Павло тичина

(1891—1967)

Розгойдуються мрії та надії на музичних хвилях космічного оркестру, в ритмічному танці під дзвонні згуки небесної музики. Поет і планети поривають­ся досягти Великої Гармонії. Весніє молода душа, слухає, як шумлять гаї, як ізда-леку пряде думками дзвін, повсюдно — сміх, шепіт трав, горить музикою ріка, високо кучерявляться хмари і буйними турами женуться великі вітри...

Світає над Україною, "вже дніє поволі...".

Які щасливі поривання окрилюють уяву молодого Поета! Омолоджується за­горнута в скорботний туман неволі Україна, ген он схід розсікає-розкраює небо мороку та безправ'я проміннями-мечами надії, мечами дії: "Возрадуйся, Маріє!".

Чи треба викінчувати "Панахидні співи" — викликати з душі безодні сумні пісні й глухі ридання, коли чутливу душу Поета кличуть небесні сфери і неосяжні глибини духу, істини? Чи надсилати "ці співи панахидні по коханці" естетові Андрієві Ніковському на "любу розмову", чи залишити їх у Чернігові, а самому від хорової музики Бортнянського, Березовського, Веделя — від архієрейсько­го хору при Троїцькому монастирі, від бурси і духовної семінарії поринути у вир поетичного багатоголосся, у величаву гру кольорів, тонів та "ніжних акордів", у символістську естетику "Музагету"?

267

Павло Тичина M. Жу.іинськш |

Душа несеться у Київ, на золотий гомін національного відродження і духов­ного піднесення.

Вогнем схопився Київ У творчій високости!

Поет горнеться до тих, хто закоханий "в хмари й музику", хто сміється і співає, як вино, і гордо освідчує:

Я — дужий народ. Я молодий!

Він — готується випростатися на весь творчий виріст і стати величально між J небом і землею, бути духовним посередником між людиною і вічністю, тим, хто зумів відсторонювати власне я і "переходити" в "не-я" — звільнюватися від волі долі.

Я дух, дух вічності, матерії, я мускули передосвітні. Я часу дух, дух міри і простору, дух числа.

Сонце ще в пелюстках променів, його посмішка ще манить-обнадіює, ще озвучує гру невидимих духовних струменів, тільки дослухайся!

Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру. Я бриню, як струни Степу, хмар та вітру.

Закипали кров'ю чорні хмари першої великої війни XX ст. Чутливу душу По­ета навідує тривога, містичний страх — передчуття великої есхатологічної ката­строфи. Та сльози ще радісні, молитва ще світла, ридання — від ніжності й ко­хання, а сум породжують лише думи.

Революція ще не жахає — а раптом судилося Україні відвернути від свого серця братовбивчий меч! Ідея міжпланетного єднання має виростити ідеї все­людської єдності, братерської рівності та соціальної справедливості. Душа ви­хлюпується надією, розкрилюється довірою, відкривається навстріч золотому гомонові, який віщим покликом будить золоті джерела історичної пам'яті, ожив­лює традицію державотворення і виводить мільйони українського люду на шлях волі та великої надії. Поет зоряного ранку припадає вухом до землі і чує ту не­впинну ходу обнадіяних і окрилених золотим гомоном, слухає, як б'ються їхні серця у такт, дзвенять, немов сонця, і сміються, і співають...

Поет — чутлива струна народу свого, він — дух його і невгасимий огонь йо­го пам'яті й надії.

Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний дух. "Я — дух" серцем чує, що ті, хто

Очима чесними Христовоскресними Поеми тчуть,

творять красу холодну, не зігріту сонячною енергією, не напоєну музикою висо­ких сфер і вічною таїною пломеніння Огня Прекрасного.

268

M. /Волинський

Павло Тичина

' Під спів крові: без пісень: Вмер чорнобривий день. О лицарі безумного лицарства, З прокляттям вас на перегній!

Трояндний!

Молодий!

Бій!

Замість омріяної грози національно­го оновлення, духовного омолодження втомленого духа, замість зливної бла­киті та чистої голубизни національного братання

Враз

Вниз

Впали краплі крові!

Впали краплі крові...

Автопортрет Тичини. Олівець. 1922 р.

У поезіях наростає внутрішня напру­женість, діалогічна суперечливість ду­мок і настроїв, антиномія краси і по­творності — блакитна тканина вимірю­ваної гармонії тріади "Земля—Люди­на—Всесвіт" розривається на очах. Насильство не має обличчя. Лише чорні знаки полюсування національної душі.

Трояндно йшла дитина по хліб, трояндно розкинула ручки: "Знялось гайво­роння — на бурю...".

із гнилих закутків людської душі вилетів чорний птах, і вже братання у ' дні весни на світанню волі" забулося.

Любий мій, чом ти не смієшся, чом ти не радієш? Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, — Невже ж ти не впізнав? Відступись! Уб'ю!

Сподівана воля — Ясне Сонечко — не зігріла душі заморожених неволею. Посилало Ясне Сонечко своїх братів — Вітрів до людей повідати, що воно те­пер "не по-зимньому" гріє, а несе живодайне тепло весняного оновлення землі української, та перший Вітер молодий — Сніговій—Морозище снігом обкидав хати, з людей насміхався, лукаво повідаючи, що це їх "Сонечко веснянеє вітає"! Розчарував-налякав людей цей лукавий північний Сніговій:

"Ой не буть, видно, весні як об Різдві грому, Коли до нас говорять по-чужому!"

Другий Вітер — Безжурний Буревій — приніс на українську землю аван­тюрне отаманство, революційну анархію, розбрат, йому байдуже, заради чого зійшло сонце революції:

Аби мені було можна пити-гуляти, Свою душеньку потішати.

269

Павло Тичина M. ЖулиншшШ

Він людям хати перекидає — рве І струни людських надій, гасить музику І весни гіркою насмішкою:

"Це вас, — каже, — люде, весна та воля вітає .

Тільки третій Вітер — Ласкавий Легіт—Теплокрил — будить-підні­має люд із ласкою та посмішкою, кли­че вставати до плуга, якого земля до­жидається, дослухатися до золотого І гомону волі та налаштовувати свої І душі на гармонійний лад Соняшних І Кларнетів.

П. Тичина.

СОНЯШНІ КЛАРНЕТИ.

Наприкінці 1918 р. накладом 1000 І примірників з'явилася перша збірка І поетичних творів Павла Тичини в 1 Києві. Назва книги — "Соняшні кларнети". Видрукувало її, любовно скомпоновану з поезій, що друкували- І ся вперше, передруків з періодики І 1914—1918 pp. та перекладу "Колис­кової" Леопольда Браза, приватне кооперативно-видавниче товариство "Сяй- | во". Двадцять дев'ять назв творів на шістдесяти двох сторінках умістив моло- І дий поет після самовимогливих роздумів і порад своїх друзів, передусім тодішнього редактора газети Нова рада", в якій працював і Павло Тичина, мудрого та ініціативного Андрія Ніковського. Буде друге — в 1920 р. — ви­дання збірки "Соняшні кларнети", з'явиться і третє — в 1922 р. (Берлін— Київ), четверте — 1925 р. в Харкові, та першому судилося засвідчити появу в Україні яскравого поета, який натхненно й болісно пізнав себе, вибухаючи сонячною енергією образного самовираження. Тичина музично-кольоровим переживанням драматичного стану окриленої космічним оркеструванням людської душі відкрив нову сторінку української європейської поезії. Його пророчий трагізм, чуттєво-символічне передчуття роздвоєння митця, катаст­рофічних для душі "саморозп'ять" і "самокаяття", моральних компромісів ви­читуються в його збірках "Соняшні кларнети", "Плуг", "Замість сонетів і ок­тав ", "В космічному оркестрі", "Вітер з України".

Вісімдесят років пульсує образно-метафорична енергія творця космічного оркестру Поезії, в якому повнозвучно й багатоголосо звучать у безсмертнім ритмі Соняшні Кларнети. І кожен, хто вслухається в цю загадкову музику по­етичних сфер, відчує себе іншим — духовно багатшим і душевно світлішим, пробудженим зі сну національного безпам'ятства, зачарованим магією образно­го перевтілення Я в Я дух.

Прокинувсь я — і я вже Ти: Над мною, підо мною Горять світи, біжать світи Музичною рікою.

270

Павло Тичина

И./Ку.ШНСЬКІШ

Творчий шлях Павла Григоровича Тичини тривав шість десятиліть. Не був й шлях простим. Скільки болісних роздумів, переживань, передчуттів нових, .г завжди бажаних і гармонійних, нерідко й грізних, трагічних змін тривожно льсує в його віршах, щоденникових записах...

Скільки таємниць душі поета ховається за автографами, історіями напи-юння того чи того твору. Далеко не всі з них можливо розказати навіть тепер. Так скажімо, постає питання: Коли був написаний Павлом Тичиною уривок з поеми "Чистила мати картоплю"? Датуємо приблизно: 1920—1925 pp. У діалозі з сином-комуністом мати, придушена коліном нової влади, "наче ота Україна", волає:

Ленін-антихрист явився, мій сину,

а ти проти мене. Треба боротись: ворог явився.

Десь у ті ж роки, орієнтовно 1925 p., Павло Тичина волає до Рабіндраната а з далекої Бенгалії:

...прилинь до мене на Вкраїну. Я задихаюся, я гину. Я покажу тобі такії речі в однокласовій ворожнечі. Я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-виборчих породіль. А братні зуби, дружний зиск, гнучка політика, як віск.

Автограф цього вірша невідомий. Є список, виконаний Лідією Тичиною, з її

правками. У списку, виконаному Миколою Зеровим, наступні рядки звучать так:

Коли б були це генерали. Ми б знали, що робить. А в тім то й річ, що це кати однокласовії... У списку Лідії Петрівни Тичини є суттєве доповнення, є важливе редакційне уточнення:

Якби були це генерали,

ми б знали, що робить.

А в тім то й річ, що ці (кати)

брати — брати

однокласовії.

Наголошую: "...що ці (кати) брати — брати однокласовії...". Павло Тичина в сумнівах. Він знає, що відбувається в країні, але не відає, до кого апелювати, з ким радитися.

До кого говорить?

Блок у могилі.

Горький мовчить.

271

Павло Тичина

M. ЖулинаяА\

Павло Тичина в юнацькі роки

Вірш "До кого говорить", орієн­товно 1924—1925 pp. написання, не друкувався взагалі. Він свідчить, як і щоденникові записи 1922 р., про гли­бокі внутрішні переживання поета, який шукав позитивних орієнтацій у складний період нашої історії, апе­лював до Максима Горького і Рабін-драната Тагора, до пам'яті, до гума­ністичних заповітів Олександра Бло­ка (в іншому варіанті цього вірша не без серйозних підстав згадував Роме­на Роллана), бо хотів знайти надійну опору для людини нового суспільства, яка так динамічно втягнута в стрімкі процеси суспільно-політичних дис­кусій і літературної боротьби і в шалі полемічної звитяжності, балансуючи на лезі політичних звинувачень, мимо­волі розхитував свої моральні та ду­ховні принципи, ослаблював гума­ністичні засади власної душі.

Сьогодні, з висоти нашої драма­тичної історії, ми можемо зрозуміти внутрішнє сум'яття душевного, лагід­ного, чутливого до краси та гармонії молодого поета, який так вразливо пе­редчував трагічні події 30-х pp., на жаль, фатальні для багатьох його ко­лег по перу.

Голос гуманізму задушений. Хай уже призабулися численні жертви, що їх проковтнув молох Революції; мовляв, жорстока класова боротьба, що поробиш? Загинули від денікінських куль Гнат Михайличенко і Василь Чумак, згорів у повстанні супроти німців і гетьманату Андрій Заливний, ЧК розстріляло Гриць-ка Чупринку...

Притихла революція, зашуміла весняна вода культурного відродження. На­стала пора відкритих облич. Особливо втішила українізація, яку активно прово­див колишній боротьбист Олександр Шумський, рекомендований 29 вересня 1924 р. політбюро ЦК КП(б)У на посаду народного комісара освіти України. Та вже у квітні 1925 р. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У з'явився Ла­зар ^Каганович. Через кілька місяців Олександр Шумський звернувся з листом до Йосипа Сталіна і пропонував усунути Кагановича з поста генерального сек­ретаря ЦК КП(б)У. Та червневий 1926 р. пленум ЦК КП(б)У поставив крап­ки над політичним статусом посланця Сталіна на Україну.

Олександр Шумський був вимушений, під демагогічним градом політичних інвектив Кагановича, визнати свою помилку:

"Треба пленумові ЦК для заспокоєння організації, щоб я визнав помил­ковість того, що я порушив перед тов. Сталіним питання про зняття тов. Кага­новича і що я пропонував тов. Губаря в генеральні секретарі? Пленум ставить це питання переді мною руба, вимагаючи, щоб я визнав, що я зробив помил-

272

(.Жу.шнський

Павла Тичина

ц^:... Я роблю цю заяву, я говорю, що я визнаю постановку питання про знят-j гя Кагановича помилковою"*.

Закрите засідання пленуму підтвердило повноваження політбюро ЦК

КП(б)У — залишило Кагановича секретарем ЦК. Інакше й не могло бути.

Партія більшовиків України змушена була слухати і навіть більше — радо слу-

їала директивні вказівки Москви. Був же лист Сталіна" Тов. Кагановичу та

юшим членам Політбюро ЦК КП(б)У" віл 26 квітня 1926 р., лист хитрий,

уїтський -л "добрими", "мудрими" порадами однокласовим братам. Шумський

"не враховує темпу", а Лазар Каганович хоча й не в усьому має рацію, але гідний

лювати комуністів України. 1 що ж? Уже 2 лютого 1927 р. політбюро ЦК

КП(б)У задовольнило прохання Олександра Шумського й увільнило його від

обов'язків наркома освіти України.

Ще один штрих до цієї прелюдії великого терору. У лютому 1927 р. журнал Більшовик України" надрукував доповідь О. Шумського на зборах комосеред-ку Наркомосу, яку він виголосив 25 листопада 1926 р. (в журналі помилка — сказано 25 листопада 1925 р.) під назвою "Ідеологічна боротьба в ук­раїнському культурному процесі", а зразу ж за нею редакція помістила велику статтю Миколи Скринника "Хвильовізм чи шумськізм?" і зазначила: Від ре­дакції. Редакція цілком погоджується з критикою статті т. Шумського, що її на-I водить т. М. Скрипник".

Нема можливостей зупинитися на суті цієї полеміки. Та й не полеміка це бу-і ла, а добивання М. Хвильового, ваплітян, неокласиків, а з ними й О. Шумсько-I го, який зважився якось їх захистити від політичного терору.

Не забуваймо, що Микола Скрипник у 1922—1927 pp. був наркомом юстиції та генеральним прокурором УСРР, пам'ятаймо, точніше, постараймося уважніше 1 вивчити, яку ж роль відіграв Микола Скрипник у підготовці судового процесу над членами СВУ, що він у квітні 1929 р. на II конференції КП(6)У виступив із рішу­чою підтримкою Сталіна в боротьбі проти опозиціонерів: "Нам треба, щоб Сталін був стальною, крицевою, а не ватною людиною". Допросився... Микола Скрипник проти Олександра Шумського. Однокласова ворожнеча. Згадаймо знову Тичину:

Я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-виборчих породіль.

Павло Тичина все це бачив і глибоко аналізував. Отже, мав відкрите облич­чя. 1 це обличчя закрити було нелегко.

Та поет намагався. Автограф вірша "До кого говорить?" не зберігся. Мабуть, Тичина його знищив. Та не заховати того, що надруковано. Уривок з поеми "Чи­стила мати картоплю" було надруковано в альманасі "Вапліте" за 1926 p. A там читаємо:

Ленін-антихрист явився, мій сину. Треба боротись: ворог явився.

Що вирішив поет? Автограф "Чистила мати картоплю" зберігався. Нема сен­су знищувати — є публікація. Треба ховати своє обличчя. Але чи повністю й на-

Цит. за кн.: Про минуле — заради майбутнього. — К., 1989. — С. 325.

273

Павло Тичина

M. Жуликам

П. Тичина, І. Дніпровський, П. Панч, M. Куліш та інші. 20-ті роки

завжди? Створено цикл "Чернігів". Це 1931 р. Великі заміри і невеличкі по­етичні осягнення. Не випадково сам автор назвав цю збірку "нарисом у віршах.] Лише назви циклів:

"Мій друг робітник водить мене по місту й хвалиться".

"Купуємо газету".

"Зустрічаємо комсомольців, обурених украй, і знову шкідництво викрито".

"А чи не єсть це самі нахвалки або ж запаморочення від успіхів?".

"Після цього, зрозуміло, робітник каже: "Чого укр-варшавському сміттю так зараз весело".

"Дулись пани й 25 літ тому, робітник згадує 1905 рік на Чернігівщині".

"Тут саме демонстрація проходить: геть шкідників, смерть інтервенції".

"Стара Україна змінитись мусить".

Ці гасла-ідеологеми, гасла-домінанти багато про що говорять. Я відсилаю до статті про "Тичинівський Чернігів" колеги Г. Грабовича в "Harvard Ukrainian Studies" (ч. І, 1974 р.), а вашу увагу звертаю на таку промовисту послідовність друків Тичиною своїх поезій, переважно минулих років:

1932. р. — "Поезії" (видання третє).

1933. р. — "Ку-ку!" (вірші для дітей).

1934. р. — "Партія веде". 1934 р. — "Партія веде".

1934. р. — "Партія веде".

1935. р. — "Ку-ку!".

1935. р, — "Партія веде".

1936. р. — "Партія веде".

274

|Оу,шський Павло Тичина

1937. р. — "Партія веде".

1938. р. — "Ку-ку!".

1938 р. — "Чуття єдиної родини".

Ч и не промовиста ця бібліографічна послідовність? Один раз "Ку-ку!" — і тричі "Партія веде", знову "Ку-ку!" — і тричі "Партія веде", знову "Ку-ку!" — і агітаційно-пропагандистський маніфест "Чуття єдиної родини"? Важко ствер­джувати однозначно, що це "показування язика було свідомим, задуманим на­перед. Адже Павло Тичина в одному з виступів 1936 р. намагався обґрунтувати органічність переходу в своїй творчості від витончених звуків до широкого зву-, переходу "до масової пісні, пісні революційної, політичної": "Може, хто-небудь запитає, а чи не єсть це зниження? Ну да! Якщо я писатиму легенькі пісеньки — тоді звичайно, це буде зниження. Може, хто скаже: а чи не єсть це нечесне ламання таланту? Ну да! Якщо я буду підладжуватися під маси, тоді звичайно, буде нечесно і тоді краще всього "чесно" одійти на сто літ назад і рев­но ісповідувати теорію св. Антонія Падуанського, який ходив понад озером і проповідував рибам життя тихе, мирне і не їсти маленьких рибок. Ні, не по лінії спрощення іду я зараз. Я ворог всякого спрощення. Я ненавиджу оту вульгари­заторську теорію двуголосія, що панувала в нас останні три роки. Величну пісню створити, нісню, яка б переливалася всіма фарбами епохи! У нас є можливість да­ти таку пісню..." (Із "Щоденникових записів", 1981. — С. 97—98).

Вірити? Але це публічний виступ. Це демонстрування "закритого обличчя", оприлюднення маски, прагнення переконати в органічності самого акту закрито­го обличчя.

Політична маска на поетичному обличчі, яке не витримує задушливої одно­манітності повторення пісень, пеанів і гімнів і на мить визирає, щоб показати язи­ка: "Ку-ку!". Небезпечна гра, але чи була вона свідомою, обдуманою?

Нам іще доведеться багато попрацювати над тим, щоб зрозуміти, чи всі ці гімни, пеани, оди, пісні, що їх П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малиш­ко та інші поети, яким було дозволено жити, витворювали на честь Леніна, Сталіна, партії, соціалізму і комунізму, не були літературними масками, чи не прикривали вони справжнього поетичного обличчя. Можливо, прикривали в надії, що цей компроміс із совістю ненадовго. Але слушний час не надходив. На­впаки, наступав, зміцнювався терор, із поетичних рядів виривалися якось безси­стемно, на перший погляд, талановиті й не талановиті; поширювався відчай, монстр тоталітаризму тупів і розповсюджував морально-психологічне заціпенін­ня. Поети намагалися якнайшвидше витворювати гідні тоталітарної системи мас­ки і максимально оперативно їх демонструвати. Ювілеї, заходи, почини, рішен­ня партії, державні акції — від перельотів Чкалова до стахановських рекордів — використовувалися для демонстрування масок.

Одні маски приростали до живого тіла поезії й починали жити в органічному злитті, висмоктуючи духовну енергію поетів і запліднюючи нею нові образи і рит­ми фальшивим звучанням; інші маски знімалися на якусь мить і відкривали справжнє обличчя; ще інші маски не приростали до живого тіла, але й не відсло­нялися ні на мить, закам'янівши в страху і моральній згідливості.

Це — велика трагедія української культури, якої ще не знала світова цивілізація.

1998 _Р.

275

Павло Тичина

M. Жумчсыав

* * *

Гей, вдарте в струни, кобзарі, Натхніть серця піснями! Вкраїнські прапори вгорі — Мов сонце над степами...

Гей, рясно всипте цвітом шлях, У дзвони задзвоніте! §країнське військо на полях Йде, славою повите.

Дзвенять слова мов у сріблі Братерськії, веселі.

А десь на морі кораблі Розбилися об скелі!..

Земля схотіла жити знов — Шумлять потужно ріки. Благословіть ви чесну кров, Хвала борцям навіки!

Хвала борцям, що на зорі Лягли в холодні ями. Гей, вдарте в струни, кобзарі, Натхніть серця піснями!

(1917 р.)

* * *

Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері — Голуба блакить! Очі, серце і хорали Стали, Ждуть...

Одчиняйте двері — Горобина ніч! Одчиняйте двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ...

* * *

Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Виростали діти в хаті, як в гаю, Без ясного сонця в рідному краю. Накипіла злоба, сповнились серця — Гей, курки спустили в матір і отця! Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Засівали поле потом і слізьми. Не родило жито — що хоч, те й візьми. Тож сокири брали, щоб в крові погріть. І йшли брат на брата однімать, ділить... Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? Хто ж так люто кинув на поталу нас? І сказали людям: ми вас поведем! Рушимо з ножами у наш край-едем. І взялися кров'ю поле і гаї, Бо рубались, бились ріднії, свої. Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? Хто ж так люто кинув на поталу нас?

276

І сказали люде: годі нас дурить! Будем ще й на волі у кайданах гнить: Ждали ми героя, а встав свинопас,— Хто ж так люто кинув на поталу нас?

(1918 р.)

ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ.

На кого посміла знятись Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті З славою святих.— На Аскольдовій могилі Поховали їх.

(1918 р.)

КУКІЛЬ

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.

Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає. А мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці...

Над двадцятим віком кукіль та Парсифаль.

АНТИСТРОФА

Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція.

Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожне виступає як своє.

Своє ж рушниця в нас убила. Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

(1918-1919 pp.)

277

Павло Тичина

M. /Ііулшшт'

* * *

Ви

знаєте, як липа шелестить і?

у місячні весняні ночі

"Кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі, Кохана спить..."

Ви ж чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї...

"Я твій", — десь чують дідугани)

А солов'ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

* * *

О панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О панно Інно, панно Інно, любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам'ятаю

Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша, Ми.

Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: "Ти рідну стрів! І раптом — небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив...

І БЄЛИИ, І БЛОК...

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев: Росіє, Росіє, Росіє моя! ...Стоїть сторозтерзаний Київ, і двісті розіп'ятий я.

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! Тумани, долини, болотяна путь... Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, — не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю. Під регіт і бурю, під грім од повстань од всіх своїх нервів у степ посилаю — поете, устань!

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх. Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх!

278

НЕ БУВАВ ТИ У НАШИХ КРАЯХ!

Не бував ти у наших краях!

Там же небо — блакитні простори...

Там степи, там могили, як гори.

А веснянії ночі в гаях!..

Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,

Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,

Серце б'ється і б'ється в грудях...

Не бував ти у наших краях.

Не бував ти у наших краях,

Бо відтіль не таким би вернувся!

Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —

Єсть там люди — й зросли у степах, —

Що не люблять, не вміють ридати.

Що не можуть без пісні і нивки зорати!

Тебе ж завжди я бачу в сльозах... —

Не бував ти у наших краях.

РИТМ

Коли йде дві струнких дівчині — ще й мак чер­воний в косах — — десь далеко! молоді планети!

Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ, у світ із тьми! Танцюють, куряву збивають... Сонця стають у коло. А від них майви по всесвіту всьому.

Дві дівчині.

ДЕСЬ НАДХОДИЛА ВЕСНА

Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна! Сизокрилими голубками У куточках на вустах \й спурхнуло щось усмішками — И потонуло у душі...

Наливалися жита. — Я сказав ій: золота! Гнівно брівоньки зламалися. Одвернулася. Пішла. Тільки довго оглядалася — Мовби кликала: іди!

279

Павло Тичина

M. Жулинааі

Почали тумани йти. — Я сказав: не любиш ти! Стала. Глянула. Промовила. От і осінь вже прийшла. Так любить? — кажи. Та швидше ж бо!— Блиснув сміх їй, мов кинджал...

Зажуривсь під снігом гай. — Я сказав їй: що ж...

прощай! Враз сердечним теплим сяєвом Щось їй бризнуло з очей... Сизокрилою голубкою На моїх вустах!

ЗАКУЧЕРЯВИЛИСЯ ХМАРИ...

Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить... О милий друже, — знов недуже —

0 любий брате, — розіп'яте —

Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить. Закучерявилися хмари...

Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть...

З душі моєї — мої лілеї —

Ростуть прекрасні — ясні, ясні —

З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.

Женуть вітри, мов буйні тури!

Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим...

Я хочу бути — як забути? —

Я знову — чорноброву? —

Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!

Одбивсь в озерах настрій сонця.

1 сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум... Сум серце тисне: — сонце! пісне! —

В душі я ставлю — вас я славлю! —

В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.

І сміх, і дзвони, й радість тепла.

280

Павло Тичина

ГАЇ ШУМЛЯТЬ...

Гаї шумлять — Я йду, іду —

Я слухаю. Зворушений.

Хмарки біжать — Когось все жду —

Милуюся. Співаючи.

Милуюся-дивуюся, Співаючи-кохаючи

Чого душі моїй п.

-г 1 Іід тихий шепіт трав

Іак весело. „

голублячий.

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку. Щось мріє гай — Думки пряде — Над річкою.

Над нивами. Ген неба край —

Над

нивами-приливами, эд_к золото.

Купаючи мене, _{Мов зодото} _ _{поколото>}

мов ластівку. г-

Іорить-тремтить ріка,

НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН...

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон. Навколо — дзвонні згуки, І пітьми творчої хітон, І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти: Над мною, підо мною Горять світи, біжать світи Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів: Акордились планети. Навік я взнав, що Ти не Гнів, -Лиш Сонячні Кларнети.

Як музика.