Інтермедія

Тут дозволю собі на маленький відступ. Цікаво, що майже сорок років пізніше, Юрій Смолич, пишучи свої мемуари "Розповідь про неспокій", зупи­ниться досить докладно на історії відсепарування цієї трійці від групи Хвильово­го. Він доклав усіх літературно-діялектичних зусиль, щоб ошляхетнити ту сепа­рацію. Більше того, він навіть трішки хвалькувато пише, як це Хвильовий і Куліш із Досвітнім просили їх не відокремлюватися від цілої випробуваної вже в "боях" літературної групи. Цілком зрозуміло, що для Хвильового, Куліша і Досвітнього важливо було, щоб ці добрі й шановані письменники не відривали­ся. Але не тому, що ця трійця аж так багато важила, що без неї стояло питання бути чи не бути новій організації, а тому, щоб вона не затряслася десь у сепарат­них ущелинах літературної периферії.

У своїх, без сумніву щирих, а в багатьох місцях (де тільки йому можна було собі дозволити) і правдивих спогадах Смолич не без ностальгії пише про добу між ВАПЛІТЕ і ПРОЛІТФРОНТом, називаючи цю добу загально "Літера­турним ярмарком". "То була весела і безшабашна пора — два-три роки після ВАПЛІТЕ. То були роки буйного розквіту літературної богеми — п'янкий час літературного козакування, доба "Літературного ярмарку".

Для Смолича, Иогансена і ще кількох урбанізованих поетів, що почували се­бе незалежними суддями всього світу, що любили фрондувати проти політики в літературі й обходити її взагалі, що вірили в чудо урбанізованої епохи й чари ви-

488

М.Жулинський

Григорій Костюк

гадливого мистецького слова, — для них "рік великого перелому" був громом з ясного неба. Вони розгубилися й не знали, що робити. Письменники середови­ща на чолі з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім тверезо подивилися на ситуацію й зрозуміли, що на літературне козакування місця більше нема, що езопівська "зе­лена кобила", "чортик зануда", "циган з батіжком", "пискливий оселедець" із строкатого багатобарвного "Літературного ярмарку", — мусять відійти в мину­ле. Щоб перетривати цей жорстокий час, треба перешикувати старі лави. Треба створити нову організацію, оперту на пролетарську ідеологію та партійну про­граму, й активно влучитись у нову політичну дійсність. Така була виразна і чітка програма Хвильового—Куліша. Це лякало трійку "відщепенців". Вони любили Куліща і Хвильового, але попікшись на ВАПЛІТЕ, боялися теперішнього їхнього рішучого і відважного кроку чи рішення піти організовано на поклик по­хмурого "нового політичного курсу"життя. Це виразно бачимо в словах, що їх Смолич у своїх спогадах приписує Иогансенові та Слісаренкові.

Я дуже люблю Гуровича і Григоровича — це справжні письменники, але ж давайте дивитися правді в вічі: Хвильовий таки носить у кишені націоналістич­ну дулю. Навіщо це нам потрібно? Знову ВАПЛІТЕ? Донкіхотствувати, а тоді знову каятися. Навіщо це потрібно? Казка про "білого бичка", казав, за свідчен­ням Смолича, Иогансен.

Щось подібне висловив і Слісаренко, як твердить Смолич. Підтримані вічним шукачем цікавого й нового в науці і техніці — інженером-хіміком Лев­ком Ковалевим, вони вирішують у ПРОЛІТФРОНТ не йти. Адже там пахне "націоналістичною дулею Хвильового" й небезпечною політикою. Натомість ут­ворити свою маленьку, але оригінальну групку, назвавши її Техно-мистецька група А. Так народилася ця "неполітична", чисто винахідницько-технічна і мис­тецька організаційка, де сховалися ці три колишні ваплітяни. Проявили ак­тивність і почали навіть видавати "Універсальний журнал" — "УЖ". Хвильо­вий, почувши про це, сказав, що нічого з цього не вийде. Навіть насмішкувато процитував відомий афоризм, що належав Максимові Горькому: "Рожденный ползать — летать не может". Вдалося їм видати шість чи сім чисел "УЖ" і на тому кінець. Дальша доля членів Групи А була така ж трагічна, як і багатьох пролітфронтівців. Із чотирьох стовпів Техно-мистецької групи А вцілів тільки сам Юрій Смолич. Не допомогло їм ні втікання від "націоналістичної дулі Хви­льового", ні замикання в неполітичну техно-мистецьку групу.