Юрій Липа (1900—1944)

Історія української літератури знає чимало письмен­ницьких династій: Старицькі, Косачі, Кандиби, Гординсь-кі, Вороні, Крушельннцькі... Ось у такій сім'ї в Одесі 5 травня 1900 р. народився Ю. Липа. Від свого- батька, ві­домого прозаїка й поета, активного громадського діяча, одного із засновників Братства Тарасівців, од лікаря Іва­на Липи він успадкував не лише любов до рідної мови, жагу літературної творчості, а й захоплення медициною, зокрема фітотерапією.

У здоровому духовному мікрокліматі української пись­менницької родини форм вався харакіер літератора-гума­ніста, закладалися підвалини національної самосвідомості майбутнього учасника визвольних змагань в Україні 1917— 1921-pp.— козака збройного куреня морської піхоти уряду УНР, невдовзі—заступника командира Одеської січі який пішов слідами свого батька, члена Центральної Ради та Трудового Конгресу. Після крутих воєнних доріг, що про­лягли через Кам'янець-Подільськпй, Ст'іііслівіг та Вин­ники, Ю. Липа опинився в еміграції, ; к^чнп медичний факультет Познанського університету (1929), виконував

Зві

.обов'язки асистента на медичній кафедрі Варшавського універси.еіу. Був він і сгнпендіаюм Лондонського універ­ситету, але недовго, оскільки виступив на оборону галичан. У Галичині, поблизу Яворова —батьківщини його дружи­ни, художниці Галини Захарясевич в с. Буків, і обірвалося коротке життя письменника. Як лікаря, що рятував від смерті вояків УПА, його замордували енкаведисти, зла­мавши дане перед тим «слово» звільнити полоненого за дві години. Це сталося 18 серпня 1944 p. «Його зяайшли через два дні мама, згорьована, з дівчинкою-сусідкою, за­порпаного в землі, битій штукатурці...»,—згадує кошмарну картину дочка письменника М. Лкпа-Гуменецька ¹. Неза­довго перед цим гестапівці у концтаборі Заксенхаузені зни­щили поета Олега Ольжича. ,.'<

Вирваний із життя у розквіті таланту, Ю. Липа зали­шився назавжди в історії свого народу як один із яскравих представників літературного ренесансу на вигнанні. По­тяг до письменства прокинувся в ньому ще в дитячому ві­ці, але батько, добре знаючи «підводні рифи» цієї невдяч­ної праці, намагався «остудити» інтерес свого сина. Тіль-" ки схвалення М. Самійленком та І. Франком перших спроб юного пера визначило літературну долю Ю. Липи. Пере­буваючи в Києві, охопленому трагедією громадянської вій­ни, він — як поет і прозаїк — брав участь у діяльності ви­давництва «Народний стяг», згодом—в еміграції—за­снував літературне об'єднання «Сонцецвіт», став одним із фундаторів короткочасного літературного угруповання' «Танк» (Варшава, 1929).

Досить неоднозначні, якщо не драматичні, стосунки складалися у Ю. Липи з представниками «празької школи» (О. Телігою, Л. Мосендзом та іншими), котрі друкувалися переважно на сторінках львівського журналу «Вісник», а відтак—з редактором часопису Д. Донцосим. Вони зумов­лювалися незалежною позицією митця, його особливими етичними настановеми, гуманізмом, пошуками гармонії національних та загальнолюдських цінностей. Свої погля­ди він обґрунтовував у публіцистичних та наукових роз­відках та есеях («Бій за українську літературу», 1935;-«Українська доба», 1936; «Українська раса», 1936; «При­значення України», 1938, 1953; «Чорноморська доктрина». 1940; «Розподіл Росії», 1941 та ін.). Серед історіософічннх досліджень Ю. Липи про долю України звертає на себе увагу обгрунтування її права на Чорноморський арсенал,

* Липа-Гуменецька М. Про мого батька й діда // Березіль. 1991. № 1.С. 122.

362

виявлення тут генетичних коренів національного буття. Аналізуючи основні культурні тенденції в Європі та в Ук­раїні, Ю. Липа ніколи не трактував людину як засіб пев­ної мети і різко засуджував будь-які теорії тоталітаризму, передовсім більшовизму, вбачаючи в ньому пряме продов-v ження політики «імперських правителів Петербурга» '. При цьому вважав себе спадкоємцем Т. Шевченка, якого нази­вав «Селянським Королем», що «...затримує похід Москов­щини в Великїй Україні й Кубані», -має вплив на Галичи­ну, Буковину й Закарпаття 2. Розділ, присвячений висвіт­ленню постаті Т. Шевченка,— центральний у книжці «Бій за українську літературу», що сприймається як низка тон­ких, саме письменницьких, спостережень над найважливі­шими подіями в українському письменстві. На думку Л. Че-реватенка, «аналогій ця розвідка не має: це одночасно па­норама передбачення, макро- і мікро-аналіз, полеміка і синтез»³. При явному перебільшенні щодо «аналогій» в цілому критик має рацію. .

Творча спадщина Ю. Липи нараховує близько 200 назв. Серед них найпомітнішим видається «роман із XVII сто­ліття» «Козаки в Московії-» (1934) — про події часів Хмель­ниччини, написаний у дусі творів Вальтера Скотта та П. Ку-ліша. Його сюжет позначений динамікою небезпечних при­год українського шляхтича з Полтавщини Петра Сокольця-Вяжевича та його побратимів у Польщі, Росії та Україні. Твір викликав неоднозначну реакцію еміграційної критики:

скажімо, М. Руднйцький заперечував його як «малохудож­ній», на думку ж А. Доленго—то «цінна книжка».

Ю. Липа—автор новел «Нотатник» (1937), «Рубан» («Кіннотник» та інші оповідання» (1946). В Нотатни-. ку» змальовані постаті української національної револю­ції з такою «безпристрасністю», що С. Гординський назвав ЇЇ «майже лікарською» (маючи, напевне, на увазі психо­логічний аспект твору), наголосивши на великій життє­вій достовірності персонажів цієї книжки⁴. Усі прозові твори Ю. Липи—й історичні («Гетьман Іван Мазепа»), й автобіографічні («Світильник невгасимий», спогади про батька) та інші — засвідчують, що їхній автор передо­всім—реаліст, хоча й небайдужий.до романтичних засо-

' ^{липа ю}- ^P03n0^ Росії. Нью-Йорк, 1954. С. 9.

² Липа Ю. Селянський Король // Слово і час. 1990. № 5. С. 52.

³ їереватенко Л. «Господь міцним мене створив і душу дав пероз-ділиму...»/г Дніпро. 1991. № 4. С. 151.

⁴ Г ординський С. Пр-болема української стихії//Назустріч. 1936, 15 дй>'вт, " г - .

363

бів, якими почасти інкрустовані його новели, повісті та романи.

Однак тільки поезія стала справжнім покликанням Ю. Липи. Незважаючи на його скептичне ставлення до власного віршування, саме в цій царині він постав орга­нічно сформованим щодо стилю, тематики і словника. Пер- J ша збірка «Світлість» (1925), надрукована в Калуші—в таборі інтернованих вояків армії УНР, заявила про дебют акварельно-імпресіоністичного лірика, який стрімко еволю­ціонував до виповненої вольовими інтонаціями, строгими історіософічними алюзіями «Суворості» (1931). Критика поставила видання в контекст емігрантської поезії, прой­нятої пафосом державництва та формування національне свідомої особистості, спрямованої на заперечення сенти­ментально-етнографічної традиції, версифікаційної прак­тики в Україні. Є. Маланюк, який у «Суворості» розпізна­вав генетичну лінію поетичного мислення з родоводом від «Повчання» Володимира Мономаха й бароковості часів І. Мазепи та Києво-Могнлянської Академії, наголосив та­кі визначальні ознаки поетичного стилю Ю. Липи: 1) бла­городна ясність виразу; 2) аскетична доцільність слова;