Улас самчук

(1905—1987)

Жив і боровся він у "час крутий, вузлуватий, чужий". Називав його Улас Самчук "чортовим часом", коли "дияволи цілими полками на землю зійшли, ски­нуті Богом з небес...".

І супроти них піднялися тисячі й тисячі покривджених українців, душевні рани яких не міг загоїти жоден вогонь. Навіть огонь помсти. Бо, як скаже герой його роману "Чого не гоїть огонь" Яків Балаба — командир повстанської бригади "Заграва" Троян: "Є-бо кривди, що їх не спалиш вогнем, ні вцілиш наганом".

На 40-му році життя Улас Самчук так писав про свою долю, про драматургію свого життя в історії рідного народу — своєї Волині: "Від 1905 до 1917 імперія Романових. 1918—20 — Українська Народна Республіка. 1920—1927 — Жеч Посполіта. 1927—1929 Німеччина Веймарська. 1929—1940, Чехословаччина. 1941—1944 — німецька окупація в Україні".

Далі дорога йому стелилася через табори Ді-Пі, в Канаду — на чотири деся­тиліття подальшого життя поза Україною. До 40 років пережив польську, німецьку і мадярську в'язниці, тричі нелегально переходив кордон. "Свідок по­стання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту України, Другого Райху, Тре-

490

f M. Жулинський

Улас Самчук

тього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932—33, концентраційні табори... "'.

Життя в епіцентрі найважливіших і найдраматичніших подій XX ст. Не про­їло життя — не споглядання і не лише співпереживання, а боротьба. Боротьба в умовах немилосердних напруг, переоцінок і болісних розчарувань, коли мужність полягала не лише в тому, щоб вистояти, а й у тому, щоб переосмислити досвід і | згрупуватися задля нових завдань, нових випробувань.

Пригадаймо його послідовне заповідання необхідності національного зами­рення в ім'я здобуття державної незалежності. Ще у 1933 р. У\ас Самчук виго­лосив своєрідний "Крик у порожнечу" — публіцистичне звернення до ук­раїнського суспільства, розчленованого ідеологічними та політичними принципа­ми на десятки ворогуючих угруповань. Яка ж місія митця? Яку ідеологічну сис­тему чи політичну платформу має він сповідувати, бачачи, як загал, громадянст-во тоне в чварах, у суперечках?

Митець повинен синтезувати у своїй творчості різні позиції, різні засади соціальних чи політичних груп заради витворення спільної ідейно-політичної платформи в ім'я єдності, соборності нації та держави².

Нагадаймо ще раз: цю принципову позицію У\ас Самчук проголосив 1933 p., а підтримав Юрій Липа, згодом обґрунтувавши її в книзі "Призначення Ук­раїни" (Львів, 1938 p.).

Через 13 років, після важкого досвіду боротьби в Україні, він як голова Мис­тецького українського об'єднання (МУР) виступив на першому з'їзді ук­раїнських журналістів (2—3 червня 1946 p., Новий Ульм) і парадоксально сформулював нові завдання — нові принципи політичного думання, діяння син-тезою": Потребуємо думати як демократ, як аристократ, як революціонер, як консерватист, як соціяліст, як націоналіст одночасно. Не лякаймось такого ду­мання. Лякаймось думати виключностями..."³.

Не поспішаймо й ми, бо це робили свого часу принципово "шаблисті ", націо­нально чесні його опоненти, звинувачувати Уласа Самчука в ідейній невизначе­ності, відсутності чіткої політичної платформи, в певній розчарованості, зумов­леній поразкою національно-визвольних змагань, тощо. Ображатися і звинувачу­вати один одного ми вміємо. На втіху ворогам, які вміло підштовхують на це нас.

Улас Самчук застеріг себе від подібних звинувачень своєрідним вибаченням перед Драгомановим, Липинським, Донцовим, та прагнув він лише одного: "зве­сти їх думання та їх слова до певної синтези, навіть коли б вони самі цього не ба­жали..."⁴. Він був переконаний, що після того, як "ми пролетіли на крилах ша­бельно-шароварної романтики період революції', "час демагогів і вождівства закінчився, — життя диктувало нові вимоги.

Міжпартійна боротьба українських націоналістів, несконсолідованість справді героїчної, звитяжної боротьби, непогамоване вождівство і пристрасне прагнення утвердити свою — партійну! — позицію будь-якими засобами, — все це боляче травмувало Уласа Самчука. І саме тому він виголосив таку парадок­сальну, але гідну для обмислення і сьогодні тезу:

"Хочемо дерзнути на вислів, що нам потрібно не так партій з їх вивітреними ідеологіями, як мудрих, синтетично думаючих людей. Наш час, чи краще сказати, наша епоха вимагає, а в майбутньому буде ще більше вимагати людей синтези"³.

491

Улас Самчук M. Жулинсош I

Чи треба нагадувати, що ця політич- | на позиція Уласа Самчука в атмосфері І тогочасних — повоєнних! — політич- І них пристрастей і не лише ідейної, а и І фізичної боротьби емігрантського ук­раїнства не була сприйнята. Навпаки, І була розкритикована, осуджена як "змі­на віх" тим же Дм. Донцовим та інши- 1 ми — тими, хто ще довгі роки й деся­тиліття не міг поступитися принципами.

А закликав до єдності, до вироблен­ня спільної ідейно-світоглядної плат- І форми розчленоване українство пись­менник великої слави — автор мону­ментального роману "Волинь", романів і повістей "Гори говорять", "Марія", "Кулак", "Юність Василя Шеремети", збірок оповідань, авторитетний гро-мадсько-політичний діяч, видатний,

,/ _п , _с „ т _іпсп високої професійної майстерності

У. Самчук, 1. Ьагрянии. Іоронто, ІУУУ р. '., . , ^г .

публіцист... Мав усі підстави на основі

пережитого, на основі політичної боротьби закликати до всеукраїнського поро­зуміння, бо ще в 1920-х pp. належав до УВО — ОУН, був референтом пропа­ганди Українського національного об'єднання під час подій у Карпатській Ук­раїні у 1938—1939 pp.; редагував у 1941—1942 pp. у Рівному — в столиці Райхскомісаріату України — газету "Волинь", з 1940 р. належав до ОУН Мельника, член Української ради довір'я на Волині та Української національної ради в Києві... А ще голова МУРу, співзасновник об'єднання українських пись­менників "Слово"...

Та головне, визначальне — його мистецький талант, його висока, як письмен­ника, відповідальність за правду слова, за правду історії. Це великий патріот Волині, древньої української землі, праслов'янської нашої колиски, в якій уособ­лена, для митця ціла Україна з її могутнім, незламним, героїчним народом.

Його ідеалом і була ця сильна, незнищенна, готова на самопожертви ук­раїнська людина, яку не можуть впокорити ні голодомори, ні цілі полки дияволів, наче скинутих Богом з небес, ні ураження в саму душу чужою ідеологією і зрад­ницькими потугами близьких сусідів розчленувати народ, сусідів, які залишили нам у спадщину гостроту стосунків та внутрішню несформованість...

Та українська людина не впадала в розпуку, не жахалася грізної традиції са­мопожертви; її енергія боротьби була невичерпною і надихаючою — кожна смерть в ім'я незалежності України поповнювала енергію всенародного визволь­ного походу...

Коли бригада Трояна з роману "Чого не гоїть огонь" опинилася в облаві, цей мужній, гордий провідник-волинянин звернувся до своїх бійців: "Перед нами, за нами, над нами, справа й зліва — ворог, ворог і ворог, і лише під нами наша пра­мати свята земля! З нами лише ми. Ніде ніяких союзників! Але ми хочемо боро­тись! І ми будемо боротись! І ми переможемо!".

492

".Жулинський Улас Самчук

Так казав легендарний дерманець, син Волині — син України перед навалою 300 радянських дивізій, знаючи, що вони перейдуть через його труп, бо бій буде нерівний, але нічим вони "не вб'ють прагнення честі і свободи!".

Вони, ці сьогодні ще безіменні, ще державою не визнані герої, знали: "Пере­йти через труп — не значить перемогти. Ніякий живий і чесний народ не пого­диться з рабством".

Це була їхня земля. її не раз за тисячолітню історію плюндрували при-шельці — земля ця пам'ятала назвами Запоріжжя, Турецьке, Ляшове зай-мисько, Шавронський луг... Та люди не все пам'ятали. "...Рід великий заселяв р землю, хоча тепер він здрібнів, заїла неволя, панщина, упокорення", — з гіркотою мовив один із героїв "Волині".

Для Уласа Самчука було вкрай важливо відтворити цей складний процес національного самоусвідомлення, якого пройшов і він, і згодом "пройде" його ге­рой з "Волині" Володько Довбенко. Це тяжка духовна праця, яку здійснює Во-лодько, добуваючись до чистого струмка історичної правди в замулених крини­цях народної пам'яті. Праця над собою, праця в собі, праця для інших, бо треба повсякчасно поставати супроти нових засобів, форм та ідей, якими спекулюють окупанти в надії на історичну сліпоту селянства.

Та народ ніколи нічого не забуває, інша справа — як відкрити ці джерела, які завжди пульсують, то слабше^ то сильніше, в колективній свідомості.

У диспуті з комуністом Ионою Пацюком Володько визнає цю неповноту національного самоусвідомлення, до якої спричинилася руйнівна духовна і мо­ральна сила чужоземної агресії. Визнає і протестує проти нових ідей та способів нівелювання національної ідентичності в свідомості його односельців: "Ми ще все і все не знаємо самі себе — раз монголи, раз хохли, раз малороси, а ось те­пер ще одна нація — товариші".

Мислення батька Володьки Матвія Довбенка вкорінене в логіку сприйнят­тя селянами кожного нового явища і події — в проекцію на їхнє щоденне жит­тя з його реаліями і проблемами. Він не сприймає більшовицького лозунга пролетарі всіх країн, єднайтеся!", бо себе не вважає пролетарієм. Для селяни­на, який тяжко здобуває хліб насущний і примножує своє, хай скромне, але не­обхідне для прожиття господарство, саме поняття ' пролетар' таїть у собі щось чуже, неприродне і загрозливе. "Це є ті люди, що нічого не мають. Ні кола, ні двора, ні навіть імені. Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має Батьківщини. Добре. Хай на здоров'я єднаються. А ми тут при чому? Ми тут у нашому селі з діда-прадіда живемо. І маємо тут поля, городи, сади, клуні. Ми тут ніякі не пролетарі .

Улас Самчук "заземляє" своїх героїв на предківську традицію триматися закону земного тяжіння" — боротися за землю, згадувати її, любити і плека­ти, тулитися серцем до неї, бо без землі людина безпорадна та безвідповідаль­на, його Матвій Довбенко — це той "завойовник землі", для якого головне не зійти зі своїх десятин поля, не віддати їх нікому, бо земля — це і моральний за­кон, це і сила, і влада, і найвищий суд. Бо від землі йде отой "мідяний запах віків", ота глибинна культура побуту, звичаїв, обрядів, легенд, переказів, без яких не збережеться сім'я, рід, народ, нація. Без цього світу народного життя на землі не може постати власне духовне життя його героїв і його самого — письменника і громадянина.

493

Улас Самчук

M. Жулинащ

Сидять: Є. Маланюк і Ю. Шерех (Ше.вельов); стоїть у центрі У. Самчук. 40'ві роки.

Змістовність і доцільність життя героїв Уласа Самчука зумовлені буттям Ук­раїни в духовному просторі людства. Цьому підпорядковані життя і боротьба са­мого Уласа Самчука, який "входив" своїм особистісним переживанням, своїми біографічними фактами в творчу долю своїх героїв і "Волині", і "Осту", і "Юності Василя Шеремета", "Чого не гоїть огонь" і повістей "Кулак" та "Марія"...

Трилогія "Ост" — значно масштабніший роман-епопея порівняно з "Волин­ню". І це лише за часово-просторовими параметрами розвитку подій, що їх роз­горнув письменник у замірах відкрити місце України в історичних та соціально-політичних зрушеннях XX ст. Його мета, його глибокий задум у створенні па­норамного осягу долі України в проекції на зіткнення Сходу і Заходу в XX ст. полягали в тому, щоби ствердити переконання: "Без вільної України не буде вільного слов'янства"⁶.

Від Канева — цього духовного серця України, від хутора Морозівка до Вор­кута і Едмонтона пульсують драматичні "кровоносні артерії" незнищенної Ук­раїни в долях її синів і дочок. Вони повернуться, ці мільйони юних українців, яких фашистська Німеччина вивезла в інший світ у надії оживити і примножи­ти ослаблену європейську енергію, повернуться духовною силою в той час, коли Україна матиме змогу відроджуватися, оздоровлюватися...

Улас Самчук у долі письменника Андрія Мороза відкриває ту складну ідейну і моральну дилему, яка постала перед багатьма українськими інтеліген­тами — національно свідомими митцями. Цю дилему можна назвати фено­меном закритого обличчя", коли митець ховає своє справжнє ідейно-творче обличчя за маскою офіційного ідеологічного іміджу. Андрій служить ко-

494

N- Жу.іинський

Улас Самчук

иуністичній системі — творить навіть на замовлення Сталіна, досягає вели­кого офіційного визнання, державної опіки і тріумфу, але за маскою поета-лауреата ховається глибоко драматичне переживання своєї дворушності, не-ідентичності самовираження. Це тип поета-конформіста, митця, який віддав свій талант для обслуги тоталітарної системи, тоді як інший персонаж "Осту" — в третій його частині "Втеча від себе" — український інтелігент Нестор Седерук не на рідній землі, а на чужині гідно звершує свій національний обов'язок. Ми­моволі згадуються і сам У\ас Самчук, і його товариш, письменник Іван Багряний, інші інтелігенти з МУРу, з об'єднання українських письменників "Слово", з та­борів Ді-Пі, які прояснювали багатьом українцям справжню сутність пропаган-I датської роботи спецорганів СРСР із метою насильницької репатріації полоне-і них, забраних на роботи до Німеччини, збіглих від сталінського режиму...

Нестор Седерук віддає всі сили, щоб допомогти землякам: підтримати їх морально і матеріально, розкрити бодай невеличкі, але реальні перспективи вжиття у західний спосіб буття, зарядити на духовну самореалізацію в умовах таборів Ді-Пі...

Та найглибше і, так би мовити, найдраматичніше художньо "опрацьований" о^раз найстаршого з Морозів — Івана. Це українець не від світоглядного само­вираження, не від сформованої системи національних цінностей і пріоритетів — він сам народ з "серединної" України, який прагне міцно вкоренитися в землю, вижити-пережити цю нову "Велику руїну" України в XX ст.

Іван Мороз — незнищенний, бо чітко тримається за життя, вміє опанувати кожну ситуацію, пристосуватися до неї та вжитися в новий спосіб суспільного по­рядку. Це не політичний конформізм, не вживання в чужу ідейно-політичну атмо­сферу задля вивищення себе, задля утвердження на чільних поставах суспільної ієрархії. Життя Івана Мороза, який відчув смак розкошування в праці на десяти десятинах своєї ж, колись стодесятинної, землі, — це прагнення пережити, навіть через самовпокорення і приниження, мовчазного схиляння голови перед чу­жорідною силою, задля самозбереження, задля перечікування лихоліття. Він на­гадує гнучку лозину, яку жоден ураган не зламає і не зірве з кореня. Іван Мороз на своїй землі живе і житиме, бо тих українських Іванів — мільйони, їхній рід ся­гає кількатисячної історії хліботворення на цих чорноземах. Він має вижити, він мусить вижити — так велить одвічний закон життя на землі.

У\ас Самчук цю незнищенну життєву енергію "Івана від народу" "перевіряє і першим арештом Івана Мороза під час примусової колективізації, і другим аре­штом та присудом на десять років гулагівських поневірянь, і тимчасовим виви­щенням його сталінською системою до посади директора радгоспу...

Неоднозначна оцінка життя і світосприйняття Івана Мороза зумовлена пере­дусім тим, на чому письменник закцентував долю його брата, письменника Андрія: будь-яке пристосування до тоталітарної системи неминуче тягне за со­бою необхідність її обстоювання, та рано чи пізно, але система поглине й своїх ревних оборонців, перед тим, як вони прозріють і осудять її. Так сталося з пись­менником Бичем, доля якого перегукується з долею Миколи Хвильового.

Роман "Ост" зосереджує в собі діалектичну сув'язь людських доль і соціаль­но-політичних проблем, які розпросторюються на величезний обшир імперії СРСР і світу Заходу. Україна в цьому глобальному зіткненні мільйонів людсь­ких доль із тиранією постає як велика потенційна потуга, історична доля якої ще

495

Улас Самчук

M. HtyjIUHCbHU

не пізнана, не усвідомлена Заходом. Для Заходу Україна — це якийсь невиразв ний, глухий, затаєний у собі "Ост", в історії якого так багато темного, глухогоЯ тривожного. Але для Уласа Самчука Україна — це своєрідне порубіжжя мій! страшним монстром — тоталітарним СРСР і Заходом, який зберігає тра-И дипійну систему людської цивілізації. Тому письменник і обстоював думку про! історичну неминучість державницького вивищення українського народу — ЦЄІ необхідно також Європі, світові. Письменник переконаний, що Росія в будь-якій формі свого державного існування буде прагнути до великодержавного месіанст-Я ва, тому Україна повинна утвердитися як незалежна держава і постати Я своєрідною зоною миру і гарантом непорушності європейської стабільності.

Вражають глибина і пророчість роздумів Уласа Самчука про долю України, І зокрема його переконання в тому, що мир у Європі не буде гарантованим допШ доки "між Росією та Німеччиною буде існувати "порожнє" політичне місце, як-Я що та нічия земля не стане землею того народу, який з правіків її заселяє; по-Я ки той народ не одержить повних, суверенних прав під виглядом держави, всіма 1 признаної, всіма гарантованої, всіма респектованої"⁷.

Жоден український письменник XX ст. не досяг тієї висоти художнього уза- І гальнення образу України, того концептуального філософського осмислення І національної долі України в соціально-політичних, культурно-духовних і мораль- '• но-психологічних вимірах, яку зумів здолати Улас Самчук у своїй творчості —які у художніх творах, так і в художньо-документальній дилогії "На білому коні", "На коні вороному".

Можливо тому, що письменник з волі політичних обставин був відсторонений ! від географічної України і його мислення не впокорювалось жодними ідеологічни­ми застереженнями та партійними приписами ("Тримаю гостру лінію над- J партійності"⁸), він зміг підняти своє особистісне сприйняття України до фмо-софсько- художнього узагальнення, а духовне начало проблеми України визнати І й утвердити як ціннісну орієнтацію в європейському культурно-філософському контексті.

"Образ надгеографічної, духовної України, образ великої патріотичної ідеї, | якій залишається пожиттєво вірним її натхненний носій, зримо матеріалізується в усій повоєнній творчості Уласа Самчука..."⁹, — узагальнює Ярослав Поліщук, бо саме Україна — романтична і трагічна, ідилічна і жорстоко реальна, втрачена, ' нездійсненна і набута духовно, осмислена і вивищена до синтетичного узагаль­нення, — це той світ, який організовує, зосереджує, удоцільнює його власне духовне життя"¹⁰.

Вшановуючи повернення Уласа Самчука в Україну, звідки він ніколи не ви­ходив, бо був завжди "повний Україною", згадаймо його щоденниковий запис 23 червня 1946 р., в якому він переповів свою статтю "22 червня 1941 року". Там письменник наголошував на світовому піднятті української проблеми: Це проблема життя і нежиття великого народу, який ніколи, під ніяким виглядом, не дасть себе вложити у формулу "СССР" чи формулу "Райхскомісаріату", за-лишаючись на ласку НКВД чи гестапо. Як народ живий, молодий, повний си­ли, повний переконання в свою правду, цей народ ніколи; ні за яких умов не зречеться того, що дано йому природою".

А дано йому природою, — продовжимо роздуми Уласа Самчука, — бути на­родом вільним, гордим, незалежним, і він не дасть себе вложити ні в формулу

496

M. Жулинський

Улас Самчук

СНД, ні в інші формули чужоземного підпорядкування. Бо ще в тяжкий для Ук­раїни підневільний час, року 1942, великий волинянин підняв голос супроти но­вого окупанта рідної землі: "Так було — так буде!".

Тому Улас Самчук зберіг за собою історичне право голосу — і політичного, і духовного його звучання в національному просторі України.

Озвучення поліфонічного голосу Уласа Самчука в Україні лише розпочи­нається. Найвища воля — воля історії піднімає цей мужній і чесний голос до ви­сот національної відповідальності за долю України. Не важить те, що значна на­пруга духовного переживання України припала на позаукраїнські роки творчості Уласа Самчука. Там, у світах, осягнення України в її історичних вимірах і сучас­них зламах було виразне і рельєфне, наче особистий досвід і болісні роздуми на­ближали Вітчизну на відстань сердечного доторку. Розлука зобов'язувала. "Мені відібрано землю, мову предків, але не позбавлено права голосу"¹¹. Навпа­ки, накрита чорним крилом тоталітаризму предківська земля викликала в душі невиповідану муку любові до рідного краю, і цю "страшну любов" письменник не міг уповні виповісти і відстраждати. "Краю мій! Розкішний і чудовий! Якими аовами висловити твої болі? Якими ліками її гоїти? Прийми мою страшну лю­бов і мою безмежну аж до смерті відданість!"¹².

Так заповідав року 1942, в часи тяжкої боротьби, "у світі упадку і руїни", — закликаючи: "Будьмо! Бо ми були і бути хочемо! Будьмо, бо найвища воля поста­вила нас на стороні вічності, як живого непідкупного свідка, який дивиться з істо­ричних висот на нас і вказує своїм перстом нашу єдину і ту неповторну правду"'³.

Україна опинилася "між молотом і ковадлом" — між двома імперськими поту­гами, для яких не повинен був постати на карті Європи "новий простір з назвою Україна", хоча усвідомити це для багатьох українських патріотів було непросто. Серце Уласа Самчука німіло від переживання за долю України — заради неї він так тяжко працював і впродовж усього життя наближав її до себе поглибленим пізнанням свого народу, розіп'ятого на хресті тоталітаризму. Він у думках, у мріях повертався до своєї землі — до тієї землі, з якої він вийшов і на якій він з діда-прадіда духовно стоїть, бо це "і є закон! Той найбільший, найсильніший, що його сам Бог десницею благословив"¹⁴. І там, у далечині, відірваний фізично на останні 44 роки життя від цього духовного закону земного тяжіння, він не раз уявляв себе в образі Володька, який зеленою весною простував дерманськими полями, втоптаною, хвилястою стежкою "від могили" до Запорізьких городів, повз сади, які в темноті стояли непорушно, мов чорні фантастичні замки, повер­тав у вузьку, закриту садами вуличку — до брами подвір'я, звідси до того місця, де стояла колись старенька, кривобока хатина. "Там народився Володько. Там вперше побачив світло сонця... Звідсіль вийшов у світ, обійшов шматок життєвої дороги, але це місце зажди тягне, мов магнет... Дороге, благословенне місце на землі... Далеко від великих шляхів, заборсане в садах, крутих ярах, але його зда­лека видно, куди б не пішов... Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати муками пологів... Тут вперше промовив слово... Величне, рідне, святе матірне слово"^,s.

Велич українського слова молитовно оберігалася майбутнім письменником від наруги і в ті часи, коли він здобував освіту через російську мову, коли доля суди­ла йому близько двох років прослужити в Польщі у війську, коли він, утікач з окупованої Польщею Волині, проживав у дофашистській Німеччині і там через

497

Улас Самчук

M. Жулинсыщ

м. я

німецьку мову пізнавав духовні глибини європейської культури... І тільки в Я Празі, де він проходив повний курс гуманітарного факультету УкраїнськогоИ вільного університету, осягнув повноту етнополітичної реальності України в про-Я екції на тогочасну політичну напругу Європи.

Діяльна, чітко означена політична і літературно-мистецька позиція Уласа і Самчука формувалася на сторінках "Літературно-наукового вісника" та інших! періодичних видань Галичини. І не лише легальних періодичних, а й нелегальних, Я таких, як часопис УВО—ОУН "Сурма", де він опублікував цикл оповідань Я "Месники". З'явилися вони без підпису — з метою конспірації, згодом пропа- 1 гандистський відділ УВО—ОУН видасть їх окремою книжечкою під назвою [ "Месники" та псевдонімом Ольга Волинянка¹⁴. Хто ж вони, ці месники волиись- І кої землі, які діяли підпільно на окупованій Польщею території України? Зви­чайні, від селянського кореня українці зі звичайними іменами Гриць, Омелько, | Карпо, Панас, Демид; це кубанський сотник, натхненна на боротьбу Ольга... Не 1 терпіли вони наруги, безправ я, насильства — піднімали не лише голос протесту, j а й голос гніву, голос помсти, бо нізвідки було чекати на поміч. Там, на Східній Україні, куди юнаком Улас Самчук нелегально був пробирався, аби побачити на І власні очі, яка ж то справжня правда про розквіт та благополуччя Української PCP, чинилися ще страшніші репресії супроти народу, супроти інтелігенції. Зга-даймо прозрівання Володьки в Дубенській тюрмі, де він наслухався розповідей ] таких само втікачів, але вже з країни соціалізму, і де він для себе поставив знак рівності між диктатурою пролетаріату і насильством, безправ'ям і грабунком.

Не була випадковою, навпаки — логічною, від глибокого усвідомлення свого ; громадянського обов'язку, його праця в роках 1938—1939 на посаді референта пропаганди Українського національного об'єднання, яке на виборах 12 лютого 1939 р. набрало 92,4% голосів підкарпатських русинів і завдяки цій перемозі 15 березня 1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України. Кар­патське українство мало змогу завдяки блискучій публіцистиці Уласа Самчука на сторінках органу Українського національного об'єднання — газети "Нова свобо­да", а українство Європи — завдяки його репортажам в паризькому "Ук­раїнському слові ' стежити за зростанням національної самосвідомості закар­патського люду, становленням молодої державності та формуванням громадської думки щодо Карпатської України.

Улас Самчук закликав до праці, відданості ідеї незалежності, до самопожерт­ви і напруги всіх творчих сил закарпатців задля ствердження себе. Задля са­моусвідомлення і переборення всіх негараздів і проблем. "Єдність, порядок і національна карність — ось імперативи, що поведуть наш народ від перемоги до перемоги, аж до тієї остаточної мети, що вже написана огненними літерами у ду­шах і серцях людей, що носять горде ім'я — Українець", — такими словами за­вершить Улас Самчук статтю "Сталося".

І ця журналістська праця в Карпатській Україні, і редакційно-публіцистич­на діяльність у рівненській газеті "Волинь" із 1 вересня 1941 р. по 21 березня 1942 p., і статті та нариси в київському "Українському слові", і програмно-виз­начальні статті періоду Мистецького українського руху (МУР), які з'явилися на сторінках "Українських вістей", "Української трибуни", "Літературного зошита', а згодом, уже в Канаді, в часописі "Наш вік", газеті "Свобода", — все це жур­налістське подвижництво Уласа Самчука захоплює клекотом непогамовного

498

M. Жулинсъкиц

Улас Самчук

патріотичного темпераменту, який вибухав реактивно, демонструючи послідовну логічну сув'язь думок і переконань, спрямованих на порозуміння задля єдності, задля наближення до кожного українського серця України.

Там, на сторінках епічної "Волині", "вирощеної" на чистій вірі й любові до правічної землі, Улас Самчук виповів заповіт собі й усім, хто повсякчасно набли­жає до доторку серця Україну: "Благословенна будь! Прийми від мене тепле, до-[ бре слово, Рідна Земле! Ти дала мені його через уста, через серце моєї матері... таю. На! Кладу у стін твоїх, пренепорочна і свята... Я більш нічого не можу дати... Це все моє багатство. Виймаю з уст святі частинки й кожну з них я радісно із чистим серцем кладу на жертвенник тобі, болюче кохана, тобі, кровнорідна"¹⁷. На жертвенник рідної землі Улас Самчук поклав те, що йому дала Україна, — талант. Великий талант художника. І він повернув їй це "величне, рідне, святе матірне слово' трилогією "Волинь", повістями "Кулак", "Марія", Тори гово­рять", романом у двох томах "Юність Василя Шеремети", романом із трьох книг "Ост" — "Морозів хутір", "Темнота", "Втеча від себе", романом-хронікою Чого не гоїть огонь", книг спогадів "П'ять на дванадцятій...", "На білому коні", "Планета Ді-Пі ", "На коні вороному", книгами "Слідами піонерів", На твердій землі "...

Ні, це не був "крик у порожнечу". Це було відкриття України для українців, які не завжди чули свою Батьківщину, не завжди її розуміли, бо не наближали її до себе з тим, щоб позбутися заідеологізованих шор, стандартних кліше мислен­ня і поведінки.

У статті "Свідомо жити", уривок якої з'явився в газеті "Волинь " у листопаді 1941 р., Улас Самчук писав: "Вічним, незмінним і найсвятішим в житті кожної без винятку людини є Батьківщина... Чи маємо Батьківщину ми? Українці? Маємо. Чи чуємо її? Чи розуміємо? Не завжди! Це є основна причина тої роз­губленості, в яку попало безліч синів якраз нашої Батьківщини. Бо хто має Батьківщину, хто її чує, любить, той має для чого жити... Жити для Батьківщи­ни — це значить жити для себе, для своїх предків і для своїх нащадків".

Ці слова — мов заповіт нам, сучасникам вільної України, які не завжди чу­ють свою Батьківщину, багато хто не розуміє її, через що впадає в стан роздра­тування і розгубленості. Тому не має заради чого жити. Треба мати в собі всю повноту свого власного уявлення про Україну, і тоді розпач та безнадія ніколи не огорнуть нас. Улас Самчук, перебуваючи майже півстоліття поза Україною, все ж таки з гордістю міг сказати: "Я був повний Україною мого власного уявлення і з нею я міг мандрувати в усі кінці світу"¹ .

1995 р.

Самчук Улас. П'ять по дванадцятій: Записки на бігу. — Буенос-Айрес, 1954. — С 216-217.

^г Самчук Улас. Крик в порожнечу// Вістник. — 1933. — Кн. 1. — С. 53—57. ' Самчук Улас. Планета Ді-Пі: Нотатки і листи. — Вінніпег, 1979. — С. 97. ⁴ Там само. ^! Там само. — С. 96.

⁶ Там само. — С 313.

⁷ Там само. — С. 111—112.

499

Улас Самчук M, Жулина

⁸ Самчук Упас. Планета Ді-Пі: Нотатки і листи. — Вінніпег, 1979. — С. 97.

⁹ Поліщук Ярослав. Філософія України. — У кн.: Волинські дороги Уласа Самчука. - Рівне, 1993. — С 69.

¹⁰ Там само. — С. 62.

" Самчук У. На коні вороному. — Вінніпег, 1990. — С. 271. '² "Дещо про Харків"// Кременецький вісник. — 1942. — 25 вересня. " Самчук У. На коні вороному. — С. 144—145.

¹⁴ Самчук Улас. Волинь: Роман у трьох частинах. — Ч. III. Батько і син. — Торонто, 1969. — С 220.

¹⁵ Там само. — С. 223.

¹⁶ Див. докладніше: Жив'юк Андрій. Літературно-публіцистична діяльність. — У кн.: Волинські дороги Уласа Самчука. — С. 28—ЗО.

" Самчук Улас. Волинь. — Ч. III. — С. 224. ¹⁸ Самчук У. На коні вороному. — С. 334.