Богдан-ігор антонич

(1909—1937)

У його "країні верховинній" тиша. Майже могильна. Скорботно виламуються з бур'янової навали дерев'яні хрести — вмирають могили предків із таким мов­чазним болем, що сиві зорі гаснуть від печалі. Німо волають до Бога почорнілі від самотини й безголосся православні церкви, лише підозріло косять чорним оком пудові замки на дверях "Не пустимо! ". "Скорбота мохом оповила 'Задума­ну країну цю", з якої вийшов "життя звеличник-верховинець", наділений Богом

ласкою творчості найвищою .

...Ми стояли на одному з лемківських гірських перевалів вересневого дня 1997 р. під знаком найчорнішої трагедії українців Холмщини і Підляшшя, і в пам'яті зринало Антоничеве:

Чимало бур так прогуло. Лиш ти однакове й незмінне, далеке лемківське село.

Місцевий, із старовинної української Криниці, поет Владислав Грабан кілька років тому видав у перекладі польською мовою книжечку поезій свого славетного земляка. Дитинно радіє, що цей "широкий світ, від серця ширший"

529

Богдан-hop Антонин М.ЖулинпюЯШ

народив у кучерявім травні під вільхами і сонцем" великого поета, який іме-1 нував себе: "Весни розспіваної князь". "Тут українців майже нема. Хіба В кілька родин. Ополячених. Вимушено, але дух наш живе. Дух наших предків, і наших звичаїв і обрядів, наших пісень і наших сліз", — тихо говорив лемко ■ Владислав. І лише вітер, наповнений сонцем і запахом вистиглих трав, лоско­тав його сиві вуса.

Мені ж згадалася трагедія виселення українців із етнічних українських зе- J мель — Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини (лише протягом І 1944—1947 pp., внаслідок операції "Вісла", більш як 732 тис. осіб примусово і залишили рідні місця).

Ні, не "однакове й незмінне далеке лемківське село", і пасторальні "Елегія [ про співучі двері", "Елегія про ключі від кохання", "Елегія про перстень пісні звучать дисонансом, посилюючи трагізм незліченних людських доль. Передчу­вав поет чорні дні свого краю, свого народу — як інакше витлумачити завер­шальний дворядок "Елегії про перстень пісні"?

На дверях дому знак зловісний, на дверях дому — перстень пісні.

Що віщує цей "знак зловісний", чому до поета приходить "чорна, п'янли­ва та болюча" пісня, чому "шукає змісту гостра форма, єдина, що мій голос помістить"?

Двері його дому, двері тисяч і тисяч лемківських хат, двері церков — двері рідного краю, його "трагічної Батьківщини" позначив "знак зловісний" — знак вигнання, який перетворював його світ у забуту землю:

Забута земле під дощами, під оливом рудого неба! Ця пісня серцю, наче камінь, а все ж її співати треба.

("Забута земля")

Малим хлопчиком вибігав Богдан-Ігор у темну ніч, оточену мороком холод­них, мовчазних лісів, і з острахом піднімав очі до таємничого неба, яке, уявляло­ся йому, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Він відчував, як його серце холоне, наповнюється чорним, містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття природи і людини. І це мож­ливо, вірив юний Антонин, завдяки розчиненню себе в цьому неосяжному світі звуків, шумів, барв, кольорів, настроїв, змін пір року, зростань і згасань, світан-ків і мороків, сонячних клекотів і місячних тривог...

Емоційно виснажлива чутливість юного Антонича і таємничі виклики при­роди, яка "провокувала" його на розчинення в її предвічній таїні вмирання за-ради відродження, викликала атавістичний страх, заворожувала, п'янила і со­лодко жахала:

Ріка шумить, мов млин, що мрії меле. Головокружним ночі хмелем п'яніє голова. Ось таємнішає природа

530

fn.lKj).iuHcbKuu Богдан-Ігор Антонич

в безбожно первісній красі (словами не розкрити тайн її). Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої.

("Елегія про перстень молодості")

Богдан-Ігор Антонич рано відкрив для себе дар максимального — до сомнам­булічного самозабуття та екстатичного трансу — розчинення свого "я" в одухо­твореному світі лісу під містичним знаком місяця — "лампи поетів та сновид". Йому холодно і жаско над прірвою тотального самозаглиблення — туди небез­печно зазирати, бо, коли ти переступаєш через поріг усвідомленого 'я , визріває солодкий жах безумства:

Сьогодні вже не так, не так:

складнішає життя,

і, наче чорний стяг,

шумить над серцем кожна ніч,

і місяць — мідний птах,

таємна рожа неба, лампа

поетів та сновид

веде мене в сріблистих снах

зигзагом мрії та безумства

понад безодню світу.

("Елегія про перстень молодості' )

Тут за безпечним, щасливим, язичницьким запамороченням неосяжною диви­ною лісу, неба, вітру, води, запахів і звуків — усього того, що оточувало дитину від пробудження до сну, посилюється визріваючою, інтуїтивно відчутною спра­гою самовираження в слові:

Дерев послухай! їхню сповідь у книгу ночі запиши! Мов явір, що тінь власну ловить, схились до власної душі! У книзі ночі срібні букви, натхненні сторінки шумлять. І» не візьмете до рук ви, її до серця треба взять.

Слова пробудяться лише на дні окриленої душі, глибокої й таємничої, мов ніч, зі сплячими зорями-словами. Поета охоплює містично-радісний страх, коли він відчуває, як його душу огортає "недійсним сном" жадоба пробуджен­ня схвильованого і крилатого слова, як знесилює його тіло народження і з'ява виспілих у глибинах інтуїтивного передчуття зловісних знаків. Про що вони свідчать?

Про приреченість юнака на даровану Богом можливість стояти на межі між світом реальним і світом міфологічним, фольклорно-символічним, уявним?

Про вибуяне дитячою фантазією і народними переказами, легендами, казка­ми, звичаями та обрядами одухотворення всього сущого у природі?

531

Богдан-hop Антонин

M. Жумнсш,

Ще дитиною його вабив і жахав місяць, це таємне обличчя неба, яке вимушує йти "на землі й неба грань", чарує й чаклує, наповнює лиховісним устремлінняш зійти на найвищий шпиль, "понад всесвіту твань" і завмерти в солодкому стралуя перед магічним покликом лету в забуття.

О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око! О засунь ти його, я благаю, повіками хмар! Не свердли, не верти, аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так

глибоко! Відійми твій сліпучо-лискучий, отруйливий чар!

("Лунатизм")

Від повного, зловісно самотнього на бездонно-чорному тлі неба місяця, якого поет називає "царем червоним чорної країни півсну", сріблястим світлом пульсу-И вала таємнича енергія неспокою, тривоги і містичного передчуття солодкогоШ заціпеніння перед невимовним дивом прозріння таїни природи вже не ним, а ки-1 мось іншим, тим, хто з явився з нього, зачарованого, сп'янілого від поганського і трунку" (Іван Драч), спокушеного, вжаленого словом:

...і словом просто в серце тну, аж присне кров, мов крик одчаю, з нестями й щастя умираю.

Свій стан вивільнення творчої енергії та відокремлення нового, негадано | стихійного "я" від "я" раціонального, "живого", точніше, земного Антонич нама- І гався повсякчасно висловити в образній формі. Йому здавалося, що ось-ось він 1 вловить і передасть, точніше, відтворить образно-метафоричним рядом отой ме- І рехтливий, повсякчасно змінний, "розсміяний" і співучий світ природи, який зма- І нив його вразливу душу, полонив і навіки "зобов'язав" бути поетичним | "алхіміком" і "астрологом".

У вірші "До холодних зір" він висловив цей стан:

Насуплений, їдкий, запеклий,

заслониш очі лунатичні,

бо твоє серце — чорне пекло,

середньовічне і містичне.

Тремти в цей вечір забобонний,

мов астролог, дивися в зорі!

Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних,

пригорне ніч, вогонь і море!

Поезія ввійшла в його душу, мабуть, із народженням — світ йому відкрився 5 жовтня 1909 р. в с Новиці Горлицького повіту (тепер Польща) в родині сільсь­кого священика Василя Кота, який перед народженням сина прибрав прізвище Антонич. Доглядала, пестила, оповідала казки, вірші, легенди, співала народні піс­ні сільська дівчина-няня. Уважно слухав, якщо подобалося, просив повторити. За­вчав напам'ять, іноді віршував щось своє, вимислене, спонукане оповідями і підси­лене враженнями від великого, неосяжного світу темного лісу і світлої місячної ночі. Грамоти навчався приватно, згодом батьки віддали Богдана до польської гімназії в Сяноці. Вчився добре, відзначався постійно, ще з першого класу, за успіхи, бо ра-

532

_rWl/,tUHCbKUU

Богдан-hop Антонин

но припав до книжки. Любив збирати книги — витрачав на них усі гроші, надіслані батьками. Цікавився не лише літературою, мистецтвом, а й технікою, ме­дициною, спортом. Особливо вабила музика. Навчився грати на скрипці, навіть виступав на концертах. Хоча любив більше слухати, ніж говорити — загортав ча-Iпо себе в задуму, проте товариство любив, радо спілкувався на різні теми, відда­ючи перевагу студентству українського походження. Зі своїм лемківським діалек­том Б.-І. Антоничу — студентові Львівського університету відділення слов'янсь­кої філології з 1928 р. — було нелегко зблизитися з радикальними студентами-ук-раїнцями, бо декотрі, особливо дівчата, за спогадом Ірини Вільде, "бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться "приємним" для нас, українок". Та він уперто й послідовно, з особливою жадобою пізнання вивчав українську літе­ратурну мову, українську і світову літератури, слов'янські мови, мови англійську, німецьку, іспанську... Виписував незнайомі слова, синоніми, метафори, конспек­тував праці з історії, літератури, філософії, мистецтва, перекладав і писав вірші...

Праця над словом захопила юного Антонина. На картки він записував фрази з творів українських письменників, розставляв наголоси, складав словнички бол­гарської, білоруської, чеської, словацької, російської та давньоруської мов, ста­ранно поглиблював знання польської, про що свідчать його конспекти "Польсь­кий словотвір ", "Польське читання і література , спеціальні конспекти з лексики польської мови, складена ним бібліографія польської літератури та бібліографія літератури з питань слов'янського мовознавства. Антонин відвідував гурток сту-дентів-україністів при науковій секції товариства "Прихильники освіти", вступив до товариства "Любителі польської мови".

Заглиблений у себе, нерідко замкнутий, наїжачений, гордовитий, самовпевне-ний і водночас — зніяковіло усміхнений, сором'язливий. Ті, хто з захопленням і подивом читали його перші поезії, які з'являлися в журналах "Вогонь ", "Вісник ", Студентський шлях", "Дажбог", "Дзвони", з деяким розчаруванням дивилися на білявого, невисокого на зріст юнака, тисли мляву руку молодого поета, роз­глядаючи його обважнілу, схильну до товстіння постать, а отже, з драматичним "натяком" на слабосиле серце, велику, з полисінням голову, яку обважнювали ма­сивні рогові окуляри. Невже це той "хлопчина з сонцем на плечах", "пяний дітвак із сонцем у кишені "? Невже це той, що казав про себе: "Я є рушниця, радістю набита, якою вистрілю на честь життя", "Я не людина, я рослина, а ча­сом я мале лися", "звіря сумне і кучеряве"? Невже це він написав такі гарячі, гострі, мов промені сонця, рядки:

Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.

Що ж, важко "накладався" образ чарівника слів і звуків на живу постать Б.-І. Антонина, бо ж божий дар поета він носив у собі, у своїй душі, у своєму серці, яке немилосердно вистукувало невблаганний час. Він прислухався до себе, отого внутрішнього, жадібного до пізнання таїни природи і космосу, неспокійно­го у своєму бажанні виповідання незбагненної музики, якою звучать поріднені уявою слова-метафори, і чекав, які метафори, які несподіванки вигулькнуть із йо­го неспокійного духовного "задзеркалля .

533

Богдан-hop Антонин

M. Жулшат ■■ Д| Д{ц

Обкладинка першої збірки поета

Цей стан народження ще в напів­сонній уяві — на межі сну, ще не про­будженої свідомості та навальної з'яви реальних елементів дійсності, нових об­разів, ритмів, звуків — Антонин пере­живав чи не щодня. "...Мушу призна­тись, що значна частина моїх, і то бодай найкращих поезій повстала ... напів у сні,— розповідав Б.-І. Антонин в ре­дакції журналу "Назустріч" у 1935 р. — І Найкраща пора писати для мене, це 1 ранній ранок. Напівпробуджений, ще в І ліжку складаю вірші. Тоді уява викли- і кує образи небагато ріжні від сонних І мрій, годі маю дослівно враження, мов- І би мені хтось у сні нашіптував якісь див-1 ні слова. Буджуся вже цілком, одяга- І юсь і записую якнайскоріше зложені в І цей спосіб поезії. Так повсталі вірші здебільше не потребують згодом майже ніяких поправок і змін. Все на своєму j місці, нічого не можна переставити"*. У Б.-І. Антонина мистецький акт спричинений, інспірований і стимульований чуттєвою інтуїцією, тим, що Паскаль називав "тонким розумом", який здатний ^! вловлювати невловиме, мозаїчне, розкрилене, мерехтливе, те, для словесного ви- | раження якого не вистачає слів. Не випадково Антонич так багато, послідовно і систематично працював над поглибленням української мови, так багато часу приділяв перекладам, так переймався творчістю Павла Тичини — прислухався уважним музичним подивом до звучання його ронделів, тріолей, октав у косміч­ному оркестрі":

Благословенні:

матерія і просторінь, число і міра!

Благословенні кольори, і тембри, і огонь,

огонь, тональність всього світу,

огонь і рух, огонь і рух!

Дух, що пройняв єси все,

хто ти єсть?

Чи звать тебе спокоєм? вітром?

сліпою силою машин?

Чи слухом атомів, ігрою порошин?

(77. Тичина, "В космічному оркестрі")

Б.-І. Антонина також магічно вабила ота неохопна розумом велич світобудо­ви, рух якої здійснюється за таємничими законами, єдиними для місяця, землі, людини і рослини, дня і ночі, міста й бормашини...

'Антонич Богдан-Ігор. Твори, це видання).

К., 1998. — С. 519. (Далі в тексті посилаємося на

534

Н.Хулипський

Богдан-hop Антонин

"Співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям", поет прагнув не стільки пізнати, скільки відтворити, образно виразити язичницький шал народження-вмирання, відродження-згасання всього сущого в природі, яка живе за непізна­ними законами ("...за законами нам невідомих формул вирують дні й міста, й ви­рують бормашини").

Тичинівське благословіння життя, подивування величною гармонією неба й землі, людини і космосу та розчарування, спричинене трагічним дисонансом — невідповідністю призначення людини в світі й жорсткою грою хаосу з її земною І долею, вражали Антонича.

"Із всіх явищ найдивніше явище — існування" — такий епіграф залишить він для посмертної поетичної книжки "Зелена євангелія", в якій продовжить на­турфілософські пошуки себе, одного з живих проявів безмежного і незгасимого пульсування вічності.

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю, тож вчусь в рослин сп'яніння, зросту і буяння соків. Мабуть, мій дім не тут.

Мабуть, аж за зорею. Поки я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую.

("Дім за зорею")

Збіркою "Привітання життя" (1931 р.) розпочалися міфопоетичні "прояснен­ня сутності життя, невтолимої спраги образного вживання в таємничу доцільність існування всього сущого в повсякчасній мерехтливо-переливній ви­дозмінності, в перетіканні одного виду матерії в іншу, ще дивовижнішу форму.

Перша збірка поезій Б.-І. Антонича не вражала ні концептуальною завер­шеністю образно-виражальної системи поета, ні високою культурою стилетвор-чого "впокорення" захмелілої від щастя життя юнацької фантазії, ні чітким про­блемно-тематичним "краєвидом" його світоглядної позиції. Це було справжнє, нічим не скуте, не "зобов'язане" задумом, ідейно-значеннєвою доцільністю привітання життя" юнаком, який відчув хмільну силу потужних крил фантазії, уяви, образного мислення. Для висловлення свого зачудування життям у його безперервній змінності й взаємозалежності живої й неживої природи Антоничу не вистачало слів. Точніше, він ніяк не міг досягти повноти вираження свого емо­ційного стану, своїх переживань, уявлень, фантазувань, мрій... Слова-метафори, образи, порівняння навально нагромаджувалися, емоційна напруга образного са­мовираження наростала — і ось поет уже наче в сомнамбулічному стані. Вже хтось інший, той "другий" (чи перший?) "бере слово" — виповідає те, що пуль­сує в підсвідомості, що виринає з глибин народної прапам'яті, з язичницького стану розчинення в природі, що колись творило єдиний ритм людського життя і природних циклів.

Марно шукати таємну пружину механізму життя, бо ж "його основа є невпійманна". Життя тому таке гарне, звабливе, химерне, дивне, примхливе, що володіє магією вічної таїни. Для молодого Антонича життя гарне "у тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій химерній грі, у тій не-облічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпли-вості, у тій солодкій розкоші небезпеки" (с. 452—453).

535

Богдан-hop Антонич

M. Жу.іинськАІ

Антонин-прозаїк начебто умлівав від розкошування образними порівняннями, : які мовби набігали одне на одне, нарощуючи темп оповіді й водночас демонструш ючи марність вираження повноти настрою, відчуття митця, невтомної спраги ноЛ вого слова, нового образу.

У фрагментах роману "На другому березі" Антонич змальовував 20-річногоі юнака з чорним волоссям, з устами, повними "невисловленого крику життя", в І голові якого, "наче в вулію, вовтузився рій задумів, помислів, постанов". Оче-М видно, що це образ автобіографічний, бо почуття, настрої, переживання, захоп-И лення п яного від мрій і від своїх двадцятьох літ" наче вичитуються з "Привітан-М ня життя" Антонина, з інших його поезій.

Марко Мартович — так назвав свого героя автор — "мав найбільший скарб 1 людини — спроможність зворушення, Божий дар захоплення. Ловив хвилини в І] душу, жадну всепізнання" (с. 382).

Антонич наче був невпевнений, що його поетичний світ виповість людям в І усій повноті його єство, душу, божий дар сприймати кожен порух, кожен ритм, кожен прояв життя в усій його повнозвучності й різнобарвності. Тому він "вкла- І дав" цей дар Всевишнього у свого героя Марка:

"Життя розумів як життя, отже, як те, що вічно живе, росте, ворушиться. Відчував глибиною свого "я" божественну всезмінність дійсності. Кожним нер- І вом співзвучав з мелодією оточення. Широко розплющеними очима глядів на світ. Одним поглядом хотів обняти тисячобарвність цього, що бачив. Одним на- | пруженням вух бажав схопити в акорд різнотонність, що дзвеніла довкола. Од­ним віддихом старався вдихнути ошоломну запашність природи, одним дотиком випити розкіш нервів при зіткненні з речами. На кожне явище протидіяв усім єством, був наче настроєна скрипка, яка на кожний доторк відповідає доглибним відгомоном" (с. 383).

І вже наче на підтвердження цих унікальних властивостей душі й розуму сво­го героя Антонич від його імені творив ліричну повість "На другому березі", в якій відкрив цей дар Марка у сприйнятті таїни лісу, стихії води, химерності при­годи, мелодії дощу, симфоній нічних звуків, хижого затиску страху, золотих сітей сонця на чубах дерев...

З великою майстерністю відтворював Антонич звуки, тони, барви, кольори, шуми лісу, настрої, передчуття, переживання, страхи дитячої душі в цій ліричній повісті.

Складається враження, що для Антонича не було недосяжних жанрів і мис­тецьких форм, хоча його звернення до жанру прози, про що свідчать фрагменти роману "На другому березі" та однойменна лірична повість, яка входить до ро­ману і написана від імені Марка Мартовича, сатиричний гротеск "Політик", но­вела "Три мандоліни", натякають на те, що поета вабила стихія белетристичного образного анархізму. Не треба було рахуватися з вимогами жанру, як це зо­бов язуюче благає" поетична форма, хоч і там Антонич не вельми ґречно й час­то знімав капелюха перед Його Величністю Каноном. У монолозі автора повісті "На другому березі" Марка Мартовича, зверненому до друга юності Ігоря, ми знаходимо обґрунтування індивідуального стилю, що передбачає вільний, стихійно підсвідомий вияв психоемоційного переживання митцем себе і довко­лишнього світу: "Мистецькі стилі є тільки висловом архітектури душі їхніх творів і будови середовища, що їх сприймає, й відбивають будівництво того кругу при­роди, який найкраще з психічним укладом митців співдзвенить ' (с. 429).

536

л.

щлинськии

Богдйн-hop Антонич

Ігор, з яким на початку повісті веде Налог її автор Марко, є другим "я" Ан-[тонича — його раціональне, логічно

*\яче "я", яке "мало в своїй основі

сичну простолінійність та гармонію, з певним відхилом до готицької "ррункості '.

Друг дитячих літ, дитячих вражень переживань Ігор вже "на другому бе~

>ні-(,)нич

Видання творів Б.-I. Антонина в США

і дійсності — він належить до ншого світу, звідки пам'ять, уява /Іарка намагається викликати його, [відродити їхню університетську по­леміку про природу мистецтва, про стан сучасної поезії. Але там, у ди-инстві, вони, дев'ятилітні, нерозділь­ні, бо однаково переживають розкіш­не буяння червня, насолоду шкільних канікул, безмежну радість від зану­рення в нетрі лісу, сповненого співами птахів, кружлянням дерев, тріпотін­ням крилець, пручанням вітру, стого­ном бурі, лютим відгомоном грому, хижою звабою пригоди...

Випробування пригодою в царстві прапервісного лісу, заселеного міфічними \ істотами, магічними силами, таїною перетворень в іншу істоту, дерево чи росли­ну, є своєрідним ритуалом набуття нової якості людини. Вона переборює страх, стає дорослою, а отже, в ній вмирає та перша людина, полонена страхом, ще не освячена обрядом випробування пригодою в лісі.

"0 божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдсь­ке щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від своєї примхи! Пригодо! Будь для ме­не завжди найдивніша, найзмінніша, найхимерніша!" — таким гімном пригоді завершує свій опис чуда перетворення його, дев'ятилітнього хлопчика, в нову, очищену від страху пригодою людину.

Ліс для Антонина — це своєрідна ритуальна сцена у величному театрі при­роди, на якій розігруються найважливіші для людини містерії за участю всіх "ге­роїв української та слов'янської демонології.

"Відхід до лісу, поїздка крізь ліс, зустріч у лісі назавжди залишиться в людській культурі сюжетом про вирішальне випробування людини. Ці ситуації відтворюють "відхід у ліс" — елемент обряду посвяти (ініціації), через який проходив кожний член роду, стаючи дорослим. А оскільки сам обряд зображу­вав смерть колишньої людини і воскресіння-народження людини нової, то й сам ліс ставав символом одночасово смерті й чудесного відродження", — справед­ливо наголошує літературознавець Марина Новикова на міфологічності й сим­волічності Антоничевого лісу, завдяки чому поет зумів здійснити поетичну рес­таврацію "найглибинніших надр української, загальнослов'янської і навіть індоєвропейської міфосвідомості" (с. 6).

537

Богдан-hop Антонич

M. Жулинат І

Антонин у своїй творчості досяг вражаючих вершин модерного "окультурення' jl "прапервісної природи" світу лісу, його язичницької стихії та переживання людиною jj через пригадування, відродження, відгадування цих таємничих знаків, які свідчать j про єдність людини і природи із споконвічних часів і до дня сьогоднішнього.

Звірята й зорі, люди і рослини — у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна, хоч час крилатий з вітром лине...

Це "З зелених думок одного лиса", бо ж Антонич признався:

Я не людина, а рослина, а часом я мале лися.

Щоб цю пам'ять не втратити, а, навпаки, відродити, зберегти і передавати від роду до роду, необхідно здійснити цей обряд посвяти — увійти у міфоліс, пере­жити своє воскресіння-народження, очиститися від забуття, набути "містичну єдність з світом" — первісний, язичницький дар органічного сприйняття всього сущого в світі й магічного розчинення свого "я" в стародавній язичницькій кос- 1 мології. У редагованому Антоничем журналі "Дажбог" (1934 p., № 7) він пи­сав: "Поганська Лада з прадавніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному дзбані черлене зілля поезії. У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальний праінстинкт природи".

Це повернення до самого себе, точніше, в себе самого, природного, істинно­го і дозволяє відкрити "формулу екстази", без якої не може здійснитися мис­тецький акт. Він і є якісно новим, набутим через самоочищення воскресінням-відродженням, ритуалом ініціації в митця, в поетичного "алхіміка".

Це своєрідна "інкарнація" його, звичайної людини, в нову, стихійно народжу­вану — напів у сні — якість самовираження, в поета, якому Богом даровано в цю мить перетворення звеличувати найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування", розкривати "таємниці "прапричини" (с. 514).

У наступних, виданих за життя поета збірках "Три перстені" (1934 р.) і "Кни­га Лева" (1936 р.) спрага образного "привітання життя" наростала, посилювала­ся емоційна напруга сприйняття неосяжності самовідтворень різноманітних явищ і форм у природі, розкрилювалася його фантазія на весь "широкий світ, від серця ширший", і не міг він умістити в одному вірші "ні зір, ні неба, ні землі".

Антонич почував себе впевненіше, йому стали доступними різні поетичні форми і розміри, хоча таїна мистецтва ще більше вабила і дивувала:

Вже вмієш зорі на слова міняти, вже висловиш вогонь душі страдальний — наприкінці на досвід став багатший: життя трудне, мистецтво ненавчальне.

("Три строфи з записника")

Ненавчальність — це свідчення безсумнівної неповторності кожного акту творчого воскресіння ' в поетові його двійника — медитативного "я', який що­разу, наче вперше, виривається з оболонки реального "я" і до повного само-виснаження намагається "в дно дна, дно дня сягати словом, в ядро ціляти світла

538

Богдан-Ігор Антонич

темне". Але це "дно дна", "дно дня" недосяжне, його глибина невимірна і пори-| вання пізнати ось цим, нічим не скутим, не регламентованим актом творчості всю ' глибінь образного безумства уяви і фантазії приречене на самоспалення в ім'я но­вого переживання цього солодкого і таємного настрою, коли

слова, затиснуті у горлі, слова, гальмовані в екстазі, б'ють, мов джерела животворні.

("Дружня гутірка")

Поет щасливий і нещасний. Щасливий, бо йому даровано Богом проникати [вте сутнє, в дно дна срібне", переживати такий стан мистецького захмеління, коли "той самий захват серце душить", і втішатися тією миттю, коли

і сіятимуть, мов царство мідне, ці строфи щільні і доцільні, ці строфи — формули екстази.

("Ars critica")

Нещасний, бо йому судилося п'яніти "отруйним чадом ночей сріблистих та гірких", і до затухання власного серця вслухатися, як далекі відблиски світів

прадавнім сном дзвенять і перешіптують із дна загубленого в морок дня слова старої ворожби в ім я землі, в ім я вогню.

("Елегія про перстень ночі"),

німіти від нестерпного очікування кличу його двійника, мальованого на полотні, який

Як я, шалені пише вірші, і рецитує, і співа, і, замінившися в музику, портрет, співаючи, майне. Тоді червона пляма крику уста, мов іскра, перетне. До мізку, в серце, до думок вливає ніч, немов бальзам, солодку краплю божевілля.

("Елегія про перстень ночі")

Поет благає: "О, мені не заздріть, друзі!", бо важко, болісно дається "насущ­ний хліб натхнення". Натхнення вимучує його до краю, бо слово видається пісним, убогим, сірим перед цим калейдоскопом звуків, кольорів, образів, спа­лахів уяви, химерної гри фантазії. І що вище, щиріше й правдивіше підносять слова на хвилях натхнення, що гострішою — до розриву меж — стає напруга по­чуттів, то безпораднішими видаються ті слова, ті строфи, які й мали висловити магію натхнення; "тоді стає брехнею кожен вірш" ("Натхнення").

Слово, аби воно позбулося сірості, німоти, необхідно напоїти кров'ю ("а кров — музика в флейтах жил червона грає з туги ' ), і все одно жодне слово не здатне вмістити всього того, що народжується на гарячій хвилі натхнення,

539

Богдан-Ігор Антонин

M. Яіу.ітсьт\

наповнюється музикою високих сфер і світлом дзвонить, і дзвонить чорним» дзвоном ночі, аж стає на грані нічого й вічного".

Але який помістить посуд те, що в слові гине. Ці строфи для натхнення лиш тісні й холодні маски.

("Пісня про чорні лаври")

Слово — вбивця натхнення. Тільки-но поет заміриться цей дивний дар натх- І нення перетворити в слово, перелити цю "солодку краплю божевілля", "солодку! цю принаду тайни" у строфи, як зразу ж відчує, що те слово "мов з каменю, І тверде!", що будь-яке називання убиває кожен квіт найменший ', що прагнення "все пізнати, світ подвоїть неминуче призводить до усвідомлення: "не мені ре-1 чей схопити у клітку слова".

Ти — ведений знаттям солодким і достойним, двоїш і троїш слово, й слово зраджує тебе удруге й утретє; слово, наче квіт без змісту й барви сірий. Чуже натхнення слову, як чуже усякій мірі.

("Пісня про чорні лаври")

Антонич-поет визнавав, що його нічна боротьба зі словом, в яке він прагнув влити своє натхнення, приречена на поразку, проте той другий, який жив у ньо­му та будив-народжував божевільний шал образного захмеління, не відступався, навпаки, вимагав посилення болісних пошуків нових формул екстази".

О, чи зумієш, майстре сяєв, своє мистецтво протерпіти?

("Подвійний концерт")

Антонин-митець жив у зоні зустрічі дня і ночі, світла і темряви, реального і міфологічного, усвідомленого і підсвідомого, в тій "присмерковій зоні" (за Інгма-ром Бергманом), де життя межує зі смертю, де реальний світ зустрічається з містичним і де пульсує тужливо-болісна зваба робити відчайдушний крок подо­лання страху смерті. Немовби готуючись до цього кроку, Антонич творив книгу "Велика гармонія", яка друкувалася лише на сторінках журналу "Дзвони". Поет вів молитву-діалог із Богом задля власного душевного зміцнення, морального вдосконалення, віднайдення внутрішньої рівноваги, гармонії. Його розкрилена архаїчна фольклорна культура в якусь мить запитально звернулася до новочас-них морально-етичних вимог, неоскаржувано заявлених християнством, і виму­шена була в молитовній покірності скласти крила. Язичницька космологія 3 її магічним володарюванням над людиною, що існує "по той бік добра і зла", без полярності у виборі своєї позиції, без моралі та етики, загрозливим полум'ям лиз­нула морально-етичну основу християнської моделі буття.

І закута в неоскаржувану віру християнська душа тривожно і радісно стрепе­нулася в передчутті шаленої та гарячої спокуси "поганською любов'ю".

Антонич-християнин наче замолював свої гріхи перед "своїм", християнським Богом за розкошування в такій любій для нього, як для поета, стихії міфологічного прасвіту. Він усвідомлював, що його натхненне припадання спраглим на запліднене творчим безумством слово до язичницьких праджерел із погляду духовно етичного християнського Бога є гріховним актом ("мій перший вірш — мій перший гріх"), що

540

Н.йщлинсъкий

Богдан-Ігор Антонин

перед вогняним лицем Госиода його "лю­бов була поганська" ("Advocatus diaboli. Перевертень диявола").

Антонич-поет приймав задані хри­стиянським Богом "правила гри", навіть більше — він щиро вірив, що чинив гріх, спокушений магічним світом предковіч­них міфів і символів, зваблений "зеленою шнгелією" природного, безгріховного, позаісторичного, доособистісного буття. Не випадково, в пору, коли "похмурим чорним талмудистом підходить морок до вікна", поетові ввижалося, як співучий папа з Ватикану поезії зелену буллу до нього шле: "Пане Антонич, — так пише ша, — у Ваших віршах слов'янський чорт". І хоча не він, а той другий (чи пер­ший?) викликав безумство творчого екс­тазу, ширяючи уявою в безмірах міфо­логічних світів і у фольклорних стихіях, проте Антонич-християнин відповідаль­ний за своє друге "я". Тому він молив Господа: "Прийми, прийми в свій дім мандрівця й вічного бурлаку, прийми, прийми поета бунту, розкошуй розлуки", хоч Антонич-поганин, той другий (чи перший?), кликав-заманював: "Ходи, ходи! — кричить зелена і ярка папуга. — Ходи, ходи — тут розкіш жде шалена та гаряча" ("Apage satanas. Геть, дияволе").

Антонич просив Господа укласти "дружній договір між мною і тобою", бо навіть після спокути своїх гріхів він невладний над собою, над своїм другим "я", яке приносило йому "солодке безумство натхнення".

І хоча в його поезіях-молитвах трапляється псевдомонументальна пишнослів-ність, часом силувана формотворчість та декларативна сповідальність, проте по­етичний талант перетворює задану тему в образну систему індивідуального пере-життя євангельських псалмів, гімнів, образів, сюжетів і морально-етичних за­повітів. Екстатична молитва бадьорила дух, скріплювала його вірою й надією, мо­рально зміцнювала й утверджувала Антонича в його прагненні жити й творити.

Вдячний за дароване йому натхнення, поет співав похвальні псалми Богу "словами-зорями, словами-перлами", "словами-рожами, словами-іскрами" і за­кликав свою душу творити могутню пісню Богові, і молив, щоби Голуб-Дух зле­тів на нього і крилами закрив:

натхненний зміст налий у мене, в форму вбогу, нехай горить в очах захоплення вогонь святий.

("Magnificat. Величання" )

Можливо, ця ідея створити поетичну книгу молитовних звернень до Господа і його заповідей та католицьких канонічних цінностей з'явилася в Антонича у хви­лини творчого пригасання та ослаблення моральних сил, бо інакше важко уявити, чому поет так старанно і нерідко із виразним зусиллям творив на задану тему .

541

Богдан-hop Антонин

M. Жулшют\

Антонич молив Господа:

Моїм устам вимову дай для Тебе милу. Моїм устам натхнення Божого дай силу. Моїм устам дай гостру мову легкокрилу!

Після екстатичної поезо-молитви його душа ставала спокійною та здоро­вою, тому він благав Бога помилувати від "мовчання ночі", "тавра розпуки", "темного зору". Завершив поет своє благальне "Господи, помилуй!" просвітле­ним зверненням:

Очима далеч тну незнану, непрозору, моя душа вже знов спокійна та здорова. Моїм устам дай мову творчу, вільну, спілу!

Господи, помилуй від безсили слова.

Не була опублікована за життя і книга "Ротації", в якій, за словами М. Ільницького, "знаходимо вже органічний синтез двох начал — емоційного та раціонального, мовби перетин паралельних ліній"*.

"Заряджений" європейською урбаністичною поезію і мистецтвом, пе­редусім сюрреалістичною творчістю Де Кіріко та М. Андрієнка, Антонич творив фантасмагоричний образ міста в його реальному та міфічному син­тезі, в калейдоскопічному завихренні конкретного та уявного, світлого й тем- | ного, щасливого і трагічного, духовного та утилітарного, прагматичного на | його "обличчі".

Міфологія його міста складна, багатолика і сюрреалістично візуальна. У "Книзі Лева" постає "неземний цар-город — Чаргород над заливом", "солов'їне місто", в якому "тече дванадцять рік". У "Ротаціях" "герої сходять з п'єдес­талів", "і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом", "господар міста — лев, що спить під арсеналом, підводиться поволі, йде в пустиню площ"; там, "мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта", а "капель­мейстер кучерявих авт тримає в білих рукавичках кусень сонця" і сірим мурав­лиськом міста правує символічна, "мов синє срібло, полісменська палка". Там владарюють неволя, "міщанський бог", розпуста, "горлорізи", "касопорці", ті, хто "рахує зорі, душі і монети", і місяць — "білий птах натхнення злого", який, звівши сині руки, немов пророк, проклинає місто '.

За всі гріхи і всі провини, за малість, зрадність і підлоту, за злочини, що повне ними кубло презирства і голоти.

("Кінець світу")

В уяві поета над цим химерним, принадним і жахним містом-міфом ось-ось зазвучать сурми останнього дня, провістять кінець світу і змете новий потоп із

Ільницький М. Від "Молодої Музи" до "Празької школи". — Львів, 1995. — С 176.

542

-Жулинськиы

Богдан-hop Антонин

землі цю пущу з каменю.

А ПОКИ ЩО

живуть під містом, наче у казках, кити,

дельфіни і тритони

в густій і чорній, мов смола, воді,

в страшних пивницях сто,

примарні папороті, грифи і затоплені комети

й дзвони.

— О пущо з каменю, коли тебе

змете новий потоп?

("Сурми останнього дня")

Міста — людські звіринці" — це також із "зелених думок одного лиса", із записника Антонича-поета, який обстоював важливу тезу: "Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність" і "в кожному випадку мистецька дійсність є суцільна, в собі замкнена,

рема, із своєрідними законами" (с. 468).

Богдан-Ігор Антонич створив свою, оригінальну, міфопоетичну мистецьку дійс­ність, "вжиття" в яку для кожного, хто забажає туди проникнути, є актом творчим, індивідуальним та безконечним. Духовний світ Антонича розпросторений на весь обшир української та праслов'янської міфосвідомості, він прапервісний, язичниць­кий, народний і водночас органічно зрощений з європейською культурою і мис­тецтвом XX ст. Він традиційний і модерний, національний і напоєний європейським світовідчуттям, здраматизований глобальними проблемами, які тривожили світ. Ан-тонич-поет мав ' відвагу йти самітно й бути собою", бо знав, "що криця й бунтарст­во, котурни й сурми наших поетів це здебільша векселі без покриття" (с. 515).

Та повсякчасно наголошував, що він — поет національний, бо був перекона­ний: "...митець повинен служити передусім хвалі своєї Батьківщини". Тому звер­тався до Шевченка, в якого "за бронзу й мідь тривкіше слово", і заповідав поне­сти, мов тавро, в життя печать його "палаючих слів, що пропекла до дна наші душі". Називав Франка "учителем і поетом, виховником, будівничим", який на­вчав "шляхи майбутнього в мету спрямовувати сміло".

Поет гірко опечалився цинічною і жорстокою розправою сталінського режиму над українськими письменниками в грудні 1934 р. — пише "Слово до розстріляних".

Це правда:

кров з каміння може змити дощ,

червона місяця хустина може стерти,

але наймення ваші,

багряніш від рож,

горять у пам'яті на плитах незатертих.

Його захоплював подвиг юних героїв Крут, які піднялися, мов триста спар­танців, на захист України від московсько-більшовицької навали, він переймався героїчною обороною фортеці Алькасар від республіканців під час громадянської війни в Іспанії та славив мужність абіссинців, які протистояли агресії фашистсь­кої Італії. Той, хто боронить свою Батьківщину, заслуговує на славу і безсмертя.

Антонич вважав, що мистецтво є "суспільною вартістю", а отже — і "національною вартістю". У статті "Національне мистецтво" він писав: "Митець є

543

Вогдан-Ігор Антонин

M. Жулинсыж

BOHDAN IHOR ANTONYC

_w-

т оді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та від­чуває співзвучність своєї психіки із збірною психікою свого народу "і (с. 475).

А в "Слові при роздачі літератур­них нагород дня 31 січня 1935 р." з на­годи присудження поетові премії Това­риства письменників і журналістів за збірку "Три перстені" Б.-І. Антонин наголосив: "Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну та | навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше — й трудніше | — ще й у формі. Роблю це менше за | надуманою програмою, більше її внутрішньої потреби вірності світові, що з нього я вийшов" (с. 514).

IDICIA IIPA

Чеське видання поезій Б.-I. Антонина

Праслов'янський лемківський світ, з якого вийшов поет, наділив його особливо чутливим, емоційно вразли­вим міфопочуттям, яке обдарувало українську літературу несподівано гармонійним злетом метафорично на­сичених поезій на крилах національної архаїчної фольклорної культури і яви­ло світові образ українського світу" в особі великого національного поета.

Розпочав Богдан-Ігор Антонич своє "привітання життя" з "Пісні про вічну молодість", і доля, розпорядилася так, що він навіки залишився в народній пам'яті молодим. Його душа залишила тіло 6 липня 1837 р. — на 28-му році, не відаючи відповіді на поставлене ним самим запитання: "І де межа життя прохо­дить в попіл смерті?".

У його "країні верховинній" заніміла в очікуванні вигнанців тиша. Гіркотою опечаленого слова звертається лемківський поет Владислав Грабан до "небо­раків — дітей Лемковини з припрошенням почастуватися "зеленими словами гір", причаститися "зеленим зіллям полонин" в їх рідному краю, над яким, за образним висловом Антонича, "обличчя неба — в ластовинні зір".

Не небі звізди море звізд ясніє віз

дуркочуть колеса гримлять слова вигнаних сорок сім.

Трагедія етнічних українців-лемків 1947 р. для Владислава Грабаиа ози­вається невтолимою тугою в запахові білої грудки сиру, яку привезли з оси­ротілого села біля гірської Криниці. І озвалася Лемківщина дзвоном-спогадом, хоча її вже немає на картах, та він, її син-вигнанець, хоче припасти до її грудей

544

Богдан-Ігор Антонин

івгамувати голод туги і відчаю білою грудкою сиру з полонини. Бо це земля їхня, батьківська, і місяць над нею — їхній, лемківський, рідний.

"Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Гор-лицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви...

Вірю в землю батьківську і в її поезію" — зізнавався юний Антонич, творя­чи "молитву ранку до останніх зір..." (с. 545).

1998 р.

З КНИЖКИ "ПРИВІТАННЯ ЖИТТЯ" (1931)

ПІСНЯ ПРО ВІЧНУ МОЛОДІСТЬ

Запрягти до саней чотири чалі коні

і в чвал, і в чвал! Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні,

аж луна відіб'ється

від скал, від скал.

Тріснути батогом на вітер буйний

і вдаль, і вдаль! Наші очі далеччю гартуймо,

а серце куймо

на сталь, на сталь.

Ударять у срібну рунь золоті копита,

мов грім, мов грім. Повними грудима будемо вітер пити,

під дахом синього неба

наш дім, наш дім.

Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти:

нема турбот! І сонцю ми поженемо навпроти,

бадьорі, радісні,

в галоп, в галоп.

Запрягти до саней чотири чалі коні

і в чвал, і в чвал! Навпростець переїдемо всі перепони,

здобудемо

життя фінал.

Розпускають коні сиві гриви,

пара з уст, мов дим. З рвучим вітром буйногривим!

Бути вічно юним,

вічно молодим!

545

Богдан-hop Антонин

M. Жилине

АВТОБІОГРАФІЯ

В горах, де ближче сонця, перший раз

приглянувся небу, тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені, І піднеслася голова, й слова прийшли до уст

зелені. Тепер — де б я не був і коли-небудь, я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір гамірливих міст,

у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі

та не ганив, глядів спокійно на хвиль противних

гурагани. Мої пісні — над рікою часу калиновий міст, я — закоханий в житті поганин.

З КНИЖКИ "ТРИ ПЕРСТЕНІ" (1934) ТРИ ПЕРСТЕНІ

Крилата скрипка на стіні, червоний дзбан, квітчаста скриня. У скрипці творчі сплять вогні, роса музична срібна й синя.

В квітчастій скрині співний корінь, п'янливе зілля, віск, насіння та на самому дні три зорі, трьох перстенів ясне каміння.

В червонім дзбані м'ятний трунок, зелені краплі яворові. Дзвони, окриленая струно, весні шаленій і любові!

Підноситься угору дах, • кружляє дзбан, співає скриня. І сонце, мов горючий птах, і ранок, спертий на вориння.

АВТОПОРТРЕТ

"Я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені". "Я — закоханий в житті поганин".

З першої книжки "Привітання життя"

Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п'яніти?

Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.

546

улинський

Богдан-hop Антонич

ВЕСІЛЛЯ

Почалось так: упився я

від перших власних строф похмілля.

Був тільки місяць дружбою

на тому з піснею весіллі.

Як сталось те, як задзвеніло,

сказать не вмів оцього вам би,

коли б так серце не горіло, так народились перші ямби. Слова не тесані в гамарні, слова, осріблені в вогні. Складають радісні пісні в весни заквітчаній друкарні.

ДО МОЄЇ ПІСНІ

Крутиться світ весняний і зелений. Ясень співає, і серце співа. Пісня натхненним кружля веретеном, на веретені срібляться слова.

Ясень, осяяний сонцем, упився, перстень натхнення на серці тремтить. Гей же, п'яній, і лети, і крутися, Пісне моїх двадцятьох і трьох літ!

Неділя, 21 травня 1933

НАЗУСТРІЧ

Росте хлоп'я, мов кущ малини, підкови на шляхах дзвенять. Ось ластівки в книжках пташиних записують початок дня.

Запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні. Окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні.

КНЯЗЬ

Ще гори куряться від снігу, сім стріл неначе сім пісень, і юнака вітає день окриленим найменням: Ігор.

Горять скрипки в весільній брамі, на ній стобарвний прапор дня. Іду в захопленні й нестямі, весни розспіваної князь.

РІЗДВО

Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях І принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць — золотий горіх.

547

Богдон-Ігор Антонин

M. ЖимнсЛ ^М- Ж»?

ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ

Весна — неначе карусель, на каруселі білі коні. Гірське село в садах морель, і місяць, мов тюльпан, червоний.

л ясеновий, на столі

Сті.

слов'янський дзбан, у дзбані сонце. Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!

З КНИЖКИ "КНИГА ЛЕВА" (1936)

APS CRITICA

Мистецтво — що ж?

Це надаремне в дно дня, дно дна сягати словом, в ядро ціляти світла темне. Ні, не чорнила — треба крові!

Хай ваші терези розумні відважать форму, зміст, прикраси, достоту зміряють безумне і скажуть: небагато важить. Хай!

Але в те сутнє, в дно дна срібне не сягнуть мірою ні разу і сятимуть, мов царство мідне, ці строфи щільні і доцільні, ці строфи — формули екстази.

ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Забрівши у хащі, закутаний у вітер, накритий небом і обмотаний піснями, лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом, і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь, годин, комет і листя безперервний лопіт. Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем, і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лава, тисячні століття, де ми жили, ростимуть без наймення пальми і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям, задзвонять в моє серце джагани в копальні.

548

■У./Кримський

Богдан-hop Антонич

БАТЬКІВЩИНА

Жовті косатні цвітуть на мокрих луках, як за днів дитинства, в кучерявій млі. Вилітають ластівками стріли з лука, білі стріли літ.

Оси золоті в чарках троянд розквітлих, мокрі зорі куряться під сизий вечір. Ще горить твоєї молодості світло, хоч новий десяток літ береш на плечі.

Слухай: Батьківщина свого сина кличе найпростішим, неповторним, вічним

словом. У воді відбились зорі і обличчя, кароокі люди і співуча мова.

ДО ХОЛОДНИХ ЗІР

Накрита неба бурим дахом, бо твоє серце — чорне пекло,

мов бронза, ніч тьмяніє й стигне. середньовічне і містичне. Як вбиті в ніч горючі цвяхи,

холонуть зорі в сині криги. Тремти в цей вечір забобонний,

мов астролог, дивися в зорі!

Насуплений, їдкий, запеклий, Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних

заслониш очі лунатичні, пригорне ніч, вогонь і море!

СЛОВО ДО РОЗСТРІЛЯНИХ

Це правда:

кров з каміння може змити дощ, червона місяця хустина може стерти, але наймення ваші,

багряніш від рож, горять у пам'яті на плитах незатертих.

Змагались ви уперто й мріяли й жили, кохалися в суворості, як ми у ґулях, і ваші очі

сяли вічністю,

коли у серці, мов зоря, застрягла біла куля.

Грудень 1934

549

Богдан'Ігор Антонич

M. Жу.'ШНСЬЩ

З КНИЖКИ "ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ" (1938)

ДО ІСТОТ З ЗЕЛЕНОЇ ЗОРІ

Закони "біосу" однакові для всіх: народження, страждання й смерть. Що лишиться по мені: попіл слів моїх, що лишиться по нас: з кісток трава зросте.

Лисиці, леви, ластівки і люди, зеленої зорі черва і листя матерії законам піддані незмінним, як небо понад нами сине і сріблисте!

Я розумію вас, звірята і рослини,

я чую, як шумлять комети і зростають трави.

Антонич теж звіря сумне і кучеряве.

18 травня 1935

ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

16 квітня 1935

ХАТИ

Хати, немов гриби червоні, ростуть під вітром буйновійним. У черепицю дощ задзвонить. Моє село, ти ще спокійне?

По давніх війнах, що минули, в лісах багрових виють лиси.

Ще люди заграв не забули, знов над селом комета висить.

В ріці дівчата сонце миють, прийшли над воду вільхи рядом. Тут орють від століть, тут сіють і бунтарів карає влада.

12 квітня 1935

550

.4. /Кубинський

Богдан-hop Антонин

ПОВОРОТ

Вернувся я, де вільхи й риби, де м'ята, іви, де квітчасті стіни; і знов цілую чорні скиби, припавши перед сонцем на коліна.

Ой, похилилось надо мною,

як мати понад сином, полум яне.

І знов мене земля напоїть,

мов квіт росою, поцілунком тьмяним.

І чорні скиби, й сині плавні,

на плоті хмари, наче плахти, висять.

Тут я у кучерявім травні

під вільхами і сонцем народився.

23 квітня 1935

З КНИЖКИ "РОТАЦІЇ" ЗАКІНЧУЮЧИ

Хто ж потребує слів твоїх? Чи той, що важить хліб і сіль, чи той, що відсотки рахує, чи той, що у безсонну ніч бунтарські зазиви друкує, чи той, кого гарячка палить і з голоду запеклий вже, чи той, що чорні тюрми валить, чи той, що тюрми береже?

З КНИЖКИ "ВЕЛИКА ГАРМОНІЯ"

ARS РОЕТІСАII, І

Мистецтво поезії II, І

Я звичайний піїта,

кожний мене захоплює день.

Не розумію світа,

не розумію власних пісень.

Пити захват до краю...

Голос безжурний, немов цвіркуна.

От так собі співаю,

тільки дзвенить на горах луна.

Захоплення початок, релігії й сонетів; захоплення нам родить апостолів і поетів.

Не вмію писати віршів, сміюся з правил і вимог. Для мене поетику складає сам Бог.

Четвер, 24 травня 1932

551

Богдан-hop Антонин

M, ЖулинсыЖ

ПОЗА ЗБІРКАМИ

НАТХНЕННЯ

Такий бува момент, що в серці полумінь

пече, напруга почуваннів межі розрива, злітають блискавки з осяяних очей, та іскрами думок палає голова.

Немов льоди душі твоєї попливли б

увиш, підносять слова щиріш і правдивіш, мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб. — Тоді стає брехнею кожен вірш.

19 і 20 травня 1932

МОЛИТВА

Навчіть мене, рослини, зросту, буяння, і кипіння, й хмелю. Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть, мов птаха трелем.

Навчіть мене, рослини, тиші, щоб став сильний, мов дужі ріки, коли до сну їх приколише луна неземної музики.

Навчіть мене, рослини, щастя, навчіть без скарги умирати!

Сприймаю сонце, мов причастя, хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце — прабог всіх релігій — золотопере й життєсійне, благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний, святий, арійський знак таємний, накреслю я його на хаті і буду спати вже спокійний.

14 березня 1936