Олег ольжич

(1907—1944)

О, вітре, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму! Найвищі-бо вежі духовності ждуть Твойого шаленого штурму.

Олег Ольжич

Бути! У цьому слові клекоче велика духовна енергія, спрямована на діяльне самовираження і самоздійснення людини. За умови, що вона відчуває в собі, за словами Ольжича, "присутність великої і чинної віри".

Хотіння бути", високого напруження воля до національного самостверджен­ня забарвлює ціле світовідчуття українця, — зробив узагальнення Олег Канди-ба-Ольжич на основі порівняльного аналізу творчості російських та українських емігрантських поетів. — Змагання до осягнення мети державно-політичної само собою переноситься на все життя. З цього волюнтаризму пливе, наприклад, сьо­годнішня українська войовничість і в житті, і в поезії.

Могутнє стремління до осягнення національного ідеалу надає йому вартостей абсолюту. Він стоїть поза кожним скепсисом. А визнання одного абсолюту не-

553

Олег Олъжич M. Жум'на

минуче тягне за собою ряд інших, встановлюючи систему нерушимих ідей, с вартостей. Від нації до одиниці. Так родиться ідеалізм"¹.

Ідеаліст — перше організаційне псевдо Олега Ольжича, який вступив до 0[М ганізації українських націоналістів у 1929 р. Став незримим вояком "війська не­зримого поневоленої нації" — так він називав ОУН. Вступив для того, щоб pe-J алізувати могутнє поривання до національного ідеалу — збудувати самостійну,; вільну Україїгу. Це шлях жертовний. Духовно слабкі не витримують величезна) напруги моральних сил у передчутті миті самопожертви. Необхідно набувати ду­ховний гарт, упокорювати страх і відкриватися на вирішальний момент історич-І ного вибору.

Олег Ольжич був на той час морально підготовлений духовним вивершений своєї цивільної постави. Вибір творився в процесі самовизначення: ким бути?J Науковцем-археологом? Поетом? Літературним критиком, культурологом?! Ніщо не відсікається, не згортається в сліпучому світлі героїчного звернення і останньої миті. Але передчуття зримі, вияскравлюються в образному передба­ченні" майбутнього розгортання подій та його особистої долі.

Все бурхливіші крила негоди, І тривожніший все я, ждучи: Вік героїв величний надходить І щоночі на небі мечі.

І щоночі за обрієм чорним Стогнуть кроки — залізо і мідь, Смертоносні! Тверді! Непоборні! Дорогі до безтями! Прийдіть!

Строфа карбована, гостра думкою, не обтяжена метафоричними гірлянда- ; ми — суворо, чітко та без жодної сльози. Приспана, заколисана емігрантськи- І ми плачами над розтерзаною більшовиками великою Україною і над Галичиною, | яку мордував польський націоналістичний режим, стихія національних почувань І вимагала "грому і блискавки" — гострої, безжальної до емоцій енергії молодих І героїв. У пориванні до свободи не може бути перепон — сім'я, кохання, дім, на- І ука, творчість мають відсторонитися, бо йде той, хто жертовним спалахом мо­лодого життя висвітлить перед темним людом національний ідеал.

У листі до свого батька, Олександра Олеся, від 18 травня 1931 р. Олег | зізнався, що "болото" політики дуже звабливе, "ізумрудне", та й затягує страш- І но ', "це дійсно область дуже гірка". Щодо археології — "найменш улюблена моя "Муза". Коли віддав їй найкращі "почуття своєї молодості", то тільки тому, ок> знав її вірність. Це не зрадить. Олег Ольжич зробив доволі прагматичний вис- J новок: "...Археологія для мене — хліб і забезпечення мінімальної користі моєї особи для української культури"².

"Найменш улюбленій" своїй музі Олег Кандиба віддав багато часу і сил. На­вчаючись на філософському факультеті Карлового університету в Празі, він спеціалізувався з археології та історії мистецтв. В університеті працював у семінарі, яким керував відомий археолог, історик і славіст Любор Нідерле — ав­тор видатної чотиритомної праці "Слов'янські старожитності", водночас відвідував лекції професора-археолога Вадима Щербаківського на літературно-

554

Я.Жумнський Олег Ольжин

Історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Його наукові інтереси були пов'язані з українською археологією, культурою, бгературою, історією та мистецтвом.

Справді, археологія приносила йому заробіток. Олег мав змогу допомогти ро-

ні, бо емігрантам у Чехо-Словаччині знайти засоби існування в умовах без-

біття було дуже важко. Не випадково Олександр Олесь змушений був виїхати

[ і Праги, де помешкання коштувало досить дорого, і поселитися за 50 кілометрів

Ввід столиці — спочатку в Горніх Черношицях, а потім виїхати до Ржевниць.

І хоча батько картав сина за небажання систематично і наполегливо працюва-Линад собою, Олегомі все лапалося легко: і мови, і навчання, і поетична творчість. Проте внутрішня робота йшла надзвичайно інтенсивно і давала несподівані навіть для батьків результати. Студент Олег Кандиба проводив археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, досліджував археологічні колекції в музеях Львова, Крако­ва, Праги... Роботу свою по музеях я вже скінчив, — писав він із Львова до батьків 2 вересня 1928 р. — Маю єдину в своїм роді збірку кераміки з більшості :іщ Галичини. Ніхто такої не має. Зустрівся я з тутешнім професором універ­ситету Козловським. Показалося, що він знає багато менше, ніж я, в мальованій кераміці і теоретично. Наприклад, по його власному музею водив його я! Відкрив йому очі (на свою голову!) на багато рідких примірників, що про них він не підо­зрював. Я дійсно знайшов тут дещо великої наукової ваги ".

Олег Кандиба мріяв дістати стипендію від Наукового товариства ім. Т. Шев­ченка для систематичних розкопок, посаду в музеї та попрацювати кілька років над мальованою керамікою, щоб "дати певну і тривалу схему розвитку цієї куль­тури". Подорожував, в основному на велосипеді, Європою: Берлін, Потсдам, Росток, Вісмар, Любек, Гамбург, відвідував церкви, музеї, університети... Йшла праця над науковими статтями, дисертація доповнювалася новими матеріалами... У 23 роки Олег Кандиба захистив докторат у Карловому університеті на тему: Неолітична мальована кераміка Галичини". Оцінка висока: у цій галузі науки з'явився перспективний спеціаліст із слов'янської археології. Обійняв посаду асистента на кафедрі археології Українського вільного університету, працював одночасно завідувачем в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, брав участь у міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях, проводив археологічні розкопки в багатьох країнах Європи, читав лекції в Гар­вардському університеті США, куди його запросили на посаду доцента...

У1936 р. на запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі Олег Кан­диба провів в Італії наукові дослідження, готував видання творів української літератури італійською мовою. Важлива сторінка його наукового життя — за­снування Українського наукового інституту в Америці та підготовка до друку першого "Збірника" наукових праць цього інституту. Це вже напередодні Дру­гої світової війни: 1938—1939 pp.

Передбачав у листі до батька: "Самі наслідки моєї праці в археології, звичай­но, будуть великі, але все ж це така область вузька і далека від життя, що рівня­ти їх з плодами моєї праці (коли вона буде) на полі літератури чи політики не можна". Та головне, чого Олег Кандиба не "сподівався" від археології, — це на­родження, мов спалах блискавки, пристрасті збудженої уяви, святого таїнства з'яви натхнення. "Я переконуюся, що мистецтво і наука себе взаємно виключа­ють, їх можна чергувати, але ніколи не комбінувати". Вважав, що здібностей до

555

Олег Ольжич

M. ЖулинсыаА

археології не мав, "так як не дає попа мені божественного задоволення, такте» не відповідає моїй вдачі і властивостям".

Писав так на початку своєї кар'єри науковця-археолога — в 1931 p., але ко-1 ли ввійшов у цей глибинний пласт людської цивілізації, то відчув "божественне ■ задоволення" від нестримного злету уяви, яка, розкута, ширяла над віками і на-1 роджувала поетичні цикли "Кремінь", "Камінь", "Бронза", "Залізо". Далеке ми-Я нуле, "затаєне" в скупих свідченнях матеріальної культури — в прикрасами хатнім начинні, зброї, скам'янілому зерні, наскельних малюнках і візерунках на 1 кераміці, — вабило і тривожило, напоювало солодким відчуттям своєї незримої І присутності там, за горизонтами минулого часу.

"Я — тип чуттєвий, естет", — це глибоке переконання Олега Ольжича. Так, він віддав руку "найменш улюбленій" музі — археології. І панувала над ним дру­га Муза — література. Тут уже дійсно "маємо до діла з справжньою пристрас­ною любов'ю, що може зламати навіть життя".

Прокинулося, ожило, відкрилося бажання образно відтворити світ природи і І людських переживань, рано, мабуть, тоді, коли Олег із матір'ю, Вірою Ан-1 тонівною з родини Свадовських, жив у Пущі-Водиці під Києвом.

Народився Олег 8 липня 1907 р. в Житомирі, де жив його батько, поет Олександр Олесь (справжнє ім'я — Олександр Іванович Кандиба) і куди j після одруження 14 січня 1907 р. в Петербурзі, де тоді навчалася Віра, пе­реїхала його молода дружина. Правда, огорнутий вже молодою літературною j славою Олександр Олесь здобував тоді в Харкові професію у ветеринарному і інституті, бо так пісно оплачувався тоді літературний труд, що годі було поетові \ надіятися на утримання сім'ї за гонорари. Отож, О. Олесь змушений був пристати на чи не найогиднішу працю з-поміж усіх. "У жовтні 1909 року, — j писав він згодом в "Автобіографії", — я поступив на київські скотобійні, де і j прослужив до початку 1919 року "...

Олександр Олесь дивом урятувався, коли жорстока, п'яна червоноармійська орда кривавого Муравйова захопила Київ і з дикою лютістю спустошувала його. Відомий літературознавець, член Центральної Ради, її секретар у міжнаціональних справах Сергій Єфремов був свідком цього безглуздого, аж до повного засліплен­ня в ненависті до української культури, історії, мови та української людини руйну­вання і знищення. Він писав у ті криваві дні п'яного розгулу більшовицької анархії "Листа без конверта" — "командуючому українським (?) військом" Юрію Коцю­бинському — "славного батька виродному синові": "Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності конає в смертель­ному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи — я їх бачив, пане Коцюбинський! — од яких божеволіють люди. Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька, що любив — і це я знаю — наше місто, — ви його не захистили. 1 того не досить. Коли ваші "вороги" — од яких ви не стидалися проте брати допомогу, — щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про "буржуазність" та "контрреволюційність", чесним ім'ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться, — ті го­ри трупу, що навергано в ім'я рівності й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та ви не тільки покри­ваєте злочинства — ви робите нові".

556

M. /Кубинський

Олег Олъжич

"Далі я не можу витримати! Я збо­жеволію", — розпачливо вигукнув Олександр Олесь. Із дипломатичним [ паспортом Української Народної Рес­публіки він виїхав за кордон. Спочат­ку обійняв посаду культурного аташе в Будапешті, згодом перебрався до Праги. Писав листи дружині й синові, які важко долали голод і холод, страх за своє життя, жахи громадянської війни і знелюднення охопленого від­чаєм оточення. Надсилав грошові пе­рекази, та вони не доходили, дома­гався через Міжнародний Червоний Хрест їхнього виїзду з радянської Ук­раїни. Опублікованою в 1921 р. сати­ричною, спрямованою проти діячів ук­раїнської еміграції збіркою Перез­ва", яка з'явилася 1923 р. в дещо ско­роченому вигляді в Україні під назвою "Емігрантська перезва", відомий поет заслужив прихильність більшовицької влади, і вона "з ласки" В. Затонського і X. Раковського дозволила сім'ї наприкінці 1922 р. виїхати з України. Зустрілися вони в січні 1923 р. в Берліні, а звідти разом перебралися до Че-хо-Словаччини.

У грудневому за 1921 р. листі дружини до Олександра Олеся зринув образ його сина, якого ніжно називали то Лютиком, то Лежкою: "Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам'ятаєш, який він був раніше!) в великих чоботях (добре, що хоч вони є!) складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рель-си на залізниці'.

Тяжка праця задля куска хліба, задля тепла в хаті зводить думки й настрої Віри Антонівни на хвилі відчаю і тривожних передчуттів трагічної долі її сина: "Ах, породивши дитину, роби з неї кого хочеш: англійця, поляка, зулуса, орангу­танга накінець — тільки не українця, бо, поступаючи інакше, приносиш велику жертву на вівтар патріотизму, на жертовник вітчизни".

Мати не помилилася. Юний Олег у Пущі-Водиці жив усамітненим життям, правда, не відособленим повністю від шкільного товариства, проте не почував се­бе затишно серед класово наїжаченого загалу. Тому завів собі домашніх друзів — півня, курчат, кролів. З ними спілкувався, спостерігав їх життя, характери, поведінку намагався описати. Витворив "Життєпис одного півня", оповідання "Рудько", яке з'явилося друком у 1928 р. в Празі. Підписував свої перші про­зові та поетичні твори, пародії, епіграми, жарти псевдонімами О. Лелека, 0. Світанок, К. Костянтин, М. Запоточний, Д. Кардаш... Відомим став як по­ет Олег Ольжич. Від давньоруського князя Олега...

Багато хто не чекав на появу його віршів у "серйозних" часописах — епіграми, присвяти, пародії блукали по альбомах, по листах, звучали на вечірках, але коли поезії Олега Кандиби почали з'являтися на сторінках "Літературно-наукового

557

Олег Ольжич

M. Жумнсыш

вістника ', "Студентського шляху" та I інших журналів, громада відчула, що за і цим карбованим, неначе витесаним із І житомирського граніту, простим і чітким І за думкою поетичним рядком стоїть гор- І да націленість сина славетного лірика на І категорично власне, абсолютно не схоже на батьківське поетичне самовираження | та ідейно-естетичне самоутвердження. Писав батькові, якого надзвичайно ша­нував як поета, любив і піклувався ним, його творчою долею: "З перспективою 52-річиої людини ти, очевидно, можеш І спокійно-епічно писати про золоті поля і луки, але на ділі, коли мені 24 роки, — всі справи трактуються рішуче і трагіч­но... Література? Тут я вірю, що докажу щось. І ця віра є рішаюча".

Ольжича зарахували до фаланги пе­редових поетів української еміграції, його ім'я ставили поряд з іменами Є. Малаиюка, Ю. Дарагана, Л. Мосендза, О. Лятуринської, Г. Мазуренко, Ю. Липи, Ю. Клена. Разом із Ольжичем карбувала гостру, напоєну героїчним оптимізмом строфу Олена Теліга.

Він — самокритичний, надзвичайно вимогливий до своєї поезії. Треба готу­вати поетичну збірку — в цьому його наполегливо переконують. 12 липня 1934 р. літературознавець і публіцист Михайло Мухін у листі до Олега Оль­жича підніс свій голос за видання його збірки: "Ваші речі можуть і мусять ма­ти величезне виховуюче значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви одинокий актуальний, цілковито. Ви взагалі поет, "народжений напередодні" pp. 1914—1921, і як такий, Ви високовзірце-вий для цілої генерації.

Залишіть капризувати і погляньте мужньо і одвертими очима на Ваш доте­перішній доробок. А зрештою прошу мати на увазі не Ваше реноме чи славу, а життєву потребу стількох молодших, для котрих Ви мусите й можете бути оди­ноким метром, а Вас тим часом на арені й бракує"³.

Виразно окреслилася громадянська потреба в такому поетичному стилі та ідейній наповненості вірша, який мав виражати духовну спрагу молодих патріо­тів відкрити перспективу свого самоутиснення, виголосити передчуття чогось буремного, тривожного і героїчного. Формувалася нова літературна течія — неоромантизм, насичена мужньою образною реконструкцією минулих героїч­них епох національної історії та світової цивілізації. Ми були, у нас велика тра­диція цивілізаційного поступу, наша героїка повинна відлунюватися в свідо­мості й почуваннях нових поколінь, будити енергію державного самоздійснення і ніщо не може завадити нам у творенні могутнього поступу згуртованих націо­нальною ідеєю лав до свободи і незалежності.

Збірка поезій (перша) з'явилася 1935 p. y Львові під назвою "Рінь" —

558

jM. Жулинський

Олег Ольжич

коштом поета Богдана Кравціва, який особливо привабив третьою своею збіркою Сонета і строфи", написаною у в'язниці в 1932—1933 pp. Із молитовно світлого вірша Богдана Кравціва "Святий Юрій" Олег Ольжич вибрав епіграф для сим­волічного узагальнення поклику жертовних героїв на святий бій за волю:

"О, візьми і мене, Святий Юрію, У бої, на пригоди бучні!"

Б.Кравців

Між юрбою клопітливо сірою, Між качками на брудній воді. Нагло впали лебедями з вирію Юрієві джури молоді. Одгортайте сонячні їм кучері, Розганяйте тугу на чолі. Бо покличе скоро Вождь сліпучий їх Серед реву бурі від землі. З них ніоден вас не обійматиме, Злотодзвонних не розгубить слів. Та родитись довго янголятами Будуть діти смертних матерів.

Цей вірш було вперше надруковано в журналі "Самостійна Україна" (ли­пень—вересень 1997 р.) — довго він таївся в архівах О. Ольжича...

Друга прижиттєва збірка "Вежі" побачила світ у Празі 1940 р. Значима ця збірка тим, що з'явилася після драматичних подій 1938—1939 pp. y Закар­патській Україні, коли на Мюнхенській конференції долю Чехо-Словаччини бу­ло "розв'язано". На Закарпаття одразу ж після окупації фашистською Німеччи­ною Судетів почали накидати оком Угорщина, Словаччина, Румунія, Польща. Але Закарпаття воліло бути самостійною державою, вимагало створення ук­раїнської влади, незалежного уряду. ОУН, її крайова екзекутива звернулася з відозвою: "Надходить великий час! Закарпаття мусить стати самостійною ук­раїнською державою! Воно мусить стати зародком одної великої Самостійної Соборної Української Держави...".

Олег Ольжич — заступник голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника — в центрі подій, що розгорнулися в Закарпатті. Він — ум. Хуст, там, де розгортався процес державотворення, де Карпатська Україна готувалася до першого збройного виступу проти фашизму і нацизму в Європі. Хортівська Угорщина з мовчазної згоди Гітлера з хижою жадобою накинулася на молоду кар-патоукраїнську державу, якій ніхто не наважився допомогти. Олег Ольжич там, на Срібній Землі, був не тільки керівником культурної референтури ОУН — адже до кола його обов'язків належали не лише організація культурно-освітнього, культурно-інформаційного життя, а й заснування Карпатської Січі, пошуки ка­налів придбання зброї, військові навчання, необхідність винесення рішень, пов'язаних із повсякчасними провокаціями на кордонах і, врешті-решт, ор­ганізація дисциплінованого військового відступу з Хуста в гори, у зв'язку з угорською агресією. Далі — ув'язнення в Тячівській тюрмі, куди Ольжич потра­пив із своїми побратимами по боротьбі — Михайлом Мухіним, Миколою Чирсь-

559

Олег Ольжич

M. ЖулинсывЛ

ким, Олегом Лащенком, Михайлом Михалевичем, Юліаном Хименцем та ін., мадярські тортури... Долею судилося вирватися з лабет смерті та ще й описати ма- І дярський терор супроти полонених січовиків у нарисі "Вояки-будівничі". Олег І Ольжич сам уклав і відредагував збірник свідчень і матеріалів про героїку і тра­гедію Карпатської України під назвою "Карпатська Україна в боротьбі'.

Назрівала величезна драма в українському національному русі — розкол, який миттєво витворив глибоке, нездоланне й дотепер провалля між ук- j раїнськими патріотами. Хто з ким? Хто проти кого? Хто "бандерівець", а хто "мельниківець "?

ЗО серпня 1941 р. в Житомирі пострілами в спину були вбиті члени Проводу українських націоналістів полковник Микола Сціборський і сотник Омелян Се-ник-Ірибівський. Це був страшний удар по сподіваннях керівника культурної ре-ферентури ОУН Олега Ольжича розбудувати внутрішні сили української нації, сконсолідувати її ідеєю національно-визвольної боротьби за незалежність Ук­раїни і розгорнути всенародний процес національної революції. Але він не | збирався підживлювати дух руїни та бунту прагненням помсти — тільки спокій, мужня готовність витримати і цей іспит на витривалість української сили, бо можна вбити носіїв ідеї, але саму ідею вбити не судилося нікому. Треба формува­ти духовну силу української людини, її світовідчуття та світогляд, бо "майбутнє України лежить у відродженні нації і суверенності української духовності".

Олег Ольжич, згідно зі своїми обов'язками керівника культурної референту-ри ОУН, розробив планову, культурну політику, яку повинні провадити ук­раїнські націоналісти, базуючись на класичних зразках української літератури і мистецтва і на творах сучасних митців, у яких відбивається "динамізм волевого патосу". На його переконання, націоналістичне мистецтво слід означувати як ге­роїчне: "Духовністю націоналізму є духовність героїчного типу: такою ж є його культура, етика, право, наука, мистецтво'.

Це позиція не стільки митця, який свідомо підкорив свою творчість національній ідеї, скільки ідеолога партійної організації, метою діяльності якої була мобілізація української нації на боротьбу за свою державу. Ясна річ, для цього необхідно відкрити замулені іншою — комуністичною — ідеологією й про­пагандою джерела національної історії й культури, особливо княжу добу, яку Ольжич уважав "першоджерелом національної потуги". Він ретельно аналізував засади культурницької політики в радянській Україні, критично оцінював куль­турницьку політику італійського фашизму, дійшовши висновку, що спроби за­стосувати в ділянці мистецької та наукової творчості адміністративно-бюрокра­тичні способи керування та різного роду поліційні санкції" призводять до занепа­ду культури. Творчість "потребує могутнього внутрішнього відчуття правди та справжнього патосу", інакше творчий дух знесилюється, втрачає органічність са мовияву, впокорюється спекулятивним кермуванням і згасає остаточно.

Але ж сам Олег Ольжич не відкидав необхідності "кермування культурним процесом , оскільки націоналістична культура має висловлювати ідеалістичний світогляд, активне ставлення до життя та динамічну снагу націоналістичної ду­ховності. З одного боку, він обстоював тезу про стихійну творчість духовно-творчих сил нації, з іншого — вимагав цілесвідомої організації культурного про­цесу. Як ідеолог культурницької політики ОУН вибирався з цієї пастки? Він не сумнівався в тому, що націоналістична ідеологія є своєрідною ідейно-духовною

560

• тулинський

Олег Ольжич

енсацією багатовікових устремлінь українського народу до волі й незалеж-ті, на цю систему ідейно-духовних цінностей і спирався світогляд борців за раїну, його організації, тому ця ідеологія буде (і повинна!) формувати принци-організації українського суспільства, ініціюватиме і стимулюватиме сам про-державоздійснення нації, буде ідейним джерелом творення національної льтури. Культура ж відповідно своїм ідейно-естетичним потенціалом вплива-Г тиме на фізичну організацію українського суспільства.

Олег Ольжич не сумнівався в тім, що "кожний великий рух творить своє-] рідний новий тип культури", який має підмурком національні базові цінності, [отже, "кожна культура є національна". "Тільки національна культура, оперта | на духовій природі та історичній традиції, забезпечує органічний вияв творчих сил одиниці й нації", — вважав він. Оскільки "український націоналізм постав І із внутрішньої потреби української нації", то він здатен породити свій стиль, свій, врешті-решт, тип культури. А для цього слід докласти багато зусиль, особливо після найбільш організованої експансії марксистсько-комуністичних ідей в українську культуру. Ольжич здійснив системний аналіз стану ук­раїнської культури в умовах більшовицької культурної політики і визначив го­ловні завдання культурної політики українського націоналізму в царині освіти, науки, літератури, театру та естрадного мистецтва, музики, пластичного мис­тецтва та архітектури, виховання дитини та організації масового споживання націоналістичного мистецтва. І тут митець капітулював перед політиком (зга­даймо, що в листі до батька признавав: "політика — це дійсно область дуже гірка"), який обстоював примат виховання над моментом освіти, від науки ви­магав скристалізації світогляду вчених у націоналістичну єдність з метою роз­будови націоналістичної філософії до охоплення нею наукових дисциплін та її засвоєння науковими робітниками. Сповідуючи кредо вільного самовияву мит­ця, "повного органічного вислову творчих сил одиниці й народу", Ольжич не виключав "засадничо радикальних адміністративних потягнень у тих випадках, де вони доцільні", мотивуючи втручання в сферу науки і мистецтва не­обхідністю боротьби з "негативними, світоглядно ворожими явищами". Звісно, було 6 найкраще, якби цю боротьбу провадити "з площини самого мистецтва або науки", але якщо не досягається в цій сфері перемога, то чому б не засто­сувати радикальні адміністративні засоби?

Ольжич-поет глибоко усвідомлював, що творчість — надзвичайно тонка, психологічно складна сфера людської діяльності, тому він намагався перекона­ти, що в культурницькій політиці повинно і буде превалювати не кермування, а витворення необхідних матеріально-організаційних умов для вільної творчості. Так, націоналізм намагатиметься якнайшвидше "перебирати на себе ядро куль­турної праці. В жодному випадку він не збирається зовнішніми механічними засобами режиму примушувати духово чужий собі культурний актив давати фальсифікат націоналістичної продукції, як це робив, наприклад, в своїх цілях большевизм".

"Київ, хоч і в руїнах, зустрів нас по-князівському — величчю віків. Кож­ний камінь зберіг сліди історії. Я живу", — писав він до Катерини Білецької. Жив у Києві натхненно, налагоджуючи видання газети "Українське слово", літературного журналу "Літаври", створення Спілки письменників, яку очоли­ла Олена Теліга, юнацького товариства "Січ". Незабаром відчув, що ідео-

561

Олег Ольжич

M. /пулинсыая

логічна та етнічна строкатість характеризує полишений більшовиками Київ і | які наслідки має насаджений ними войовничий інтернаціоналізм. Більшовиць-1 кий режим витворив аморальний тип культурного маргінала, блискавичного І пристосуванця, який готовий заради виживання проковтнути будь-яку ідео-1 логічну наживку. Ольжич усвідомлював, що вкрай важко творити оте не-1 обхідне солідарне ціле, яке могло б сприймати з довірою націоналістичні прин-цими культурницької політики — господарем у Києві, як і в усій Україні, були не вони, націоналісти з ефемерною владою, а гітлерівці, які швидко відчули за-1 грозу національного відродження для їхнього "нового порядку і відповідно І зреагували. Але Олег Ольжич продовжував реалізовувати політику ОУН в різних сферах. Передусім організував утворення українського парламенту — Української національної ради, в якій було представлено близько 130 членів різних політичних партій і орієнтацій, верств і професій.

"Скрізь, де пульсувало українське життя, можна було побачити високого, стрункого, худорлявого чоловіка в сірому осінньому, вітром підбитому плащі, ка­пелюсі та в звичайних грубих черевиках.

Цієї людини не можна було не помітити, хоч в ньому не було нічого надзви­чайного. Але з першого погляду вражали й полонили його глибокі синьо-сірі очі. В його погляді перехрещувались глибина і м'якість моря з гостротою леза стале­вого меча.

Тією гостротою погляду він ніколи не позував, але видно було, що від цього ока не скриється нічого", — пригадувала згодом О. Дніпрова.

Діяльність Олега Ольжича не зосереджувалася лише в Києві — по всій Східній Україні діяли похідні групи ОУН, намагаючись розбудовувати ук­раїнське життя формуванням національних органів влади. У Харкові почав ви­ходити часопис "Нова Україна", з'явилися українські газети в Житомирі, Вінниці, Полтаві, Чернігові, Миколаєві, Кременчуці...

Та з початком лютого 1942 р. гітлерівська влада розпочала масові арешти українських культурних працівників. Вже 27 листопада 1941 р. діяльність Ук­раїнської національної ради було заборонено, 9 грудня вперше заарештували редактора "Українського слова" Івана Рогача. І хоча німці випустили його з тюрми, Олег Ольжич після наради центрального керівництва запропонував Рогачу виїхати на захід. Завзятий закарпатець рішуче відмовився. 12 грудня того ж року гестапо заарештувало редакцію газети "Українське слово": Івана Рогача, Петра Олійника, Ореста Оршана-Чемеринського та ін. Хвиля ре­пресій покотилася Україною: в Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Жито­мирі, в інших містах — арешти українських патріотів, розстріли, повішення. Членам ОУН О. Ольжич наказав переходити на нелегальне становище, поли­шати місця дислокації легальних організацій.

"Зрослась небезпека з відважним життям, як з тілом смертельника крила ', -—• колись прорікав свою долю Ольжич. Він сам неодноразово опинявся під загро­зою арешту і смерті, але намагався передусім порятувати від небезпеки своїх друзів. Наполягав на виїзді з Києва Олени Теліги та її чоловіка Михайла, членів активу культурної референтури. Олена категорично відповіла:

— Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає ", — згадував Ярослав Іайвас.

Вранці 9 лютого 1942 р. Олену Телігу заарештували в Спілці письменників

562

.Ч.Жі,

улиніпкии

Олег Ольжич

О. Ольжич

на Трьохсвятительській вулиці. Разом [ізМихайлом Телігою, Іваном Ірлявсь-Іким, професором Гупалом, Іваном Ко­шиком її незабаром розстріляли у Ба-| биному Яру. "В роках 1941—44 J ОУН втратила в Україні вбитими 4756 членів, у тому числі п'ять членів Проводу ОУН, шість крайових про­відників і 197 членів вищого керівного складу. З усіх міст України найбільше членів, бо аж 621, загинуло в Киє-■...", — писав О. Ольжич. і У березні Олег Ольжич полишив Київ. Смертельне коло стискалося на­вколо нього. Свідомість пік біль утрат | і розчарувань: стільки жертв і така по­хмура перспектива боротьби на два фронти — проти російського більшо-j визму і німецького фашизму. Співпра­ця з бандерівцями в боротьбі проти більшовицької агентури, яка проникла в їхні системи, не налагоджувалася, де шукати бодай хвилинного затишку для зболеної душі? Олег раптово вирішив запропонувати руку і серце юній Кате­рині Білецькій — дочці улюбленого професора літератури Леоніда Білецько-го. 2 серпня 1943 р. Катерина Білецька та Олег Ольжич узяли шлюб у церкві галицького села Яблунька Верхня. Кілька місяців родинного, хай утаємниче­ного від усіх, щастя, болісних роздумів, невиповіданих жалів за загиблими по­братимами, гострого аналізу стану національної боротьби проти фашизму та її розгортання в умовах наближення Червоної армії...

А невдовзі... 25 травня 1944 р. гітлерівці напали на його слід і заарештували у Львові на приватній квартирі. Львівське гестапо, допити, тортури, перевезен­ня до Берліна, а звідти — в концтабір Заксенгаузен. Там, у залізобетонному 6а-раці-бункері, де сидів майже весь провід ОУН — від С. Бандери, Я.Стецька до Т. Бульби-Боровця і А. Мельника, — після багатоденних допитів і катувань мужній Олег Ольжич 10 червня 1944 р. помер. Ненадовго пережив сина бать­ко: 22 липня 1944 р. в Празі помер Олександр Олесь. 31 липня 1944 р. наро­дився син Ольжича — Олег.

...Він був і творцем, і героєм великої доби в історії України, коли дві мілітарні потуги світу — сталінська і гітлерівська імперії — зіткнулися в смертельному двобої за можливість владарювати в Європі. В уяві Олега Ольжича зціпеніла від жаху Західна Європа поставала в образі величезного, вкритого кригою ма­терика, який тріщить і колеться від натиску цих двох островів агресивного то­талітаризму, що постали з його дна. Україна ж героїчним запалом і нескоримістю національного духу нагадувала йому вулканічний острів, що виринув із глибин розтрощеного материка. З цієї боротьби Україна "черпала свою духову міць і своє провідництво ", щоб силою своєї духової напруги і творчого розкрилення бути в авангарді нової людської цивілізації.

563

Олег Ольжич

M. Жулинсьш I

Олег Ольжич вірив, що в недалекому майбутньому на Україну "зіпреться ^: історія нового європейського духа". В ім'я України просив у Долі:

Пошли мені, молюся, дар один: В ім'я її прийняти мужньо муки. І в грізні дні залізної розплати В шинелі сірій вмерти від гранати.

Пошановуючи Олега Ольжича як національно-політичного діяча, ми особли- І ву — головну! — увагу звертаємо на його глибоке розуміння культурницької І національної політики в духовному становленні нації. Чи не ці завдання ми по- І винні ставити перед собою нині, згадуючи діяльність Ольжича, який ідею І націоналізму зробив для себе абсолютом, і саме вона сформувала весь духовний І світ поета, встановлюючи, за словами Олега Лащенка, "систему непорушних і ідей, скалю вартостей, від нації до одиниці".

В умовах відновленої державності ми повинні творити, плекати і культ ге- | роїчної особи, формувати оптимістичні суспільні настрої, дбати про зростання | "мужнього, повного буйних сил" нового покоління, яке народжуватиме у своїй одержимій ідеєю державотворення спільноті високий злет лицарства, шляхет­ності. Нам необхідно остаточно покінчити з фатальним для долі України роз­братом і взаємним поборюванням — з цією, за словами Ольжича, боротьбою двох сил: "конструктивною, що скупчує українську потугу, щоб звернути її на­зовні, — і руїнною, що розпорошує її у взаємнім самопожиранні та несе роз­биття і розклад . На часі скупчити зусилля задля кардинальної переорієнтації суспільної свідомості, психіки і самопочуття народу нашого, передусім із загалу тих, хто духовно і морально ослаблений, зденаціоналізований і зневірений, хто обтяжений комплексом меншовартості.

Вшановуючи світлу пам'ять національного героя Олега Ольжича, окрилимо наш дух високою відповідальністю за Державу. Плекаймо культ державної національної ідеї, формуймо цілісну систему ціннісних орієнтацій суспільства, вибудувану на національних базових цінностях. Зміцнюймо нашу державу як інституцію через консолідацію нації як суб'єкта державотворення. Ми сьогодні творимо колосально важкий і відповідальний процес ідейно-світоглядного пере­формування українського суспільства, і саме для цього приходить до нас Олег Ольжич як ідейний будівничий Української Держави, як лицар слова і філософ чину, як той національний герой, який свідомо спалив своє життя задля того, щоб розпалити пригаслий вогонь у душах і свідомості мільйонів українців.

1997 _Р.

¹ Ольжич О. Незнаному Воякові. Заповідане живим. — К., 1994. — С 143—144.

² Там само. — С 332—333. ' Там само. — С. 362.

564

. Жулинський

Олег Ольжич

ЗМІЙ

Ніч усю верзлися сни недобрії, Рідний замок в мареві заграв. Цілу ніч, такий страшний, на обрії Срібний місяць пущами блукав.

А сьогодні вітер квилить мевою, Горда скеля стогне, мов струна.

Припада голубкою рожевою Королівна зимна до вікна.

Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий, Безголовим впасти під коня! Сім голів я маю надокучливий, Та єдине серце маю я.

ПРОРОК

Не сняться літа дитинні, Не маряться дні юнацькі. Дівчата з горбів зелених Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви, Не душать важкі виноґрона. Річки течуть не водою — Камінням сухим і чорним.

О, очі мої гарячі, Уста мої сірі, спраглі, Що бачите тільки Сонце, Щоб тільки кричати Правду!

Щоб жовкли жіночі лиця, Щоб важчали їх убори. Щоб вогкі і плідні лона Були як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир, З плечей обривали шати, З одним невблаганним лезом Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки, Бороните душу вашу, — Не ждіть ніхто милосердя Я камінь з Божої пращі.

VIII

З ЦИКЛУ "НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ"

XXII

Чекає спокуса тебе не одна І повні зрадливої знади Прозорі озера науки, вина Поезії пінні каскади.

О, думка, що тіло без жалю руба, ЬЦо очі й уста твої сушить! Архангельська срібноголоса труба Гремить крізь простори і душі.

Та де той п'янкіший знайдеш водограй І мертві встають і шукають хреста,

1 плеса синіші холодні,

Як ставити ногу недбало на край

Блакитної чаші безодні!

їх очі розчахнуто-тьмяні.

Встають наче поросль, струнка і густа,

Страшне покоління титанів.

565

Олег Ольжич

M. Жулинсьшй

ВЧОРА ЛИШИЛИСЬ ЗА НАМИ...

Вчора лишились за нами у мряці ліси, Вчора відкрилась рожева умита долина. Хлипає тихо розбита рука. — О, як пси, Билась за місто блискуча дружина! —

Чудно, так чудно ходити по камені цім, Пальцем торкати розставлені білі фігури. Знов іде хмара і стомлено котиться грім. Друзі жартують, вбираючи козячі шкури.

ДВАНАДЦЯТЬ ЛІТ...

Дванадцять літ кривавилась земля І зціпеніла, ствердла на каміння. І застелило спалені поля Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла, Тулили марно немовлята лиця,

Проте їм чорне лоно віддала Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри. Кудлаті хмари, каламутні ріки. Але ростуть у присмерку нори Брати суворі і великі.

ВОНО ЗРОСЛО З ШУКАННЯ

А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.

П. Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки, Безжурно-мужнє, повне буйних сил. Закохане в свої тугії луки І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь.

* * *

Скільки сонця ллється на землю, Як зітхає земля по зливі. Від води обважніла зелень, Від проміння — брунатне тіло.

У правиці бадьорий кремінь, У долоні медові смокви.

Чи не ласка на чолі в мене, Чи не щастям іскриться око?

Наше плем'я не є велике, Та по шатрах доволі страви. Лев пругастий, загнуті ікли, Заховався в пожовклих травах.

566

л. Жу.шнський

Олег Ольжич

ЯБЛУНЯ НА ГОРІ

Над кручею, за садом, на горі Розквітла яблуня. Іди, тебе немає. Здалека злото котять дзвонарі І вітер тихо квіти колихае.

Тебе немає. На траві прибитій Не буде видко сліду ні на мить, Як станеш ти угледіти крізь віти Іусту, глибоку і м'яку блакить.

АКВАРІУМ

На хмурих сходах зупинись на мить Заглянути у казку баговинну. Он промінь впав з-посеред верховіть І засвітив його шматком бурштину.

На листя ти задивишся бліде, На черепашку равлика прозору.

М.А.

І в цю хвилину дівчина пройде

З школярським ранцем сходами нагору.

І ти вже знаєш: проминуть роки, А ти ховатимеш, немов коштовність, Води бурштин і одягу кратки, Однаково прекрасну невимовність.

* * *

Ніч запалася — прірва — в себе. Закричала, метнулась птиця. Тихе — небо, і вогке — небо, Та тихіші у тебе лиця.

Це — покора чи, може, — мука? У м'якій темноті і тиші,

За спиною оперті руки — Ще м'якіші і ще біліші.

Тільки вірним устам горіти, Пить прозорі з долонь цих вина! Щоб уперті рожеві діти Обнімали твої коліна.

НЕГРИТЯНСЬКИЙ БОЖОК

(М. А.)

Тисячолітній, дужий баобаб Один віддав його залізні риси. І мертвий впав на землю чорний раб, Коли нарешті божий погляд висік.

Прикрашений, високо на стовпі, Він став між хиж на сонному майдані, І ніздрі бога, ласі і тупі, Вдихали піт і курева даяній.

І все він міг. І в біснуванні свят Він посилав за жертви, за оздоби Жіночу плідність, жвавих немовлят, Здоров'я, дощ, війну, рабів і здобич.

567

Олег Ольжич

M. Жулшсыш

fa роки йшли. І пам'ята одно: Його зривають владні білі руки... І ось — кімната, софа і вікно, Округлий стіл і кава до розпуки.

Мов краплі вод, стікають сірі дні,

Ні жертв, ні просьб... О, прокляте дозвілля!

Чи ж гості це, поважні і нудні?!

І бідний бог — близький до божевілля!

Та всьому є десь береги свої. І в атмосфері суму і зневіри Колись пізнав, угледів він ЇЇ, З торбинкою з пітонової шкіри.

Спочатку от... ніяковість і страх, Пізніш цікавість, як отруйне жало, А дівчина — звелася навшпиньках, Всміхнулася і враз... поцілувала!

Сухі уста здригнулись на таке, Що мало зуби не блиснули білі, І нагло серце, дике і палке, Забилося в метафізичнім тілі!

Могучий бог то червонів, то блід, І сіпався на вбитому гвіздкові, Як прагнув він різкий і тужний вид Занурити у кучері шовкові!

О, брате! Наших чарів і казок Не виявити тут нам до могили. У мене теж у черепі гвіздок, Я також бог, великий і безсилий...

* * *

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви, Мед приручених бджіл, золотавість сп'янілого тіла, Янтареві зіниці серни, що не бачили крови, І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.

Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий. В нього рівно всього: горя й радості, праці й забави. §іку мудро-буденний! Але похитнулись терези, Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.

568

И.Жулинський Олег Ольжич

Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба. Новороджені діти спинаються хижо на ноги. І нелюдська жага нападає мужів, як хороба, І жінки безсоромні, немов од напою міцного.

А земля — не земля, тільки цегла руда і рапава. І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці, Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави, Куті щирою міддю важкі бойові колісниці.

Біля мертвих джерел, по зів ялих скелястих вертепах Не мавки полохливі — гніздяться огненні дракони. Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.

Віку бронзи — це ти, це твоє ненасичене сонце Нерухомо повисло, мутне, над сухими борами І бренить, і дзвенить, і гуде... І здається, що сон це, І здається, що захід — це паща нелюдської брами.

Там внпраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі, Але надять ненатло майбутнього люті ворота. Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі І поволі тонути в потворних іржавих болотах.

І співати про зміїв і львів, і горіння одваги, Про нечуваний скарб, у почварній печері укритий, І, збираючись в грізні жорстокі і хижі ватаги, Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.

Проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку, У змаганні зі світом, у бої з самими собою Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність і жертву героя.

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча, Сталь нової доби, що завершує коло одвічне, Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі, Взори того, що красне, і того, що світло-величне.

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна. Золоте — на світанні, за дня вітряного — срібляне. Мідь розтоплена — озеро те ж в надвечірніх годинах. І застигне залізо — вночі, у холодних туманах.

Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це. Дня, і місяця, й року чотири пори, а на гльобі — В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце І для нього судився довічний, почварний колобіг.

569

РІНЬ

Де шлях у жовті врізується стіни І урвище над закрутом стремить. Наш погляд неуважливий на мить Затримує жорсткий прошарок ріні.

Вона суха і сіра. Але вії Примкнеш перед камінням у піску — І раптом чуєш силу вод рвучку І різкість вітру, що над ними віяв.

ШЯКУНТАЛА

Все нижче сонце потойбіч дороги, А тут, в тиші, ростуть платани скраю, Смагляві і сухі дівочі ноги Дрібні сліди у пилі залишають.

Гарбу двоколу тягнуть до оселі Бики слухняні, і минають люди, А у лісах пустельники веселі Ще й досі відають блаженства й чуда.

В твоїх очах вся мудрість незглибима. Ходім, нехай я спробую, закутий, Своїми недовірами-очима її до дна пізнати і збагнути.