3) Динамічна ощадність речення»'. На думку критика, вта­ємниченого в магію слова, ця лірика асоціюється з графі­кою.

Різьбленні тропи Ю. Липи акумулювали в собі барокові (І. Величковський, Грифіус) та готичні джерела, увібрали ознаки пізнього середньовіччя, дух козацьких літописів, стиль яких відбився в архаїзованій лексиці «Суворості», у важких синтаксичних конструкціях окремих поезій. Втім, подібні тенденції так само були притаманні й творчим по- ' шукам Ю. Дарагана, Є. Маланюка, О. Стефановича, М. Ба­жана. Схильний до історіософічних візій, Ю. Липа володів .надзвичайно гострим чуттям сучасності, поєднаним із гли­боким осмисленням драматичної долі свого народу. Його муза могла бути світлою («Балада»), твердою, як криця («Київські легенди», цикл «Суворість»), медитативною, за­нуреною в екзистенціальну проблематику буття («Зорі ве­ликі дрижать...») і воднораз — гнівною, коли йшлося про зневаження людських цінностей, особливо відчутне на еміг­рації, як от у вірші «Прокляття»:

Бездумність псів, що лижуть кість суху, Нагороди притулком теплим. Боже, Вкажи брудним ропухам купи листя І гайворїжам їх кйлю'чі гнізда.

1 Маланюк, є. Книга спостережень., т. 1. С. 232. 864

А тим, хто злочин тління розсівають. Убійникам з'явись у гніві. Указуючи путь, що безконечна, — Хай з божевільним поглядом од жаху Покинуть справедливу Батьківщину І іншої довіку не знайдуть.

Тут 'Ю. Липа продовжував традицію старозаповІтних пророків, в одкровеннях яких розкривалося Боже прови­діння, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка. Невдовзі його лірика, що поступала від прозорого звукового образу до густого метафоричного вислову, а далі—оголеності філо­софської думки, особливо засвідченої останньою збіркою «Вірую» (1938), еволюціонувала до автологічності. На жаль, Ю. Липа не вважав себе поетом (подібні приклади траплялися в українській літературі, напр., М. йогансен). Він не міг не бачити, що його вірші не в усьому сприйма­ються читацьким загалом, і це, очевидно, зумовило його скепсис.

Втім, перед нами талановита лірика, елітарна, лірика високої культури поетичного мислення. Вона поставила Ю. Липу в один ряд з київськими «неокласиками» та пред­ставниками «празької школи», котрі в драматичній атмо­сфері національного та духовного відродження в Україні першої половини XX ст. накреслювали перспективні лінії розвитку української літератури.

Василь Гренджа-Донський (1897—1974)

Провідне місце в історії літературного розвитку Закар­паття 20—30-х років посідає В. Гренджа-Донський — пись­менник, журналіст, громадсько-культурний діяч. Ба­гато в чому йому довелося бути першим, його поетична ?бірка «Квіти з терням» (1923)—перша на Закарпатті книжка світського автора, написана українською літера­турною мовою; він перший у художній творчості почав ут­верджувати ідею возз'єднання Закарпаття з радянською Україною; редагував перший закарпатоукраїнський літе­ратурно-художній журнал «Наша земля» (1927—1928), що відігравав велику роль в поширенні знань про українсь­ку культуру й літературу.

___ Біографія В. Гренджі-Донського типова для інтеліген­ції цього краю, свідомо життя якої почалося ще в умовах

, • - • •^t ' • ;• • . . ,. .,•».,

Австро-Угорщини. Вона пройшла окопи першої світової війни, боролася за радянську владу в Росії і в Угорщині, була свідком насильного приєднання Закарпаття до Чехо-Словаччини й постійно з надією дивилася на Україну.

Народився В. Гренджа-Донський 23 квітня 1987 р. в с. Волове (нині Міжгір'я) у сім'ї лісоруба. Закінчивши цер­ковну дяко-учительську школу, він із 12 років починає тру­дове життя, працює помічником дяка, листоношею, 1915 р. складає іспит за неповну середню школу; цього ж року його мобілізовано до австро-угорської армії, відправлено на фронт. Після закінчення першої світової війни і розпаду .Австро-Угорщини В. Гренджа-Донський їде до Будапеш­та, де бере участь в Угорській революції, після придушення Угорської республіки молодий поет нелегально поверта­ється додому, де поринає в літературне життя. Вже перші '1 його збірки «Квіти з терням» (1923), «Золоті ключі» (1923), «Шляхом терновим» (1924) засвідчили, що в літературу прийшов самобутній, талановитий поет. Всупереч традиці­ям XIX ст., коли живе народне слово зневажалося, В.Грен- ^ джа-Донський звертається до народу його мовою, запо­чатковуючи, власне, нову українську літературу на Закар­патті.

Провідне місце в ранній поезії В. Гренджі-Донського посідають соціальні мотиви. Поет оспівує революційне пе­ретворення світу, висловлює віру в той час, коли «здіймем руки всі до бою — і спадуть кайдани». Значення його пер­ших збірок, особливо «Шляхом терновим» не тільки в то­му, що дя книжка, написана літературною мовою й видана фонетичним правописом; айв тому, що пристрасне слово поета закликало народ до активної дії, його палкі звер­тання: «Раби до бою, за любимий край!» сповнені щирої любові до рідної землі.

Від наслідування фольклору поет переходить до влас­них оригінальних поетичних і образних структур, свідомо підносить своє поетичне слово за соціальне й національне визволення краю. Поетична творчість В. Гренджі-Донсь­кого засвідчує, як розвивався його стихійний талант, як оволодівав поет лексикою сучасної української літератур­ної мови, опановував розмаїття художніх форм.

Редагований 1927—1928 pp. В. Гренджею-Донським жур­нал «Наша земля» об'єднав навколо себе прогресивних письменників, популяризував найкращі твори українсь­кої літератури. Цензура постійно переслідувала «часопис»^ і на початку 1929 p. він був заборонений. Поезії В. Гренд-жі-Донського, друковані па сторінках цього видання, зма­лювали злиденне життя пр&стого лЮдУ:

зве

Пани... Тюрма-Печаль... Журба...

Кайдани... Поліцай... Оце мій рідний край!

(«Оце мій рідний край*)

Одночасно В. Гренджа-Донський виступив і як прозаїк. Перша книжка його прози «Оповідання з Карпатських по­лонин» (1925, перевидана в Харкові, 1928) присвячена ма­льовничій природі українських Карпат, звичаям і побуту самобутнього гірського краю. На сторінках «Нашої землі» письменник надрукував цикл оповідань, який згодом склав збірку' «Назустріч волі» (Ужгород, 1928—1930). Основна тема книжки — відтворення революційних подій на Закар­патті у 1918—1919 pp., боротьби з румунськими королів­ськими військами, що окупували південно-східну частину цієї землі.

Мала проза В. Гренджі-Донського представлена тво­рами історичної іематики («Бунт у твердині», «На бабин вечір», «Під ворожими багнетами»), про соціальний визиск селянства й міського робітництва («Там, де вовки неситі виють», «Продана дитина», «Повінь», «Ужгородський го­тель «Солома», «Куди вітер віє», «Попадянка», «Нещасна доля з тими українцями»); в них автор викриває силу­вану чехізацію та мадяризацію українського населення («Країна темряви, нужди, голоду й... чехізації»). Завдяки своїй актуальності оповідання, нариси, репортажі письмен­ника — вражаючий художній документ про життя того­часного Закарпаття.

1928 р. у Харкові виходить збірка поезій В. Гренджі-Донського «Тернові квіти полонин». Літературна критика щиро привітала книжку, «Літературна газета» назвала по­езію В. Гренджі-Донського «жаринкою під попелом». З по­чатку 30-х pp. В. Гренджа-Донський відходить о,; активного руху, пафос його поезії пригасає. Остання довоєнна збірка «Тобі, рідний краю» (1938)—це переважно поетична ін­терпретація фольклорно-етнографічних та історичних сю­жетів.

Тоді ж виходять його великі епічні твори—поема «Чер­вона скала» (1930—1938), в основі якої—народні пере­кази про Хустський замок; повість «Ілько Липей карпатсь­кий розбійник» (1936, Львів) — розповідь про одного з останніх карпатських опришків, який загинув од жандарм­ської кулі 14 вересня 1935 p.; історична повість «Петро Пет* рович» (1937), події якої відбуваються у XIV ст.

867

Після окупації Закарпаття у 1939 p. поет потрапляє д6^ фашистського концентраційного табору, звідки рятується втечею до Братіслави. У Словаччині він проживе другу половину свого життя. Помер письменник 25 листопада 1974 p.

У повоєнні роки В. Гренджа-Донський пише поезії, дра­матичні твори, оповідання, повісті, багато перекладає. Йо­го вірші нерідко пройняті тугою за рідним краєм, але є в них і мажорні настрої, зумовлені новими історичними об­ставинами — возз'єднанням Закарпаття з Україною. Не­рідко ця поезія хибує на описовість, декларативність, об­разну одноманітність, як і вся тогочасна українська літе­ратура радянської доби.

На схилі віку В. Гренджа-Донський багато уваги при­ділив драматургії, створив цикл оригінальних драматичних взірців, у яких звернувся до різних періодів історії Закар­паття, намагаючись відобразити традиції мальовничого краю, побут і життя його мешканців, міфологію, пісенну культуру цього регіону Карпат. На підставі народних мі­фологічних уявлень верховинців написано поеми «Скам'я--нілі серця» (1956) і «Русалка» (1945—1956). Карпатські опришки стали героями трагедії «Попадя», що є варіантом обробки баладного сюжету про «камінну душу». У драма­тичній поемі «Верховина» (1954) в трьох символічних кар­тинах відтворено багатовікову боротьбу закарпатців за своє визволення з-під іноземного поневолення. Старовин­на легенда про вигнання татарських орд опрацьована в драматичній поемі «Золоті ключі Срібної Землі» (1955), яку поет вважав кращим своїм драматичним твором. У дра­мі «Зруб» (1948—1963) зображено тяжке соціальне ста­новище закарпатських лісорубів перед першою світовою війною. Трагедію українського села Токаїк на Східній Сло­ваччині В. Гренджа-Донський відтворив у драмі «Токаїк» (1952—1956).

У його післявоєнній прозовій спадщині — кілька повіс­тей та романів («Петрик», «Світанок над горами», «За­пропащені роки»). Пишучи роман-трилогію «Сини Верхо­вини», автор прагнув подати художню хроніку життя краю з кінця XIX ст. до новітніх часів. Однак вдалося завер­шити тільки першу книгу трилогії, у якій оповідь доведена до 1921 р. Перед читачем постає панорама життя старої Верховини: побут, звичаї, вірування, класова, національна й релігійна боротьба, вражаючі картини вогнного лихоліт­тя, ,прагнення до возз'єднання з Україною, пробудження 'до політичного й культурного життя.

Головний герой роману—Любомир (Продан) Гри.

368

нюх — постать багато в чому автобіографічна. Син верхо­винського селянина-лісоруба, він проходить жорстоку жит­тєву школу в умовах старої Австро-Угорщини, його харак­тер гартується на фронтах першої світової війни і виростає у свідомого захисника прав свого народу. Особисте життя Гринюха тісно переплетене з бідами й турботами усіх вер­ховинців. Роман «Сини Верховини» не тільки художній твір, вїн—цінне джерело пізнання соціально-економічно-го, культурного поступу, настроїв закарпатських українців перших десятиліть нашого віку.

В. Гренджа-Донський залишив, цікаві «Спогади», на­повнені значним фактичним матеріалом. Про своє життя й літературну творчість письменник розповів у контексті історичних подій і ка-таклізмів, що відбувалися впродовж першої половини XX ст.

Оглядаючи різнобічну літературну спадщину В. Гренд-жі-Донського, маємо підходити до неї історично, з враху­ванням тих умов, у яких жив і творив письменник, того лі­тературного оточення, в якому він перебував, вирізняючи головне: він був одним із перших, хто почав творити нову сучасну українську літературу на Закарпатті й художньо втілив у своїй спадщині довготривалий і нелегкий шлях цього району нашої землі до всеукраїнської єдності.

Микола Терещенко (1898—1966)

Ім'я М. Терещенка сучасне покоління читачів пов'язує з блискучими перекладами з Еміля Верхарна: «Вечори, ро­зіп'яті на обрії в огнях, в болотах відбили тугу і благання...» У 1966 р. вийшло «Вибране» відомого бельгійського поета з передмовою перекладача. А ще невдовзі перед цим був за­вершений «гідний пошани труд» (М. Рильський) —двотом­на антологія французької поезії, в якій представлено 250 поетів з біобібліографічними даними й стислими характе­ристиками. Саме ці два явища в українському літературному житті певною мірою відвернули увагу від М. Терещенка— самобутнього й оригінального поета. Сучасникам, зокрема молодим, мало що в «цій м'якій, тихій, делікатній... з печат­тю інтелігентності в усьому» (І. Дзюба) людині нагадува­ло її буремну молодість і неабияку творчу й літературно-будінннчу активність зачинателя нової літератури. Разом з тим протягом 20-х pp..його ім'я було в цевд-рі уваги кри-

Зв9 '

тиків, а вірші й переклади постійно з'являлися у різних то­гочасних часописах.

Народився М. Терещенко 13 вересня 1898 р. в с. Щер­бинці на Полтавщині (тепер Золотоніського району Чер­каської області). Навчався у Золотоніській гімназії, згодом у Київському політехнічному інституті. Вірші почав писати ще в гімназії, вперше опублікував їх у 1918 р. в «Літератур­но-науковому віснику». А ще через рік почали його поезії друкуватися в «Мистецтві», в «Музагеті». «Червоному він­ку». Це були емоційно-проникливі, повні людяного змісту вірші з вправною технікою. Але в цілому вони не були по­зитивно сприйняті пролетарською критикою, оскільки в них переважали настрої безмежності й мрійності, а теми борні за волю, співчуття до гноблених розкривалися не з допомо­гою крицево-рішучих ритмів, а в сполуці з меланхолійними інтонаціями й традиційними ямбами. Поет передавав приро­дні людські настрої — печалі й ніжності («Печаль і ніж­ність— о, як розняти в душі поета печаль і ніжність»), а це сприймалося як занепадництво. «Не на часі» вважалось за­хоплення поета народнопісенною творчістю, яке простежу­валося у ранніх віршах «Ой летять над синіми борами кру­ки...», «Що в долині білі вівці, а на кручі гай...», «Чи тополя гнеться, а чи воля серед поля...» та ін. Вже публікація поезій М. Терещенка в «Музагеті» — органі символістів — давала привід шукати витоки його творчості в символізмі. Цим і пояснюється те, що поет не включив їх до своєї пер­шої збірки «Лабораторія» (1924).

За час від перших публікацій до появи «Лабораторії» в світогляді поета відбулась еволюція, зумовлена художньо-літературними пошуками тієї доби. Не відсторонюючи себе' од подій в країні й літературі, від пролетарського мистецт­ва, М. Терещенко сходиться з групою М. Семенка, бере участь у літературних об'єднаннях «Аспанфут» і «Комун-культ». Друкується у виданому В. Поліщуком альманасі «Гроно» Після розколу «Комункульту» входить до «Жовт­ня». І хоча більшість критиків згодом була одностайна, що з футуризмом М. Терещенко був пов'язаний лише орга­нізаційно, однак перехід до іншої «естетичної системи» по­значився на світогляді поета, образному ладі його творів та, власне, й на самій структурі вірша.

У збірці «Лабораторія» помітимо виразне звернення до сучасності. Схвально зустрінута пролетарською критикою, збірка загалом відповідала вимогам доби; основні її моти­ви—сучасне місто, індустріалізація, уславлення людського духу, утвердження віри в людину й працю. Головний герой поезій М. Терещенка — кочегар, робітник. Лексика онов-

870

лена відповідною виробничою термінологією: «риметрс», • «брикс», «казан»,«труби»,«розтруби»,«заводи» і «завкоми»;

Традиційний вірш поступається місцем верлібру, музиці «парових котлів». Тут вміщено віршоване оповідання «Цень-Цань», твори про Леніна («Помер?», «Ленінські за­повіти»). .

Але є в книжці й вірші, зокрема в розділі «Земна книга», в яких відлунюють картини страшного голоду, неврожаю і червоного терору, вони пройняті безмірним співчуттям до людини:

А хліб не родить — поле під боями И позамерзали води. /

Голод. Холод. ' І суд над куркулями,

червоний терор—в зуби, в пику, в серце.

(«Зуб за зуб»)

Далеко не всі з українських поетів 20-х років так від­верто й реалістично писали про муки відірваної внаслідок революційного катаклізму від землі й трансплантованої в чуже середовище сільської людини, як це зробив М. Тере­щенко у вірші «Місто». Всупереч загальній поетичній тен­денції оспівувати пролетаря й пролетарську масу, моноліт­ний колектив у тріумфальному поході, його поезія «Товар» сповнена «жорстокими думками» про долю людей з обру­баним корінням і розтоптаною гідністю:

Товарний вагон, а в ньому пасажири незграбно мостяться, немов худоба, й на їх обличчях, заспаних і сірих — нужда, знесилення, хвороба-Товарний вагон. Але й у ньому люди, а не бездушний проданий товар... Коли ж, коли ж на їх обличчях буде горіть огонь замість звичайних харь?

(«Товар»)

Не типовим серед численних пеанів індустріалізації сприймалося поетове вболівання за природу у вірші дещо пантеїстичного характеру «Дніпро»: «Дніпро: над ним аеро­план, а по мосту автомобіль, І боляче йому од ран, од радіохвиль... і скоро, скоро всю воду викачають для машин, у казани, в резервуари... Дніпро: засмучений такий, заславсь димами, наче тінню».

У 1922 р. вийшла в перекладі М. Терещенка збірка пое­зій Е. Верхарна. «Мало хто з європейських поетів був такий співзвучний творчим шуканням молодої радянської поезії, як видатний бельгійський пост Еміль Вертарт,—зтад^йаэ

371

опісля М. Терещенко'. Відтоді, sa його визнанням, він по­стійно знайомить українського читача з окремими здобут­ками французької поезії — Війоном, Беранже, Гюго, Потье, друкуючи переклади в періодичних виданнях.

Поетична збірка «Чорнозем» (1925) переважною біль­шістю творів присвячена селу. За це промовляли самі назви віршів. «Тов. .Врожай», «Радянський чорнозем», «Селянине (Посівкомпанія)»—отже, звучали заклики до колективіза­ції. Природно властиві його поезії риси спокійної спосте­режливості, виваженості, влучної метафоричності М. Тере­щенко приховував тепер за пролеткультівськими гаслами, в його мові штучно плутались предметно точні яскраві мета­фори з холодною риторикою:—не розпорошуй сили, неза­можник, об'єднуйся в колектив»; і тут же: «над яром ранок креше іскри, мантачать коси на горбах, а роси свій остан­ній жбанок порозливали у полях». М. Зеров слушно назвав.' вірші збірки «газетними фейлетонами» й радив авторові «Чорнозему» повернутись до перекладів з французької.

У 1927 р. М. Терещенко вступає до ВУСППу, тим же роком- виходить і одна з кращих книжок поета цього періо­ду—«Мета й межа», в якій «виразніше, ніж раніше, прори­ваються патетика поетично-філософської думки», «мотиви гуманістичної тривоги», «невідповідність між ідеалами ре­волюції та соціальної дійсності», де автор «повертається до символіко-філософського трактування природи» ². Однак ви­хід цієї збірки ще не засвідчив відхід поета від надмірної соціологізації. Вплив пролеткультівської «літературної по­літики» позначається особливо на наступних збірках «Краї­на роботи» (1928) та «Риштування» (1930); до останньої передмову написав І. Кулик, в якій він називає поета «сві­домим прихильником утилітаризму», тим, хто «твердо взяв настановлення на обслуговування пролетарського читача»³. «Риштування» славлять громохкий індустріальний світ, ге­роїчне неодмінно пов'язується з жертовністю, трагічною за­гибеллю героя.

У ці роки М. Терещенко творчу й перекладацьку діяль­ність активно поєднує з літературно-громадською, він — один із редакторів журналу «Життя і революція», а в 1932 р. входить до складу оргкомітету новоутвореної Спілки радян­ських письменників.

З часом поезія ЛІ. Терещенка позбудеться пролетарсько-футуристичних тенденцій, що в суті своїй були спрямовані

' Тере'щенко М. Трибун і майстер Ц Ііерхарн Е. Вибране. К., 19'68;

Є. 5.