тематичний напрям. Йдеть­ся про цикл віршів, .які можна було б назвати своєрідними ' філософськими баладами; героями в них виступають відомі в історії особистості або ж літературні персонажі. (Як у «Гафмановій ночі» М. Бажана чи вірші «Ходить Фауст...» П. Тичини, тільки у Є. Плужника, справді, «баладніше».) Про що ці вірші? Про середньовічну життєву драму Елоїзн і Абеляра, в якій «довершився подвиг любові, що кохання перебула...» («В листопаді, місяці тихім»). Про лицемірст­во можновладних покровителів культури («Фрідріху, чом не Орфей ти?..») —чи не з прицілом щодо «кремлівського горця», як назвав Сталіна О. Мандельштам,— про релятив­ність усякої істини і про не раз спостережене в науці, полі­тиці, практичному житті розходження між метою і реально здобутими наслідками — вірш про Колумба, який подолав величезні перепони: «...Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь береги!..» («Подолано упертість Ізабелли»). І пре­красний вірш про Гогена, який, здавалося б, знайшов на Таїті найбільше для художника щастя («Ось вона, глибина остання, всіх чуттів первина»),— а завершить почате «неми­нучим Парижем», повернувшись до нього (уже своїми кар­тинами), в вітальні ситих буржуа. Стрімкий розвиток сю­жету, лаконізм, незвичайна місткість кожної деталі, спов-

389

нені тонкої іронії парадокси, загострені антитези — весь арсенал цих Є. Плужникових засобів спрацьовує тут без­доганно.

його поетика така виразна й індивідуальна, що її не­рідко можна пізнати з кількох віршованих рядків.

Цілісність і оригінальність його естетики визначаються передусім їхньою суперечливістю, точніше, антиномічністю. Мрійник, він своєї мрійливості стидається. Поет, він не вірить у свою поезію. «О тишина моїх маленьких рим» — М. Рильський. Романтик, додамо, він не терпить багато чого • з атрибутів романтичного мислення, романтичного стилю — культу «героїв», голосного слова, заквітчаної метафорич- •

пості...

. Є взагалі чимало речей, яких він не тільки не любив,— ненавидів у поезії. Серед них — сентиментальність, поза, «жерстяний» пафос, і вже безумовно — будь-яка аморфність словесного виразу, в якому реалізується художня думка. Все це дають відчути самі його вірші.

У його поезії був такий сильний внутрішній жар і така 'гострота смислових контроверз, що він легко обходився «звичайним», позбавленим прикрашального орнаменту, словником і невеликою кількістю тропів,— переважно тих, що також не претендують на особливу «поетичність». Вирі­шував передусім внутрішній емоційний тонус та ще крайня напруга думки, яка рухалась ніби окремими поштовхами— з глибокими «прогалинами» на місці' опущених логічних ланок («Дуже просто. Гостренька куля заступила йому да­лечінь.— Серце днями собі намуляв,— Спочинь!»; «Мабуть, дуже йому боліло»). Або: «Тільки ґудзик пришити новий,— та і мрій собі серед буднів... Ви! Майбутні!» («Розминувся зі мною сон»). Фігурі еліпсиса належить першорядна, ви­няткова роль в поетичному (точніше, смисловому) синтак­сисі Є. Плужника, і це, звичайно, теж працює на лаконізм

його віршованої мови.

Отже, він володіє, як вправний скульптор доброю, пла­стичною глиною. Фрази і речення в його строфах не тільки імпульсивно-короткі й місткі, мало не кожна — артистич­но завершена, «округла», вміщуючи в собі якусь зав'язь афоризму, якщо не готове «летюче слово» («І буде знову:

два меридіани, дві паралелі — квадратовий рай» — «Дві паралелі, два меридіани»). Або: «Цвітуть думки, і на слова скупіше... Росту» («Цвітуть думки, а на слова скупіше...»). Майже «грибоєдовською» афористичністю він засяє потім у віршованій трагікомедії «Змова у Києві».

Поетична думка Є. Плужника не лише містка й багато­планова, вона здебільшого й гостро діалектична. Антиноміч-

390

ність і оксюморонність, гра антитез і контрастів проникають

у найглибші шари його образного мислення,— варто лише придивитись до незчисленних поєднань-зіставлень таких ре­алій і понять, як світле майбутнє— і «кулі та нужа», краса і сила — і «невелика дірка між ребер», «обрії безмірні» — і «тишина моїх маленьких рим», пізній сум — і «радість передчасна» тощо. І вже справжнім володарем він був у царстві афористичних парадоксів та напівпарадоксів: «Я мов радий—крізь квітень запізнілий побачити дочасний листо­пад.»; «Як у друзів не заробиш згадки — може, не забудуть вороги»; «Може й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати» та ін. І це не просто гра думки:

поет ростро відчував суперечності світу—аж до протиріч у самому собі (а з нього був неабиякий майстер інтроспек­ції). І це відчування доведено в нього до самого способу бачити світ, до власної, сказати б, поетичної морфології (тропи) і власного поетичного синтаксису (фігури). І, на­решті, «система коротких ударів», так точно відзначена М. Рильським (для ілюстрації він наводить вкорочені ряд­ки, рядки-пуанти, що завершують два вірші на спільну тему:

«Ґанок. Труп біля стінки» — або: «А хтось далеко десь ге­нералу: Усі»). «Хаос можна малювати в два способи,— продовжував свою думку автор статті «Про двох поетів»,— чіткими лініями, так, щоб прозорість, закованість і викова-ність форми зумисне не відповідали бурхливості змісту... і лініями гарячковими, химерно й безглуздо переплетени­ми, що зразу непокоять нас своїм неспокоєм. Плужник див­но єднає обидва способи. У своїй недоговореності він зав­жди каже все і до кінця висловлюється: він ні «радості вга­дування», ні його муки не хоче залишати читачеві. Суворий до свого слова, він не ганяється за образами» '.

Найстисліший підсумок своєї поетичної творчості зро­бив сам поет у короткому й довірливому зверненні до чита­ча, яке знаходимо на останній сторінці «Рівноваги». «Суво­рому судові» сучасників він протиставляє зважену оцінку «нащадків безсторонніх»:

«їм промовлятиме моя спокійна щирість». Істинно плуж-никівські слова

- '. Г")

Є. Плужник працював і в інших літературних жанрах — / прозі та драматургії. Він залишив свій слід навіть у галузі ^/ лексикографії, уклавши разом з В. Підмогильним словник «Фразеологія ділової мови», культуртрегерське значення якого для масової (тут — ділової, державної, громадської

• Рильський М. Твори: У 20 т. Т. 13. С. 23.

т

чи виробничої) мовної практики й сьогодні важко переоці­нити. -

Перший і єдиний прозовий твір поета — роман «Неду­га» — з'явився друком 1928 p. Присвячено його було досить поширеній на той час темі — коханню робітника-комуніста до жінки «з класово-чужого табору». Розуміючи, очевидно, всю мілину цього «інтригуючого» балетристичного завдання, автор намагався збагатити виклад певними психологічни­ми колізіями. Критика зустріла роман стримано. Прихиль­ніше поставилась до нього 3. Голубєва в монографії про український радянський роман '.

Значно органічнішою для Є. Плужника виявилась праця в драматургічних жанрах. Протягом 1929 р. журнал «Життя й революція» опублікував дві його п'єси—«Професор Су-.' хораб» та «У дворі на передмісті». Кілька років тривала робота над віршованою трагікомедією «Змова в Києві» (ін­ші варіанти назви — «Інженери», «Брати», «Шкідники». Доля її-була сумна, як і доля автора: тепло зустрінута в літературних і театральних колах, узята до постановки в «Бе­резолі» Л. Курбасом, вона не була ні поставлена, ні надру­кована (опублікував Л. Череватенко тільки 1989 р. в жур­налі «Дніпро»).

У п'єсах Є. Плужника діє переважно сучасна йому ін­телігенція, її ідейно-психологічні типажі, порушуються со­ціальні й національні проблеми. Правда, цікавили його й мешканці міської околиці, маргінальні, як кажуть тепер, типи. «Маленькі» й не дуже щасливі люди, якими постають вони у комедії «У дворі на передмісті». Бідність матеріаль­на (яка обминула хіба що домовласника Рибку) по-своєму «гармонує» тут з нестатками духовними. Випробовуються й «просвічуються» невеселі герої п'єси здебільшого кохан­ням, теж болючим і гірким. Автор знає, що є якась сила — інерція, душевна слабкість, боязкість чи невміння зробити рішучий вчинок,— що не дає людям здолати своє лихо, вир­ватись із занепаду. А втім, найбільш скривджені з чолові­ків—найбільш великодушні: світлі промені «в темному царств'і» автор все ж умів бачити.

Чесність інтелігента — людини з близького йому суспіль­ного середовища — для Є. Плужника визначалась передусім чесністю у фаховій справі, чи це наука, мистецтво або на­родна освіта, і, звичайно, людською порядністю. І не стільки звичні, майже канонічні для тогочасної літератури критерії політичної «перевихованості» й включеності в «масовий ен­тузіазм», скільки ця визначальна етична характеристика

• Голубєва 3. Український радянський роман 20-х років. X,, 1967, 99?

робить позитивними героями старих інтелігентів — профе­сора Сухораба та інженера Лукаша. Правда, в художньому розумінні вони виписані не дуже густими барвами і не без явної декларативності. Та головний інтерес — в їхньому людському оточенні, в гостроті інтриг і кипінні пристрастей, що вирують навколо них.

Драма професора — в глибокому розходженні з родиною, з її молодшим поколінням, представники якого виявляють різні види міщанського егоїзму, бездуховності й пристосу­ванства. Старший син—готовий на все «безробітний», ко­лишній офіцер, другий — шахрай і розтратник-кооператор, третій моститься з кар'єрними цілями в партію, донька стає .нареченою «непмана з прасолів» Голоп'ятого. У цього ділка перспектива такої родинної спілки викликає бурхливе за­хоплення: «Го-го-го-го! Голоп'ятий і Сухорабі Культура І капітал!»'.

Міщанство в усіх його видозмінах, зокрема й міщанство інтелігентське, Є. Плужник зневажав з усією палкістю ра­фінованого інтелектуала й переконаного етичного ідеаліста. Викриває він міщанство і в останній своїй п'єсі, але на пер­ший план тут виходять мотиви соціально-політичні та ідео­логічні. У комедійну стихію твору, сповнену іронії і сарказ­му, вплітають'ся дедалі голосніші трагічні ноти, що й дало авторові підстави назвати її трагікомедією. Але є в п'єсі й 'дещо загадкове,—якщо зважати на можливість її прямого й «непрямого» прочитання. • '

Формально вона витримана повністю в межах тодішньо­го «канону» — п'єса про шкідництво в промисловості та ідейно-політичну диференціацію серед науково-технічної ін­телігенції в добу соціалістичної реконструкції. Але надмірні запевнення в цілковитій «канонічності» твору, що йшли на шкоду елементарному художньому враженню, були, видно, потрібні Є. Плужникові тому, що внутрішньо його п'єса глибоко «єретична» — іншої він і не міг написати, розроб­ляючи цю тему.

Досить точно — переважно в аспектах культури й мо­ви — поставлена в п'єсі національна проблема. Якщо старий Лукаш позитивно й творчо розв'язує для себе «фатальний цей трикутник— соціалізму, нації і .«я», то для Василя не­прийнятне саме слово— СРСР, а шовініст-великодержав-ннк Єремєєв обіцяє в разі успіху: «Мы нацполитикой блес­нем такою, что все украинцы попросятся в хохлов». В осуді як національної непримиренності так і шовінізму та націо­нального нігілізму — одна з сюжетних ліній твору.

' Життя й революція. 1929 \'-- ' С 67. 893

Натхненником б. Плужника в живописанні людських типів і стилістиці твору був, без сумніву, О. Грибоедов з -його безсмертним «Лихом з розуму». Але й наслідувальною цю п'єсу ніяк не назвеш, її персонажі схарактеризовані виразною мовою. «Рапіриі» репліки (Валентина. У мові не­смак, у чутті—хапання... Безмежний. Кохання не знання, а пізнавання), точні, чіпкі характеристики (Аркадій про Ва­лентину: «Героїв чергових ідейна приживалка»); (повні ущипливого лукавства афоризми Василь: «Як два по два — чотири; лівіють погляди — псуються і маніри») зустрі­чаємо у тексті безліч. Так само як і суто лексичні знахідки та «винаходи» у поезії Є. Плужника («думкам устріть», «обутріло», «все даліє», «каменя один приділ — лежати», «світотвору тиша вигрімля», «недомисел природи», «всіх чуттів первина» тощо). Був він справжнім артистом у воло­дінні різноманітним інструментарієм рідної мови.

М. Бажай у мотто до книги «Вибраних поезій» Є. Плуж­ника 1966 р., означивши цю поезію як «одночасово і сильну, і філігранну, і печальну, і оптимістичну, і глибоко індивіду­альну, і соціальне значущу» ', відніс її до найдорожчих цін­ностей української літератури, повернутих народові.

Микола Бажан (1904-1983)

Літературна діяльність М. Бажана охоплює понад шість десятиліть, почавшись 1919 р. публікацією його юнацького вірша в уманській газеті «Громадське життя». В історію української культури він увійшов як видатний поет, громад­ський діяч і вчений, організатор і видавець багатьох універ­сальних видань, очолюючи Українську Радянску Енцикло­педію (тепер — УЕ ім. М. П. Бажана).

М. Бажан народився 9 жовтня 1904 р. в родині військо­вого топографа. Дитинство і юність поета минулії спочатку в Кам'янці-Подільському, а потім в Умані—старовинних українських містечках з багатою історією. (Чи не звідси перші зародки історизму поета—постійного й глибокого інтересу до людських і суспільних уроків минулого?) Нав­чався в уманській гімназії, згодом—в Кооперативному ін­ституті в Києві, та Інституті зовнішніх зносин. Проте ні один з цих навчальних закладів молодий М. Бажан не за­кінчив: перший — через нелюбов до комерції та бухгалте­рії, другий — через його закриття.

^t Плужник Є. Вибрані поезії. К., 1966, 801

Вибір на користь творчості був зроблений ще в Умані. 1920 р. тут перебував «Кийдрамте»—театр Леся Курбаса, і обдарований підліток став його студійцем, а невдовзі вже брав участь у виставі «Березневий каламут», складеній за віршами П. Тичини, В. Чумака та В. Еллана.

У Києві початкуючого поета помітив лідер «панфуту-ристів» М. Семенко, залучив його до співробітництва в га­зеті «Більшовик». Лозунгово-публіцистичною поетикою «пан-футуризму» позначені й ранні вірші М. Бажана, що з'яви­лися в київській пресі від 1923 р.

Деякий час поет захоплювався кінематографом. У другій половині 20-х—на початку 30-х років М. Важан працює в журналі «Кіно» та редактором-фільмів на кіностудії, пише рецензії і статті з проблематики українського кіномистецт­ва, сам створює чимало сценаріїв, більшість- з яких свого часу було поставлено. .

Як учасник літературно-громадського життя він нале- ! жав до очолюваної М. Семенком Асоціації панфутуристів ' (Аспанфут), потім до її нетривалої видозміни—Асоціації працівників комуністичної культури (Комункульт), а з ;