Василь стус

(1938—1985)

Василь Стус — поет-творець нової якості українського слова і нової системи ідейно-естетичних координат для виходу української культури на європейський рівень естетичного мислення. Його твори відкривають позапростірний світ іншо­го буття. На інших траєкторіях мислення, сприйняття світу і злою долею накинутої нам системи...

Українське слово було пробуджене "шістдесятниками", які відчули на собі де­вальвацію духовних надбань нації, вразливо зреагували на змістове наповнення українського слова. Його наповнення — чужорідне, вороже національному змістові. Слово запліднювалося зсередини ідеологемами, стереотипами тоталі­тарного мислення, вироджувалося, з-під української мовної оболонки поступо­во з'являлося чуже, антиукраїнське, руйнівне. Оця девальвація українського слова, а отже, ідеологічна деструкція національних цінностей і міфів вразила Василя Стуса, який замірився відкритися внутрішньо, духовно перед новими обставинами буття:

... жити — то не є долання меж, а навикання і самособою — наповнення.

606

M. /Колимський

Василь Стус

Він вимагав: "пустіть мене до мене", бо прагнув до самооновлення і самона-иовнення. Він виказував духовний стан мужності та віри, формував волю — (внутрішню волю в умовах тотального обмеження і відчуження.

Поет був відкритий європейській естетиці, філософії, культурі, бо перекона­ний, що без духовного оновлення і змужніння національний дух не розкрилить-ся, не відкриється новим горизонтам. Це був повноцінний поетичний голос, який вимагав мужності для зміни всієї культурної парадигми.

Він вважав, що слід відмовитися від масової української культури, виривати-

з-під задушливого метафоричного, епітетного українського слова і суворо, рішуче глянути правді у вічі: Україна засинає, задихається, мліє та німіє в атмо­сфері принизливого вишіптування романтичних снів упокорених митців.

Для Василя Стуса важливим було визначення критеріїв самообмеження задля формування власного духовного світу, який вищий за обставини і який дозволяє вільно розпоряджатися своєю долею (згадаймо його небоязнь смерті).

Він бунтував проти активної нетерпимості щодо духовного "я". Він — проти

MOBg СИЛИ.

Його самовіддзеркалення (ліричний герой і я) — "Свіча в свічаді". Ліричний герой дивиться в свою творчість, мовби у дзеркало. Це не стільки роздвоєння (Богдан Рубчак), скільки набуття себе через зазирання в свічадо задля погляду на себе із "задзеркалля". Це не стільки "роздвоєння на "я" і "не-я", скільки віднайдення свого "я". Це можливість поглянути на себе, на своє "я", яке "дри­жить як море в незручній западині екзистенції" ("Зимові дерева", с. 31). Це тво­риться з метою освіження погляду на свій душевний і духовний стан — аби чут­ливіше відчувати світ і максимально виразно реагувати на нього рефлексіями.

Василь Стус не боявся різних нападів зовнішнього світу на свою душу, хо­ча й прагнув її захистити: "Тож муруйся, муруйся, муруйся, душе!" ("Свіча в свічаді", с 75)

Поет передчував, що наростання амплітуди його "начувань, вдивлянь, вслу­хань" у світ загрожувало йому — могла обірватись "утята струна", тому він мусив пізнати міру своєї роздвоєності — не можна далеко відпустити від себе своє я , бо була загроза відторгнення власного "я" від свого поетичного, духовного "я".

Василь Стус знав, що будь-яка мета для митця — це тривога, це подзвін над поетом: "Ти не один. Вас щонайменше — двоє// Раз навпіл розпанахує мета" ("Зимові дерева", с 61).

Він проаналізував драму Павла Тичини, спричинену роздвоєнням митця, йо­го пориванням зберегти своє поетичне "я" в душі, в глибинах власного "я" і по­дати режимові інше, відсторонене "я"—маску, що прикривала власне обличчя і перетворила його, як писав Стус у "Феномені доби", на "блазня при дворі кри­вавого короля". Це — було присилуване самообмеження геніального поета задля осереднення себе в середовищі сірої спільності. Пізно волати: "Пустіть мене до мене", як це подав Василь Стус у вірші "Останній лист Довженка", бо митець обікрав себе, відібравши в себе частину свого "я", яке відсторонилося від митця, зажило публічним (сказали б зараз: громадсько-політичним) життям і повністю заступило оце первинне, духовне "я". Це було самороздвоєння, але такого само­роздвоєння у Василя Стуса не відбулося.

Навпаки, Василь Стус себе роздвоював лише для того, щоби відчути і навіть емоційно пережити радість поєднання себе із собою, своє "я" з відсто-

607

в,

аси іь Lmyc

M. Жулиисъка I

роненим "я". Це процес віддзеркалення себе в собі — своя душа горить свічею і у своєму — духовному — свічаді віддзеркалюється. Так здобувається свобода самоутвердження у повноті самовираження. Це є творчий акт самоспоглядання для досягнення повноти самопізнання. Це у самому поетові є ті два береги, між якими носиться його душа, прагнучи поєднати їх — один берег вдивляється в інший, наближаючи себе до себе.

Василь Стус витворив образ-символ, давши йому назву "обаберегість ". Це — | його душа з двома берегами. Адже поет у "Палімпсестах" чітко стверджував, що між берегами покоїлася його душа:

Хай у тебе є дві межі (читай: два береги — М.Ж.), Та середина — справжня.

("Палімпсести", с. 284)

Оця середина — душа поета, яка тримала ці береги в неподільній єдності — на цій "обаберегій самоті" ("Свіча в свічаді", с 86).

Бути в берегах душі — творити поезію, але й душа прагнула бунту, а це за­грожувало фізичному буттю, що само по собі не страшило поета, але чи доцільно це, чи це необхідно? Бо його фізичний бунт — абсурдний, свобода здобувається не люттю, що немов пропасниця стрясає напругле тіло..." ("Свіча в свічаді , с 51). Отож, чи виправдана фізична самопожертва задля подолання власної не­волі? Над цим билася думка поета. Він прагнув досягти остаточної свободи через відсікання себе самого від самого себе зі своїми болями, зі своєю біографією та історією буття в світі.

Остаточна свобода — це вищий — чи не найвищий! — рівень самооновлен­ня; це своєрідне "самоочищення" себе від своєї фізично-біографічної "самості". Про це він думав:

Утекти б од себе геть світ за очі, у небачене, нечуте, у немовлене, де нема ані осмут, ні радощів, де ніщо не збавлене, не здолане. Жив би там — безоко і безсердо, жив би так, як опадають вниз, поріднившись із земною твердю, до якої намертво приріс поглядом, і серцем, і думками (хто тебе такого віднайде?). Нерухомий і крихкий, як камінь, нерухомий і крихкий, як день...

("Зимові дерева", с. 60)

Це — шлях до самовіднайдення, а отже — до абсолютної свободи, яка і уможливлює переборення страху смерті, і забезпечує повноту самовираження без бажання відчувати відгук у фізичному світі. Бо він увійшов у власну душу, а це дано, як Стус писав, "лише несамовитим".

Політика — вимушена справа. Не поетова, але як доля скаже — неминуча. Він те знав: "Вся суть твоя лише в поеті, а решта тільки перегній, що живить корінь". Поет повинен не долати межі, а виходити за ці межі фізичного долання

608

до в

і

2

M. Жулинський

Василь Стус

обставин буття, і життя поета — це навикання і самособою-наповнення .

У цій незмирливості протилежнос­тей розкошували розум і почуття Ва­силя Стуса.

Важко, немилосердно важко читати листи, щоденникові записи Василя Стуса! Поезії — легше, бо підсвідомо відсторонюєш поетичні оповіді-розду-ми від особистої долі поета — вірші живуть самі по собі, своїм величним ду­ховним буттям, живуть високо і гідно, мов той дух святий, який вирвався з ви­мордованого тюрмами, засланнями, по­всякчасним знущанням над людською гідністю тілом і піднявся над грішною землею у величі, правді й красі.

Закордонне видання. 1970 р.

А листи печуть сумління. Соромно жити, усвідомлюючи, що ти був його сучасником, спокійно творив собі кар'є­ру, мовчав, коли той, істинний виразник свого народу і свого часу, карався в са­мотності (та ні, якраз і самотності жа-

дав — для творчості, але не дарували її) та в принизливій ізоляції від світу. І знову не те слово: "карався". Не карався, а мужньо творив свою долю, у повній правоті своїх переконань. Творив для нас, запізнілих покаянників, творив для майбутніх поколінь. Звучить це надто велемовно — адже Василь Стус уникав пишнотілих фраз, сахався будь-якого насильства над словом — і з метою возве­личення через нарощення епітетів-підсилювачів, і з метою насильницького "ого­лення" його, затріпаного в метафоричних жорнах, задля вилущення значеннєво­го ядра. Чи усвідомлював він історичну необхідність і доцільність жертовного виповнення" свого життєвого і творчого шляху? Гадаю, що усвідомлював, бо був переконаний, що повинен винести свій хрест переконань і віри в свободу і не­залежність українського народу на Голготу страждань, і тому благословляв сва­волю дороги долі, дороги болю".

Ця Богом послана Голгота веде у поділ, не до гір...

Цей "хресний путь" не приховувався від рідних, близьких, хоча й не возвели­чувався Василем Стусом. Він, як Ісус Христос, поклав на свою душу, на свої плечі уготований історичною долею України хрест і поніс його гідно, скромно, терпеливо, в надії — ні, у вірі, що розп'яття його, як Поета і Громадянина, спо­нукає багатьох і багатьох до роздумів, до каяття, до боротьби.

Таке усвідомлення своєї, як громадянина і митця, національної місії прийшло до Василя Стуса нелегко. Ще в 1969 p. y спогаді-роздумі "Двоє слів читачеві" він записав: "Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!". 20 , „„

609

Василь Стус

M. Жулинсьш

Політиком Василя Стуса зробила тоталітарна система, яка душила вільний подих немилосердно, жорстоко "обкладала" молодого поета частоколом гострих списів недовіри, провокацій, морально-психологічного терору. Та найголовніше, вона зазіхнула на внутрішню свободу митця, безцеремонно проникаючи в його індивідуальний світ творчості й тим вимушуючи його оборонити себе, своє пра­во на незалежність мислення. А система вимагала приниження і німотного, як­що не однославного, схвалення її пропагандивного тріумфу і торжества "демо­кратії покори".

Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань, демократіє покори і свободо німувань.

Історична місія жертовної долі Василя Стуса сьогодні ще не усвідомлена на­ми. Його духовний подвиг лише проростає маленькими пагонами національного прозріння у свідомості й душах нашої молоді.

Вчитуємося, вдумаємося в листи його і щоденники, а з серця виривається по-див-крик: як можна було так знущатися над митцем, якої треба було досягти іде­ологічної облудливості й відчуття безкарності та нелюдяності, щоб так довго, послідовно і систематично цькувати і губити Поета?! Одна лише страдницька доля Василя Стуса може бути неоскаржуваним обвинуваченням тоталітарній си­стемі СРСР на вселюдському Суді Історії. А розстріл у 1920 р. Ірицька Чу­принки, а масові знищення української інтелігенції в 29—30-х pp., a голод 1932—1933 pp., а терор на Західній Україні з 1939—1940 pp., a голодні й хо­лодні повоєнні ешелони тисяч і тисяч українських селян у Сибір, а Чорнобиль?.. Немає ліку!!!

Багато його віршів, листів, щоденникових записів ще не вирвалися із ув'яз­нення. Дух Василя Стуса ще б'ється об стіни холодних підвалів, прикутий чи до металічних стелажів, чи борсається у сталевих сейфах... Але який він могутній!

Уся творчість його — це шлях духовного виростання поета і громадянина — від одного з перших віршів, присвяченого Іванові Світличному, "Не можу я без посмішки Івана... ", від "Двох слів читачеві", рецензій, статей, листів, "Таборово­го зошита" до збірки поезій "Палімпсести", "Птаха душі"... Це наростання сили духовної енергії, що часом виливається через край.

Тільки великою, не оскаржуваною жодним сумнівом правотою своїх переко­нань можна пояснити ту величну простоту і ясність мислення Василя Стуса, яка живила листи, поезії, "Таборовий зошит", "змушувала" занотовувати враження, а головне — творити. Не було жодної гарантії, що лист дійде до сина, до дружини, до матері, до сестри, до друга, що чесне поетичне слово не буде спалене, що но­вий переклад поезій Рембо, Верлена, Марини Цветаєвої, Рільке не вмре десь у байдужих руках охоронців, що набуті в немилосердних умовах каторжної праці в шахті, в холоді й камері-одиночці знання так і не будуть реалізовані"... Але Ва­силь Стус працював. Писав довгі листи, делікатні з моралізаторського боку, на­повнені своїм тлумаченням складних явищ фізики, філософії, літератури, тонким літературознавчим аналізом поетичних текстів і психології творчості (наприклад, аналіз листів О.С. Пушкіна), спогадами про своє дитинство, роздумами про власне, особистісне пізнання світу поезії, філософії XX ст. ... Де він брав сили для

610

M. /Кубинський

Василь Стус

цього? Що стимулювало його дух у не­людських умовах ув язнення і заслання вдосконалювати ґрунтовне знання ні­мецької мови, вивчати англійську і французьку мови, покріплювати волю глибинним осягненням основ східних філософій?

Василь Стус з батьками після повернення з армії. 1961 р.

А йому забороняли писати. Справ­ді, доля Шевченка порівняно з долею Стуса видається значно легшою. Але не спокушаймося такими порівняння­ми. Дивімося на долі цих двох поетів двох тяжких для України століть — XIX і XX — з позиції об'єктивного усвідомлення долі України, найдо-стойніші сини якої приречені на само­пожертву в ім'я її свободи. Лише од­не свідчення Василя Стуса з листа до мами, сестри та племінниці від 12 ве­ресня 1983 р. Василь Стус радів, що переклав 900 рядків "Елегії" Рільке, закінчив свою табірну збірку "Птах душі" — близько 300 віршів: Усі не-

римовані, близько до розмовної мови, бо в мої 46 років уже ніби й сором ри­мувати (так, наче римування — дитяча забава) ", печалився, що йому "заборо­нено до кінця строку висилати в листах своїх вірші і переклади". Будуть заби­рати, а перед звільненням із табору віддадуть. Але чи віддадуть? — сумнівався Василь Стус, і це змушувало його всіляко оскаржувати це рішення. І далі: "Добре, щоб це зробили й Ви, бо на скарги в'язнів вони ніякої уваги не звертають. Скажімо, написали б до Спілки письменників: я ж перекладаю та­ких поетів (Рільке, Гете, Верлен, Бодлер), які широко видаються в Союзі і до радянської влади ніякого відношення не мали, бо й не чули за неї. Крім того, як би там не було, а я почав свою літературну роботу з 1958 року (коли було надруковано мою першу статтю в журналі), я є член ПЕН-клубу, маю кілька виданих збірок поезій, у тому числі й перекладних. Маю велику збірку Палімпсести" — на 500 віршів, хоч, правда, долі її не знаю (надіюся, що ви­дана й вона), десятки літературно-критичних статей, понад 20 друкованих ар­кушів перекладів — російських, білоруських, польських, німецьких, фран­цузьких, англійських, іспанських поетів. Що ж це за бузувірство — заборо­няти! І головне — без пояснення причини!"?

Акцент у листі на необхідності боротьби скромними силами його рідних за право творити в умовах ув'язнення свідчив про те, що тюремні наглядачі зна­ли, в який спосіб можна було якнайдошкульніше вразити митця. Ця заборона, підсилена повсякчасним вилученням оригінальних поезій і перекладів, змушу­вала скромного Василя Стуса нагадувати про свої здобутки в літературі, до­сягнуті в умовах, абсолютно протиприродних для творчості. Тому він, перебу­ваючи під гнітючим морально-психологічним тиском—загрозою втрати на-

20* ₆₁₁

Василь Стус

M. Жулинський

завжди того, що виболіло і вивільнилося для автономного життя у поетичних формах, справедливо обурювався конформізмом своїх недавніх друзів і при­ятелів, які заповнювали шпальти газет і журналів анемічним переспівом ідео­логічно заданих тем і проблем. Василя Стуса особливо болісно вражала недо­статня громадянська активність талановитих колег, без творчості яких не мислився рух національної культури. Тому він і вивищував оцінні критерії до того рівня, на якому неможливе відсторонення від пекучих національних про­блем. Різкість і категоричність суджень Василя Стуса про Івана Драча, Дми­тра Павличка, Ліну Костенко, Володимира Яворівського, Володимира Дроз­да, Івана Дзюбу пояснюється глибиною тієї прірви насильного відчуження, яка пролягла між долею ув язненого, жорстоко, несправедливо відторгнутого від найсвятішого для нього — від творчості і долями його колег, які залишилися там, у Києві, звідки їхні голоси на захист несправедливо осуджених режимом не долинали до тюрем і концтаборів. Вони ж були начебто й на волі, але почу­вали себе невільниками. А невільництво змушує або терпеливо страждати, на­копичуючи гнів, обурення і жадобу помсти, або безоглядно бунтувати, приріка­ючи себе на смерть ("Усім нам смерть судилася зарання..." — це із первісного варіанта вірша Василя Стуса на смерть Алли Горської). Цих бунтарів, визрілих до самопожертви, приречених власним сумлінням на "примусовий ге­роїзм", було обмаль, "дрібнесенька щопта"; вони зробили новий крок — як у прірву, пішли назустріч самим собі, а отже — до болей і тривог свого народу, до його майбутнього. Інші — а їх було більше — зупинилися перед цією прірвою безоглядної жертовності чи з волі випадку, чи застережені інстинктом художника, прагненням чи надією знайти спосіб, відшукати якісь можливості реалізувати свій талант.

Так, більшість із тих, хто залишився на волі — в неволі, йшла на компроміси з системою, виношуючи надію наблизитися до серця і розуму української люди­ни і водночас переживаючи незміриму глибінь нещадних очищень.

Доле моя!

Чом болиш ти затято і б'єшся? Чом ти совісно й чесно, Ніяк ти, ніяк не здаєшся, То безчесно розтоптана. То безсовісно розпростерта, Душу мені шматуєш, Розтерзана і роздерта?!

Драчеві "накликання" душевних мук самоочищення відчуваються і в циклах сонетів Дмитра Павличка, і в гордих роздумах "Над берегами вічної ріки" Ліни Костенко, і в безжальних "внутрішніх монологах" своєрідних героїв—двійників автора Володимира Дрозда, і в глибоких розвідках Івана Дзюби про драматичні долі художників, які прокладали національній культурі шлях до самовизначення і визнання серед інших культур світу.

Василеві Стусу було і важче, і в чомусь легше. Важче, бо гнітили щоденні глуми над його високою гідністю, жорстокі зазіхання на свободу мислення і по­чувань, систематичні поривання катів принизити, поставити на коліна, елемен­тарно образити, викликати на бунт, а відтак загнати в карцер. Легше, бо Ва-

612

Ч. Жулинський

Василь Cmyc

[силь Стус обрав і свій прихід, і свій

їінець "під тягарем Хреста". Перед

і не було проблеми компромісів, сум-

вів чи вагань. Була боротьба, повна

равота в своїй долі.

Як добре те, що смерти не боюся і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Гнітило, що "час зупинено на най-

щій для творчості межі", що виму­шена, накинута "творча відпустка не­стерпно регламентується і, головне, зводиться нанівець конфіскацією ви­твореного.

Василь Cmyc з сином Дмитром. 1967 р.

Василь Стус фізично був у неволі, але духовно — на волі. Михайлина Ко­цюбинська, яка дружила з Василем і J добре знала його вдачу, у своєму вис-| тупі на другому суді в 1980 р. сказала, що ця людина — оголене сумління; у нього повна алергія до компромісів, він, безперечно, самоспалювався. Прига­даймо вірш Василя Стуса, присвячений Іванові Світличному:

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав.

Чи людська добрість — тільки доти добрість,

поки без сил, без мужности, без прав

допомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?

Він не міг ні терпіти, ні мовчати, коли бачив, як замахувався меч на тих, хто не хотів надриватися в ярмі, бунтував у гніві та в болях за окрадений край. Ва­силь Стус не зміг би пережити знущань над своїми друзями і однодумцями — волів ці страждання взяти на себе, аби пригасити біль співпережиття: "Куди втечу від сорому й ганьби?" Тому поет не змирився з тим, що по тюрмах і за­сланнях поневірялися чесні, благородні сини України, осуджені тоталітарною системою на "примусовий героїзм — на ' героїзм мучеництва за самі лише ба­жання "мати почуття самоповаги, людської і національної гідності", а інші, та­кож благородні й національно свідомі їхні друзі, колеги, побратими не підно­сили голос на захист тих, хто став на хресний путь самопожертви.

"У всякого своя доля..." — ці слова Шевченка дають нам моральне право за­лишити для нащадків остаточне вияснення правоти кожного з відомих сучасників Василя Стуса. Так, усі ми, живі сьогодні й переконані в історичній непомильності громадянського подвигу Василя Стуса, здобуваємо право називати себе його су-

613

Василь Стус

M. Жулинськш

В. Стус. Робота худ. В. Зарецького. Фото з оригіналу Національного музею літератури України

часниками. Одні це право виборюють зараз, інші просто були його сучасниками, захищаючи внутрішню свободу митця, як Ліна Костенко і Микола Вінграновсь-кий, виборюючи право і можливість бодай між рядками донести слово правди, як Дмитро Павличко, розпинаючи себе на хресті сумнівів, болісних роздумів і ду­шевних тривог, як Іван Драч, зазираючи вдумливим оком історика і психолога в давні часи України, як Валерій Шевчук, прориваючись до складних морально-психологічних проблем молодої людини сімдесятих, як Володимир Дрозд...

Майже всі вони, яких так суворо судив Василь Стус, нині, власне, продов­жують його справу, повсякчасно відчуваючи його моральну опору і духовну енергію. Дивовижно, але, вимушений бути політичним борцем, Стус-поет не ослаблював емоційних "запитів" про стан свого внутрішнього світу, вивіряючи кожен образ, кожну думку на терезах власної совісті й громадянської честі. Го­ловне для нього — не взяти фальшивої ноти, не схибити задля рими чи новиз­ни образного вираження на хресному шляху самопожертви. А моральний і фізичний тиск наростав.

Забороняли, не пояснювали, знущалися і тішилися, коли поет не витримував, лютився, обурювався, бо був привід запроторити в карцер, не дати побачення, не

614

Ч, Жулинський

Василь Стус

пустити листів, вирвати дорогоцінні листочки виболеного-витвореного... І до­сягай свого — звели з життя 4 вересня 1985 p., ЗНИЩИЛИ ТІЛО, АЛЕ НЕ МОГЛИ ЗБОРОТИ ДУХ, бо тіло було вимордоване хворобами, голодом, кою працею, а дух зміцнювався, мужнів, окрилювався і виривався за тюремні 'рати, за колючі дроти концтабору.

Книга "Палімпсести" була видрукована 1986 р. видавництвом "Сучасність".

іібрала вона завдяки упоряднику (також на початку 70-х pp. репресованій адії Світличній — сестрі доведеного тюрмами і засланнями до повної інвалід-

ті літературознавця і поета Івана Світличного) вірші, як занотував Василь с, "10—12 літ путі". Переслав він Надії Світличній цей спішно переписаний текст "Палімпсестів" — 300 віршів із Колими до Києва в надії, що вона їх збе­реже і видасть. Надія Світлична переписала всю цю рукотворну книгу в товстий зошит і передала знайомим для збереження. Перебуваючи в еміграції у США, Надія Світлична упорядкувала збірку, детально пояснивши в вступному слові "Від упорядника" весь цей скорботний шлях "Палімпсестів" і принципи підго­товки текстів до друку. Ґрунтовну вступну статтю до книги під назвою "Трунок і трутизна" написав визначний український закордонний літературознавець і мо­вознавець Юрій Шевельов.

Наступного 1987 р. українське видавництво "Смолоскип" ім. В. Симонен-ка видало книгу "Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучас­ників". Упорядники і редактори цього видання Осип Зінькевич і Микола Француженко вмістили вірші, присвячені поетові, некрологи, статті, нотатки і виступи Василя Стуса, листи до друзів, таборові записки, судові документи, листи-звернення на захист Василя Стуса, зокрема Андрія Сахарова, Генріха Белля, виступи, спогади і розвідки про творчість Поета. Особливу цінність являє собою бібліографія. Звісно, вона не повна, але для дослідників життя і творчості вкрай необхідна. Та ці книги не доступні нам. їх вилучають ті, хто ідеологічно продовжує й досі боротьбу зі словом і духом Василя Стуса. Не­досяжною лишається і книга Василя Стуса "Свіча в свічаді", видана за кор­доном в 1977 p., і його книга поезій в перекладі Анни-Галі Горбач німецькою мовою 1989 р. опублікування.

Але, нарешті, в Україні з'явилося семитомне видання творів поета (Львів, 1994—1999 pp.) — найповніше на сьогоднішній день.

Переконаний, що саме воно якоюсь мірою погамує наш духовний голод пізнання історичної величі одного з найбільших українських поетів XX ст. Кож­не його судження, кожен його роздум, оцінка, враження для нас тепер і в май­бутньому матиме величезну цінність. Василь Стус уособив найблагородніші ри­си української людини, українського поета XX ст. Отож, ми не маємо права ні позбавляти сучасного читача можливості знати, як жив, творив, що пережив, як судив своїх друзів і колег репресований Василь Стус. Він мав на це моральне право. Єдине, в чому, мабуть, ніхто не сумнівається, що Василь Стус казав і пи­сав те, що думав. Він був чесним перед собою, перед літературою, перед своїм народом. А чесною людиною може бути добра людина.

Для гострого, самокритичного аналізу своїх творчих можливостей Василь Стус добирав постаті високі, які давали йому змогу уважніше придивитися до напрямків розвитку української літератури взагалі. Не буде перебільшенням ска­зати, що Василь Стус готував себе до великої роботи. І тому намагався критич-

615

Василь Стус

M. Жулинськиі

но переусвідомити й ті сторінки національної літератури і культури, котрі були традиційно освячені ореолом національної класики.

Ні в якому разі не треба вважати, що молодий критик і літературознавець не­хтував, скажімо, творчість Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького чи Василя Касіяна. Але його як людину, схильну до перегляду сталих оцінок і концепцій, не влаштовувало літературно-мистецьке "обожнювання найвидатніших наших майстрів, тому у своїх роздумах, не завжди адресованих для оприлюднення, він міг дозволити собі відхилитися від усталених оцінок. І це зрозуміло, бо виростав новий талант, талант оригінальний, який прагнув неминуче ступити далі, ніж йо­го попередники, відкрити нові ідейно-естетичні орієнтири для віками гнобленої літератури і культури українського народу.

У листі до сина від 25 квітня 1979 р. Василь Стус заповідав Дмитрикові, аби той "виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком", щоб залишив по собі добрий слід. І пригадав одного старого дідуся, який підібрав хворе голуб'ятко, вигоду­вав його, вигрів, а воно, мов дитя, стрибало за ним, як за батьком. Чи дякувало — і як? — це голуб'я дідові, ніхто не може збагнути. "Але в моїй пам'яті — по­ки й житиму — буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, раме­на, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і ба­чили інші люди — світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі — жи­ти так, аби голуби сідали на плечі".

1999 р.

БІЛЯ ГІРСЬКОГО ВОГНИЩА

Як запалить тебе, багаття,

у чорний день? У чорну ніч?

Як тишу притулить до віч

і ждати, ждати, ждати й кланятись,

клонитись ранкові, що йде

під божеволіючим сонцем,

і кликать день, котрий бреде

у клекоті й клятьбі?

І потім — як бути паленим крильми багаття біло-голубого, не в силі вибухнуть грудьми, не в силі бути з вічним боргом перед очима і чолом, перед світанням, днем і вечором?

Чом я не випростаюсь? Чом свої не випростаю плечі, не випростаю рук своїх, не випростаю дум? Громами б накликати на душу гріх і блиском перетнуть дамаскним свої жалі, як ковилі, жаління довгі, ніби жала! Чи я діжду коли поліття для зголоднілого бажання? Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям під сонцем божевільно-білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?

XI. 1963

616

Василь

M. Жулинський

АВТОПОРТРЕТ ІЗ СВІЧКОЮ

Тримай над головою свічку, допоки стомиться рука — ціле життя. Замало — нічку. Довкола темінь полохка. Літають кажани, як кулі. Луною студиться щока. Де ви, крилаті? Гулі-гулі! Як вам нестерпно — без небес?

Аж очі підвели, поснулі. О ні, ти не один воскрес! Як в бодню — пугачеві скрики. Десь бродить землячок Дантес. О шанталавий, недорікий, а чи поцілиш ти мене? Свіча в задумі — не мигне.

* * *

Сто дзеркал спрямовано на мене,

в самоту мою і німоту.

Справді — тут?

Ти — справді тут? Напевне,

ти таки не тут. Таки — не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Досі зросту свого не досяг?

Ось він, довгожданний дощ (як з решета!)

заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх кохань... Твоїх народжень...

Страх як тяжко висохлим очам!

Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий, і мрець — і сам-не-сам?

* * *

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари із уст. Вусате сонечко моє! Несуть тобі три царіє со дари скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Ій-бо, не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив.

617

Прости мені недільний мій Хрещатик, що, сівши сидьма, ці котли топлю в оглухлій кочегарці. Що терплю, коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю твоїх Орхана, Незвала і Дайте, в дев яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє, напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали, окравши край, окрали спокій мій, лишивши гнів ропавий і кривавий і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Чи людська добрість — тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить?..

5-6.12.1965

* * *

Вчися чекати, друже, вчися чекати.

Ластівки на електричних дротах,

почорнілі од сині неба.

Ще наслухають стумні струми землі.

Ще підспілі вікна

за тисячі проминулих літ

не витворили своєї духовності.

Ще людська душа

дрижить як море

в незручній западині екзистенції.

Ще потерпає вівериця

битий горіх

618

Василь Стус

. Жу/іинський

брати з твоєї руки. Зарано, друже,

власним піддатись пристрастям. Тільки так: вияви — самострати. Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній. Тільки твердь знає самозбереження.

1969

* * *

Добрий день, мій рядок кароокий, побратиме моїх безсонь! Зупини її, мить високу, для моїх молитовних долонь.

Сивий голубе, біль мій зичений, вечоровий і пелехатий, більше чутий, аніж помічений, більше мічений, ніж крилатий.

Слово, слово, — достиглий смут мій! Набираючи висоту,

порятуй од важкої скрути і од радості порятуй,

поки, круглі, цвітуть долоні, поки з серця ростуть пелюстки, поки думи, як дзвони довгі, і як дзвони, круглі такі,

ти любов'ю мене, наче амфору, доливай, довіряй добру. За розквітлу купальську папороть я пером і горбом віддарю.

1966

* * *

У цьому полі, синьому, як льон, де тільки ти і ні душі довкола, уздрів і скляк: блукало серед поля сто тіней. В полі, синьому, як льон. А в цьому полі, синьому, як льон, судилося тобі самому бути, судилося себе самого чути — у цьому полі, синьому, як льон. Сто чорних тіней довжаться, ростуть, і вже як ліс соснової малечі устріч рушають. Вдатися до втечі? Стежину власну поспіхом згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.

Стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон, і власної неволі

на рідній запізнати чужині.

У цьому полі, синьому, як льон,

супроти тебе — сто тебе супроти.

І кожен ворог, сповнений скорботи,

619

Василь Стус

M. /Кубинський

він поглинає, але шле прокльон.

Та кожен з них — то твій таки прокльон,

твоєю самотою обгорілий,

вертаються тобі всі жальні стріли

у цьому полі, синьому, як льон.

* * *

І сто своїх подоб в руках перебираю,

мов золотий пісок — ті сто своїх подоб.

Ось — тішусь світом я. А ось — я ним страждаю.

І світиться чоло. І мій тьмяніє лоб.

О Господи, о дай — спинитися цій хвилі, Щоб досвіток стояв, пташиний щебет гус. В полоні сновидінь, у мреві-божевіллі — замерехтить імла, рахманний пахне туск.

Життя — повище зір, життя — понижче пекла, свій простір пристрасті шаленством розгородь. Вертай з там тих світів, журбо моя утекла, А серце — колобродь, а серце — колобродь.

Ці пригри відчаю горять, немов порфіри, Коралями страждань мій обкипає світ, А твій суремний дух, що довірявся лірі, У галактичнім сні довершує політ.

* * *

У Гетсиманському саду, віддавшись самоті,

я жалем жалений бреду, згубивши всі путі.

Замерехтіла марнота земних твоїх щедрот,

Назнаменована біда і дертий болем рот.

Иди з-перед очей, відрадо,

гючезни, зоре моя!

Иду Гетсиманським садом,

а в серці сіла досада,

ой же, бідо моя.

Дзюркоче вода нагірня,

як проповідь марноти.

Зірко моя вечірня,

дорого моя супірна,

і сам попри себе — ти.

Ходив і навчав і бачив

та дибився ляк: дарма.

Сили, що Бог настачив,

620

Василь Cmyc

Жулинськии

віку, що він назначив,

духу — з планів і планів

більше нема.

Лють мене пробирає,

душу стрясає ляк.

Світ — і без нас сконає,

сонце нічне світає.

Хто ж нас пожне — вжинає

лагідно й ловко так.

* * *

В мені уже народжується Бог

і поступово одміняє душу

і повнить груди холодом, і світлом

мене донизує. Вітаю, певний дню!

Безкрайо розсувається овид,

земля даліє, наче тьмяна зірка,

і голова моя, налита сонцем,

вже передсмертну радість прочува.

Благослови мене, блаженна мить —

раптове самоспалення і вічне

навернення до тіла. Проминання

і входження зненацька — в сто світів,

де кожен надмолодь. Бо не живу

у жодному. Лише перебуваю,

мов на гостині. Надивлятись — марно:

до них не буде більше вороття.

Хіба що пам'ять: тут лупили шкуру

живцем із мене. Пам'ять. От і вже.

Благослови мене, мій певний дню,

початись там, де щойно закінчився,

закінчуватись там, куди повік

тобі заказано путі-дороги.

Немилосердний дню — благослови.

Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. 1 благодать — така ясна лягла мені на душу сумирену, що я збагнув нарешті: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем. Ота зоря — вістунка твого шляху, хреста і долі, ніби вічна мати,

* * *

621

Василь Стус

M. Жулинсъкий

вивищена до неба (од землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити — то не є долання меж,

а навикання і самособою —

наповнення. Лиш мати — вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

* * *

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні хлані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

* * *

Утекти б од себе геть світ за очі, у небачене, нечуте, у немовлене, де нема ані осмут, ні радощів, де ніщо не збавлене, не здолане. Жив би там — безоко і безсердно, жив би так, як опадають вниз, поріднившись із земною твердю, до якої намертво приріс поглядом, і серцем, і думками (хто тебе такого віднайде?). Нерухомий і крихкий, як камінь, нерухомий і крихкий, як день, що зотлів і вижарів і знов котиться з мулькавого поранку. Ти — Адам. Журба — твоя коханка, А земне тяжіння — то любов.

1965

622

Василь Стус

M. Жулинський

* * *

О Боже мій, така мені печаль, і самота моя — така безмежна, нема — вітчизни. Око обережно обмацує дорогу — між проваль: ото — мій шлях повернення. Чи — Ото мій шлях. Світ за очі. Єдине. Пробач мені, кохана Прикраїне, і, матере, не проклени мене.

не.

Я геть подався. Шалом. Навмання я геть подався, стомлений од люті. Рожеві сопки, кригою окуті, а понад ними — чорне вороння. І сліпне вечір. Контур гір — немов з картону вирізаний для декору, і вся тобі дорога — вниз чи вгору. Пішов туди. Пішов туди. Пішов.

* * *

Довкола мене цвинтар душ

на білім цвинтарі народу.

Бреду в сльозах. Шукаю броду.

Над вишнями літає хрущ.

Весна. І сонце. І зело.

Стоять сади, немов кульбаби. Сп'янілі зорі, наче краби, вп'ялися в небо. Творять тло. Свіча горить. Горить свіча — а спробуй, відшукай людину

на всю велику Україну. Мигочуть тіні з-за плеча. Безмовні тіні. На лиці лиш очі і уста безгубі. Шепочуть: ми підданці згуби, і мерзлі сльози на щоці. Ми розминулися з життям. Не тим, напевне, брались шляхом і марне марим вороттям на первопуть свою.

* * *

Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гроном. Ти йшла до мене, але не встигла за першим зойком, за першим громом. Немов почвара в пекельнім колі, довкола ж тіні, довкола кволі. Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю. Сніги і стужа. Вітри й морози. Гудки і крики. Чорні прокльони. Собачий гавкіт. Крик паровоза. І закмашини, і заквагони.

Шпали і фари, пси і солдати,

рейки, і пруття, і загорода.

Встали — і хода. Встали — і хода.

В плече штовхають нас автомати.

Квадратне серце — в квадратнім колі,

в смертнім каре ми падемо долі.

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю. На всерозхресті люті і жаху, на всепрозрінні смертного крику дай, Україно, гордого шляху, дай, Україно, гордого лику.

* * *

На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми. Неосяжна осонцена днина, і собором дзвінким Україна

623

Василь Стус

M. Жулинський

написалась на мурах тюрми. Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір, і сніг. І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг. І зголілі модрини кричали, тонко олень писався в імлі, і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.

* * *

0 земле втрачена, явися бодай у зболеному сні

і лазурово простелися, пролийся мертвому мені!

1 поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця хлопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп'янки духмяні і ти — і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.