Зінаїда тулуб

(1890 — 1964)

Ридаю, Молю, ридаючи, пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово...

Тарас Шевченко

В степу безкраїм за Уралом серед чужих людей, з якими згодом зріднилася, як і Шевченко в роки солдатчини, Зінаїда Тулуб, не раз зринали в її пам'яті рядки з Неофітів ": "Не дай в неволі пропадати // Аетучі літа марне тратить". Безпідставно репресована, вирвана жорстоко й підступно з творчого життя майже на двадцять років, письменниця в думках "озиралася" на тернисті шля­хи національної історії, чорні хліби якої вигодовували славетних лицарів ук-

раїнського народу.

445

З'їнаїда Тулуб

M. Жултшш,

Серед тих, для кого доля рідного народу була його власною долею, з ким І Зінаїда Тулуб поріднилася і кому віддала найкращі роки творчого горіння, був Петро Конашевич-Сагайдачний. Саме він, гордий і мудрий гетьман українського козацтва, здобув славу Україні в боротьбі проти турецько-татарських нападників. | Саме його образ окрилив Зінаїду Тулуб на витворення панорамної хроніки жита [ України, Запорізької Січі, частково Росії, Польщі та Туреччини в першій чверті | XVII ст. її творча уява, збагачена величезною кількістю історичних свідчень, фактів, переказів, легенд, дум, народних пісень, народила історичний роман "Лю­долови", в якому відтворено, як на чорних хлібах історії виростали, жили новин, f художнім життям образи тих, кому судилося поіменно залишитися в пам яті на­родній, у літописах, історичних хроніках, українських думах, піснях, переказах, | тих, хто ввійшов у вічність безіменно, але зі святим правом на безсмертя в хвилю­ючій історії народу, і тих, кому судилося бути зганьбленими людською пам'яттю за свої злочини, свавільства і підлоти. Історія безжально вершить суд над тими, хто намагався торувати їй негуманні шляхи, гальмувати розвиток суспільного про­гресу, хто злочинно перечив звершенню людських надій-сподівань, зазіхав насво- і боду і незалежність народів, хто гнобив-поневолював свій люд і вершив спустош­ливі набіги на народи сусідні. Людоловами, услід за народом, називала їх Зінаїда Тулуб, талановито вивершуючи галерею реальних і домислених образів людоловів, які намагалися протиставати правді життя, правді історії.

У першу чергу викриттю і засудженню людоловства в різних його проявах і присвятила Зінаїда Тулуб свій роман. В автобіографії "Моє життя" письменниця звернула увагу на те, що в романі поняття "людолови" вона розширила: "Людо­ловами в старовинних актах називалися загони татар, які налітали на українські села і хутори. Убиваючи старих і дітей, вони виводили з собою всіх здорових лю­дей і продавали в Криму на невільницьких ринках. У моєму трактуванні, крім цих татарських грабіжників, людоловами виступають польські магнати, татарські бе­ки, католицькі і православні монастирі, в тому числі і Києво-Печерська лавра, ко­зацька старшина і гетьмани, цехова верхівка, яка висмоктувала усі соки із своїх підмайстрів і т.д., і всі — кому потрібні були робочі руки-раби"'.

Початкова назва твору — "Сагайдачний". Письменниця мала намір напи­сати роман-біографію гетьмана Сагайдачного. У листах до Максима Горького 1931 p. і в листі від 18 травня 1933 р. Тулуб писала про намір створити саме "роман про Сагайдачного". Але в листі від 8 червня 1933 р. вона повідомляла про зміну первісного задуму: ' Якщо взяти одного із моїх героїв, Сагайдачно­го, то вийде, що це роман-біографія, як я його спочатку і задумала; але роман давно виріс із цих рамок і перетворився в роман, де центром є проблема праці на початку 17 століття. І взята ця проблема за порівняль­ним методом: у Польщі, на Україні, в Кримському ханстві і Туреччині (це бу­де ясно в кінці тому). Ось чому подаю я три паралельних сюжети, інакше це було б нездійсненним"².

Певною мірою 3. Тулуб хотіла поєднати в одному романі свої творчі заду­ми 1928—1929 pp., тому вона подала заявки до видавництва про два романи: один із життя металургійного заводу і другий — історичний, з життя України та Криму на початку XVII ст. Як згадувала письменниця в автобіографії, да­тованій березнем 1957 p., перша заявка-анотація сподобалась, і навіть було укладено видавничу угоду. Але трапилося так, що сучасну тему потіснила

п.

и ти

446

Я'Щлинськии

Зінаїда Тулуб

І історія, і в цьому її активно підтримав ІП. І. Тичина, порадивши писати саме І історичний роман і українською мо-I вою. Увага 3. Тулуб до історичної те-! Матики була не випадковою і, га-I даємо, П. Іичина також не випадково радив їй писати історичний роман. j Цілком можливо, що він був ознайом­лений з п кіносценаріями "Гайдама­ки", "Сагайдачний". До речі, 3. Ту­луб у 20-х pp. багато працювала і в царині кінодраматургії, написала, хоча й деякі не завершила, сценарії "Банди-Іти", "До великої мети", "Барометр підвів", "Іоанн Вюртенберзький" то­що.

І Звернення письменниці до вира­ ження історичної тематики в епічній формі випливало з її ранніх творчих зацікавлень. У часи літературної мо­ лодості вона захоплювалася переваж - |но пейзажною літературною лірикою. В 1910 р. молода поетеса переклала Зінаїда Тулуб. 1909 р.

російською мовою першу космого­нічну пісню давньоісландського епосу "Старша Едда" під назвою "Voluspo", що була надрукована окремою книжечкою і здобула прихильну критику. Зго­дом вона написала російською мовою поему "Саломея" (1914 p.), яку пози­тивно оцінив І. Бунін. Ця поема мала євангельський сюжет під впливом од­нойменної драми О. Уайльда і зацікавила, як свідчила письменниця в ав­тобіографії, М. Горького. Згодом 3. Тулуб створила поему "Піфагорійці" (1917 р.) та віршовану п'єсу "Ілля Муромець". На жаль, жоден із тих трьох творів не було надруковано і, за свідченням їхнього автора, всі вони втрачені.

Ясна річ, що така постійна творча зацікавленість історико-міфологічними сю­жетами та їх поетичною трасформацією з метою вираження тогочасних суспіль­них настроїв і духовних напруг певною мірою пояснювалася великим впливом на молоду поетесу класичних надбань світової культури, а безпосереднім поштов­хом до історичної тематики була стаття "Інсценізація історії культури" М. Горь­кого, який, як згадував А. Кримський, ще 1916 р. звернувся до українських письменників з пропозицією "розпочати випуск спеціальної книги з історії Ук­раїни, яка буде своєрідною енциклопедією. Російський народ і всі народи Росії треба ознайомити в популярній формі з минулим українського народу"³.

Зінаїда Тулуб з особливою старанністю історика і високохудожньою май­стерністю письменника виконувала це побажання-пропозицію Горького. У першому із двох листів 1931 р. вона писала Горькому: "Для свого "Сагайдач­ного" я перерила всі архіви і "судові акти", всі закони, постанови сейму, це­хові книги, юридичні джерела і мемуари. Зібрала чудовий матеріал з класової боротьби в самій Січі, в Києві (між магістратом і цехами), в надрах самих

447

Зінаїда Тулуб

M. ЖулииаиЛ

М.Жу.

ЗІНАЇДА ТїіЛУБ

^{\юдолов}

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН

«молодий більшовик>>

цехів; матеріали з історії закріпачення селян, з форм землеволодіння у козаків і кримських татарів. Одних виписок у мене понад 2000 сторінок, а прочитано більше 32 000 сторінок"⁴.

Взимку 1934—1935 pp. з'явився перший том роману "Людолови" ук- j раїнською та російською мовами. Протягом 1936 р. він друкувався в журналах "Радянська література", "Советская литература" і "Штурм", одночасно пись­менниця працювала над другим томом. М. Горький рекомендував роман "Совет­скому писателю", водночас піклуючись про видання твору на Україні. Навіть більше, письменник — хворий, у ліжку, — читав рукопис роману і 24 червня 1933 р. надіслав 3. Тулуб листа-рецензію, в якому відзначив як досяг­нення романістки художні портрети козацької старшини і польських феодалів, майстерне зображення татарського нашестя і погрому польською шляхтою під проводом Потоцького хутора Балики, наголосив, що зміст роману видався йому дуже солідним, історично цікавим і повчальним для нашої молоді"⁵.

"Людолови" зразу ж після опублікування викликали хвилю критичних ви­ступів і широке зацікавлення всесоюзного читача. То був перший роман в ук­раїнській радянській історичній прозі, в якому органічно поєднувалася епічна масштабність охоплення історичних явищ і подій з глибоким психологізмом зображення художніх характерів, з тонким, вразливо-емоційним осягненням свідомості й почуттів історичної людини. "Людолови" можна вважати своє­рідною художньою школою суспільствознавства, особливо необхідною для то­гочасної української радянської історико-художньої романістики, нерідко по­значеної впливами вульгарної соціології в оцінці історичних подій і постатей. 3. Тулуб специфічними, образними засобами "озирнулася" в минуле і відтво-

448

|М,Ж).шнськиіі

Зінаїда Тулуб

рила головні, визначальні тенденції суспільного розвитку початку XVII ст. в його соціально-політичних, духовних і релігійно-моральних аспектах. Сюжетна основа твору компонувалася й зосереджувалася навколо подій, без-і перечно, важливих в історії українського народу. Це — виникнення Київського і братства (1615 p.), похід запорожців на Крим і взяття Кафи (1616 p.), заснуван­ня друкарні в Києво-Печерській лаврі (1616 p.), укладення Вільшанської угоди (1617 p.), невдалий похід польського королевича Владислава на Москву за J російською короною (1617 p.), висвячення патріархом Феофаном митрополита і єпископів для православної церкви України та Білорусії (1620 p.), посольство Запорізького Війська до російського уряду з проханням приєднатися до Росії (1620 p.), поразка польської армії на Цецорських полях, Хотинська битва (1620—1621 pp.) і смерть гетьмана Петра Сагайдачного (1622 p.).

Роман, як бачимо, охопив події 1615—1622 pp., навколо яких вдумливо та органічно нарощувалися вигадані, але зумовлені складною логікою історичних подій долі багатьох героїв різних націй і соціальних верств. Спершу Зінаїда Ту-| луб створила соціально-психологічну атмосферу цього періоду, з незначних, на перший погляд, буденних, звичайних епізодів ліпила яскраву мозаїку суперечно­стей на різних щаблях соціальної анархії.

На жаль, письменниця свідомо соціологізувала аналіз тогочасної дійсності, ставила вульгаризовані наголоси на класовому розмежуванні України, приглу­шувала роль національних ідей і виступала з позицій дещо відстороненого від подій літописця. Особливо різких, соціально означених виявів набули національ-но-релігійні та класово-станові розмежування.

Різні верстви населення кількох країн, майже всі суспільні прошарки тієї доби представлені зримо в цьому романі. Ремісники, міщани, посполиті, козаки, січова старшина, духівництво, шляхта глибоко індивідуалізованими характерами, які діяли у різноманітних життєвих ситуаціях, передавали внутрішню, людську озна­ченість складних соціально-політичних, релігійно-моральних і духовних проблем. Із чіткими, далекоглядними планами і за продуманою, приховано-обережною системою діяли єзуїти, насаджуючи католицизм,— це переконливо відтворено в ситуації з окатоличенням Михайлика — сина православної багатійки Галшки Гу-левичівни. Це також одна з форм людиноловства, бо вона розвивалася в тому са­мому руслі поневолення українського народу, в якому діяли польські магнати. Звідси тягнуться логічні нитки дальшого розвитку сюжету, який загалом відпо­відає логіці історично реальних подій.

Сагайдачний, втративши булаву гетьмана Запорожської Січі, повернувся до Києва. Потрапивши на цехову учту, яку влаштував новий майстер з нагоди його прийняття до цеху, Сагайдачний зачитав петицію королю Зигмундові III від львівського міщанства і ремісників із проханням забезпечити рівноправні воль-ності з народом польським, пропонував київським ремісникам об'єднатися в братство. Він казав про необхідність організації шкіл, вивчення правових наук, заснування українських друкарень, закликав до згуртування у боротьбі проти шляхти, уніатських монастирів, магістрату.

Історичний факт організації Київського братства під уважним зором вдумли­вого історика, яким себе повноправно вважала 3. Тулуб, виріс до глибоких ху­дожніх узагальнень, щоправда, з надмірним акцентом на непримиренних класо­вих суперечностях в ремісничих цехах і в самому братстві. До Київського брат-

Зінаїда Тулуб

M. Жулишчаі І

ства вступило багато міщан, православної шляхти, духівництва і, головне, сам Сагайдачний з усім козацьким військом. Безперечно, братство відіграло прогре- І сивну роль у соціальній та національно-визвольній боротьбі українського народу І проти польсько-шляхетської та католицької експансії.

У "Людоловах" з властивою для їх автора і тогочасної історичної прози послідовністю в соціальному, класовому аналізі всіх явищ і фактів тогочасної дійсності окреслювалося розмежування в середині цехів і в братстві. Але особли­во чітко цей класовий антагонізм прослідковувався в цехах.

Гостре соціальне розмежування характеризувало й життя Запорозької Січі, Після успішного походу на Кафу козацька голота обурилася тим, що старшина ! взяла собі левову частку здобутого "козацького хліба". Курінний отаман Боро-1 давка, який разом із Барабашем згодом відіграє головну роль у позбавленні Са- і гайдачного гетьманської булави та буде обраний гетьманом, підтримав козацьку І бідноту. Проти нього виступили старшини Бурдило, Танцюра, Свиридович — ті, хто наживався на походах, нещадно гнобив голоту, змушуючи її будувати ку- | рені, ставити хати, обробляти поля, ловити рибу для них на своїх чайках.

Хоча на Січі не було ні повної рівності, ні повної волі, — покріпачене поспільство, голодні підмайстри, безземельні шляхтичі та монастирські хлопи знали, що між тим,-що було по волостях і містах, і січовим життям була величез- | на різниця. На Січі кожен почував себе людиною. "На папері Січ підкорялася Польщі, була частиною Речі Посполитої, а насправді Запорожжя жило своєю державою. Керувала нею старшина і, замість писаних статутів, мали вони свій неписаний звичай із жорстокими карами в дусі свого часу. І хоч голота й тут ча­сом голодувала, але дихала вона вільніше після панського фільварку, після за­душливих брудних майстерень, після сурових монастирських келій".

3. Тулуб дала різку соціологічну характеристику основоположних засад політико-державного самоврядування на Січі, принципів господарювання, тор­гівлі, зовнішніх відносин, особливо складних стосунків із короною. Письменни­ця наголошувала, що за часів Сагайдачного кількість козаків мало не подесяте­рилася, їхній військовий гарт зміцнювався в успішних походах на турецькі й та­тарські береги, що гетьман спирався на старшину, але про око залишався вірним підданцем короля, вміло загравав із козацькою сіромою, хоча своєю дипломатією й викликав досить часті підозри та обурення, які неодноразово приводили до втрати ним гетьманської булави.

У романі з поглибленим психологічним проясненням руху характерів у сю­жеті розкрито, як Сагайдачний протягом тривалого часу вів компромісну політику щодо шляхетської Польщі, демонстрував силу Запорізького Війська, обстоюючи певною мірою свою незалежність. І водночас разом із магнатами обмежував козацький реєстр, вирушав у завойовницькі походи польської шляхти, разом із частиною козаків узяв участь у поході на Москву королевича Владислава, який претендував на російський престол. Коли ж 1621 р. молодий, честолюбний турецький султан Осман II з величезною армією, яка нараховувала приблизно 150 тисяч турків і кілька десятків тисяч татар, вирушив на підкорення Польщі й України, Сагайдачний зрозумів, що знесилена московським і молдавським походами польська армія не зможе в цей скрутний час обійтися без допомоги Січі. І тому вирішив зіграти на по­чуттях козаків, православного духівництва, виступаючи виразником їхніх на-

450

• Щлинський Зінаїда Тулуб

[строїв, і поставив перед королівським послом низку вимог, що відповідали ^інтересам реєстровиків, старшини, Київського братства, ремісників право-іславної церкви.

Психологічно переконливо описано в романі сумніви й розчарування хворого гетьмана, обнадіяного щедрими обіцянками короля. Поранений під Хотином, він довго нездужав і чекав королівського універсалу. Та у відповідь на свій лист, одісланий до короля, одержав булаву, щирозлотий конак, золотий ланцюжок, гроші для старшини і гетьмана, королівську грамоту. Не було зате королівського указу про реєстр, про заборону унії, про затвердження православних єпископів, про оборону від "безбожних насильств, напастей і тяжестей" з боку польських магнатів і старост... У нашому літературознавстві вже зверталась увага на те, що 3. Тулуб свідо-I ио відійшла від фактів історії щодо листів Сагайдачного до короля і королівської [ грамоти, зокрема свідомо перенесла королівську грамоту в останню картину ро­ману, правомірно вважаючи, що це хронологічне зміщення подій дає можливість іти логіку майбутнього розвитку відносин козацтва з короною. Письмен­ниця прагнула до такого ідейно-художнього наслідку, який передав би історичну ' ситуцію, виражену в настроях і сподіваннях найширщих мас. Вже під Хотином було 40 тисяч козаків, тоді як поляків близько 35 тисяч і 700 донських козаків, Ісаме козаки відіграли вирішальну роль у грандіозній битві, яка розвіяла міф про непереможність Османської імперії та уславила талант Сагайдачного як одного з найвидатніших тогочасних полководців Європи.

Загалом образ гетьмана Конашевича-Сагайдачного як видатного полководця та історичного діяча України відтворено 3. Тулуб досить переконливо. Він у ро­мані не ідеалізувався, а навпаки, постійно ускладнювався, психологічно поглиб­лювався, оскільки письменниця обстоювала саме таку концепцію характеру, яка найповніше відповідала і свідченням сучасників, і реальному розгортанню того­часних історичних подій.

Певна річ, що з позицій сьогоднішнього дня не все в романі можна вважати досконалим і переконливим. Уже зверталася увага, що не відповідало повністю історичній правді зображення походів запорозьких козаків до Криму, особливо посилений у цих епізодах мотив людоловства, який ставив "знак рівності" між людоловськими нападами татар на Україну і походами козаків до Криму, на Ка-фу і в Туреччину, применшуючи благородну місію визволення невільників і пе­ребільшуючи жорстокість у здобуванні "хліба козацького". Не переконувало і не відповідало історичній правді трактування ролі кобзарів, які в переважній своїй більшості були виразниками народних прагнень і сподівань, піднімали народ на боротьбу за свободу і незалежність. Викликали сумнів надмірна соціологізація характерів і подій, підкреслена схема класового розмежування, що накладалася на всі стани всіх суспільств — України, Польщі, Туреччини і Росії.

Дивувало читацький загал і не дуже характерне для Зінаїди Тулуб кардиналь­не переосмислення долі історичної постаті, перевтілення в романі Насті Пов-чанської, нареченої Петра Конашевича-Сагайдачного, в дружину султана Осма­на II. І хоча Зінаїда Тулуб свій домисел певною мірою мотивувала хоча б тим, що загалом не порушила історичної та художньої правди, все ж таки подеколи зри­нав сумнів: а чи виправдані ці зміщення реальних подій і ця "повторність" образів в основних виявах своєї історичної ролі?

19*

451

Зінаїда Тулуб

M. тулшиым

Слід пам'ятати, що 3. Тулуб не стільки приваблювала романтична ситуацЯ реальності Насті Лісовської, скільки спонукала потреба описати складний ме­ханізм придворної гри-дипломатії турецького падишаха, розкрити процес все-1 лення в свідомість і почуття молодої дівчини бактерій людиноловства, прихова­них казковим багатством, щоденною пишнотою придворних ритуалів, почуттям безмежної влади і вседозволеності серед людей, засліплених страхом.

Майже три з половиною століття минуло відтоді, як на засніженій площі ста-1 ровинного м. Переяслава зібралася велика рада, на якій волею українського наро- і ду "усі полковники й сотники с товариством, при них будучих, позволилися зос- і тавати под великодержавною єго царського величества рукою, не хотячи юже і больш жадним способом бути подданими королю польскому и давним паном, ані І теж приймати к себі татар... І немалая радость межи народом стала"⁶. Але таї радість виявилася передчасною. Бо спливло небагато часу, як угоди Переяславсь­кої ради були віроломно порушені Москвою і на Україну прийшло нове — мос­ковське рабство. А сподівалися ж наші предки, що в Переяславі вони стояли біля 1 основи рівноправного нашого єднання, що відтоді наші народи житимуть у дружбі, в мирі, за гуманістичними принципами взаємодопомоги. Мимоволі згаду­ються "Слово о полку Ігоревім ", "Повість временних літ..." та інші літописання, пронизані патріотичною ідеєю величі, єдності й незалежності Руської землі. Зга­дується усна народна творчість, невичерпні скарби українського народнопісенно­го та образотворчого фольклору, які возвеличують справжніх та уявних борців за свободу і незалежність рідної землі, які виражають найзаповітніші прагнення та сподівання українського народу до мирного добросусідського життя з ближніми і дальніми слов янськими і неслов'янськими народами.

З цих глибин реальної правди історії брали та беруть художники матеріали для "оживлення" в художніх образах далеких сторінок нашої історії. У своєму романі "Людолови" Зінаїда Тулуб змогла розкрити складну соціально-політичну і релігійну ситуацію в Україні першої чверті XVII ст. її твір перейнятий ідеями дружби народів, волелюбності й ненависті до будь-яких форм гноблення, свавільства, приниження людини, людоловства. Вона обстоювала ідеал вільної людини, виповнила роман щирою любов'ю до рідного краю, непримиренністю до всього, що принижувало й нівечило людину, захоплювалася мужністю і лицарст­вом борців за свободу, зі щемливою ніжністю схилялася перед вічною радістю і красою материнства. Благородним утвердженням ідей братерства і дружби на­родів, глибоко народним, із психологічно виразним тлумаченням складних соціальних і політичних проблем, високохудожнім зображенням характерів і подій роман "Людолови" здобув широке читацьке визнання і є одним із високих, надбань української історичної романістики.

В основу іншого роману Зінаїди Тулуб, "В степу безкраїм за Уралом", покла­дено перший період Шевченкового заслання: драматичний життєпис геніально­го поета охопив неповних три роки — від 9 червня 1847 р. до 23 квітня 1850 р. Здавалося б, де було письменниці набрати фактів і подій із цієї загалом сірої, од­номанітної, з виснажливою муштрою, приниженнями людської гідності та без­просвітними казарменними вечорами солдатчини для такого великого обсягом роману?

Що ж, інтенсивне духовне життя Тараса Шевченка, різкі перепади нас­троїв — від непереборного гострого відчаю до миттєвих спалахів сподівань на

452

Я.Жулинський Зінаїда Тулуб

д опомогу друзів, таємне віршування з переписуванням у захалявні книжечки ста-|рих і записами нових поезій, епізодичні малюнки з натури, поодинокі розваги на зразок полювання на вовків і відвідування казахських аулів — усе це, безпереч-

, витворювало значимий простір для авторської фантазії, хоча водночас і ско-

о уяву. Адже все, що якоюсь мірою скрашувало страдницьке життя поета і

драматизувало, ускладнювало і без того гірку долю, висвітлено в спогадах

г тих, хто жив поруч, спілкувався чи листувався з ним, у поезіях і листах самого

| Шевченка, в його повісті "Близнецы".

Зінаїда Тулуб, уважна до біографічних фактів, описала ці три роки заслання з необхідною історичною правдивістю та об'єктивністю, але водночас дала волю [ фантазії, домислювала, витворювала на основі окремих згадок, несуттєвих, на перший погляд, фактів, непрояснених місць нові сюжетні лінії та епізоди. І все це на локальному часовому матеріалі — для концентрації на головному, для ґрунтов­ного художнього розроблення історичних подій з метою досягнення глибини і філософських узагальнень. 3. Тулуб зуміла створити оригінальний твір у жанро­вому варіанті історичної прози — в художньо-документальному його різновиді, а в прозовій шевченкіані, якщо пам'ятати про час його появи, явище й новаторське. На думку автора першого і поки що одного літературно-критичного нарису, при­свяченого життю і творчості Зінаїди Тулуб, літературознавця й історичного ро­маніста М. Сиротюка, "це — своєрідний і сміливий експеримент органічного поєднання в біографічному сюжеті реальних фактів з поетичною фантазією "⁷.

Зважитися на такий експеримент 3. Тулуб було нелегко. Чи це тому, що їй бракувало літературного досвіду, майстерності, чи постать Шевченка відляку­вала своєю величчю і трагічністю долі, а тому зобов'язувала до високої відповідальності, стримувала лет авторської уяви? Ні, досвід у письменниці був і, до речі, повчальний — він дозволяв братися сміливо за цю відповідаль­ну тему. Не вистачало необхідних матеріалів, передусім біографічних, періоду заслання, хоча доля самої Тулуб склалася так, що їй довелося багато літ жити втому краю, де відбував тяжке покарання Шевченко. І тут час уже розповісти про автора роману "В степу безкраїм за Уралом", про її життєву долю, поясни­ти, чому вона взялася за художнє відображення першого періоду заслання ве­ликого Кобзаря.

Зінаїда Павлівна Тулуб народилася 16 (28) листопада .1890 р. в Києві. Ди­тинство її минуло в м. Брацлаві Подільської губернії (1893—1895 pp.) і в Таган­розі, куди батька переводили по службі. У 1904 р. родина Тулубів повернулася до Києва, де майбутня письменниця здобула освіту — спершу в Київській жіночій гімназії, потім — на слов'янсько-російському відділенні історико-філо­логічного факультету вищих жіночих курсів. її перші творчі спроби сягали дитя­чих літ. Кілька віршів та близько двох десятків казочок вона скомпонувала ще в Таганрозі під впливом дитячих вражень, перших прочитаних книжок і заохочень батька, який сам писав досить популярні на той час вірші російською мовою. До речі, мати також виступала з оповіданнями в періодичній пресі, дядько Олек­сандр Олександрович склав "Словник псевдонімів українських письменників". Узагалі, родина Тулубів мала широкі літературні зв'язки і все це, ясна річ, не мог­ло не вплинути на 3. Тулуб. Вона цікавилася своїм генеалогічним деревом, пи­шалася предками, які приїхали на Україну з Криму та були прийняті до Війська Запорізького. "Як би там не було, — згадувала Зінаїда Тулуб у мемуарах "Моє

453

-Зінаїда Тулуб

M. Жулинсыай

життя", — але в кінці XVI — на початку XVII століть Тулуби були вже коз, ками і вважалися козацькою старшиною. Зустрічалися мені в документах імена полковника Андрія Тулуба та іншого Тулуба, писаря Війська Запорозького".

Козацьке походження роду Тулубів і участь діда Олександра Даниловича Тулуба в Кирило-Мефодіївському товаристві, якому вона і присвятила свій ро­ман, відіграли певну роль у тематично-проблемному зорієнтуваині її творчості, а саме — у написанні двох найвизначніших творів — романів "Людолови і "В степу безкраїм за Уралом".

Та спочатку — під час навчання в гімназії та особливо на курсах — 3. Тулуб | писала тільки російською мовою переважно ліричні та пейзажні мініатюри, вірші-присвяти Кольцову, Гоголю, Л. Толстому, Буніну. Літературний дебют мо­лодої поетеси відбувся 18 квітня 1910 р. на сторінках газети "Киевские вести" опублікуванням "Песни Неяды". Відтоді вона друкувала свої вірші переважно в журналах "Киевская мысль", "Вестник Европы", "Русское богатство", "Совре­менный мир", "Одесский листок", "Педагогический листок", "Южная Россия", "Путь" та ін.

"Систематично писати вірші я стала з 1907 року і писала до 1919 року, хо- | ча вже у 1915 р. мене серйозно потягнуло на прозу, — пригадувала згодом 3. Тулуб. — Після 1920 року я за все своє життя ледве чи написала десяток віршів...'.

Далеко не все написане поетесою збереглося — частина загинула в роки гро­мадянської війни, частина — влітку 1937 р. Після повернення до Києва 1956 p., вже на схилі віку, 3. Тулуб замірилася підготувати свою першу поетичну книжку Стихи моей молодости" і зібрала заледве половину написаних нею віршів. Збірка поезій так і не побачила світу, бо поетичний доробок Зінаїди Тулуб досить скром­ний і за кількістю написаного (із майже двохсот віршованих творів переважна більшість не була опублікована і не збереглася), і за рівнем ідейно-естетичних уза­гальнень. Це, як уже зазначалося, передусім пейзажна і любовна лірика в формі сонета, романсу, інтимного послання, яка не була позбавлена щирого світовідчут­тя, пластичності та образно-зображувальної виразності. Щоправда, лірика моло­дої поетеси не відзначалася соціальною заглибленістю, була відсторонена від то­гочасних суспільно-політичних проблем і конфліктів. Інша справа — її прозові твори, передусім повість "На перепутье", опублікована в журналі "Вестник Евро­пы" за серпень 1916 р. Цей пацифістський, з автобіографічними елементами твір був полемічно спрямований проти шовіністичної літератури, яка заполонила газе­ти і журнали в роки імперіалістичної війни. Тут уже відчувалася схильність пись­менниці до психологічного аналізу, зокрема в створенні головних образів, найпер­ше — Каті Кострициної, слухачки консерваторії та вищих жіночих курсів.

У перші ж роки радянської влади Зінаїда Тулуб активно прилучилася до гро­мадського і творчого життя. Залишила університет, де готувалася до професу­ри, й пішла до Червоної армії (1919 p.). Керувала лекторською секцією спершу в політуправлінні Київського військового округу, пізніше — в Одеському гу­бернському військкоматі, літературним відділом Всеукраїнського фотокіно-управління, викладала російську та українську літератури в індустріальному інституті, виступала з лекціями-бесідами в театрах перед спектаклями. З 1926 р. — на літературній роботі. Особливо багато 3. Тулуб зробила для попу­ляризації творів українських письменників у Росії. В її перекладі вийшли в

454

р.Жулинський

Зінаїда Тулуб

■Москві роман Я. Качури "Чад", оповідання Ю. Яновського, повість "Зустріч" доповідання Г. Епіка, роман "Крила" Ю. Кузьмича, новели Г. Косинки, вона ■редагувала переклади творів Марка Вовчка і В. Стефаника, працювала над пе-Ірешдом повістей М. Коцюбинського. Водночас молоду письменницю ціка-Імла власна творчість, вона прагнула "стать творческой силой, приложить к де­шевой знания, стать полезной своей обновлённой революцией Отчизне"⁸.

Та на долю 3. Тулуб випала майже двадцятирічна вимушена творча перерва, І що почалася 4 липня 1937 р. несподіваним арештом у зв'язку зі сфабрикованим | звинуваченням в активній участі у "контреволюційній організації "Виборчий [центр", який здійснював підривну роботу перед наступними виборами до Рад"⁹. [Засуджена до тюремного ув'язнення на 10 років — з поразкою в політичних пра-вах і конфіскацією всього належного їй майна, — письменниця відбувала весь | визначений термін у в'язницях Ярославля й Колими. З 1947 p., з огляду на | інвалідність та відбуття строку покарання, її вислали до с. Узин-Агач Джам-| бульського району Алмаатинської області (Казахстан), де вона працювала [завідувачкою шкільної бібліотеки, рахівницею Заготзерна , секретаркою-дру-| карною райсільгоспвідділу, бібліотекаркою районної бібліотеки... Хвороба, заван­таженість на роботі, відсутність наукових матеріалів — усе це, звісна річ, усклад­нювало творчу працю. Та 3. Тулуб намагалася працювати — писала казку-повість "Чарівний клубочок, або Таємниця загибелі двійок", яку надіслала до Киева П. Тичині з надією на опублікування, розпочала роботу над кіносценарієм "Кобзар і акин" про перебування Шевченка в Кос-Аралі в 1847—1850 pp.

Однак переслідування й репресивні акції щодо письменниці тривали. 16 травня 1950 р. їй оголосили ще один вирок — Особливої наради при міністрі державної безпеки СРСР: "...За належність до антирадянської есе-ро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської PCP"¹⁰. Власне, то була друга тяжка покара за тим самим безпід­ставним обвинуваченням...

Не може не вражати потяг Зінаїди Тулуб до улюбленої праці, прагнення й за тяжких умов заслання, спричиненої ним та ув'язненням хвороби, зібрати ма­теріали про Казахстан, про Шевченка, хоч успіхи її були занадто скромними, щоби почати роботу над великим твором. "Про Шевченка знайшла лише дві-три популярні брошури, силу старих газет та окремі розділи дисертації Марієтти Щагінян. З таким багажем братися за велике полотно не дозволяла совість. Я шукала далі, мріючи знайти щось нове про Шевченка і його перебування в тих місцях"¹¹, — розповідала згодом письменниця.

З великим інтересом вона спостерігала і вивчала нове для неї життя казахсь­кого народу, захоплювалася природою цього краю, звичаями, піснями, музикою, легендами, обрядами казахів, намагалася уявити, як жив тут, у цьому краї та се­ред цих людей, її геніальний земляк.

"Чарувала мене й розкішна природа Заілійського Ала-Тау, і все, що давно примелькалося тамтешнім жителям, але так вражало приїжджих: від сніжно-білих серпанків одружених жінок до тюбетеєчок із жмутком пугачевого пір'я у чорнооких дівчат, від пихливих верблюдів до маленьких сірих осликів з чорним хрестом на спині. Я жадібно вивчала історію Казахстану, його природу, вбрання та звичаї, слухала пісні й музику, читала казки та легенди, блукала базарами, одвідувала народні гуляння, весілля.

455

Зінаіда Тулуб

M. Жулиисыя і

І від цього народжувалася спрага писати"¹².

А тут іще випадок у зиму 1947—1948 pp. під час виборів до Верховної рада СРСР. На агітпункті 3. Тулуб познайомилася зі старим казахом, який сказав, І "що коли він був "бала", тобто хлопчиком, він бачив в Орську аскера (солдата) І з України, якого звали Тарасом.

— Він був акином (тобто поетом-співцем) і кобзарем, той аскер, — додав » старий"¹³.

Старий казах Ісхаков розповів кілька епізодів, які мали безпосередній | стосунок до життєвої долі солдата Шевченка. І хто знає, можливо, саме ці спо­гади спонукали 3. Тулуб ними й почати свій другий історичний роман, у яком) казахська сюжетна лінія майже повністю вигадана, нафантазована, уявлена, а шевченківська хоча й органічно переплітається з нею, але документально вивіре­на, всебічно виважена, продумана. Цей твір можна було б жанрово означити ■ історичним романом-хронікою, оскільки всі події і факти життя Шевченка пер­шого періоду заслання чітко означені за часом і місцем перебігу. Хронологічна точність і послідовність у висвітленні біографії Шевченка досягалася Зінаїдою \ Тулуб нелегко. "Живучи в селі, — з сумом писала вона в листі 31 березня \ 1950 p., — дати повноцінну роботу я не можу і з болем бачу, що минають ос­танні роки життя (мені 60 років) і що тут я не можу дати Батьківщині те, що і могла б в інших умовах — дві-три напористі, міцні і захоплюючі книжки. Навіть порівняно маленька, розпочата тут повість про перебування Тараса Шевченка в Казахстані лежить у мене мертвим вантажем, бо тут я не можу дістати навіть та­кого мінімуму матеріалів, як видане листування Шевченка і документи офіційно- : го жандармського характеру про життя його в тюрмі та в солдатчині..."¹⁴.

Інша річ — казахська сюжетна лінія, яка з'явилася внаслідок скупої розповіді [ Ісхакова про аскера Тараса і на основі детального вивчення життя казахського народу. Це, зокрема, згадка про те, що Шевченко намалював портрет доньки бая Кульжан і подарував закоханому в неї казашку чабанові; що цей чабан виро­стив чудових скакунів, які мали виступити на кінних змаганнях, і що Шевченко допоміг чабанові продати шкурки чорно-бурих лисиць, аби той зміг заплатити за право взяти участь у змаганні.

Ці бувальщини розлого розгорнуто в романі, навіть ім'я Кульжан збережено; любовно і детально виписано легенди, звичаї, обряди, побут казахів. З особливою майстерністю зображено природу краю, степові й морські пейзажі. З високою відповідальністю поставилася романістка до відтворення мовно-культурного ко­лориту історичної доби та місця дій, залучаючи до мовного самовираження героїв, до створення національно виразних характерів лексичні, фразеологічні, ідіома­тичні вирази і стилістичні елементи з багатьох мов, особливо з української та ка­захської. Вражають любовно зображені змагання акинів, сцена зустрічі Шевчен­ка з казахським акином Абдрахманом, весілля Шаукен, великий той, байга, сва­тання та весілля Кульжан, полювання на вовків тощо. Всюди почувається впевне­на рука майстра, який добре знає життя і побут казахського народу, розуміє його культуру, звичаї, відчуває духовну спорідненість автора роману з народом, який свого часу пригрів вигнанця з України. Працюючи над твором, — згадувала ав­торка, — яз теплотою й пошаною згадувала чудовий казахський народ, з яким мала змогу добре познайомитися. Цим романом хотіла я внести свою маленьку ча­стку в велику справу дружби наших народів"¹⁵.

456

улинський

Зінаїда Тулуб

Безпосередньо над романом Зінаїда Тулуб почала працювати після поверней-Йядо Києва (1956 p.). Протягом 1959—1962 pp. вона опанувала, за її словами, цей неосяжно-великий, часто повний протиріч матеріал" про Шевченка, написа­ла кілька варіантів твору. У скороченому варіанті під назвою "За бортом" він був (опублікований у журналі "Прапор" 1962 p., a через два роки вийшов окремою книгою, заголовком до якої став Шевченків рядок "В степу безкраїм за Уралом". і Роман Зінаїди Тулуб — одне із найвизначніших явищ художньої шев­ченкіани. До і після появи роману "В степу безкраїм за Уралом" з творами про Шевченка виступили Г. Хоткевич (роман "Тарас Шевченко"), С. Васильченко (Широкий шлях"), П. Тичина (поема "Шевченко і Чернишевський"), А. Ма­лишко (поетичний цикл "Зоре моя вечірняя"), О. Іваненко (повість "Тарасові !^ шляхи"), П. Вадецький (повість "Повернення"), О. Ільченко (повість "Петер­бурзька осінь"), П. Жур (дослідницька хроніка "Дума про огонь"), Вас. Шев­чук (романи "Син волі" і "Терновий світ"), Л. Смілянський (пдвість "Поетова молодість"), М. Рубашов ("Багряні тіні"), В. Дарда ("Його кохана"), К' Щербак (п'єса "Стіна") та ін.

Та роман "В степу безкраїм за Уралом" і досі користується широкою попу­лярністю завдяки високохудожньому зображенню складної та величної постаті геніального поста, мислителя, художника, гуманіста. Треба наголосити, що 3. Тулуб захопила в орбіту художнього дослідження чи не найскладніший період його життя. Тяжка, принизлива солдатчина у Богом забутому краї, далеко від рідної України, без друзів і підтримки, заборона писати й малювати, бездушна муштра — нее це трагічно потрясло вразливу вдачу Шевченка. Але як показала письменниця, поет не спускав рук: "Він жив подвійним життям. Одне було у всіх В на очах: на плацу, в смердючій і гамірливій казармі, на солдатській "словесності". Але було у нього ще інше, таємне й глибоке життя, про яке могли здогадуватися лише рідні, друзі. А сторонні і не підозрювали, що в душі його бринять нечутні пісні, сплітаються рими, народжуються образи, нагромаджуються спостережен­ня. Навіть на плацу під сухий і заглушливий тріск барабанів народжувалися в ньому іронічні рядки в ритм цим клятим барабанам"¹⁶.

У міру своїх творчих можливостей Зінаїда Тулуб заглиблювалась у психо­логію творчості митця і здобувалася на значний ідейно-емоційний ефект зобра­ження душевних настроїв і переживань поета і художника. Особливо вдало відтворила вона історію ескізу "Розп'яття", змалювання казахського хлопчика Рахіма, епізод із яким послужив своєрідною сюжетною ілюстрацією появи Шев-ченкових малюнків "Казахський хлопчик розпалює грубку", "Казахський хлоп­чик дрімає біля грубки", "Байгуші" та ін.

Не всі епізоди, пов'язані з психологією творчості, передусім із сюжетним опа­нуванням балади "Чума", поеми "Варнак", віршів "Прощай, убогий Кос-Арале", "Самому чудно" та інших, письменниця зуміла психологічно обґрунтувати, але слід пам ятати, що найскладніша сфера людського духу, якою є психологія твор­чості, для письменників-біографів є найвищим порогом, переступити через який щастить небагатьом. Та 3. Тулуб розуміла і складність такого завдання, і добре усвідомлювала, що Шевченко ніколи не почував себе повністю вільним, змуше­ний був повсякчас приховувати свою творчу працю, здебільшого робив начерки, чернетки віршів у надії згодом — після визволення — їх доопрацювати. Чи не тому вона нерідко переказувала-переповідала те, що робив чи думав Шевченко,

457

Зінаїда Тулуб M. Жулинсыш

— ■—■ ■—

.

інформативно викладаючи основні творчі зацікавлення поета, хоча його малярсь- і ка спадщина осмислюється з більш успішною образно-психологічною проник- І ливістю і переконливістю.

3. Тулуб подала образ Шевченка на широкому тлі основних суспільно- І політичних і духовних процесів тогочасної дійсності, розкрила формування його І ідейно-світоглядних орієнтирів.

Цьому сприяло широке залучення до "романного життя Шевченка" його І дружніх стосунків із братами Лазаревськими, політичних суперечок та бесід із І польськими політичними засланцями, спілкування з генералом Ісаєвим, офіцера­ми Бутаковим, Макшеєвим, Герном, писарем Лаврентьєвим, солдатом Кузьми­чем, які співчутливо поставилися до опального поета і намагалися його підтрима­ти, допомогти.

Нелегко давався хворій письменниці цей останній в її житті великий твір. Та протягом останніх восьми років, проведених у Києві до дня смерті — 26 верес­ня 1964 p., Зінаїда Тулуб внесла деякі зміни й доповнення до "Людоловів", зро­била новий, російськомовний варіант цього роману під назвою "Сагайдачный", написала оповідання "Заважалочка—допомагалочка" і мемуари під назвою "Моє життя", обсягом близько 900 сторінок. Усі ці твори, а також повість "Чарівний клубочок", окрім роману "В степу безкраїм за Уралом", поки що не опубліковані.

Високий приклад невгасимого творчого палахкотіння Тараса Шевченка був для Зінаїди Тулуб великою духовною підтримкою, моральною основою в пере­боренні особистої недолі та в утвердженні себе, своєї творчої індивідуальності через художнє осягнення образу Кобзаря.

1991 р.

¹ Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 150, од. зб. 2. — С. 4.

² Архів О. М. Горького. Ф. КГ—нп/а, 23—57/5, од. зб. 32857.

³ Братерство літератур. — К., 1977. — Вип. І. — С. 221.

⁴ Архів О. М. Горького. Ф. Кг—нп/а, 23—57/2, од.зб. 31856.

⁵ Там само. Ф.ПГ-рл, 45—14—2.

⁶ Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 66, 67.

^I Сиротюк М. Зінаїда Тулуб. — К., 1968. — С 164.

⁸ Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 150, од. зб. 85, с 21.

⁹ Див.: ... З порога смерті. Письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І. — К., 1991. — С 427.

¹⁰ Там само.

^II Тулуб Зінаїда. В степу безкраїм за Уралом // Дніпро. — 1964. — № 3. — С 96. ¹² Там само.

" Там само. — С. 97.

¹⁴ Сиротюк М. Зінаїда Тулуб. — С 149, 150.

'⁵ Тулуб Зінаїда. В степу безкраїм за Уралом. — С. 98.

¹⁶ Там само. — С. 123.

458

іЖулинськші

Зінаіда Тулуб

ЛЮДОЛОВИ

(Зливок з роману)

На світанку заснула Настя, але враз прокинувся табір — і знов тупотіння, [вигуки, співи, лайка і розмови розбудили колишню султаншу Стамбула. Настя не розплющувала очей. Боліли заплакані очі. Боліла голова. Нерухомо лежала вона |ва бараницях і не хотіла ані думати, ані говорити. Любка тихенько вислизнула з рамету, і саме тоді заспівали в турецькому таборі муедзини кришталевими лун­кими голосами. І побожно, наче правовірна, повторила за ними Хуррем: 1 — Лла Аллах іль Аллах, Мохаммед регуль Аллах.

А за мить хитнулася завіса намету, і, схрестивши руки на грудях, стала перед ро Любка:

• Господине, там якийсь лікар-франк... Він просить доповісти про себе. Ка-|Же, ніби прийшов в негайній і важливій справі.

• Я не виспалася. Хай прийде згодом, — з зусиллям вимовила Настя.

— Та я сказала, господине... А він настоює... -- Ну, хай ввійде, — байдуже зітхнула Настя.

Все одно... Як краплина туману, повисла вона між небом і землею і не знала, що робити, де подітися.

Лікар Ле-Куртьє, лейб-медик королевича Владислава, церемонно вклонився і торкнувся землі крислатим капелюхом з пишним страусовим пір'ям.

— Milles pardons, princesse*. Я дуже вибачаюся за ранній візит. Мсьє гетьман

т 1 **

важко захворів. 1 я, comme un docteur , мушу поговорити з мадам. Він замовк, зиркнув на Настю, чекаючи запитань, але Настя мовчала.

— А доктор етта — c'est comme un curй, як пан-отьєць, — виправився він, щоб його зрозуміли. — Він багато батшить і багато розумійє про пацієнт. І мов- шить, і говоріть тільки тоді, колі дуже треба. Втшора мсьє гетьман дістав вели­ кий сердешні шок — зворушення. Він був непритомні. Він міг вмірать. А внотші він марів і все кликав до себе мадам. Voila . І теє може його загубити. Треба підтримати кворі. Сказати добре слово. Oh, c'est un grand homme! Un cheva­ lier!**"

Корольєвитш його полюбляв. А тепер... Настя зблідла, напівпідвелася.

— Помер? — суворо спитала вона. Лікар заперечливо тріпнув головою.

• Ні. Але помре, si madame la princesse не пожалійє його. Він вашко кворі. Флегмона, зараження кров. І сертсе погано працюйє. Мі будемо боротіся за життя. Mais sans bonheur — le medicin n'est qu'un soldat sans sabre et armure. Les medicines — selв ne vaut rien quelquesfois

• Чого ж вам треба? — спитала Настя, і думки вихором закружляли в її го­лові, але жодної з них не могла вона ані зловити, ані додумати до кінця.

Тисячу разів пробачте, принцесо. Як лікар. Ось що.

О, це велика людина! Це — лицар! * Але без щастя лікар — це солдат без шаблі і панцера. 1 іноді ліки не варті нічого.

459

Зіна'їда Тулуб

M. Жулинаяц

Лікар замислився.

— Хай мадам скаже, qu 'elle* дуже жаліє пан гетьман і бажай йому здоров Я І Іу і... кохай його, але тільки так, щоб він повірив мадам. Тоді я буду лікувати,Л peut кtre le bon dieu вріатує його. А так — кінець, і дуже швидко.

Настя мовчала. Вона наче стояла над прірвою, вчепившись у камінь, і ось 1 раптом їй кажуть, що й цей камінь впаде. Земля западалася їй під ногами. Все І гойдалося, все крутилося, штовхало її в труну. Мовчки, як загіпнотизована, зня­ла вона з пальця діамантовий перстень і дала лікареві.

— Візьміть. Віддайте йому, — мертвим голосом відповіла вона. — Скажіть, І що я не гніваюся на нього. Він хворий, а я цього не зрозуміла одразу. Я прийдуі до нього згодом.

Лікар сховав перстень і підніс застережливо палець.

— Ні. Мадам не повинна бути в нього сама. Колі я там буду. Мсьє гетьман | потребує цілковиті спокій. Лежати, як un bйbй . І не квільюватися.

Настя хотіла щось спитати, та лікар низько вклонився і зник, перш ніж вона Убралася з думками.

Безсило впала вона на ліжко.

Байдуже. Все на світі байдуже. І жити тільки тому, що сили немає заподіяти собі смерть.

Опівдні лікар надіслав по Настю.

Вона з огидою оглянула свою зім'яту і забруднену сукню. Але не було в неї ані в що переодягтися, ані ароматичних горілок для вмивання, ані свіжої білизни, ані | чогось теплого... Від бараниць смерділо, намет був старий і подертий, крізь дірки несло вогким, пронизливим вітром.

Сидіння на самоті змучило її гірше безсоння, і вона навіть зраділа запрошенню. І

Поквапливо загорнулася вона в свій серпанок і пішла до Сагайдачного.

З зусиллям розплющив він очі, і Настя враз побачила разючу зміну в його об­личчі.

— Настуню, — тихо сказав він. — Бачиш: навіть підвестися не можу. По­ гано мені... Спасибі, що ти зрозуміла... А я вчора казав казна-що.

Настя мовчки схилилася до хворого і торкнулася устами його чола. Він слабо потиснув їй руку, зняв з пальця перстень з рубіном і віддав їй. Вона підхопила його на палець і, опустившись на край ліжка, пестила його волосся і неголені що­ки і всміхалася болісно, гірко і винувато, не дивлячись йому в очі.

Сагайдачний довго мовчав.

— Настуню, — заговорив він, ніби надихавшись теплом її ласки. — По­ завтра остаточний бій. Перекинчики-турки кажуть, що Осман кине на нас всі свої сили. Я боюся за тебе. Сьогодні вирушає до Києва валка хворих і поране­ них. Дорога вільна. Татари відійшли на південь. Іжджай разом з ними. Житимеш там у мене. А якщо мене заб'ють, все моє — земля, золото, новий будинок — все буде твоє. Але зараз, Настуню... якщо трохи кохаєш та жалієш мене, повінчайся зі мною.

Що вона...

І можливо, Бог ...

Немовля.

460

іМ.Жі/.шнський З'шаіда Тулуб

Настя розгублено мовчала. І — Мадам, вас просить пан Свиридович, — владно покликав її Ле-Куртьє.

Настя вийшла разом з лікарем. Вона гадала, що лікареві треба поговорити з нею віч-на-віч, але Свиридович дійсно чекав на неї.

• Панно Настю, мам гонор віншувати з визволенням, — схилився він до її руки і дзенькнув острогами. — Поспішайте з виїздом. Валка вирушає у при­смерках. Треба було б і раніш, та самі знаєте — небезпечно.

• Не знаю, що робити,— сказала Настя, дивлячись у просторінь. — їхати чи не їхати?!

Свиридович по-своєму зрозумів її вагання.

• Але ж панна Настя може бути цілком спокійна: Причепа з Максимком та ми всі будемо пильнувати пана гетьмана вдень і вночі. А такий відомий лікар, як пан Ле-Куртьє, і не таких витягував з могили.

• Скажіть мадам вся правда, — перебив лікар. — При кворі не можна про теє говорити.

Свиридович знов дзенькнув острогами.

— Панна Настя мусить негайно виїхати. Коронний гетьман і його мосць ко­ ролевич вирішили надіслати Османові парламентерів і запропонувати йому обмін полоненими. Маючи такий козир, як падишахову дружину, пан коронний геть­ ман сподівається мати успіх. Тим більше, що до пана коронного гетьмана дійшла дивовижна чутка, ніби панна Настя бажає повернутися до падишаха.

Настя пополотніла, затремтіла всім тілом. А Свиридович базікав і не помічав жаху.

— Звичайно, коли б пан гетьман був здоровий, всі наміри коронного гетьма- пішли б димом: прикликали б панотців та повінчали б панну, а вже дружину

пана гетьмана ніякі чорти б не наважилися надіслати султанові.

— Добре! Я їду! — кинула Настя і повернулася до намету.

Сагайдачний зустрів її запитливим, схвильованим поглядом, і раптом Настя опанувала себе, всміхнулася йому сором'язливо і ніжно, сіла біля нього і сказала пошепки:

— Дійсно, Петре, повінчаємось. Мені боляче їхати, не взявши шлюбу з тобою.

Димучі туманні присмерки густішали. Вартові не дозволяли нікому наближа­тися до гетьманського намету. Ледве помітними золотими пушинками розплива­лися у тумані вогні, і вартові бачили один одного, наче оповитих саванами. Тихо-тихо долинали з намету протяглі церковні виспіви, і десь гавкала і стогнала пора­нена стрілою собака.

В наметі стояв складаний поставець, на ньому хрест і Євангеліє, а на трьох щойно вкопаних стовпчиках вилискували сріблом ікони. Прозорий газовий сер­панок з хліба козацького оповивав Настину голову; на шиї вилискувало перлове намисто, а сукня, зім'ята буденна сукня султанші Стамбула, блищала гаптуван­ням і здавалася барвистою і розкішною в суворій простоті військового намету. Постіль Сагайдачного відсунули в куток, одягли його в новий чорний жупан, від якого ще блідіше було його воскове обличчя з запалимн, тільки що виголеними щоками. Він був такий слабий, що Причепа, урочисто пов'язаний весільним рушником, підтримував його під пахви, готовий понести його навколо поставця, якщо він не зможе рухатися. Старенький піп гугнявив і співав старечим нечут-

461

Зінаїда Тулуб

M. Жулинсыаш

ним голосом. Любка боязко тулилася в кутку. Лікар стояв з пляшечкою ліків і уважно стежив за хворим, а Свиридович пошепки розповідав Гнату Танцюрі:

— Коли б не я, полетіла б знов пташка до турецького табору. Я три пари ко­ ней загнав, щоб відшукати вінці.

Настя стояла бліда, скорботна й задумана. Часто заплющувала очі, ніби то­му, щоб глибше зазирнути в себе. Піп поспішав, гугнявив невиразною швидко­мовкою, а Балика з Причепою підспівували йому тихими, але вірними голосами.

Сльози душили старого майстра.

"Не весілля, а похорон, — думав він. — І що тобі сталося, бісова ж ти дити­но! Такий красунь був, такий молодець!.."

Як уві сні обійшли молоді навколо поставця, поцілувалися і торкнулися уста­ми холодного трібного хреста.

— Постіль! Стеліть швидше постіль! — крикнув Причепа, коли вінчання закінчилось. — Пан гетьман нездужає.

І обережно опустив на ліжко напівпритомного Сагайдачного.

Всі раптом зарухалися, загомоніли. Лікар дав хворому крапель. Свиридович з удаваною радістю вітав молодих, Максимка ввійшов з підносом чарок і наїдків, а Причепа гасив свічки біля ікон, і від них пішов по намету важкий дух воску і кіптяви.

— А тепер хай пані гетьманова поспішає в путь, — виголосив Свиридович, перехиливши чарку. — Вийдемо на хвилину, панове, хай молоді попрощаються.

Надворі була темна ніч. Запрягали коні. Почет перевіряв мушкети, на вози вантажили хворих і калік. Валкові старанно мастили осі, щоб вони не рипіли.

— З Богом! — гукнув Свиридович, коли Настя сіла в ридван. — Щаслива путь вам, пані гетьманова! Не загубіть шлюбного запису, а копію я незабаром приставлю його мосць королевичу і пану коронному гетьману. Тоді вже ніяка си­ ла не перебіжить вам дороги.

,-—.»>■•'■■

ІВАН СЕНЧЕНКО

(1901 —1975)

Йому пощастило — не був репресований, ходив по землі впродовж 74 років, хоча й переживав глуху безвихідь послідовного замовчування своєї творчості й нещадну політично звинувачувальну критику. Пощастило, що мав змогу твори­ти, що не поділив трагічної долі своїх друзів і колег у роки сталінських репресій. Аза жорстокою логікою (чи абсурдною алогічністю?!) тих жахливих тридцятих йому судилося коротке життя. Бо коли конфіскували останній — шостий за 1927 р. — номер журналу "Вапліте" за публікацію другої частини роману Ми­коли Хвильового "Вальдшнепи", то при цьому згадували і про статтю Івана Сенченка "Де хвилі...", теж там опубліковану. Стаття, на перший погляд, не да­вала приводу для підсилення підозр до літераторів щодо їхньої політичної ло­яльності, але її вже можна було "притягти" — як доказ — до тези М. Хвиль­ового про "орієнтацію на психологічну Європу" за те, що Іван Сенченко вимріював нові морські шляхи України на закордон, говорив про можливості морської торгівлі та збагачення республіки...

14 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ було ліквідовано. Член цієї активно критикова­ної організації Іван Сенченко брав участь в її останніх загальних зборах, висту­пав і голосував за резолюцію, в якій, зокрема, зазначалося: "Задумана як суто літературна організація, ВАПЛІТЕ дала високий стандарт художньої роботи і

463

Іван Сенченка M. ЖуликсыайИ

' ?

відіграла значну роль и розвиткові радянської пролетарської літератури на £^Н раїні. Одначе в процесі літературної роботи й літературної полеміки В АПЛІТЕ ! допустилася помилок, що помимо волі і усвідомлення організації набрали | політично негативного значення.

Проте ж до останнього часу використовуються наші помилки, яких ми зрек- 1 лися, для цькування нас як письменників в різних органах окремих літературних ; угруповань. Таким чином саме для нашої літературно-творчої роботи створилася надто важка атмосфера, що заважає кожному з нас продуктивно працювати в 1 складі організації на користь української пролетарської літератури".

Ухвалили одноголосно самоліквідуватися, "розпустити свою організацію, щоб дати можливість письменникам, членам ВАПЛІТЕ, спокійно працювати на ко­ристь радянської культури, якою керує наша Комуністична партія". Та й це не ря­тувало багатьох членів ліквідованої Вільної академії пролетарської літератури від | безжальних, "вибудуваних" на політичних звинуваченнях і особистих образах, критичних ударів. Особливо після того, як більшість членів ВАПЛІТЕ об'єдна­лася в нову літературну організацію — ПРОЛІТФРОНТ з однойменним жур­налом. Іван Сенченко ввійшов до складу редколегії цього журналу і друкував на | його сторінках свої статті. Почалася послідовна, невдячна, знервована полеміка з | "Новою генерацією", яка кілька разів плодила, буквально з номера в номер, статті, памфлети, фейлетони проти М. Хвильового, М. Куліша, Остапа Вишні, проти ваплітян і всіх тих, хто друкувався в "Літературному ярмарку" і в "Пролітфронті ".

Коли "самоліквідовувалася" ВАПЛІТЕ, основним об'єктом критики та без­посереднім приводом для "переведення" М. Хвильового та його друзів з ідео­логічної позиції ухилу на позицію "політичної прірви" (стаття Андрія Хвилі, яка ставила остаточні крапки над "і", називалася "Від ухилу у прірву") були роман М. Хвильового "Вальдшнепи" і стаття Павла Христюка "Розпеченим пером , які з'явилися в п'ятому номері 'Вапліте" за 1927 р.

Лише згодом, коли виникла вимушена необхідність ліквідувати ПРОЛІТФРОНТ і всім, майже без винятків, довелося ледь не шеренгами всту­пити до ВУСПП, Іванові Сенченкові почали пригадувати "націоналістичні" морські марення, а надто "Із записок". Саме цими їдко-сатиричними інвективами супроти пристосовництва, підлабузництва, догідництва і плазування перед новою радянсь­кою та партійною бюрократією і відкрився січневий номер "Вапліте" за 1927 р.

З гордістю, бундючним самозамилуванням, втішно, впевнено сповідується "величний і незрівнянний Холуй", який викладає свою систему холуйства, мо­рально-філософські принципи й засади свідомого знеособлення людини, відмови від свого "я", переведення особистості в ранг "коліщатка і гвинтика" того суспільного механізму, того порядку, що його встановив "Незрівнянний Пій". Авторство цих "Записок" Іван Сенченко "передав" щасливому тридцятилітньо­му Холуєві" з дебелим тілом, червоними щоками, гнучким хребтом і гумовими ногами". Основне для Холуя — утвердити заповіти холуйства, а саме: викохати в своїх дітях слухняність, покору, мовчання, поширити систему холуйства на всіх членів суспільства і на все людство, витравити з людини дух Прометея, потребу мислити, мати свою думку, свою позицію... Головне — єдиномисліє.

"Дивітесь у рот Пієві: його слова — ваші слова. Звідціль єдиномисліє. А де єдиномисліє — там спокій. У очі пильно вглядайтесь — бо його погляд — ваш погляд. І ви не будете скоса дивитися".

464

. іїулинський

Іван Сенченко

і Цілком можливо, що образ Холуя мав свій прототип — ним був начебто критик і літературознавець Б. Якубсь-кий, але, на мою думку, ці записки Хо­луя прозирали далеко глибше і несли в собі певне символічне узагальнення. Га­даю, ніхто не наважиться розгорнути цю систему холуйства на ті явища і про­цеси, які поступово наростали і побіль­шувалися внаслідок прибраний Сталі­ним влади до своїх рук. Можна запере­чити: не міг 25-річний Іван Сенченко так глибоко і далеко прозирати. "Із за­писок", які були створені 1926 p., симп­томи сталінізму ще не проглядалися, але нова бюрократія на той час уже твердо і владно почувала себе в радянському і партійному апараті. Та й сама влада ще не спиралася тоді на чітку правову осно­ву — її не було вироблено. А отже, не існувало морального і політичного суве­ренітету особи в державі. Тоді адміністративний апарат керувався тільки ідео­логією, а це давало величезний, майже необмежений простір для ідеологічних звинувачень, бо жодними правовими гарантіями не можна було захиститися від дії ідеологічного і соціально-політичного механізму. Захищалися інтереси класу, соціальних груп, партії, але бракувало законодавчих гарантій інтересів і свободи особи. Безперечно, таку ситуацію зумовила жорстока класова боротьба, особли­во в період громадянської війни — тоді було не до формування правових основ нової політичної системи. Сталін використав це становище, поступово витворю­ючи командно-бюрократичну модель державного правління, що й дозволило йо­му створити тоталітарну систему з могутнім репресивним апаратом.

Навальне розростання гідри бюрократизму бачили передусім митці. Микола Хвильовий у своїй "Повісті про санаторійну зону", яка вперше була надрукова­на під назвою "Санаторійна зона" в журналі "Червоний шлях" (1924 p., № 3), уривком із щоденника хворої оповідачки засвідчив: "Санаторійна зона не театр маріонеток — це є розклад певної групи суспільства, за який [розклад] і за яку [групу] я не беру відповідальності...".

І коли задуматися над символічним образом влади, якого уособлено в запис­ках Холуя в образі Пія, не можна не згадати про бюст "чорного папи комуни" з "Повісті про санаторійну зону", який стоїть на тлі червоної заграви і засвідчує якусь "таємну символіку".

Не варто ігнорувати й свідчення Володимира Винниченка, який записав у щоденнику 20 липня 1920 p.: "Революція мертвіє, кам'яніє, бюрократизується. Дух життя, боротьби, шукання, ламання і виникання зник. Зник ентузіазм, буйність, розмах. Скрізь запанував безмовний урядовець, безкритичний, сухий, боязкий, формалістичний бюрократ. Через це хабарництво, наприклад, досягло колосальних, феноменальних розмірів '.

465

Іван Сенченко

M. Жулинсьаі

Досить проаналізувати п'єси Мико- і ли Куліша під кутом зору засилля бю- ] рократичного елементу в системі і соціалістичного урядування в різних га- І лузях господарювання і культури, щоби < переконатися: революція як процес не- І помильного утвердження ленінських І принципів соціалізму почала задихати­ся в кабінетах-бастіонах радянського командно-адміністративного чинов­ництва. Бюрократ почав творити сліпо­го, слухняного виконавця — холуя.

Іван Сенченко не був першопрохід- j цем у своєму саркастичному розвінчан­ні холуйства. 18 квітня 1926 р. в газеті "Культура і побут" Михайло Яловий видрукував статтю "Санкт-Петер- | бурзьке холуйство". Приводом для її написання послужила передова стаття в ленінградському журналі "Жизнь ис­кусства" (1926 p., № 14) під назвою "Самоопределение или шовинизм?" У [ цій статті оскаржувалася доцільність створення оперних спектаклів українською мовою, а намір відкрити сезон Одеського оперного театру після його реставрації творами, які звучали б по-українському, витлумачувалося як "шовіністичний при­смак в художній політиці України".

Михайло Яловий різко полемізував із такими узагальненнями, вважаючи, що це — рецидив великодержавного шовінізму царського уряду, а теза про те, що населення Одеси і Харкова суціль чудово знає російську мову і тому нема по­треби в україномовних виставах, — свідчення нерозуміння, а то й перекручення ленінської національної політики.

Проблеми провінціалізму, сліпої орієнтації на вже кимось витворене і бездум­не копіювання чужих, хай і досконалих, зразків, підлабузництва, холуйства, без­принципності тривожили передових художників слова. Юрій Яновський у листі до Миколи Хвильового, написаного в Одесі у серпні 1929 p., вимріював ор­ганізацію спеціального літературного інституту для тих, хто намагався працюва­ти в кіно, але не мав необхідних знань про літературу, культуру, мистецтво, істо­рію. "Користі було б багато. Принаймні хоч трохи викоренили б оту нужденну провінціальщину, що була (і є) нашим одвічним прокляттям. Аж захвилювався я знаками оклику. Боляче ж те, що ми малокультурні в масі — цього можна поз­бутися і цього ми позбудемось. Боляче, що багато у нас так званих "напівінтелі-гентів" — оцієї хижої, пролазливої, безпринципної, гнучко-хребетної, парази­тичної публіки, котра нехтує знання й культуру, шкодить робітничій клясі иа-плюйницьким ставленням до культури і проходить життя, ні про що ні разу не замислившись".

Із записок Іван Сенченко творив після тяжкої внутрішньої кризи, внаслідок якої молодий письменник втратив і віру в себе, і зненавидів усе те, що

466

Й.Жу.шнськкй

Іван Сенченко

було ним написано і надруковано.

[Правда, не так і багато, але ж і немало встиг написати цей юнак із бідної се-

життя

_{РЕВОЛЮЦІЯ}

• мінської родини з с. Наталине (місце-

, ва назва Шахівка), що притулилося до Краснограда на Харківщині, який у

ЩОМІСЯЧНИЙ ЖУРНАЛ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ, ЛІТЕРАТУРИ Й НАУКИ

КВІТЕНЬ

КН. 4

1925

! 20-річному віці дебютував творами, хоча сам вій розпочинав відлік своєї літературної біографії з оповідання "Чорноземні сили". Віршував і раніше, коли навчався в учительській гімназії, |атакож коли вчителював у своєму селі, коли працював інструктором позаш­кільної освіти в м. Краснограді, коли перебивався різними заробітками в

■Харкові. Там Іван Сенченко вступив

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ

\до літературної організації "Плуг", пи­сав оповідання на теми громадянської війни, вміщував свої вірші в колектив­ному збірнику "Штурма" (1923 p.), a через два роки — у 1925 — вийшла друком окрема книжечка його поезій

"В огнях вишневих завірюх". Вірші його — темпераментні, з різкими ритмами, динамічні, напоєні суспільною експресією оновлення життя, його кардинального перетворення. Були там експресивний натиск безкомпромісної пролеткультів-ської негації традицій, молодеча, безоглядна бадьорість у сприйнятті дійсності. Така ж динамічна інтонованість оповіді, імпресіоністичність і рвійність роман­тичної фантазійності виповнювала його оповідання. І хоча 1925 р. з'явилися книжки "Петля", "Оповідання", "Інженери", вони, незважаючи на прихильну критику, не радували молодого письменника.

"Вся проблема впиралася в життя: як його бачити, що в ньому бачити, як упіймати хоч маленьку ниточку від того, що називалося новим життям? І я не бачив тієї ниточки, дивився на життя, яке клекотіло навколо мене, і нічого не розумів. Нове — це, звісно, революція, революційні події, фронти, партизансь­ка боротьба, але ж я на фронті не був, у партизанах не був, хоч роки 1917— 1921 прожив у селі, був свідком зміни всіх властей, але теж до пуття ні одного з тих рухів не знав у глибині, хоча вважав, що знаю і, звісно, знав, але рівно стільки, скільки пощастило вичитати з газет і брошур. Крім того, про все це я написав кілька оповіданнячок, отож вважав, що тему вичерпав (насправді й не підходячи до неї)",— так згадував на схилі літ Іван Сенченко про себе, 23— 24-річного, самокритично вважаючи себе, тодішнього, "малоосвіченим, мало-досвідченим молодиком'.

Очевидно, і тоді він міг суворо запитати себе, зрозуміти, що мало знав і життя, і основи літературної майстерності, і не усвідомлював, який ракурс ес­тетичного узагальнення відповідав його психоемоційному складові характеру, його світосприйняттю. Тому Іван Сенченко поїхав до Червонограда, в Ша-хівку, вивчав людські типи, народні характери, прислухався до голосу народу,

467

Іван Сенченко

M. Жулитъкщ 1

^{ЈIFAIOTTie<J2d}

71l*CbMe.NNkr<tZI<в