Олександр довженко

(1894 — 1956)

Не одніми в мене творчості, все інше одніми, моя вкраїнська доле.

Олександр Довженко

Не поспішайте долати дорогу з минулого в майбутнє, зупиніться на мить у І подиві зачудування світом — і ви побачите, як над вічною рікою життя стоїть світловолосий зеленоокий хлопчик і виманює з казки лева з величною, кудлатою гривою та довгим, із китицею, хвостом. Згодом цей жовтий, мов сонце, лев, але І вже осипаний синіми квітами і з рослинною гривою та серпоподібними кігтями перейде з берегів сивої Десни на картини Марії Приймаченко і вічно вражап світ. Як захоплює і вражає нас нестримна і всевладна уява юного Сашка, коли він натхненно оживлює гостре око.

Скинься, рибо , — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: "Зірко, по­котися" — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, тра­ви , — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: "Явися на березі лев", — появляється лев".

Дитяча уява богує-розкошує на світі босоногого дитинства, не гадаючи, що не розкрилиться вона в самобутній творчості сповна через жорстоке

430

ЇЛ/линськіш Олександр Довженко

равілля комуністичної системи, яка повсякчасно буде підрізати її могутній лет Т директивними порадами неосвіченого диктатора, грубим втручанням прокля­тих прикажчиків, душителів, братовбивців — "українських недобитків убогих Іувеликих і менших чинах", всюдисущою цензурною опікою. Та яскраві спала-Імйого творчої уяви були настільки невпокореними, могутніми, що пригасити І іх, повністю підкорити собі тоталітарна система не змогла. Що ж, українська І доля зберегла його, цей божий дар, для святої творчості, достойної великості ■вго народу. Зберегла, але й опечалила гірко, до тернових сліз і пекельного

чо розчарувань, що їх не судилося вилити у сценарії та фільми — лише Моді таланило крадькома притулити до серця в чорнонічні хвилини роздумів і егалітарної зневіри.

"...Сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як гли­ною потрясіння", — узагальнить Олександр Довженко у віці зрілому, пере­обтяжений болями і наругою ідеологічно-блюзнірських "розпинань", повинна була осідати в глибини напівзабуття, нейтралізуватися — інакше як жити, як творити? І тоді невпокорена уява ріднилася зі спогадами — й оживали дитячі пригоди і вчинки, які, здавалося б, назавжди відтекли, наче води, у минуле між берегами часу, пестили незабутніми чарами дитинства сувору ріллю охлялого від І постійної напруженості життя — і відкривався перед ясними очима барвистий [ світ невмирущої гармонії, дорогоцінного перебивання і свят, і буднів на березі |святої чистої Десни.

Мабуть, упродовж усього життя Олександр Довженко був між небом і зем­лею — між уявним і реальним. Там, у голубих просторах неба, його душевне око бачило великі битви і змагання поміж велетнями і пророками, та не судилося йо­му хоч би одну тисячну частку цих битв у хмарному світі "приборкати і постави­ти в ясний книжковий чи картинний ряд... .

Не дозволили, скували натхнення ідеологічними ланцюгами і погнали твор­чу волю в ідеологічні пастки, з яких доводилося так тяжко виборсуватися, що сил на повне розкріпачення творчої уяви не вистачало. А які змагання точи­лися на цій грішній землі, де наруга над людиною була зведена до рівня дер­жавної політики?

Передчувала мати Одарка Єрмолаївна Сашкову долю, бо молилася-благала Бога:

— Залиш мені, господи, Сашка, оберігай його від поганих людей. Дай йому силу. Пошли йому щастя, щоб його люди так любили, як я його люблю.

Мабуть, знала вона, що син її задуманий на велике, про що із сумом у сивій високості літ скаже Олександр Довженко: "Я був задуманий на більше...".

Не випадково українська доля вберегла його, народженого 29 серпня (10 ве­ресня) 1894 р. на околиці маленького містечка Сосниця, що на Чернігівщині, і ще сестру Поліну із чотирнадцяти дітей бідної козацько-селянської родини Пе­тра Семеновича Довженка.

З батька "можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все" — назавжди, на все життя залишився він в уяві си­на на високих київських горах, мов пророк, величний і грізний, караючи словом осуду і гніву тих, хто полишив Україну на поталу німецькому окупантові, і сина, який не зумів забрати із собою його, вісімдесятилітнього старого, покинув на без­притульність у фашистській неволі.

431

Олександр Довженко

M. /одшнма

Велику скорботу і журбу накликала на серце Олександра Довженка драма-1 тична доля його батьків. Мати пережила батька, але гіркота нещасливих моло­дих літ назавжди забілила волосся на тридцятому році життя: чотири синочки - } чотири соловейки в один день пішли з життя від невідомої хвороби. "Народже- і на для пісень, вона проплакала все життя", і кожна сльозина обпікала душу її єдиного сина.

У день визволення Києва 6 листопада 1943 р. Олександр Довженко почав | розшуки своїх батьків. Знайшов матір, яка розповіла про смерть батька, якийпе- \ режив побої фашистів, вигнання з квартири, який не вірив у перемогу — таку тяжкій безнадійності й помер у великих муках". Він безупинно проклинав Сталі- '■ на "за невміння правити і воювати" — "він бачив у ньому одному причину заги­белі свого народу, бачив крах своїх старечих надій на добро, крах сподівань на і добробут народу після великих понесених жертв і трудів...".

Уся ця мерзота рабського життя українського народу переживалася і ви-1 повідалася старим, неписьменним чоловіком, як довідався згодом Довженко, іШ такою глибинною силою болю і гніву, що потрясла його навіть через пере-И повідання матері та додала йому сил і віри в тяжкі місяці розправи за кіно­повість "Україна в огні".

Завершив Олександр Довженко кіноповість наприкінці літа 1943 р. 28 серп­ня того ж року читав її в с Померки під Харковом М. О Хрущову до двох го дин ночі. Той похвалив, порадив надрукувати окремою книжкою російською та 1 українською мовами; говорили про війну, про підозри, арешти, недовіру до лю­дей, які лишилися під окупацією, про "наших армійських дурнів", про тих тупо­голових воєначальників, які стільки нещастя принесли і ще принесуть і так пока­раному окупацією народові. Можливо, тоді Довженко й згадав слова одною з таких воєначальників-генералів: "Після війни доведеться розстріляти мільйони 1 українців за те, що були під німцями в окупації...".

Було, як свідчив запис у щоденнику 5 листопада, порозуміння, були довіра і 1 підтримка з боку і Хрущова, і політбюро КП(б) України.

Усе, здавалося, йшло на добре; зародилося сподівання, що як з'явиться дру- ] ком "Україна в огні", він зможе, бодай "напівсвідомо, себто цілковито органічно , заступитися за свій народ, який зазнав тяжких утрат, знесилився, знекровився, морально підупав і не чув жодного слова на свій захист.

Та не судилося. Правду про народ і його лихо прикрили й замкнули з волі са- І мого диктатора Сталіна. Про це Олександр Довженко довідався 26 листопада | 1943 р., того дня, коли привіз до Москви матір.

І зразу ж усі відступилися. Грізно, з властивою йому брутальністю і ли цемірством облаяв Микита Хрущов, який нещодавно дякував за правдивий, І вкрай необхідний на той час твір, а тепер проявив стосовно до митця "низько­пробну нечесність маленької людини". Продали, стуливши вуста зі страху за власне життя, колеги по перу на засіданні політбюро ВКП(б) 31 січня 1944 р.

"Друг Берн", "холоднодуха й зла" людина, режисер М. Чіаурелі після політ­бюро грозився пальцем і повчав: "Ти вождю пожалкував десять метрів плівочки. Ти жодного епізоду в картинах йому не зробив. Пошкодував! Не хотів зобрази­ти вождя! Гордість тебе заїла, от і загибай тепер...".

Такого блюзнірства, такої підлої гри навіть він, досвідчений в ідеологічних

432

Олександр Довженко

„. » HfuM aflaw**

в * лги

О. Довженко. Лвтопортрет. /928 p.

а х режисер » культурний діяч, не . Адже його "Україна в огні" бу-і ідейно "забезпечена" від прямих Ьлітичних звинувачень цілим ком­іксом пропагандистських 'захисних ій" на зразок вірності ідеям марк-сизму-ленінізму, дружби народів, ве-чі й мудрості партійного керівницт-(, та й сам Сталін незгірше постав в епізоді розмови Лавріна Запорожця з портретом "вождя всіх народів". Та це з висоти нашого часу здається, що не було якихось виразних ідеологічних підстав піддавати остракізмові До­вженка. Лише один приклад. Лаврін Заіі. рожець знімає з покуття портрет Сталіна і прощається з ним такими (словами: "Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не ане ніякого? Розженуть його по ка­ргах та по лісах, байраках та гнилих дтах, як вовків сіромах, та натру-одне на одного, так що й живі за-іатимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу й. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть". Замість бравурного оспівування "геніальності" вождя, який навіть трагіч­ний і ганебний відступ намагався пояснити високою стратегією переможної війни, Олександр Довженко висловив сумнів у правоті велемовних ідео­логічних сталінських постулатів. Навіть більше, він засудив в "Україні в огні" сталінську концепцію класової боротьби, яка породила репресії, страх, не­довіру людей один до одного, моральне спустошення душ, догматизм та без-іуховність, різко критикував систему пропаганди і виховання молоді, з гірко­го визнав, що відсутність національної гордості, зумовлена незнанням орії свого народу, приниженням людської гідності, знеславленням національ-х героїв, видатних українських державних діячів далекого та близького ми­нулого породили масову дезорієнтацію, безнадію, розпач, панічні настрої в лавах військ, що хаотично відступали.

Не випадково Олександр Довженко вклав в уста Лавріна Запорожця, який за спеціальним завданням підпільної організації був старостою, а тепер постав перед партизанським судом як зрадник, такі слова: "Іди ти під три чорти з такою боротьбою!" — сказав він у відповідь на висновок командира партизанського загону про "полум'я класової боротьби в світовій війні". "А по-моєму, ви пока-зилися... Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! ...Соблюдіть чистоту лінії".

Уявити реакцію "непомильного стратега" Сталіна на ці слова можна. А якщо згадати й той епізод із портретом, коли Лаврін не повісив його назад на покут­тя, а "повернув портрета до стіни й поставив долі"?

Що ж, не просто пожалкував Довженко вождеві "десять метрів плівочки",

433

Олександр Довженко

M. Жултст

О. Довженко і Ю. Яновський. 1940 р.

а свідомо, болісно переживаючи трагедію рідного народу, не уславив "муд­рість Сталіна", яка принесла мільйонам людей концтабори, заслання, голодо­мор, принизливий полон, втрату історико-культурних пам'яток, глибокі розча-1 рування, зневіру...

І ось за ці зболені слова правди про трагедію рідного народу, за захист йо­го честі і гідності, за слова підтримки його віри й надії на щасливий день визволення від фашистського окупанта художника злою волею сатрапа зас\д жено на мовчання, скомпрометовано в очах громадськості, вилучено з членст­ва в комітетах і товариствах, знято з керівництва Київською кіностудією... І це вчинено з митцем світового рівня, геніальним творцем кінофільму "Земля" (1930 p.), що його в 1958 р. в Брюсселі було визнано одним із найкращих кінофільмів усіх часів і народів.

"Ніщо не проходить даром, а сатрапство і дурість — особливо", — занотує Довженко в "Щоденнику".

Увесь 1944 р. — суцільна кривава рана на серці художника, відчай та без­надія, тяжкі роздуми та марні сподівання на отверезіння тих, хто пошматував творчу душу. Бували дні, коли він накликав на себе смерть, бо ж знав, що при­суд диктатора ніхто не в змозі оскаржити: "Мене засуджено до смертної кари че­рез отруєння чашою цикути націоналізму". І тільки за те, що возлюбив народ свій великою любов'ю і засудив лицемірство, підозрілість, войовничий бюрокра­тизм, низькопробну нечесність малих можновладців.

Цілий 1944 р. рука художника не торкалася щоденника пером. Надто не­сподіваним виявився ниций удар, надто сильно шокували вразливого художника дворушництво і зрада тих, хто, здавалося, підтримував і схвалював його твір.

434

шнський Олександр Довженко

І Лише через рік, 31 січня 1945 p., він повернувся до цієї драми свого життя за-Ішсом у "Щоденнику":

■ "Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене бу-I до привезено в Кремль. Там було мене порубано на шмаття і поталу на всіх збо-[ ршцах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало і поганило мене. В Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. ! Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості".

. Гнів і ненависть були огидні Довженкові все життя. Як і його нещасним бать-Ікам, які прожили довго, в роботі до щоденного знесилення, в тяжкій праці, в не­ладах, темряві, плачах і жалях. Жевріли неясні мрії, та губилися в марних J сподіваннях, чорніли в сварах і горілці. І не лише батьки — і прадід, і дід, і ба-[6а, яка полюбляла прокльони — свою щоденну духовну їжу, — всі вони мали природні таланти, виразні обдарування, та не судилось їм себе відкрити людям у [тяжку добу життя, не пощастило зажити любов'ю до ближнього, бо час був су­ворий, замішаний на біді та ненависті. "Так ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї", — згадував Олександр Довженко. Відчуваючи долею дарований талант "палати в огні своїх пристрастей", він замірився відкрити світові свою Україну, її народ у величі душі та в безсмерті свого родоводу, свого історичного буття. І тоді його могутня уява відроджувала-оживлювала діда Се­мена, який був "дуже схожий на Бога", любив "гарну бесіду й добре слово", був "добрим духом лугу і риби", умів заводити дитячу увагу в "казкові нетрі старо­вини", та "більш за все на світі любив він Сонце". Під сонцем дід і прожив більше ста літ і під сонцем помер у свій час.

Оживила його онукова творчість, перенесла в кіноповісті й кінофільми, в оповідання. Дід Семен перейшов у фільм "Звенигора", а особливо характеро­логічно — у фільм "Земля", де він "в білій сорочці весь білий і прозорий від старості й доброти" лежав під яблунею, серед груш і яблук на білому стародав­ньому рядні.

А простий сержант Іван Орлюк, колгоспник із Наддніпрянщини, який над усе любив сіяти, творити життя, змушений сіяти смерть: "Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло. Тоді я сто­рукий...". Хіба цей вічний солдат — символ незнищенності українського народу, родова пам'ять якого сягала героїчної доби київського князя Святослава, не на­гадував батька художника — людини "з якоюсь внутрішньою високою культу­рою думок і почуттів"?

У "Зачарованій Десні" він так згадував батька: "Скільки він землі виорав, скільки хліба викосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий... Багато на­робив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, по­ки не звільнився від свого смутку".

А мати?

"— Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість", — любила проказувати невгамовна мати — велика трудівниця і велика страдниця, їй сам святий Юрій, з'явившись у сні в білих ризах, на білому коні, з довгим спи­сом, заповів робити його іменем людям добро, тому мати була впевнена, що бу­де в раю між святими як боляща великомучениця.

435

Олександр Довженко М. ЖултааІЩ

Українську жінку Олександр Довженко викохував в образах величних, висо- І кої самопожертви і великої любові, яка народжувалася в полум'ї страждань, віри та благородства. Згадаймо лише Олесю-Ярославну з оповідання "Неза­бутнє" — з "України в огні", яка виплакала на перелазі розлуки з коханим свою многосотлітню пісню, чи невольницю Христю, доля якої символізувала долю І України, покинутої на глум і розтерзання фашистам...

"Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесена І своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, І сестра, жінка, улюблена", — занотував Олександр Довженко у записній книжці \ на початку 1942 р.

У страшну безодню горя кинула сталінська система український народ; роз- 1 ганяли його, мов той журавлиний ключ у бурю, по Сибірах і Соловках, ніяк не І може він розцвісти, зміцніти й утвердитися в національній самосвідомості. Цим болем був Довженко перейнятий усе життя, плекаючи надії на комуністичні іде- І али, бо як чиста, світла, довірлива людина — митець із ласки Божої — наївно повірив у проголошувані гасла про свободу, рівність і братерство. Але минали | роки, творилися на замовлення ідеологічних провідників тоталітарного режиму такі фільми, як "Арсенал", "Щорс", поволі розвиднювалося — ідеологічна пе­лена спадала, а реальна дійсність жахала і гнітила. Душа ночами стогнала, свідомість обпікала думка: що буде з моїм народом, хто за нього заступиться, хто відкриє світові правду про його страждання і надії? Ким виросте той ук­раїнець, якщо в школах і університетах не викладалася історія України, бо цей предмет уважався забороненим, ворожим і контрреволюційним? Виросте ман­куртом, людиною без національної гордості й честі, заляканим і лицемірним, бо кожен школяр і студент знає, що знання своєї національної історії — це пас­порт на загибель".

Чи є ще така країна в світі, щоб викладання наук проводилося не рідною мо­вою, а чужою, російською, як в Україні? "Якщо мій народ не спромігся на влас­ну школу... Це щось абстрактно протиприродне і дике..."

В якій ще країні свій власний уряд ненавидів свій народ, його культуру, історію, звичаї, традиції, мову? Народ мав ненавидіти цей уряд. "Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам'ятників своєї ста­ровини", — такий присуд зробив у "Щоденнику" Олександр Довженко.

Вимушено кривив душею, коли казав: "Я творив, що хотів, що думав. Я дійсно був і є вільний художник свого мистецтва" .

Висловлював те, що думав, що хотів, лише в записниках, які не всі зберегли­ся. Намагався догодити Сталінові, бо надіявся, що внаслідок цих ідейних ком­промісів здобудеться на право творити те, що виношував у задумах, у серці. Проривався яскравими образами-узагальненнями до чистих висот правди і ми­стецької довершеності, бо володів великим даром естетичного прозріння. У кожному з поставлених ним 14 ігрових і документальних фільмів, 15 літератур­них сценаріїв і кіноповістей, двох п'єс, понад 20 оповідань і новел, а надто — в автобіографічній повісті "Зачарована Десна" Довженко відкрився як митець особливої емоційної напруги мистецького самовираження, як творчий новатор, котрий мав природний дар гіперболізації характерів і сюжетів задля символічно-

'Довженко О. Твори: В 5 т. — К., 1985. — Т. 5. — С 305.

436

Олександр Довженко

КІ^*4. ^r^4-^sS ^0,и--^*-

tJ-4~S-<0-'- ft-Ы

ЇЛА/-**-**-/

"/рішник у ліловій шапці". Худ. П. Пустовойт. Олівець. Вороніж. 1942 р. Оригінал Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

го підсилення ідейного задуму. Це був художник провісницького бачення внутрішнього, незримого для звичайної людини змісту явищ і процесів у людсь­кому житті й природі. "На чому б не спинилося моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, по­жар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на по­рівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене і пережите", — згадував Довженко свої дитячі враження-переживання, які потім стимулювали його творчу уяву і нарощувалися на нові ідейні задуми, на нові засоби і форми творчої самореалізації.

Перегляньте його геніальну "Землю" — кінотвір величезної ідейно-емоційної напруги та бетховенської сили звучання. Великі, скульптурно-об'ємні плани, ро-денівські, мов вилиті з бронзи, пози, які застигають на якусь мить у такій внутрішній напрузі, що здається, ніби ці образи будуть розірвані зсередини ве­личезним натиском емоційних ураганів.

...Похорони Василя. Біжать люди, скачуть коні; напруга наростає, захоплює односельців, коней — все живе всотується в цей трагічний акорд руху і музики, різкої зміни планів, світла і тіні... Смерть і народження нового життя, буяння природи, стиглі яблука, розкішні соняшники — і темна церква, розгублений і розлючений священик, який накликає анафему на колгоспи; тихий, лагідний, з люлькою під сивими вусами дід, несамовита од відчаю та розпачу, голодна тілом від невгамовної спраги любові наречена Василя — і збожеволілий від злості та

437

Олександр Довженко

M. Жулинякі

безсилля Хома, який вгвинчується головою в свою землю; мовчазний, занімілій від горя і внутрішньої суворості дядько Панас — і колосіння життя, щедрий, чи-] стий дощ на яблука й кавуни — як душевний катарсис природи, яка пережила-; переросла велику трагедію втрати свого працелюбного молодого сина... Могутня сила зорового ряду, внутрішньої сили характерів героїв, величава і повільна ди­наміка сюжету, який акцентується на великих планах...

До творчості Олександр Довженко був повсякчасно спраглий, ненаситний. | Його розпирало бажання говорити "мовою великих узагальнень", тому йому ма­ло було слова, словесного образу-узагальнення — його уява була більшою, зна- J чимішою за словесні образи, які не могли охопити всього того, що роїлося-виро-стало до химерного зорового символу. Тому він проектував ці образи-символи на велетенський, планетарного обсягу, мов зоряне небо над Десною, екран. До-1 вженко мовби розсував рамки сценарію на схоплену зором широчінь екрана — і там йому було мало місця, мало простору для його уяви!

Не судилося Довженкові порозкошувати-побогувати в мистецтві, в творчому житті — тільки дитяча уява над святою чистою рікою дитинства втішала його, бентежила і манила в невідомі світи творчої таїни.

"Я художник, пробачте, і уява завжди складала мою радість і моє проклят­тя", — зізнавався він у "Зачарованій Десні" від того, що не мав можливості різноманітні, різнобарвні враження буття, бачення світу, розуміння трагічних суперечностей своєї епохи змити в "невмирущу гармонію, людяну, доро­гоцінну". Він повсякчасно припадав до цілющої води "незайманої дівиці Десни" в прагненні зберегти в чистоті й свіжості свою уяву — посилав у далеке мину­ле своє благословення і від того "завжди добрішав, почував себе невичерпно ба­гатим і щедрим".

Спогади про незабутні чари дитинства, ті уявні припадання до м'якої, веселої, сивої води святої Десни гріли його душу, наповнювали стомлену уяву новими об­разами і творчими сподіваннями, бо долею судилося йому розпинати себе на хресті самопожертви за свій народ, рокований на загин ("Чи може бути щось жахливіше в світі?"), і водночас спонукувати себе до того, щоб підтримати цей народ у вірі й надії, піднімати його дух — "показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мис­лимих благ". Він намагався знайти в собі сили і ясність духу пройматися щоден­ним розумінням щастя життя, а його власне життя в жорстоких регламентах сталінського режиму щоденно, щохвилинно знесилювалося від страждання, від зневаги і нещасть. А він так мріяв "... зробити щось велике і надзвичайно потрібне і радісне для людей".

Дякував Богові, що ще живе, що не загнаний на Колиму чи Соловки, що суди­лося йому творити, але не дала йому доля щастя, а як без щастя жити і творити?

На схилі перевтомленого, небагатого на повні літа життя Олександр Довжен­ко змушений був, знемагаючи від приступів стенокардії, випрошувати право на постановку єдиного по війні фільму "Мічурін" ("Життя в цвіту"). А скільки бу­ло творчих планів, скільки в голові роїлося сценаріїв, драм, оповідань!

Завершувався 1946 р. Довженко роздумував у щоденнику над своїми творчи­ми перспективами: п'єса "Міра життя", драми "Над Дніпром", "Заступник дур­ня", ' Святослав", комедії "Молода кров", "Цар", розлогі прозові речі "Надія ", "Загибель Чарлі Чапліна", "Золоті ворота", "Робінзон", "Історичний діалог

438

Олександр Довженко

озмова людини з звіром", десятки оповідань... Та цим планам, цим задумам не

лося народитися. Лише 1 січня 1949 р. вийшов на екрани кольоровий фільм

ічурін" і завершилася кіноповість "Зачарована Десна", яку 1956 р. надруку-

\ журнал "Дніпро". Розпочато роботу на "Мосфільмі" зніманням кінофільму

оема про море". Сам зробив рисунки декорацій фільму, почали їх готувати для

ршого знімання, запланованого на ранок 26 листопада 1956 р. Довженко готу-

прибути, та раптом о 23 годині 40 хвилин 25 листопада маленький тромб

ив по серцю і на 63-му році життя зупинився цей несамовитий порив до твор-

*"^греалізації великого митця. Не витримало серце "тягаря неправди і зла".

Опустившись на коліна в чужій стороні з молитвою до Бога, з невимовною

" чністю рідній Україні за щастя народитися, жити і творити, за хліб, мед і мо-

~ко, пісні й музику, за радощі й страждання, одного благав він: "коли я тут ум-

у од печалі в тяжкій самотині — візьміть з грудей моїх серце і поховайте його

Україні, в українській землі".

Ще не прийняла, як прийняла його дідів і прадідів, рідна земля-мати свого іального сина, але ніяка сила не змогла відірвати його від далекої краси Ук-аїни, від її казкових берегів і зоряного неба, від холодної роси на стиглих яб­луках його саду, від віри в щасливу будучину стражденного свого народу. Ми-ець почував себе щасливим від того, що народився на березі сивої Десни і ніколи не зійшов з її берегів. Зупиніться на мить у цьому шаленстві долання ^:чного часу — і ви побачите його, здивованого маленького хлопчика з широ­ко розкритими зеленими очима, на березі вічної української ріки.

1995 р.

УКРАЇНА В ОГНІ

(Уривки з кіноповісті)

— ...Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавай­ те, прощавайте, діти мої,..

Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжучи за синами, та вже не бу­ло її чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множество людей виходило з села на війну.

Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: "Ой тату, тату!" Побіг Трохим за братами. Повіз старий Запорожець п'ять синів на війну.

Від'їжджають по шляху на схід грузовики з множеством далекого старого й молодого закуреного жіноцтва, дітей, ветхих дідів і баб, всіляких речей і деяких військових чи не військових, хто їх знає. Вони оглядаються назад на захід у три­возі, їм хочеться їхати все швидше й швидше.

• А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не пе­реставали! Та нащо ж їх везуть ото машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися! Тьфу! — лютувала Мотря у городі, сапаючи картоплю.

• Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають?

• Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців.

439

Олександр Довженко M. /Куликсмі j

— Ах! Ну, ми ще повернемось! — розмовляли на грузовиках угікачі, дивля­ чись на селян, прив'язаних тисячолітніми узами до землі.

Біля холодної криниці край села під вербою стояла Олеся, смутна й тиха, як і всі дівчата в ті часи на нашій, на кривавій Україні. Пили бійці воду у неї з відра і відходили собі далі на схід:

— Будь здорова, дівчино. Будь щаслива, дівчино... Будь здорова... Ревли по шляхах грузовики без кінця й краю, везли втікачів. У важкому смут- І

ку оглядались стомлені втікачі назад. Усе, що не їхало з ними, починало здавати ся їм ворожим, і страх заповнював їхні душі, і приховане зло, і мовчазний відчай.

— А бодай же вони їхали та й не переставали! Та щоб же вони котилися 6у- І боном! На кого ж ви нас, нещасних, покидаєте? — перегукувалися н городі Те- тяна Запорожчиха з Мотрею, сапаючи картоплю, поки не прострочило Тетяну кулеметом з ворожого літака.

Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами.

І ярина толочиться множеством тисяч бездомних коней і корів. Бредуть корс-ви, вівці, коні без числа і краю.

Вершники біжать великими житами, оглядаючись назад, на чорне димне небо. Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці.

Пролітають над Олесею ворожі літаки. Бомбардують шлях. Вершники ша- ! рахнулись на всі боки. Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней. Страш­но Олесі.

Ревуть бики од пахощів кривавих і риють землю рогом коло забитих напар­ників своїх рогатих.

Ворожі літаки бомбардують міст. Великі водяні стовпи розтинають річку. Плигають люди в воду. Спинив Запорожець коней. Кинулись брати врозтіч, упали додолу. Один тільки Савка остався на возі та батько.

• Падай, Савко, падай!

• А чого б я падав? їдем на війну та будем од першої бомби падать, —ска­зав веселий Савка і впав мертвим. Брати до Савки:

• Савко!

А батько зблід:

— Прощайте, хлопці! Мерщій за міст. А ми з Савкою додому!

Ударив старий Запорожець по конях, вискочив у поле і понісся житами, яри-ною назад, назад до рідної Тополівки. Летять коні житом-яриною, а Лаврін при­тулився до мертвих синових грудей і заплакав уголос.

Аж ось спинили німецькі диверсанти коней. Викинули Савку в жито. Да­ли Лавріну сигарету, сіли на воза та й поїхали, співаючи і сміючись, до сусід­нього села.

Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була краси­ва і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так пре­красно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в му­зеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактов-

440

и./Кубинський

Олександр Довженко

їною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Лег­коважні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну... і Пили бійці воду і похмуро проходили далі. Вона вже ні про що не питала їх.

[Вона жадібно вдивлялась в кожне лице і в кожних очах читала сум. Величезне,

В значно більше, ніж може вмістити людська душа, горе упало на народ, придуши-

■ його, погнало.

— Будь здорова, дівчино. Бувай щаслива, — сказали їй троє утомлених ар­ тилеристів і пішли од криниці. На Олесю нахлинула хвиля такого гострого бо­ лючого жалю до себе, що в неї нестерпно защеміло в горлі. Олеся глянула назад. Людей поменшало. Де-не-де людина.

І "Останні йдуть, — подумала Олеся. — Невже останні?" І рішилася вона на крок нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі. На вчинок над­звичайний, від одної згадки про який у неї захолонуло і спинилося серце. На вчи­нок грізний, що підказав їй грізний, надзвичайний час. Що кинуло ЇЇ на цей учи­нок? Що наштовхнуло? Глибина інстинкту роду, підсвідома мудрість, що з'явля-ютьс на допомогу людині в грізні часи, коли розум холоне і не встигає усвідо­мити небезпеку, і спитати нікого, і грізний час летить лавиною згори.

До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина, аж з-під Кам'янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремез­ний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на по­жарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах.

• Спасибі, дівчино. Прощай, — промовив він, одриваючись од відра.

• Щаслива путь... постій... Слухай, — сказала Олеся тихо, дивлячись на танкіста глибокими скорбними очима. — Я тебе щось попрошу.

• Мене? Що мене просити? — поглянув на неї танкіст, і надзвичайний ви­гляд Олесі прикував його на мить до себе. — Що ти, дівчино?

• Слухай, — сказала Олеся, — переночуй зі мною. Вже наступає ніч... ко­ли ще можна, чуєш?.. — Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчи­на. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною... — При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.

• Я не можу ночувати з тобою, — сказав Кравчина чесно і одверто. — Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.

• Ти наш.

• Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой.

• Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хо­чу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Остань­ся, правда!

Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчи­ну, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.

• Ну, як же? Ну, добре...

• Ото моя хата.

441

Олександр Довженко M. Жулинат 1

• А де твої батьки? — раптом збагнув він.

• Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні.

Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки j і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє.

— Сідай, посидь у мене за столом, — сказала Олеся тихо і взяла його обо­ ма руками за руку. — їсти хочеш? Ну, хоч трошки, прошу тебе... Може, по­ миєшся з дороги, помийся?

Вона подала йому чистий рушник. Василь скинув сорочку і став митися над шапликом. Олеся злила йому холодної води на руки, потім на голову. Він почув, як спливали з нього дорожня курява і піт.

Потім він роззувся і, добре помивши ноги, присів на лавку край стола. Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні. Вона ходила по хаті, носила йому до столу страви. Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний начебто закон.

Вони щось їли удвох і уникали читать бажання одне у одного в очах, та чи | й було воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом воші стрічалися очима, коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби кам'яніли обоє і вдивлялися одне в одного до дна. Ко­ли отак їм стало нічим дихать раз, Олеся застогнала вся і притулила руки до І грудей.

— Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?

Коли у хаті стало темно, вона зважилась перша. Підійшла до полу і довго- | довго слала мовчки чисту полотняну постіль. Вона виймала з материної скрині І нові рядна, напірначі, рушник, поклала дві подушки рядом, задумавшись на | мить, і принесла знадвору квітів.

Тихо було в хаті. Тільки далеко десь гупали важкі гармати та часом торохтів у небі далекий чужий самольот.

• Не дивись на мене, — попросила Олеся і, важко зітхаючи, одягла нову сорочку. Василь чув, як стугоніло його серце.

• Як у мене б'ється серце...

• І у мене, — сказала тихо Олеся. — Ой... Іди сюди.

Вона стояла коло ліжка у довгій мережаній сорочці. Місяць освітлював її з вікна.

• Як тебе звуть?

• Василь.

• А мене Олеся. Дай руку.

Вона притулила його руку до свого серця.

• Я ніколи тебе не забуду, — сказала вона журно і строго і поцілувала Ва­силя в щоку коротким холодним, немов дитячим, поцілунком.

• Скажи і ти оці слова.

Василь повторив слова і сам не пізнав свого голосу, такий він був низький і урочистий. Василь прозвучав увесь, усім своїм єством, як дзвін.

Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом велика зграя ворожих літаків. Загриміли бомби на шляху за селом.

— Прощайте! — лунав десь здалека голос парубка.

— Ой діточки ж мої, діточки... — жалібно голосила понад шляхом розлука. Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволі до криків. Потім Оле-

442

ш.Жулинський

Олександр Довженко

[ирозказала Василю, що це плаче її тітка Мотря, у якої забрано вже до армії чо­тирьох синів.

; — А це вже п'ятий прощається, Іван, — останній. І — Так, — зітхнув Василь, — як гарно ти пахнеш любистком. І — А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.

І — І ти...

І — І ти... — прошептала Олеся.

і Хтось стукав у двері сусідньої хати.

• Хто тут? — почувся глухий голос.

• Це ми, тату, ми! — стогнуть сини під дверима. Прочинилися двері. На

порозі літній чоловік Купріян Хуторний.

— Защитники отечества?

! — Все пропало, тату. Пустіть.

і — Не пущу. Я царя захищав. А ви свою владу одстояти не можете.

■ — Броня тонка, тату!

— Брешете, дезертири! — І Купріян грюкнув дверима. Упав тоді один на призьбу під вікно і гірко заридав.

А другий під дверима:

• У нас, тут, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прий­няла. Розгубились ми.

• Ідіть до полковника!

• Не знаємо, де він, чорт би його душу забрав нехай. ™ — Ідіть, доганяйте.

• Мости, тату, зірвані. Плавати не вмієм.

Вони вдивлялись одне в одного широко розчиненими очима:

• Так тебе зовуть Василь?

• Так.

• Василь, Василь, а я Олеся. Поцілуй мене, Василику. Я така щаслива.

• А чого ти плачеш?

• Ні, я не плачу. Так мені гарно.

• Рідна моя. Чого ж ти плачеш?

• Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене? [ Палали жита і села на темному обрії. Брели по темному полі череди бездомні.

Якісь вершники пролітали темними шляхами.

Прокляті люди падали на парашутах в жито. Щось кричало, та одинока жінка плакала з дітьми на шляху над убитою коровою.

Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.

— Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — ' коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все на­ ше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?

• Правда.

• Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

• Правда.

— Правда?

443

Олександр Довженко

M. /Kj/ЛИНСЬИІ;

• Правда.

• Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

• Так.

• Ти не забудеш мене?

• Ні.

• Ти найдеш, одвоюєш мене?

• Найду, одвоюю тебе.

Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій ро­дючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.

Почало світати. Пом'якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.

• Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, — припадала Олеся до Василевого плеча. — Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.

• Слухай, Олесю...

Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А нев­благанна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.

Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але яс­не і чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.

• Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай рити­меш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіяти­меш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули те­бе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.

• Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.

• Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними вели­кими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо , на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з брон­зи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до те­бе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти воро­га... Олесю, — сказав Василь, подумавши трохи, — який же непотрібний, мля­вий прийшов я вчора до твоєї хати.

• Я тебе простила.

— Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ. Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло пе­ релазу за садком.