Євген плужник

(1898—1936)

Слово-прощания. I слово-спогад. І запізніле — на кілька десятиліть — сло-во-вдячність за її спогади про поета. Написала їх Галина Коваленко. Не тепер, давно. Здається, на початку шістдесятих. Коли почала в нас скресати мертвот­но-чорна крига, породжена сталінським замороженням усього живого, здатного і воліючого на самостійне проростання без насильницького прищеплення до су­хого стовбура резолюцій і директив. Тоді Галина мріяла про те, щоби ці спогади з'явилися на Україні. Тому не згадувала імен сестер, які залишилися на рідній землі. Боялася їм зашкодити. Заповідала, щоби спогади були надруковані в Ук­раїні після її смерті. Так і сталося.

Це снилось? ...На тихім світанні Багнети, і я біля стінки... О перші й довіку останні Мої півхвилинки!*

— Він знав, що довго не житиме. Я йому кажу: "Женічка, не кажи тако­го. Ти житимеш довго. І писатимеш. І будуть друкувати твої вірші..." — Га-

Тут і далі в цій статті цитуються вірші Є. Плужника.

382

UHCbKUU

Євген Плужник

а Автономівна хилить голову на подушку, блиск в очах згасає, вона опус-

повіки і замовкає.

Я дивлюся на це бліде, нерухоме лице і дивуюся: тільки що вона немов зри-ася з ліжка, спогади на своїх крилах піднімали її, і здавалося, що вона ане, опустить ноги на діл, підійде до комода і почне брати в руки фото-

її, розповідати... Уже багато місяців Галина Коваленко — дружина Євгена Плужника — не

далася з постелі. Вдень за нею доглядали турботлива няня і медична сестра

^:, яку надіслало місто й оплачувало догляд за немічною одинокою жінкою.

¹ хвора залишалася одна. Про що вона думала? Неначе вгадавши мої думки, вона промовила: "Згадую Київ, Полтавщину,

"ну згадую". І Галина Автономівна заплакала. Був цей плач тихий, короткий,

спалах уяви на німому березі далекого минулого. Хто знає, можливо, згада-Плужникове:

Нехай комусь судився довший Шлях до останньої межі, Свій коротенький перейшовши, Не нарікатиму — я жив!

й судився "шлях до останньої межі". Настільки довгий, що Галина Авто-мівна втрачала життєві сили для його продовження в часі. "Мені вже пора

ірати. Пора", — так вона сказала мені в січні 1989 p., коли я завітав до неї вперше^ з Оксаною Радиш-Міяковською на її квартиру в китайському кварталі Нью-Йорка. Ми добиралися сюди довго — крізь весь Мангеттен — у місько-

автобусі, з довгочасними зупинками — рух на вулицях несамовитий. Потім .утали вузькими, гамірними та брудними вуличками. Нарешті, понурі, темні сходи на другий поверх... Оксана Володимирівна відчинила своїми, даними їй Га­линою Автономівною, ключами двері. Ми заходимо в маленьку кухню, направо відкриті двері у невеличку кімнату, де на ліжку лежить Галина Автономівна. Си­ве, ні, біле волосся прибране під білу сіточку, гострі, рухливі брови злетіли висо­ко, карі очі запитально покосилися на мене.

— Оксаночко, це ти прийшла?

— Я, я! Це ми з Миколою Григоровичем, як домовлялися. — заспокоїла Ок- а Володимирівна і зразу ж почала господарювати на маленькому приставно­ му столикові.

— Оксаночка — золота душа. Вона моя доня прийомна. Я ЇЇ з Києва знаю. Маленькою була вона, коли її батька — директора Київського архіву Володими­ ра Міяковського заарештували і заслали. Ви про нього там нічого, мабуть, не знаєте. Який був трудяга!

Галина Автономівна любовно дивилась, як Оксана Володимирівна швидко і впевнено порядкує біля неї, а коли та вийшла на кухню, уважно розглянула мене і запитала:

— То ви бачили моїх сестер? Я від сестер трохи ховаю. Не кажу, що з ліжка не встаю, що хворію. Не хочу хвилювати їх.

Я почав розповідати і про вечір у київському Будинку вчителя, який відбувся у грудні 1988 р. з нагоди 90-річчя Євгена Плужника, і про те, що сидів на цьо­му вечорі поруч із Таїсією Автономівною і Тетяною Автономівною, і що була на

383

Євген Плужник

M. Жултсьш\

цьому вечорі Тамара Михайлівна Стрілець-Косинка, і що глибоку, змістовну до­повідь про життя і творчість одного з найбільших українських поетів XX ст ви­голосив Леонід Череватенко, а Ірина Жиленко, залюблена в поезію Плужника, прочитала виболені Чорнобилем вірші...

— О, Льонічка... два роки їздив всюди, де бував Плужник, підготував книж­ ку поезій. У мене не було її. Принесла мені її Надія Світлична — добра душа. Каже: перший примірник нової книжки завжди дарують дружинам. Така тра­ диція. Не можу я так, щоб я мала, а ви не мали. От і подарувала.

Галина Автономівна взяла до рук томик любовно виданих поезій Євгена Плужника і ніжно погладжувала.

— Скільки там фотографій! Ви бачили, яка я там молода. І гарна! Може, це нескромно, але я замолоду була гарною.

Прошу розповісти про перше знайомство з Євгеном Плужником, про ті ко-j роткі роки спільного життя...

— Він був дуже бідний, мав туберкульоз, а я була гарна. І от були якісь збори, хтось мені каже: "Чи ти не сповна розуму? В нього ж відкрита форма туберку­ льозу!". А я й кажу: "Будемо разом помирати". Поклонники з іменами... а я нікого не хочу...

Галина Автономівна замовкла, прикривши повіками очі, а я подумав, яким світлим, глибоким і повнозрілим було почуття юної Галини, якій пророчили блис­кучу театральну кар'єру, якби її не зупинила хвороба Євгена. Адже туберкульоз забрав із восьми дітей, які були в його батька, шестеро, а самого поета з 1926 р. ця недуга переслідувала немилосердно, вибухаючи раз у раз кровотечею з легенів.

Євген від природи був скромним, тихим, намагався не привертати на себе ува­ги. Коли його, здібного слухача Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, обнадіяли великим театральним майбутнім, він перестав відвідувати лекції — боявся марнославства, випробувань визнанням. Жив у Києві з 1920 р. зі старшою сестрою, навчався в Київському ветеринарно-зоотехнічному інсти­туті, підробляв на життя продажем газет.

І такий я злиденний увесь,

І убого мені, убого...

І Тичина, і Рильський, й Олесь...

І нікого-нікого...

Ці рядки не випадкові в поемі "Галілей". Почувався одиноким у великому місті, бідність підкошувала прагнення незалежності, часто залишався на самоті зі | своїми думками, сумнівами, з поезією, в якій несамовито кохався. Імена Тичини, Рильського, Олеся манили і зобов'язували. Тому й перші поетичні "виходи в світ", які з'явилися 1923 р. в київській газеті "Більшовик" і журналі "Глоб)с ", не наважився підписати власним прізвищем. Поставив псевдонім — Кантемиря-нин. Від назви слободи Кантемирівка Воронезької губернії, де 14 (26) грудня 1898 р. і народився Євген Плужник.

— Так от, сиділи ми тоді на тому засіданні, говорили, говорили і що викинув Плужник? — Галина Автономівна наче прокинулася — вернулася з минулого. — Ні, слово "викинуть" сюди не підходить. Він оглядав-оглядав моїх поклон­ ників, я кажу: "Я їх гнать не буду і любить їх не буду". І що ж він зробив? Встав, при всіх мене обняв і поцілував. Це вразило не тільки мене, а й усіх присутніх.

384

■Ч./Кулкхський

Євген Плужник

А потім, коли ми одружилися, жили в Києві на Прорізній на шостому поверсі. Правда, що там меморіальна дошка буде? Ну от, він узяв мене, обняв, поцілу­вав, усі витріщили очі...

Я була весела, розбитна. Мама все моя казала, що я то падала, то ноги лама­ла, плавала добре в Дніпрі...

На другий день він прийшов до мене і каже: "Ну ми з тобою й нахлобучили!'.

Виїхав раптово з Києва, нічого не сказав, півроку не обзивався... Був десь на Полтавщині.

На хуторі, як у в'язниці, тихо: Навколо ліс — береза та сосна... Книжок немає зовсім — це вже лихо; А друге й більше — дощова весна.

Не важко уявити поринулого в меланхолію Плужника, Плужника- філософа і в дощову весну, і в сльоту осінніх вечорів, коли за вікном тихо шумів дощ, а во­лохатий вітер бив у шибу. Молодий чоловік не раз, частіше з метою лікування, виривався з Києва, здебільшого до родичів у село на Полтавщину. Там багато читав, писав, а головне — думав. Туди з Воронежчини 1918 р. Євген переїхав із батьком, який прибув до себе на Батьківщину, бо родом був із села Велика Ба­гачка на Полтавщині. Мати Євгена — росіянка з Воронезької губернії. У Воро­нежі Євген спершу навчався в одній з приватних гімназій, потім продовжував учитися в Ростові...

Любив поет Полтавщину, любив село і знав його невиліковні рани. Бачив життя до останнього дня. Сотнями ран!" Знав, які страшні трагедії пережило ук­раїнське село, з якою жорстокістю точилася громадянська війна, захоплюючи своїми кривавими щупальцями винних і правих:

Сідало сонце. Коливалися трави. Перерахував кулі — якраз для всіх! А хто з них винний, а хто з них правий! — З-під однакових стріх.

В ім'я чого безслідно зникали з чиєїсь байдужої до людського життя, свавільної примхи династії хліборобів? Чи рівноцінною була ця плата за те сподіване і вимріюване суспільство рівності й справедливості? Євгена Плужни­ка ці сумніви й болі краяли повсякчасно. Він сприймав ідеали соціалістичної ре­волюції, утверджував цю віру в справедливе майбутнє свого народу, але не міг змиритися з насильницькими методами утвердження нового ладу. Він не міг повірити, що чесний, працьовитий господар землі є класовим ворогом.

Люди пам'ятали, розповідали, що не загоїлися рани, ще поля кривавилися і кричали. Це був біль німий, біль відчаю і зневіри, надто дорогою ціною добува­лася обіцяна селянам земля. Обіцяна, наділена немов на посміх і вже з агресив­ною безжальністю одібрана:

Поле, поле! Чом мовчиш? .. Не радієш?

" 2-1»

385

Євген Плужник

M. Жулташ

Це був глибокий внутрішній біль надій та розчарувань, який виривався з гор-І ла поета. Виривався, бо не міг митець мовчати, хоча змушував себе зціплюватв зуби і викрешувати різкі, мов іскри з-під ковальського молота, фрази. Євген Плужник вистрілював ці гострі, безжальні рядки з такою силою правди і болю за свій вигублений пореволюційною кривавицею сільський люд, що здавалося, він перед тим подужав тисячі слів, щоби вибрати одне чи кілька для вираження мук недавніх днів:

На поле вийшов — зомлів: Колос від колосу — чверть! Висохло серце землі, Кров'ю наповнене вщерть!

Поет намагався уявою пронизати роки й десятиліття, розгледіти те щасливг майбутнє, яке так болісно виборювало право на віру і довіру, сприйняти клекіт суспільних діянь і розгорнути перспективу прийдешніх днів для своєї країни — "з прадідів селянку, співучу землю смутку і криниць...". Той, хто й досі вважає Євгена Плужника "скептиком з недовірливими очима", "непоправним нудьга-1 рем", який начебто безрадісно дивився на сучасне йому життя, повинен ще раз перечитати поему "Канів" і утвердитися в переконанні, що поет був великим ре­алістом, з очима мрійника і з фантазією життєлюба-філософа.

Він чесно визнавав, що всім своїм єством закорінений в село, в його традиції, біди, сподівання, розумом сприймав об'єктивну неминучість міської цивілізації, яка навально і жорстоко підминала і пожирала село, але органічно вжитися йому, розірваному на "тут" і "там", у світі "цегли, диму і дротів", мабуть, не судилося. Та він був настроєний душею та уявою на цей живий лет часу, передчував розквіт ширококрилого степового вітру в єдиній гармонії з голодним виєм темного бру­ку, окрилював себе надією на те,

Щоб давній світ у небувалій згоді Свою прадавню єдність відновив!

— Що, ще й досі в Україні Плужника вважають песимістом? — Галина Ав-тономівна рвійно надломила брови і знову піднялася на ліктях. — Це неправда. Він був великим життєлюбом. Але хіба він не бачив, що роблять із селом? Хіба ми не бачили, як у тридцять другому, тридцять третьому році лежали мертві на вулицях? Хіба ми не розуміли, що знищують українців, виморюють спочатку го­лодом, а потім і тюрмами, таборами... Я не можу про це згадувати. А що я бачи­ла на Полтавщині?! А що Женічка бачив?! Мені тут казали: напишіть про ре­пресії, напишіть про голод... Якби я писала про голод, я втратила би глузд. Я ба­чила вмираючих дітей, трупи на вулицях Києва... А хіба тільки в Києві? Ми зби­рали гроші, купляли чорну хлібину і посилали батькам у Хорол, а вони відріжуть собі по скибочці, а все інше роздадуть голодним дітям. Як це все описать? Знаєте, діти не простягали руки. Тільки стояли і дивилися.

Вона знесилено схилила голову на подушку і відвернулася до стіни. Там висів домотканий килимок, надісланий їй сестрами. На килимку фотографія Євгена Плужника в дерев'яній рамі, приколоте запрошення на вечір у Будинку вчителя з портретом поета.

386

мшсышй

Євген Плужник

— Ви читали поему "Канів". Там усе написано. Він знав, що біди всі ще попереду. Пам'ятаю, там, на Проріз­ ній, бувало, підійде до вікна — вже я про це написала в моїх спогадах, ди­ виться-дивиться і так сумно скаже: Боже, який чудовий Київ, який пре­ красний Київ, як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать, нас усіх зни­ щать і всіх письменників із розумом, тому що нас не можуть знести, вони бачать у нас потенційних ворогів". Тяжке все моє життя, тяжке було.

Євген Плужник. Фото 20-х років

Галина Автономівна на хвильку при­мовкла, замислилася. Відчувалося, втомлювалася говорити, мабуть, важко було виборсуватися з далеких і болю­чих спогадів, але робила над собою зусилля і тихим голосом продовжувала:

— Коли пішла до військового прокурора, хороший був чоловік, Пферільов його прізвище, запам'ятала, і сказала: "Куди ви його висилаєте, він же не доїде, по дорозі вмре, він тяжко хворий, хай я поїду з ним", то він мені каже: "Минулися часи декабристів. Декабристи їхали на заслання і родину свою бра­ ли, тепер нема цього і, так я думаю, ніколи не буде". Це якби розказать, як страшно було.

Вони були щасливими. Та дуже коротко. Не натішилися, не налюбилися. Жили сподіваннями, що доля буде до них милосердною. Бували й короткі розлуки. Найчастіше весною і восени. Коли Євген виїздив на лікування в Крим і на Кавказ. Влітку їздили разом на Полтавщину. Арешт Євген Плуж­ник зустрів спокійно. Був готовий. Після очевидь безпідставних ув'язнень його колег по літературних угрупованнях "Ланка" і "Марс", особистих друзів Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Олекси Близька то для нього не було несподіванкою. Найбільше гнітило: коли це станеться? Важко в такому морально-психологічному стані бути оптимістом, тому чи маємо ми право дорікати за ' пасивність його громадянської позиції, вияви абстрактного гу­манізму, мотиви скепсису і зневіри...". Якраз ці Плужникові тривожні розду­ми і трагічні передчуття й повинні дійти до сучасного радянського читача, який, на жаль, вихований в атмосфері напівправди, фальшивих гасел та без­думно-бравурних декларацій.

Євген Плужник не був "ущербним" поетом, як його намагалися репрезенту­вати. Він жадав не абстрактного гуманізму, а гуманізму конкретного, звернено­го до кожної людини, яка опинилась у вирі терору і репресій та не мала змоги за­хистити свою честь, гідність, а врешті-решт — життя. Тому поет і відтворював сумніви, нещадно аналізував свій душевний стан і зазирав за презенти щоденної драматичної реальності — а раптом там криється виправдання трагічного роз­двоєння ідеалів і жорстокої дійсності. Але уява не вельми втішала. Після корот­кого енергійного, ініціативного господарювання колишніх бідаків і недавніх ба­гачів, після непу, який Євген Плужник сприйняв, як і переважна більшість

п*

387

Євген Плужник

M. Жулинсъка\

інтелігенції, недовірливо, з острахом, починає утверджуватися радянський бюро­кратизм, який хоче все регламентувати, контролювати, вбивається в три партійна еліта, каральним органам ввижаються класові вороги, ідеологічні супро­тивники, яких треба безжально знешкоджувати. Село заніміло передчуттям но­вих утисків.

Мільйони сіл, де поруч комнезами

И вечірній дзвін до церкви,— знаю вас!

Не швидко ви у той щасливий час

Доженете скрипучими возами!

Ще вам не раз звертати на той самий

Знайомий шлях — проклятий

вже не раз — Знесилля, муки, темряви й образ, Политий потом, кров'ю і сльозами! Аж доки там, за дальніми часами. Не раз змінившись в профіль

і en face, Давно розставшись з степом і лісами, Почуєте доби нової глас...

— А ви знаєте, як я видала Плужника? Я зараз скажу коротко. Плужник писав, писав, а ми бідно жили, на шостому поверсі одна кімнатка, одна, малень- j ка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац... Одного разу він вийшов. Викликали його. Як тільки треба було написати на смерть чиюсь вірша чи що, так Плужник мусить іти. Не думайте, що то було щиро — він мусив іти, іншого виходу не було. Я собі подумала так: якщо я не можу оцінити його поезію, то ви­ краду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже — він же фахівець, чи це чо­ гось варте. Меженко викликав мене до телефону і каже: "Знаєте, що ви принес­ ли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будем довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися". А найбільше допоміг Плужникові Максим Рильський. Свята душа!

її спогади то затихали, обривалися на півслові, то знову оживали. Роки при­тлумили емоції, ослабили логіку викладу подій. Галина Автономівна пригадува­ла, як на одне із засідань Микола Зеров запросив, точніше, виманив Євгена Плужника і змусив його прочитати свої вірші, як до них на шостий поверх піднявся Максим Рильський, обійняв Плужника і сказав: "Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів", як Микола Бажан підпи­сав свою книжку приблизно так: "Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх слів", як після арешту поета Максим Рильський під час прогулянки з Гали­ною з болем говорив: "Кого вони засилають! Та вони мозок України виймають, ногами топчуть... Я ходжу, бачу, як цвітуть троянди, а це не червоні троянди, то їхня кров".

— Хіба ми не бачили, що вони роблять? Це ж було масове знищення культу­ ри України. Усі боялися. Під час Другої світової війни мене звідти забрали люди, завезли аж сюди. Після арешту Плужника зі мною люди не розмовляли, відвер­ талися при зустрічі. А я вірила людям. Я збирала гроші, допомагала сім'ям репре­ сованих, на передачі в тюрму збирала. Вони ж там гинули. Знаєте, як їх там го-

388

Жулшиький

Євген Плужник

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

? А як знущалися, мучили... І той Ьідчий, який знущався з Косинки, Фальківського, Близька, з Плужника, ю ніякий не Іванов, а Хайет. Кажуть, його могила на Байковому, — навпроти могили Григорія Епіка. Якби я не витяг­ла отих Євгенових збірок, він би ніколи не дав їм ради, настільки був скромний. Одного разу Плужник сказав мені: "Як бути поетом, то бути великим поетом. Я можу написати щось надзвичайне... я хворий, у мене сухоти, але я напишу щось таке, що кожен скаже: "А це Плужник написав".

Він дуже зрадів своїй першій кни-але все одно сказав: "Галя, а мо­же, це ще рано?".

Перша книжка поезій Євгена Плужника побачила світ 1926 р. під назвою "Дні". Друга — через рік ("Рання осінь"). Щирий, самокри­тичний, поетичний щоденник — об­разно лаконічне, психологічно містке "анкетування" станів і переживань, нещадних щодо вразливої поетової душі, радощів, гріхів і болей навіки. Хвилюючий "день за днем", як плин жит­тя у сумнівах, у надіях і розчаруваннях. Його уява мандрувала світами, "гор­тала"' сторінки людської цивілізації, "зазирала" в космос, але наипотаємніша глибина для поета — глибина його душевних станів і почувань. Навколишній світ — нескінченний і незбагненний, пізнати сенс свого буття в проекції на це безмежжя простору і незчисленність часу важко, особливо коли твоє власне життя може перерватися будь-якої миті раптовим крововиливом із легенів. То чи міг він спокійно зважувати "міру явищ і подій"? Прикро читати в передмові Леоніда Новиченка "По той бік спокою" до першого після трьох десятиліть видання його поезій таке узагальнення про філософію образного мислення Євгена Плужника: "Філософія, справді, безрадісна і безсила. Те, що за нею, — певна традиція в світовій поезії минулого, ніскільки не реабілітує її в очах революційної епохи, яка виробила нову, героїчну мораль, що має нові ключі і до проблеми смерті та безсмертя, страждань і радощів людських" .

До речі, сам Євген Плужник не без іронії та скепсису оцінив універсальні можливості подібних "нових ключів" для пізнання людини і світу.

Прекрасний світ вночі.

Безформний. Безвиразний. Смерті ложе.

...Мовчи й мовчи!

Хто й що сказати може?

* Плужник Є. Вибрані поезії. — К., 1966. — С. 33, 34.

389

Євген Плужник

M. ЖуЛиНСМЦ

Всю порожнечу потойбічних сфер. Весь безмір світотвору невеличкий, Хіба не вичерпано їх тепер, Підручником для семирічки!

Воістину прекрасен світ вночі!

Безперечно, мав рацію Леонід Новиченко, коли писав, що "Плужник — самі глибоко переломна" натура, згусток суперечностей переходової епохи , але хіба можна погодитися з продовженням цієї характеристики? "...Виявив дивну не- ! спроможність розгледіти паростки цього майбутнього в реальній дійсності свого '• часу і, романтик по природі, бачив її аж ніяк не в романтичних тонах"*.

Поет якраз і розгледів паростки антигуманізму й терору, що вже цілеспрямо­вано культивувалися в суспільстві, тому хіба міг він зображувати тривожні пе­редчуття майбутніх катастроф у романтичних тонах?! Навпаки, виважуючи І власну поезію на терезах оптимізму і песимізму, Євген Плужник нам заповідав: 1

Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику... нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну,— їм промовлятиме моя спокійна щирість.

— Я цю книжечку, яку упорядкував Леонід Новиченко, також читала. Все читала. І вступну статтю. Там багато правдивого сказано про Плужника. Я, ко­ ли була молодшою, часто виступала з лекціями про поезію Плужника. Читала j вірші. Я добре читала. Мала гарний голос. Добру школу скінчила. Згадувала ос­ танню зустріч із Григорієм Косинкою.

Галина Автономівна знову взяла в руки книжку поезій Євгена Плужника, ви- | дану до 90-річчя поета, і продовжила:

— Та ця краща. Правдивіша. В тій ні згадки про те, що був засуджений 25 березня 1935 р. до розстрілу, якого замінили на десять років каторги. А там що сказано? Помер 2 лютого 1936 р. Де помер? Чому помер? І ні згадки про мене. Наче не було мене. Наче мені не присвячував Женічка віршів. Боялися згадати. Я ж на чужині.

Коли ми вже скажемо слово правди про гірку долю дружин репресованих, про трагічне сирітство їхніх дітей, коли перестанемо судити жорстоким трибуна­лом нашої ідейної непогрішності та вселенської правоти їхні поневіряння на чу­жині? Чим вони завинили перед своєю Батьківщиною? За що несуть тяжкий хрест розлуки з рідною землею, з братами, сестрами, дітьми? Хто їх виштовхав за межі свого краю і затаврував як зрадників рідного народу?

Чим у той час міг я втішити самотню 90-річну вдову Євгена Плужника, 90-річну вдову Сергія Пилипенка, 93-річну вдову Михайла Драй-Хмари, 96-річну вдову Костя Буревія? Я їх бачив у США, розмовляв з ними і не міг стримати сліз. До чого боляче, як гірко було слухати їхні голоси! Наче відблиски погаслих зірок, вони висвітлювали нам найпотаємніші подробиш побуту родин­ного життя, характерів загиблих, відкривали нюанси творчої лабораторії наших

Плужник Є. Вибрані поезії. — К., 1966. — С. 43.

390

M. Жулинський

Євген Плужник

культурних діячів, митців, літераторів. Як важливо ще встигнути захопити ті ко­роткі миті спогадів і вражень, поглибивши цим наші скупі уявлення про тих, ко­го ми вже встигли забути, з утратою духовного потенціалу яких ми ще донедав­на легко мирилися. А як вони горіли, як передчасно згорали! Ні, вони не погас-f ли, доля змилостивилася над рідними декого з них: обірвано передчасно життя поетів, а їхнім рідним життя дароване довге чи не для того, щоб донесли вони до нас жаринки їхнього непогасимого палахкотіння.

— А що мені, дитинко, лишалося робити? Дружина репресованого, вислана, без права жити в Україні... До кого притулитися, де пригрітися? І що мене чека­ ло в майбутньому? Хіба одна я виїхала під час німецької окупації?

Я нічим не завинила перед рідним народом. Знаю, Женічка мене б осудив. У нього є вірш про чужину, де він написав, що нема чого шукати дива за тридев'ять морів, коли ще свого мало дива — "Землі своєї ще не зрозумів".

І сльози — тихі, безсилі.

— Так буває тяжко, що я вам не можу й передати. Не можу. От протелефо- і іала Оксана, що ви приїдете... Значить, треба сидіти і чекати. А Вас нема, я все телефон набираю. Чому нема? Може, щось сталося? Я дуже нервова. Ко­ лись я не була такою. Я була колись веселою, можна сказати з натяжкою, що й щасливою.

А знаєте, чого Плужник виїхав із Києва на півроку? Перевіряв почуття. Ко­ли він повернувся, я кажу комусь із своїх: "Як приїхав, так хай іде куди завгод­но. Він півроку мені і слова не написав". А Плужник розпитував: "Вона плака­ла?" Мама мені казала: "Господи, ну ти ж собі голову звернеш, не можна так жи­ти, як ти, хоч би ти заміж вийшла". Я молоденька була, мамі кажу: "Мамочко, ти знаєш, за кого б я заміж вийшла? Як я заплющу очі й на всьому світі буде тільки одна людина, то та, що мені суджена". Нас не вінчали, нічого ж бо того вже не можна було, хоч батько мій священик.

Приїхали ми, там уже, коло станції Сагайдак, я постукала, вийшла мама...

— О, моє Галенятко приїхало! А це хто?

Кажу: "Мамочко, ти вже мене поцілувала, а тепер його поцілуй".

• А чого я його буду цілувати?

• Бо то,— кажу,— тепер мій чоловік.

• А це той, що на всьому світі один?

Все більше спогадів і менше сподівань... І на чолі утрат сліди глибокі...

Як непомітно ближчає та грань, Що жде за нею прикінцевий спокій.

Це із книги "Рання осінь". Мінорні настрої, філософське прозирання за межі земного буття, елегійний розмисел про день сущий і день прожитий, прагнення притишити емоції та врівноважити з суворою дійсністю свої поривання й бажан­ня. Поет жадав творчого спокою, сприймав як закономірність, як неминучість творчого діяння і невдачі, і розчарування, і недокінчений рядок.

Тепер мене хвилює мало Все те, що замкнено в слова; Не зап'яніє, як бувало, З дзвінкої фрази голова.

391

Євген Плужник

M. ЖуажчяШ M

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

* * *

_{РІВНОВАГА}

_А

~;:М

1948

Євген не полишав поезії, хоча пи- ( сав прозу. У 1928 р. вийшов ромая¹ "Недуга", 1929 р. на сторінках журЯ налу "Життя й революція" з'явилися! дві п'єси — "Професор Сухораб" і дворі на передмісті". У читачів склаД далося враження, що Плужник як по-1 ет себе вичерпав. Поезій не друкував,! працював над "Антологією ук­раїнської поезії" разом із В. Атама-' нюком і Ф. Якубовським, перекладав М. Гоголя, М. Горького, А. Чехова, M. Шолохова. Але не вичерпав — навпаки, поглибив, надав поетичному | слову гостроти і сили. Зберегла сест­ра Галини Таїсія Автономівна вже | підготовлену до друку нову книгу по- Ж езій "Рівновага".

Виражальні засоби поетичної мо»М ви Євгена Плужника урізноманітню- 1 валися, його лексика була легкою,! рухливою, точною, рима — свіжою, І ловленою на слух, рядок елегантно зупинявся, наче завмирав у високості, ] щоби вибухнути вражаючим значеннєвим акцентом. Поет удосконалив по­етику образного зіткнення сенсових контрастів і антитез, довірливо, аква­рельно чисто передавав психологічні стани, безжально обривав себе на злеті заманливого образного вицвітання' ефектного узагальнення. Волів пара­доксів, шукав лаконічних засобів пригашення скептичним натяком "спраглої на образний візерунок колізії вірша — думка щоб була чітко виражена, як філософська теза, органічно народжена в процесі образного мислення.

Цвітуть думки, а на слова скупіше... Я знаю сам — росту. Міняю лист. ...Нехай, кому не ліньки, пише, Що от, мовляв, запеклий песиміст...

Я ж почуваю так: скажу — бо мушу! — Хоч щось своє, неказане ніким; Коли рядкам якимсь звіряти душу, — Тільки таким!

Це ще в "Ранній осені" поет висловив своє кредо, яке реалізував у книзі "Рівновага". Він дедалі глибше переймався турботою, щоби кожне — наймен­ше! — слово було наповнене відповідальністю. А відповідальність передбачала і чесну участь в усіх подіях, і щире володіння мудрим словом, і готовність підне­сти це слово, мов стяг ясний, як "співець у стані", над людьми та окрилити їхній дух. Навіть більше — він жадав відчути це слово на дотик, взяти його, мов гвинтівку до рук, до бою.

Не раз цитований вірш "Поетові", в якому афористично виражені поетичні

392

їЖулинський

Євген Плужник

зобов'язання", засвідчує, що Євген Плужник щиро намагався реалізувати ідей­но вульгаризовані декларації, які в наказовому порядку спускалися згори, коли вважалося обов'язковим прирівнювати перо до штика, відгукуватися на кожний пуск домни, на кожний новий трактор, на кожний почин чи виконане достроко­во соціалістичне зобов'язання. Плужник спробував, відчуваючи погрозливий наказ "прислухатися" і "відгукнутися", образно освоїти і цю мажорну, маршово ритмізовану "динаміку буднів", але його успіхи тут були скромними. Та інакше й Не могло бути. Євген Плужник за своїм поетичним характером, за способом світосприйняття не набивався на роль агітатора-глашатая. Проте сучасна дійсність його цікавила, хвилювала, складність суспільно-політичних процесів не відштовхувала, а навпаки, зобов'язувала до художнього пізнання. І не лише в поетичних формах. Плужник наполегливо працював над п'єсою "Змова в Києві" (мала ще назви "Шкідники", "Брати"), в якій безжально розкрив складну мо­рально-психологічну атмосферу інтелігентської сім'ї, зумовлену наростанням класової боротьби".

— Плужник написав одну таку річ, яку ніхто ніколи в житті не напише, — "Змову". Я дістала тільки зошити, написані рукою Плужника. А батько Окса­ ни переписав. Тепер Льонічка Череватенко готує її видати. Усе можна видати, аби воно вартісне було.

Бачите, ось у мене книжка Ліни Костенко "Неповторність". Я її дуже люб­лю. Це теж від Бога така письменниця. Вітайте її. Ніколи я вже не побачу Ук­раїни. І сестер не побачу. Вони не приїдуть, вони старенькі...

5 серпня 1989 р. я одвідав Таїсію Автономівну і Тетяну Автономівну. При­йшли на нашу зустріч Тамара Михайлівна Стрілець-Косинка, Леонід Черева­тенко. Слухали записану 17 травня того ж року, під час другого відвідання, знову ж з Оксаною Міяковською, на магнітну плівку розповідь Галини Авто­номівни про свої переживання, сестри пригадували своє гірке минуле. Особли­во Тетяна Автономівна, яка була вперше заарештована 1930 p., — "шикува­ли' її справу до процесу над учасниками сфабрикованої "Спілки визволення України". Якось обійшлося. Та не забули. Згадали в 1947 р. — і десять років таборів. Тепер ці дві невеличкі стійкі жінки туляться одна до одної — залиши­лися вдвох. Згадували Євгена Плужника, якого любили щиро, переймалися його творчою долею: сестру Галину, свою матір, день народження якої був 4 серпня, згадували, прислухаючись до голосу Галини Автономівни, з якою не бачилися більш як півстоліття, і не знали, що її серед живих уже не було. 4 серпня 1989 р. вона померла. На 91-му році життя.

— Коли надходить вечір, я телевізора не вмикаю, тільки розсуваю занавіски на вікні. Дивлюся і бачу, як птиці летять над Нью-Йорком, так багато птиць — червоні, жовті, яскраві... Дивлюсь і думаю: що якби я була птицею, то весь світ би облітала. Мені так хочеться в Україну! Я вже ніколи-ніколи з України не виїхала б...

1990 _Р.

Євген Плужник

M. ЩлитъяА

ІЗ ЗБІРКИ "ДНІ"

* * *

Був цей хлопчик лагідний і тихий, Як сосновий у безвітря ліс... (Для якоїсь радості і втіхи Кожний з нас у дні прийшов і ріс.)

А сімнадцятий минув, зустрінув Наречену — кулю за Дніпром.

— Обертайся, земле, без упину! Припасайте, припасайте бром!

Ах, цей хлопчик лагідний і тихий, Що над степом ранній біль простер! (Для якої радості і втіхи Кожний з нас приходить і росте?)

* * *

...І ось ляжу, — родючий гній, — На скривавлений переліг... — Благословен еси, часе мій! Навчи мене заповітів своїх!

Розцвітайте, нові жита! ...А на кожному колосі — мука моя. О, воістину час ратай! Славословлю його ім'я.

Благословен еси, часе мій! О, жорстокий! І весь в крові!

• Це нічого, що я мов гній — Під посіви твої нові!

• Бо ось вірю: зросту колись. І до когось вітрами: — Жни! — ...Серце, серце моє! Навчись Тишини...

ГАЛІЛЕИ

(Уривок)

... І боліло, боліло нам

Там...

В днях...

Ах!

Не треба!

Під наметом нового неба,

На просторах полів нових —

Нині відпускаєш рабів твоїх,

Часе!

Бо ми бачили муку твою —

І вірили в радість!

Бо ми бачимо радість твою —

Змучені...

І нам скажуть тоді: відпочиньте!

Ах, ноче!

Вибач, що так охоче

Я розв'язав свого язика! Це вже звичка в мене така -Поговорити!

Та й не всім же діло робити: Безробітний я третій рік — От і звик.

І признатись — інтелігент... Ну і всякі такі слова... Та й до того ще на момент Завернулась мені голова.

Це вже наслідок недокрів'я: Небагато хліба в півфунті! Пам'ятаєш таке прислів'я: "Transit gloria mundi..."

394

N. Жулинсъкий

Євген Плужник

А проте це, звичайно, дурниця! Просто в серці мені убого. Спіть спокійно, кому ще спиться,— І Тільки й всього!

Бо не стане чекати мить, [Атобільше година, Через те, що когось болить, Що конає людина!

Та й нічого мені не треба! Маю примус, ковдру й кімнату... Навіть латку осіннього неба, Димарями прип'яту!

«зовсім, зовсім спокійний!

І

h, яка це безсмертна гармонія —

Революція, голод, і війни,

І маленького людського серця агонія!

Гей, ти, серце! Спокійно виконуй Певну кількість ударів своїх! Розподілено всім по закону Біль і радість, утому і сміх!

І пливу я у безвість з Землею

По орбіті, що пише вона!

А над нею,

під нею,

за нею —

тишина,

тишина,

тишина...

А живу я на поверсі шостому, І живу від доби до доби, І живу я, звичайно, по-простому, Так, аби...

Раз на тиждень виходжу з дому, Одягнувши пальтисько руде, Повз вітрини тягну утому, Куди шлунок усіх веде.

Ставлю явку на біржі праці... И знов вертаюсь у свій куток, Де без сну на твердому матраці Передумано стільки думок,

Що, коли підійду серед ночі До знайомого добре вікна, Бачать болем засмучені очі Тишину до останнього дна!

Місто спить. На покрівлі іржаві Віє вітер туманом вгорі... І, як в кожній культурній державі, Де-не-де миготять ліхтарі...

Позіхаючи, ходять дозорці, Людський сон стережуть і майно — По їдальнях недоїдки порцій, У вітринах калоші й вино!

А за стінами — з храпом і свистом Сплять натомлені, потні, брудні, Хто з прокльонами, з радістю, з хистом Під майбутнє угноював дні!

І пливуть вони разом з землею

По орбіті, що пише вона...

А над нею,

під нею,

за нею —

тишина,

тишина,

тишина...

А там, вище, в безодні туманній, В тишині, як на лоні мети, В злотосяйнім блискучім убранні Плинуть інші далекі світи...

І такий я маленький без краю... І про біль свій кому розповім, Що я з нього безглуздо конаю У кутку на матраці твердім!

О далекі! Майбутнє безкрає! Це для вас, о, я знаю, для вас Свій терновий вінок посипає Конфетті мій скривавлений час!

и

И раптом ніч розриває на клоччя Сміх не сміх і гроза не гроза — Дика пісня, голодна і вовча: Прокидається в місті базар.

395

М.Ж\

Євген Плужник

ІЦ.ШМЬЩ І

м.

І чиїсь закривавлені лапи,

Тіні творчої вічно руки,

Сіють рясно на дрантя й єдваби

копійки,

копійки,

копійки...

На посади... В церкви...

В ресторани...

Жруть... Кохають...

Крізь зуби плюють

В непромиті неславлені рани...

Живуть!

Поруч злиднів — карати, парфуми.

Гаманці...

Гаманці...

Гаманці...

Як до речі вигукують думи

Десь на розі старці!

Упаду на холодну підлогу, — Сіро нидіє ранок в вікні, — І молюся — не чорту! не Богу! — А очам моїх змучених днів!

О смутні і прекрасні довіку... Через муку, утому і кров Хай побачите справді велику, Невмирущу, як вічність, любові

А мені вже — нічого й нікого... ■ Як трава, я тихенький такий... J І до мене довірливо й строго Посміхнуться далекі віки...

А вгорі, в далині, наді мною — І Неприступний для зору людей, Оповитий віків тишиною — Галілей.

Гей!

Герої!

Каліки!

Службовці!

Торговці!

Поетики!

А живіть собі, як вам бажається!

Через те, що —

ви чуєте? —

все-таки

обертається!

КАНІВ

(Уривок) Г. Ко-вій

яких рядках поезій чи романі

і

_я

...В

оспіваю час, що десь гряде

Я, що схилив покірне і бліде Своє лице у двох віків на грані! Ось тільки бачу, так немов в тумані, Прекрасних, дужих, радісних людей — І ся земля співає, і гуде Широкий простір буйних океанів... І пишні села, радістю убрані, За руку місто впевнено веде... І на горі всіма забутий Канів Благословляє в далечінь дітей!

Мільйони книг, теорій і ідей,

Вся точність формул, вишуканість рими,

Все, що часами давніми й новими

396

Дало землі натхнення молоде, -Знання і досвід, що для них ніде Не ставить світ духовий та видимий Якихось меж, і триєдине з ними Мистецтво вічне, що було й буде,— Усе для часу, що до нього йде Життя помалу кроками важкими, На цім шляху лишивши де-не-де Руїни, біль і розпач нестерпимий.

О краю рідний, степе несходимий!

Надійде час — і темрява густа,

Що ти її у спадщину дістав

Укупі з мріями найкращими своїми,

Розійдеться — і прийдемо туди ми,

Де вільна єдність вільно вироста,

Де важать рівно поле і верстат

Для тих, що разом спини гнуть над ними!

Далекий часе! Тернами густими

Нехай до тебе шлях позаростав,—

Дар поступати, людності питимий,

її вести вперед не перестав!

Туди, де світ, що з хаосу повстав, Що всі стихії невгавущі збурив, До ніг людини ляже наче мурий По шкоді пес, ховаючи хвоста! Де поєднає села і міста Велика єдність праці і культури, Аби нащадок велетнів похмурий Засмаглу спину гнути перестав! Щоб посміхнулись радісно вуста Тих, що під плач то ліри, то бандури Молили всує мертвого Христа, Його творцями взяті на тортури!

І не посміють істину авгури Вдягати в мотлох кривди і химер; І дух знання — великий піонер — Не буде битись крилами об мури, А поведе у далечінь — не хури, А повітряних тисячі галер За межі часу, вимірів і сфер — Такий могутній, вільний та безжурии! \ митець, від браку живлення понурий,

397

Не оберне натхнення в адюльтер; І зникнуть з творів славлені Лаури, Пташки, зітхання, хорі і етер...

Новий герой — пілот і інженер — Зламає звички, примуси і ґрати, І_мбуде мудрий дужого вітати — Його новий всевидящий Гомер! Але не нам, я знаю, й не тепер Світів нових встановлювати дати,— Нам хоч би степ дідизний доорати, Бо й досі голос степу не завмер! І не беруся я a livre ouvert Метаморфоз прийдешнього читати, Бо ще і досі серця не віддер Я від порога батьківської хати!

Та й як живому серце відірвати Від берегів біжучої доби,— Хіба не всі для неї ми раби. Чи не для всіх вона єдина мати? Та навіть пес десь на селі кудлатий, Найближчий друг дитячої юрби, На греблі тінь похилої верби, Парфуми гною, конопель і м'яти Мені рідніші, ніж майбутні шати, Що ці ж долини тихі і горби Десь приберуть, коли мені лежати У тій землі, що я її робив!

А в серці біль самотній — о, якби Бодай на мить узріти шлях широкий, В далечині такі прекрасні роки, Віків прийдешніх відблиск голубий! Де на сторожі правди — "не убий!" Поставлять люди — примус одинокий, И лише в казках залишаться морлоки — За хліб черствий ошукані раби; І не до церкви з хутора баби, А в храм науки, світлий і високий, Внесуть в очах васильків дух слабий — Землі моєї виснажені соки!

О днів майбутніх спокою глибокий, На землю цю знесилену прийди! А я вітати в днях моїх радий

398

Бодай здаля твої повільні кроки! Нехай мій час — кривавий і жорстокий, Аби тебе він болем породив, Аби злилися села й городи — Життя нового слуги і пророки! І хай не прийде радість ця, аж доки На кладовищі кущик лободи Розквітне з мене. Мрійник смутноокии, Я дослухаюсь до її ходи!

І так молю я інколи — гряди, Доба, від продажу й купівлі чиста. Коли не буде ні села, ні міста, А будуть тільки люди і сади! І днів моїх скривавлені сліди Омиє радість тиха і огниста, І в кожних грудях мука особиста Зростить закон — у далечінь іди! За дати всіх календарів туди, Де не загасне правда промениста, Що дух її й за давнини родив Сум мудреців і пориви артиста...

Та, певне, маю щось від реаліста, Бо не назву своїм біжучим днем Сторінки вічні прози і поем Про те, що буде років через двіста, Як не введу до Скрябіна, чи Ліста, Або Бетховена безсмертних тем Пісень народних з їх блідим вогнем Або частівок битого намиста!.. Ні, не скидаюсь я на гімназиста, ЦДо, не збагнувши перших теорем, Вважав, що досить бомби анархіста, Щоб повернути світові едем!

(Хіба що діти бувши, ми живем В країні добрих фей і мудрих гномів, А літ дійшовши, знавши смак у бромі, Йдемо за фактами й календарем). Не рік, не десять — доки доберем, А не в якомусь вичитаєм томі Найкращих способів у кожнім домі Зростити те, що правдою ми звем! Ще не один ми вир перепливем І, береги залишивши знайомі,

399

Ц-Je не один ми зрадимо тотем, Його ваги і марності свідомі!

Бо на Вкраїні, де не всім відомі Абетка, потяг, мило й олівець, Ще не сьогодні скажемо кінець Старим звичаям, злидням і соломі! Тут ще не рік, збиваючись на комі, За псалтирем сивенький панотець За крашанки навчатиме овець Терпіти все в покорі і утомі! І ще не рік сідатиме у громі Дідок патлатий — всесвіту творець; І днів нових такий бадьорий гомін Не раз поверне десь на манівець...

І буде так, що ось навчиться жнець Вже не лише косою володіти, А крові темні та могутні міти Переведуть уміння нанівець! І знов кукіль укриє та чебрець Лани, що звикли людям хліб родити І підростатимуть маленькі діти, Щоб одягти старих зусиль вінець! І будуть довго міліони серць На роздоріжжі двох світів горіти, Де вже й тепер майбутнього вітрець Дерев старезних колисає віти.

Бо не дозволять мрійникам робити Якихсь купюр історія і дні, — Випереджає ранкові огні Світанок тихий, тінями повитий. Але закон — це не причина скніти І не джерело розпачу, о ні! Спокійно мудрий стане у багні, Бо прийде час, коли себе омити. Це тільки учні, хворі та піїти Завжди в сучасному такі смутні, Бо треба нервів дужих, щоб зуміти Відчути шовк в цупкому полотні.

Щоб в смузі днів сіренькій і нудній Часів нових початок розпізнати, Коли в розлогах світових ланів

400

Євген Плужник

М.Жулинський

Почне життя своє минуле жати! І, над колискою схилившись, мати Про час минулий творчості й руїн Візьме не раз таких пісень співати, Що, літ дійшовши, зрозуміє син І дні мої, і біль моїх хвилин — Усе, що ним колись земля боліла, І всю тебе, моя Вкраїно мила, Найнепомітніша з усіх країн — Мільйони сіл серед німих долин... Десяток міст... Земля на хліб збідніла. Десь на горбку позаколишній млин... І над Дніпром занедбана могила!

ІЗ ЗБІРКИ "РАННЯ ОСІНЬ"

* * *

Дивлюсь на все спокійними очима (Давно спокійний бути я хотів) — І вже не тішить вишукана рима, А біль її шукати — й поготів!

Коли дійшов за ранній біль розплати Збагнув усю непереможність днів,—

Чи потребуєш час твій марнувати На лад закінчень, суфіксів і пнів?

Ні, на вуста усмішкою гіркою Ляга мовчання мудрого печать... Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою, Дар розуміти, знати і мовчать!

* * *

Зсе більше спогадів і менше сподівань. І на чолі — утрат сліди глибокі... 1к непомітно ближчає та грань, Іо жде за нею прикінцевий спокій!

Так гірко відати, що юність відцвіла! Та нарікань і розпачу немає,—

Така відміна, зрештою, мала: Колишні мрії досвід заступає.

Так дерева, відцвівши навесні, Тільки на те годують соком віти, Щоб в дні серпневі, теплі та ясні. Упав на землю овоч соковитий.

* * *

Вчись у природи творчого спокою В дні вересневі. Мудро на землі, Як від озер, порослих осокою, Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже Не шанувати визнаних взірців, Бо хто ж твоїй науці допоможе На певний шлях ступити з манівців?

401

Євген Плужник

M. ЖултсыаЬ

* * *

Вчора над містом летіли гуси. Над камінним містом, вночі... Стиснути серце мусив, — Мовчи, безглузде, мовчи!

Досить усяких і мрій, і болів... Адже знають про все книжки.

Чуєш, — тополі голі: — Нишкни...

Дівчинко тиха, на мрії хвора! Надвечірня мріє моя! Гуси над містом летіли вчора... А я?

* * *

Дівчинку здибав колись маленьку Там, де землю Дніпром розколото: Вибирала з води у жменьку Синє золото...

І таке тоді небо було безкрає. Поможи мені, дядю, трошки!..

...А в самої очей немає, — Волошки.

Гей, дівчатко! Найкраща з моїх химер! Чи далося ж тобі те золото? ...Вже мені не сміятись тепер По-старому, безглуздо-молодо...

* * *

Річний пісок слідок ноги твоєї І досі ще — для мене! — не заніс. Тремтить ріка, і хилиться до неї На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки,— Хіба що вітер хмари нажене... О друже мій єдиний, а далекий, Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї Спинили час, — і всесвіт не тече... І навіть цей слідок ноги твоєї Вже не хвилює серця і очей...

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки На цій осінній лагідній землі, І твій слідок малий — такий великий, Що я тобі й сказати б не зумів!

ІЗ ЗБІРКИ "РІВНОВАГА" І

Ніч... а човен — як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ...Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи. 1 внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!

402

■к -к *

Вона зійшла до моря. Хто вона — Навіть самій їй байдуже віднині... ...Хіба не всі ми — єдності луна В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух — і ось під ноги ліг Прозорий вінчик — кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка — Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал... Німують береги... І знову плеск... І затихає знову... То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої

Ця велич вод, усім вітрам відкрита, —

Здається, повертає Афродіта

У білий шум, що породив її!