Павло савченко

(1887—1920)

Павло Савченко. Хто пам'ятає цього українського поета, який жив і творив на крутому зламі XX ст.? 28 липня 2000 р. виповнилося 113 років од дня його народження, та прожив поет лише 33 роки.

У відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шев­ченка НАН України гортаю його рукописи, переважно учнівські зошити в лінійку і клітинку, вдивляюся в його розлогий, сміливий почерк, вчитуюсь у йо­го поезії, вписані ним у зошити переважно чорним чорнилом. Ось вірш під на­звою "16 липня".

Сьогодні день, яким повік

Пишатись буде чоловік, —

Сьогодні двадцять шостий рік

Над чолом генія протік.

Чотири роки ще — і світ

Побаче дивний самоцвіт, —

Новий об'явиться піїт, —

Тепер він — схований в пісок Премудромовчазний струмок.

293

Павло Савченко M. Жули

Легко підрахувати, що цей вірш був написаний 1913 р. і присвячений самн му собі — на день народження. Почувається легке іронічне ставлення досе-ж бе, але водночас і молодеча впевненість у своїх творчих можливостях, надія щ| поетичну славу і визнання. Чому через чотири роки? Важко сказати, можли-ї во, поет сподівання свої пов'язував із 30-річним віком. Та якщо мислити в і руслі символізму, що його сповідував Павло Савченко, то легко вхопитися за І ідею про геніальне передбачення поетом історичного 1917 р. — року Жовтне-| вого перевороту. Але це було б надто наївно і суто... символічно. Поет небу™ соціально зірким митцем, не був чітко політично орієнтованою людиною. Що­правда, у вірші "Передсудне" він висловив своє передчуття революційний змін, які визрівали і бродили в настроях і свідомості народу. І в цьому щиро-Я му переконанні неминучості настання цього великого, судного часу і жилар творча надія на утвердження талановитого митця серед творців і співців новоіЯ дійсності.

Не казитимуться громи, Не розколеться земля, — Лише стане ясно, хто ми И нащо молот в коваля. Лише очі новим блиском Згідно займуться у нас. І почутиться, що близько Час великий, судний час. Та розігнуться ще спини.

Цей вірш Савченко написав 19 березня 1910 р. і назвав з-поміж чотирнадця- і ти кращих, на його думку, поезій, записаних ним в учнівський зошит, "гідним до І випуску в світ".

Емоційно чутливий, спраглий на нове, незвичайне, юнак ніяк не міг змирити­ся з нудним бездуховним вчителюванням у селі — переконливо про це свідчать його щоденникові записи. Тому він із захопленням сприймає вістку про призов до армії: "Ура! Мене покликано нарешті! Нарешті я зможу скинути з себе вели­кий тягар енергії, що так тисне мене тепер! Серце — бомба, серце — порохо­вий погріб!..".

Він не задумується над тим, що собою являє ця імперіалістична братовбивча війна, яку вела царська Росія. Поет мріє про подвиги, про гарненьких сестер ми­лосердя, які будуть схилятися над його пораненим молодим тілом...

Та головне, йому обридло вчителювати, тому в листі до своєї майбутньої дру­жини Галини Ревінськоїзізнається: "Я всі жахи війни приймаю не вагаючись".

Водночас Савченко викохував у собі почуття мистецької самотності, винятко­вого естетичного "осиротіння", яке підсилювало нерозумінням його як митця, огортав і свої настрої, і поетичні візії передчуттям близької смерті (у с Деркачі 1914 р. намалював у зошиті могильний хрест, на якому записав: "Під сим хрес­том лежить П. Савченко"), з особливою душевною розчуленістю переймався змінами пір року, "ловив" образами і поетичними ритмами настрої дня.

П. Савченко багато працював над розширенням, як кажуть тепер, свого куль­турного кругозору. В рукописних фондах Інституту літератури ім. Т. Г. Шев-

294

А. Щлинський

Павло Савченко

ченка HAH України під номером 54 зберігаються зошити, в яких записані твори О. Олеся, Б. Грінченка, В. Са-иійленка, С. Черкасенка, А. Кримсь-| кого, Панаса Мирного. Поет конспек­тував прозові й драматичні твори, ро­бив дуже цікаві, на жаль, ніким досі не вивчені і не використані етногра­фічні записи. Роздумуючи над прин­ципами і засадами майбутньої народ­ної освіти в Україні, Павло Савченко мріяв про таку школу, яка була б, ци­тував він Я. -А. Каменського, "вели­кою майстерністю людяності", а її учні "добре знали історію України, а Пкож і географію та етнографію, і по­руч з цим найголовніше завдання збу­дити в них щиру любов до свого рід­ного краю".

Поет випробовував себе в жанрі епіграми, жартівливого експромту, з особливою наполегливістю шліфував свої вірші російською мовою, які пев­ною мірою мали наслідувальний ха­рактер, оскільки він був під великим впливом російських поетів-символіс­тів. Проте і в цих віршах художниць­кий талант поета постає самобутнім.

На початку 1920 р. денікінська куля обірвала життя Павла Савченка.

П. Савченко

1990

Р-

* * *

Ой не сійтесь, роси, На сухі покоси, На колючі стерні, На різкі піски, — Що за вами, роси, Та весь край голосе, Журяться барвінки, Тужать квітники.

Ви до їх всміхніться, Ви на їх спустіться Засівом перловим, Дощиком рясним. Після дня варкого, Після дня тяжкого, Короткої ночі Часом ранковим. (15 лютого 1909 p.. Кровне)

295

Павло Савченко

M. Жулинсъж І

ПОГЛЯД

За нами пожежа шаліла, І чув я на серці скорботу,

Круг нас танцювали чорти. І в думах сумнів.

Осиковим листом тремтіла

Рука твоя й ти.

Назад не було повороту, А рай наш далеко ще мрів.

Твій погляд вернув мені спокій, Твій погляд розвіяв печаль: Дивилась ти в морок глибокий, Дивилась ти в даль.

(1918 p., Німеччина)

НА ПОЛІ

Надо мною небеса погідні, Вколо мене зрошена трава. Щось таке далеке й разом рідне Хоче пригадати голова.

Де я бачив се бездоння миле, Сю лагідність і безоблик сей? Пригадати б, заки чорні крила Не закрили знов мені очей.

Поможи-бо! Натякни-бо! Брате! Ти не чуєш! Втім, я, може, й сам. Це чиїсь... очата, так... очата, Се очата десь далеко там.

(23 червня 1918 _Р.)

ВЕСНА

З-поза тюля білих хмар Прозирає просинь яра, На ріллю, на ліс, на яр

Риза впала.

В річку золота згори Капле срібло щиродзвонне, Прилетіли, прибули

Жайворони.

Ніжних пахощів вино Хилить голову на груди, Розлетівся геть давно Біль зануди.

Всесвіт — келих, повен вщерть, Переповнений медами. Пийте з нього, смертні, геть

До нестями.

(26 лютого 1916 p.. Деркачі)

296

Я. Жу.шнський

Павло Савченко

ПЕРШИЙ СНІГ

Як розвиднилось ураз В склепі грудневого будня! Першим снігом тішить нас Небо грудня.

Тішить душу, вабить зір, Пестотливо щоки коле, Замолочує простір Брудноголий.

Пада сніг, і цілий день У душі моїй лунає: Так, буває, цвіт з вишень Опадає.

Білий цвіт під тиховій Та при сонячній годині На далекій, на твоїй Україні.

(Липень 1917 p., Німеччина)

ЖАЛЬ

О, як мені, о як мені з тобою бути,

жалю мій! О, як мені тебе, мій кревний,

вгамувати! Якою цяцькою прогнати веред твій, Якими люлями заколихати?

Невже ця яр, невже ця яр, що скрізь

потоком розлилась, Тебе, моя дитино, більше не втішає, Краса небес у тихий вечоровий час Твоїх очей невже не привабляє? А плюскіт хвиль, а плюскіт хвиль річних,

сріблястий і ясний? А шум борів могучих стоголосий? Відколи став до всього ти такий

глухий, Яких нових мелодій слух твій просе? То був лиш сон, то був лиш сон,

ніколи не здійсниться він, Вгамуйся, серце.

(1912 p.. Велика Писарівка)

297

Павло Савченко

M. Жулинсъш

ВЕЧІР

Гаснуть, никнуть ясні спиці Золотої колісниці. Зачиняються ворота, Замикаються замки.

Раді жебрать ради Бога, Йдуть черниці по дорогах -В саму стелю небозвода Підняли свої свічки.

Я ловлю останні блиски Колісничої колиски. Обминаю чорношатих І ховаюся від них.

А тому, хто кине докір, Що скупий я і жорстокий,— Доведеться завтра взнати Про помилку і про гріх.

(20 грудня 1913 р.)

мій жаль

Жаль мені хвиль, що ніколи не сплинуть

На океані.

Зор мені жаль, що в безмежностях гинуть,

Долі незнані.

Жаль мені дум, що в душевних темницях

Тліють-нудяться.

Снів мені жаль, що могли б пересниться

І не присняться.

Жаль мені рим, що під галас буденний

Квилять безлунно.

Сил мені жаль, що в мені і круг мене

Сховані трунно.

(23 листопада 1912 p.. Велика Писарівка)

ЖАР-ПТИЦЯ

Летіла жар-птиця небесним шатром, Губила жар-птиця перо за пером. І падали пера жар-птиці згори На ріллі, на луки, на чорні бори.

І падали пера жар-птиці на низ Блискучими полами ангельських риз. А ми дивувались, і кожному з нас Хотілося ще їх побачить хоч раз.

(7 березня 1917 p.. Деркачі)

298

Павло Савченко

Жцлимький

ЗОЛОТІ БАТОГИ

Золоті батоги над землею свистять, Золоті батоги Огнедара. По шляху, по дорозі потоки біжать — Баранів злоторунних отара.

По шляху, по дорозі, по чорних полях Барани злоторунні стрибають. Золоті батоги — подарунок для прях Од їх рук по дорозі лягають.

Завтра вийду і я на розлогі лани Батоги Огнедара збирати. Ви побачите їх, тільки будуть вони Вже словами моєї сонати.

(Жовтень 1913 p.. Деркачі,)

осінь

Сиві хмари з північного краю, Журавлів попід хмарами зграї. Низом жовтого листу танок. Від весільних весняних мелодій, Тільки спомин солодкий, та й годі Заплітається в лиштву думок.

Отже, далі, зрадливі гусята? Я минулого милого свята Не ображу утечею геть. На покинутім цвинтарі-долі Сповіщу я пророцтво бадьоре: Переможе життя, а не смерть. (З вересня 1912 p.. Деркачі)

* * *

Я — останній усміх зірки, Переможеної сміхом Молодого, Золотого, Світлочолового дня.

Я — тихенький, повний скарги, Умираючий відгомін, Цілування

На прощання

Двох закоханих сердець.

Я в якійсь поемі-казці, З ласки автора якогось, Необхідний, З цілим згідний Елегійний епілог. (З грудня 1912 p.. Деркачі)

299

* * *

О білий мармуре жорстоких рук!

0 маче уст, ні разу не цілований! Кладуть знесилений до мук, Розлукою схрестований.

Як приторкнуся, пальчики, до вас? Як пригублюся я до вас, уста червоні? Поклав тавро своє на мене час,

1 я стою на рубіконі.

(28 лютого 1913 p.. Деркачі)

* * *

І сталось те, що ще осталось, Щоб статись чи не статись, Боялась ти, та перестала Перед світом боятись.

І був покіс, як шовк м'якенький, І так блищали роси, І на постелі зелененькій І в пишних твоїх косах.

І як потому ми жаліли, Що схід почав займатись, І як розстатись не хотіли, Як час прийшов розстатись. (19 серпня 1910 р.)

ПОЕТ

Діти в крем'яхи граються, Юнаки у любов. Дзвоном золота цей усміхається, Втіха іншому — кров.

Поцілований музою Не пристане до їх. Над земною брудною калюжею Він як сонячний сміх.

300

* * *

Летіли гуси, летіли білі. Внизу казилась Баба-Яга. Спеклась Оленка, а я був цілий, А я був цілий! Ха-ха-ха-ха!

Сміявся з дуба: зламала зуба? Піди, бабусю, до коваля! Летіли гуси близенько дуба, Біленькі гуси... Гиля, гиля!

Блищала паща, і гілки тремтіли, Росла під дубом трісок гора. Летіли гуси, летіли білі.

— Пора, Івасю? — Ще не пора!

Вже догризала, вже глузувала:

• Як смачно буду жувать його!— А в небі синім махали хмари:

• Прощай, бабусю, Бабо-Яго!

ТРИСТАНАДЦЯТЬ

В мені тристанадцять душ, Тому я такий мінливий. Сьогодні мене не руш, А завтра я — голуб сивий.

Сьогодні в мені Нерон,

А завтра — Христос, — по черзі...

Я чуюсь як Пантеон.

Я міт в тристанадцять версій.

А іноді як отель Або як бульвар в неділю, — Такий у мені пельмель Мої тристанадцять діють.