Зустрічі і прощання

Книга перша

(Зливок,)

ПРОЛІТФРОНТ

Дещо з передісторії

З Києва я виїхав з вірою в переможну ходу української культурної революції. Підсилювала цю віру тодішня ще явно не захмарена загальноукраїнська ситу­ація. Українська мова ставала вже панівною викладовою мовою в усіх навіть технічних, медичних, економічних і партійних школах України. Опера, оперета, драматичні театри, естрадні концерти, радіо, культосвітня праця в усіх профспілках, вся преса, починаючи від центрального органу партії "Комуніст" і кінчаючи малими, для "хатнього вжитку", заводськими та шахтарськими, навіть стінними газетами, — все було вже українською мовою або переходило на ук-

479

Григорій Костюк

M. Жулинші. ,V/. fliy

раїнську мову. Українізація державного і партійного апарату активно поширим лася. У керівних партійних верхах все голосніше і голосніше говорили про вису­вання на керівні партійні й державні посади передусім тих, що знають українськ; мову й культуру. Все це, кажу, давало підстави до оптимістичних ілюзій про пе­реможний хід української культурної революції. Найновіших партійних ухвал тих зловісних плянів, що їх накреслила XVI партійна конференція ВКП(іЗ) ; квітні 1929 p., я та й ніхто з незаанґажованих мас населення не знав. Це був дли мене далекий і чужий світ. Я більше вірив у всенародну стихію.

Але в Харкові, серед нового товариства, почалося в мене вже деякі просвітлення. Я тут довідався, що ситуація не така вже оптимістична, як мені ви­давалося; що надходить нова, різкозламна доба в цілому Радянському Союзі, а в тому і в Україні; що квітневі ухвали перекреслили всю дотеперішню політику партії й ухвалили новий, нам ще докладно невідомий курс. У цих нових обстави­нах для отакого собі безпартійного, позагрупового "Літературного ярмарку місця вже не було. Він мусів, про людське око ніби й почесно, вмерти. Ось чому в провідній групі цього середовища виникла ідея нової літературної організації. Існування неорганізованої великої частини письменників, як позагрупових чи "диких", у цей новий час уже було неможливим. Приєднатись до офіційно про-теґованої партією літературної організації ВУСПП ніхто з цих "позагрупових письменників не мав бажання. Був єдиний вихід: створити свою незалежну ор­ганізацію, яка б у пляні "нового курсу" посіла належне їй провідне місце. Я ско­ро збагнув неминучість такої ситуації і не тільки підтримав ідею, а й, на пропо­зицію друзів, взяв участь в організаційно-підготовчих дискусійних засіданнях плянованої організації.

Перша зустріч із Хвильовим та його середовищем

Моє стихійне вростання в це середовище почалося в перший же місяць мого приїзду до Харкова. Десь наприкінці серпня 1929 року Терень Масенко сказав мені, що відбудеться незабаром зустріч усіх прихильників нової організації. Зустріч призначено на таке то число, о такій то годині, у вітальні ДВУ, де гос- | подарював тоді Михайло Яловий, як головний редактор.

— Тебе запрошено також. Мені наказано тебе обов'язково привести. Ти ж будеш, поки що, єдиним репрезентантом Києва, — каже, посміхаючись Терень.

Це була несподівана й приємна для мене нагода так швидко і в таких това­риських обставинах побачити і почути Хвильового та його найближче оточення. Але почуття внутрішньої стриманости підказувало, що мені, вчорашньому сту­дентові й початкуючому літераторові, не личить отак просто лізти в те високе то­вариство. Тому я вирішив утриматися. Це відразу ж сказав Масенкові. Він гля­нув на мене, не то з докором, не то з іронією, і каже:

— Не говори дурниць. Якраз те, як ти кажеш, "середовище Хвильового", в особах Сенчеика і Яновського мені наказало конче тебе притягти. Вони тебе зна­ ють, але хочуть побачити живого. Одне слово, не будь смішним. Така нагода! Запам'ятай число. Зголосися до мене.

Посилання Масенка на згадані вище імена надало мені деякої відваги. З Сен-ченком я листувався як передплатник "Вапліте" й розповсюджувач серед сту­дентів цього журналу. Листування було активне й цікаве. Тож прізвище моє вій

480

M. Жулцнський Григорій Костюк

напевне пам'ятає. Щодо Яновського: Серед зливи пасквілів коваленківсько-клочківської голобельної критики на роман Яновського "Майстер корабля', моя стаття під назвою "Майстер романтики" була чи не єдиною позитивною і обо­ронною статтею. Яновський, природно, прізвище автора такої статті запам'ятав і запрошення через Масенка, звичайно, міг передати. Як би то не було, але Те-рень мене переконав і я згодився піти на зустріч.

У порівняно невеликій вітальні ДВУ було вже багато людей, коли ми (я, Ма-сенко й Іван Момот) увійшли. Серед цього гамірливого гурту я знав лише кількох: Кундзіча, Мисика (з яким я познайомився недавно), гарного, з офіцерською поставою, Петра Панча (з яким познайомився в "Червоному шля­ху , куди заходив по гонорар) і, звичайно, Івана Дніпровського, якого зустрічав ще в Кам'янці-Подільському. Ми з Масенком влаштувалися на канапі в кутку вітальні. Звідти я з цікавістю спостерігав цей рухливий людський бедлам. При нагоді Масенко знайомив мене з тим чи тим гостем. Так я познайомився особи­сто з Сенченком, з Епіком і з Яновським. Але про них пізніше буде мова окре­мо. В хаосі руху до кімнати входили все нові люди. Масенко проказував прізви­ще. Так я поволі, на віддалі, пізнав багатьох. Раптом, якось непомітно, зайшла непоказна, середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям, людина. При­сутні заворушилися й відразу обступили її. Масенко штовхнув мене і мовив:

— Хвильовий.

Я глянув і остовпів. Оцей непомітний маленький чоловічок, у темній "косово­ротці , в сандалях на босу ногу, з вихрястою чуприною — оце Хвильовий? Оце той грізний полеміст, що потрясав і потрясає українським культурним і політич­ним світом? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі? Я мовчки вдивлявся в цю нервову худорляву постать, що жваво оберталася в гурті друзів, безпосередньо, щиро посміхалася й щось говорила. За цим загальним враженням, за цими зовнішніми деталями, що кинулися мені в вічі, я прогледів зовсім його характеристичне обличчя, що було подібне до відомих мені з преси портретів. За якусь мить я кажу тихо Масенкові:

• Я собі не таким уявляв Хвильового...

• Ти, мабуть, уявляв його собі в формі бойового генерала чи в вигляді ста­течного професора? — не без іронії зауважив Масенко.

• Та не генерала ... але ...

У цей момент до нас підійшов Сенченко, цей дебелий червоноградський сіро­окий козарлюга, з відкритим, завжди усміхнено-товариським обличчям і сказав:

— Ви ж чого тут сидите, ніби на відлюдді. Пішли до гурту. Зараз ідемо на обід.

Сенченко, як я пізніше вже докладніше довідався, взагалі в цьому товаристві грав ролю господаря, організатора й практичного упорядника всіх колективних, товариських заходів. Це був універсальний талант. І всі, від старших до наймо­лодших, це визнавали бездискусійно.

Ми підвелися й опинилися в центрі гурту. До нас долучився Кундзіч, і ми по­волі пересувалися. Недалеко стояв Хвильовий і щось активно говорив до Пан­ча. Коли ми опинилися впритул, то Хвильовий дружньо привітався з моїми ко­легами (бо це ж була та молодь, що одірвалась від Молодняка і ВУСППу й пішла за ним) і заодно, механічно, подав руку й мені, але Панч у цю мить заува­жив Хвильовому:

481

Григорій Костюк

M. Жумнсьт

• Це товариш із Києва, наш (тобто "Червоного шляху") автор, — і назвав моє прізвище. Хвильовий знову глянув на мене й сказав звичайну в таких випад- І ках банальну фразу:

• А, дуже приємно. Вітаю.

Від несподіванки я розгубився, кліпав очима й не міг нічого сказати. Ситуацію ; врятував чийсь вигук:

— Товариші, пішли! — Ми рушили до виходу.

* * *

Обідали ми в одному з ресторанів популярної тоді в Харкові сітки ресторанів | "Укрнархарч". Було це десь недалеко під ДВУ. Вікна ресторану виходили в гар­ний сад. Ми зайняли цілу велику окрему кімнату. Обідали гамірливо. Перекида­лися жартами. Найбільшими гострословами мені тоді видалися молодий гумо­рист Юрій Вухналь і його старший колега Остап Вишня. Я вперше їх бачив і | слухав. В інтервалах виблискували афоризмами: це Майк Иогансен, що вигля­дав, як закордонний турист, і цікавий урбаністичний поет Леонід Чернов-Мало-шийченко — високий, цибатий, з хоровитим обличчям. Але їх час від часу поби­вав незрівнянними українськими народними приказками М. Куліш, що їх він знав у незчисленній кількості. На виклик Сенченка, що його підтримали оплес­ками інші, Іван Момот імітував промову наркома освіти Миколи Скрипника. М. Скрипник чи то з хвороби, чи з інших причин, але під час промов часто гли­боко, затяжно закашлювався. Це Момот дуже вдало імітував. Письменники в загальному дуже шанували і любили Миколу Олексійовича й ця Момотова дружня імітація викликала гомеричний сміх. Заохочений успіхом Момот на закінчення проспівав досить уміло арію Тореадора з опери "Кармен". Це спра­вило враження, бо український текст був тоді ще свіжою новинкою й за ук­раїнську оперу тоді в Харкові ще йшла боротьба.

Під кінець обіду до мене підійшов Масенко і шепнув:

— Нікуди не йди. По обіді йдемо до Хвильового їсти кавуна. Я вже й не питав, "що сіє значить", а покірно слухався.

* * *

Тепер не пригадую ні адреси, ні розплянування квартири Хвильового. Неви­разно пригадую тільки, що було це дво- чи трикімнатне мешкання, в якомусь ста­рому будинку за оперою. Кавуна їсти прийшли не всі, що були на обіді. Не знаю, чи то були вибрані особи, чи сталося так стихійно. Пригадую, що були присутні: М. Куліш, Досвітній, Яловий, Григорій Епік, Тичина, Яновський, Любченко, Дніпровський, О. Вишня. З молодших пригадую Вухналя, Момота, Мисика, Масенка. Очевидячки, моя пам'ять зберегла далеко не всіх.

На столі, в кімнаті Хвильового, лежало справді два величезних кавуни. Хтось, чи не Сенченко, їх відразу вміло порізав і ми почали ласувати. Я не так їв, як приглядався й прислухався до цього для мене нового й цікавого товарист­ва. Тут не було ніякої церемоніяльности чи субординації. Всі були дружні й рівні. Хвильовий навіть не виглядав господарем. Він був, як і всі, ніби в гостях. їв ка­вуна й жартував. Кавуни йому хтось привіз із херсонських степів, які він оспівав

482

линський

Григорій Костюк

атьох своїх творах. І цим вони були йому дорогі. Щось про це казав — чи

він, чи хтось інший. Говорили гуртом, один одного перебиваючи.

Про що ж говорили ці вибрані митці слова? Про все — тільки не про літера-'. Про якісь веселі чи комічні епізоди з життя й побуту когось із письменників

партійних і державних провідних діячів. А найбільше — про рибальство, ри-I бальські снасті й несподівані пригоди рибалок. Тут незрівнянним оповідачем був Остап Вишня. Та скоро перейшли на теми полювання. Коли та де найкраще по­лювати на крижнів, бекасів, вальдшнепів, яка найкраща рушниця для мисливця і який гончий пес найрозумніший при полюванні. Тут уже кращого знавця від Хвильового не було. На стіні висіло дві чи три рушниці. Досвітній з Епіком зня­ли їх і почали розглядати. Хвильовий відразу почав пояснювати вартість кожної з них. Він знав еволюцію кожної рушниці від давніх часів до наших днів. З його уст полетіли різні назви типів рушниць: нарізні, гладкоствольні дробові, комбіно­вані, шомпольні, куркові, безкуркові. Посипались цифри калібрів рушниць і то-[му подібне. Я цього всього не розумів. До того роду розваги чи відпочинку я не маь ні зацікавлення, ні замилування. Але мене вражала його глибока фахова обізнаність у цих справах. Від рушниць мова перейшла на мисливських псів. Тут Хвильовий загорівся ще більше. Він, виявляється, знав різні породи псів, їх особливості, здібності, характер при дресируванні, одне слово — всю складну цілість собачої психології. Посипалися назви псів різних порід: хорт, англійський гончак, російський рябий гончак, український вовкодав... При цьому слові До­світній іронічно кинув, зумисно, російську фразу:

— Ошибка. Южно-русская овчарка, товарищ.

Всі засміялися. Бо ще свіжі були сторінки серпневого числа "Літературного ярмарку", де Досвітній в листі до Куліша писав:

"Між іншим, згадана "южно-русская овчарка" так дуже нагадує звичайного українського вовкодава з Херсонщини (теж Юг Росії), що я, право, не знаю, що й думати: Хто ж кого пожер? Чи півден­но-український чабанський вовкодав "южно-руську овчарку , чи "южно-руська", навпаки, пожерла південно-українського вовкодава (Правда, цікава проблема?)".

Хвильовий дістав із полиці розкішно виданий альбом псів (правдоподібно якесь закордонне видання), розгорнув його й почав усім нам демонструвати прерізних, направду чудових і з вигляду розумних псів. Коментарі його були над­звичайно цікаві, глибокі, я сказав би, вникливі у псячу натуру. Вони були на рівні кращого вченого тваринознавця. Він говорив про псів, як про розумних істот, які, поряд з людиною, здібні виконувати дуже складні завдання, дії. І ця просто та­ки дослідницька заглибленість у предмет мене дуже вражала. Я вдивлявся в йо­го постать, у його вигляд зблизька. Смаглявість обличчя була ще виразнішою.

Де-не-де, ледь-ледь прорізалися зморшки. Рухливі брови й глибоко всаджені розумні, вникливі карі очі. Говорив він швидко, ніби нервово. Сміявся щиро, по-хлоп'ячому. Праве плече ледь-ледь підсмикував, особливо, коли починав щось розповідати. Пальцем часто торкався носа, ніби там йому щось свербіло.

Наш равт підходив до кінця. Дехто вже пішов. Я зупинив свою увагу на ок­ремій шафі з книжками. Почав переглядати. Раптом коло мене зупинився Хви­льовий і каже:

16»

483

Григорій Костюк

M. Иіулиисьш

— То збірка випадкових книжок. Без усякої системи. Але скажіть, що там у Києві? Яким вітром дме?

Видно, Київ його тривожив і він хотів щось від мене довідатися. Я ж на таке несподіване питання якось збентежено тільки відповів:

• Мої київські студентські обрії занадто були обмежені. Навряд чи я можу щось вам нового і цікавого розповісти.

• А все ж таки, ви людей там знали, чули, бачили. Ну, наприклад, що собі думає зараз Яків Савченко зі своїм товариством. Ви ж знали його?

• 1а знав. Був навіть знайомий з ним, з Терещенком. Але не мав з ними яко­гось близького контакту ...

Я починаю сміливішати й мені вже хочеться сказати деякі свої спостережен­ня, які я мав у Києві. І я продовжую:

• Проте, так, як мені видавалося в останній рік, Азіятськии апокаліпсис для Савченка та його друзів уже перейдений етап.

• Я теж так думаю, — перебиває хапливо мене Хвильовий.

• Також мені здається, — продовжую далі, — що вусппівська догматика його дратує. Виглядало, що він з Терещенком і Загулом час від часу виривають­ся поза усталену офіційну лінію ВУСППу, свідомо відштовхуються від неї.

• Ви маєте рацію, — кидає знову Хвильовий. — Я думаю, що вони рано чи пізно прийдуть до нас. А втім — час покаже.

Раптом, несподівано Хвильовий міняє тему:

• Ви вчилися в Зерова? —Так.

• Ви залишаєтесь у Харкові?

• Пробую, але не знаю...

• Добре. Все буде гаразд, — підбадьорливо мовив Хвильовий.

Хтось прийшов прощатись. Я теж поспішав, бо мої холодногорські друзі десь уже зникли.

Це була моя перша участь у ширшому товаристві майбутніх пролітфронтівців і перша моя зустріч із Хвильовим.