Морозів хутір

(Уривок з роману)

Дні нового року багаті на снігопад. З різніх боків верталися Морозові сини. Тільки один Сопрон поїхав і не вернувся. Іригор з цього приводу ніяк не міняє висловів — нічого, "мовляв, не сталось, люди живуть, де їм жити належиться, син пішов, бо йти мусів. Петро вернувся з Піщаного. Каже, що їхав назад через Прохорівку бічними, лісовими дорогами. Оповідає, що там "щось страшне тво­риться". Якісь, каже, засіли банди, і скрізь ті банди, і все в тих бандах, і всі но­сять зброю, і якийсь дідько вложив їм у руки ту зброю. По дорозі Петро відвідав свого старого знайомого, якогось там Демида Лимана, що ніби колись, ще за мирних часів брав із ним участь у численних полюваннях по плавнях дніпрових. Розуміється, там випив, і той йому розповів, що, мовляв, народ невдоволений Петлюрою, бо він ніби не турбується порядком. Не можна, либонь, давати на­шим людям до рук зброї так само, як скажемо, ложку чи люльку, бо наш народ "елемент тьомний" і зі зброєю не знає, що робити. Народ вимагає порядку, а та­кож твердої власти'.

Десь перед самою голодною кутею, обсипаний з голови до ніг снігом, появив­ся також Іван. Він був аж у Золотоноші. "По дорозі" побував у Каневі, бо і так уже кілька днів не бував у Лоханських, а коли взяти на увагу Новий Рік та різні мандри Мар'яни з Андрієм, а також з графом, то можна подумати, що Іван не надається на ролю нареченого Мар'яни. Подумати лише, що в ці дні якраз Іван робить усе, тільки не те, що має робити.

О, ні. Іван саме в ці дні дуже і дуже багато переживає. Ось він вернувся з Канева зовсім пізно, обтрусив мокрий сніг, увійшов до своєї кімнати, і вида­валось — він п'яний. Що з ним сталося? Пив він дійсно? Пив. Але, крім то­го, також і не пив. Те, що з ним твориться, не можна назвати тверезістю.

Ось він входить до кімнати. Ось ще стоїть постіль, на якій спав Сопрон. Ось його витертий, зі шматками блідо-зеленого сукна, робочий стіл. Над столом — портрет Марусі. Все це дуже знайомі, закорінені глибоко в його тямку, предме-

500

М.Жу.шмськкіі

Улас Самчук

ти, але тепер ті самі речі барвіють і звучать не так, як звичайно. Іван робить кілька твердих кроків. Цим хоче сказати, що він все-таки в повному такті, але в тусаме мить зненацька сідає в старе м'яке крісло, і здається йому, що він ось ви­бухне диким криком розпачу.

Перед ним невідступно Мар'яна — її рожеві щоки, буйні бронзові кучері. Ве­де з нею ту саму розмову, що вів недавно, повторює свої і її слова, а коли прово­див Сопрона — боровся не тільки з вітром та снігом — боровся з самим собою. Проводив у невідоме рідного брата і відривався від Канева. Те і друге подвою­вало спротив простору. По дорозі назад він заїжджав також до Лимана. Цього вимагали змучені і. Лиман просив зістатися на ніч, ставив усе нові пляшки самогону, спокушав ікою, що саме вийшла з печі, тримав за рукав. Даремно. Іван мусить їхати і іде. Коні не сміють бігти, вони повинні летіти, вітер стає на прю, густішає але коли перед смерком доїжджає до Канева, то здавалось, що він на таких ісотах щастя, де можна тільки співати.

У Лоханських, на щастя, застав усіх, від вух до п'ят був засніжений, Мар'яна його вигляд завзято реготалась, помогла йому вилізти з башлика і шинелі, ijrroп на батьків кожух. їдальня і кілька чарок вернули йому рівновагу. Йому тут добре, тепло і приємно. Мар'яна — майже екзотика. Про подорож ою з Андрієм — ні слова. — Розказуй! Іване, розказуй! — казала швидко, гнула його до сальону, сідали поруч на канапі, торкались руками до рук. Іван вказує, а ніч тікає і треба їхати, і не можна встати... Цього вечора, вже дома знову проходить ту саму дорогу і вимовляє ті самі ява. Він весь там, у тому сальончику, переживає півтьму слабого освітлення. І немає можливости усунути простір, що віддалює його від того місця.

Відсутність Сопрона в родині нагадує свіжу щербину в роті, до якої треба при­звичаїтись. Був і нема. Так багато його слідів навкруги. Похилий, незграбний, ве­штався отут — і вже нема. І це тривало одну мить. Роки й десятиліття відділяли його від родини, прийшла одна мить поєднання, пройшла — і знов, як б^уло. Водохрища справляли, як велить древній закон і порядок. їхали на Иордань, і за всіх часів. Тільки цього року не було "тріщи, не тріщи", а був сніг, був \ було вогко. На Дніпрі, як це вже звикли, розчищали лід від снігу, робили ополонку, ставили великий, льодовий хрест і поливали його буряковим соком. І коли падало світло сонця, хрест блищав, ніби був з рубіну. А довкруги втикали у сніг молоді ялинки.

Від собору, як звичайно, тягнулась довга урочиста процесія, співав великий хор, а братчики й сестрички несли погаслі воскові свічі.

На льоду вже чекало два шереги війська з того самого другого куреня За­порізького полку, і коли відчитали та відспівали "Во Іордані" і коли отець благо­чинний почав купати хрест, військо дало в небо три сальви, сповіщаючи вищі си­ли, що вода освячена.

А потім був бій, як велить звичай, бо всім здавалося, що в Дніпрі не стане води. Задні тиснули на передніх, черпали воду, бігли з нею додому, по дорозі розливали.

У Морозів, відколи хутір хутором, стара церемонія. Виконує її Григор з до­помогою наймолодшого сина. На цей раз таким наймолодшим уже не син, а внук Василько.

501

Улас Самчук

M. ЖулинсыЛ

У стару, розписану, опішнянську мису наливається дніпрова вода. Вона схов жа на легкий чай. З колосків жита і пшениці в'яжеться невеличке кропил»це.В Григор бере мису з водою. Василько — шматок крейди, і зі співом "Во Іордані"! вони йдуть з кімнати до кімнати. Старий кропить усе водою Дніпра, а Васильков пише крейдою на одвірках маленькі хрестики. Далі Василько бере в кухні коши-И чок з хлібом та сіллю, і вони йдуть без накриття голови на подвір'я, до всіх бу-И динкііі. Все окроплюється водою, кожна тварина дістає шматочок хліба з сіллю Я на кожному одвірку лишається крейдяний хрестик. І нарешті вони йдуть садом ім пасікою — улії, дерева і кущі дістають свячення, а після всього старий зупи-Я няється серед саду, робить кропильцем у повітрі хрест і, проказавши: — МиД тобі, всяка жива і мертва Божа твар! — кладе на себе три рази хрест на знак то-в го, що його обов'язок і цього року виконаний.

За той час Таня дбає, щоб була готова їдальня. Всі знають, що "батько від І вчорашнього ранку постять", що "у них не було в роті й рісочки', бо голодну ку-щ тю вони святкують, "як Бог приказав". І тому, як тільки старий приходить з дзо- І ру, в їдальні все на своєму місці. Він з усіма цілується, відкидає поли сурдута і І сідає на місце. Всі мовчки також сідають і починають, як годиться справжнім | християнам, з молитви. Далі на черзі чарка горілки. — Дай нам Боже, діти, щоб і за рік діждати! — підносить старий свою чарку, але не п'є, а тільки пригублює. Не гаразд на тще серце брати таке до уст.

А решта, за винятком Василька та Михайла, випиває як слід, до дна. А пото­му краяна, холодна ковбаса з зернами гірчиці, шинка з хроном, свіжа кишка, на­чинена крупою з кров'ю, і голубці з пшоном та шкварками. Молоді, кислі огірки та мариновані опеньки творять до всього додаток.

Чарка тягне чарку. Петро, наприклад, ніколи не зупиняється на першій. Він уже звик так робити, друга і навіть третя — це якраз його міра, а після того вже щоки його пускають свіжу, міцну барву, а очі горять лукаво й весело. Іван повто­рює все за Петром, бо вважає, що це звичка, гідна порядного мужа. Тільки Андрій та решта родини зупиняється на першій, бо на стіл приходить справжній червоний борщ, а борщ відкриває справжній обід.

Від борщу починають розв'язуватись і крутитись язики. Василько пищить, як то вони "йшли рядами" на чолі з Афогеном Васильовичем, як то їм було ве­село, а котрийсь там з хлопців виробляв всілякі "псікуси ", за що Афоген Ва­сильович післав його додому. Михайло бовтає під столом ногами, Катерина Львівна робить йому даремні зауваги, а на другому кінці столу старий допи­ває нарешті свою чарку, що відразу вступає йому до голови , і при тому зга­дує: — Не пам'ятаю, якого це було року... Здається, 1899 чи 1900 до нас на Водохрищі завітав з Києва... — Мова про якусь важливу особу з орденами й титулами — просто нечувана річ, — "грап" чи щось отаке. — Але як він від нас, — закінчує старий, — виїхав, цього вже ні я, ні, мабуть, він не можемо сказати. — І цим старий хоче ствердити, що всі ці добрі речі на столі для ньо­го ніяка новинка і що поводились вони так само тоді, як і тепер, — подібно до того, як тік і тече Дніпро до Чорного моря, а земля літає довкруги сонця і не може порушити визначеної дороги.

Настрій у всіх чарівний, солодкий і густий, мов патока. Всі ситі. До цього до­лучається небо, ніби і воно співдіє з землею в цей освячений дніпровою водою

502

H. Жулинсъкий

Улас Самчук

час. В усі південні вікна ллється сяйво сонця, і від того робиться ясніше не лише в кімнатах, а і в кожному закутку, де було темно.

Чекали на гостей з наміром зробити прогулянку. Це вже справа Андрійова, і він плянує. На обід нікого не сподівалися, але за пару годин по обіді у двір вїхали морозівські санки і з них вистрибнули панни Мар'яна з Ольгою. На­зустріч їм через кухню вибігли на двір Іван і Таня, а Андрій зустрів гостей уже в кухні.

Починається буря привітань і цілунків. Мар'яна й Ольга в найкращому наст­рої. Григор спитав, як батьки. — Вони вже засвятковані до краю. Батько ледве живе, охрип від політики, сьогодні якась без кінця і краю дискусія з генералом Малиновським. — Зустрівшись з Андрієм, Ольга кинула: — Гніваюсь!

Андрій на це відповів: — Ах!

• Ніяке "ах", а гніваюсь.

• Надіюсь не безнадійно. у- Від нас чи вищої сили?

• Від тебе.

• Постараюсь з усіх моїх сил прихилити вашу поблажливість.

• Це ще побачимо. Я тепер насторожена. З Мар'яною не говорила цілий ень.

• Себто? Відколи?

• Від того дня. Ти знаєш.

• Ніяк не можу збагнути, від якого це дня.

• Хай буде — від тієї ночі.

• То це не тиждень, а всього п'ять днів.

— Такого жартами не замажеш. У-у, яка я була злюча. Вертаюсь, дивлюся, шукаю, питаю. Ніхто й нічого... Все мовчить. Мені той вечір весь був чорний. Противні офіцери, обтоптані ноги, убрання стало ганчір'ям, додому йшла пішки, поночі і сама. Дома ревла, як пароплав.

Він взяв її легесенько за лікоть. — Вибач. Так воно, Ольго, сталося. І зовсім, зовсім випадково.

— А Мар'яна просмикнулась раненько до кімнати, як злодій. Я готова була її бити.

-Ти?

• А щоб ти думав.

• Ніколи не повірю.

• О! Ти мене ще не знаєш. Я люта і бистра. Ти знаєш, що я вже була... Я вчора... ворожила. І мені випало, як я задумала. І тому я приїхала. А це правда, що там на вас стріляли?

• Так нам здавалось.

• І були то дійсно петлюрівці?

• Певно.

• Ти мусиш мені все розказати. Але все! Мар'яні я не вірю. Вона мовчить. А я їй сказала: знаєш, кажу, Мар'яно, як ти собі хочеш, а я всі твої думки бачу наскрізь. В отця Леоніда є дочка. Це моя товаришка по народній школі. А що це був за такий пан сотник?

• Це був мій предок. Пан курінний отаман. Ти знаєш, що це значить випи­ти з людиною, що вийшла просто зі сторінок історії? І знаєш, що він мені сказав?

503

Упас Самчук

M. /Куличека I

Що він походить з Москви. Я, каже, народився в Москві, але батько мій ПОХО-Я дить десь звідсіль — і він показав неокреслено. І чорт знає, що власне зо мноюш сталося, каже він. Як тільки, каже, попав на Україну — кінець.

• Мар'яна каже, що й ти хочеш іти в петлюрівці.

• Цими днями я йду, але знаєш куди?

• О!

• До школи.

• До школи?

• Мушу все-таки скінчити гімназію.

• А я б на твоєму місці пішла б у петлюрівці.

• Не вийде. І так три роки втратив.

• Ух, який з тебе завзятющий Мороз вийшов.

Ольга помітно м'якла. Вона все ще насторожена, одначе її добра, пряма вда- | ча при зустрічі з увагою Андрія одразу виявляє себе. Всі зібралися в кабінеті Іва­на. Звідти виривався сміх Петра, поклики Мар'яни, потім спів усіх. Андрій і Ольга прилучились до гурту, але Андрій відразу вийшов, бо має багато полаго­дити. Готують двоє саней для проїздки до скелі "Шепоти" над Дніпром.

• Панове, — казав Андрій. — Все готове! Але я сьогодні, щоб загладити свою вину і щоб на мене не було нарікань з боку моїх шановних братів і всіх про­чих сестер, їду сам, наперед.

• І я з тобою! — вирвалась Ольга.

Піднявся шум. Всі протестують. Як так і чому так? Але Андрій біжить із ха­ти, за ним біжить Ольга, за ними решта. Андрій сідає в свої санки, бере Ольгу і з місця у чвал. Решта публіки лишається, всі змушені сідати в другі сани. Це їх затримало. Сідали, як хто міг, було тісно, всі нарікають.

• Це від Андрія, скажу вам, висловлюючись дипломатично, порядне свин­ство, — казав Петро.

• Він хоче бути оригінальним, — докинув спокійно Іван.

Мар'яна і Катерина Львівна обмежились мовчанкою. Всілись, рушили, Іван поганяє. Поїхали по слідах перших саней — просто через луги до Дніпра.

Починає поволі темніти. Андрій з Ольгою різали цілину снігу, оминали льо­дові поля, перетинали струмки і стежки. Зупинилися аж над Дніпром, серед кущів верболозу, вільшини і посохлого очерету. Над ними розложисто розгорта­ли віти старі осокори, перед ними замерзлий і вкритий снігом рукав Дніпра, що відділяє великий Канівський острів зі знаною скелею.

Ольга захоплена.

• Андрію! Чудово! — вона глянула на нього, що спокійно і рівно сидів, три­мав віжки і дивився перед собою. — Андрію... Я... — Андрій поміг їй. Він обе­режно обняв її, глянув їй у вічі, хвилина великої тиші. Вона обняла його, і їх уста з'єднали те, що так гостро їх хвилювало.

• Це тобі за все! За те, що ти такий! Що ти мене зрадив! Що ти мене му­чиш! — шептала Ольга. З неї виривались ті шепоти, ніби іскри вогню, що десь там у ній горів.

• Люблю тебе, Олю! — вирвалось так само в Андрія, і ці їх, такі звичайні слова відкривали їм брами величного світу пізнання.

Коні стояли спокійно, вгорі шуміли віти осокорів, з другого боку Дніпра до­носився стишений шум лісу, що в цьому місці доходив до самої ріки. Старі вікові

504

М.Жц.

(/линськии

Улас Самчук

дуби і поодинокі сосни стояли між гранітними виступами, виповненими мастким [чорноземом, який, здається, десь там, на горі має свій початок і, перелившись І через край гранітного берега, стікає окремими струмками до Дніпра. І — Тихо! Слухай!

Обоє слухають. — Чуєш? — питає Андрій. І — Що там, Андрію? — питає Ольга.

• Не чуєш? Вслухайся краще!

• Ой! — вирвалось в Ольги. — Чую! Лю-лю-лю-лю!,..

• Це, Ольго, скеля шепоту. її особливо добре чути влітку.

• Ми конче мусимо з тобою прийти сюди влітку, — каже захоплено Ольга.

• Влітку сюди можна дістатися тільки човном. Під нами отут багно, а тут ось острівець, на якому ростуть осокори.

Здалека чути, як їдуть другі сани. — А! От вони! — гукає Петро. Всі вийшли на сніг, і стало гамірно.

• Ооо! Тут зовсім добре! — гукала Мар'яна. — Як ця місцевість зветься? -З другого боку їй відповів Андрій:

• Шепіт.

— А! Це є той славний Шепіт? А мене дивувало, чого Андрій потягнув нас | у ці хащавини.

Петро пропонує розложити багаття, і всі погодилися. Назбирали сухого ха-баззя, протоптали місце в снігу, вогонь запалав. Було вже майже темно, і сяйво від багаття освічувало всім обличчя, творило особливий настрій. Чулось у цьому щось старе, і Андрій деклямував початок "Слова о полку", а як скінчив, усі йо­му плескали.

• Ще щось, Андрію! Під настрій! — просила Мар'яна. До неї долучились інші.

• Тихо! — урочисто і повільно сказав Андрій. — Слухайте, слухайте!

Розливаються лунко шепоти, Підіймаються звої туманів, Виступають лавами мамути І чекають своїх отаманів.

Сови свищуть музику ярую. Бронтозаври громочуть хвостами І проходить ходою млявою Похід велетів поміж кущами.

А по чорному небі летіли Огнекрилі зграї драконів, На поляні в тумані чапіли Дикі вепри і дикії коні.

І промовив найбільший отаман: Чуйте всі і затямте повік, Я тут більше не пан, я лиш мамут! На цю землю зійшов чоловік.

505

Улас Самчук

M. ifiyjtuncuit_t

Бог розгнівався, бачте, на звірів, Бо вони безсловесні й німі, Бо ніхто ще, ніхто ще не зміряв Силу слова німої землі.

І напишем тверді заповіти, Нехай чує і суша, і море: Від сьогодні ніхто вже не зборе Боже слово у вічнім всесвітті.

• Бравоо! Бравоо! — заплескали всі, і тим більше всіх дивувало, що вірш не | тільки відповідав моментові і настроєві, але що був виголошений українською | мовою.

• Це дуже гарно! — пристрасно сказала Одьга.

• Більше дров! Огню! — гукає Петро. — Йдуть мамути, летять дракони, свищуть сови — пугу, пугуууу!

• Мене тішить, що мій вірш вам подобався, — проговорив Андрій. — Він дуже недосконалий, і так між іншим... Але все-таки, пані і панове, мене дуже і дуже тішить, що ось ми тут, мене тішить цей простір над Дніпром, туман і ніч і що цим простором проходить та сама вічність, затямте, що стояла на цій землі і в часи мамутів і бронтозаврів. Кінчаємо це наше прекрасне, холодне і разом теп­ле свято зими, омиті святою водою Дніпра-ріки — тієї самої, в якій десять століть перед цим христили наших предків знаком віри Христової. Цей ось огонь хай буде символом вічного горіння нашого духа над водами цієї ріки. А щоб віддати належне традиціям предків, ось тут... (він витягнув з кишені кожуха пляшку) маємо.

Йому не дали договорити. Всі кинулись на Андрія і почали з криком "ура' підкидати його вгору.

• Підступ! — казав Іван.

• Обман! — кричав Петро.

• Чудово! — казала Таия.

• Ніколи! — казав Андрій, вдарив долонею по дну пляшки, і корок ви­летів. — Тепер, пані і панове, я буду вимагати беззастережного від вас послуху, Все, що буду казати, повинні виконати. Згода?

• Згода! — крикнули всі, Іван останнім.

• По-перше, всі присідають напочіпки отут, довкола огню. Всі присідають.

• І дами також! Іване! — наглить Андрій.

• Доводиться коритися, — крехче Іван, якому це найтяжче дається.

• Тепер усі заплющують очі!

• А! О! І що за вигадка?

• Або — або! Або додержуєте свого слова, або сідаємо і ідемо назад.

• Плющимо, плющимо! — загомоніли жінки.

• Петре, скоряйся! — кричить Катерина.

• І ти, Іване, також, — домагається Мар'яна.

• Отже ви сліпі п'ять хвилин. Скоряєтесь?

• Скоряємось, — проговорили хором.

• Присягаємо! — каже хор.

506

М.Жу.и

Улас Самчук

Довкруги вогню напочіпки сидять німі і сліпі люди. Ольга прискає сміхом.

— Ольго! — чується суворе слово.

І — Я сліпа, я сліпа! — пищить Ольга. Андрій забігав, зашумів, засвистав, заспівав. По короткому часі настала глибока хвилинна мовчанка. Андрій уро­чисто, слово за словом, вимовляє: — А тепер розкрийте ваші ясні зіниці. і Дивіться!

Всі вибухають реготом. Перед ними табурет, застелений рушничком, посере­дині — кільце ковбаси, в ковбасі стоїть пляшка, а довкруги сім повних чарок.

• Ще раз підступ, — кричить Іван.

• Геніяльно! — захоплюється Петро.

• Андрію! — кинулась на нього Катерина і розцілувала його.

• І я також, — каже Мар'яна.

• І я! — сміється Таня.

• А чи смію і я? — кокетливо каже Ольга.

• Це чорт знає що! Ми ревниві! Кінчайте вже те цілуваніє і приступаймо... Пріімітє і ядітє! — каже Петро.

• Яствіє і пітіє веселіє Русі єсть, — додав Андрій. — Підіймаю цю холод­ну, але іскристу чарку за закінчення наших буйних і щасливих свят! Ура!

• Урааа! — крикнули хором і випили.

• А як воно тут смакує, — крехче Петро і відрізає шматок ковбаси.

• Тепер відкликайте всі ваші слова обурення! — сказала Таня.

Пийте ж ви, хлопці, пийте, молодці. Пийте, ще поки вам п'ється! Поки недоля нас не спіткала,

— Поки ще щастя сміється! — затягнув Андрій баритоном, всі його підтри­ мали. Пісня звучала глухо, звуки вдарялись об м'яку землю, тяжко проривалися в туман. Огонь горів яскраво і рівно, а помаранчове сяйво хлистко обливало га­ рячі очі, щоки, уста, переливалось через людей, стрибало нервовими мигами по сірих стовбурах осокорів і досягало до коней, що спокійно жували з опалок сіно, і десь там тратилось у тонких прожилках кущів.

Чарки наливались і порожніли. Про це дбав Андрій, про це дбали всі. Настрій швидко підносився. Всі безпричинно реготали. Андрій почав награвати в кулак вальс. — Фігурний! — кричить Петро, хапає за руку Мар'яну, Мар'яна Івана, Іван Таню, Таня Андрія, Андрій Ольгу, Ольга Катерину — і кільце зами­кається. Всі виспівують вальсову мелодію і шалено крутяться довколо огню, вправо, вліво, не зважаючи на тяжке взуття і одяги.

Танець викликає війну. Починають Андрій і Ольга. Ольга набрала пригорщ снігу і сипнула в гаряче обличчя Андрія. Андрій обсипав порошою Ольгу. За ни­ми пішли інші, і зчинилась метелиця. Впали перші трупи. На Андрія напосілися жінки, він хоробро захищався, але мусів здатись. Після того скидав кожуха, ви­трясав сніг з рукавів і навіть з-під сорочки. І все заливалось реготом.

Час тікав непомітно і безоглядно. Треба вертатись.

• Додому! — впало несподівано, і йому відповіло: — Додому! Додому!

• Увага, увага! — заговорив Іван. — Славні наші Лоханчата і не менше славні Морозята! Для повного завершення наших свят нам чогось бракує. Я

507

Упас Самчук

M. Жумисш MjKy.

пам ятаю, що давно-давно колись, у славний предків час суворий, коли цвіли ще небеса, у нас був звичай пречудовий — не мед, не чарка й ковбаса, ароз-Я творились словеса у пісні дивній і взоровій. Петре! Тож ми з тобою кожного ро- f ку колядували. Невже цей рік має бути виїмком! їдьмо до Канева з колядоюі І

Новий вибух захоплення. Ідея ця всіх сліпила. Рішено. Вже пізно, але ріше- ; но. Товариство розмонтується хто де — купою. До Андрія валяться всі, — мов-1 ляв, за кару. Рушили навпростець по цілому. Спереду Андрій, за ним Іван. Ско-1 ро виїхали на дорогу, і коні рушили швидше. З заходу повівало холодною вогкістю. Ніч вбгала в себе небо і землю, не було ні одної зорини, і тільки дале- І ко спереду, за Дніпром стирчало кілька вогників, що протикалися, мов цвяхи, j крізь густу, глибоку і тверду темноту.

Колядники в'їхали до Лоханських. У них ще світилося і в вітальні, видно бу­ло, ще сиділи. Обережно, стримуючи сміх, вони підійшли під вікно і на знак | Андрія почали гучно:

Небо і земля, небо і земля Нині торжествують!

В будинку заметушились, у вікні мигнули голови. Колядники кінчали, і Оль­га затеренділа:

— І за цим словом бувайте здорові, дай, Боже, всі святки святкувати і зааарік діждати!

На ґанку появилась велична постать Миколи Степановича, і з темноти почу­лось басом: — Що за напад?

• Гууу! — загули колядники.— Давайте ковбасу, бо хату розтрясу! — гу­кав Петро.

• Давайте пирога, бо потягну хату за рога! — додав Іван.

• Ах ви, Іроди! Так нас обдурили! — басив доктор.

Коридор, кімната й кухня відразу заповнилась новими гістьми. Всі сміялись. У вітальні сидів генерал Малиновський, перед ним висіла сива хмара диму.

— Це ми тут усе про генерала Корнілова, — сміявся Микола Степанович.

— А все дим.

Засвітились нові вогні, появились налиті чарки і закуска, але ніхто не роздя­гається. Мають ще на увазі Афогена Васильовича, в якого, здається, також гості. Нічого. Гості гістьми, а коляда колядою.

• Распрекрасно! — захоплюється генерал. — Оце так! І я до вас пристаю. Приймаєте?

• О, будь ласка, будь ласка! Ви бас? — залебеділа Ольга.

• Бас, Ольго Миколаївна! І прекрасний бас!

• Гаразд! Панове! З нами також його превосходительство, — заявила всім Ольга.

• Хо-хо-хо! — реготав генерал... Всі вже виходили в темноту, що після світла набирає ще густішої барви.

Ідуть так само купою, коні йдуть під гору ступою, мешкання Левицьких ясно освітлене, і вже здалека чути "Ей, ухнєм". Колядники пакуються під вікно ку­пою і, не чекаючи, коли скінчиться "ухнєм", ударили "Небо і земля".

Всередині відразу стихло. На ґанок вибігла дівчина-служниця і загомоніла:

— Пан директор просили вас не колядувати, а оце вам паляниця!

508

M. Жулинсышй

Улас Самчук

Колядники співають далі. У них зовсім добре виходить. Всередині заколот, у вікні появляються голови, що напружено вдивляються в темноту, хтось сипнув у шибу пригорщ снігу, і голова відхилилась. На ґанку з'явився сам господар. Коли Ольга договорила своє віншування, Афоген Васильович на ціле горло ре­гоче і біжить назустріч: — От це, так-скать, несподіванка! Браво! Прошу! За­те, заходьте!

В кімнатах тісно, душно і також димно. Під стінами — ґотичні етажерки з книгами, на стінах — барокові малюнки в овальних рамках, блищать мосендзові спинки ліжок. В їдальні гори посуду і решток; високі, старосвітські пляшки, по­рожні й недопиті чарки. Багато незнайомих офіцерів і пань, серед гостей тільки один знайомий — граф Демідов зі своєю родиною.

Обіймались, цілувались, реготали. Потім, як хто хотів і де хотів, розсаджува­лись за просторим столом. — А, здорові, здорові! — Ура! Ви — як лілея! — Панове! Павел Павлович закохався!

— В кого? — В одну з дам! — Ха-ха-ха!

Колядники знов колядують. Столичні гості не можуть тут співдіяти, бо не знають коляд.

• От так так! — охає Афоген Васильович. — Напевно, це був Андрій!

• На цей раз — Іван! — скромно перечить Андрій.

• Ах, Івааан! Он як? Іван Григорович! Да! Це, я вам скажу, прекрасно. Так, Іване Григоровичу! Вдарте там! Панове!

Його лемент заглушує Наталя Петрівна, що сіла до фортепіяно і заграла вальс. У вітальні страшний рух... Виставили всі стільці, загорнули килими, і зчи­нився шалений крутіж. Столичні командували. Крутилися, перекручувалися, мінялися пари, відпадали слабші, приставали нові. І видавалось, що цьому не бу­де кінця. Афоген Васильович захлинається від вдоволення.

• І хто б подумав, — казав він до графа, що також брав в усьому діяльну участь. — І чи ж це не краще, ніж на Новий рік?

• О! Тут вичувається душа!

• Панове, — крутився елегантський фертик у блискучому мундирі. — Про­поную на честь наших нових знайомих тост! — Але його ніхто не чує і не бачить. Всі зайняті своїм, Ольга, наприклад, кліщем впилася в Андрія і вже ні на крок від нього. Обоє одягнені по-домашньому, одежа пом'ята від борюкання і мокра від снігу. Нічого. Хто на це звертає увагу. Ольга — мов жарина, очі блискають, зачіска спадає стрішкою над бровами. — Андрійчику! Мій любий! — шепоче гарячим диханням Ольга. — Ходімо, ходімо! — виходили в коридор, шукали безлюддя, крали цілунки, і коли, червоні від щастя, влітали назад, їм здавалось, що на них усі дивляться і всі бачать. Добре. Було так багато співзвучання, так багато піднесення, так сильно грала велика музика, а життя наливалося соками, і соки такі п'янючі.

Іван чув себе зовсім на місці, був далі від графа, тримався Мар'яни, весь час брав її до танцю, говорив, розважав, Мар'яна сміялась від серця. — Ах, він був цілком виправданий, — казав про щось Іван. — Він виявляв ознаки такого за­чарування, що здавалось — йому закрутиться голова. А коли взяти на увагу, що тоді була весна і були всілякі соловейки, то ти можеш собі уявити.

• А як ти? Як ти? — зацікавлено і швидко питала Мар'яна.

• Я? Хм... Розуміється. Я був, мов Купідон.

509

Улас Самчук

M. Жулинсыш 1

• Ха-ха-ха! Уявляю.

• Безсонні ночі, серенади під вікнами...

• Ха-ха-ха!

• Ну і, розуміється, я виявляв, як звичайно, великодушність, яка мені абсо лютно нічого не коштувала. Наша спільна дама серця недвозначно давала пере вагу мені. Нервувався лиш мій суперник.

• Це, кажеш, був Сопрон?

• Він самий і був. Наш чудесний Сопрон. І ми, брати Морози, стояли, так би мовити, один проти одного. Але до бою, розуміється, не дійшло. Я відступив.

• А вона?

• Вона вийшла за Сопрона... І це є його прекрасна Настуся. Мені було тоді дуже небагато років.

• Ах ви, Морози, Морози! — казала грайливо Мар'яна.

Йдуть, розмовляють, потім знов танцюють, по всіх кімнатах вирує поспіх, дзвенить сміх, падають звучні слова. А ніч з чорної робиться сірою, а ніч збігає в небуття, і вікна яснішають. Як завжди, шкода, що все минає, а новий білий день нікому з цих людей не каже нічого привабливого. Але треба йти до себе; в далі, у простір, краяти круги, нахиляти височінь неба і плакати зі заздрощів, що не можна сказати всього, а особливо того останнього слова пізнання.

• Андрійчику! Перснику! Ти направду таки їдеш до тих Черкас? І дуже на­довго? І будеш бодай писати? Отакі довжелезні листи — ти ж потрапиш, — ка­зала Ольга, химерно морщила чоло, зсувала смутно брови, вичувала прощання.

• Іду, Олю! Мушу! І писатиму, і думатиму...

• Ну, що ж... Прощай! До Великодня.. Перснику... — Решта слів заглух­ла в довгих, міцних, гарячих цілунках. В коридорчику тьма, а вони молоді — щирі й теплі, мов пара юних котят. І нема нічого більшого, як ця відміна прав­ди — що ніколи не бути життю, коли зникне фантазія сильних, ранених щас­тям любови, душ.