Тарас Шевченко

Петербург. 1839 p. Поетові — 25 років. Вже рік, як він вільний. Викупле­ний з кріпацтва. Шевченко тепер може обирати свій шлях до слави. Можна творити російською мовою романси — їх міг би покласти на музику земляк Михайло Глинка, як це він робив для свого друга — ніжинця Нестора Ку­кольника. Можна писати, крім романсів, російськомовні історичні романи та драми і здобувати, як той же Нестор Кукольник, з монаршої ласки славу і ко­штовні персні...

Зваба велика. Згодом спробує свій поетичний дар відкрити й російською мо­вою — напише поеми "Слепая", "Тризна", та в листі до Якова Кухаренка ЗО ве­ресня 1842 р. зізнається з гіркотою: "Переписав "Слепую" та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим ка­цапським словом! Лихо, брате отамане! їй Богу, лихо! Се правда, що опріч Бога і чорта в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш..."

72

Тарас Шевченко

Це "страшне" — відступництво від рідної мови, від Батьківщини, від національного обов'язку в ілюзорній надії творчо "відбутися", реалізуватися в мові, в культурі іншого народу. Шевченко наважився на своєрідний творчий ек­сперимент і в листі до Григорія Тарновського так пояснив написання поеми Тризна" російською мовою: "Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю".

Що ж, пиши мовою чужою в чужім краю, догоджай — і будеш приласканий, зігрітий славою... та моральну ціну такій славі Шевченко іронічно визначив:

Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори, — От де слава!!!

("Гайдамаки")

Такої слави Шевченко не бажав. Хоча й бачив, що не один українець зробив літературну кар'єру в Петербурзі завдяки російській мові, служінню російській словесності. Письменники українського походження, такі як Василь Капніст, Орест Сомов (псевдонім Порфирій Байський), Олексій Перовський (псевдонім Антоній Погорельський), Іван Кульжинський, опрацьовували українські теми, але вважали, що писати про Україну треба лише російською мовою. В імперсь­ких столицях домінувала одна думка: українська мова — це наріччя, яке повин­но збагачувати російську мову. Микола Надєждін у своєму журналі "Телескоп" висловив офіційну позицію і влади, і російської літературної еліти: "Віднедавна з'явилися у нас вдалі спроби літературного опрацювання малоросійського наріччя. Декому ці спроби видаються порожньою, непотрібною забавкою. Але я думаю навпаки. Малоросійське наріччя може також прислужитись і збагаченню нашої мови. Нехай українці знайомлять нас із ним у своїх поетичних думках, у своїх добродушних "казках". Ми повинні їм щиро бути вдячні"'.

Що вже казати про росіян, коли славетний Михайло Максимович хоч і об­стоював незалежний статус української мови, проте також поділяв думку щодо її функції нарощення лексичного потенціалу російської мови і вважав придатною лише для народної поезії, а уродженець Харкова, редактор впливового журналу "Вестник Европы", на сторінках якого з'явилися українські твори Гулака-Арте-мовського, Боровиковського, Опанаса Шпигоцького, статті того ж Михайла Максимовича, М. Каченовський дивився на українську мову як на своєрідний лінгвістичний феномен і переконував, що вона "в теперішньому своєму стані спроможна тільки на "жартівливі твори", як-от перелицьована "Енеїда", і підне­сення її до рівня літературної пов'язане з нездоланними труднощами"².

Нема підстав не вірити Григорію Данилевському, який згадував розмову Оси­па Бодянського з Миколою Гоголем восени 1851 р. На запитання Осипа Во­линського, як Гоголь оцінює талант, поезію Шевченка, той відповів:

"Нам, Осипе Максимовичу, треба писати по-російському, — сказав він, — треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї, панівної мови для всіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів має бути єдина святиня — мова Пушкіна, яким є євангеліє для всіх християн, католиків, лю-теранів і гернгуттерів"³.

73

Тарас Шевченко M. Жулинський

•:>V
/Ф			КОБЗАРЬ
'ШшШа	Шиь	T.	ШЕВЧЕНКА.
	Яв,
vm WW/ шші^-Ж^'			««я».
""^ЗЭЙМИЩШЯУ 'ЙклHИи*
ЩШ Як.
			1840. ВЪ ТИПОГРАФш Ж. ФИЩЕРЛ.

Фронтиспіс першого видання "Кобзаря" Т. Шевченка. Офорт В. Штернберга

Не лише в столицях Російської імперії — Санкт-Петербурзі та Москві — майже не лунало голосів на захист української мови як літературної, придатної для формування національної літератури. В університетському Харкові, де за­родилася перша українська періодика, журнали "Украинский вестник" і "Харь­ковский Демокрит" публікували окремі твори українською мовою, а "Украин­ский журнал" взагалі не надрукував жодного україномовного твору. Все це свідчило про тотальне неприйняття літературного статусу української мови і змушувало українських літераторів Шукати свою нішу в російській літературі, а отже, втрачати творчі можливості для власного національного самовизначення. Ігнорування українцями рідної мови загрожувало розгортанню надзвичайно важливого процесу витворення українського суспільства. Згодом, перебуваючи в Седневі в 1847 p., Шевченко написав передмову до другого, на жаль, нездійсненого, видання "Кобзаря", в якій виклав свої погляди на сучасний стан української літератури і на перспективи розвитку національної літератури. Шевченко наполягав на піднесенні рівня української літератури через глибоке пізнання життя свого народу, володіння рідною мовою і завдяки незалежній національно свідомій позиції літераторів, які повинні забезпечити самостійний шлях розвитку української літератури.

"А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди".

Тих письменників-українців, які відцуралися рідної мови, служили чужій культурі, пристосувалися і зрадили свій народ, Шевченко осуджував і проти-

74

Я. Жулцнсъкий

Тарас Шевченко

ставляв їм справжніх патріотів Караджича і Шафарика: "Чому B.C. Ка-радж/ич/, Шафар/ик/ і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а ос­тались слов'янами, щирими синами матерів своїх, і славу добру стяжали?"⁴.

Молодий Шевченко потрапив у духовну атмосферу Санкт-Петербурга з ве­ликими надіями на творчу самореалізацію як в образотворчому мистецтві, так і ь мистецтві слова. Перед ним відкривалися нові можливості естетичного вис­ловлення, він відчував, що його внутрішні творчі ресурси великі. Ясна річ, що відкрити себе в словесному мистецтві можна було, маючи такий природний дар образного мислення, російською мовою, що й засвідчили успіхи товариша Гого­ля по Ніжину Нестора Кукольника, того ж Миколи Гоголя (згадаймо тріумфи прем'єр драми Нестора Кукольника "Рука Всевышнего отечество спасла" 1834 р. і "Ревізора" Миколи Гоголя в 1836 р.). Українська літературно-мис­тецька еліта в імперських столицях без особливих вагань прийняла ідеологічні правила гри , засновані на великодержавній концепції офіційної народності , і ганила будь-які спроби "своїх", вихідців з України, писати українською мовою. Згадаймо, як викупаний в імперській славі модний драматург і поет Нестор Кукольник у товаристві відомих літераторів і державних чиновників напав у 1840 р. на П. Мартоса за видання "Кобзаря" Шевченка, бо його спрямуван­ня, мовляв, шкідливе й небезпечне, і пропонував заборонити польську, мало­російську і в остзейських губерніях німецьку"' мови. Звісно, Шевченко відчу­вав і духовну, і матеріальну підтримку в своїх пориваннях висловити рідною мовою те, що незримо пульсувало в судинах національного організму, з боку Євгена Гребінки, який і сам писав українською мовою, багатого українського землевласника П. Мартоса, цензора П. Корсакова, який схвалив до друку "Кобзаря" і надрукував позитивну рецензію в журналі "Маяк", художника Івана Сошенка, конференц-секретаря Академії мистецтв, російського пись­менника, українця за походженням Василя Григоровича, художника Карла Брюлова, поетів Василя Жуковського, Петра В'яземського... Але петербурзь­ка атмосфера національного знеособлення гнітила Шевченка. Він усвідо­млював, що єдиний порятунок від розчинення в середовищі російської культу­ри і літератури полягає не просто у зверненні до рідної мови, а в творенні на­ціональної літератури національною мовою; з її допомогою — засобами національної літератури і мистецтва — необхідно формувати українську націю, визначити історичний сенс і перспективу її буття, етнокультурну унікальність українства. "Його перейнятість Україною була унікальним явищем в інтелекту­альній історії того часу, — зауважив Юрій Луцький, — і в своїй самотності й пристрастності він був постаттю, яка майже не знала напівтонів'⁴'.

Шевченко усвідомлював і свою самотність, і свою пророчу місію воскресіння Слова, і месіанську — призначення Поета як виразника волі Господа. Слово має набути особливої духовної сили, інакше воно не відкриє рабських вуст, не зігріє охололих душ, не запалить святим вогнем творчості, не стане духовним пастирем рідного народу. Шевченко чув у собі це слово; воно народжувалося в ньому, визрівало і просилося йти "помеж люди". Він знав, що слово як духовна естетич­на сила здатне врятувати людину від принизливого знеособлення. Слово для Шевченка — духовна і моральна основа, джерело енергії для самоздійснення. У поемі "Неофіти" поет благав Бога:

75

Тарас Шевченко

M. Жу.іинськиі

Пошли мені святее слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти!

Ця молитва з явиться в поета згодом, а поки що в перший рік своєї волі Шев- і ченко втішався свободою і свою радість висловлював у листі до брата Микити від 15 листопада 1839 p.: "Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого | не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком, робити, що хо- [ чеш, ніхто тебе не спинить .

Можна було влитися в стихію російської літератури, опрацьовуючи ук­раїнську історію, міфи, перекази, легенди, казки і бодай таким чином будити інтерес до України, бо як було інакше пробитися до українського читача? Але Шевченко не приймав такого компромісу, він не сумнівався, яка в нього душа, тоді як Микола Гоголь у листі до А. Смирнової в грудні 1844 р. із сумнівом виз­нав: "Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская..."⁷.

У цьому ж листі до брата Микити Тарас Шевченко двічі повторив прохання писати до нього "по-нашому": "Ти, будь ласкав, напиши до мене так, як я до те­бе пишу, не по-московському, а по-нашому"⁸.

Російська мовно-культурна атмосфера загрозлива для творчого "я". Шев­ченко це усвідомлював, обдумуючи перспективи академічної кар'єри (лист до Г. Ф. Квітки-Основ'яненка від 19 лютого 1841 р.) і водночас переймаючись від­чуттям необхідного і неминучого відчуження від імперської культури. Живопис, навіть якщо він був на ' малоросійську тематику', таїв у собі цю загрозу інтегру­вання в імперську культуру, що передбачало певний ритуал служіння, соціально­го пристосування і неминучої втрати самовираження у словесному міфотворенні національної історії й культури. Як пише Оксана Забужко, "на тому, малярсько­му, шляху міф не мав шансів зреалізуватися — адже "міфічна свідомість, — ци­тує далі дослідниця О. Лосева, — повинна дати слова про історичні факти, оповідь про життя особистостей, а не просто їх німу картину. Міф — "поетич­ний", а не "мальовничий". Без "поезії", точніше кажучи, без слова міф ніколи не торкнувся б глибини людської і всякої іншої особистості. Він був би зв'язаний на­завше споглядально-пластичними формами й ніколи не зміг би виразити того, на що спроможне тільки слово. Слово '— принципово розумне та ідейне, тоді як об­раз і картина принципово споглядальні, зорові й "ідею" дають^они лиш остільки, оскільки вона вимовна у видимому. Міф куди багатший. Його "змисловість" охоплює не тільки матеріально-тілесні, але й усякі розумні форми"⁹.

Шевченко сміливо зазирав у цю звабливо таємничу прірву національного зне­особлення, якою була імперська мовно-культурна атмосфера, випробовуючи її "силу притягання" і своїми живописними творами, і російськомовними повістями, "Щоденником", але відчував-усвідомлював, що ця прірва його не проковтне, що йому, як національному митцеві, не загрожує розп'яття на імперському хресті творчого і світоглядного "дуалізму", роздвоєння на "імперську" і "малоросійську" форми самовираження. Певна річ, що тривога наповнювала його душу, сумніви гнітили свідомість, але це це були сумніви щодо того, якою мовою і для якого на­роду поет має творити. Він, мов той міфічний Пророк, посланий на землю Богом:

Свою любов благовістить. Святую правду возвістить!

76

M. Жулинський

Тарас Шевченко

Тривожив Шевченка сам шлях його Слова до свого народу. Шлях передусім І духовний, бо призначення Слова — трансцендентне та інтегральне, спрямоване в майбутнє, отже, наділене місією націєтворення через розгортання духовної історії України, символічно персоніфікованої у витвореному Шевченком ав­торському міфі. Тільки в національному слові, тільки в духовних межах національного світу Шевченко прагнув самоздійснитися, міг реалізувати високе своє призначення духовно консолідувати українство завдяки "поетичній транс­формації власного життя в художньо-цілісний національний міф..."¹⁰.

Тому так манила Шевченка магія поетичного слова, бо слово володіє особли­вим чаром пробудження міфопоетичного мислення, викликання з глибин пам'яті чутливих асоціацій, зримих в уяві образів, пригаслих голосів... Слово творить си­стему духовної взаємодії між поетом і його народом у сфері індивідуально-осо-бистісного сприйняття. Шевченко відчував естетичну необхідність віднайдення нових ціннісних стратегій, з допомогою яких пробуджена індивідуальна духовна енергія вливалася б у процес національного самоусвідомлення народу. Тому він відсилав свої думи в Україну, туди, де ще жива народна душа, зігріта рідним сло­вом, не друкованим, а мовленим, співаним, молитовним...

Своє духовне "я" він наче відділяв од себе, приреченого на фізичне буття в холодному ненависному Петербурзі, і відсилав його в Україну з пророчою місією будити національну свідомість.

Це не роздвоєння особистості, не розщеплення внутрішнього "я" між виму­шеним компромісом "вжитися" в столиці та відбутися як митець, і національним обов'язком. Також інтуїтивним, але вже зримим, усвідомлюваним, бо тривав процес світоглядного оформлення національної позиції.

Шевченко знав, що він зобов'язаний кимось, отим вищим, божественним по­кликом відбуватися в Україні — повернення в "нашу Україну" неминуче. Зга­даймо "Заповіт". Але для нього важливіше повернути, послати в Україну своє Слово. Як духовного гінця, який має провістити про його буття в Петербурзі, та в Україні відкритися в істинному почутті та змісті.

Отже, Шевченко на волі — в імперській столиці. Але внутрішньо він у не­волі, бо його слово тут не має волі.

Дні 25-річного Шевченка кипіли жадобою пізнання — вивчав французьку мову, огромом книг молодий студент Академії мистецтв розширював межі свого історичного мислення. Читав про минуле України у працях Дмитра Бантиша-Каменського ("История Малой России..."), Опанаса Марковича, Миколи Го­голя, в рукопису вивчав "Історію Русів", захоплено перечитував Івана Котля­ревського, Григорія Квітку-Основ'яненка, Євгена Гребінку... Його тривожило ослаблення історичної пам'яті, забуття народом свого славного і свого безталан­ного минулого:

Все йде, все минає — і краю немає. Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

Дні його пролітали вихором у яскравому поспіхові не оминути модний літе­ратурний салон, концерт, прем'єру в театрі, мистецьку виставку... Та молода душа страждала, думки розривали спокій вечорової самоти і ставали "на па­пері сумними рядами"...

Молодому Шевченкові важко зі своїми думами, що їх "лихо на світ на сміх породило". Поет запитував себе, у своєї долі, нащо кохав, нащо доглядав свої

77

Тарас Шевченко M. Жулинсъкий

думи, свої квіти, своїх дітей, нащо з І ними плакав? Чи знайдеться в світі І бодай одна душа, одне "дівоче серце, карі очі", "що заплаче на сі думи"?

Одну сльозу з очей карих — І пан над панами!

Шевченко болісно переживав, куди ж подіти свої думи, що їх він так лю­бовно вирощував, доглядав:

В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я — тут загину.

("Думи мої, думи мої")

Молодий поет у 1839 р. пророчо

засвідчив: його поетичні думи, його

пісні, його квіти-діти підуть в Україну,

В. Штернберг. а сам він тут, в імперській столиці, за-

Тарас Шевченко за роботою. гине. На початку 1840 р. Шевченко

илюецо. Io4U p. намалював олійними фарбами перший

автопортрет. Романтичний, пишново-лосий, з гострим поглядом великих темних очей, різкі "хвилі" неспокійних брів, міцно стулені вуста — скільки душевної напруги, вольової рішучості й творчої діяльності випромінює цей пластично досконалий образ художника! Синьо-зелені тони відтіняються червоним проблиском гарячого подиху без­смертя. Не віриться, що "сльози за Україну" рвуть його серце —

Серце мліло, не хотіло Співать на чужині...

Тільки сльози за Вкраїну.. А слова — немає...

Шевченко знав — переконував себе, що журбою не накличе собі кращої долі, тому волів заховати свою печаль, свою скорботу "коло свого серця", і хай би це лихо, ця змія люта виморювала його душу, аби лише "вороги не бачили, як лихо сміється...".

У лютому 1839 p., коли Шевченко вів поетичігу розмову зі своїми думами-пе' реживаннями, славний Євген Гребінка познайомив його з українським поміщи­ком Петром Мартосом, якому заманулося мати свій акварельний портрет. Під час сеансів Петро Мартос побачив рукопис поезій молодого художника і за­мірився оплатити видання творів Шевченка окремою книгою. 18 квітня 1840 р. в Петербурзі з'явилася перша збірка поетичних творів Тараса Шевченка під на­звою "Кобзар", рукопис якого до друку підготував Євген Гребінка. До книжки ввійшло вісім творів. Першим серед них були "Думи мої, думи мої, лихо мені з

78

pf. Жулитький

Тарас Шевченко

вами! Далі — "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думки" ("Нащо мені ІЧорні брови"), "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч". Але цензу-|разробила викреслення з "Катерини" і з вірша "До Основ'яненка". У більшій частині накладу збірки було зроблено купюри також у поемі "Тарасова ніч" та нові викреслення у вірші "До Основ'яненка".

І все ж таки то була велика духовна перемога поета над мовчанням, яке стало немилосердним у своїй зайнятості перекрити шлях до творчого самоздійснення. Шевченко створив книгу — духовного завойовника, якому довірив боротьбу за людські душі, що заціпеніли в бездіяльній самотності й ладні були повторювати слідом за чужими повчальниками:

Німець скаже: "Ви моголи". "Моголи! Моголи!"

Німець скаже: "Ви славяне". "Славяне! Славяне!"

І зразу ж безжальний, як спалах хірургічного скальпеля, докір-осудження поета:

Золотого Тамерлана Онучата голі.

Славних прадідів великих Правнуки погані!

("І мертвим, і живим, і ненарожденним... )

За життя Шевченко потримав у руках іще два видання "Кобзаря" — "Чиги­ринський Кобзар і Гайдамаки" 1844 p., який з'явився друком завдяки зусиллям петербурзького книготоргівця і видавця Івана Лисенкова, і 1860 р. — у пере­кладі російською мовою за редакцією Миколи Гербеля.

Виряджав молодий Шевченко свої думи — "квіти мої, діти!" — в Україну в образі народної книги, яку начебто витворив для свого народу, написаної мовою свого народу. Виряджав у надії, у переконанні:

Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу...

("Думи мої, думи мої...")

Внутрішньо самотній поет уявляв себе кобзарем Дармограєм, старим Пе­ребендею, який заховавсь у степу на могилі в печалі, що вітер по полю розне­се його слова.

Щоб люде не чули, бо то Боже слово, То серце по волі з Богом розмовля, То серце щебече Господнюю славу, А думка край світа на хмарі ґуля.

("Перебендя" )

79

Тарас Шевченко

M. Жулинсоюш

Не було в Шевченка впевненості в тому, що його слово запалить у серцях лю-1 дей іскру сумнівів і роздумів про свою долю та долю зболеного невільництвомв народу.

У грудні 1844 р. Шевченко написав віршоване послання Гоголеві, якого він не відривав від українського етнокультурного ареалу:

Кому ж її покажу я, Всі оглухли — похилились

І хто тую мову В кайданах... байдуже...

Привітає, угадає Ти смієшся, а я плачу,

Великеє слово? Великий мій друже.

("Гоголю" ) Аби ближче прихилитися в надії на довірливу розмову до свого читача, моло- І дий Шевченко передовіряв свої думи "безталанному старому кобзареві", якого s звикли слухати по селах, вірити його кобзі, його думі. І досьогодні цей стереотип j сприйняття Шевченка в образі старого кобзаря — у смушевій шапці, у важкому | кожусі, похмурого і сердитого гайдамацького месника переважає. 24 роки булоЯ Шевченкові, коли він написав поему "Катерина". А епічна поема "Гайдамаки" була завершена поетом на 26-му році його життя і видрукувана окремою книж- ] кою власним коштом у 1844 р.

Гайдамаччина — це останнє поривання українського народу здобути свободу, І це трагедія доведеного до відчаю гнобленого люду, який у непогамовній жадобі | помсти за наругу втратив моральні перестороги і знехтував заповіді Бога. Шев- ( ченко болісно переживав цей несамовитий крик уярмленого народу, який вибух­нув справедливим гнівом "за святую правду-волю" і прирік себе на багатолітнє безмежне страждання:

У старих спитаю: "Чого, батьки, сумуєте?" "Невесело, сину! Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна..,"

("Гайдамаки")

Шевченко свідчив у поемі:

Буде з мене, поки живу, І мертвого слова.

Слово, яке лише плакало, в скорботі й зажурі колисало спогади, а не окри­лювало дух, не наповнювало людину і націю енергією самоздійснення, було для поета словом мертвим.

Шевченкове слово формувало історичну подію, історичний факт такими есте­тичними засобами, щоби спершу зруйнувати стереотипи їх сприйняття, накинуті імперською політикою Росії, а відтак цю подію чи факт подати в новій інтерпре­тації, в достовірній формі. Для цього він об'єднував і протиставляв сенси, розши­рював картину охоплення першопричин і розвитку. Значеннєві виміри історії в Шевченка, їх свідоме зіткнення спрямовані на витворення цілісного уявлення про ту чи ту подію, явище, історичну постать (Хмельницький, зруйнування Січі, Коліївщина). Усвідомлювані Шевченком події мовби огорталися духовною

80

M. Жулинсъкий

Тарас Шевченко

|шергією внутрішнього вгадування-пізнання ним істинних глибин і значень історич­них явищ і процесів. Так, у поемі "Гайдамаки" використано ретроспекцію, яку автор [переніс у сучасний йому день, активно "повертав" події минулого трагічною гранню і переосмислював враження і свідчення учасників Коліївщини. Він переривав плин оповіді, розривав сюжет зонгом, себто відчуженням, щоби запропонувати читачеві розширення, переформування усталених поглядів на події. Поет удавався до гли­боких аналогій, сучасних асоціацій і власного поцінування тканини історичної оповіді, створював рухливу систему художніх зв'язків, яка народжувала нові сприйняття й оцінки, надзвичайно глибокі комплекси історичного мислення.

Гайдамацький "червоний бенкет" по всій Україні" — для Шевченка не тільки справедлива помста за гноблення і знущання, а велика й глибока рана в душі й свідомості українського народу.

Отаке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла... А за віщо, За що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти, Жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і надворі,

І весело в хаті!

"Уб'єм брата! Спалим хату!" —

Сказали, і сталось.

("Гайдамаки" )

Трагедія українського народу полягала також у протистоянні православної та уніатської конфесій, у релігійній роз'єднаності етнічних українців, яку всіляко підсилювала й культивувала польська шляхта.

Шевченко славив провідників свого народу за їхню жертовність, за мужність і силу духу, за їхню віру в незалежну Україну, а водночас дорікав за розбрат і не­виправдані компроміси, за поразки, що призвели до національного безсилля, політичної пасивності та впокорення народного духу.

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали. Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали . Козацької слави убогих руїн.

("Гайдамаки" )

Поет ридав, згадуючи "Діла незабутні дідів наших". Це — "тяжкі діла", бо проливали вони кров свою, свого люду "за Москву і Варшаву", здобулися на сумнівну славу і невільництво і передали "своїм синам свої кайдани, свою славу!"

Своє послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." Шевченко написав у маєтку свого знайомого С. Самойлова, в с. В'юнища 14 грудня 1845 p., a 11 днів перед цим пророчим застереженням землякам своїм "в Украйні і не в Ук­райні"' хворий, із запаленням легенів поет склав "Заповіт" — висловив надію, що в сім ї вольній, новій ' його згадають ' незлим, тихим словом .

Сподівання на слово — слово співчутливого серця, перейнятого тривогою душі за долю свого народу. В ці грудневі, з тяжким хворюванням — на межі життя і смерті — дні 1845 р. Шевченко написав і "Холодний яр", і "Псалми Давидові ", і "Маленькій Мар'яні", і "Минають дні, минають ночі...", і "Три літа"...

81

Тарас Шевченко M. ЖулининтШ

Поетові — 31 рік, а він болісно переживав нестримний лет часу та боявся "заЛ снути навік-віки", не полишивши за собою сліду. Шевченка більше лякав соннЛ волі, ніж кайдани і смерть у неволі, тому він благав у Бога бодай злої долі, якщо не заслужив долі доброї.

Коли доброї жаль, Боже, То дай злої, злої!

("Минають дні, минають ночі...")

Його болі й переживання — від кривди, заподіяній Україні, від нещасть сво-1 го народу, національного розбрату й охолодження національної душі.

Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають.

Не поталанило Хмельницькому вибороти волю, не судилося й гайдамакам вибороти Гетьманщину, проголошену ними після здобуття Умані козацьку дер-1 жаву — посіяне праведним гнівом жито не виросло в Україні правдою — "кривда повиває...". Розбрелися гайдамаки, не зосталося навіть їхніх могил,! лише одна чорна серед степу могила сумує, зруйнована Січ, козаки пішли хто І на Кубань, хто за Дунай —

А Україна навіки, Навіки заснула.

Молодий Шевченко застерігав од братовбивчої ворожнечі, від засліплення 1 сумнівною славою, здобутою на полі кривавої помсти, яка лише породжує зло, — кров породжує кров, заздрість тягне насильство, історичне безпам'ятство зумов­лює повторення гірких зрад і національних поразок.

Пересторога — важлива для Шевченка місія. Місія його слова, його "огня І святого". Шевченко безжально оскаржував розмежування національних сил | під звабливим блиском легкої наживи, осуджував гріховне забуття минулих і тогочасних бід і страждань свого народу, накликав Божу кару на голови тих, хто далі був ладен ходити в ярмі, хто й далі розпинав найменшого брата, хто покривав ганьбою своїх людей і дозволяв новим ворогам розкрадати їх, як і овець, хто без плати й ціни поривався віддати свій народ "в наругу сусідам" — "ворогам проклятим".

Гостре, складне для сприйняття реагування Шевченка на трагічні історичні події переслідувало благородну естетичну мету: через співпереживання минуло- | го, через драматичні потрясіння — до пробудження національної свідомості, до | морального очищення, оздоровлення духу. Поет не ідеалізував жодного з національних провідників, бо наслідки їхніх діянь виявилися невтішними. Тому, вважав поет, слід передусім вину за невільництво і руїну бачити в самих собі, в наших політичних помилках, у переродженні української душі, у чварах, яни­чарстві, у зраді рідної нації, свого народу.

Шевченкове слово поверталося в Україну для того, щоб розбудити приспа­ний невільництвом дух, вселити у свідомість народу віру в кращий день, підня­ти націю на національне самоздійснення, запалити енергію творення нової на-

82

". щлинський

Тарас Шевченко

Ірональної долі. Тому поет застерігав від омани колишньою славою, минулою ^еличчю — "велика руїна", в яку перетворилася Україна, зобов'язувала шука­ли першопричини поразок і невдач, не втішатися зів'ялою славою, а відпові-[дально, самокритично озирнутися назад:

Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть...

(І мертвим, і живим, і ненарожденним...")

"Все розберіть" і винесіть з "тої слави" великі уроки і для сьогоднішнього Ьня, — заповідав Тарас Шевченко і не втрачав надії, що його слово — "вели­ке¹ і "святе", "тихе, добре, кротке", яке дароване йому Богом, розтопить осту­джені душі, відкриє святу правду незрячим і глухим, розкриє рабські уста і воз­величить їх у національній гідності та честі. Заради пробудження національної гідності, усвідомлення своєї відповідальності за долю і волю України Шевченко молив Господа:

Пошли мені святее слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти!

("Неофіти" )

Оживлене його неспокійним розумом, його зболеною душею, накликане, натхненне правдою нове слово поет криком пронесе між людьми, аби ж вони забули ганебну давню годину, оживили "добру славу, славу України". Шевчен­ко засівав у душі народній слова такої врожайної сили, щоб вони зійшли і ви­росли двосічними ножами. Тільки ці слова-ножі й можуть розпанахати "пога­не, гниле серце" національного духовного організму, вицідити мертву рабську кров і налити

... живої Козацької тії крові, Чистої, святої!

Шевченко вірив, що "прорветься слово, як вода" і людині відкриється свя­та правда, висока доцільність буття на землі, що скривджені, пригноблені на­вчаться творити добро, не заподіюючи зла ближньому, що віще слово захис­тить душі чистих серцем від скверни і розтлінної кривди. Тільки зцілена свя­тим словом правди національна душа здатна відкритися братолюбством, поро­зумінням і злагодою, одностайністю. Тому й завершив Шевченко "Молитву" таким проханням до Господа:

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

83

Тарас Шевченко

M. Жумінськт

¹ Цит. за: Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1998. — С. 90.

² Там само. — С.89. 'Данилевский Г. П. Сочинения. —СПб., 1901. — Т. 14. — С. 98—99.

⁴ Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. — К., 1963 — 1964. — Т. 6 — С. 315.

⁵ Маркевич M. Украинские мелодии. — М., 1831. — С. XVIII.

⁶ Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. — С. 178. ¹ Гоголь И. В. Полное собрание сочинений: В 14 т. — T. XII. — M., 1952. — С. 419. ⁸ Шевченко T. Повне зібрання творів. — T. 6. — С. 10. ' Забужко Оксана. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — KJ

1997. — С. 96—97. ^,0 Там само. — G 32.