Михайло яловий

(1895 —1937)

Заворожила його фантастична ідея соціальної рівності, загойдала золо гою мрією ілюзорна надія добутися самопожертвою вселенської злагоди й щастя — і пригнітила до відчаю, душевного знесилення, бо відкрилася перед очима непо­хитного комунара темна прірва нової ненависті, глухої кривди та неприкаяних сумнівів. Ні, революції ніколи не перемагають. Вони народжують лише терор, підозри, ненависть і жорстокість, спалюють у горнилі братовбивства найкращих своїх лицарів і цим відкривають перед своїми цинічними поборниками шлях до диктатури й тоталітаризму.

А вимріювалося ж інше... Зринали в юнацькій уяві образи золотих лисе­нят — яскравих, грайливих промінців вселенського сонця, які вистрибують із-за обрію і розвіюють морок ночі, розганяють тумани. Зникає у безвісті старий, темний світ неправди, сліз і зла, народжується світ новий — з волі, з ідейної правоти й жертовної рішучості незалежних слуг істини, правди і справедли­вості. Так мріялося, але не так сталося.

...У Харкові, у дворі письменницького будинку "Слово" були "колодки" — лежали великі, справжні колоди. Не раз сонячного ранку задумливий Михайло Яловий сідав на ті "колодки" і ловив у тихій тривозі "золотих лисенят" — со­нячні промінці на своє завжди охайно поголене обличчя.

350

М.Щ

уланський

Ми

і Яловий

Його сучасник Іван Сенченко згодом у "Подорожі до Червонограда" згадав ці свої спостереження з вікна власної квартири в тому ж "Слові", бо були не ли­ше сусідами по будинкові, не лише колегами, а й земляками. Пам'ятав він братів Михайла — Грицька і Костю, які вчителювали на Червоноградщині.

Народився Михайло Миколайович Яловий 5 червня 1895 р. в с. Дар-Надеж­да Костянтиноградського повіту на Полтавщині (тепер Сахновщанський район Харківської області) в сім'ї волосного писаря. Навчався в Миргородській гімназії, згодом — у Київському університеті на медичному факультеті, але на-[ вчання не закінчив — почалася революція.

"В 1917 році він був молоденький студент-медик, кучерявий і гарний, як (дівчина. І ми, шкільна малеча, з пошаною і внутрішнім тремтінням дивилися на нього і перешіптувались між собою: "Он пішов Міша Яловий" (/. Сенченко. Подорож до Червонограда, с. 237).

Та коли в Україну прийшли німецькі війська, коли утверджувався уряд геть­мана Скоропадського, молодий Михайло Яловий очолив Червоноградську раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, за що відсидів у полтавській тюрмі. У квітні 1918 р. вступив до Української комуністичної партії, наступного року вирушив у складі боротьбистської делегації до Галичини з повноваженнями [об'єднати революційні сили в ім'я виборення нової України.

В анкетах, що їх так часто доводилося заповнювати під натиском червоної бюрократії, яка бажала знати буквально все, Михайло Яловий зазначав: "ос­новна професія: журналіст", "до Лютневої революції: студент-медик, давав приватні уроки", до вступу на роботу в Народний комісаріат освіти УСРР у ве­ресні 1924 р. "редагував газети "Вісті", "Селянська біднота", секретар Пов­предства УСРР у Москві", в Червоній армії не був, неодружений, має на своєму утриманні матір і брата, живе в Харкові на вул. Басейній, 22, кв. 2.

Михайло Яловий жив на квартирі тодішнього народного комісара фінансів України Михайла Миколайовича Полоза (Полозова), який до вступу в КП(б)У 1920 р. був членом Українського військового комітету, Центральної Ради та її делегації у Бресті, членом ЦК партії боротьбистів. З грудня 1921 р. він — член ЦК КП(б)У, член Ради праці та оборони від УСРР і водночас — повпред Ук­раїни в Москві. Михайло Яловий якийсь час був секретарем Повпредства УСРР в Москві, подружився з сім'єю Полоза, вони його взяли до себе на квар­тиру... Чи не це відіграло фатальну роль у долі Михайла Ялового? Михайла По­лоза заарештували 12 січня 1934 р. в Москві, — тоді він обіймав посаду заступ­ника голови бюджетної комісії ВЦВК СРСР, — судили за участь у контррево­люційній повстанській організації. Рішенням колегії ДПУ України від 4 червня 1934 р. його ув'язнили на 10 років.

На Соловки Михайло Полоз прибув, як свідчить Семен Підгайний ("Ук­раїнська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933—1941". — Вид-во Проме­тей", 1947. — С. 5), "десь року 1934". Український есер, він міг потрапити на лаву підсудних ще 1921 р. — на перший в Україні показовий процес над пред­ставниками української інтелігенції у справі ЦК Української партії соціалістів-революціонерів. Ясна річ, що така сама доля могла чекати колишнього члена Ук­раїнської комуністичної партії Михайла Ялового, та йому судилося пережити період сталінського "великого перелому" — 1929—1930 pp., коли набули шале-

351

Михайло Яловий

M. ЖулинсмЛ

M. /Кулі

них темпів насильницька колективізація і масове розкуркулення, коли в приміщенні Харківського оперного театру відбувався (з 9 березня 1930 р.) про­цес над 45 учасниками міфічної "Спілки визволення України". Тоді Україна всту­пила в смугу масового терору проти інтелігенції. Не випадково слідчі органи "ви­крили" відділення СВУ в Дніпропетровську та Одесі, Полтаві й Миколаєві, Вінниці та Чернігові.

Однак 1933 р. став фатальним для українського народу та його інтелігенції, коли по селах умирали від голоду мільйони селян, у державному апараті рес­публіки проводилася всеосяжна чистка ', яка захопила тисячі й тисячі людей — професорів, викладачів, агрономів, учених-аграрників, кооператорів, різного ро­ду "націоналістів", "шкідників", "білогвардійців і петлюрівців", "куркулів, попів, фабрикантів, поміщиків, торговців" та інших ' ворожих елементів .

Можна лише уявити стан Миколи Хвильового, який повернувся зі знелюд­нілих голодомором сіл Полтавщини до Харкова і дізнався, що його сусіду і дру­га Мишка Ялового в ніч проти 13 травня 1933 р. заарештовано. Більше вони не побачились. Члена КП(б)У з березня 1920 p., якому було зараховано стаж із 1918 p., Михайла Ялового ЦКК КП(б)У 31 травня 1933 р. виключив зі своїх рядів за те, що він проник туди "з метою створення контрреволюційної фа­шистської організації, яка ставила перед собою завдання повалити Радянську владу". (Цит. за кн.: "... З порога смерті...: Письменники України — жертви сталінських репресій". — Вип. 1. — К., 1991. — С. 483).

Як бачимо, секретно-політичний відділ ДПУ УРСР підготував звинувачу- | вальні висновки оперативно. Вони й послужили не лише підставою для виклю­чення М. Ялового з партії, а й для "витворення" міфічного контрреволюційно­го угруповання — "Української військової організації". Які ж доручення, за фантазією пильних чекістів, виконував колишній боротьбист? Виявляється, ...брав участь у групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів... Після розгрому шумськізму і переходу боротьбистської організації до нової тактики підготовки збройного повстання Яловий брав активну участь у контр­революційній повстанській роботі, особисто проводячи вербування в Красно-градському районі". Ну а на сучасному, як мовилося, етапі Яловий працював на білопанську Польщу, а саме: "передав у польське консульство матеріали шпигунського характеру, мав доручення підготувати замах на тов. Постише-ва". (Там само. — С 483—484).

23 вересня 1933 р. судова "трійка" при колегії ДПУ УРСР засудила Ялово­го на 10 років виправно-трудових таборів. Вислали колишнього боротьбиста спецконвоєм 11 травня 1934 р. у Свірлаг ОДПУ — м. Лодейне Поле. Туди, де так мало сонця і нема надії. Через три роки, 9 жовтня 1937 р. за рішенням судо­вої "трійки" УНКВС Ленінградської області Михайла Ялового засудили до розстрілу. А він так любив сонце і життя, так жадібно ловив яскраві сонячні про­мені та ховався від цього холодного світу в мовчанку...

"Не було вже ні сонця, ні землі, ні їхнього химерного витвору — золотих лисенят.

І раптом мене вдарила прудка, як ракета, ясна, як свічка, свідомість:

Хіба ж і я з своєю мукою, і всі ми з своєю великою тривогою не є тільки зо­лоті лисенята?..

Адже вік наш — одна бентежна мить!

352

12

Я.ь

Ми

хаило пловии

А життя наше — тільки тремтливий І химерний відсвіт!.."

Так прощався з окатим сонцем — великим замкненим колом, що вийшло а цілющих джерел бадьорого ранку і впало ниць десь за далекі обрії, із три­вожними днями підпільної боротьби, із розстріляним коханням юний рево­люціонер — нещасний Іван із роману ; "Золоті лисенята".

Фотопортрет М. Ялового (Ю. Шпола). 20-ті роки

Навряд чи уявляв тоді автор Михай­ло Яловий, витворюючи романтичну оповідь, "виплетену" із загадкових при­год своїх героїв без власних імен і влас­ної долі — гарячих до фанатизму юних революціонерів, що випереджав самого себе, своє мислення, розуміння розвитку революції, свої сумніви та зневіру. Та ре­волюційна одержимість, романтична ок­риленість і безоглядна доцільність самопожертви у переборенні будь-яких труд­нощів на шляху до переможного завершення революції домінували в романі. Бо там, у несамовито бурхливих вирах революційних подій, вишуміла-виспівала свою пісню його доля і доля його друзів — Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Оле­ся Досвітнього, Гната Михайличенка...

Мимоволі зринає порівняння "Золотих лисенят" із "Блакитним романом" розстріляного 1919 р. денікінцями Гната Михайличенка. Єднали ці два твори тяжіння до символічної багатоплановості образів, прагнення досягти рафіновано­го естетизму в опоетизуванні чистоти революційних ідеалів, в ім'я досягнення яких герої ладні віддати все: життя, кохання, друзів і рідних...

На жаль, Михайло Яловий (Юліян Шпол) не зумів досягти такої імпресіо­ністської вишуканості стилю, естетичної довершеності фрази, чим уражає і за­хоплював "Блакитний роман". Але "Золоті лисенята", попри фрагментарність сюжетних ліній, розкривають великі творчі можливості автора, що їх він не встиг уповні виявити. Роман криє в собі експресивну емоційність, предметно-зорову конкретику і символістську поетику, яка захоплювала тоді не лише скромного Михайла Ялового. Адже він увійшов у цей заманливо-бентежний світ нової літе­ратури тоді, коли дзвеніла юна муза "двістірозп'ятого" Тичини у сторозтерзано-му" Києві, коли вривався у світ поезії на "вороногривому коні" Дмитро Загул, а Олекса Слісаренко входив у цей таємничо-стражденний вік з "христовою молит­вою", коли з'явився "червоним ранком догорілим" Павло Филипович, а безо­глядний бунтар Михайль Семенко починав семафорити в майбутнє...

То була доба "Музагету" — "Мистецтва", доба молодечого запалу, розкри-лених талантів, щасливі дні творчості, плеканої "Книгарем", "Літературно-кри-тичним альманахом", "Шляхами", "Аітературно-науковим вістником", мудрим, зичливим словом Ю. Іванова-Меженка, А. Ніковського, М. Зерова...

Шпол Юліян. Золоті лисенята: Роман. — X.: Книгоспілка, 1929. — С. 264.

12 м

353

Михайло Яловий

M. Ж\:

la була це й доба трагічної загибелі Андрія Заливного, Василя Чумака, Гнаш Михайличенка, Грицька Чупринки, тривожних передчуттів Олекси Слісаренка: І

Всі ми розп'яті на хрестах. Всі ми покриті ранами. Заповідано нам жорстокий шлях Злими коранами.

Чи знав тодішній читач скромного Юліяна Шпола? Знав, але мало. ОсноЛ ну енергію той спрямовував на журналістсько-видавничу роботу, хоча й писав речі художні. Хто тоді не мріяв бути письменником?! Революція відкрила без­межні далі — тільки влови нові ритми й нові форми. Тому й писав речі агітаційні, такі, скажімо, як казка "Треба розжувати" ("Селянська біднота", 1920 р.), тому разом із М. Семенном і В. Алешком організував 1921 р. "ІУдарну групу поетів-футуристів "Семафор у майбутнє", друкував програмну редакційну статтю, яку підписав також і він, Юліян Шпол. А ще через рік, 1923 p., вийшла його книга поезій "Верхи". Поет умисне демонстрував свою емоційну енергію, яка збурюва­ла настрої, "наштовхувала" гіперболізовані образи один на одного, педалювала | бадьорість, звитягу, готовність боротися за світову революцію до скону, прагнен- | ня кинутися в криваве шаленство планетарної революційної звитяги:

Ах, нидіти не стану,

не стану я. Я сплету життя своє

з червоних троянд.

Поет не збирався йти "на похорон старого світу", йому не треба "злотисто-осінніх скиглінь"; він готовий вимести "на смітнику поколінь" "бруд заяложених образів", бо

Полум'ям шукань Заморожено старі вогні І серед поля Червоних чекань Вдарами молота З хриці шаленими Сьогодні кується Завтрашній Рай.

Загалом образи запозичені, переспівані, нерідко "вимучувані", тверезо "виб­рані" з голови. Простежується цілеспрямована робота над створенням віршів певної тональності, ясна річ, оптимістично революційної, та певної образної кон­струкції. Поезії туляться одна до одної, мов близнюки, "добуваючись" на збірку. Та не можна не відчути щирості інтонацій та експресивної енергії, яка підзаряд-жалась тогочасною суспільною атмосферою, всеохопною революційно-агітаційною наснагою.

Юліян Шпол розраховував на ефективність поетичної фрази та асоціативно­го образу, на максимально епатажне демонстрування своєї бунтівливої, неорди­нарної особистості, прагнучи цим активно залучити читача до цього процесу пла­нетарного розвою образів, настроїв та соціальних перетворень. Але його поезіям

354

М./%.шнський

Михайло Яловий

ЛІТЕРАТУРНИЙ

ЯРМАРОК

АЛЬМАНАХ МІСЯЧНИК

КНИГА ЧЕТВЕРТА <ІН) ■ СРЕЗЕНЬ-1929

бракувало талановитої оригінальності самовираження, критика не поспішала за­хоплюватися поетом, його непослідовно зараховували до творців красного пись­менства. Навіть 1932 р., за рік до арешту, після активної, чесної боротьби за справжнє мистецтво на чільному місці творців Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) не знаходимо портрета Михайла Ялового з-поміж 64 письменників Радянської України, представлених журналом "Життя і рево­люція" до XV річниці Жовтня. Якби то були всі найталановитіші! З-поміж цих 64 знаходимо портрет очевидного графомана Григорія Яковенка, маловідомих Григорія Саченка, Миколи Шеремета, Юхима Зорі, а Юліяна Шпола нема.

Випадково чи з незнання той же журнал "Життя і революція" ще 1927 р. (№12), подаючи рекламу журналу "Вапліте", з-поміж його авторів назвав прі­звище Михайла Ялового і його псевдонім Юліян Шпол (чомусь із знаком м'як­шення) як двох окремих письменників. Не знали? Важко повірити. Адже ВАПЛІТЕ як літературна організація діяла в 1925—1928 pp. активно, хто не знав її першого президента Михайла Ялового, якого разом із М. Хвильовим і 0. Досвітнім за вказівкою згори було виключено з цієї організації в серпні 1926 р.? За час існування ВАПЛІТЕ видала п'ять номерів журналу "Вапліте", один випуск альманаху "Вапліте" і "Вапліте", зошит перший". А його діяльність як заступника редактора в журналі "Червоний шлях", як члена редколегії "Жур­налу для всіх", як головного редактора Державного видавництва України? А праця директором видавництва AIM (Література і мистецтво)? А створення літературної організації "Комун-культ", а робота в літературних організаціях "Гарт", "Пролітфронт", у літературному альманасі "Літературний ярмарок"?

Згадаймо лише його статтю "Санкт-Петербурзьке халуйство ", яку надрукува­ла газета "Культура і побут" 18 квітня 1926 р. Хоча полемічні випади Юліяна

12*

355

Михайло Яловий

M. Жу.шншщ

Шпола проти передовиці під назвою "Самоопределение или шовинизм?" у ленін­градському журналі "Жизнь искусства" (1926 p., № 14) ідеологічно "забезпе- < чені" посиланнями на авторитет комуністичної партії, на її національну ножику, таке гаряче обстоювання театрального репертуару українською мовою не могло не викликати роздратування у великоросійських шовіністів. Рекомендації "закосте- і нілих" троглодитів російського великодержавництва із Санкт-Петербурга відмо­витися від "шовіністичного присмаку в художній політиці України", а саме — не домагатися україномовного театрального репертуару в Україні викликали в Ми- ; хайла Ялового справедливе обурення і зливу саркастичних інвектив. Він називав цих новітніх великодержавників монстрами", "чистокровними отнрисками санкт-петербурзького зоологізму, і, ясна річ, це не могло не пригадатися.

Вже сама ця стаття вичерпно характеризувала Михайла Ялового як ук-щ раїнського патріота і мужню, чесну людину.

Так, багато творчих зусиль М. Яловий віддав журналістиці, видавничій справі, обстоюванню незалежності художньої творчості в умовах наростаючої | ідеологізації літературного життя, декретивного втручання партійних | функціонерів у роботу творчих спілок і літературних органів. Справді, часу для ; власної творчості майже не залишалося. Та й підтримки критики не відчував. | Опублікував 1927 р. свій найкращий твір — роман "Золоті лисенята" на ) сторінках "Вапліте", який 1929 р. з'явився окремим виданням — лише кілька | невиразних відгуків. У 1928 р. з'явилася комедія "Катина любов, або Будівель- | на пропаганда", але вона не захопила читача і, на жаль, небезпідставно.

Його заарештували одним із перших українських літераторів. У перед- | смертній записці 13 травня 1933 р. його побратим Микола Хвильовий запитав: "Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були най-щирішими комуністами? Нічого не розумію".

Трагічна доля Михай_ла Ялового — поета, романіста, драматурга, чесного літератора — вражає. Його розстріляли. Як розстріляли з нагоди 20-ї річниці Жовтневої революції багатьох українських митців. І мимоволі згадується "ро­мантичне оповідання на 3 розділи з інтермедією та епілогом" "Три зради' Юліяна Шпола, в якому виповідається доля трьох юнаків. Один заприсягався перед коханою не зрадити офіцерської честі та Росії, другий — гайдамака по­клав на себе обов'язок бути вірним захисником України, третій поклявся не зра­дити революції. Та не всі дотрималися святої присяги своїм коханим. Перший виміняв у бою "честь свого офіцерського мундира на порядну чесну радянську валюту", другий одімкнув на "базарі чепурненьку крамничку" зі "справжніми українськими медяниками", а третій ' наклав своєю непохитно-кумедною голо­вою на черговому залізничному перегоні". Йому було не більше сімнадцяти літ. Революція забрала молоде життя, і не було вже для нього "ні сонця, ні землі, ні їхнього химерного витвору — золотих лисенят ".

А так вірилося, що проминуть тумани ненависті й зневіри, розвіється морок ночей братовбивчої громадянської війни, утвердяться ідеали істини, правди і справедливості на просторій українській землі! Не судилося. На жаль, революції ніколи не перемагають, а з фаланги незалежних їхніх слуг першими вибувають найкращі. Такі, як Михайло Яловий.

1992 р.

356

М.Жіілтський

Михайло Яловий

* * *

Злотисто-осінніх скиглінь Не треба — Позападали вже ями

в моїй душі. — На весняному життя гребні Лише буяє радість

скиглінь...

Залізо і криця спалили Двадцятип'ятилітні квіти, Витроїли морок Минулих поколінь. — Ах, так не треба ж,

не треба Злотисто-осінніх скиглінь.

* * *

Не сичіть, Не сікайтесь у вічі. Я маю стрітись: Побачення мені Призначила весна. Вона зовсім маленька

дівчинка. Тільки коси, тільки коси, —

Ах, коси пасмами

Падають рясно...

І сніги ще товщелезні,

І крига сльози п'є.

А я поспішаю, а я поспішаю:

Так палко

Жар поцілунків

У груди б'є.

Можете мене розрізати Надвоє й нап'ятеро.

Хай мене терзає Ворон і крук. — Я всміхнуся вам Ніжно-агатово І весело умру На бруку. Сповийте мене На луках з озерцями, Встроміть у серце Зимову парасоль: Я заспіваю вам Пісню серця

І зацвіте трояндами У ваших душах

Квасоля.

Вона зовсім маленька

дівчинка,

Пасмастокоса вона.

Побачення мені сьогодні

Призначила весна.

* * *

Наливаються, наливаються

Холодним свинцем

Жовтаві дні.

А мене немає в Полтаві,

Я в Києві живу огряднім.

І ходжу, і ходжу,

І топчу тротуари.

Душа моя кличе:

Розправи! —

Над беззмістовними

днинами, Що теліпаються Безглуздими динями, Повішені замість плакату

357

Михайло Яловий

M. Жулинаш

Над входом чудернацької хати.

Не то на щастя,

Не то на лихо...

А скільки раз

Кликали, кликали,

Просторами манили

На світанні? —

А тепер —

Невже востаннє

Доблимують килимами потертими

У грека

За чорною кавою

Жовтаві,

Свинцем налиті

Дні?..

* * *

І як це сталося: Одна зосталася Над кручею на Дніпрі, Жовтолиста березо, Розп'ята вітрами, Зранена лезами, В пошарпаній одежі?.. Чи ж не кликав тебе, Цілуючи, Відлітаючий птах? А ти —

Сміялася зневажливо

На зимові жахи.

Дотіпуються тепер

Жовтаві перлини,

Що лягають пухкою периною

Над водою рибною.

По кручі,

О-ох, зривною

Буде зима віхласта

На землі гулястій,

Замотаній в онучі.

СХОДИВ ДЕНЬ, ЯК БЕЗПРИЧИННА ТРИВОГА...

(Уривок із роману «Золоті лисенята»)

ХНІ

Плакати можна слізьми. Плакати можна кров'ю.

Але ридати можна тільки цілими шматками живого серця.

І я видирав їх із своїх грудей і шпурляв у ненаситну пащу збаламученого моря.

Один шмат я шпурляв за те, що вона була Оксана.

Другий за те, що я був тільки нещасний Іван.

Третій за те, що не було уже її кохання.

Але найболючіший шмат я видирав за те, що її самої уже не було.

Так! У той момент, коли я, може, проклинав її, як останню потвору, на вигоні біля цукроварні, у той момент, коли я кинув її там на мордування сатанинських мук, що їх тільки й могла вигадати розбещена фантазія підло зрадженого кохан­ня, — у цей момент вона підставляла свою ще свіжу від моїх (моїх же!) поцілунків теплу грудь під холодну цівку смертельно байдужого нагана.

її тоді розстріляли.

А тепер я мусив розстріляти в собі своє кохання.

І я сидів тепер на гострому камені порожнього, як і моя душа, пустельного бе­рега і виважував у собі дивні, як завжди, і, як завжди, безглузді думки.

З

Я сидів і думав, що краще: чи мені удавитися, чи мені утопитися, а чи якось

інакше вмерти

358

". mt/.шнськыц

Михайло Яловий

Проте день спливав земною мукою, а я не знаходив у собі ні відваги, ні відповіді.

І раптом на поміч мені прийшов мій давній друг і товариш — моє окате сонце.

Воно несподівано зупинилося на порозі вечірнього догорання і сипнуло — раз і вдруге — цілу жменю дрібної сліпучої тирси.

Тирса метнулася на півнеба розкиданим віялом і зайчиком поплигала десь камінцями в море.

А далі вся сполохана отара сиворунних хвиль колихнулася під моїми ногами і залилася тремтливими патьоками кривулястого диску.

Я ворухнувся, як від болю уже давно загоєної рани, і занімів.

Я побачив їх. Своїх давніх приятелів.

Це були золоті лисенята...

Проте: "Сходить день, як безпричинна тривога, і падає в тьму, як тихий роздум".

І я не зрадів, не затрусився тепер од їхнього лиску, а тільки тихо про себе по­думав:

Ось промайнуло велике замкнене коло і заховало в собі свої кінці.

Воно вийшло тоді із цілющих джерел бадьорого ранку і весело поплигало, блимкаючи листям і травою.

Тепер воно сумно падало ниць десь за далекі обрії і востаннє кидало свою про­щальну заграву.

Отже, прощай, коло, прощайте, тривожні дні, і ви прощайте, мої золоті лисе­нята!..

Я не впав, а тільки тихо приліг на холодний камінь і тихо заціпив у собі свій жаль і тугу.

А потім зважив.

Тоді підвівся безтямно і ступив крок до прірви. Вона сердито огризнулася мені десь із глибини і нетерпляче заплямкала своїми сласними губами. Але я не ква­пився заткнути її ненаситну пельку.

Я хотів розтягти свою солодку мить умирання, і, відважно рвонувшись, скікнув десь на прнскалок нижче.

Потім почав спускатися все глибше й глибше, плигаючи з прискалка на при-скалок і ледве балансуючи на хистких рубцях стрімголової скелі. Глибина мені міліла під ногами, і чорні кола каламутного виру все дужче витріщали на мене свої сліпі баньки.

Нарешті вони застигли в чеканні, і нога мені, слизнувши, вчепилася крізь підошву пальцями в якийсь останній випадковий приступок.

Я тоді прилип усім тілом до вогких грудей слизького каменя і востаннє глянув на світ.

Там плавали мутні тіні, а в далині над морем мостилися спати байдужі при­смерки.

Не було вже ні сонця, ні землі, ні їхнього химерного витвору — золотих ли­сенят.

І раптом мене вдарила прудка, як ракета, і ясна, як свічка, свідомість:

Хіба ж і я з своєю мукою, і всі ми з своєю великою тривогою не є тільки зо­лоті лисенята?..

359

Михайло Яловий

М.Жул^Ш

Адже вік наш — одна бентежна мить! А життя наше — тільки тремтливим химерний відсвіт!..

І я тоді ще дужче уперся в груди вогкого каменя і витиснув із себе своєов таннє слово:

Земле! Будь проклята. Ти дала мені життя, але я не віддам тобі своєї смертіИ

Потім я стулив очі і розвів свої закляклі пальці.

Скеля ворухнулася і одійшла убік од мене.

Тьмаві кола закружляли мені десь у тьмі свідомості, якісь крила схопили ме-і не в свої обійми.

Потім раптом — раз і вдруге — ударила їдка й холодна вогкість і накрий | мене всього з головою.

Спочатку я занімів, а далі рвонувся руками десь просто себе і вп'явся нігтями | в тверду й шершаву стіну...

Згодом розімкнув вії.

Хвиля за хвилею лізла мені під ноги, й стрибнувши вгору, лизала мене з ніг до голови своїм солодким язиком.

Я ледве тримався однією ногою на маленькому приступку скелі і годен був уже щохвилини пірнути вниз.

Проте мені стало не страшно й не моторошно од цього, а тільки, може, тро-І хи комічно.

Звичайно, згодом я звідти вже видирався, мокрий, як губка, і щасливий, як звільнений з цепу пес.