Валер'ян поліщук

(1897—1937)

ГІ_оет — душа розверзта

І уста

Цілого народу.

Валер'ян Поліщук

Валер'яна Поліщука розстріляли 3 листопада 1937 р. З "нагоди 20-ї річниці "Великого Жовтня". Поетові було 40 років. Не нажився, не натішився дітками, творчістю, полемікою в ім'я утвердження нових форм у мистецтві, не вигорів у безумстві творчого самовираження... А яка невтолима спрага творчості, мис­тецького самоздійснення солодко і грішно вимучувала і окрилювала його!

Заарештований у грудні 1934 р. в Харкові, Валер'ян Поліщук передав із ув'язнення листа. Просив дружину не хвилюватися: "Здоров'я моє нічого. При­ступів малярії таких, щоб було зле мені, — не було .

На побачення надіятися важко: "Кажуть, що тільки перед самим судом, чи після нього одразу ж? Але коли це буде, може через тиждень — не відомо".

Не через тиждень і не через місяць. Тільки 27—28 березня 1935 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР на своєму закритому засіданні винесе йому вирок — 10 років ізоляції в концтаборах.

361

Валер ян Поліщук

M. Жултая^

Передчував біду, але надіявся. Ще в грудні 1934 р. Валер'ян Поліщук првИ сив у дружини дістати йому "паперу поштового — 1 пачку, конвертів — 50 шт, І марок — 20 шт., откриток — 10 шт., общих тетрадок великих — 2, блокнотів' великих — 2 шт., малих — 4 шт..."

Запасався папером — сподівався писати. Хоча надії на те, що поталанипИ вихопитися з тієї смертельної пастки, не мав. Це проглядається в його проханнях { зберегти рукописи — роман "Завзятий вік", збірку "До серця Азії", папку зне-в друкованими віршами, ще не передруковані чернетки, переклади, листування, І папку з новелами: "Решту все можеш знищити...".

"Коли ж побачиш, що в тебе гроші тільки витрачаються, то прощавай, їдь Я зберігай дітей та себе, рідна"¹, — цими словами Валер'ян Поліщук завершував | листа із ув'язнення.

Дружина Олена Іллівна — Йола забрала сина Марка-Реона і доньку Люр-1 ну-Електру (любив Валер'ян Поліщук давати дітям оригінальні, співзвучні рит- J мам революційної епохи імена) і виїхала з Харкова до Москви — до сестри Лідії J Кречет. Встигла вихопити з квартири письменницького будинку 'Слово ' валізу І із записниками, листами, книгами, яку вона берегла аж до смерті.

Довго мовчали записи в щоденнику, листи до дружини, сина, до батьків і друзів, до зав. культпропа ЦК КП(б)У т. Кілерока... Та заговорили —il відкрили глибини почувань і потаєнних думок Валер'яна Поліщука, його харак- | тер і його мрії... Але скільки затаїлося десь у спецхронах НКВС—КДБ!

Де його величезна бібліотека, яку поет розпочав продавати наприкінці 1933 — | на початку 1934 p., де його щоденники, що їх він вів і після 1927 p., листування, рукописи творів?

У листі до завідувача відділу ЦК КП(б)У від 23 листопада 1934 р. Валер'ян Поліщук згадував про рукопис книжки "До серця Азії" розміром на 20 друко­ваних аркушів, яку видавництво "Радянська література" відмовилося друкувати і заявило, що книжка "йде в розбор, як націоналістична". Про роман "Завзятий вік" на 23 друковані аркуші, що його це ж видавництво також не бажало друку­вати, де рукопис розпочатого роману про будівництво Харківського трубопрово­ду, де листи, де ті записи, що вів поет у Харківській тюрмі, для яких він просив у дружини пачку поштового паперу, два великі загальних зошити, 2 великі блок­ноти і 4 малі блокноти? Невідомо.

Перебуваючи під слідством, Валер'ян Поліщук не визнав, що він є "учасни­ком контрреволюційної української націоналістичної організації", входив до складу терористичної групи і брав участь у підготовці теракта на Секретаря ЦК КП(б)У т. Постишева". Відповів, що й зафіксовано в протоколі: "Не правиль­но"². І підписався. Рішучим, твердим розчерком. Нікого не обмовив, хоча болісне сприйняв вибиті енкаведистами з його колег-письменників обмови щодо нього. Та його, як і інших письменників — Миколу Любченка, Миколу Куліша, Гри­горія Епіка, Валер'яна Підмогильного, Василя Вражливого, Євгена Плужника, Володимира Штангея, Петра Ванченка, Григорія Майфета, Олександра Ковіньку, "зарахували" до так званого центру антирадянської боротьбистської організації. І таємно судили.

Валер'ян Поліщук ніяких сподівань на суд не виношував. Хіба він не па-м ятав, який показовий судовий процес улаштували більшовики над керів­ництвом ЦК УПСР (Української партії соціалістів-революціонерів) у травні

362

Я. Щмнський

Валер ян Поліщук

1921 р. в Києві у великому залі Про­летарського будинку мистецтв? Суди­ла КП(б)У українських політиків-ін-телігентів В. Голубовича, Н. Петрен­ка, 1. Лизанівського, Ю. Ярослава та ін., яких Валер'ян Поліщук не вважав за ворогів українського народу, хоч як намагалися довести це більшовики. Бо сам колись належав до цієї партії.

18 вересня 1917 р. в день свого наро­дження 20-літній Валер'ян занотував: ...Я соціаліст-революціонер, ук­раїнський по переконанню республіка­нець і буду ним до смерті"³.

Отже, судили політичну партію ук-|)мнських есерів, намагалися її політич­но дискредитувати і заразом спаплю­жити українську інтелігенцію.

Політбюро ЦК КП(б)У рішенням від 17 травня 1921 р. це завдання сфор­мулювало чітко: "Процес використати, щоб дати характеристику поведінки ук­раїнської інтелігенції"⁴. Головна мета

цього широко розрекламованого процесу полягала в тому, щоб розколоти, як виз­начило політбюро ЦК КП(б)У на засіданні 4 червня 1921 p., українську інтелігенцію і прибрати з політичної арени впливового політичного конкурента. А хіба не таку мету переслідували нові політичні процеси, які таємно готувалися в надрах ДПУ? Тому на суди ніхто із заарештованих особливо й не розраховував — вироки були заготовлені заздалегідь.

У 1929 р. Валер'ян Поліщук надрукував у редагованім ним журналі "Аван­гард" невеличке есе "Про суд".

"Я взагалі проти всяких судів.

Суд, найгуманніший суд — це все одно розправа з пташкою в клітці, куди просунута рука переможця. Та рука може пташку притиснути, примусити пища­ти, випустити, задавити... Судити не треба — треба боротися. Суд, правда, теж зброя боротьби — але зброя не гуманна, зброя варварська, з ознаками суспільного садизму: це боротьба руки з пташкою в клітці".

Тоталітарна рука безжально притискала в клітці абсурдних обвинувачень, мо­рально-психологічного терору і фізичних знущань вразливу душу поета. Годі бу­ло сподіватися на милосердя тих, хто виправдання, пояснення, визнання поми­лок, переконування у вірності, демонстрування ідейності тощо сприймав як усвідомлення своєї контрреволюційності, за яку треба обов'язково карати.

Валер'ян Поліщук 19 грудня 1929 р. написав листа до редакції газети "Ко­муніст", в якому визнав помилковим уміщення в третьому числі "Авангарду афоризму про суд: "Йдучи за формальною логікою думок, я погодився був з тією хибною юридичною установкою, яка вважає за краще адміністративні міри соціального захисту".

363

Валерии Поліщук M. ЖулкнсызА

	•	а <| < Е s о u <:
	ЧЯррк
	-	Е5І
M-а		со Ч г
СІЧЕНЬ 19 3 0		< < о
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ

Відповідальний редактор ЦЬОгоЯ журналу, який пропагував конструктив вістський напрямок в Україні, був зму- | шений перебрати всю відповідальність | за ведення журналу і, звісно, за свої і афоризми, зокрема й за такий: В од- [ ному кінчикові вашого нігтя закопано стільки мудрості, що її не охопити ; Айнштейнові з Леніним укупі". І хоч ; би скільки Валер'ян Поліщук доводив, і що в цьому афоризмові "лежить філо- § софська думка про те, що людство, на- І віть в особі своїх найбільших геніїв, ще а не охопило всіх законів, закопаних у і природі , ніхто вже йому не збирався | вірити. "Ідеологічно пильні" критики \ на зразок Зархії й Тарана це вже за- і примітили, донесли до широкого зага­лу, що це "натяк на непошану до І найбільшого генія пролетаріату й людства — В. І. Леніна", а ти, поете, тепер доводь, що з твого "боку була несвідомо зроблена велика помилка"⁵.

Доводилося Валер'янові Поліщуку також пояснювати ідейно-значеннєве на- І вантаження ескізу "Ванька-встанька".

Образ іграшки "Ванька-встанька" — моторного, живого Ваньки, що як би І ви його не поклали, він завше вивернеться і стане на свою важку основу — сим­волізує в уяві поета його рідну Україну в велетенському Радянському Союзі, яка дає "70—80% вугілля, криці, чавуну, цукру і близько до того вільного хліба, машин та інших важких благ землі — так і здається, що вони повертають всім тілом Радянського Союзу".

Жахливо не сподобався і в Києві, і в Москві цей образ хитрого Ваньки: "Навіть коли його насильно поставити на розмальовану голову, що усміхається всіма своїми молодими і мальовничими прикрасами — він і тоді зважившись, пе-рекувирнеться, аж стрибне — і винесе знов догори свою хитру голову, вмостив­шись міцно на свою основу, де вправлено шматок олова"⁶.

Напрошувався висновок, що без цієї невпокореної України, цього "хитрого, живучого Ваньки" — і Радянський Союз неможливий? Ні, цей образ не "спра­ва стилістики", як намагався пояснити автор цього есе. Ніхто не збирався вичи­тувати й ті "три основні мислі", що їх начебто заклав у цей образ Валер'ян Поліщук: "1) жива непереборність Радянського Союзу; 2) непереборність його лежить в тісній суцільності всього організму, всіх частин; 3) значна економічна питома вага УСРР в Радсоюзі "⁷.

Довелося поетові виправдовуватись і за "еротизм окремих місць" у жур­налі "Авангард": "В наш час, коли треба сублімувати зайвину статевої енергії у вищі форми соціальної діяльності, я, обмірковуючи питання розмноження, як засіб боротьби з індивідуальною біологічною смертю, перегнув справу не туди куди слід".

Треба ж таку витворити атмосферу цькувань, пошуків ідеологічних компро-

364

M. Шулинський

Вапер'ян Поліщук

матів, підозр, нашіптувань, відкритих і таємних доносів, щоби митець заради бо-|дай півкроку в бік творчого самовираження вимушений був отак принижуватися, виправдовуватися, роздвоюватися... У тому ж листі до редакції газети "Кому­ніст" Валерии Поліщук уважав "своїм обов'язком попрохати тепер Компартію, Радянське суспільство і пресу не ганьбити мене, пролетарського письменника, що схибив, — як ворога, письменника, що має десять літ радянської літератур­ної праці, що випустив двадцять п'ять книжок такого змісту, де в міру мого ро­зуміння й таланту підпирається ідея комунізму"⁸.

Йому справді важко усвідомлювати, що і його, чільного творця конструк­тивізму в пролетарському мистецтві, автора першої в українській літературі поеми про В. І. Леніна, надзвичайно плодовитого співця індустріального со­ціалістичного будівництва, піддаватимуть ідеологічному остракізмові. Але і Валер'ян Поліщук, і багато інших українських письменників стали і знаряд­дям, і жертвами величезної, ще не виясненої в деталях провокації, яку здійснювали послідовно н таємно органи НКВС проти української Іі агенції. Інтелігентів розглядали в Москві як потенційну загрозу більшо­вицькій імперії, тлумачили як українських націоналістів, яких шукали повсюд­но, розвінчували і цілими списками 'заганяли" в контрреволюційні ор­ганізації. Чи бачив це, чи розумів Валер'ян Поліщук, що відбувається навко­ло і до чого приводить це полювання за інтелігенцією? Переконаний: бачив і усвідомлював. Зберігся такий запис у щоденнику:

"Мені іноді здається, що кожна літературна громадськість нашої країни яв­ляє собою скупчення павуків, скорпіонів і сколопендр, замкнених у кімнаті, яки­ми заправляє нога в високім чоботі. Вона їх підганяє, гуртує й розбиває, деко­го розчавлюючи.

Між ними стосунки відомі.

Деякі скорпіони великі письменники..." ⁹.

Бачив, знав, що їхні творчі дискусії, критичні стріли один проти одного вміло спрямовує невидима рука всесильного провокатора, який нацьковує одного письменника на іншого, викликає заздрість до іншого, наближаючи до влади різного роду привілеями: грошовими авансами, тиражами книг, преміями, хваль­ними рецензіями, благословінням зверху на розвінчування іншого друкованого органу чи творчої організації, "добром" на організацію журналу чи мистецького об'єднання, обранням делегатом на партійний чи письменницький з'їзд, запро­шенням у президію з'їзду чи якихось урочистих зборів, наданням слова для привітання, поїздками за кордон та ін.

Валер'ян Поліщук цієї "високої ласки" удостоювався неодноразово. Згадай­мо бодай творче відрядження наприкінці 1925 — на початку 1926 р. разом із П.Тичиною та О. Досвітнім до Прибалтики, Чехо-Словаччини, Німеччини, Франції, через три роки — поїздка до Польщі, Німеччини, країн Скандинавії, перебування у Львові; 1928 р. поет у складі делегації українських письменників побував у Білорусії. Здавалося, ніщо йому не загрожувало, адже він працював на революцію, стояв несхитно на радянській платформі та інших закликав не хи­татись: "Я їм заявив: хочуть в ногу йти з передовим життям — мені дуже приємно, а ні — піду сам". У листі до дружини і сина 19 січня 1924 р. тішився,

365

Валерии Поліщук

M. ЖултськА.

що йому творилося легко, натхненно: "Я закінчив кіносценарій, назвав "Великий І гріх" — назва одна чогось варта. Всунув туди "іспепеляющую" любов, три убив- І ства, попа, урядника, Леніна, Троцького й Раковського з Петровським — сло-и вом, зробив кінороман"¹⁰.

Однак там, у кабінетах КП(б)У та НКВС, писалися інші сценарії, яких не могла осягнути жодна творча уява.

У 1922 р. Валерян Поліщук опублікував третю — після збірок "Сонячна ] міць" (1920 р.) і "Вибухи сили" (1921 р.) збірку поезій — "Книгу повстань". Там у вірші "Ідуть" він завзято і, як не дивно, природно, вітав нових керманичів, ] які "із маси темної виходять, йдуть і йдуть, щоб керувати цілими світами".

А одпрацьовані і м'яті сотні літ печеним буряком

Мізки дворян, жреців і крамарів

Примусять мазати машини

Перед польотом за кордони атмосфери,

А ні — на смалець перетоплять

І чоботи намажуть.

Поет вимріював світову революцію, йому ввижався шпиль Ейфелевої башти із зіркою на чолі.

Плащем обкинувся червоного прапора

На вітру

І гордо став у позу,

Як лицар оглянувши поле:

"Усе побору!"

А в ті дні з більшовицької Росії велику групу інтелектуалів, з-поміж них 77 осіб із УСРР, відправили до тієї ж Франції на "філософському пароплаві" за прямою вказівкою Леніна. За спеціальним рішенням політбюро ЦК КП(б)У від 23 червня 1922 р. Наркомат освіти і ДПУ підготували список професури для "вислання за межі Федерації". Такий "список антирадянської інтелігенції" був складений ДПУ і налічував 77 душ (із них 32 професори) з Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, Кам'янця-Подільського. Його розглядали на засіданні спеціальної комісії ЦК РКП(б) у Москві; ДПУ в ніч проти 18 серпня 1922 р. здійснило арешти, але вислали на "філософському пароплаві" не всіх — боялися нарощувати інтелектуальний потенціал української еміграції, та й треба було за­лишити кандидатури для "своїх" політичних процесів. Так, "приберегли" для майбутнього процесу СВУ академіка С. Єфремова і В. Чехівського ".

Валерян Поліщук був бурхливо творчою, емоційно запальною людиною, лег­ко заряджався новими ідеями, енергійно їх проповідував, мав довірливу вдачу і, ясна річ, не міг не захопитися ідеєю національного культурного відродження. Адже революція відкрила перед ним широкий простір для розкошування його могутньої вітальної сили: він заперечував будь-які канони — і в житті, й у твор­чості, виступав проти будь-яких кумирів — хай це буде людина, фраза, геній чи народна маса, вождь чи пролетаріат. Для нього революція — це полом пружи­ни, що "відтягає поступ на старе місце", а він хотів із допомогою революції "одірватись од кумирів"¹².

Та вийшло на те, що молодий поет у революції витворив собі кумира — не

366

р.Жулшіський

Валер'ян Поліщук

зміг одірватися від сотвореного фетиша, хоча й рано усвідомив, яку руйнівну си-| лу несли в Україну більшовики. Вже у квітні 1918 р. він запитував:

Я був за большевиками, чи лучше, за совітом українських народних секре-I тарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українсько-[ го всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. — це мене дуже обурило і тепер я зненавидів оту "красну гвардію , що не питає, хто ти, може по міркуван­ні большевик, а тільки український — зараз розстрілює".

Дія нього "все: українська культура і розвой, Республіка Народна Україн-I ська. Всі, хто підіймає на те руку, — мої вороги ідейні й особисті. А коли ще й нахально, безправно, жорстоко, то хоть і не люблю крові, а кров..."¹⁵.

Молодий український соціаліст-революціонер уже тоді чітко розумів, що "від москалів-більшовиків — і економічний, і національний" гніт, тоді як від німців "поки що гніт економічний"¹⁴.

Бурхливе національно-культурне життя в Україні, в яке безоглядно занурив­ся Валер'ян Поліщук, захопило-закрутило його, і він особливо й не переймався тим, що коїлося навколо нього в політиці, — такою високою і творчо оригіналь-Іною була ця хвиля мистецької реалізації особистості Валер'яна Поліщука! 1920 р. — організація літературної групи "Гроно". Того ж року вийшов одно­йменний літературно-мистецький альманах. 1921 p.: видав у Катеринославі аль­манах "Вир революції". Яке ж ідейно-естетичне кредо він обстоював? Споді­вався "...бодай хоч наблизитись до того істинного шляху в мистецтві, який би відповідав духовній структурі нашої доби великих соціальних заворушень .

Валер'ян Поліщук і його однодумці намагалися "знайти синтез існуючих течій, взявши од них все найбільш здорове, природне і відповідаюче принципу зрозумілості". Що у культурних світах нове, захоплююче, оригінальне творче? Імпресіонізм, футуризм, верлібр, глобальність і синтез, космізм і наукові від­криття, мажорність світосприйняття, симфонізм... Усе це треба засвоїти і творчо переплавити в ентузіастичному вогні революційного оновлення класичних форм і стилів. Творчість має бути динамічною, не скутою жодними формами. Поетична форма верлібру найбільш відповідає епосі урбанізму та індустріалізації, верлібр має йти поруч "... з найбільшою революційністю, яка любить і знає значення індустрії", — писав він у статті "Верлібр і його соціальна основа".

В іншій статті "Завдання доби" В. Поліщук з властивою йому категорич­ністю в обстоюванні своїх позицій наголошував, що для "... передачі почуван­ня від творця до людей приймаючих виявляється мистецькими засобами ду­ховне напруження в експресивній формі ритму евфонії, образів, сюжету та ідей, маючи завданням дати гармонійний синтез усіх творчих здобутків та на­укового знання".

Конструктивіста-динаміста Валер'яна Поліщука партійна критика спочатку сприймала без особливих застережень. Він був співцем модерної техніки й ци­вілізації, прагнув синтезувати наукові досягнення і модерні форми в поезії, архітектурі, дизайні... З цією метою з ініціативи теоретика конструктивного ди­намізму Валер'яна Поліщука 1925 р. виникла літературна група "Авангард". З'явилися три альманахи: "Бюлетень авангарду" (1928 p.), "Мистецькі ма­теріали "Авангарду" та "Авангард" (обидва 1929 р.). Усе це оригінально, ціка­во і головне, ніяк не вкладається в настійливо пропаговані ідеологічні координа­ти ідейного самовираження нового соціалістичного мистецтва. Гряде метод

367

Валер'ян Поліщук

M. Жумнсыай

соціалістичного реалізму, а тут якісь формалістичні експериментування, хіба їх розуміє простий селянин чи робітник?

Ще 1920 р. Валер'ян Поліщук пророче записав у нотатнику: "Мене з'їла і їла політика та соціологія". І це тоді, коли він "одержав офіціальне призначення у Києві, столиці України, як першорядний цоет, а значить, і по всій Україні ". Цей запис він зробив у новорічну ніч 1921 р. Йому лише 23 роки. Гордість аж заби­вала дух: "Читають, декламують мене і у вищому муз[ично]-драматичному ! інституті ім. Лисенка, і в Центростудії, і навіть, в моді. Головою Державного те­атру сатир[и] [та] комедії і підлягаю декрету, як особливо цінний діяч літерату­ри та мистецтва, ніяким мобілізаціям через те не підлягаю, — слово[м], попадаю ! "до списку" діячів України, та в таку кумпанію, що аж ніяково робиться"".

Тішився й пишався, що його визнали "як ватажка пролетарського динамізму", j що Тичина "визнав у мені великий талант", "що в молодій літературі маю перше майже місце"¹⁶.

Серед сучасників для нього авторитетів не було. З пошаною та учнівським обожненням згадував Шевченка, Франка і Лесю Українку: "Тарас Шевченко ] мене піднімає. А до сучасних я не маю заздрості ні на гріш. І чому я буду зазд- 1 рити. Хай вони мені заздрять, багато так і роблять. Леся Українка і Коц[юбинський] для мене зорять..."'⁷. _ш

А водночас поет не був задоволений собою. Його гнітила думка: "...хоч би прожити, хоч би створити те, що в мені зарито природою... Спішу робити, може наскочу на свій шлях, бо ще боюсь, щоб мій порок мене не вбив на дорозі до ве­личності, бо я ж один із тих, що вдихнув Революції такої, якої ще мир не знав "^и,

Поет обрав свою естетичну позицію. Вірніше, сформулював її і послідовно об­стоював. Збірник "Гроно" відкривався "Credo" Валер'яна Поліщука, в якому формулювалися літературно-мистецькі тези:

"1. Знайти істинний шлях у мистецтві, що відповідав би духовній структурі великих соціальних зрушень.

2. Гармонійно синтезувати минулі досягнення в сфері мистецтва.

3. Завдання мистецтва — передавати почування від людини до людини, бути мостом між людськими душами.

4. Щоб виконати функцію цементування суспільства та відбивати його аспі­рації, мистецтво мусить бути зрозумілим і доступним широким масам читачів.

5. У контексті такого принципу " зрозумілосте" трактувати постулати існую­чих літературних течій, шукати з ними або синтези, або їх "обрізувати"¹⁹.

Синтетики-гроністи, передусім В. Поліщук, орієнтувалися на концепційні заса­ди європейських конструктивістів, які акцентували головно на людині — на її праг­ненні (й потребі) віднайти гармонію свого внутрішнього світу із світом зовнішнім, бо гармонія людини і природи різко порушилася в епоху індустріалізації. Отож, слід сучасну людину заглибити в конструктивно-динамічні процеси життя, які не повинні конфліктувати з внутрішнім станом людини, а навпаки, за допомогою но-вочасних засобів естетичного осягнення суті індустріальної епохи згармонізувати душевний стан людини відповідно до технологічної перебудови суспільства.

Іроністи полемізували з тими, хто або орієнтувався на селянську стихію і опу­скався до просвітянського рівня творчості, хто відставав від революційних гасел, продукував "відмираючий естетизм, обстоював неонародництво, "насосюрене хуторянство" (В. Поліщук), або сповідував такі модерно-технічні засоби само-

368

M. Жулинський

Валер ян Поліщук

вираження, що були незрозумілі широким масам. Тому вони стріли своєї крити­ки спрямовували на футуристів, які відкидали психологізм, пропагували футури­стичний, за Марінетті, мілітаризм, не поважали жінку, бо все це порушувало рівновагу, гармонію і рівність людини з людиною, людини з колективом.

"Творчість повинна бути такою, де б колектив знаходився у гармонійному сполученні з індивідуумом, як рівноварті, бо для людини природним є бути в ко­лективі, живучи разом з тим і високорозвинутим індивідуальним життям, жити так, щоб одно другого не нищило"²⁰.

Українські конструктивісти уважно стежили за розвитком цієї мистецької течії в інших видах творчої діяльності: в архітектурі, театрі, кінематографії, ди­зайні, у пластичному мистецтві, співпрацювали з російськими конструктивіста­ми, але прагнули виразно передавати національний характер свого авангардизму. Про це свідчать творчі біографії знаних на час утворення "Гроно" літераторів, пе­реважна більшість яких вийшла з "Музагету". Можливо, дехто з авторів "Гро­на" просто скористався з можливості надрукуватися, але гроно митців було яск­раве. Павло Филипович, Микола Любченко, Дмитро Загул, Георгій Шкурупій, Олександр Слісаренко, Юрій Меженко, Григорій Косинка. До складу групи Троно" входили Михайло Стасенко, Вероніка Черняхівська, Микола Терещен­ко, Кость Котко.

Наприкінці 1925 р. Валер'ян Поліщук утворив групу "Авангард", яка, по суті, виросла з маніфесту "Грона" і зближувалася з позиціями німецьких екс­пресіоністів. Головне — душа людської маси, енергія окриленої новими візіями технологічного виростання суспільства людини. Ці конструктивно-динамічні процеси необхідно передати адекватно, в тій ритмічній конструкції мислення, які відповідають характерові реагування людини на динамічні зміни в світі. Для то­го, щоб "...зробити вітер творчого польоту, почати вентиляцію пропелерами ми­стецької суспільної активности, оздоровити її волінням творчих шукань", слід ...пересунути центри ваги мовного модернізму й скинути всі обмеження тра­диційного поетичного словника та тематики. Всі слова прекрасні на своєму кон­структивно-виправданому місці — од наукових термінів до низинної, ще не зай­маної простонародної говірки та її діалектів"²¹, — так сформулював ідейно-твор­че кредо "Авангарду" Валер'ян Поліщук та його дев'ять однодумців.

Поезія українського авангарду прагнула синтезувати все новочасне, ди­намічне, співзвучне добі індустріалізму, все, що руйнує старі канони у формі, мові, змісті, — від Уїтмена, Рембо, європейського футуризму й експресіонізму до Коцюбинського, Стефаника і до "утворення лівого Літературного Інтер­націоналу та Інтернаціоналу Мистецтв"²².

Здавалося б, "пролетарський конструктивний динамізм", "пролетарський конструктивний динамізм-спіралізм" базувався на ідеї організованої "...в плане­тарному масштабі боротьби за перемогу пролетарського мистецтва з відповідни­ми добі формами над буржуазним" і тому не повинен був викликати тривоги в комуністичних владних "коридорах". Правда, тоді ще —авторитетний нарком освіти УСРР Микола Скрипник на літературному диспуті в Харкові в лютому 1928 р. підтримав прагнення молодих авангардистів збагачувати жанрово-сти­льову та образно-виражальну палітру пролетарського мистецтва:

"Є одна невеличка літературна група, що здобуває собі право на існування, — група "Авангард". Багато і багато відмовляють навіть самому існуванню цієї гру-

369

Валер'ян Поліщук М.йіулшкнш^Е jvf

пи, — заявляють, що такої групи не існує. Але, шановні товариші, так було і з І українським народом: йому відмовляли в існуванні, а він таки існує (сміх). Зно- і ву-таки, я щодо художнього напрямку, не досить великий прихильник конструк-1 тивного динамізму, що за його ознакою об'єднується художня група "Авангард, І але ж ця група об'єднується за художньою ознакою, під прапором, що на ньому написані мистецькі гасла художнього охоплення життя, мистецьке розуміння життєвого процесу. Тому, я гадаю, на терені радянської землі, під нашим проле­тарським сонцем знайдеться місце, де ця група самовизначиться художньо і І своїм існуванням примусить визначитися також і інших. Менше посміху над ху­дожньою ознакою і більше естетичної художньої критики її. Цей, на мою думку, лозунг повинен бути лозунгом повсякденним нашого художнього життя"²³.

Зроблений Миколою Скрипником наголос на необхідності об'єднуватися за І художньою ознакою, охоплювати життя художньо, обстоювати мистецьке ро- І зуміння суспільних процесів і оцінювати літературні групи, об'єднання з позицій естетичної художньої критики окрилювали "авангардистів", які прагнули ди- І намізувати рух у словесному мистецтві енергійним підсиленням-нарощуванням І нових образів, ритмів, звуків, ідей, сюжетів... Вони мали горду назву конструк-тивістів-спіралістів і намагалися пропагувати ті європейські форми, які відпові­дали конструктивній і динамічній епосі, стимулювали еволюцію духу. Спіралісти синтезували конструктивні елементи експресіоністів, кубістів, дадаїстів, футу­ристів, але не відриваючись від основ національної культури, національних ху- І дожніх традицій. Першою тезою пролетарського конструктивного динамізму ] була проголошена така: "Унаслідок вселюдської індустріальної епохи має вста­новитись домінантний вселюдський індустріальний напрям літератури — поезії і взагалі мистецтв із додатком національних зафарблень"²⁴.

Про національний фактор нового мистецтва Валер'ян Поліщук говорив обе-режно, хоча "...із найневимовнішим горем за свій рідний край" писав і жив цей творчо неспокійний, бунтарський поет, якого доля "закроїла" на духовне лідерст­во, на витворення нових форм, нових стильових і жанрових свідчень культур­но-мистецького відродження України.

Ой, пройдуть літа,

Гей, пройдуть года —

Стане воля по цілому світу, —

Ой, згадають про нас.

Гей, розкажуть про нас,

Як жили та були в наш бунтарський час...

Думав і про себе Валер'ян Поліщук, пишучи ці рядки. "Дума про Бармаши-ху" мала несподівано широкий розголос. 31 червня 1922 р. він з гордістю зано­тував: "У 24 роки я досяг того, чого багато письменників не досягли за все своє життя. Постановою найвищого органу влади — вуЦиком мій твір "Бармаши-ху", яку я написав майже жартома, розсилається чуть не по телеграфу через РАТАУ у всі газети на Вкраїні для передруку... Я маю майже школу літератур­ну, товаришів, визнання не тільки тут, а в американській колонії, в Галичині, є вже переклади... '.

"Думу про Бармашиху" опублікували "Шляхи мистецтва" в числі 2 (4) за 1922 р. Нею зачитувалися, захоплювалися старою, але революційно енергійною

370

М.Йулинськии

Валер ян Поліщук

Бармашихою, яка підняла сільську громаду на повстання, а гіркі, слізно пекучі [рядки про голод 1922 р. якось пролітали-проминалися. Зачитаймо їх сьогодні і хоча б цим віддячимо поетові за його пронизливо бо­ну правду про трагедію українського народу.

Затягнуло степи родючі та зелені,

У пекельну жару засупонило.

Вигоріли трави, висохли озера,

Худобу порізали, покололи коні,

Ще й гарячим духом

Жито та житниць

Посмалило.

Сонце ж кров'ю обливалось.

Далечіні закурили, мов отрутним газом на війні,

А могили голими культами,

Як голодні діти, світили.

На рідних просторах

чорними гулями витикались.

Ой тоді то люде

З голоду, як мухи в осінь мерли,

Світ за очі мандрували;

Матері дітей своїх у пожежі як картоплю ховали;

Золото з церков здирали —

Себе од голодної смерті рятували.

Слава його росла. Вона захоплювала його, підносила, вивищувала над інши-ми — адже мав "майже школу літературну". Валер'ян Поліщук на видноті. Йо­го хвалили, з нього, ясна річ, і питали. Іван Кулик на сторінках цих же "Шляхів мистецтва" викривав "болячки й прогалини українського пролетарського мис­тецтва", серед яких "і "філозофування" Валер'яна Поліщука, хоча далі застеріг: "Не можна ставити на одну дошку "семафористів" В. Поліщука, В. Сосюру та М. Хвильового. Останні і більш талановиті й ближчі пролетаріатові".

Звернімо увагу: В. Поліщук на першому місці списку тодішнього пильного обсерватора літературних пролетарських рядів. Далі Іван Кулик знову згадував Валер'яна Поліщука з-поміж тих, хто був здатний протистояти буржуазній ре­акції в мистецтві: "Є такі самобутні, красочні й свіжі таланти, як Еллан, Валерьян Поліщук, Сосюра, Хвильовий. І багато інших, ще безіменних, але по­тенціальне могутніх".

Він уважав: "Армія є. Треба її перестроїти. Лівий фланг наперед. В ногу. За­повнити всі ділянки фронту. Залатати всі прориви ".

Отже — непримиренна боротьба двох класових ворогів, двох фронтів — пролетарського і буржуазного в мистецтві. Звідси й військова лексика, катего­ричність присудів, рішуча вимога мобілізуватися і нападати.

Зразу ж після статті Івана Кулика вийшла стаття Валер'яна Поліщука "Шля­хи й перспективи в сучасній українській літературі". Редакція "Шляхів мис­тецтва ' не погодилася з основною концепцією автора щодо розвитку української літератури, але друкувала її з цим завбачливим застереженням.

Адже Валер'ян Поліщук, на відміну від Івана Кулика, не обливав брудом сим­волістів і футуристів, не ганив і неокласицизм, не вважав, що сучасна йому про-

371

Валер'ян Поліщук

M. Жулиначі,

летарська література обов'язково мусила продукувати соціально-громадянські теми, публіцистично наїжачуватися в боротьбі "проти...".

Валерян Поліщук уважав, що надійшла чергова зміна настрою творчості Я вона "...повинна виявляти ліричні переживання душі пролетаря, філософічній І сцієнтичні моменти на тлі пролетарського світовідчування". І жодної згадки про пролетарську ідеологію, про реалізм — мова лише про революційний ро- ; мантизм, який виріс на ґрунті революції, про неореалізм революційного І змісту. Застерігався означеннями "революційний", "пролетарський", але було І видно, що назріваюча ідеологізація українського мистецтва, "виманювання \ митців на ідеологічно спекулятивні критичні герці його не вабили. Він — се- 1 ред перших^йому прокладати нові шляхи української літератури, тому ліпше, І аби Майк Йогансен зарахував його до конструктивістів, які творили мис-1 тецтво перехідної доби.

Безперечно, Валер'яна Поліщука радувало, що в тому ж числі "Шляхів мис-1 тецтва" була розлога, добротно виписана аналіза його "Книги повстань. Поезії 1919—1921 років" пера О. Білецького. Рецензент уважав цю підсумкову — за два роки творчості — книгу аж ніяк не досягненням, "вона лишень змагання по- [ ета, здається талановитого, обіцяючого, — але який ще далеко не оформився, не усвідомив ні себе, ні тої галузі на полі художнього слова, де йому, може бути, по- | щастить виявити себе дійсним майстром..."

Та за ним, за В. Поліщуком, була вже низка збірників ліричних та ліро-епічних речей ("Соняшна міць", "Вибухи сили", "Ярина Курнатовська" таін.), були захоплені критичні враження і пророцтва: поет обіцяв стати "справжнім \ епіком", "Гомером революції"... Щоправда, його й критикували, обзиваючи "кислооким", нездатним до оригінальної творчості "пасеїстом"...

Та й Олександр Білецький закликав бути самокритичним, не вельми впива­тися власною геніальністю і велеречивими похвалами, зокрема такими, як у статті П. Трюмова "Од ясної панночки до Уота Уїтмена" в збірнику "Вир рево­люції , але ...досить і того, що про революцію, природу, про загальні горе і ра­дости у нього находились іноді такі щирі і горячі слова, які дозволяють поклада­ти на нього великі надії".

Валер'ян Поліщук розривався між прагненням слави, визнання, і то визнан­ня — офіційного — від влади, одноосібного лідерства в поезії та пориванням до свободи творчої особистості, до вільного творчого експерименту без озирань на традиції та на тогочасні мистецькі авторитети. Він хотів іти вперед, а для цього "...треба одштовхнутись од глухої стінки досягнутих канонів і каноників, які особливо розмножують наші громадсько-політичні мистецькі організації, зіштовхнути з п'єдесталів "коряківських, зеровських чи пільнячкуватих боже-нят" та ні в якому разі не простувати "назад до змертвілих форм (молодняки, ти­чини, футурйози) — до неокласичного трухла..."²⁵.

Нова соціально-політична реальність, до того ж наповнена пафосом "...пере­будувати злиденне й розтерзане життя нашої планети на засадах комунізму"²⁶, вимагала, — вважали конструктивні динамісти, витворення нового типу худож­нього мислення, який заперечує культивування відірваного від життя і маси індивідуума і виражає "стихійно-творче ми"²⁷.

Юрій Меженко — цей авторитетний теоретик українського символізму — на той час сповідував ...нещадно суворий, позбавлений романтичного забарв-

372

M. Жулинсъкий

Валер ян Поліщук

' лення погляд на життя, людину і смерть". Хоча "Прокламацію Авангарду" він не

підписав, проте в своїх рецензіях на збірки Є. Плужника "Дні" та "Рання осінь"

[овально сприйняв домінування реалій над фантазією, конкретних явищ, фактів

І подій над абстрактними візіями романтичної уяви. Те, що Євген Плужник для

рія Меженка — "поет без фантазії", не є чимось нівеляційним для його

ивідуального творчого "я". Навпаки, Євген Плужник — "найбільший з су-

поетів"²⁸, бо він не творив рефлексійних ілюзій, а суворим поглядом на

тя деілюзував його.

Слід застерегти, що Валер'ян Поліщук не обстоював тези про розчинення

орчого "я" в колективному "ми", не сповідував холодної, безособової проліт-

ьтівської догми колективного творення мистецтва, а прагнув "гармонійно

получати в творчості індивідуальне з колективним", проти чого рішуче наїжа-

! ідеологічно агресивний В. Коряк²⁹. Той не сумнівався, що домінанта осо-

ого в творчості — це пережитки "націоналістичних нотків", що це призво-

>до "...відокремлення мистецтва від держави"'⁰. Цього В. Коряк аж ніяк не

пробачити "...позеру В. Поліщуку, який вдає з себе "Гомера революції" і

ає, що Ленін не є компетентним щодо поезії". А як витлумачувати таке

агальнення В. Поліщука: "Молода класа, захопивши господарчі й виробничі

бра, почала задихатись у міязмах деякої частини нашої надбудови, розпареної

локою, паразитизмом і ницим політиканством"?"

Цей випад В. Поліщука в "Прокламації Авангарду" проти партійно-чинов-

ької надбудови", як і проти ...чиновників мистецтва, які бажають тільки

вого спокою в українській пролетарській культурі, бо тоді, паразитуючи на

зкладі, вони покажуть вищий тип паразитів на паразитах"³², згодом йому при-

оть і не раз погрозливо вкажуть на це партійним пальцем. А хіба акцентування на необхідності мати в творах "...художню поживу й син-ичні образи та постаті', а не захоплюватися "...недисциплінованою погонею за ним змістом" без додержання "...конструктивної художньої установки в тво­рові не насторожувало тих, хто вимагав чистоти ідейно-змістового вираження, осу соціалістичного будівництва? А як можна було пролетарському критикові сприйняти таку тезу з "Прокламації Авангарду": "Лише повнокровна ху­дожність і відповідне формальне втілення ідей, навіть чужих для даного суспіль­ства, розворушує в той чи інший бік активність того суспільства"³³.

Адже політбюро ЦК ВКП(б) ще 18 червня 1925 р. прийняло резолюцію "Про політику партії в галузі художньої літератури", якою зобов'язувало літера­турну критику не відходити і "...на йоту від пролетарської ідеології, викриваючи класовий зміст різних літературних творів", "...нещадно боротися проти контрре­волюційних виявлень у літературі", а "...вільне змагання різних угруповань і течій у літературі" дозволене лише на основах ідеології пролетаріату.

Валер'ян Поліщук та його однодумці змушені були застерігатися повсякчас­ним декларуванням своєї ідейної заангажованості інтересам партії, пролетаріату, радянській владі. У своїх змаганнях за пріоритетність конструктивного ди­намізму (спіралізму) в пролетарському мистецтві вони з молодечою аван-тюрністю відривалися від тих, хто начебто плівся у хвості динамічного творчого процесу і революційного оновлення світу — критикували неокласиків, ваплітян, футуристів, різних "академіків, правописників і українізаторів", не жаліли ні друзів, ні вчорашніх однодумців.

373

Валер ян Поліщук

M. Жулинське,

M. а

Особливо нещадно Валер'ян Поліщук виступав проти "чиновників од мис- І тецтва", проти "...цілого проміжного прошарування мистецьких паразитів, що стоять між суспільством і партією, між пролетарем-споживачем і творцем мис­тецьких цінностей. Вони намагаються політиканськими ходами керувати мис­тецтвом, не люблячи, не знаючи його, не зацікавлені власним виростанням разом І з ростом художніх цінностей і форм"³⁴.

Пролетарська критика не забарилася з відповіддю, А. Лебідь назвав Ва< ' лер'яна Поліщука продовжувачем "національної ідеї", який лише на словах "пе-1 реконував у своїй революційній щирості"³'. Ф. Якубовський не знайшов у "но-Я вих", "динамічних формах" "...ні словечка про конкретну класову суть і класову І функцію цих форм", бо все це — "безґрунтовне інтелігентське ліве експеримен­таторство"³⁶.

Поліщук-поет зіткнувся з політикою, яка була нещадною до індивідуальності, і Вона прагнула її знівелювати, розчинити в масі жертовних і німих реалізаторів _; її утопічних планів і тому жорстоко карала тих, хто піднімався-вивищувався над масою, навіть не претендуючи на якесь опозиційне усамостійнення свого я, І Формалізм у мистецтві, особливо коли він ускладнював доступ "масової люди- І ни до сприйняття художнього явища, був таким же антиполітичним, як і орієн- І тація на світову культурну традицію неокласиків. Компроміси не приймалися політикою, якщо комуністична влада сама їх не замовляла. Але навіть тоді, ко-1 ли й замовляла каяття, осудливе биття в груди за "ідейні гріхи", плазування і ці- І лування "пантофлі папи" і моральне самознищення через визнання своїх провин та намову на друзів і колег, навіть тоді ніщо не гарантувало життя і можливості ] творчої праці. Бо українських інтелігентів було забагато, їхні ряди слід було ne- | ріодично "проріджувати", використовуючи для цього і фабриковані контррево- І люційні організації, і терористичні групи, і революційні дати... Такі, як 20-та 1 річниця "Великого Жовтня". Валерян Поліщук, як і його друг і колега Микола Хвильовий, якого він у шалі полеміки не раз "вистьобував" критичним батогом, [ належав до тих "м'ятежних геніїв", які замірилися "...розчистити атмосферу, ски- І нути традиції, найти самостійний шлях для розвитку" (М. Хвильовий). Заміри благородні й величні, але провокативна "нога в високім чоботі" ЦК ВКП(б) і | ДПУ—НКВС, уміло використовуючи самолюбство, амбіції, честолюбство, інте­реси літературних груп, натравлювала митців один проти одного, то гуртуючи, то розбиваючи їх, перетворюючи в "павуків, скорпіонів і сколопендр".

Про що думав 3 листопада 1937 р. 40-річний Валерян Поліщук, ледве бре­дучи з зав'язаними за спину руками, напівголий в снігах до урочища Сандор-мох, що в Карелії, до місця свого останнього притулку? Ніхто ніколи не дізнається, а нам лишається лише скорботно завмерти, усвідомлюючи цей жах талановитої людини, яка мусила загинути з нагоди роковин авантюрного захоп­лення влади купкою більшовиків від руки якогось капітана НКВС Михайла Матвеева — покірного слуги фашистської диктатури. Йому було доручено — на виконання "решения Тройки УНКВД Ленинградской области от 9 октября 1937 г. " — розстріляти 1116 ув'язнених на Соловецьких островах, переважна частина з яких — українські інтелігенти-письменники, вчені, політичні діячі, священики, вчителі, селяни... І він рапортував, що пострілами з пістолета в по­тилицю розстріляв 1111 осіб. Капітан Матвеев був відзначений за цю акцію цінним подарунком і спокійно дожив до 1973 р. Цей енкаведист — закономірне

374

Я, Жу.шнськцй

Валер'ян Поліщук

породження того Союзу комуністів, що його витворили Маркс і Енгельс і про ! якого писав Енгельс Марксові в листі від 13 грудня 1851 p.: "...Хіба ми протя­гом стількох років не робили вигляду, начебто всякий набрід — це наша партія [і люди, яких ми, зрештою, офіційно вважаємо належними до нашої партії, при­ховуючи за собою право назвати їх між нами невиправними йолопами? Яке зна-| чення має "партія", тобто банда ослів, що сліпо вірять нам?".

Що ж, саме така "банда ослів" сліпо вірила Леніну й виконувала його наказ: ¹ Революційні суди повинні розстрілювати". І вони розстрілювали з позицій "ре­волюційної справедливості", "революційної правосвідомості". У лютому 1990 р. КДБ названо брехливі цифри розстріляних в роки сталінського терору, в роки єжовщини" лише за політичними мотивами — буцімто 786 098 осіб. Але хіба це справжня цифра? Шведський політик Пер Альмарк у книзі "Відкрита рана", спираючись на демографічні дані американського професора Рудольфа Руммеля, стверджував, що в СРСР у 1917—1987 р. було знищено 62 млн душ, причому 42 млн з них попередньо були кинуті в табори ГУЛАГУ"³⁷.

Валер'ян Поліщук був одним із тих 62 мільйонів, які були приречені на зни­щення в ім'я торжества комуністичної ідеї.

...Напівголі, пов'язані в "п'ятірки", задубілі, поколювані: "быстрей!", "быст­рей! багнетами озвірілих конвоїрів, брели вони глибокими снігами до велетенсь­ких канав, що поглинали тисячі й тисячі таких же приречених. Вони безмовно прощалися з рідними, з Україною, зі своїм дитинством, що мимоволі спалахува­ло в гарячій від жаху свідомості. І хто зна, можливо відчай та безпорадність відродили в уяві Валер'яна Поліщука подорож його, студента Луцької гімназії, і його товариша-односельчанина Якова Гнитецького з Луцька до рідного Більча, де він народився 1 жовтня 1897 р. Віз їх батько Якова — незаможний селянин одннм-единим конем, сліпим на одне око, холодним, з дощем і снігом, листопа­довим днем серед грязюки і калюж, а вони, закутані в лахміття й рядна, сиділи на візку, мовчазні й посинілі від холоду. Під гору візок устряг у глибоке багно і кінь безсило зупинився. Старий Іван гірко сказав: "Е, бідний — не може без па­ри вивезти. У нього сили хватило б і самому вивезти, так боїться без пари...". Тоді Іван зліз із воза, підпрягся до коня, і вони разом витягали воза з багнюки. Кінь витягав, бо відчув пару.

Гірко усвідомлювати, що в часи української національної революції — в ро­ки УНР і Директорії, в роки наступні — періоду українського відродження на­ша інтелігенція нерідко шукала не пару, аби витягти на шлях унезалежнення Ук­раїну, а в шалі спровокованих "високим чоботом" дискусій та взаємопоборювань розбивала вже згуртовані спільною справою пари. Із нашого розбрату, із само-засліплення власною гординею, небажання підкорити особисті інтереси та амбіції національній справі користалися вороги українського народу. Розбивали національні пари, щоби згодом, упокоривши плоть, пов'язати їх у трагічні пятірки та повести знесилених та безпорадних до останньої могили.

Душа поета не вмирає. Вона і після його смерті стоїть на сторожі наших по­чувань і поривань, зобов'язуючи нас пам'ятати, що поет не вмер — він духом розійшовсь і втілився між нами.

1997 р.

375

Валер ни Поліщук M. Жулииав/^Я

^I Поліщук Валер ян. Блажен, хто може горіти... Автобіографія, щоденники, листи.-Л Рівне: Азалія, 1997. — С 125.

²...3 порога смерті... Письменники України — жертви сталінських репресій, — | Вип. І. — К.: Рад. письменник, 1991. — С 370.

³ Поліщук Валер'ян. Блажен, хто може горіти... — С. 33.

⁴ Цит. за: Шаповал Юрій, Пристайко Володимир. Золотарьов Вадим. ЧК— ГПУ—НКВД — в Україні: особи, факти, документи. — К.: Абрис, 1997. — С. ЗО.

⁵ Поліщук Валер'ян. Блажен, хто може горіти... — С. 99.

⁶ Крикуненко Віталій. Філософ з головою хлопчика. — М.: Видавничий центр БУЛ, | 1977. — С 46.

⁷ Поліщук Валер'ян. Блажен, хто може горіти... — С. 99.

⁸ Там само.

⁹ Там само. — С. 100.

¹⁰ Крикуненко Віталій. Філософ з головою хлопчика. — С. 42.

" Див.: Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК—ГПУ— НКВД — в Україні: особи, факти, документи. — С. 30—31.

¹² Поліщук Валерян. Козуб ягід. — X.: Держ. вид-во України, 1927. — С. 107.

¹³ Поліщук Валер'ян. Блажен, хто може горіти... — С. 41.

¹⁴ Там само. " Там само. — С. 52—53.

¹⁶ Там само. — С 54—55. " Там само. — С. 56.

¹⁸ Там само.

¹⁹ Іроно: Літературно-мистецький збірник. — К., 1920. — С. З—4.

²⁰ Там само.

²¹ Бюлетень Авангарду. — X., 1928. — С. 1—6.

²² Там само. — С. 6.

²³ Там само. — С. 20.

²⁴ Там само. — С. 3.

²⁵ Там само. — С. 1.

²⁶ Там само.

²⁷ Меженко Ю. Питання літературної критики в часі класового перевороту // Проле­ тарська освіта. — 1921. — № 3—4. — С. 22.

²⁸ Меженко Ю. Нотатки на сторінках "Днів" — першої книжки Євгена Плужника // Життя і революція. — 1926. — № 8. —С. 79.

²⁹ Коряк В. Етапи // Жовтень: Збірник. — X.. 1921.

³⁰ Коряк В. Форма і зміст // Шляхи мистецтва. — № 2. — X., 1922. — С 42.

^II Прокламація Авангарду. — Бюлетень Авангарду. — X., 1928. — С. 1.

³² Там само.

³³ Бюлетень Авангарду. — С. 4.

³⁴ Поліщук Валер'ян. Про критику й держплан мистецтва// Бюлетень Авангарду. — С 7.

³⁵ Лебідь А. З сучасної української прози // Життя і революція. — 1925. — № 3. — С 57.

³⁶ Якубовський Ф. Небезпека формалізму // Критика. — 1929. — № 9. — С. 25.

¹⁷ Комуністичні режими знищили 110 мільйонів людей // Известия, Україна. — 1997 р. — 30 жовтня.

376

M. Жулинський

Валер'ян Поліщук

Я

Ні, я не Уїтмен.

Новий я, ще не знаний,

Ц^о бунтом полоснув між хвилями знамен.

Я духом розійшовсь і втілився між вами,

Щоб людський дух, ширяючи пророчими вітрами,

До сонця всіх доніс, коли настане день.

Ні, я не Уїтмен.

Новий я, невідомий:

В мені-бо сила й біль працюючих рамен.

Я йду в передній лаві з тими,

Хто поступом стихійним серед грому

Іде мільйони літ, без ліку, без імен.

Ні, я не Уїтмен,

Хоч, як і він, веселий,

Бо соняшний привіт мою жагу втиша.

Мені всміхаються по всій країні села:

Волинський давній ліс і степові могили,

Карпатських гір зелені полонини,

І слобожанські хутори, і заводі дніпрові,

І вогкі шелести козацької діброви,— Робочої Вкраїни живе в мені душа, І їй моя любов — як пісня комиша.

* * *

Народ мій монолітом став, Кордони зніс, в одно зіллявся 1 в будучину сміло йде. Але чи разом він піднявся? Ба ні... Той хоче тихо жить, Кормить діток, про себе дбати І жде, що зробить хтось усе І волю принесе до хати... Другий чужому став робить Або пішов шляхом грабунку

І кров братерську й сльози ллє...

Дивись — той служить чину й шлунку.

І в різні так ідуть кінці.

А край в недолі потопає,

І тільки сльози, кров і смерть,

А де кінець — ніхто не знає.

Чому ж не встати разом всім,

Одною думкою горіти,

Здобути волю? Лиш тоді

Благословляти будуть діти.

* * *

Благословенний сірий ранку мій,

І день, і час,

І ти, обнята працею невтомна доле,

Я вас таких

Не розлюблю ніколи,

Поки вогонь життя

377

Валер'ян Поліщук

M. ЖцлииайШ

У серці не погас.

Ідіть до мене, ніжні та бурхливі,

Шуміть, буруньте у веселій зливі,

Щоб знаменням мені

Своїми факелами чорними над обрієм горів

Розсипний стрій

Блакитних димарів.

Ах, як розкішно у житті кипіти!

Ах, як високо захват підніма! —

Нехай розчавлені лежать розпуки квіти,

І туга хай розвіється німа!

Бо все-таки що б не казати,

А в диких закутках, затуркані з біди,

До розуму ідуть в ході завзятій

І діти бідненькі, і зморені діди,

Бо все ж таки, що б там не було,

А в будівничім запалі нервових міст

Чи в тьмяному забутих сіл горінні —

Скрізь електричні спалахи

Здіймаються по Україні

І трудова земля

Сповняється ранковим гулом.

НАПРОВЕСН

В саду підтік останній сніг,

На мокрій чорній плямі

Крихкою масою розлігся.

Півні в повітрі п'янім

Ясні голоси

Простягують криштальними полями.

Прозора вогкість в небесах

Усе збирає в келих скляний:

Не пропаде ніде ні шерех, ні стук.

Нависла чулість, мов гроза.

Тутука дятел в сук.

Все чую я, мов серця свого бій,

В оцій задумі молодій.

* * *

Смолистий соняшника дух,

Що жовтим решетом вдивляється до сходу,

Бо, як жертовник, день потух

І п'яно снить про теплу насолоду

На тонкому стеблі, ой, синя, синя стружка.

Маленькою чорнявою голівкою

В блакитному вінку

До неї тулиться волошка,

Немов весільна дружка,

І щось розказує про молодого буркуна.

"Не вір йому, не вір", — шепочеться вона...

378

M. Жу.шксышы Валер'ян Поліщук

"А там тебе чекає мак...

Ну чим тобі не пара, не козак?"

І знов схиляється, і знов шепоче.

А ніч надходить стиха

І довговії мружить очі,

І шелепить колючками, немов зітхаючи, будяк,

Крізь сон шепочучи: "Заколиши мене...

Так, нічко... так..."

СПОМИН

Приснилась... її я ранами ловлю,

Я ще її, я ще люблю Хапаю край її одежі,

Мою голубку чорнокрилу. І час не в силі зняти межі

Хоч серце біль моє знесилив — Між полем болю і жалю.

КАМІНЬ У МОРІ

Корявий, сивий, мудрий віком

Пішов купатися між хвилями камінний дід.

Хвиля біжить, колише стегнами:

Захтіла жартувати,

Немов казковая русалка.

Камінь присів, пригнувся,

Щоб перескочила,

А бороду пасмато-сизу

Уже з-під піни тягне догори.

Вниз по чуприні-стрісі

Стікає в кучерях вода,

Розвітрюється злегка.

Дід мружить очі і сміється хитро,

А потім — ух, і ще раз — ух!

Іще й іще!

Під воду плюха сива кучма, —

Оглянувся, регоче.

Од бородавок кіснички

Струмують білі, білі в воду

Грудками в яр збігають краплі.

Дід хитрий, бачив не одну

На пестощі жагучу хвилю

І не одне тисячоліття

В камінну бороду сховав.

Того так мудро дивиться на жарти,

На в'ілість хвиль і на людей:

Усе мине, усе пройде,

Тому-то й сердитись не варто.

379

Валер ян Поліщук

M. Жулинпвй

ВІДНОСНІСТЬ

Все, що в око моє бездонно встрягає, Свіжістю світла, тонкими дротинами, Все, що дзвенить у вухах моїх

двиганням — Все, що було лише, все, що незнанее, Лише наближенням чутким осліплений Розум торкається тих образів

вічності — Марев, накреслених гінко уявою — Слідів тих відносності світу химерного. У вічному промені справжнє впіймати, Мислю скувати в холодні кристали все, Ясні, як числа, незміннії сталістю — Людство тиняється в хащах наближення, В затуманілих натяках реального, Десь у волокнах дріб'язку числового, За семизначною бідною точністю.

* * *

Скляний тихий хруст Зашерх у калюжках, Сухо поламавсь, — Перші подихи зими Висушили соки днів.

* * *

Стомлений сиджу, Тихо клюкає вода В рурі у стіні. Так по жилах кров моя В струмі вічності пливе.

ХОККУ

1

Голос надлетів, Позривавши днів листки З верховіття дум.

В запічку цвіркун... Так свідрує вічно мисль Броню небуття.

380

Жулинсъкий

Валер ян Поліщук

ТАНКА

1.НІЧ

В запічку цвіркун... Так свідрує вічна мисль, Що пройде час і... Мохом камінь обросте — Серце стане порохом.

2. СВІТАНОК

Світло поточив Туману молочний дим.

Віки сон підвів,

[На] обрій мутно подививсь

Та й, зітхнувши, знов заснув.

3. РАНОК

Заставки підняв

Клопотливий день — млинар

Світлий ранок став,—

І мучиста, ситна мла

В рань півсонну потекла.

(12 березня 1930 p.. Харків)

ТРИ ТАНКА

М. Скрипникові

1

Переламні дні Над епохою летять. Мали свій танок: Характерник з-над Дніпра Стався скрипником для них.

Хмурий дуб гуде Під ударами вітрів,

Міці не здає:

Та й не диво — з ґрунту він

Силу кості собі взяв.

Непохитний дуб На верховині стоїть І вартує день — Коло нього гай густий Круто гілля переплів.

(20 листопада 1931 p., Харків)

Фу ти, ну ти, Ну й панфути, Як напишуть, Не встругнути. Як загрузнуть, Не зіпхнути —

ФУТУРЙОЗИ

Ну куди вам, шалапути, До майбуття підстрибнути? От панфути, Ну й панфути — Підійти й колінком пхнути.

(28 грудня 1923 p.. Харків)