Олена теліга

(1907—1942)

Заповідала: Не треба смутку!" Кликала недавніх однодумців-патріотів, своїх друзів зібратися відразу,

Щоб далі йти дорогою одною. Заметемо вогнем любови межі, Перейдемо у брід глибокі води! Щоб взяти повно все, що нам належить І злитись знову зі своїм народом.

Чи думала 35-літня Олена Теліга в лютневу ніч 1942 р. перед розстрілом у підвалах НКВС-гестапо на вулиці Короленка (тепер — Володимирсь-ка), 33 про бездонність чорного провалля, яке розділило-пересікло ук­раїнську душу і яке не дозволяє всім нам, тоді й нині сущим в Україні, йти дорогою одною?

Переконаний: думала, бо свідомо обрала шлях самопожертви. Інакше не пішла б уранці 9 лютого до Спілки письменників на Трьохсвятительську і не ска­зала 6: "Коли мене заарештують і я загину, то знайте, що сповнила свій обов'язок до кінця і скажіть про це іншим".

571

Олена Теліга

M. Жумнсъш

Сповнила свій обов'язок до кінця ". Слова відповідальні. Свідомі. Слова-пе- І реконання патріотки-націоналістки, яка воліла померти, ніж програти свій особи. стий бій за Україну. Пригадаймо:

І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: гарячу смерть, не зимне умирання.

Це поезія високої ідейної напруги, "настояної" на гострому усвідомленні по­яви в її долі такої миті остаточного вибору, яку не можна не відчути, яку не мож­на оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя.

Олена Теліга знала, що загроза арешту нависла над нею. Заступник голови | Проводу українських націоналістів, керівник культурної референтури ОУН Олег Ольжич не заперечував проти того, щоб вона полишила Київ або затаїла­ся в одному з київських конспіративних приміщень. Адже було очевидним, що гестапо розпочало цілеспрямовані репресії проти українських націоналістів. На початку грудня заарештували редакцію газети "Українське слово": Івана Рогача, Ореста Оршана-Чемеринського, Петра Олійника та ін.

Хвиля арештів українських патріотів прокотилась Україною.

Як це вона, голова Спілки письменників, редактор літературного тижневика "Літаври", поетеса, яка гуртувала навколо себе літературну молодь, допомагай голодним, хворим, яка повсякчасно на видноті, енергійна, елегантна і бадьора, відступиться, заховається, замовкне? Хіба це не означатиме поразку і не свідчи­тиме, що вона складає від безпорадності й страху за своє життя руки?

"Коли ми, поети, — казала Олена Теліга, — пишемо про відвагу, твердість, шляхетність, посвяту й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеку інших, як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — виплив душі. Як же ж чути­мусь я, коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як по­винна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це буде зрада мене самої!"'.

Проминуло лише кілька місяців від того щасливого 15 липня 1941 p., коли во­на нелегально разом із Уласом Самчуком перетнула р. Сян і опинилася в Україні. Збереглася фотографія: усміхнена, щаслива Олена Теліга з дівчатами тієї родини, в колі якої вони після переходу Сяну перепочивали. Великі надії на культурне відродження України окрилювали її. Спочатку був Львів, потім — у вересні — Рівне, а яскраво осіннього 22 жовтня 1941 р. вона нарешті добралася до Києва. Як вона мріяла про зустріч із містом сзого дитинства, називаючи його "золотим ", "державним"! У свою "п'ятнадцяту прекрасну осінь" юна Олена марила також Києвом, передчуттям любові, далеким шумом визріваючої бурі...

Там, за лісами, неспокійно спить В боях ранений, мій трагічний Київ.

"Вона готувалась до нього, як наречена до шлюбу...", — зауважив Улас Самчук.

Зустрів Олену Телігу Київ жовтогарячим палахкотінням скверів і парків, руїнами, чергами за водою, завішеними чорним вікнами...

Як часто і спрагло вимріювала вона цей поворот!

572

Жу.нтсъкий

Олена Теліга

Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги. Тяжке змагання наші душі зоре. Щоб колосились зерна перемоги, І те, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність і можливість — Нам буде сонцем кожний кущ і камінь У ці хвилини гострі і щасливі! Подумать тільки: наші села й люди, А завтра прийдемо — до свого міста! Захоплять владно зголоднілі груди Своє повітря — тепле та іскристе.

Вперше Олена Теліга вдихнула київське повітря десятирічною дівчинкою — й батько Іван Шовгенів, відомий інженер-гідротехнік, напередодні 1917 р. став професором Київської політехніки. Сім'я Шовгенів — українці походженням; йатько народився в околицях Слов'янська, мати — з родини подільських свяще­ників, але в Петербурзі, де, ймовірно, 21 липня 1906 р. й народилася Олена, во-¹ ни українського виховання дітям не пропонували. Французька, німецька і, звісна річ, російська мови, але не українська.

У Києві — революція! Батько став міністром УНР, старший брат пішов в Ук­раїнську армію. Обидва згодом опинилися в еміграції, а мати з двома дітьми — в голодному та охопленому страхом Києві. Лише навесні 1922 р. вони спромоглися вибратись із радянської України спочатку в Польщу, а наступного року оселити­ся в Подебрадах у Чехо-Словаччині. Батько став ректором Української госпо­дарської академії, донька — студенткою історично-філологічного відділу Ук­раїнського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі.

Олена продовжувала спілкуватися російською мовою, і українське студентст­во, бажаючи сподобатися привабливій гордій доньці ректора, переходило на російську. Поволі, майже непомітно, але нестримно, прокидалася в ній ук­раїнська душа, немовби набирала сили для рішучого злету й остаточного утвер­дження неминучого вибору національної позиції.

Улас Самчук згадував розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужо­го, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості, масиву російської мовної "присутности" в мисленні й спілкуванні.

"Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася... ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії.

І коли я опинилася в такому ультрафранц-йозефському містечку, в якому лю­ди говорили чомусь праслав'янською мовою, я була приголомшена, що мій бать­ко, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть гос­подарською академією, де викладають "на мові" і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте ж, це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш га­рячим Павлом? З гордості.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секун­да... Це було на великому балю в залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи

573

Олена Теліга

M. Йіулинаш

	* "J * ,4
f1

при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав гово­рити про нашу мову за всіма відомими "залізяку на пузяку", "собачій язик", "мордописня"... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурен­ня. Я сама не знаю, чому. І я не витри­мала: "Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!".

Олена Теліга з чоловіком Михайлом

Я круто повернулася і, не оглядаю­чись, вийшла! І більше до них не вер­нулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї господарської ака­демії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене "ревіндикованою . А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на півдорозі. Я йшла далі і далі... Зустрілася з писаннями Донцова, пізнала Липу, Маланюка, Мосендза". Юна Олена зробила свій вибір і шукала такого товариства, яке було б змон­товане непохитними принципами, ясними, чіткими орієнтирами в питаннях май­бутнього України, української мови, культури.

Олену Шовгенів привабив своєю виразною національною позицією молодий кубанець, бандурист Михайло Теліга, недавній старшина Української армії, який свій ідейний вибір зробив у добу національно-визвольних змагань. Вони побра­лися і закінчили свій шлях на землі одночасно.

Що нам щастя солодких звичок У незмінних обіймах дому — Може завтра вже нас відкличе Канонада грізного грому. І напружений погляд хоче Відшукати у тьмі глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій.

Ці рядки написала Олена Теліга у Варшаві, куди молодята після пишного весілля у празькому готелі "Централь" переїхали і де розгортався емоційний розгін передчуття чогось невідомого, тривожного і жертовного. Олена вчите­лювала, доглядала хвору матір, яка 1929 р. померла від лейкемії, демонструвала нові моделі одягу, дискутувала зі студентами, духовно, передусім через осмис­лення історії боротьби свого народу, культурного розвитку нації, осягала "моло­дече бажання чину".

Не цвітуть на вікні герані — Сонний символ спокійних буднів. Ми ввесь час стоїмо на грані Невідомих шляхів майбутніх.

574

M. Жу-шнсъкий

Олена Теліга

На сторінках "Літературно-наукового вісника", що його у Львові редагував Дмитро Донцов, її, врешті, почали друкувати з поезіями ЇЇ друзів-пражан Євге­на Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена... І хоча твердо, міцно її стискав "тяжких турбот ржавіючий ланцюг", Олена жила натхненно, в особливому емоційному піднесенні. Вдома на п'ятому поверсі в скромній квартирці чекав її кохання Михайло — легко злітала вона нагору, напоєна новими образами і за­манливим передчуттям слави і захоплень. Тому вона мусила бути у вирі това-ристських дискусій, вражати — несподіваним фасоном сукні чи новим чорним капелюшком, палахкотіти від компліментів та епатажно сповідувати радикальні ідеї українського націоналізму. Собі ж заповідала:

Ти в тінь не йди,

Тривай в пекучій грі,

В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться.

Дружба з Дмитром Донцовим — авторитетним ідеологом українського націоналізму, пристрасним та безкомпромісним полемістом, відкрила перед Оле­ною Телігою принадливу перспективу самоутвердження завдяки формуванню твердої вдачі, сильного, діяльного характеру і високої моральної дисципліни. Дон­цов уважав, що "моторами історії, які здвигають і валять народи, — є одиниці, за якими тягнуться маси. В мирні часи, і в критичні, в монархіях і в республіках. А тою чудодійною силою, яка ті одиниці взносить вгору, даючи їм владу над чис­лом — є їх сила характеру. Проводить іншими не завше найінтелігентніший, не за­вше найдужчий, але все — найзавзятіший і той, що виявляє найтвердшу вдачу"².

Олена Теліга не прагнула, формуючи, гартуючи ідеями націоналізму духовну силу і моральну волю, досягти влади "над числом", над масою. Вона шукала се­бе в собі, талановитій, "закроєній" на лідерство, на вивершення себе в духовно­му вимірі, на зловлення тієї високої історичної хвилі, яка має винести її націю на вершини державного самоздійснения. Теліга відчула, точніше, інтуїтивно вхопи­ла атмосферу визрівання нової якості національного буття людини, позбавленої своєї Батьківщини і пригніченої її бездержавним, колоніальним статусом. Стар­ше покоління — покоління батьків — цю боротьбу за незалежність програло, тепер, коли сходяться в черзі за світове лідерство тоталітарний більшовизм і то­талітарний нацизм, вони, молодші, сталево гострі й незламні, повинні викорис­тати цей історичний шанс в інтересах України.

Олена Теліга з нетерпінням чекала цієї благословенної миті — цього жадано­го грому і гострої, мов блискавиця, напруги волі:

Усе — лише не це! Не ці спокійні дні, Де всі слова у барвах однакових, Думки, мов нероздмухані вогні, Бажання — в запорошених оковах.

Швидше б туди, де гарячий шал смертельного ризику і свіжий подих пригніченого затяжним чеканням у невимовній вірі рідного люду.

Якогось вітру, сміху чи злоби! Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати, Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби — І варто буде жити чи вмирати!

575

Олена Теліга

M. Жулинсыж

M. Жул

_{ВІСТНИК}

МІСЯЧНИК ЛІТЕРАТУРИ, МИС­ТЕЦТВА, НАУКИ Й ГРОМАД­СЬКОГО ЖИТТЯ.

ЗМІСТ:

.".. Т.; ЗоаотаЛ вії

Г. ЗІЯЛФЛь- Яв утрачу»

Оягмй Гг.ііг- Подороамів

В. Пострнгоч: 3 ■■»».Дт'

t Полол*» Biata

Р, Ксіро: W*'«

Р. Зваалкмч: Доевши

А. Ьйжоиська)): ШаЬя

К. ПемсфМьа; (ргр. Г. Чим-

мтв) Фі'—. «ам П ХвмлвОВиЗ: вдльдавеп" Кіияир: Tpaatop t .-» U Кпронсъмй; Погроми ■.

УароГчі

0, Ояь»и«* Помі(

1. ЇОИЧвр<**0 Літгратямі п«.

РІЧНИМ І.

книжка 7-а

і суепм

>Ннч ІЬродапиавівпІ

пні: Уграїимад >пд>

- И.,.мц.

Г-1 ари :■•- І -

к: Фва»-о ороїн Лот-

Р, Заваді 11. К*_6і«і

Готувала себе не для якогось одно-миттєвого, блискавичного, мов спалах, подвигу-самопожертви, а до виснаж­ливої, довготривалої праці на українсь­кому культурному полі. І свідченням цього — її робота на національному духовно-культурному фронті в умовах фашистської окупації Варшави, коли розгорнулося освітянське пробуджен­ня українців Холмщини й Підляшшя, коли Олена очолила мистецьке това­риство "Зарево", коли готувала ма­теріали для поширення їх на радянських землях України...

M - * А. Ленч

Лл. Доиііои' М. ХндьомЛ: >І Прл»і>6гр<жпіь; Наїргодава дум

Л. JI. З nf.«r*wi фідну Ьбліогр**,,.

ТОМ III.

ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ.

1933

Грудень 1939 р. остаточно ідейно та організаційно пов'язав Олену Телігу з Організацією українських націоналіс­тів — зустріч у краківській кав'ярні "Фенікс" із Олегом Кандибою-Оль-жичем важила для неї багато. Визна­чалася чітко задекларована мета: вибо-рення незалежності Україні, її ж при­значення в цій боротьбі — творити українську духовну революцію. А те, що сірий натовп, похмурий натовп" намагається затиснути її волю, її енергію в ле­щата наклепів, образ, осудів і насміхів, не біда. Це лише мобілізує волю, стали­ть характер і бадьорить дух.

Олена Теліга поділяла позицію Олега Ольжича: Українську Державу треба здобувати героїчною самопожертвою, бо ніхто не піднесе її на золотій таці. Ук­раїнську Державу треба будувати в свідомості кожного українця, кожного запа­лювати вірою в її неминучу прийдешність. Але для цього треба самому горіти цією незгасною вірою і не думати про те, чи розуміють тебе інші, чи поділяють твої переконання, чи готові йти з тобою за грань життя. Якщо ти гориш, тоді інших здатний запалити.

Ольжич сповідував культ героїчної людини, повсякчасно готової на самопо­жертву, вірив, що в людині захована велика сила.

Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила.

Тому Ольжич і пов'язав свою долю з ОУН, називаючи цю політичну ор­ганізацію "військом незримим поневоленої нації".

Для розгорнутої ним за дорученням голови Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця ідеологічної, освітньої, видавничої, культурної діяльності необхідні були яскраві, творчо активні, наділені організаційними здібностями особистості. Олена Теліга саме такою й була.

Вона суворо підпорядкувала себе "безсмертним і невмолимим вимогам нації", бо була переконана, що тільки повне підпорядкування себе інтересам нації й "доз­волить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!" Про це Олена Теліга пи-

ло

римо

симо

H

крила роз'

ли й

як мій

чу

576

19

Я. Жу.шнський

Олена Теліга

сала в статті "Братерство в народі", різко застерігаючи своїх однодумців від вико­ристання "тріскучих слів і блискучих гасел", якими двадцять років більшовицька Москва засипала українську свідомість: "І коли ми несемо ідеї українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гас­ло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли гово­римо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер, понад усе му­симо відчувати нерозривний зв'язок крові — братерство в народі"³.

Надзвичайно болісно поетеса переживала розкол ОУН у 1940 р. на два крила — бандерівців і мельниківців. Свідомість, почуття не могли сприйняти роз'єднання недавніх друзів, побратимів, родин, вона намагалася стулити ці дві половинки єдиного українського організму, але її відштовхували друзі, обража­ли й судили. Як пережити це страшенне напруження думки і почуттів?

Гострі очі розкриті в морок, Б'є годинник: чотири, п'ять... Моє серце в гарячих зморах Я й сьогодні не можу спать.

Та це був лише початок болісних переживань. Сповідуючи святу ідею братер­ства в народі, органічного відчуття нерозривного зв'язку крові, Олена Теліга не могла змиритися з абсурдною позицією тих, хто в ім я пріоритету партійних про­грамових засад наважувався на братовбивство.

Убивство пострілами у спину ЗО серпня 1941 р. на вулиці Житомира двох ба­гатолітніх членів Проводу ОУН Миколи Сціборського і Омеляна Сеника-Грибівського приголомшило Олену Телігу. Важко в це було повірити, важко пе­режити, але вона закликала "не допустити до створення атмосфери для найбільшого прокляття, найбільшої згуби нації — братовбивчої війни"⁴.

Керівник ОУН на східноукраїнських землях Олег Ольжич, тамуючи гнів і біль, звернувся до своїх однодумців із закликом не будити в собі чорний дух руї­ни, який віками переслідував українську націю, а мобілізуватися морально і боро­тися в ім'я самостійної соборної Української держави: "Ми маємо свої, дуже ви­разно визначені цілі, ми мусимо йти до них якнайкоротшою дорогою, нас ніщо не може збити з нашого шляху. А тим більше, ми не можемо скотитися до взаємної внутрішньої боротьби, бо це була б фізична і моральна загибель для нас усіх".

Отож — на зов Києва, в столицю України, де вона "мусіла вже бути давно", як писала 17 жовтня 1941 р. з Рівного своєму чоловікові: "Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій!..

Про Київ ходять тривожні чутки, хоч Ольжич шле радісні вістки з лейтмоти­вом — перемога за нами...

Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно мені, що ти не ідеш зі мною, хоч хо­чу вірити, що швидко тебе у Києві побачу.

Рушай, рідний! Як тільки зможеш..."

Там, у Києві, її чекали натхнення і сувора, виснажлива праця, спрямована на відродження братерства в народі, національної свідомості, духовної пам'яті Ук­раїни. Перебрала "Літературний додаток" до газети "Українське слово" і перетво­рила його на тижневик під символічною кличною назвою "Літаври". Несли їй свої творіння, ідейно щирі, "заряджені" на вростання в нову культурну атмосферу; приходили й ті, хто пристосувався в умовах більшовицького режиму і сподівався

577

Олена Теліга

M. Жулинсьш

блискавично сподобатися новій владі... Олену Телігу це обурювало, зривало на гнів, на мовчазне відчуження, але вона себе впокорювала усвідомленою не­обхідністю підносити повсякчасно прапори національного духу. А для цього належало плекати високий стиль мислення, поведінки, постави, не допустити жодного фальшивого кроку — адже на тебе спрямовувалися погляди тих, хто ви­важував на терезах сумнівів і остерігав свою особисту позицію і свою долю.

Олена Теліга закликала йти разом до "правдивої великої брами", над якою віяли непідробні, неперелицьовані прапори нашого духу і яка вела на широкий шлях відродження нашої нації"⁵.

А для цього необхідно було рішуче скинути з себе все це облудливе, фальши- і ве, імітоване під мистецтво, виповнене пропагандистською агітковою тріскотнею, пересичене метафоричною пістрявістю "українське радянське мистецтво і твори- J ти національну культуру чистої естетичної якості й високої духовної напруги.

Нове українське мистецтво, вважала Теліга, "мусить собі яскраво усвідомити, ] що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, але якими має займатися наука, ] пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі мистецтво"⁶.

Треба рішуче відрізняти публіцистичний твір, агітаційний листок, емоційно га- | рячий заклик від мистецького твору, бо "найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом".

Навіть за таких суворих обставин "розкодування" суспільної свідомості від ідеологічних стереотипів і кліше, якими цілеспрямовано та ефективно оперували комуністичні пропаганда і література, Олена Теліга не дозволяла собі й не радила іншим опускатися до рівня московських агіток та метафорично пишнотілих тво­рень українських радянських митців. Тільки висока культура мистецького само­вираження, а отже — образного втілення благородних ідей і значних для національної культури тем здатна відновити довіру до українського мистецтва, до українського слова і до тих благородних ідей та національних духовних цінно­стей, які скріплювали б, а не розслаблювали душу нації.

Олена Теліга закликала не збиватися на одноденну, хоча й актуальну реакцію-відгук, не втішати авторське самолюбство моментальним успіхом свого експре­сивного ' ужалення" супротивника чи емоційно схвильованим панегіриком на честь звитяжця. "Треба собі виразно усвідомити, що українське націоналістичне мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви"⁷, — наголошувала Теліга.

Вона закликала піднімати "прапори найліпшого вияву нашої національної ду­ховності", повністю солідаризуючись зі своїм побратимом-поетом Олегом Оль-жичем, який вважав: "майбутнє України лежить у відродженні нації і суверен­ності української духовности"⁸.

Саме він, керівник культурної референтури ОУН, чітко обґрунтував і сфор­мулював концепцію культурної політики українського націоналізму. Олег Оль-жич був переконаний, що "кожний великий рух творить своєрідний новий тип культури, опертий на націоналістичних первнях духовности народу (стиль)... Тільки національна культура, оперта на духовій природі та історичній традиції, забезпечує органічний вияв творчих сил одиниці й нації... Основною її прикме­тою є героїчність"⁹.

Олена Теліга в статті "До проблеми стилю" закликала створити свій стиль життя і творчості, який відповідав би переходовій добі, що нагадувала "ніч зі

578

J/. Щ-

О.

.•ганський

Тела

лена Іелпа

сліпучими блискавицями, зі загравою ранку на обрії", стиль гострої й чесної ре­акції талановитого митця на несподівані спалахи народного духу, героїки зви­тяжців, розбурханої стихії національного відродження, стиль простоти і лаконіч­ності. Вона гаряче протестувала проти фальшивої яскравості та бряцання імітації. Що так вабило невироблені смаки жадібних до новизни і затуманювало шляхетну простоту правдивого стилю духовно чистих митців.

Тоді й книга стане духовною зброєю, прагнучи відродити віру в слово в той час, коли меч уважається чи не єдиним засобом виборення свободи. Вона нага­дувала слова лагідного книжника Степана з драматичної поеми "Бояриня" Аесі Українки, який намагався заперечити гарячому поборникові збройного визволен­ня України з-під московського ярма Іванові Перебитному: "Невже ж мушкет і шабля мають більше сили та честі, ніж перо та щире слово? Ні, учено мене так". Симпатії Лесі Українки, як і Олени Теліги, були на боці мужнього і гордого Івана, який ішов за покликом крові, а не Степана, який служив чужому цареві та губив чисту українську душу своєї дружини в рабській атмосфері московського І двора. Але не можна нехтувати великої заряджальної сили українського слова, яке було та буде духовним мечем нації в її боротьбі за духовне визволення з-під чужого слова, чужої ідеології, чужої віри.

Слово повинно стояти поруч із мечем, особливо в час відродження творчої ук­раїнської духовності, коли легковажити силою слова означає витрачати духовну міць, ідейну мужність, морально знесилюватися. Якщо людина духовно ослабле­на, вона не здатна втримати в руках зброю. Ніякої погорди чи недовір'я до сло-[ва, бо книжка — це могутня духовна зброя, без якої народ сліпне, згасає і втра­чає ідейну силу. Тому Олена Теліга прагнула відродити довіру й віру до ук­раїнського слова, до української книжки як до духовної зброї, бо пам'ятала-на-гадувала у своєму "Вступному слові на Академію в честь Івана Мазепи", що цей великий політик, як ніхто інший, зрозумів, що велич нації і сила держави бу­дується et arte et marte, себто мистецтвом і війною'⁴⁰.

Вона нагадувала про те, що Іван Мазепа, готуючись до збройного виборення незалежності України, зміцнював розбудовою національної культури й освіти дух народу — поставали храми, палаци, академії, школи. Бо розумів, що тільки внутрішня єдність і духовна енергія народу є запорукою державності та її визна­чальною опорою.

Але ця внутрішня єдність нації, ця кровна спорідненість мільйонів, ця бра­терська єдність українства здобувається через національне усвідомлення, через виховання в собі цивільної відваги.

"Що ж то є ця цивільна відвага, така необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? Які її основні прикмети?" — запитувала сама в себе Олена Теліга у статті "Пар­тачі життя". І відповідала:

То ж передусім вміння сказати "ні", коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням...

То є вміння бути собою в усіх обставинах і перед людьми ріжних поглядів і ріжних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.

То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу ріжними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зреш­тою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не ше-

579

Олена Теліга

M. Яіулина

потіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об'єкт своїх шепотінь по­глядом, сердечним стиском руки"".

Олена Теліга, мабуть, пам'ятала слова Олега Ольжича про те, що українсь- \ кий народ веде визвольну боротьбу на національних принципах і впливає своєю боротьбою на інші народи, що також знаходяться сьогодні в стадії "національної кристалізації або що їх національний організм виказує потребу обнови"'².

Після 20-літнього більшовицького ідеологічного пресингу на свідомість ук-. раїнського народу, духовно і морально знесиленого голодоморами, винищенням національної еліти, накиданням фальшивих цінностей та ідеологій, необхідно бу­ло прискорити процес духовного оновлення нацїї, її морального оздоровлення — І "національний організм виказує потребу обнови".

Тому Теліга й поринула в цю буденно невиразну, здебільшого неефективну працю референта культурницької комісії ОУН-мельниківців, що не сумнівалася: І тільки відвага й мужність, віра й переконання, праця і самопожертва здатні очи­стити атмосферу національного життя від фальші, двоєдушності, морального фа­рисейства, почуття меншовартості, культурної маргинальності.

Олена Теліга згадувала імена тих українців високої цивільної відваги, яких партачі життя ущемлювали недовірою і зневагою, страхом за своє благополуччя і гіркою отрутою пристосуванства. Боліло це на душі не їм, цим аморальним, безхребетним, цинічним партачам життя, а гордим і незалежним лицарям національної честі та високої цивільної відваги — від Шевченка, Лесі Українки до Хвильового.

Не так тії вороги, як добрії люди

І окрадуть жалуючи, плачучи осудять, —

журився гордий і самотній Шевченко. Микола Хвильовий "волів вибрати Твор­чу Смерть, аніж бездарне життя", — свідчила Олена Теліга. І як правдивий, ве­ликий мистець, він не помилявся. Вистрілом у власну голову він убив не лише се­бе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами"¹³.

Ця куля продовжує розстрілювати сумніви, вагання, нерішучість у душах ук­раїнської молоді. Інша куля, куля німецького фашиста, яка ввійшла лютневого ранку 1942 р. в серце людини великої цивільної відваги та безкомпромісності Олени Теліги, націлена й зараз у тих, хто ніяк не наважиться вирізнитися з суцільної маси лакеїв і злитися в братерському пориві зі своєю нацією.

Пригадаймо, в задушливій атмосфері варшавського ігнорування та зневаги Олена Теліга бачила лише

Сірий натовп, похмурий натовп І не очі, а темна муть.

Чому ж ми у своїй державі не почуваємося людьми цивільної відваги, чому нас не тривожить оце "олив яне лице юрби", чому ми, українці, дозволяємо, щоб нові партачі життя затискали нас в "олив'яних кліщах" байдужих до національ­ної справи облич?

Наша громадянська пасивність, моральна знесиленість і духовна апатія є при­надним ґрунтом для проростання нової рабської психології, яка готова втішатися фальшивим блиском словесного торжества національних ідеалів, коли насправді ще так багато треба докласти сил і мужності, аби постала українська Україна.

580

M. Жулинський

Олена Теліга

Можливо, пророчими є слова Олени Теліги:

Життя кружляє на вузькій межі Нових поривів, таємничних кличів,

в ми їх не відчуваємо, заколисані здобутими перемогами, але не закріпленими у свідомості народу нашого, не визнаними ще тими, хто озирається, вагається і вичікує. Бо не утверджується національна ідея як сила, що мобілізує морально і духовно, що консолідує український народ в єдину духовну і політичну цілісність, що збуджує енергію мас і спрямовує її на самореалізацію нації в своїй державності.

Олена Теліга — ця горда, духовно велична українська патріотка — повер­тається в наш день і запитально дивиться в наші очі. Чому і досі ми не змели "вог­нем любови межі , які розривають національну солідарність між різними патріо­тично задекларованими орієнтаціями щодо перспектив державного будівництва, чому ми ще й досі не здатні перейти "у брід глибокі води' взаємної недовіри надмірної політичної амбіційності? Чому ми взаємним поборюванням під чисти­ми прапорами національного обов'язку сіємо в свідомості народу зневіру в свою державу, сумніви і розчарування, знесилюємо його морально, а не скріплюємо йо­го національним братерством, відчуттям нерозривного зв'язку крові?

Олена Теліга має моральне право не тільки запитати, а й отримати відповідь. Відповідь однозначну: запорука розвою Української держави, української ду­ховності — в єдності українського народу, в єдності національно-демократич­них сил. І в цьому нам усім слід бути твердими й суворими. Як Олена Теліга.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба — я тверда й сувора. О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог.

1997 р.

' Прапори духа. Життя і творчість О. Теліги. — [Б.м]: вид-во "Сурма". На чужині. 1947. - С 164.

² Донцов Д. Патріотизм. — Львів, 1936. — С. 48. ' Прапори духа. ... — С. 116. ' Там само. — С. ПО.

⁵ Там само. — С. 118.

⁶ Там само.

⁷ Там само.

⁸ Ольжич О. Незнаному Воякові. — К., 1994. — С 226.

⁹ Там само. — С 204—205.

¹⁰ Прапори духа. ... — С. 107. " Там само. — С 91.

¹² Ольжич О. Незнаному Воякові. — С. 258. " Прапори духа. ... — С. 100.

581

ПОВОРОТ

Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги. Тяжке змагання наші душі зоре, Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність і можливість: Нам буде сонце кожний кущ, і камінь У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди, А завтра прийдемо до свого міста! Захоплять владно зголоднілі груди Своє повітря, тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле, Щоб кинуть серце у крижаний протяг: Усе нове... і до старої вишні Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі, Щоб обережно, але гостро стежить Всі інші душі — зимні чи ворожі — І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем, А щось гаряче аж за горло стисне, Коли над рідним, тим же самим полем Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною. Не треба смутку! Зберемось відразу, Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі. Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все, що нам належить, І злитись знову зі своїм народом.

582

M. Жулинський

Олена Теліга

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова, гартовані, як криця, І у руці перо не зміниться на спис. Бо ми лише жінки. У нас душа криниця, З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.

Бо швидко прийде день і у завісі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати, Та ви вже на ногах. І ми в останній раз Все, що дає життя іскристе і багате, Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть, — Без металевих слів і без зітхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

* * *

І в життя, як в безжурний танок, Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад. Буду радість давати й сміх. Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятись зміг!

Гострі очі розкриті в морок, Б'є годинник: чотири, п'ять... Моє серце в гарячих зморах, Я й сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану, Так, як завжди, без жодних змін,

ВІДПОВІДЬ

О, так, я знаю, нам не до лиця З мечем в руках і з блискавками гніву, Військовим кроком, з поглядом ловця Іти завзято крізь вогонь і зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха і ясна, Де кораблями — ваші збиті крила... Не Лев, а Діва наш відвічний знак, Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Та ледве з ваших ослабілих рук Сповзає зброя ворогам під ноги, Спиває ніжність легендарний крук — Жорстокий демон бою й перемоги.

583

y.lUHCbK'M

О_л

Телка

M. Жш

І рвуться пальці, довгі і стрункі. Роздерти звички, мов старі котари, Щоб взяти зброю з вашої руки І вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тільки меч — блискучий і дзвінкий — Відчує знову ваш рішучий дотик, Нам час розгорне звиклі сторінки: Любов і пристрасть... Ніжність і турботи.

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне, У вікнах — перші вогні... Замкни у моїх долонях Ненависть свою і гнів! Зложи на мої коліна Каміння жорстоких днів І срібло свого полину Мені поклади до ніг. Щоб легке, розкуте серце Співало, як вільний птах. Щоб ти, найміцніший, сперся, Спочив на моїх устах. А я поцілунком теплим, М'яким, мов дитячий сміх,

Згашу полум'яне пекло В очах і думках твоїх. Та завтра, коли простори Проріже перша сурма, — В задимлений, чорний морок Зберу я тебе сама. Не візьмеш плачу з собою — Я плакать буду пізніш! Тобі ж подарую зброю: Цілунок, гострий, як ніж. Щоб мав ти в залізнім свисті Для крику і для мовчань — Уста рішучі, як вистріл, Тверді, як лезо меча.

СУЧАСНИКАМ

"Не треба слів! Хай буде тільки діло! Його роби — спокійний і суворий, Не плутай душу у горіння тіла, Сховай свій біль. Зломи раптовий порив'

Але для мене — у святім союзі: Душа і тіло, щастя з гострим болем. Мій біль бринить, зате коли сміюся, То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність. А може в цьому є й моя сміливість: Палити серце в хуртовині сніжній, Купати душу у холодній зливі.

584

улинськии

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив. Та там, де треба, — я тверда й сувора. О, краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог.

ЛИСТ

А. Мосендзові

Ти б дивувався: дощ і пізна ніч, А в мене світло і вікно нарозстіж. І знов думки, і серце у вогні, І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став, Без темних вирів і дзвінких прибоїв. І як мені писать тобі листа І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим, законам І тиснуть в серце вогнену печать, І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки Вбігають, в дикім перегоні, Щоб цілий світ, блискучий і п'янкий, Стягнути звідкись у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин — Ясне вино на золотавім лезі. І плине в серце найхмільніший плин: Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста, Тремтить душі дзвінке роздерте плесо. Немов хтось кинув здалека листа І кличе десь — без підпису й адреси...

Життя кружляє на вузькій межі Нових поривів, таємничих кличів І видаються зайві і чужі Давно знайомі речі і обличчя.

585

Олена Теліга

Олена Теліга

M. Жулинсьш

В осяйну ж мить, коли останком сил День розливає недопите соице, Рудим конем летить за небосхил Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу:

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук...

Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують иочі — чорні і ясиі — Не від вогню чи темряви безодні, Лише від блиску спогадів і снів Усіх урядів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів, Повз таємничі і вабливі двері, Я йду на клич задимлених вогнів — На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх Крізь темні води й полум'яні межі — Нехай життя хитнеться й відпливе, Мов корабель у заграві пожежі.

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко Сонні трави на вузькій межі. В день такий віддатись поцілункам! В день такий цілим натхненням жить! П'яним сонцем тіло налилося, Тане й гнеться в ньому, мов свіча, — І тремтить схвильоване колосся, Прихилившись до мого плеча. В сотах мозку золотом прозорим Мед думок розтоплених лежить. А душа вклоняється просторам І землі за світлу радість — жить! І за те, що стільки уст палило І тягло мене вогнем спокус, І за те, що замінить не сила — Ні на що — твоїх єдиних уст!