Микола хвильовий

(1893—1933)

"Років через 50—60 у своїх мемуарах я ще згадаю цей героїчний час, а по­ки що да простить мені св. Аполлон, син Зевса і Лети: тоді ж я інакше не міг робити, бо я був не тільки літератором, але і трохи розумівся в політиці

(М. Хвильовий).

Не згадав. Не написав мемуарів. Не згадували і його, передчасно, пострілом у скроню, винесеного за межі земного буття 13 травня 1933 р. Не написали про нього спогадів, бо майже всі ті, хто був із ним поруч у "цей героїчний час", також пішли передчасно з життя. Пішли з волі тоталітарного режиму, підвалини якого вони й закладали і якого намагалися облагородити самопожертвою, фанатичною вірою в торжество ідейної спадщини гуманістів, просвітників і Великої фран­цузької революції з їі ідеалами "Свобода. Рівність. Братерство".

Ні, не випадково Микола Хвильовий вклав в уста героїні свого роману

Вальдшнепи" судження про фанатичного комунара Дмитрія Карамазова, в

якому вгадуємо сліпого ідеаліста і романтика революції з його ж новели Я

(Романтика)":

"Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціаль­ними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім'я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей.

329

Микола Хвильовий

M. Жулшкыяш

Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши у так зване І "соціалістичне" оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його і Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайно- j го собі собірателя землі руської і спускається, так би мовити, на тормозах до 1 інтересів хитренького міщанина-середнячка".

Захопила соціальна революція і його, Миколу Григоровича Фітільова (Хви­льовим він назвав себе пізніше), народженого 13 грудня 1893 р. в селищі Трос-И тянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області), бо важке дитинство j мимоволі спонукало тулитися до бідних, кривджених, спраглих на торжество справедливості. Батьки-вчителі розлучилися, коли Миколі виповнилося 11 років. Лишився разом із братом Олександром і трьома сестрами при матері Єлизаветі 1 Тарасенко. Спочатку вчився в початковій школі в Калантаєві, потім — у Бого- І духівській гімназії, екстерном склав іспити за гімназію, працював на різних поса- І дах у селах...

Із 1916 р. на фронті, де прилучився до більшовистської пропаганди. І понес- і ло, закрутило... Воював за "свободу, рівність, братерство" і проти військ Ук­раїнської Народної Республіки, і проти білої армії, двічі потрапляв у полон і опи- | нився перед загрозою розстрілу... Обійшлося. У 1919 р. став членом партії j більшовиків; у Харкові, працюючи робітником, зазнайомився з молодими поета­ми Володимиром Сосюрою, Майком Иогансеном, з якими витворив 1921 р. кар- І динально-революційний "універсал до робітництва і пролетарських митців ук­раїнських". Можливо, в Миколи Хвильового найменше було підстав, порівняно | з яскраво експресивним ліриком Володимиром Сосюрою чи новатором у по­етичній формі і теоретиком поезії Майком Иогансеном, організувати "регулярну армію мистецтв пролетаріату і кріпити ці крилаті лави "дисципліною робочих ритмів і пролетарських метафор"¹.

Щоправда, формування загонів цієї "регулярної армії" із розпорошених твор­чих одиниць робітництва відбувалося не дуже організовано — не поспішали "творчі одиниці" збігатися на клич мідної сурми, якою був цей універсал нових, пролетарських митців. Та Миколу Хвильового не пригнічувала ця перша без­успішна спроба об'єднання талановитих сил. Успіхи були попереду.

А зараз його хвилювала власна творчість, бажання якнайшвидше заявити про себе як поета. Друкувався в газетах і журналах Харкова, в альманахах "Шта­бель", "На сполох", завершував поему "В електричний вік", в якій експресивно ритмованим навантаженням новочасних образних конструкцій прагнув утверди­ти власну, як революційного поета, оригінальність.

Він — бунтар і творець нової дійсності: здавалося, йому, соціальному рево­люціонерові, підвладні не лише соціально-політичні зрушення, а й докорінні пе­ретворення в художніх формах, в естетичній системі, тільки вистачило б творчі її наснаги та емоційної енергії для переплавлення в систему художніх образів ве­личного зрушення мільйонів в ім'я утвердження свободи, рівності й братерства. Ні, він не міг, спочиваючи на лаврах переможця, вдоволено споглядати наслідки кількарічного соціального завихрення всієї України. Він волів спрямувати цю ко­лосальну енергію і на кардинальне оновлення затиснутої в лещатах заборон і клятого назадництва української культури. Отже, "хай живе дух неспокою! ", як заповів йому, закоханому в слово, у форму мрійникові, його колишній друг, літе­ратурний критик Володимир Коряк; отже, дерзати, тягнутися до стяга зорі:

330

Микола Хвильовий

M. Жулимыаа

Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши у так зване "соціалістичне" оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його І Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайно­го собі собірателя землі руської" і спускається, так би мовити, на тормозах до І інтересів хитренького міщанина-середнячка".

Захопила соціальна революція і його, Миколу Григоровича Фітільова (Хви­льовим він назвав себе пізніше), народженого 13 грудня 1893 р. в селищі Трос-1 тянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області), бо важке дитинство j мимоволі спонукало тулитися до бідних, кривджених, спраглих на торжество І справедливості. Батьки-вчителі розлучилися, коли Миколі виповнилося 11 років. Лишився разом із братом Олександром і трьома сестрами при матері Єлизаветі І Тарасенко. Спочатку вчився в початковій школі в Калантаєві, потім — у Бого-1 духівській гімназії, екстерном склав іспити за гімназію, працював на різних поса-1 дах у селах...

Із 1916 р. на фронті, де прилучився до більшовистської пропаганди. І понес­ло, закрутило... Воював за "свободу, рівність, братерство" і проти військ Ук­раїнської Народної Республіки, і проти білої армії, двічі потрапляв у полон і опи- ] нився перед загрозою розстрілу... Обійшлося. У 1919 р. став членом партії більшовиків; у Харкові, працюючи робітником, зазнайомився з молодими поета­ми Володимиром Сосюрою, Майком Иогансеном, з якими витворив 1921 р. кар­динально-революційний "універсал до робітництва і пролетарських митців ук­раїнських". Можливо, в Миколи Хвильового найменше було підстав, порівняно з яскраво експресивним ліриком Володимиром Сосюрою чи новатором у по- ] етичній формі і теоретиком поезії Майком Иогансеном, організувати "регулярну армію мистецтв пролетаріату і кріпити ці крилаті лави "дисципліною робочих ритмів і пролетарських метафор"¹.

Щоправда, формування загонів цієї "регулярної армії" із розпорошених твор­чих одиниць робітництва відбувалося не дуже організовано — не поспішали "творчі одиниці" збігатися на клич мідної сурми, якою був цей універсал нових, пролетарських митців. Та Миколу Хвильового не пригнічувала ця перша без-успішна спроба об єднання талановитих сил. Успіхи були попереду.

А зараз його хвилювала власна творчість, бажання якнайшвидше заявити про себе як поета. Друкувався в газетах і журналах Харкова, в альманахах "Шта­бель", "На сполох", завершував поему "В електричний вік", в якій експресивно ритмованим навантаженням новочасних образних конструкцій прагнув утверди­ти власну, як революційного поета, оригінальність.

Він — бунтар і творець нової дійсності: здавалося, йому, соціальному рево­люціонерові, підвладні не лише соціально-політичні зрушення, а й докорінні пе­ретворення в художніх формах, в естетичній системі, тільки вистачило б творчої наснаги та емоційної енергії для переплавлення в систему художніх образів ве­личного зрушення мільйонів в ім я утвердження свободи, рівності й братерства. Ні, він не міг, спочиваючи на лаврах переможця, вдоволено споглядати наслідки кількарічного соціального завихрення всієї України. Він волів спрямувати цю ко­лосальну енергію і на кардинальне оновлення затиснутої в лещатах заборон і клятого назадництва української культури. Отже, "хай живе дух неспокою!", як заповів йому, закоханому в слово, у форму мрійникові, його колишній друг, літе­ратурний критик Володимир Коряк; отже, дерзати, тягнутися до стяга зорі:

330

M. Жулинсвкий

Микола Хвильовий

Так споконвіку було:

Одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі і йшли

за хвостами комет,

горіх розкусивши буття.

І хіба поспіє вічність

шпурнути в моє обличчя докір?

("В електричний вік" )

Якщо революція, то революція в усьому, куди проникав бунтівний дух. Ні, це не засліплення від феноменальних успіхів революційних мас у зруйнуванні ста­рого світу , це система переконань, вибудувана на ідеальній схемі здобуття на­сильницькими методами соціальної рівності й справедливості. Революція пере­могла, але чи утвердилися соціалістичні ідеали, заради яких принесено стільки жертв, чи наблизилася мрія "м'ятежного комунара" про "загірну комуну"? Ще ідеали остаточно не зганьблені, ще не втрачена надія, не оскаржене гірким сум­лінням прагнення "розказати, як ішла, як прийшла, як гриміла молода епоха".

Микола Хвильовий зберігав, ні, плекав, емоційно стимулював творчі пори­вання відкрити нову, гідну революційної епохи сторінку в українській літера­турі, найяскравішим вираженням якої була справжня книжка (поема) "про на­шу — у віки — революцію". І він замірявся вже у прозі відкрити сповнений революційної жаги і романтичних поривань справжній зміст неповторної епо­хи, яку він відтворював в образі Жінки. З'явилася новела "Кіт у чоботях", у центрі якої — товариш Жучок, "женщина в революції на ймення Гапка". Хви­льовий назве її "муравлем революції", чесним, сумлінним трударем на рево­люційних фронтах України. їм, цим "сіреньким муравлям", він і проспівав "сте­пову бур янову пісню в надії, що чистота й благородство їхньої наївної віри в соціалістичні ідеали буде запорукою цивілізованого, без крові, сліз і жертв, будівництва соціалістичної України. Та вимріювалася одна Україна, а витворю­валася інша — обільшовичена, наїжачена класовою ненавистю, підозрами, на­поєна кров'ю, збурена революційними гаслами...

Микола Хвильовий намагався не бачити морально сплюндрованої, переполо­виненої інспірованою більшовиками братовбивчою війною, знесиленої чекістсь­кими репресіями України. Хоча ні, чи не ця Україна уявлялася йому в трагічному образі жінки з біблійним ім'ям Марія, чи це не вона, з багряним шрамом на простріленій скроні, яку затулила жмутиком духмяного чебрецю, вабила кудись удалечінь, ген за обрій, туди де золотавим маревом бриніла "загірна комуна"?

Микола Хвильовий "огортав" свої новели та оповідання імпресіоністичними настроями, озвучував пастельними тонами, які мінорно-тужливим передчуттям осені виказували справжній душевний стан письменника. І хоча в першій його прозовій книзі "Сині етюди", яка з'явилася 1923 p., переважали романтичні акор­ди, звучання яких повинно пригасити настрої втоми, розчарування, а то й зневіри, все ж таки в стилі, в системі образів можна відчути пригасання емоційної енергії письменника-революціонера. Навіть у "Синіх етюдах" вловлюється неповнота ідейно-значеннєвого вираження тієї безоглядної віри в комуністичні ідеали, що їх Микола Хвильовий виборював у громадянську війну і які окрилювали його на но­ваторське відтворення революції як досвітньої симфонії всього людства. Та кри­тики звертали увагу передусім на щирий, оригінально індивідуалізований у стилі

331

Микола Хвильовий

M. Жумнськщ

романтичний пафос, на органічне функціонування образної системи, яка ефектне "працювала" на розкуте самовираження настроїв і переживань натхненних твор­ців нової дійсності. Його, як "одного з найталановитіших пролетарських поетів ,1 авторитетний письменник Михайло Могилянський назве "новатором у галузі ху-■ дожньої прози у своїх свіжих і сильних "Синіх етюдах"².

Письменника огортала тривога, непокоїв біль, тривожило сумління — рево- І люція чахла, згасала, ідеї та декларації, які так велично і кумачево манили в щас- І ливе комуністичне майбутнє, на практиці деформувалися, компрометувалися, і ■ все це посилювало всенародний розпач та безнадію. Хвильовий іще боровся з со-1 бою за себе, революціонера і комуніста, як художник із яскраво вираженою на- І ціональною самосвідомістю, поволі та невблаганно утверджував моральне право І на художнє відображення тогочасної дійсності.

Чому він полишив поезію і перейшов на прозу? Мабуть, не лише тому, що відчув (чи усвідомив?), що його поетичний талант не сягає таких висот, яких до-сягли, скажімо, Павло Тичина чи Володимир Сосюра.

Думаю, що він чи не один із перших українських радянських поетів зро­зумів, що ідейний риторизм не можна переносити в мистецтво, що сама приро- j да мистецтва не сприймає ідеологічного фанатизму його творця. До речі, в статті "Вас. Еллан" (1927 р.) Микола Хвильовий зазначав, що його старший колега також відчув: "революційно-бойова лірика зазвучала фальшиво" в но­вій — періоду НЕПу — соціально-економічній ситуації, і тому "лірика Вас[иля] Еллана почала борсатися в химерному колі соціальних протиріч і теж не находила із цього виходу ³.

Щоправда, Микола Хвильовий не визнав (або не наважився визнати), що сучасна йому поезія мала відмовитися від лірично-елегійних настроїв не в ім'я ут­вердження на новому соціально-політичному етапі комуністичних ідеалів, а тому, що ця ідеологізована патетика, ' озброєна" конструйованою під модерн образною символікою, претензійна, часто ґвалтована ідеологічними запитами віршоманія на злобу дня була кричущим дисонансом суспільним настроям і переживанням. Але він комуніст, він політик, і тому мусив шукати нові шляхи до "електридів ко­мунізму" (В. Еллан), отже, ніякого ідейного "розмагнічування", а мобілізація всіх духовних сил, колосальної енергії мас, яка так звитяжно розкрилася в рево­люцію і громадянську війну. Хвильовий обстоював новий шлях, з якого почи­налася "друга фаза соціальної революції", це — "реальна політика без сенти­ментів , без "вишневих садків та іншої карамельної беліберди .

Він і себе — мрійника, романтика, елегійного творця туманних далей "загірних комун" — був готовий заперечити, бо цього вимагала нова соціально-економічна ситуація і той клас, якому він хотів служити. І все це задля переборення рабської принади українства, задля виховання "нашої розляпаної хохлацької психіки'.

І він заперечить себе, мрійника і натхненного оспівувача нових револю­ційних ритмів, у глибоко психологічній, безжально аналітичній, соціально чут­ливій прозі, яка й принесе йому славу і авторитет новатора в літературі. Мико­ла Хвильовий замислювався над морально-психологічними проблемами, що їх так легко, так авантюрно розв'язувала революція.

Не випадково Микола Хвильовий перебував під великим впливом творчості Федора Достоєвського. Тут його приваблював не лише глибинний психологізм у пізнанні людської природи, першопричин, спонтанних збудників вчинків люди-

332

Перший ряд: M. Рильський, І. Меженко, М. Хвильовий, М. Иогансгн, Ю. Михайлів,

М. Вериківський; другий ряд: Н. Романович-Ткаченко, М. Могилянський,

В. Еллан~Блакитний, С. Пилипенко, П. Тичина, П. Филипович;

третій ряд: Д. Загул, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Г. Косинка. В. Сосюра, Т. Осьмачка,

В. Коряк, М. Івченко, Б. Якубський (зліва направо). 1923 р.

ни, її реагування на соціальні проблеми. Хвильовий переймався тією небезпекою, що тривожила й російського письменника: суспільство здатне повірити в те, що добро можна утвердити за допомогою зла. Застереження Ф. М. Достоєвського від величезної спокуси, яку передчувало, готувало XIX століття і яку реалізувало століття XX, не отверезило ні сучасників, ні ініціаторів глобального експеримен­ту — Жовтневого перевороту 1917 р. ...

Згадаймо оповідання "Я (Романтика)", де Микола Хвильовий натхненно виповів трагічну історію фанатика-революціонера — "главковерха чорного трибуналу комуни". Трагічну не для нього, який "виконував свої обов'язки пе­ред революцією", а для сотень безневинних жертв в ім я примарного ко­муністичного раю. Знову ж проблема: до добра через зло, за допомогою зла. Цю проблему юний інсургент XX ст., засліплений романтикою Великої фран­цузької революції, вирішив для себе однозначно: всі, хто не сприймає ко­муністичних ідей, хто не вливається в залізні шеренги інсургентів-комунарів, мають бути безжально знищені. Ні, він не усвідомлював трагічності внутрішнього роздвоєння, яке незабаром душевно надломить багатьох із його ідейних побратимів. Зате цю велику драму розколення власного я розуміє і прагне вибачити його мати, яка уособлює трагізм самої України і яка наповне­на милосердям до свого нещасного сина, розіп'ятого на хресті фанатичної ідеї. Вона, мов та біблійна Марія, готова змастити його душевні рани бальзамом до­броти і милосердя та вибачити жахливу провину синів України.

Микола Хвильовий інтуїтивно відчував, що романтична свідомість, яка була

333

Микола Хвильовий

M. Жулика

спрямована на те, щоб судити, вчити, проповідувати способом творення легенл| притч, своєрідних дидактичних сюжетів-посібників для наслідування, не здаті пізнати складнощів щоденного, хай і героїчного, буття, в якому серед болей і pa-] дощів, душевних мук і скорбот губиться і гине людина.

"Просто — людина... Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. І, маю, що мислі на тему людини, поки існує земля, завжди будуть свіжі, як на не яблуко на яблуні... Так от: загубилась людина в стосах паперу, і ніхто неї чить її, бо видно тільки машиністку" {Хвильовий Микола. Пудель. —І X., 1930), — з болем та безпорадністю на грані повного відчаю казала друкар-! ка Тетяна, яка закінчила гімназію з золотою медаллю і вимріювала для себе іншу,] безперечно, романтичнішу долю.

А редактор Карк в однойменному оповіданні? Як немічно борсається оригі­нальна особистість у задушливій атмосфері пореволюційної дійсності, зітканої з інтриг, підозр, брехні, цинічної спекуляції революційними гаслами і вченням марксизму-ленінізму. Єдиний вихід — піти з цього безпросвіття, в якому так швидко і немилосердно жорстоко гасяться ідеальні безумства фанатиків рево­люції. Настали, як писав Микола Хвильовий в етюді "Силуети", "не героїч будні, а героїчні терпіння .

Більшовицький режим запропонував таке ідеологічне меню, від якого ніхто не може відмовитися. Визначальною тональністю цього ідеологічного екстракту догм і постулатів є мажор.

Навіть "товаришка Галакта" — зразковий тип дружини нового побуту, провідник монументально-реалістичної теорії, яку сповідує її чоловік Іван Івано­вич, — усвідомлює це, а тому й обурюється, що народ досі не перейнявся on-1 тимістичним настроєм і не звеличує новий режим.

"Як дивно! Як незрозуміло, що простий народ і досі чимсь незадоволений і досі ніяк не перейде на справжній мажор... Ех, проклятая спадщина царизму!"

Оця "несвідома позапартійна маса" й приречена на те, щоб покірно, під бра­вурні революційні марші, з ентузіазмом на обличчі нести ' знамя комунізму", а її вожді будуть перейматись інтересами пролетаріату і балаканинно реагувати на партійне виродження окремих ідеологічно не витриманих партійців, деморалізова­них членів партії. А що вже казати про інтелігенцію і зокрема про письменників, які дозволяють собі виписувати на теми дня побутово-сатиричні картини?..

Скепсис та іронія стосовно революційного минулого, які пронизують сати­ричні твори Миколи Хвильового, зокрема повість "Іван Іванович", оповідання "Ревізор" та інші, нелегко далися письменникові. Одначе розчарування в рево­люційних ідеалах не ослабило його дух — він шукав легальні форми боротьби, але боротьби не під знаменами ідеологічної конфронтації з режимом, а через са­тиричне розвінчання прорахунків, безкомпромісний осуд ідеологічної мімікрії, партійно-бюрократичного завоювання бойовими революціонерами чільних по­зицій на всіх рівнях влади і цинічного оміщанення побуту компартійних верховод. Тут для "мятежного комунара", який визнав перо своєю головною зброєю в но­вих умовах життя України, вистачало і тем, і проблем.

А що лишалося робити? Мовчати? Скласти руки і чекати розвитку подій? Та це не в характері Хвильового-революціонера. І вже не соціального рево­люціонера, а революціонера в царині духу, у сфері культури, бо Микола Хви­льовий усвідомив: революційні соціально-політичні перетворювання кардиналь-

334

■H

[Жи/

улинсыаш

Микола Хвильовий

ІНШІ 1	ола Хвильовий		M ХВИЛЬОВИЙ ОСІНЬ аРУГЕ ВИДАННЯ ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ 19 2 9
	ш	ш

но не змінюють соціальної психології в плані посилення духовної активності, — на поверхню виринала ідеологічно-спекулятивна когорта творців на замовлен­ня , які руйнували озоновий захист духовного ядра цивілізації.

Прогрес без традиції — не прогрес, а своєрідний вибух, який найчастіше руй­нує традицію, розриває духовні зв'язки між культурними циклами розвитку людства. Тому Микола Хвильовий так уважно знайомився з працею німецького філософа Освальда Шпенглера "Занепад Європи", бо й сам осмислював концеп­туальні засади розвитку української літератури. Його ідея з'яви нового стилю ук­раїнської літератури — азіатського ренесансу, якого утвердять романтики вітаїзму, провідники активного романтизму, пов'язувалася з орієнтацією на пси­хологічну Європу", на творче освоєння дантівсько-фаустівських традицій євро­пейської культури. Хвильовий закликав освоювати внутрішній потенціал ук­раїнської культури, творчо поєднувати його з духовним потенціалом європейсь­кої цивілізації, досягнути того рівня і тієї норми розвитку національної культури, які дозволяють реагувати на зміни і сприймати інновації.

Говоримо про Хвильового як революціонера в царині духовності лише то­му, що його революційність асоціювалася з боротьбою на літературному фронті за можливість мати право і свободу обстоювати духовний пошук. По­шук, який грунтується на традиції. Саме під цим кутом зору й слід, на нашу думку, розглядати його памфлети — своєрідні пульсації творчої енергії , які асоціюються з періодами сонячної активності в культурі. Було три періоди по­яви статей Миколи Хвильового: перший — 1925—1926 pp., який об'єднував цикли "Камо грядеши', "Думки проти течії" та "Апологети писаризму" та був спонукою і стрижневим ідейно-естетичним вираженням літературної дискусії 1925—1928 pp. Другий і третій періоди — це доба ВАПАІТЕ, "Літератур-

335

Микола Хвильовий

M. Жулинаш

ного ярмарку", "Пролітфронту", доба кардинальної переорієнтації своїх світо­глядних засад, найбільш принципово виражених у статті "Україна чи Мало­росія?": "...Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перей­де того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав". Саме в цій статті Микола Хвильовий недвозначно на­голосив на необхідності вибудови свого самостійницького шляху творення дер­жавності, закликав покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будува­ти на Україні російську культуру", перестати "торохтіти порожнім псевдоінтер-націоналізмом", ще раз (вкотре!) пояснив своїм опонентам сутність термінів "Європа", "Росія" і "азіатський ренесанс".

Ясна річ, що цю статтю не могли надрукувати в той час, коли російський більшовизм, спертий на більшовизм український, прибирав до рук усе — від хліба у селянина до культури, від слова мовленого до слова друкованого, та і в цих немилосердно тяжких умовах тоталітарної системи Микола Хвильовий на­магався підносити дух творчого змагання, утверджувати віру в те, що наша епо­ха все-таки залишається великою епохою ренесансу, що розчиняє двері тому весняному повітрю, яке легеньким і радісним вітерцем біжить з Азії", перекону­вати себе та інших, що ми маємо наше — національне відродження:

"Ми вже все маємо — і буйні фарби Петрицького, і конструктивну чіткість Меллера, і прекрасні звуки Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського і надзвичайного Курбаса, і... і... і... Але ми ще не маємо відповідної культурної атмосфери".

Принципово важливо наголосити на тому, що Микола Хвильовий, виборю­ючи і вимірюючи відповідну культурну атмосферу для витворення стилю доби національно-державного відродження, прийшов до переконання, яке випливало з логіки памфлетів, об'єднаних назвами "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?". Безкомпромісний Юрій Шерех на підставі докладного аналізу памфлетів визнав: "Ці чотири назви, по­при всю їх прив'язаність до обставин свого часу і застарілість багатьох окремих пасусів, — ввійшли до скарбів українського духу"⁴.

Микола Хвильовий мріяв про те, що з'явиться великий громадянин України і запалить до творчості своє суспільство. До творчості не лише мистецької, у сфері культури, а й у сфері державницько) діяльності. "Ми віримо, що гряде і наш геніальний неспокійний громадянин. Його викликаємо ми своїми нервами, своєю непоборною волею , — звертався до своїх сучасників той, хто пізнав радість бунту, хто змушений був балансувати на лезі мистецтва й політики і своїм подвижницьким трагічним життям наблизив і нас, його нащадків, до високої зорі державного відродження України.

1993 _Р.

'Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917—1927). — Т. 2. — X., 1928.

² Книга и революция. — 1923. — № 4 (28). — С. 74.

' Хвильовий Микола. Твори: В 5 т. — Т 11. — К, 1990. — С 636.

⁴ Шерех Ю. Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового). — У кн.: Шерех Ю. Третя сторожа. — К, 1993. — С 308.

336

M. Жулинський

Микола Хвильовий

АРАБЕСКИ