"Руська трійця *

Двотисячний рік був духовно освітлений вшануванням пам'яті видатного слов'янського будителя Павла Шафарика (народився у 1795 році). 205 років минуло від дня народження славетного словака, про якого Шевченко молитов­но висловився:

Слава тобі, Шафарику, Вовіки і віки! Що звів єси в одно море Слов'янськії ріки!

Велика слава Шафарикові навіть уже за те, що першим у слов'янському світі сказав доброзичливе слово про Галичину і Буковину. В "Історії слов'янської мо­ви та літератури всіма наріччями" (1826 р.) він писав про те, що ці українські регіони — Галичина та Буковина — і в історичному, і в мовному, лінгвістичному аспектах залишаються для Європи "невідомими землями".

"Народ, що усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає та зрікається, чинить самогубство'. Ці слова Павла Ша­фарика і взяв епіграфом для доповіді на соборі руських учених у жовтні 1848 р. на тему "Розправа о язиці южноруськім і его наріччях" побратим і послідовник Маркіяна Шашкевича Яків Головацький.

Він пристрасно говорив про рідну мову — про мову українську, про мову на­родну, якою спілкуються на великій слов'янській території мільйони людей, адже "нарід, малоруським язиком говорящий, є по великоруськім найчислеинішим ме- | жи всіма народами слов'янськими".

Яків Головацький залучав і факти, і наукові висновки відомих на Слов'янщині авторитетів — Даля, Міцкевича, Бандіке, Коубека, які відзначали могутню емоційну силу, лексичне багатство української мови і які підтверджували висно- | вок самого Головацького: "язик южноруський є краснозвучен, повний, поваж­ний, сильний, свобідний".

Ожило, стрепенулося галицьке українство після "весни народів" 1848 p., після проголошення цісарем Фердинандом І 25 квітня 1848 р. конституції. Бага­то сподівань пов'язували затлумлені українці з цією конституцією — трошки посвітліло в культурній та освітній площинах. Зразу ж, а саме — 2 травня 1848 p., y Львові виникла Головна руська рада, яка у виданій оперативно відозві проголосила український народ "самостійним між слов'янськими племенами'. Основна боротьба велася за запровадження української мови в школах та уста­новах; було засновано культурно-освітнє товариство Галицько-руська матиця. У жовтні того ж 1848 р. за пропозицією Миколи Устияновича скликали собор руських учених, на якому так блискуче виступив Яків Головацький на захист ук­раїнської мови і на якому було прийнято фонетичний правопис та ухвалено роз­вивати рідну літературу на основі живої мови.

У тій радісній атмосфері піднесення та райдужних надій, здавалося, тонули окремі голоси з вимогою визнати церковнослов'янську мову за мову літератур­ну. І хто тоді міг подумати, що сам Яків Головацький, який, за виразом Михай-

60

штсъкш

«Руська трійі&я»

j ла Возняка, проспівав "науковий гімн начесть народної мови", під впливом галицької церковної верхівки, яка гур­тувалася навколо собору св. Юра у Львові, перепише закінчення своєї блискучої доповіді на соборі руських учених і закличе орієнтуватися не на і народну мову, а на мертву старосло-вянську, бо це, мовляв, мова універ­сальна — придатна і для церкви, і для науки, і для літератури.

Прикро, що цей знаменитий на той час науковий авторитет, видавець, ре­дактор, етнограф упіймався на гачок цієї, як писав Франко, химерної міша­нини церковщини, російщини і поль-щини, розведеної на галицько-руськім діалекті.

Я. Головацький

На жаль, це "московофільство язи­кове" засіло міцно у свідомості Якова Головацького — з 1851 р. він у своїй науковій та викладацькій роботі користувався лише "язичієм", хоча голос народ­ної мови подеколи будив його від цього політизованого засліплення. Це прикро, бо він — поважна університетська постать: декан, а з 1864 р. — ректор Львів­ського університету.

Саме Яків Головацький очолив кафедру руської літератури, відкриту у Львівському університеті 1848 р. Тоді ж розпочато видавництво першої руської газети "Зоря Галицька", було сформовано загони національної гвардії. Проте чіткої політичної програми український національний рух, що його очолювала в основному духовна греко-католицька верхівка, не мав. І для цього були певні об'єктивні причини. Доводилося передусім вибирати між гнітом самої Габ-сбурської монархії та польською реакцією, яку в особі польської земельної адміністрації підтримувала віденська влада, бо ж треба було їй на когось опира­тися в цьому пишно означеному королівстві Галичини і Лодомерії. Для Габ-сбургів з їхньою вишколеною німецькою бюрократією це була просто Галичина, якою належало керувати — Галичина Східна, тобто українська, і Галичина Західна — польська, Краківське князівство, яке до Галичини прямого стосунку не мало. Але це поєднання Східної та Західної Галичини вносило серйозні про­блеми в мовне питання. У Західній Галичині згідно з австрійським переписом від 31 жовтня 1857 р. жило 1 млн 711 тис, а в Східній Галичині — 2 млн 886 тис. мешканців. У мовнім аспекті, здавалося б, є якась рівновага, але ця рівновага в політичній площині була аж ніяк не на користь українства.

Спершу — не в політичній, а в соціально-економічній, бо галицьке русин-ство перебувало в особливо тяжкому стані. Української світської інтелігенції зі свічкою треба було шукати; своєї, національної буржуазії, як і свого робітництва, ремісників, себто тих, хто посідав чільні місця у промисловій ієрархії, хто визначав ділову і певною мірою культурну атмосферу в містах, бу-

61

«Руська трійця» M. Жулинсыя^Л

ли порівняно з поляками на прикрість мало. Ярослав Грицак у своїй праців "...Дух, що тіло рве до бою..." навів дані професійного перепису 1900 p., якіЯ свідчили, що у промисловості, торгівлі й на транспорті поляки посідали панівнш місце в Галичині*. І взагалі, поляки в Австро-Угорській монархії відчули себед вільніше, хоча аж до 1870 р. навчання в початкових і середніх школах велосяЯ німецькою мовою, в Краківському університеті з 1853 р. лекції читалися ні-1 мецькою мовою, а, до речі, у Львівському університеті німецька мова засту-Я пила латину ще з 1817 р.

І хоча німецька мова насаджувалась і в судочинстві, і хоча навіть у провін- і ційних сеймах могли мати слово тільки ті депутати, які володіли німецькоіоі мовою, все ж таки польське населення не прийняло німецьку мову як основ-1 ний засіб спілкування. Чому? Передусім тому, що поляки ще до поділів своєї ! держави мали польську літературну мову, яка в процесі формування нації | оновлювалася, збагачувалася, розширювалися сфери її використання, зміню- І валися функції. Зростав престиж польської літературної мови, а в період епо- 1 хи просвітительства проблема літературної мови стала центральним питанням польської національної культури. Величезну роль у розширенні сфери вжи- | вання польської літературної мови і кардинальної зміни мовної ситуації на ( польських землях зіграли реформи в царині освіти, створення Едукаційної комісії, яка працювала з гідною подиву інтенсивністю і цілеспрямованістю протягом 20 років (1773—1794 pp.).

Що дала реформа в освіті Польщі? Передусім — законодавчу заміну латини як мови навчання у школах усіх рівнів на навчання лише польською мовою.

Було здійснено уніфікацію польської літературної мови. З цією метою про­вели модифікацію норм польської літературної мови і запровадили єдину ор­фографію.

Завдяки "Граматиці для народних шкіл" О. Кончинського, яка була обов'яз­ковим підручником для шкіл Едукаційної комісії та яка з 1773 р. по 1839 р. ви­давалася 70 разів, було максимально ослаблено регіональні мовні різниці, і це вже, разом із появою "Словника польської мови" С. Б. Аінде, остаточно узако­нило норми польської літературної мови, яка стала єдиною мовою хоча й розчле­нованої в державному статусі, але цілісної культурно та мовно нації.

Та не забуваймо, що в процесі формування польської літературної мови, внаслідок розширення її функцій та впровадження польської мови в шкільну освіту українська мова в Галичині витіснилася майже повністю і необхідні були неймовірні зусилля, щоби підняти її з колін, щоби той нещасний український селянин усвідомив себе українцем в умовах і польського, і німецького мовного диктату.

Річ Посполита, яка потрапила під владу Російської імперії, мала досить вигідні, порівняно з Україною, не мовлячи вже про Східну Галичину, можливості для розвитку освіти польською мовою. Згадаймо лише про відновлення в 1803 р. університету у Вільні, про ліцей у Кременці, що його очолював відомий Т. Чацький, чи відкриття в 1816 p. y Варшаві університету... Всюди викладання ве-

За даними професійного перепису 1900 p., зайняті у промисловості, торгівлі й транспорті ста­новили серед галицьких українців 2,9% за мовною і 2,1 за релігійними ознаками, тоді як серед по­ляків — відповідно 20,9% і 13,1%. — Див.: Грицак Ярослав. "...Дух, що тіло рве до бою..." Спро­ба політичного портрета Івана Франка. — Львів, 1990. — С. 12.

62

M. Жулинсъкий

«Руська трійця»

лося польською мовою. Взагалі, в королівстві Польськім польська мова була мо­вою суду й адміністрації, хоча закони оголошувалися двома мовами — російсь­кою і польською, а для листування з російським самодержцем використовувала­ся "нейтральна" мова — французька. Щоправда, після повстання 1830 р. ца­ризм почав всеохопний наступ на польську мову і культуру. Закрились універси­тети у Варшаві та Вільні, згорнув діяльність Кременецький ліцей, польську мо­ву вивели з ужитку в державних установах, хоча не порівняти з тією ситуацією з українською мовою, що склалася в Наддніпрянській Україні. Адже так, як провадилася денаціоналізація українців — з особливо жорстокою послідовністю, гадаю, не чинили стосовно жодної нації. Важко навіть уявити, як українська мо­ва змогла, не маючи ніяких легальних можливостей для свого розвитку в сфері освіти, науки, публіцистики, вижити і поступово сформуватися в систему ук­раїнської літературної мови. Це відбулося передусім завдяки народно-розмовній мові, захист якої був національним обов'язком патріотів України, які усвідомлю­вали, що збереження й захист культурних і мовних традицій є важливою переду­мовою збереження і розвитку української нації.

Українське село, як і, до речі, польське село в умовах політики онімечення, не піддалося мовній асиміляції та залишилося носієм української мови. Проте цілеспрямоване введення російської мови і витворення атмосфери російсько-української двомовності, в якій виразно, цинічно неприкрито виявлявся її політичний аспект, призвели до того, що в умовах гомогенного білінгвізму (спорідненої двомовності) російська мова почала проникати в систему ук­раїнської мови і руйнувати її зсередини. Згодом це назвуть свої ж "мислителі ' "мовним збагаченням", насправді ж в умовах співіснування і взаємодії споріднених мов, особливо коли одна, нерідна, російська, є державною, офіційною, українська мова була приречена на згасання, на вмирання. Немину­че в умовах двомовності, як зауважив свого часу Густав Гізевій, політичний вплив домінуючої нації, а отже, й домінуючої мови схилив би терези в один бік і "повинен був би настати повний розпад, зникнення однієї народності, розчи­нення її в іншій", бо "двомовність народу... сама по собі нісенітниця, вона не може зберігатися надовго"¹.

Для царської Росії мовне питання було основною частиною колонізаторсь­кої політики денаціоналізації українців. А тут іще розвиток промисловості, формування нових промислових центрів, куди вливалися масово селяни і домінувала російська мова. Україномовний селянин долучався до формування нової мовної системи — інтердіалекту (койне), в основі якої була російська мо­ва, а це аж ніяк не сприяло становленню національної мовної свідомості. Зга­даймо того ж Шельменка-денщика, який втратив рідну мову через службу в царській армії, чи заробітчанина Кузя з оповідання Володимира Винниченка "Кузь і Грицунь".

Кузь, який добряче повештався світом, побував у містах, засвоїв оте російсько-українське "язичіє", яке, на його переконання, вивищує його над не-освіченими, непрактичними селянами і наближає до вищих сфер , до начальст­ва, яке, звісна річ, російськомовне чи вважає себе таким.

І коли заробітчани, знесилені паршивим "харчем", вирішили "забастовку де­лать" — йти жалітися громадою до управляючого, то від імені гурту слово бере Кузь, який знає і вміє говорити "по-їхньому":

63

«Руська трійця»

M. Жулинськиі

— Даже в паходах, ваше благородіє, салдацкая харч любопитнєє, чим ета, — люб язно посміхаючись, вертів він картуз у руках. — Просто, ваше бла­городіє, нікакой інструкції невозможно з таким хлебом. Жуйош, а он как глина. І окром'я того, ваше благородіє, горячая пища одставлена. Горячая пища, ваше благородіє, нашому сословію все одно, що, звиніть, паровику пара...

Чи згадаймо київську міщанку Проню Прокопівну із славнозвісної комедії ) "За двома зайцями", чи, скажімо, тих сьогоднішніх ревнителів "двомовності'' | як засобу пристосування до кількавікової політики "обрусения малороссийско- [ го края"... Тож чого домоглися галицькі українці внаслідок весняної рево­люційної повені 1848 р.? Не так уже й багато, бо заважала і власна не­рішучість, і хитра — за принципом "батога і пряника" — габсбурзька політи­ка, яка вбивала клин між українцями і поляками, підігравала полякам, які частіше бунтували, і претензійна впертість самих поляків, які не бажали визна­вати галицьке українство за окремий український народ... До речі, українці спробували було укласти з польськими політиками угоду про спільну боротьбу за інтереси українців і поляків Галичини на слов'янському з'їзді у Празі восе­ни 1848 р., та де там! Хіба могли наші галицькі політики домовитися з поляка­ми, коли між собою не зуміли дійти згоди? Щоправда, була єдина політична вимога до Відня — це відокремити Східну Галичину і разом з Північною Бу­ковиною створити окрему австрійську провінцію. Що це мало дати? Власне адміністративне управління і відсторонення від ще навальнішого польського пригнічення галицького люду. Ці апеляції до начебто добренького, сумирного цісаря, які виливалися в принципово вірнопідданські маніфестації, не робили честі українству, яке піддавалося обструкції як з боку революційного поляцтва, котре програло після придушення революції, так і з боку польської адмі­ністрації, яка знущально топтала такі невеличкі здобутки у сфері освіти й куль­тури, як урівноправнення української мови з німецькою та польською мовами. Галицькі сільські хлопці придушували австрійськими крісами волелюбних італійців, а велемовні руські політики не хотіли й знати мужицької мови, отоге "чужого наречия" "скотопасов" — у них був "собственный язык" — церков­нослов'янський, бо він, цей "богоугодный язык", вів родовід свій від Київської Русі й Волинсько-Галицького князівства.

Маркіян Шашкевич — цей поборник народності, рідної мови, родимої словесності — помер дуже рано, після дев'яти місяців тяжкої хвороби, осліплий — 7 червня 1843 р. Хвала Богові, його життя було освітлене вірним коханням Юлії Крушинської, яка стала його дружиною і долала з ним нестат-ки, постійні переїзди і гноблення підозрами, убогістю буття та частою при-кутістю до ліжка...

Це він, Маркіян Шашкевич, був духовним призвідцем і натхненним організа­тором у 1833 р. гуртка "Руська трійця", це під його орудою укладали молоді бу-дителі свідомості свого народу рукописний збірник віршів народною мовою під назвою "Син Русі" (1833 p.), це він творив альбом "Руська зоря", в якому запи­сував разом зі своїми побратимами промовисті народні афоризми і поетичні вис­лови. Є свідчення, що він та його однодумці уклали новий збірник "Зоря, писем-це, присвященоє руському языку", але рукопис загубився...

1836 р. був для Маркіяна Шашкевича особливо плідним і значним. Вийшла брошура "Азбука і Abecadlo", якою він боронив українське письменство від при-

64

І.Ч. (Крітський

«Руська трійця»

душення його латинським алфавітом, уклав поет першу українську читанку для галицьких дітей. Того ж року завер­шено роботу над підготовкою до друку і здійснено видання цієї галицької зіроньки досвітньої" — "Русалки Дністрової", епіграфом до якої стали рядки славнозвісного слов'янина Яна Коллара: "Не тоді, коли очі сумні, а ко­ли руки дільні, розцвітає надія".

М. Шашкевин

І хто ж постарався, аби цей духовний голос українських патріотів у Галичині не долинув до курних мужицьких хат? На жаль, свої ж уболівальники за чис­тоту експерименту над впровадженням в українську словесність — львівський митрополит Михайло Левицький та од­ного з ним прізвища "доктор бого­слов я", син із глухого галицького села, ополячений Венедикт Левицький, які зразу ж зреагували на сигнал віденської поліції: 900 примірників "Русалки Дністрової", що їх С. Петрович — ви­давець надіслав на прохання Головаць-кого до Львова, було знищено. Проти народної — "хлопської" — мови об'єдна­лися львівські церковні владики на чолі з директором львівської поліції Пайма-ном, який сказав; "Ці безумні хочуть воскресити... мертву русинську національ­ність".

Однак не була мертвою українська нація в Галичині. Молоді духовні провідни­ки гнобленого народу усвідомили, що захист рідної мови в умовах недержавності та посиленого нарощення тиску німецької та польської мов на позбавленого єди­ної української літературної мови українця — далеко не свідомого представника розчленованої між імперіями нації, є важливим національним обов'язком. Для них культура рідної мови була чи не єдиним захистом нації від повної асиміляції. А культура рідної мови зберігалась в українській народній пісні, в народних переказах, легендах... Далеко не випадково епіграфом до першого розділу "Ру­салки" взято такі слова: "Народні пісні є найміцнішою основою освічення, еле­ментом культури, підтримкою народності, захистом і окрасою мови". Отож, зро­зуміло, чому зразу ж після "Передслів'я" Маркіяна Шашкевича йдуть у "Ру­салці" народні пісні з передмовою Івана Вагилевича. Серед них — пісня про славного Морозенка — з Великої України і про легендарного Довбуша — із ближчих Українських Карпат... Так народною піснею єдналась і зміцнювалась українська душа, бо національний дух не ув'язнити в імперських казематах — він витає над народами, долаючи кордони, і витворює оту духовну солідарність, на основі якої й виростає державна незалежність нації.

У статті "Старина", опублікованій в "Русалці Дністровій", М. Шашкевич і роздумував про той будівничий дух народу, який живе, нуртує в старовині, в на-

3,,

65

«Руська трійця-»

M. ЖултсыяЦ

іча,

і ГО­ЙСЯ

^{РУСАЛКА}

ДНІСТРОВАЯ

родніи духовній свідомості — це, на його думку, "піснь хороша, дзвеняча. що різним способом у наші часи за монює, що різним настроєм озивається з передвіка до нас".

«utbtnifiit «olfs.i'lrttr.

Наша давнина, духовна, як він нази­вав, 'нашина ' є тим голосом нації, який живе в історичних переказах, піснях, казках, звичаях, обрядах і за покликом душі зразу ж відгукнеться у свідомості,, оживе й поєднає з духовною цілістю нації. Тому й долинала до "Руської трійці" і звитяга Богдана Хмельницько­го, Северина Наливайка, і переможна битва князя Ярополка під Галичем із на­валою Болеслава Кривоустого...

укудимъ

Письмом Корол. Всо'чллижи Шютамжого І» 3 1.

У цьому своєрідному викликові із замулених духовних криниць ідейних імпульсів для відродження знесиленої духовної енергії свого народу Маркіян Шашкевич і його однодумці вбачали вкрай необхідну потребу введення на­родної мови в єдину історично сформо­вану систему української національної мови. Тому вони так спрагло тягнулися до Наддніпрянської України — до творчості Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, до всеукраїнської історичної думки, народної пісні...

І хіба звернення до друга — "Другові" — Маркіяна Шашкевича не адре­сувалося й українцеві під російською неволею, і своєму братові-галичанину?

Відкинь той камінь, що ти серце тисне! Дозволь — в той сумний тии Най свободоньки сонічко заблисне: Ти не неволі син!

Хіба болісний докір за негідне забуття і зневаження рідної мови не посилав Шашкевич далеко за межі духовно поруйнованої Галичини — туди, до Києва і Харкова, де також рідна мова не мила і її соромляться недостойні сини свого на­роду? Адже й їхня "руська мати" усіх нас родила, "руська мова нас повила, русь­ка мати нас любила..."

Чому

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

Патріотичний, свободолюбний струмінь поетичної наснаги Маркіяна Шашке­вича був виразним та ідейно наснаженим — його народ був у чорному рабстві — духовному, економічному і політичному. Тому для чільних діячів "Руської трійці" багато важило, щоб фольклор був значимим фактором у появі та визріванні національної самосвідомості галичан, щоб фольклор, який став об'єктом вивчен-

ж мова єи не мила/

66

|М.Ждлинський «Руська трійця»

/. Вагилевич

ня, запису і видання, став стимулюю­чою силою національного відродження і формування національної культури. Саме тому молоді семінаристи йшли в далекі села, в гори — до простого лю­ду, записували народні пісні, перекази, звичаї, обряди... І не лише записували, а й пробуджували своїм словом почуття національної самосвідомості, гідності. Так, Іван Вагилевич, блукаючи в горах у пошуках оригінальних фольклорних перлин, картав свого приятеля Якова Головацького за те, що той не хвилював селян пристрасним словом національ­ного пробудження і просвіти. Самого Івана Вагнлевича австрійська поліція заарештувала і зажадала від батька просвітити сина, який закинув універ­ситет і почав народ підбурювати. Доля цього талановитого автора романтичної поеми "Мадей", казки-балади "Жулин і Калина", опублікованих у "Русалці Дністровій", який ніколи не згасав до кінця у своєму благородному горінні за до­лю рідного народу, склалася не вельми втішно, якщо порівнювати її з духовним подвижництвом 11 Іапікевича.

Він погодився посісти крісло редактора газети "Дневник руський", що була органом "Руського собору — цієї полонофільської організації галицької інте­лігенції. Сподівався якось примирити і зблизити українців і поляків, але "Днев­ник руський" обстоював передусім інтереси польської еліти Галичини, яка й фінансувала це видання. Друкувалася та газета паралельно латинським шрифтом і кирилицею, з'являлися на її сторінках і матеріали, присвячені українській справі, але вона так і не розгорнула своїх крил — через дев'ять номерів її задушили гуркіт і дим австрійських гармат, які громили театр, університет, ратушу, вику­рюючи зі Львова польську "гвардію народову".

Іван Вагилевич у безвиході. Відбувати покару за самовільно полишену па­рафію в Золочівському повіті він не захотів. Був готовий прийняти латинський обряд, та йому не дали на те дозволу. Залишалося лютеранство.

Добра так і не діждався, хоча продовжував перекладати, писати наукові праці, думи переважно польською мовою. І хоча тематика була українською — з сивої давнини, з ледве жевріючих у народній свідомості свідчень далекого мину­лого України, проте більшість його поетичних творів, демонологічних повістей, наукових розвідок, фольклорних та етнографічних записів не опубліковано, бага­то ще не знайдено...

Пішов із життя цей діяч "Руської трійці" 1866 р. на 55-му році, знесилений злигоднями і тяжко вражений смертю 16-річного сина Володимира. Похований на Личаківському кладовищі у Львові, але могила, не означена пам'ятником, за­губилася. Оцінили значиміше Івана Вагнлевича поляки — за великий внесок до

³* 67

«Руська трійця»

M. Жулиисьш

"Словника польської мови" Самуеля Аінде. Чекає на видання підготовлена ним з до друку збірка колядок — близько 280, і взагалі науково-етнографічна спад-1 шина Івана Вагилевича заслуговує на пильну увагу.

А що з Яковом Головацьким?

У 1866 р. він перейшов до табору москвофілів. І хоча Головацький переїхав до | Російської імперії, бо майже охолов до тієї святої справи, яку він творив із. Маркіяном Шашкевичем, та все ж не забував про рідний край. Учений писав про українську старовину в Галичині та Буковині, друкувався в галицьких, але, наго­лосимо, — московофільського спрямування, виданнях — "Слово", "Пролом", "Беседи", "Страхопуд". Зумів Яків Головацький і видати в Москві своє фунда­ментальне зібрання — "Народные песни Галицкой и Угорской Руси" в 4 томах, опублікував у Чтениях Московского общества истории и древностей народні пісні із західноукраїнського регіону.

Велике наукове значення зберігав і "Географический словарь западнославян­ских и южнославянских земель , а скільки ще його наукових праць і надзвичай­но цікавого листування, зокрема з М. Гербелем, Б. Дідницьким, О. Кониським, Феофаном Лебединцевим — редактором "Киевской старины", особливо з Оси­пом Бодянським, чекають на дослідників-публікаторів в архівах, зокрема в руко­писному відділі Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України.

Тяжкими і морально, і фізично були останні роки життя Якова Головацького. Один син Ярослав із невідомих причин заподіяв собі смерть, інший — Володи­мир, випускник Московського університету (медичний факультет) за свої про­гресивні погляди довго лишався без належної посади, наймолодша донька Софія за політичне вільнодумство потрапила на рік в одиночну камеру... Ці немилосердні удари долі й звели Якова Головацького 13 травня 1888 р. в моги­лу. Помер він у Вільнюсі, де й похований.

Відірваний і з власної вини — через власне заангажування москвофільст­вом та "поддержкой русского дела в Галиции", — від рідного краю, від со­ціально і духовно гніченого народу, можливо, на схилі літ Яків Головацький і згадував 1846 p., коли з'явилася його стаття "Становище русинів у Галичині". Резонанс її був всеохопним. Адже Яків Головацький передусім звинувачував у підневільному стані галицького люду своїх, "рідних" українців — високе ду­хівництво і українську шляхту. Таврував цих ренегатів за денаціоналізацію власну, особисту і за підтримку денаціоналізаторів чужих — польських, австрійських. Народ без підтримки національної еліти, без власної літерату­ри, освіти, друкованих органів — яка ще може бути його доля? Не краща до­ля українців і за Збручем — під скіпетром російського орла. І там жахливе са­моуправство поміщиків, і там "аморальна бюрократія" душить слабенькі спа­лахи духовного горіння.

Чи думав Яків Головацький про те, що й сам відсторониться від долі галиць­кого русина, що піде на поклін до самодержавної Росії, яка не виявить до нього відповідної прихильності — не надасть очікуваної кафедри в одному з універси­тетів, що розпочата так натхненно "Руською Трійцею" енергія по смерті її духов­ного провідника Маркіяна Шашкевича пригасне і галицька інтелігенція ще дов­го борсатиметься у виборі своїх політичних і культурних орієнтацій? 146 років панування в Галичині австрійців наклали помітний відбиток на спосіб мислення і суспільну поведінку галичан. Бо українська інтелігенція в Галичині в умовах

68

Щ,Жулинський «Руська трійня»

Австро-Угорської монархії, де 23% населення становили австрійці, 19% — угорці, а решта — це слов'яни, деформувалася під німецьким впливом. Німець­ка мова викладалася навіть у початкових школах. Ясна річ, що випускники се­редніх і вищих навчальних закладів вільно володіли цією мовою: нею вони при­лучалися до європейської культури. Знала українська інтелігенція і польську мову і культуру, бо боротьба проти полонізації Галичини та конкуренція на куль­турному полі змушувала враховувати цей особливий статус української культу­ри в Галичині. Гадаю, не один галицький інтелігент з осудом згадував сумний день 14 квітня 1340 p., коли галицькі бояри отруїли свого князя Юрія і Галиць­ке князівство потрапило під владу Польщі. Ціоправда, іще довго українське слово і український гонор домінували в об'єднаній 1386 р. Литовсько-Поль­ській державі. Видатний польський учений С.Бандтке писав 1815 p.: "Усі Яге-лончики, аж до Сигізмунда Августа, в Литві по-українськи писали і навіть ча-f сом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович (помер 1492 р.) більше вмів по-українськи, ніж по-польськи".

Життя мови визначається не діяльністю окремих людей, окремих духовних провідників, а духовною і суспільною активністю всього народу. На цьому наго­лошував, щоправда, лише до кінця 40-х pp. Яків Головацький, обстоюючи ідею утвердження народної мови в літературі та заперечуючи культивування штучної, : а саме церковнослов'янської мови. Бо не можна надягати на живу мову кайдани у формі штучних правил і термінологічних вигадок та конструювати якусь спільну для всіх слов'ян книжно-літературну мову. Особливо катастрофічним та­ке продукування ідеї оживлення старослов янської мови було в умовах розчлено­ваної імперіями української людності. Як могла виживати українська література і культура, коли вона душилася валуєвськими та емськими указами і літературна мова ледве проривалася на поверхню культурного життя? Найгірше те, що через міграцію сільського населення порушувалася діалектна замкненість української мови, бо саме стійкість народних діалектів і забезпечувала в умовах денаціоналі-заторської політики Росії збереження української мови.

Якщо вже від середини XVIII ст. польська мова стала єдиною літературною мовою поляків, то для українців шлях до єдиної літературної мови розтягнувся на довгий період, бо, по суті, українська мова, як мова літературна, ніколи не об­слуговувала в повному обсязі свого функціонування політичні, ідеологічні, еко­номічні, естетичні та інші культурні потреби українського суспільства. А якщо говорити про українську мову як про мову національну, то знову ж виникає серйозне застереження. Адже науково визначено, що національна мова — це соціолінгвістична система, що об'єднує всі мовні формації, якими користується нація, — літературна мова, народні (територіальні або місцеві) наріччя, інтердіалекти і регіональні різновиди літературної мови, а також соціальні діалекти"', то хіба зараз можна з усією відповідальністю сказати, що українська мова є з наукового погляду мовою національною? Тобто, мовою, яка виконує за­гальнонаціональну функцію, як мова державна. На жаль, не можна. Нема для цього підстав. Бо українська мова ще не стала, за словами Івана Франка, "ор­ганом високих ідей і гуманних змагань .

І нині, коли державне утвердження української мови як мови загально­національного спілкування є (чи повинно бути!) державною політикою, пам'ятаймо, в яких немилосердно тяжких умовах і з якою національною за-

69

«Руська трійця» M. ЖулинімяШ

взятістю боролися наші попередники за рідне слово. Боролися за те, щоб ук-jj раїнське слово творило духовні цінності національної культури — філософію, науку, мистецтво, поезію, мораль, щоби продукувати такі масштабні ідеї, яю| повинні були об'єднати розчленований український народ, консолідувати націю ! в ім'я виборення незалежності України. Щоб українське слово, мовлячи слідом] за Лесею Українкою, було "благословенним словом, що гартує".

2000 р.

м.

¹ Цит. за: Mazury і Warmia 1800—1870: Wybфr zrodel. — Wrozlaw, 1959. — s. 629.