Українська література на межі тисячоліть

Ми зробили тривожний крок у нове тисячоліття. Чи готові ми до цього? Чо­му лякає-пригнічує ота, здавалося б, зваблива, але жахна, мов прірва, перспек­тива бути свідком і учасником переходу світової цивілізації у новий духовно-цивілізаційний простір? Чому нас охоплюють тривожні передчуття, підсилені песимістичними пересторогами, чому замість світла багатьом увижається попе­реду темінь?

Справді, ми налякані й непевні, почуваємося незатишно на "рідній, не своїй землі", не знаємо, як складеться день завтрашній для кожного з нас, для Ук­раїни. Насильство, фізичне і моральне, агресія, матеріальна та інформаційна, вишкірили зловтішно закривавлені зуби і торжествують — поширюється не­правда, цинічна лжа, утверджується кримінальна суспільна психологія на весь національний простір українського буття.

Можливо, це неусвідомлений вплив західної цивілізації, яка від "техно­логічного ренесансу", "технологічного ентузіазму" вступила у фазу консерва­тивно-романтичної ностальгії за минулим і гострої критики технологічного про­гресу? Хіба ми не бачимо, що епоха прискореної індустріалізації полишає за собою у спадок XXI ст. полчища маргіналів — тих, хто був виштовхнутий із традиційного суспільства і не встиг чи не зумів засвоїти нові прагматично-утилітарні правила гри модерної цивілізації? А хіба на пострадянському про­сторі не клекочуть у революційному гніві злюмпенізовані маргінали, яким до­ступніше реалізувати заклик Маркса не вростати, не освоювати "буржуазну цивілізацію", а руйнувати її революційною енергією мас? Хіба більшість із нас не є людьми з розчахнутою свідомістю, що важко вивільняється з колективної свідомості, зі стереотипів тоталітарного мислення і не знає, де прихилити свою тривожну енергію самоздійснення?

Хіба ми здатні, перебуваючи в такому драматичному психоемоційному стані, розкрити істинні сенс і значення XX ст.? Того століття, в якому комуністична партія була "Партією авангарду, вибраної групи, що володіє ключем знання, а отже, ключем відкуплення людства"¹.

У статті "Інтерпретація та історія" Умберто Еко пише: "Істина — це таємни­ця, і жодне відшифровування символів та загадок не виявить остаточної істини, а лише пересуне таємницю в інше місце"².

Остаточної істини про українську культуру і літературу XX ст. ніхто ще не знає — це велика таємниця, і ми лише наближаємося до відшифровування сим­волів і загадок цієї драматичної й трагічної епохи в історії національної літерату­ри. Нас особливо цікавить культурне вираження соціально-психічного стану ук­раїнського суспільства на всіх перевалах трагічного віку. Тому, можливо, для дослідників емоційно-образного вираження української людини XX ст. давньо­грецьке гноза, що означало істинне пізнання буття — інтуїтивне, послане мило­стиво Богом, може бути, за Умберто Еко, одним із найефективніших ключів до пізнання значення цих катастрофічних суперечностей, в яких слово борсалося в безсиллі, намагаючись виплутатися з цієї липкої павутини умовностей, зашифро-

625

Українська література на межі тисячоліть

М. Жулинський

вувань, недомовок, компромісів, нашіптувань, голосних мовчань і мовчазних відчаїв. Значення часто лишалося поза текстом, в тексті лише вчувалися слабкі сигнали про неспроможність самовираження. "Мова не спроможна вловити зна­чення, яке єдине у своєму роді і яке передує текстові: навпаки, мова повинна по­казати, що в усьому, що ми говоримо, знаходить свій вияв збіжність суперечно­стей"³, — стверджує авторитетний теоретик інтерпретації тексту.

Для української людини XX ст. — це епоха великих криз, великих пора­зок і великих уроків. Спотворена картина цього століття і постає передусім у текстах, серед яких більше однозначних, без таємниць та без магії інтерпре­тацій. Таких текстів, які нагадують всесвіт і в яких можна "віднайти нескін­ченне число взаємовідношень" (Умберто Еко), українська література лишила вкрай мало.

Такими текстами, які наближають нас до таємниці віку, є, наприклад, ти-чинівські:

...Хтось горів світанно,

Коліноприклонно:

Дай нам, земле, шуму,

Шуму — божевілля!

Ніч.

Плач.

Смерть шумить косою...

Чи Стусове:

Нам ряд утрачено. Раптових спроб зазубрені шпилі — ото єдине... Нам ряд утрачено. В космічній стужі відігріває нас лише вогонь від самоспалень...

Справді, XX ст. пізнати раціональним розумом важко. Важко вичитати його з текстів, настільки лиховісно жахливими є протуберанці зла", "увічнені" бодай у більшовизмі чи фашизмі. Адже зло було піднесено на п'єдестал моральної справедливості, тому прославлення зла як досвіду, як кари за кривду, за содіяне зло, що сповідувала більшовицька ідеологія, хіба не було гностичним?

Не дивно, що ми сьогодні жахаємося того стану, який для багатьох був доб­ровільно-примусовим поселенням у санаторійній зоні" комуністичного режиму. Там слова промовляли щось інше, ніж цього хотілося їх творцеві. Нерідко це бу­ло приховане повідомлення-знак, символ істини, яка була великою і небезпечною таємницею, натяк, словесно оформлена гіпотеза, німий плач чи бравадна скорбо­та... Мова не вловлювала значення. Мова була лише знаком існування мови на межі загибелі від відчаю, що не може оволодіти таємницею.

Цей психоемоційний стан недовимовлення, недовираження в текстах, цей драматичний настрій недомовлення в "своїй" мові, недосамовираження, бо при­ручена ідеологією мова не говорила сама за автора, спричинив і пошуки в текс­тах прихованих свідчень про XX ст., і безкінечні інтерпретації класичних (читай: священних!) текстів, і сум'яття та естетичні дезорієнтації в лавах і головах твор­чих "десятників".

Стрімголов утікаємо з тоталітарної "санаторійної зони", тікаємо увсібіч — у партії, секти, рухи, в релігії та в одинокість, в нові творчі асоціації, спілки, в роз-

626

M. Жулинський Українська література на межі тисячоліть

В.Дерев'янко. Соловецькі острови. Фото з оригіналу Національного музею літератури України

дратування і в тугу за минулим. Вириваючись із чіпких обіймів брежнєвського ілюзорного статку і дозованої свободи під блюзнірським гаслом служіння рідно-I му народові", ми не помічаємо один одного, не співпереживаємо... Ми вижи­ваємо, а не живемо. Бо ми — уламки гігантської планети Імперія, частки колек­тивного "ми", які не виросли, не сформувалися в індивідуальні світи. Бо ми, май­же всі ми, творці — свідомі чи вимушено свідомі — ідеологічно згуртованого суспільства, паралізованого страхом та безнадійністю, пасивного від знесилення духу, вимореного голодоморами, репресіями, виселеннями й переселеннями, цен­зурами і автоцензурами...

Хвора не стільки наша свідомість, скільки душа. Багатьом із нас гірко, що кращі роки життя припали на підневільництво в тоталітарній системі, що нам до­лею не судилося творчо самоздійснитися, і епатажні "вибухи" творчої сваволі мо­лодих нас або лякають, або дратують, ображають.

Боляче багатьом із нас читати присуд молодого Євгена Барана про радянсь­кий період української літератури як про Час Убивць і про наш час як Час Єзуїтів: "Вступаємо в останній рік другого тисячоліття. З старими бідами, ста­рими болями, старими проблемами. Чи захочемо їх позбутися?.. Мали Час Убивць, живемо у Час Єзуїтів. Чи створимо Час Людини?.."⁴.

Євген Пашковський у романі-есеї "Щоденний жезл" заповідає собі не зміни­ти перед вульгарно-цинічною лихварською бандою редакторів і видавців "дитин­ного голосу, викликаного з пітьми для любові й уславлення животворності Сло­ва", бо "твій писемний обов'язок є вдячним синівством, розшифруванням, розко­пуванням генів, що ріднять кожного з образом Божим..."⁵.

627

Українська література на межі тисячоліть

М. Жулинський

Із минулого не втекти. Воно залишається з нами до кінця. Про це минуле чес­но сказав Василь Стус:

Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна твань, демократіє покори і свободо німувань.

У людській природі — забувати або не згадувати погане, те, що нас вистав­ляє у непривабливому вигляді, шукати там сліди самовиправдання і свідчення власної гідності, достойної постави за тяжких обставин. Та мусимо визнати, що переважна більшість української інтелігенції, за словами Василя Стуса, толочи­ла "старе тирло — між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтер­націоналізмом по-російському", тобто сповідувала "філософію меншої чи більшої національної зради".

Без духовно-морального самоочищення, без сповіді перед власною совістю не набивається гідність людської особистості.

Його святість папа Іван-Павло II закликав переживати роки і місяці підго­тування до 2000-ліття Різдва Христового "як духовне паломництво до Отця: кожен покликаний пройти дорогою справжнього навернення, яке означає відки-нення зла і свідомий вибір добра .

Література, мистецтво покликані та, коли хочете, приречені відкидати зло та обирати повсякчас добро, обстоювати природну гідність і цінність людської осо­бистості, відкривати істину про людську особу.

"Сучасна історія трагічно явила небезпеки, які виникають тоді, коли істина про людську особу забувається, — читаємо в "Посланні його святості папи Івана-Павла II на XXXII всесвітній день миру 1 січня 1999 року". — Маємо перед очима плоди таких ідеологій, як марксизм, нацизм, фашизм, а також міфи расової вищості, етнічного егоїзму. Не менш шкідливі, хоча не завжди виразно помітні, наслідки матеріального споживацтва, для якого остаточною метою життя є возве­личення особи та егоцентричне задоволення її особистих прагнень".

Судилося нам долею жити в перехідну епоху — в період переусвідомлюван-ня тих цінностей, що їх і цінностями не можна назвати. І не тому, що вони "зап­ліднені" бацилами пристосуванства, конформізму, ідеологічної мімікрії — всім тим, чим засіяв тоталітарний режим культурно-духовний простір України. А тому, що вони, наші цінності, не проминули ще необхідної фази очищення від гріхів — свідомих і позасвідомих, бо ми ще самі не досягай того внутрішнього очищення від намулів псевдопатріотизму, спекулятивно витлумаченого служіння національному обов'язкові, патетичної відповідальності перед наро­дом, Україною... Переведення ідеологічного радянського "мінуса" на ідео логічний національний "плюс "кардинально не змінює літературної атмосфери, в якій продовжують краяти темне українське небо блискавки боротьби "за", осуду проти", гніву "з приводу", захисту "від", скорботно-ностальгійних пла­нів, возвеличень, оспівувань, таврувань...

Українська література продовжує (і що прикро — змушена!) боротися в не­залежній Україні за незалежну Україну — неминуче, з покірністю жаби, слідую­чи в пастку ідеологічного вужа, який повільно обвиває її горло. Цей вуж не чу­жий — він наш, мирний, його боятися — людей смішити, але цей вуж — ідео­логічний, бо він вимагає покори. А впокорене Слово навіть із благородною ме-

628

: M. Жулинсъкий Українська література на межі тисячоліть

тою, з позицій національних інтересів та обов'язку перед народом — це не вільне | Слово. Це Слово, не забезпечене найвищим привілеєм — свободою.

Проблема вічна. Дилема, яку розв'язати неймовірно важко. Вона не під силу національній літературі. Вона підвладна лише митцеві. Як індивідуальності. Су­веренній. Безкомпромісній перед образом Слова.

Виокремлення митця із структури національної культури не передбачає повного відторгнення від традицій, від виконання національного обов'язку. Головне — не відчувати себе замкненим у рицарські лати, не переживати не­обхідності повсякчасно "йти на бій" за щось і проти чогось та не пускати в печалі та в сльозах синьо-жовті вінки за водою. Григорій Штонь у полемічних нотат­ках "Досить жебрати у минулого" визнав, що дві "матриці — плакальна і слав­ляча — є руйнівно графоманськими" і просить Господа врозумити "найперше ве­летенську армію радянізованих, тобто призвичаєних до думки, що Слово нічого іншого не робить, крім як закликає, таврує, вчить учителів, які саме поняття ; Літератури "щопоурочно донищують" ("ЛУ" від 6 травня 1999 p.).

Пафос неприйняття "навчительсько-наслідувальної" культури як "найбіль­шого сьогодні ворога України" звучить благородно, але як перебороти сучас­ну духовну кризу, спричинену втратою цілісності національної культури? Яс­на річ, не наслідуванням, навчительством, хоча національно-духовні цінності втратили багато своїх функцій і той же письменник, який волів би не бути, мовлячи словами Євгена Пашковського, "прикутим до вітчизни гірш проле­тарського, встократ самотніше", а "утверджувати волю Слова", змушений просвітницьким жезлом відчищати від ідеологічної корозії каркас етнона-ціональної духовності та вказувати цим жезлом шлях до формування націо­нальної культури як цілісного організму. Та й це робити нелегко в наш час, ко­ли влада відчужена від народу, а до національної мови і культури українсько­го народу ставиться з поблажливістю і співчутливістю, мов добрий багач до жебрака. На перших порах незалежності переважна більшість письменників, діячів культури і мистецтва сподівалася, що відроджена, пробуджена на­ціональна культура відкриє політикам, політичним партіям світоглядно-ду­ховні орієнтири в розбудові суверенної України, а політики, влада створять необхідні для розвитку культури інституційні структури. Та доволі швидко письменники, художники, композитори, кіномитці переконалися, що політич­на ідея незалежної держави вступила в суперечність з ідеєю етнонаціонально-го відродження, що інтереси українського народу як титульної нації ігнору­ються, бо влада, політична еліта орієнтується на російськомовну пресу і літе­ратуру, російськомовне телебачення і радіо, що національний інформаційний простір навально скуповується сусідньою Росією, американізується і де­націоналізується. Сконсолідованої національно свідомої, патріотичної по­літичної сили, яка могла б обстоювати духовно-культурні вимоги українсько­го народу, нема, навіть творча національна еліта, яка долею покликана відро­джувати, розвивати і захищати національно-духовні цінності й культурні пріоритети, і та дезорієнтована та шокована неусвідомленням політичною елітою ролі національної культури в цивілізаційному поступі України, неба­жанням визначати, на яких культурних цінностях буде здійснюватися вибір пріоритетів у стратегії економічних і соціальних перетворень в Україні.

Економічна криза посилюється й тим, що на суспільство ще не "працюють" ефективно національні базові цінності, які виробляли протягом віків тра-

629

Українська література на межі тисячоліть

М. Жултський

Соловецький монастир. Сучасне фото

диційні системи світосприйняття, не задіяно ще величезний внутрішній по­тенціал української культури. Систематично здійснювана люмпенізація масо­вої свідомості, насаджувані архетипи, тотальна міфологізація й некритичність мислення, прищеплення й культивування страху, який, за словами Гайдеггера, єднає людей, перетворює їх на масу, знеособлюючи, розчиняючи у ній інди­віда, — вся ця тяжка спадщина недалекого минулого дає підстави для усвідо­млення того, що переорієнтація українського суспільства, вироблення нової ієрархії вартостей на іншому, новому етапі розвитку України — складний і тривалий процес.

Не дивно, що в цій суспільній атмосфері роздратованості, озлобленості на владу, на державу, на "своїх", домінування маргіналізованої людини, роздвоєної між двома культурами, а отжг, між двома ідеологізованими культурними орієнтаціями, людині з атрофованим почуттям належності до мовно-етнічної спільності годі сподіватися, що її почують. Володимир Дрозд у коментарях до давніх своїх солдатських листів зізнається:

"У часи тоталітарної системи легше було людині мати власну думку. Бо її у цьому підтримували, хай частенько і — мовчки, чимало людей, здатних мисли­ти. Сьогодні реально, тверезо мислити набагато тяжче, бо легко наштрикнутися душею на звинувачення, що ти — супроти України, що ти — не патріот і т. д. Багато разів наражався я на усе це, нагадуючи ще молодому Рухові про недо­оцінки його вождями економічно-соціальних проблем, про можливість ' третього шляху", про поверховий, незграбно-емоційний підхід до мовного питання, який дає можливість ворогам української незалежності використовувати його для роз­колу українського суспільства..."⁶.

Нічого дивного в цьому визнанні Володимира Дрозда нема, бо на тлі тогочас­ної рабської свідомості незримі спалахи вільної думки здавалися блискавками на

630

M. Жулинський Українська література на межі тисячоліть

[ темному політичному небі. І тим, хто їх бачив, розвиднялося в сподіванні, що на-

I решті це світло розділяється на весь культурний простір.

Не забуваймо, що звільнення від тоталітарної свідомості відбувалося впро-

I довж усього періоду її впровадження і домінування. Не поспішаймо всіх, хто

[ був у літературі в роки тридцяті—сорокові—п ятдесяті—шістдесяті, зарахо­вувати до когорти бездумних творців Часу Убивць. Швидше треба бачити

І трагедію самовбивства літератури, на шию якій накинули зашморг тоталітар­ного мислення. Давайте замислимося, хто коли почав сукати мотузку, з якої зробили зашморг і підвісили літературу на шибениці торжества однієї-єдиної ідеї. Не чекайте, що зразу почнемо називати імена і в такий спосіб знімемо з себе вину — знайшли, мовляв, Юду Іскаріота і заспокоїлися. Ні, проблема

і значно складніша, і її коріння — в поступовій втраті людиною індивідуально­го "я" в ім'я розчинення в колективному "ми". Розчинення заради благород­ної, здавалося б, мети: звільнення людини від "мерзот життя", нації — від підневільницького стану, виборення свободи для народу, а отже — і для ок­ремої людини... Тому література мала служити. Бути знаряддям освіти, просвіти, національного самоусвідомлення народу, виховання патріотизму... Функцій для літератури визначено було багато. І всі вони благородні, справді неминуче необхідні в умовах національного приниження, упослідження і по­треби виборення незалежності.

Лауреат Нобелівської премії з літератури 1925 р. Джордж Шоу наголосив: "Інтелектуальні успіхи кожної країни залежать від того, наскільки в ній розв'яза­не національне питання. Тому поневолена Англією Ірландія доти не зможе дати світового рівня філософа, доки не звільниться з-під чужоземного гніту".

Тому нас так морально пригнічує, що ми віками тільки те й робили, що розв'язували національне питання — боролися, а не жили, протестували, а не творили, мріяли, а не реалізовували мрії... Українська національна культура не була вторинною і не пленталась у хвості європейського культурного процесу. Наші біди полягали в тому, що ми не мали національної держави, яка вважала би своїм пріоритетним обов'язком виробляти механізми трансляції своїх культурних цінностей у світовий цивілізаційний простір, що український митець не мав гідної постави репрезентувати культуру державного народу і тому змушений був тягну­ти важкого та обридливого воза національного обов'язку, тоді як святий вогонь творчості палав у душах вільних митців, незалежних націй.

Як почував себе український письменник, який гамував у серці вогонь твор­чості, хоча Богом був приречений на самоспалення у вогні естетичного самови­раження? Трагічна доля художника підневільного народу! Згадаймо Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника... А хіба не така доля Павла Тичини, Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Ми­коли Куліша, Максима Рильського, Олександра Довженка — до Олеся Гон­чара, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Тараса Мельничука і Василя Стуса? А який глибинний драматизм пульсує в літературній долі "шістдесят­ників", які насмілися сприймати "святі й універсальні істини" комуністичної си­стеми як відносні та відкриті для усвідомлення! Навіть не заперечення, а кри­тичного усвідомлення з метою виявлення відповідності цих постулатів новому часові. Прочитайте "Homo Feriens" Ірини Жиленко — і ви емоційно відчуєте внутрішню атмосферу того часу, в якому витав дух спротиву. В яких це фор­мах, на якому рівні мислення, почуттів, настроїв це пульсувало — важко уяви-

631

Українська література на межі тисячоліть

М. Жулинський

ти. Але треба це відчувати, бо хто не проникне в бурхливу глибінь болю, пере­живань, розпачу і надій, люті від безсилля і гніву від щоденних уколів зболеної душі митця, той не зрозуміє творчості Олександра Довженка і Юрія Яновсь-кого, Ліни Костенко та Івана Драча, Юрія Мушкетика і Бориса Харчука, Миколи Вінграновського і Валерія Шевчука, Володимира Дрозда і Володими­ра Підпалого, Євгена Іуцала і Анатолія Дімарова, Павла Загребельного і Ва­силя Земляка, Бориса Нечерди і Володимира Забаштанського, Ігоря Калинця та Івана Чендея, Володимира Сосюри та Андрія Малишка, Романа Іваничука і Романа Андріяшика, Віктора Міняйла і Володимира Базилевського, Петра Скунця і Романа Федоріва, Ніни Бічуї і... Не можу зупинити цей мимовільно зронений перелік імен, які свідчать про велику літературу і великі драматизм і трагізм великої літератури.

Коли, в якому часі, в якому політичному просторі український митець мав змогу творчо реалізуватися, дихати на повні груди свого естетичного са-моздійснення? Усе XX ст. як на материковій Україні, так і за її межами, навіть у тій атмосфері діаспорного "вільного полону" український письменник не відчував повноти свободи творчості. Його творчість була підневільною, вона була бороть­бою "за", боротьбою "проти", боротьбою у формі мовчання, була надією, спо­діванням, розпачем і мрією, вірою і зневірою, але не була повною творчістю. Ви скажете, що така доля митця будь-якої нації, він ніколи не має змоги культиву­вати свій талант без здійснення певного обов'язку? Це так, але має бути в його душі свято творчої незалежності, висока духовна ілюзія мистецької суверенності, яка приходить тоді до художника, коли його народ відчуває себе вільним, неза­лежним. То ж хіба Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Улас Сам-чук — до Олега Зуєвського, Юрія Тарнавського, Віри Вовк, Богдана Бойчука відчували себе творчо незалежними, вповні вільними від внутрішньої прикутості до національного обов'язку? Переконаний: ні! І в цьому — великий драматизм української літератури, яку віками підточує брак свідомості власної сили і влас­ної суверенності. Згадаймо слова Миколи Євшана, висловлені ним 1913 р. з при­воду "Молодої крові " Володимира Винниченка: "Тільки той, хто навчився куль­тивувати свій талант, усвідомить собі свою силу, зможе завести економіку твор­чу, зможе йти щораз вище"⁷.

Чи були такі, бодай періодично сприятливі умови для культивування свого та­ланту, для утвердження суверенності індивідуального вираження? Так, не всуціль чорне поле нашої літератури, були яскраво-зелені пагони, які буквально вистрілювали" в темне небо рабської свідомості бунтівливим феєрверком яскра­вих мистецьких індивідуальностей. Мимоволі згадуються "Молода муза", "Ук­раїнська хата", "Розстріляне відродження ", "Неокласики", "Вапліте" і "Літера­турний ^ярмарок", "Празька школа", "МУР", "Літературно-науковий вістник , "Нью-Иоркська група", "Шістдесятники", "Київська школа". Лише означую і цим свідчу, що індивідуальний творчий бунт виказував незатихаюче пульсуван­ня крові в тілі національної літератури. Навіть тоді, коли зашморг тоталітарної репресивної свідомості затягувався на її шиї. А що стосується мотузки, на якій більшовицький режим зав'язав зашморг, то її сукати почали ще в XIX ст., не уявляючи її призначення.

Україна на зламі століть перебувала в драматичній ситуації. Треба було збе­регти літературно-мистецькі традиції, які формувалися в неймовірно складних умовах культурного розвитку (заборона української мови, друку, знищення на-

632

Ж M. іїіулинський

Л.ТЕРАТУРНИИ^ОРК^СТР,

1

ціональних кадрів тощо), як основи духовного і морального життя народу, і вод­ночас не відстати від передових культур Європи, які динамічно оновлювалися. Необхідно було ввійти в нові естетичні системи зі своїм індивідуальним сприй­няттям людини і світу, навіть більше — виробити свій естетичний арсенал образ­ного моделювання реальності. Молода українська поезія й була тією авангард­ною когортою, яка почала безжально підминати і розсіювати і так поріділі ряди критичних реалістів, сміливо й розкуто впроваджуючи нову естетику.

Наша традиційна літературознавча націленість на витворення ідеологізованих міфологем у дослідженні періоду критичного реалізму української літератури і неприйняття українського модерну не дозволяла говорити про кризу реалізму в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. Безперечно, однією з го­ловних причин такого "обожнювання" критичного реалізму в українській літера­турі було методологічне неприйняття українського авангарду, переважна більшість представників якого або була репресована як вороги народу", або тво­рила поза межами України, як молодомузівпі, або опинилася в таборі української "буржуазної націоналістичної еміграції". Але головним усе ж таки було те, що критичний реалізм виражав закономірну тенденцію до переростання в соціалістичний реалізм, здобуваючи як своєрідне нарощення до тези "типові ха­рактери в типових обставинах" ще й ідейний орієнтир — соціалістичний ідеал, в ім'я якого й формувалася згодом правда життя. Власне, український поетичний авангард заважав, так би мовити, плутався під ногами нового догматичного, вульгарно-соціологічного велетня в образі методу соціалістичного реалізму. За­ради цього обминалися навіть судження основоположника методу соціалістично­го реалізму Максима Горького про кризу і заперечення реалізму чи того ж без­жального реаліста Вячеслава Гаршина, який різко махнув рукою на реалізм, на-

633

Українсвка література на межі тисячоліть

М. Жулинський

Сидять: М. Вінграновський, Є. Гуцало, В. Дрозд, Г. Тютюнник, В. Шевчук, Б. Олійник; стоять: В. Іванисенко, Л. Коваленко, В. Дончик (зліва направо).

60-ті роки.

туралізм, протоколізм і вирішив краще розбити собі лоба у спробах створити щось нове, ніж дожовувати те, що почало гнити⁸.

Критичний реалізм як метод, як художня система образного вираження по­глядів на сучасні соціальні та морально-психологічні проблеми наприкінці XIX ст., полягає в тому, що соціальне вульгаризується, деформується під впли­вом, точніше, під тиском соціально-політичних рухів і процесів. Письменники-реалісти в переважній своїй більшості були заангажовані в цих рухах і мимоволі змушені віддавати свої таланти служінню ідеї, яка була не індивідуальною ідеєю, а конгломератом стихійних надій і сподівань мільйонів. Художник пере­творився на слугу, виразника, ідейного провідника, провісника майбутнього раю на землі — мистецьке "я" підкорилося колективній ідеї — і вже для нього соціальний чи політичний фактор творчості став домінантним, форма, стиль, об­разна система підкорилися ідеї, яку, можливо, й поділяв митець, але ця ідея не завжди була індивідуальним, інтимним, особистісним для художника.

Логічно стверджувати, що метод соціалістичного реалізму виріс на основі критичного реалізму. Саме критичний реалізм, який певною мірою спровоку­вав революцію нагнітанням описів "мерзот життя" і націлюванням на пошуки ворогів — носіїв зла, і реформувався в метод соціалістичного реалізму, якого і методом назвати не можна.

У цю політичну пастку вульгаризації літератури і мистецтва потрапило багато світлих умів, які щиро вірили, що література повинна служити народові. Але як служити? Догоджати йому, орієнтуючись на думки і гасла вождів народу? А хто

634

M. Яіулинський

Українська література на межі тисячоліть

вважає себе вождями народу і чому? На якій підставі? Чи мав він од народу ці уповноваження? Чи не виходило так, що вождями ставали передусім ті, хто міг, умів переконати юрбу в тому, в чому був зацікавлений вождь, щоб зразу ж сповістити, що саме народ це сповістив, зажадав, домагається... Через це й ут­верджували принципи реалізму, ідейності та народності літератури, що розрахо­вували на примітивні естетичні смаки і запити напівграмотного народу, через це й піддавали анафемі безтенденційне ' мистецтво для мистецтва', бо воно, бачте, не служило народові. Примітивне тлумачення ролі й призначення мистецтва як допоміжної сили в ідейно-пропагандистській діяльності партії більшовиків, а са­ме більшовики чи не першими домагалися монополії на літературу (згадаймо статтю В. І. Леніна "Партійна організація і партійна література"), лягло наріж­ним каменем у метод соціалістичного реалізму.

Українські література і мистецтво на початку XX ст. поривалися витворити своє національне естетичне обличчя, вихопитися з російського тулупа , в яко­му багатьом було тепло, затишно, але рухатися не можна було, тим більше ви­рватися на творчий діалог із європейським мистецтвом. "Переможна хода Жовтня" навально затоптала ті яскраві паростки нової літератури, які вирощу­валися на творенні нової естетичної якості в нових художніх формах. Одні зги­нули, так і не розгорнувши творчих крил, інші змушені покинути свій край, ще інші вимушено почали вивчати ' азбуку комунізму і перекладати її образною мовою, що швидко виродилася в ідеологеми, в міфологеми, у словесні кліше та ідеологічні стереотипи. Оцю монументально-дидактичну літературу творить новий тип радянського інтелігента, який свій родовід веде від російського та українського різночинця — вічного семінариста з культом авантюрної само­освіти і прагне вхопити все зразу, одним дописом у газети відсікти комплекс національної меншовартості й миттєво наростити рабського хвоста, аби ним ла­щитися до нової влади. Такий тип українського інтелігента-пристосуванця був вкрай потрібний казарменно-табірній системі, яка формувала суспільну сві­домість за принципом: де сила, там і влада, де насильство, там і право. Світо­гляд революційної інтелігенції був близький до середньовічної релігійної свідо­мості з її культом аскетизму, сліпої віри, тотальної покори і жертовності в ім'я реалізації однієї та неоскаржуваної ідеї "царства небесного". Революційна літе­ратура вміло експлуатує релігійні догмати, релігійні символи і ритуали з тим, щоб ефективно маніпулювати суспільними настроями. Політична система та ЇЇ ідеологічний провідник — література змінює лише символи і пропонує нову си­стему ідеологічного рабства, оновлений комплекс релігійної свідомості, в основі якого жертовність індивідуальним "я" в ім'я творення колективного "ми" задля наближення комуністичного царства на землі, вселенського раю.

И станет жизнь прекрасной песнею, И мы в то время будем жить.

Хіба це не спадщина російського різночинства, революційного фанатизму, виро­дженого в тероризм і масові репресії, хіба налаштованість принести себе в жертву в ім'я "світлого майбутнього" мільйонів не перетворилася на масовий психоз, вираже­ний в пошуках ворога, на готовність убити ближнього заради викорінення зла, бо він — носій зла? На чому було будувати моральний і духовний храм, коли "земний рай" "вимагав" нових жертв, великої ненависті, аскетизму, грубого матеріалізму, нігілізму — всього того, чим прославляла себе література соціалістичного реалізму?

635

Українська література на межі тисячоліть

М. Жулинський

Публіцистична патетика, пропаган­дистська велеречивість, ідеологічна ка­тегоричність у "завантаженні" ідейно-значеннєвим "продуктом" позитивних героїв — все це зводило літературу до необхідності "споживання" вульгарної естетики соціалістичного реалізму. Ес­тетичне відступало перед ідеологічно організованою навалою етичного. Ідей­не моралізаторство впевнено домінувало в літературі, яка виконувала задану зго­ри функцію вихователя та організатора мас, формувала "нову людину". Пульс естетичних ідей слабко прослуховував-ся, тому не доводилося говорити про літературний процес як про тенденцію розвитку. Літературна критика через те не могла виконувати своєї, як внут­рішнього саморегулятора літератури, функції. Одне слово, література була

.. о " г £ m прив'язана до тріумфальної колісниці на

Веселики . Іооелен. Шото з оригіналу . \ _vnri/-, п •

Національного літературного музею України »* « КІ IPC. 1 Іолітика виснажувала до

естетичного безсилля великі таланти, безцеремонно "вживала" літературу, пропонуючи за ідейну "насолоду" звання, премії, нагороди, багатотомники, дачі... Що ж, виховання почуття радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму коштувало недешево. Навальний пріоритет етичного пригальмовував рух літератури до етичного, хоча внутрішня, в індивідуальних творчих світах, спрага естетичних цінностей була непогасною. Згадаймо бодай про "самвидав".

Традиція перестає бути головним та універсальним інструментом національної культури. Нова комуністична віра базувалася на єдиному віровченні як основі державності та культури, яке було успадковане від типу російської імперської державності й російської імперської культури. Формувалася автократична дер­жава, що утверджувала диктатуру світосприйняття на ортодоксальній світо­глядній основі. То ж хіба українська література в переважній частині її творців не сприяла формуванню цієї автократичної держави, не закладала в свідомість ук­раїнської людини одну-єдину віру, не схвалювала, підтримувала, розвінчувала, викривала, прославляла, вітала, закликала?..

Хіба не зринає в нашій свідомості думка про покаяння, про нашу спільну ви­ну, бо насильство, хоч би якої тотальної всеохопності воно набуло, не здатне повністю перекрити шлях до свободи вибору? Зринає, бо те, що ми зараз пожи­наємо, — низький рівень національної свідомості, готовність до яничарства, комплекс національної меншовартості, роз'єднаність національно-патріотичних сил, слабке почуття патріотизму і національної гідності, відсутність державниць­кого світогляду, хіба це не є наслідком нівелювання й засобами літератури і мис­тецтва української людини? Чи не тому Євген Пашковський шість років тому назвав Спілку письменників України "співучасницею злочинів проти людства, ідеологічного терору, загальнознаних гонінь на літераторів", що творчі спілки бу-

636

M. Жулинський Українська література на межі тисячоліть

ли в руках КПРС ефективним інструментом боротьби проти будь-яких проявів інакомислення і провідниками системної ідеологічної політики? Ми ще не набли­зилися до критичної межі мислення, за якою усвідомлення вини є гарантом твор­чого оздоровлення, де покаяння не є самовиправданням, а є покладанням вини інших на власну совість. Не минулося минуле, воно — в нас. І доти, доки не бу­де здійснено моральної — через щиру сповідь-покаяння — спокути гріхів. Хай чужих, не своїх, але гріхів наших. Нашої літератури.

Ми повинні увійти в XXI ст. очищеними від більшовицької скверни і пройти неминучий шлях європеїзації й секуляризації національної літератури. І творча мо­лодь тому бунтує проти старших, проти Спілки письменників, яка досі уявляється декому символом впокорення творчої індивідуальності та чиновницьким форпос­том на шляхах організаційного утвердження молодих за принципами естетичної спорідненості суверенних індивідуальностей, що прагне відсторонитися від цієї колективної вини, від спільної відповідальності за гірке минуле. Що ж, вона має, як висловився Роман Скиба, "право початись" і пережити "хворобу росту". Вони, молодші, наполегливо підкреслюють свою належність не до іншої мистецької шко­ли, стильового напряму, естетичної платформи, а до іншого покоління. І ці по­коління йменуються "...десятниками", наче кожні десять років народжується но­ва якість літератури. Головна причина цього скандування "десятками" полягає в намірі позбутися вини й відповідальності за гріховне минуле і створити свою мо­ву, свою культуру на основі свого страждання. Але хіба поетична мова Василя Ге-расим'юка, Ігоря Римарука, Івана Малковича, Василя Голобородька, Михайла Григоріва, Тараса Федюка, Вячеслава Медведя, Миколи Воробйова, Віктора Кордуна, Галини Пагутяк не є свідченням інтонаційної синтетичності національ­ного самовираження, яку виражають Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Віктор Неборак, Василь Слапчук, Петро Мідянка, Євген Пашковський, Іван Ципердюк, Іван Андрусяк, Тарас Чубай, Іван Лучук, Павло Вольвач, Володи­мир Цибулько, Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Юрій Бедрик, Олег Лише-га, Василь Махно, Степан Процюк... Не можна зупинитися, бо ряд оригінальних творчих світів нарощує й нарощує пам'ять і просить назвати ще Ігоря Бондар-Те-рещенка, Андрія Бондаря, Максима Розумного, Євгена Барана, Любомира Стринаглюка, Романа Скибу, Олександра Ярового, Юрка Іздрика, Михайла Бриниха, Тараса Прохаська, Юрка Позаяка, Олега Гуцуляка, Богдана Козака, Олександра Гордона, Ігоря Павлюка, Андрія Криштальського, Мар'яну Савку, Назара Федорака, Володимира Єшкілєва, Ірину Старовойт, Андрія Кокотюху, Мар'яну Кіяновську, Анатолія Дністрового, Лесю Демську, Андрія Малащука, Ростислава Семківа, Данила Кубая, Надію Мориквас...

Очевидним є свідоме бунтівливе "випадання" із загального стилю, яке нага­дує вистрибування з човна в шалений гірський потік. Не страшно, бо навіть то­го, хто не вміє добре плавати, цей потік якийсь час понесе, втримуючи за раху­нок швидкості на поверхні. Але рано чи пізно, підступне, затаєне під водяною піною каміння покарає за цю авантюрну гру зі стихією. Символічно-образний бунт проти нормативного мислення "переслідує" нашу молоду літературу, яка не хоче орієнтуватися на архаїчну культуру мас, посічену ідеологічною міллю, їм байдуже, що про них думає народ, бо це категорія — абстракція, міфологема. Народним письменником у наш час інформаційної багатоканальності уже не ста­ти, а елітарним — можна. І хочеться. Але чи це легко? Надзвичайно важко. Бо це шлях до нової естетичної якості, яка вища за ідеологічні та моральні критерії.

637

Укрй'і нська література на межі тисячоліть

М. Жулинсъкий

Про нову естетичну якість української молодої літератури говорити ще рано, але молоді вже мають свою мову, більшість — індивідуальну образну мову, ма­ють свої амбіції, свої об'єкти нелюбові та страждань. Вони відповідальні за се­бе, за свій канон в літературі. Як сказав Володимир Цибулько, "на інше по­коління — інше страждання, інша мова й інша культура".

Можна вивезти себе з України до Венеції в образі свого двійника Станіслава Перфецького і там непомітно втопити, аби ще одне тривожно запитальне "я" на деякий час вгамувалося усвідомленням, що жертву принесено, настав час моління (Юрій Андрухович, "Перверзія").

Можна вільно пробігати свою психосмугу, як це робив ранній Роман Кухарук і признаватися:

А ми?

На волі

Заспані і кволі

Все кричимо і квакаємо.

Ми,

Закутані у вічні аксіоми,

Здихаєм, бо не треба аксіом,

Коли ти любиш

І коли ти хочеш.

Щоби тебе любили на землі

Земні дівчата і звичайні люди.

Лиш треба мати силу у собі —

Не утечи у себе від свободи.

("Поема свободи")

Молоді літератори живуть у "світі розщеплень", для них, за висловом Степа­на Процюка,

Стогне вчорашній канон, наче барокова дівка. Та не весною й вином — Кров'ю залита долівка.

Кожен із молодих творить у своїй душі свою Україну — вона проростає від кинутого в рідний ґрунт насіння віри добра:

Кинув моцне в дебрю цю насіння Ялівцю, мелайного стебла. Щоб з ґрунтів убогих Україна, Україна в душах проросла.

(Петро Мідянка. Із книги поезій "Зелений Фирес")

Що ж, важко і не зразу формується індивідуально-авторський стиль, який і відображає людську творчу індивідуальність письменника. Базується, фор­мується і розвивається індивідуально-авторський стиль на відображенні в свідо­мості автора чи в системі образів реальної дійсності, на реагуванні митця на цю реальність, яка виражається найчастіше в метафоричному "зазиранні" в глибини цієї реальності. Але ці "зазирання" спорадичні, не відкриті на весь простір національного буття — і часто звужені до нарочитих рефлексій із претензією на екзистенційну універсальність людського буття.

638

M. ІКулинський

Українська література на межі тисячоліть

Молоді письменники сміливо розширяють своє семантичне поле, часто свідо­мо переобтяжуючи його міфологемами, філософськими конструкціями , абст­рактними словосполученнями, аби перекрити шлях до банального вичитування інформації (Тарас Прохасько), творять нові метафоричні зв'язки і змушують слова нарощувати на себе нові сенси. Проте очевидним є те, що культура твор­чої індивідуальності є обмеженою та неорганічною. Вона здебільшого є нароще­ною силоміць, завдяки зусиллям письменника-читача, а не письменника-мисли­теля. Тому так мало у нас авторських стилів і так багато претензій на авторський стиль. А про стиль методу чи епохи годі й казати.

Та все ж таки нова українська література є. Вона спілкується з нами дещо іншою мовою з високим рівнем абстрактності й метафоричності. Через це різно-мовлення не почута ще слухачем, не сприйнята на рівні внутрішнього відгуку. Нова література говорить визволеною від домінуючих донедавна викривальних, патетичних, утверджувально-запитальних, ідейно-значеннєвих інтенцій мовою і цим висловлює свій рішучий перехід у стан індивідуального самовикупу з ла­бет обов'язку, декларованого патріотизму, різних іпостасей вірності, служіння, збереження тощо. їх, молодих, насторожують політичні декларування необхід­ності формування в народній свідомості єдиної віри — тепер національної, єди­ної церкви, єдиного типу культури, врешті-решт, єдиної спілки; їх не приваблює домінанта етатизму, себто культу держави, орієнтація на релігійні архетипи і з'ява в системі нових цінностей сакральних елементів... Не випадково Василь Ге-расимюк наголосив, що "мова — це філософія. А для нас сьогодні мова навіть важливіша, ніж релігія".

Більшість із них ще в полоні власної творчої винятковості — перебувають в екстазі індивідуального "самовикриття", яке нагадує ткання павутини з самого себе задля вхоплення в цю липку сітку еговізій бодай однієї лінивої на читання "мухи". Проте більшість із них усвідомила глибше себе, ніж виразила — і це є запорукою набуття нової якості українською літературою. Нова хвиля творчої молоді здійснює деколонізацію української літератури через індивідуальне са­мозвільнення від обов'язків, що їх накидає суспільство, і прагне бути в опозиції до будь-яких форм влади і диктату офіціозу. Ця хвиля виражає особливо прик­метне свідчення оздоровлення культури — багатосигнальність української ду­ховності, широкий спектр образного пульсування культурних ареалів, що обіцяє витворення мозаїчної картини літературно-мистецького відображення руху ук­раїнської цивілізації у європейський простір.

Сподіваймося на це!

¹ Еко Умберто. Маятник Фуко. — Львів, 1998. — С. 646.

² Там само. — С 644. ' Там само. — С. 646.

⁴ Баран Євген. Літературна ситуація 1999-го: Час Єзуїтів // Кур'єр Кривбасу. — 1999. — Березень. — С 5.

5 Пашковський Євген. Щоденний жезл (Уривок з роману-есею) // Світовид. — 1998. — №1—2. — С 47. '

⁶ Дрозд Володимир. Ми зустрічалися на сонці очима ... // Кур'єр Кривбасу. — 1999 — Березень. — С 90

⁷ Українська хата. — 1913. — № 11.

⁸ Див.: Гаршин В. М. Письма. — М., 1934. — С 357.

639

ЗМІСТ

Українське слово: тріумфи і втрати

Григорій Сковорода 20

Григорій Квітка-Основ'яненко 33

"Руська трійця" 60

Тарас Шевченко 72

Пантелеймон Куліш 117

Леся Українка 146

Людмила Старицька-Черняхівська 179

Григорій Чупринка 195

Олександр Олесь 215

Володимир Винниченко 229

Павло Тичина 267

Гнат Михайличенко 282

Павло Савченко 293

Павло Филипович 302

Михайло Драй-Хмара 311

Микола Хвильовий 329

Михайло Яловий 350

Валер'ян Поліщук 361

Євген Плужник 382

Григорій Косинка 404

Тодось Осьмачка 416

Олександр Довженко 430

Зінаїда Тулуб 445

Іван Сенченко 463

Григорій Костюк 476

Улас Самчук 490

Іван Багряний 511

Богдан'Ігор Антонич 529

Олег Ольжич 553

Олена Теліга 571

Василь Барка ; 587

Василь Стус 606

Українська література на межі тисячоліть 625

640