Володимир винниченко

(1880—1951)

Довго довелося б гортати сторінки історії світової літератури, щоб відшукати подібну парадоксальну ситуацію. Письменника, чия творчість ознаменувала но­вий напрям розвитку української літератури, слава якого гриміла на рідній землі майже три десятиліття, було грубо, безжально викинуто з пантеону національної культури, його книги вилучено з бібліотек, а на ім'я накладено ідеологічне табу. Та хіба одного лише Володимира Винниченка спіткала жорстока доля? Як бачи­мо, багатьох і багатьох інших українських письменників чекало ще гірше — їх за­арештовано, розстріляно, заслано в табори, їхні книги та імена викреслено з історії національної літератури. Наче й не існувало їх, молодих, завзятих, тала­новитих творців українського відродження. Чимало художників передчували свою трагічну долю. Один з найбільших українських поетів XX ст. Євген Плужник у поемі Талілей" ще 1926 р. скорботно виповів:

Убієнним синам твоїм І всим тим. Що будуть забиті, Щоб повстали в безсмертнім міті Всим їм — Осанна!

229

Володимир Винниченко M. ЖулинашШ

И|

Невеличка група українських письменників, що залишилися серед живих І емігрували та які утворили у США Об'єднання українських письменників "Слої во", після смерті Сталіна надіслали 20 грудня 1954 р. на адресу другого всесої юзного з'їзду письменників телеграму, в якій відзначалося: "1930 р. друкували] ся 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36j Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 пись]' менники?"'. Але на той час ще й не розпочинався творитися трагічний реєстр на] ших непоправних втрат. Правда, приблизні підрахунки були зроблені за кордо ном: із 223 українських письменників 17 розстріляно, 8 покінчили самогубством,! арештовано і заслано 175 — доля їхня невідома, 16 зникли безвісти, померли) своєю смертю — 7².

_а До Володимира Винниченка доля поставилася милостивіше. Він жив довго, Його не стало 6 березня 1951 р. Помер на чужині, так і не повернувшись в Ук­раїну, хоча мріяв про це.

Помер у своєму "Закутку" (мав свою хату, невеличкий клаптик землі біля містечка Мужен департаменту Приморські Альпи у Франції). Там він мешкав з 1934 р. разом із дружиною — Розалією. Жили в нестатках. Чи не найтяжчими були роки фашистської окупації Франції. Письменник рішуче відмовився від будь-якої співпраці з фашистами, які його заарештували, відправили до концта-Я бору, хоча по деякім часі відпустили. Мабуть, не знали про "Открытое письмо¹ Сталину и членам Политбюро ВКП", що його Володимир Винниченко написав напередодні Другої світової війни, де закликав в інтересах "захисту й оборони соціалізму" докорінно змінити національну політику в СРСР, передусім стосовно до України, щоб використати почуття національної свідомості й національної гордості як могутній фактор у тогочасному політичному житті всьо­го світу, а саме — для мобілізації національних духовних сил на захист соціалізму. Вже тоді письменник був переконаний, що війна неминуча, фашизм [ наступав: "Вся беда, одним словом, в Германии. Да и не столько в Германии, в J германском народе, как в Гитлере, насильственно захватившем власть над этим ! народом и террором навязывающем ему свои психопатические настроения и ' вожделения .

Як же трапилося, що видатного письменника і авторитетного політичного діяча, послідовного борця за соціалістичні ідеали було кваліфіковано як ворога соціалізму, "віднесено" на добрих півстоліття до табору "українських буржуазних націоналістів ?

У листі до класово несвідомої української інтелігенції 4 травня 1920 р. Воло­димир Винниченко писав: "Я належу до російсько-українського, до комуністич­ного табору... Комунізм не є тільки політична теорія, це не є те, що зветься "політикою". Комунізм є філософія всього життя людини, класу й усього грома­дянства в найбільших і найдрібніших їхніх актах. Комунізм охоплює рішуче всі сторони людської істоти й її існування на кожному кроці. Комунізм є вища гар­монія психічних і фізичних сил людини, є та — "чесність з собою", та послідовність і цільність, яку я силкувався пропагувати й якої сам не додержав, коли на мене хлинула хвиля національної революції. Я не мав сили прийняти цю хвилю, й утримувати рівновагу й гармонію всіх сил, хвиль у своїй душі"³.

Справді, Володимир Винниченко не спромігся "утримувати рівновагу й гар­монію", не тільки своїх сил і хвиль душі, а й політичних орієнтирів. На нього иа-

230

цлинський

Володимир Винниченко

В. Винниченко і С. Петлюра

кочувалися такі "дев'яті вали" соціально-класових бур, такою напруженою і хао­тичною була ідейно-політична боротьба навколо історичних перспектив держав­ності України в складних умовах революції й громадянської війни, що реалістич­но і самокритично оцінити та своєчасно визначити свою позицію не спромігся не один лише Володимир Винниченко. Адже його світосприйняття позначене не ли­ше розчаруванням у пролетарській революції, в її гуманістичних ідеалах, які тьмяніли від кровопролиття в ім'я їхнього категорично-сьогочасного утверджен­ня за будь-яку ціну. Письменник не бачив можливості завоювати широку підтримку робітництва і селянства в здобутті державності українського народу. Політична діяльність Володимира Винниченка — це 17 років підпільної ре­волюційної боротьби проти самодержавства, це нелегальні переходи через кор­дони, тюрми, підпілля, еміграції... Під час Лютневої революції 1917 р. він, відо­мий і авторитетний революціонер, став на чолі першого уряду УНР — Генераль­ного Секретаріату Української Центральної Ради і генеральним секретарем внутрішніх справ. Володимир Винниченко — автор багатьох декларацій та універсалів УНР, в яких намагався провести ідею суверенності України у феде­ративному устрої майбутньої держави, яка творилася в муках і крові на руїнах Російської імперії. Він брав участь у переговорах із Тимчасовим урядом у Пет­рограді, міністрам якого й на думку не спадала можливість надання Україні ста­тусу державності навіть у межах федерації з Росією⁴. А саме цього домагався перший уряд УНР, який складався в основному з представників наукової та ху­дожньої інтелігенції. Членами української Центральної Ради і Генерального Се­кретаріату були люди без досвіду, бодай мізерного, буржуазного парламентариз-

231

Володимир Винниченко M. ІКумтякЛ

му, що його мали міністри Тимчасового уряду. Президентом УНР став видатний J учений, історик з європейським іменем Михайло Грушевський, а прем'єр*! міністром — прозаїк, драматург і публіцист Володимир Винниченко. До речі,В Грушевського Центральна Рада до свого складу обрала 17 березня 1917 р. заоч-Я но. Лише 27 березня цей учений і культурний діяч прибув до Києва із заслання,! що його він відбував спершу в Симбірську, потім у Казані, а наприкінці, завдя-1 ки клопотанню Петербурзької Академії наук, — у Москві.

11 жовтня 1917 р. Володимир Винниченко занотував у "Щоденнику' : "0, І Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як | вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, І часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й скла­дати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки .

Він падав од утоми, від знесилля, від усвідомлення того, що нація історично | не підготовлена до державності; його буквально розривали на шматки різними проханнями, вимогами, ультиматумами брати власть у свої руки , дратувала и наповнювала розгубленням гра в парламент представників різних політичних партій, які чи не щоденно вимучували "інтерпеляціями, запитами, формулами пе­реходу, вотумами довір'я й недовір'я"⁶. Та Винниченко усвідомлював, що "ге­роїчний період нашого відродження ще не скінчився"⁷, треба нарощувати темп, хоча психологічно важкі й, здавалося, безконечні переговори з Тимчасовим уря­дом не просувають уперед справи офіційного проголошення державності Ук­раїни: "Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими нейтралістськими пальцями за "єдинонеділимську" власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пус­кається на провокації"⁸.

Політика повністю підкорила в ньому письменника. Підкорила силою, істо­ричною логікою його революційного минулого, необхідністю виконувати — з пе­рервою на кількагодинне нічне забуття замість сну — масу дрібних, далеко не міністерських обов'язків. І що інтенсивнішою ставала та круговерть політичної діяльності, то сильніше боліло й тужило серце за тишею степових днів, за улюб­леною працею:

"Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не ту­жив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю, що я пишу"⁹.

Незабаром така нагода випала. Назріла чергова політична криза. Соціал-де-мократична фракція в Українській Центральній Раді вийшла з уряду, і керівництво перейшло до Української партії соціалістів-революціонерів — УПСР. Свої обов'язки прем'єра Володимир Винниченко склав після проголо­шення Четвертого універсалу 22 січня 1918 p., згідно з яким Україна вважалася самостійною, незалежною республікою.

Червона армія під командуванням сумнозвісного Муравйова, якого згодом буде розстріляно за зраду революції, вже наближалася до Києва. Уряд УНР під керівництвом представника партії есерів Всеволода Голубовича переїхав до Жи­томира, тоді як Винниченко, змінивши прізвище і зовнішність, виїхав з дружи­ною на південь України.

Розпочався чи не перший період болісних роздумів і вагань щодо подальших орієнтирів як своєї політичної діяльності, так і розвитку подій в Україні. Пись-

232

л. тувинський

Володимир Винниченко

менник запитував себе: де та істина, заради якої можна страждати, боротися та бути готовим до смерті? Володимир Винниченко, перед очима якого поставало так багато жорстокості, брутальності, нічим не виправданих убивств, ніким не стримуваної люті, був переконаний, що широкі маси не усвідомлювали кінцевої мети велетенського зрушення стихійних сил¹⁰, що їх вів інстинкт соціальної по­мсти, ними владарювала ідея грубої елементарної справедливості. Але як зро­зуміти керівників-більшовиків, які зрушили цю могутню, важко контрольовану, ато й стихійну силу? "Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політич­ної, звичаєвої машини. Це все серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які роблять свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допусти­ти ", — записав він у "Щоденнику" в ті дні, коли війська Муравйова з нічим не виправданою жорстокістю наводили "революційний порядок" у Києві. Вин-

енко почав замислюватися над ідейною силою більшовиків, над їхньою без-

ною вірою в можливість досягнення своєї мети, над їхньою фанатичною пе-конаністю в тому, що "в Росії цілком можлива соціальна революція й соціалістичний лад"¹²... Він визнав той факт, що маси бідноти вірять беззасте­режно народним комісарам, охоче йдуть за ними, навіть більше, вважав, "що вся біднота є большевики, що Народні Комісари з ними, з біднотою, проти ба­гатих, проти буржуазії"¹³.

Щоб не боятися за своє особисте майбутнє, не жахатися мук сумління, каят­тя, божевілля, не припускати, що реакція в разі перемоги буде їх так само розстрілювати, як більшовики це роблять з іншими, треба мати абсолютну віру в свою справу або бути героями. І Винниченко ставить перед собою питання: "І от яке повинно бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що боль-шевицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись. Що їй робити?"¹⁴.

Справді, що лишалося робити професійному революціонерові, синові найми-та-чабана?

Народився Володимир Кирилович Винниченко, згідно із записом у нещодав­но знайденій метричній книзі, 16 (отже, 28 за н. ст.) липня 1880 р. в місті Єли-саветграді (тепер Кіровоград). Навчався в сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, та не закінчив її, бо треба було здобувати якісь кош­ти на прожиття. Наймитував у поміщиків, переживав усе, що судилося зазнава­ти селянам — бідакам, заробітчанам, — жорстоку експлуатацію, приниження людської гідності, голод і відчай, що вибухав сліпою силою помсти.

У Златополі Володимир Винниченко екстерном склав іспити за середню шко­лу і 1900 р. став студентом юридичного факультету Київського університету. Та вже з першого курсу його виключили та ув'язнили як члена місцевої організації Революційної української партії (РУП), який вів серед селян політико-geeo-люційну роботу. Відтоді Винниченко не припиняв політичної діяльності. Йому заборонили жити в Києві, а про поновлення в університеті годі будр й казати. Він вирушив на Полтавщину, де продовжив революційну агітацію. Його забрали в солдати, — а він утік з війська та емігрував. Нелегально перетинав кілька разів кордон із забороненою революційною літературою, потрапив до рук жандармів. Пригадали дезертирство з армії — і на півтора року в камеру-одиначку київської Лук янівської тюрми та в "дисциплінарний батальйон". Знову втеча за кордон,

233

Володимир Винниченко M. Жулииай^Ш

повернення 1905 p. в Україну, участь у [ революції, знов арешт, тепер як члена! Української соціал-демократичної ро-бітничої партії (УСДРП), яка реор- І ганізувалася 1905 р. з РУП, вісім | місяців ув'язнення, вихід із тюрми на ; поруки, але, з огляду на загрозу | довічної каторги, — втеча за кордон. ! Митець був в Австрії, Франції, Швей­царії, Італії. Приїздив нелегально в Ук-раїну, а в 1914—1917 pp. переховувався] від поліції, співробітничав в "Украин-И ской жизни".

Перші його твори — поема "Повія" та оповідання "Народний діяч", щобу-j ли написані 1901 р. Перший твір, який І з'явився друком на сторінках журналу! "Киевская старина" 1902 p., — повість ■ "Сила і краса", згодом "Краса і сила". І Писав багато, друкувався часто. МолО' І дим прозаїком цікавилися авторитетні 1 письменники, популярні журнали і ви­давництва. Запам'ятався його лист 0 морали господствующих и морали угнетенных" (1911 р.), в якому революціонер І і письменник писав: Я искренне и горячо протестовал против социальных не- ! справедливостей, во имя этого протеста шёл в тюрьму, готов был идти на смерть за торжество своих политических и социальных убеждений"¹⁵.

Критика чутливо зреагувала на широкий крик болі, який так емоційно і чес- j но виливався в письменника на папір, бачила розуміння ним народної душі, гли­боке співчуття до гноблених і гнаних сільських трударів, безправних, вимушт- ! руваних до механічної покори солдат, здеморалізованих босяків і спраглих до свободи і правди пролетарів. Усе це Володимир Винниченко відтворив у повістях "Краса і сила", "Біля машини", "Голота", в оповіданнях "Суд", "Бо­ротьба", "Темна сила", "Мнімий господін", "Честь", "Студент", "Солдатики !", "Федько-халамидник"...

З'явилася перша збірка оповідань "Краса і сила" — і захоплений, подивова­ний Іван Франко запитав: "І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко арти- і стичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, мое- ! ковськє, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості"¹⁶.

Краще визначити образно-стильову своєрідність художнього мислення Вин-ниченка-прозаїка важко. Він бачив життя в усій повноті його протиріч і неодно­значностей вираження, сам переживав чимало таких драматичних ситуацій, відтворюючи їх емоційно, гостро, з усією повнотою самовираження характерів

234

M, Жулинський

Володимир Винниченко

героїв. В українську літературу, яка пишалася яскравими талантами І. Франка і Лесі Українки, М. Коцюбинського і В. Стефаника, О. Кобилянської і М. Че­ремшини, ввірвався яскравим метеором бунтівливий дух революціонера в житті й революціонера в творчості. Винниченко писав оповідання і драми, повісті й ко­медії, публіцистичні статті й романи, його, як автора, буквально виривали з рук у руки українські й російські журнали та видавництва, його твори перекладали російською мовою, хоча здебільшого він це робив сам, як, наприклад, роман "Чесність з собою", про нього сперечалися критики, його талантом, як "дорогим скарбом нашого народу", милувався Михайло Коцюбинський. "Кого у нас чита­ють? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літе­ратури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". Ця загальновідома оцінка Михайла Коцюбинського — свідчення великої слави молодого тоді ук­раїнського письменника. Слави заслуженої та гучної, бо 1909 p., коли М. Ко­цюбинський захоплено вітав талановитого новеліста, драматургія В. Винниченка навально захоплювала українську і російську сцену. Від першої своєї п'єси "Дис­гармонія" 1906 р. до останньої "Пророк", яка зберігалася в особистому архіві письменника у США, талант драматурга "працював" на прискорення виходу ук­раїнського театру на європейську арену.

Його п'єси інтригували, захоплювали і дратували. Легендарний письменник-революціонер, він черпав і ситуації, і характери з особисто пережитого в тюрмах, на засланні, в еміграції, сміливо "освоюючи" гострі соціально-політичні та мо­рально-психологічні колізії своєї епохи. З'являлися різні, найчастіше полярного змісту, рецензії — від захоплення до повного заперечення його творів, як начеб­то аморальних, безжально сатиричних стосовно до свого рідного, українського. Летіли листи до редакцій газет і журналів, до театрів і видавництв... А Винни­ченко продовжував епатувати ситу публіку добуржуазної України, шукаючи нових тем і колізій у місті серед зрусифікованого українського чиновництва і но­вонароджених капіталістів, у царських тюрмах і в середовищі революціонерів, се­ред робітництва і пролетаризованого селянства.

Він не жалів ні зденаціоналізованого робітника, ні засліпленого міщанським колоритом дрібнобуржуазної "інтелігентності" багатенького селянина, ні щирого поміщика-"малороса" з його українофільською патріархальщиною, ні самовпев-неного російського чиновника-шовініста, ні наляканого, схильного до блискавич­ної мімікрії єврея-лихваря...

Письменник прагнув художньо "освоювати" гострі соціально-політичні й мо­ральні проблеми свого часу. Не завжди щастило йому здійснювати це на високо­му естетичному рівні. Та все ж найголовніша риса його творчості — соціально гостре, чесне бачення проблем життя, виражене в майстерній індивідуалізації ха­рактерів героїв. Думаю, жоден з українських письменників не зумів так яскраво та об'єктивно відтворити соціальні й моральні конфлікти складного періоду російських революцій і стати своєрідним ідейно-естетичним містком між до­жовтневою літературою і літературою радянської доби, як це здійснив Винни­ченко. І тут визначальною є не лише проблематика, точніше, не стільки пробле­матика, скільки сфера художніх форм, сфера поетики прози і драматургії.

Винниченко відкрив нові естетичні структури конфліктного, передусім через індивідуальне сприйняття — переживання соціальних і духовних проблем пе­рехідної доби. Його драматичні твори дуже переконливо розгортали специфіку

235

Володимир Винниченко

M. ЖулинсикшШ

авторського художнього мислення на межі двох епох, у драматичних умовах ос- І мислення багатьох "проклятих питань", коли антагоністичне зіткнення класів викрешувало іскри величного просвітлення (О. Блок). Треба враховувати й З тяжке становище українського театру як з організаційного боку, так і з боку ] ідейно-естетичного. Для того щоб зрозуміти цю духовну атмосферу, досить порівняти стан російських театрів з українськими, бо чи не єдиний український | театр М. Садовського заслуговував на серйозну розмову. Але традиційна [ орієнтація на побутово-етнографічну драму, орієнтація, безперечно, вимушена, бо соціальні мотиви, якими були наповнені п'єси І. Карпенка-Карого, гасилися під тиском царської цензури, не дозволяла оперативно опанувати на сцені ори­гінальні за змістом і формою драми В. Винниченка. Ясна річ, поза сценічною увагою залишалися з цих же причин і філософські драми Лесі Українки.

В. Винниченко усвідомлював, що український театр треба європеїзувати — } надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, дина-мізувати дію, осуворити... Розумів це і Микола Садовський, який взяв у ро­боту п'єсу Винниченка "Брехня". Це була не перша його п'єса — першою бу­ла "Дисгармонія" (1906 p.), потім — "Щаблі життя" і "Великий молох" (обидві — 1907 p.), "Memento" і "Чужі люди" (обидві —1909 р.). У 1910 р. він теж написав дві п'єси —"Базар" і "Брехня". Обидві мали широкий розго­лос, особливо "Брехня ". Звісно, проблема інтелігенції, яку порушив автор у цій драмі, цікавила тогочасну публіку. 1а перші постановки успіху не мали. Надто традиційною була режисура, та й актори, навіть такі славнозвісні, як І. Мар'яненко, І. Ковалевський, О. Корольчук, попервах не були готовими до такого психологічно ускладненого сценічного вираження характерів п'єси Винниченка. Але тільки попервах. Уже на третій-четвертій виставах "Брехні" публіка відчула, що народжувався новий театр, який сміливо захоплював в ор­біту сценічних колізій те, що хвилювало і тривожило суспільство, що було до­недавна прихованим, прикритим фальшивою цнотою і декларованими мораль­ними пересторогами. Конфлікти в п'єсах В. Винниченка нагадували хірур­гічну операцію, яку драматург і режисер творили на сцені перед здивованою і зацікавленою публікою з допомогою асистентів-акторів. На сторінках "Ук­раїнської хати" з'явилося таке обнадійливе для української сцени узагальнен­ня: "Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інте­лігенції, й вона обізвалася й почала ходити в "Український театр". Цього раніше не бувало. З часу постави "Брехні" ми можем рахувати нову еру в істо­рії нашого театру. "Брехню" вважаємо тараном, яким пробито дорогу для літературних драм, для серйозного репертуару і разом з тим — першим кро­ком трупи M. K. Садовського в ролі пропагатора і толкователя дійсного теа­трального мистецтва" (Українська хата. — 1911. — Березень. — С. 193).

Саме з драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену, саме з його темами й сюжетами, взятими з життя революціонерів, з недостатньо освоєної літературою динамічно урбанізованої селянської України, передусім із українського міста, з його соціальними та моральними проблемами і конфліктами, народжувалася надія на появу нових форм і способів сценічної культури українського театру. І драми Володимира Винниченка відіграли принципово важливу роль у культур­ному відродженні українського народу, і формою, і змістом створюючи

236

ЯЖцлинськиіі

Володимир Винниченко

і своєрідну, національно-новаторську драматургію в руслі новітніх течій європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Ібсен, А. Лехов, А. Стріндберг, М. Метерлінк, Г. Гауптман. Тому закономірним було те, що п'єсу Брехня" взяв для постановки найпрестижніший у Росії Олександринський те-»гр у Петербурзі, а "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" зацікавила видатного ре­жисера Московського художнього театру В. Немировича-Данченка. Винничен-ко-драматург вийшов на російську сцену.

Великий успіх випав на п'єсу "Пригвождені", яка йшла в Москві й Петер­бурзі у театрах К Незлобіна, в Саратові (театр імені О. Островського), в теат­рах М. Синельникова в Києві та Харкові, в Самарі (театр В. Лебедева), в Тбілісі (театр Гітаєвої) тощо. Взагалі, період 1910—1912 pp. — "зоряний час" Винниченка-драматурга. Тоді було написано, крім "Базару" і "Брехні", п'єси Співочі товариства", "Дочка жандарма ", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" (усі — 1911 p.), "Натусь" (1912 p.). Наступного — 1913 р. з'явилася п'єса Молода кров", згодом — інші драматичні твори, такі як "Мохноноге ", "Гріх", Memento", "Над", "Великий секрет", "Кол-Нідре", аж до п'єси "Пророк", яка була надрукована лише після смерті автора. Але чи не найбільший успіх випав на долю п'єси "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", яка вперше з'явилася друком насторінках Літературно-наукового вістника" (1911, kh.VI). Ознайомившись із нею, театральний критик львівського тижневика "Неділя" М. Данько про­рокував їй щасливу долю: "П'єса на українській сцені мусить мати цілком за­служений успіх" (Неділя. — Львів, 1912. — № 35. — С.4). На жаль, Пер­ша світова війна ускладнила її шлях на українську сцену. Але вже сезон 1917 р. Молодий театр Леся Курбаса відкрив двома п'єсами В. Винниченка — "Чор­ною Пантерою..." і "Базаром". Прем'єра "Чорної Пантери і Білого Ведмедя" відбулася в Києві 12 вересня 1917 р. Роль Корнія — Білого Ведмедя викону­вав сам Лесь Курбас, Ріту — Чорну Пантеру зіграла Поліна Самійленко, а Сніжинку — Олімпія Добровольська, яка набагато пережила всіх творців ук­раїнського Молодого театру.

За кордоном найбільший успіх випав саме на п'єси "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" та "Брехня ". Театри Німеччини, Голландії, Швейцарії, Чехо-Словач-чини, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії, Сербії, Хорватії, Данії, Норвегії, Швеції та інших країн з великим зацікавленням брали до свого репертуару дра­ми Винниченка. Та, на жаль, ця велична сторінка української драматургії тільки тепер починає відкриватися.

Аналізуючи 1929 р. нові п'єси В. Винниченка "Над", "Великий секрет" та ін., театральний критик Юрій Смолич писав: "Зміцнівши як драматург, напередодні революції — в час ідейного зламу й найбільшого занепаду художньо-ор­ганізаційних форм театру на Україні, в час художньої вивершеності й рафінації руського дворянського театру, — В, Винниченко силою таланту свого, ори­гінальною мистецькою манерою посів по праву місце духозбудника нової для ук­раїнського театру культури". Ця стаття становить значний історико-літератур-ний інтерес. Адже Юрій Смолич, який упродовж усього життя цікавився долею творчої спадщини В. Винниченка і мріяв написати про нього біографічний роман, аналізував ті п'єси, що їх драматург написав, перебуваючи вже в еміграції.

Драми Володимира Винниченка — це свідомий і послідовний бунт проти антилюдяної моралі, самозакоханого міщанства та облудного обивателя, сміли-

237

Володимир Винниченко M. ЖулинсьхтЖ

вий виклик художника, для якого не І існувало не гідних сценічного втіленні! тем.

П'єси Винниченка "Щаблі життя ,1 "Чужі люди", "Дисгармонія", "Вели-1 кий Молох", "Базар", "Брехня, 1 "Гріх", "Закон", "Натусь", "Панна І Мара", "Пригвожденні", "Мохноно-1 ге", "Співоче товариство", "Чорна І Пантера і Білий Ведмідь" та ін. були І постійно в репертуарі не лише Молодо- І го театру Леся Курбаса і стаціонарного 1 українського театру Миколи Садовсь- І кого, а й нового драматичного театру І ім. І. Я. Франка. Саме в репертуарі І цього театру 1920—1921 pp. булош п'ять п'єс В. Винниченка — Гріх", "Дисгармонія", "Великий Молох", "Панна Мара" і "Співочі товариства". Запрошував до виступів у широко популярних збірниках "Знание" і Мак­сим Горький. Та, на жаль, видання оповідань у видавництві "Знание" в трьох то­мах російською мовою, що на нього В. Винниченко покладав великі надії, не вий­шло в світ, та й перебування на чужині, у постійних нестатках, кепсько впливало на самопочуття митця. Але не втрачалися гострота і чіткість сприйняття митцем ] реальних явищ і процесів на Батьківщині, дедалі активніше загальна атмосфера І політичної реакції в Росії після поразки першої російської революції І випліднювала паростки войовничого, здеморалізованого міщанства, тому пись- ] менник чимраз прицільніше зосереджувався на психологічному вияві егоцент- І ричного індивідуалізму, безжально розвінчував революціонерів-ренегатів. У йо­го творчості посилювалися біологічні та сексопатологічні мотиви, домінували те­ми честі, зради, підлості, брехні, стихійного, імпульсивного прояву темних, захо­ваних у підсвідомості інстинктів. Він — у пошуках ідейно-естетичного "еквіва­лента важливого для його морально-етичного кодексу принципу: "чесність з со­бою". Писав романи "Чесність з собою", "Заповіти батьків", "Записки кирпато- 1 го Мефістофеля", багато оповідань, романну дилогію "По-свій", "Божки" та ба­гато інших творів.

Працьовитість Володимира Винниченка вражає. Як він сам свідчив, п'єсу "Панна Мара" було написано в поїзді до Петрограда, коли їхав на переговори з Тимчасовим урядом, п'єсу "Між двох сил" — у край несприятливих обставинах на Княжій Горі під Києвом, коли Володимир Винниченко у квітні—червні 1918 р. чекав із дня на день арешту після повалення Центральної Ради за допо­могою німецьких штиків царським генералом — гетьманом України Петром Скоропадським. 1 серпня 1918 р. гетьманська варта заарештувала його, але з | огляду на великий авторитет уже 4 серпня відпустила.

Гнів та обурення охопили Винниченка. Він уважав, що купка царських офіцерів, за якими стояла озброєна до зубів важка постать прусського солда-

238

M. /Колимський

Володимир Винничснко

, інсценувала державний переворот, установила монархію, повернула царсь-х приставів, цензорів, шпиків. "І подумати, — записав він у "Щоденнику" |8 травня 1918 p., — що дванадцять місяців надлюдських героїчних зусиль, скаженої праці, палання нервів тисяч найкращих людей України, дванадцять місяців нечуваного будівництва кінчилось тим, що на збудованому сів нікому невідомий панок і володіє всім тим, що творилося для народу, для нещасної, безнадійно нещасної, темної нації нашої"¹⁷.

Бачив, розумів він і те, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд так мало дав селянам і робітникам, що більшовицькі ідеї ма­ють успіх серед широких мас — необхідно завойовувати авторитет у свого ж на­роду. І Володимир Винниченко, спостерігаючи наростаюче невдоволення ук­раїнського народу окупацією кайзерівською Німеччиною України, висунув ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського і його союзників. Шансів на успіх дуже мало, але перемогу він вбачав у тому, "...що ми, українські соціалісти і демократи, що ми, українці, з'єдналися з своїм народом. Хай нас розіб'ють фізично, але духовно, національно й соціально ми поєднані тепер, і в слушний час

і • ній

наш голос матиме довір я в народові нашому .

Перемога прийшла, але не та, на яку очікував Володимир Винниченко — голова нового уряду Української Народної Республіки — Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він — за інтереси робітників, а виконавча влада ті інтереси топче ногами. Члени Директорії — чесні патріоти, "але тільки патріо­ти. Вони не революціонери"¹⁹. Усвідомлював, що історія щастя рідного народу не творилася, зате в історію нещасть записано вже багато сторінок його влас­ною рукою. Винниченко намагався вийти зі складу уряду, бо реальна, дійсна політика не в руках уряду, а в руках військовиків, виразником і провідником якої був Симон Петлюра. "Розгроми робітничих з'їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з по­пами — це ті вчинки, які були одною з причин большовицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом цієї політики, проти волі військових, але як неминуче явище. А я мушу приймати весь тягар цих поми­лок на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду — необхідне" ,— визнав він на сторінках "Щоденника" 24 січня 1919 р.

Вигнана більшовиками з Києва до Вінниці Директорія намагалася заручити­ся підтримкою Антанти, але представник Антанти полковник Фрейденберг ви­магав прибрати з уряду соціаліста Винниченка. Той вже й зрадів, що його урядо­ва діяльність закінчилася, бо такий кінець "очищає ті мої невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім'я правди національної". Навіть більше — він навіть пишався: "Капітал зробив мені честь причислити мене до тих, з якими він не може зжитись"²¹.

Незабаром із мандатом ЦК УСДРП Володимир Винниченко вирушив за кордон начебто для участі в міжнародній соціалістичній конференції, але зупи­нився в Австрії. Втішався спокоєм, самотністю, намагався творити, але його думки повсякчасно в Україні. Вітав установлення диктатури пролетаріату в Угор­щині, обмірковував можливість соціалістичної революції в Західній Європі, ви­важував, що робити: віддатись улюбленій творчій роботі, жити в спокої, в мирі з собою, в затишку душі чи знову поринати в політику, наражатися на образи й не­порозуміння, на непевність і нещадне вимотування нервів і здоров'я! І знову

239

Володимир Винниченко M. ЖулинсыЩ

політика перемогла художника. Винниченко зустрівся з міністром закордонни] справ Угорської радянської республіки Белою Куном, обговорив із ним мож­ливість повернення в Україну і співпраці з урядом Української радянської рес­публіки, виставив як передумову участі в політичній діяльності в радянській Ук­раїні такі головніші пункти: самостійність і суверенність республік, український національний уряд у складі представників лівої фракції УСДРП (незалежників) і лівих українських соціалістів-революціонерів, оборонно-наступальний союз І проти ворожих держав. Бела Кун передав Винниченкові свою розмову по радіо з Леніним, який начебто позитивно ставився до названих вимог, але уряд мали І обирати Ради робітничих і селянських депутатів в Україні. Отже, наслідки ви­борів передбачити було важко.

В. І. Ленін ще 1919 р. надіслав телеграму українському урядові, яка свідчила про його схвальне ставлення до приїзду Вииниченка:

"Феліксу Кону. Київ Копія Раковському,і Харків і

Щодо Винниченка в принципі згодні. Порозумійтеся з Раковським про де-1 талі. Повідомте коротко про воєнний стан і перспективи.

Ленін"²²

Винниченко нервував, переживав. Він не без підстав сумнівався, чи погодить- | ся уряд радянської України на його умови повернення на Батьківщину. Стало і відомо, що Христіан Раковський не висловив особливого задоволення з приво- | ду прибуття колишнього прем'єр-міністра колишньої Української Народної Рес- І публіки до Харкова. Але Москва начебто наполягала.

X. Раковський знав про негативне ставлення Володимира Винниченка до то- | го, що він, болгарин за національністю, який не тільки не знав української мови, але на той час не зовсім добре володів і російською мовою, очолив уряд радянсь­кої України. Винниченко вважав не без серйозних підстав, що в такий складний період, коли так різко розмежувалися орієнтації на шляхи і форми будівництва державності українського народу, коли необхідно дбати про консолідацію цих сил, кандидатура Раковського була непідхожою.

Вісті, що надходили до письменника з України, були сумними: "дезор­ганізація, розпущеність, розгубленість, деморалізація. Директорія живе у ваго­нах, круг яких купа екскрементів, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, арештовують один одного"²³. Винниченко не може стримати свого гніву та обурення з приводу політичних акцій Директорії, передусім її союзу з Антантою, договору з Польщею, всіляко висміював колишнього свого колеіу, головного отамана військ УНР, фактичного керівника Директорії Симона Пет­люру, називаючи його "балериною", "шамотливим нікчемним чоловічком", "смішним і шкідливим". Безперечно, він його сприймав як свого політичного су­перника, який опинився в центрі подій, тоді як він із власної волі та історичних обставин змушений був лише спостерігати, не маючи можливостей впливати на розвиток ситуації в Україні. Тому Винниченка повністю захопила і підкорила ідея легального повернення в Україну з метою компромісної співпраці з радянською владою і комуністами. Він глибоко та безжально щодо себе аналізував минулі два роки будування державності й дійшов висновку: тоді робив усе, що найбільш

240

МЖ;

улинськии

Володимир Винниченко

ганьбило, топтало його гідність: "Я мушу, нарешті, констатувати, що я занадто дорого заплатив за "творимую легенду" нашої державності. Занадто дорого: я віддав за неї не тільки свої книжки, це ще біда не велика, — я віддав свої пере-I конання, свою політичну, моральну честь, свою гордість і гідність, свою неза­лежність і свободу в жертву цього жорстокого бога. Два роки революції нашої я топтав себе, плював собі в лице, зраджував себе, нівечив те, що вважав до того часу справедливим і вартим усякої боротьби. З дитинства ненавидячи попівство, Ірелігійний дурман, ледачих жерців його, носіїв і охоронців всякого насильства, все життя борячись з ними, все життя мріючи про той час, коли, нарешті, мож-| набуде схопити за горло цих душителів неспокійного шукання, — я, коли цей час j настав, разом з Петлюрами й попами іду на площі, дзвоню у дзвони, співаю мо­лебні, кроплю "священною" водою схилені голови вічнодурманених, вічнообма-нених, вічно задушених "малих братів" своїх"²⁴. Результатом критичного аналізу власної діяльності був розрив з УНР.

Після закордонної конференції УСДРП 14 вересня 1919 р. Винниченко з кількома колегами вийшов з УСДРП і у Відні створив закордонну групу Ук­раїнської комуністичної партії, організував її орган — політичний, еко­номічний і науковий тижневик "Нова доба", який почав виходити з березня 1920 р. На його сторінках письменник друкував статті, в яких переглядав ми­нулі події, викладав свої погляди й позиції щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджував політику Директорії. Тоді ж, у 1919—1920 pp., він написав працю "Відродження нації" у трьох томах, в якій всебічно, хоча й не без суб єктивного — з метою виправдання деяких своїх політичних акцій — трактування, виклав події 1917—1919 pp. в Україні. І продовжував перегово­ри про виїзд до Москви, проте наполягав на своїх умовах: "Самостійність дер­жавна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, а й безпосе­реднє, активне національне визволення; незалежне військо, військовий і еко­номічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу"²'.

Звісно, ці умови, вибудувані, власне, на принципах конфедерації, не могли бу­ти прийняті, тим більше за відсутності їх автора. Тому він вирішив на місці, зсе­редини, домагатися наміченої цілі. Свідомо готувався "йти на всі труднощі, не­безпеки, на кров і визнання", облишив плани улюбленої творчої праці — аби ли­ше була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважився ще й тому, щоб своїм прикладом захопити інших, переконати в необхідності буду­вання нової України — робітничо-селянської, соціалістичної України. У "Листі до класово несвідомої української інтелігенції" Володимир Винниченко писав: Ідучи на Україну, на робітничо-селянську, соціалістичну Україну, я пишу цього листа до тих українців, які не затруєні часом отаманщини, які не мріють на стражданнях свого народу будувати свої маленькі втіхи, які не визискували нічо­го і не хочуть визискувати...

Тих ще раз з повного товариського гарячого чуття серцем я кличу за собою на Україну, на соціалістичну радянську Україну! В ряди борців за щастя всіх поне­волених всієї України, всієї людськості"²⁶.

П исьменника тривожило сумління за ті два роки революційних змагань в Україні, коли він не зумів дотриматися своїх принципів, йшов на компроміси в

241

Володимир Винниченко M. ЖулинсыОШШ

ім'я державності України, коли йому не поталанило вплинути на розвиток істо-Я ричних подій, а тепер з'явилася нагода якщо не змінити політичну ситуацію в ■ Україні, то бодай пожертвувати літературною творчістю заради ще одного "за- І ходу в політичну боротьбу і таким чином хай якусь частину своїх гріхів відмо- І лити. ЗО квітня 1920 р. — за місяць до свого виїзду до Москви — він зано тував: "Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб знову чашу пониження, об- ] І раз, тривог, боротьби було мною випито. Так вимагає те, що зветься 11 сумлінням ". Цього вимагає те, що зветься "інстинктом соціабельності". Сло­вом, я знову тікаю з тиші, затишку, спокою, самоти, атараксії до непевності, ! неспокою, страждання, втоми, до туги за спокоєм"²⁷.

24 травня 1920 р. Володимир Винниченко разом із дружиною Розаліею Яківною виїхав до радянської Росії.

Та мине кілька тижнів, і 15 липня 1920 р., за два місяці до своєї безповорот­ної еміграції, він запише в "Щоденнику": "Нехай український обиватель гово­рить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу...

Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу по­мерти". А перед тим він зустрічався з Л. Каменевим, Л. Троцьким, Г. Зино-в'євим, Г. Чичеріним, К. Радеком, писав "Доповідну записку ЦК РКП", де ] просив роз'яснити, яку позицію займає ЦК в українському питанні, послідовно і категорично проводив думку, згодом зафіксовану в "Щоденнику": "Відмовляючись від самостійництва, відмовляючись цілком щиро, як про-тирічивого духові комуністичного устрою світу, я в той же час не можу відмо- І витись від того, що вважаю вірним, відповідаючим духові комунізму, від дійсної, справжньої, соціалістичної федерації рівних і внутрішньо-самостійних робітничо-селянських республік"²⁸.

У Москві, ще не виїжджаючи в Україну, Винниченко вже не наполягав на І принципові конфедерації та став на ленінську позицію федеративного устрою Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Слід сказати, що Винниченка ду­же окрилив "Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікі-ним" В. І. Леніна і резолюція РКП(б) "Про радянську владу на Україні". Він подумав, що партія ставить перед собою мету справедливо, з урахуванням давніх прагнень українського народу вирішити національне питання в Україні. Ці доку­менти уважно вивчалися закордонною групою Української комуністичної партії, і переважна більшість ЇЇ членів під впливом Винниченка зорієнтувала свою діяльність на активну співпрацю з КП(б)У і створеною в Україні 1920 р. Ук­раїнською комуністичною партією.

У вже згаданій "Доповідній записці ЦК РКП" Володимир Винниченко вик­лав низку своїх пропозицій щодо вдосконалення федеративних зв'язків між | Російською та Українською радянськими республіками.

Ніхто пропозицій Володимира Винниченка не відхиляв, навпаки, вони на­чебто відповідали ленінським принципам утворення федерації радянських ре­спублік. Але реальність була дещо іншою. Досвідчений політик, він одразу помітив, що стихія "единонеділимського" мислення не хоче прийняти такої федерації, такого союзу рівних і самостійних членів, хоча вона й відповідає ду-

242

; І Жи.

ЦАинськии

Володимир Винниченко

іхові, інтересам і меті комунізму, що віра в комунізм запорошилася, стала тьмя­ною, сіренькою, віддаленою від реальностей боротьби, що всіх захопила ідея ■рандіозної перебудови світу, ідея світової революції, що тяжка економічна ■ситуація в Росії відкидала механічно національно-етнографічний принцип юункціювання соціалістичних федеративних організмів, що активно піджив­лювався російський патріотизм, а отже — російський націоналізм починає |покривати комунізм"²⁹.

І знову рій сумнівів. З одного боку, сумління вимагало зануритись у вир ре­волюційних та будівничих процесів в Україні, продовжувати боротьбу за інте-Іреси пригніченої, "затурканої" української нації, тобто дивитися на себе з по-[ зицїі громадянського сумління, "чесності з собою", з погляду комуніста, соціаліста, революціонера. З іншого — бачив безперспективність політичної боротьби. В такій ситуації дедалі привабливішою ставала ідея повернення за кордон, де можна було влаштуватися, творити, подорожувати і критикувати революцію. Адже у тяжкий момент повальної облоги Антанти, спаду ентузіаз­му мас, величезної народногосподарської розрухи він не вірив уже в перемогу революції. У "Щоденнику" Володимир Винниченко докладно аналізував ос­новні небезпеки, що загрожували радянській владі, з-поміж яких найго­ловнішими вважав війну, тяжкий стан господарства і транспорту, становище [села і, як наслідок неблагополучия в селі, примару голоду, а також надмірну централізацію та бюрократизацію радянської влади. Саме централізм завдавав найбільшої шкоди життю, тобто революції. На X з їзді партії 1921 р. було прийнято резолюцію, згідно з якою комуністи мусили вести "рішучу боротьбу із зловживанням з боку членів партії своїм становищем та матеріальними пере­вагами", а тих членів партії, які довго перебували на радянській чи партійній роботі, було зобов'язано спрямовувати до верстата і плуга — причому вони повинні бути поставлені у звичайні умови життя робітників" ~³¹.

Однак відомо, як втілювалися резолюції й постанови в життя. Особливо ко­ли взяти до уваги, що на той час був високим авторитет творця й активного впро­ваджувана в життя ідеї воєнного комунізму Троцького, який пропонував поста­вити під військовий контроль трудове життя країни — створювати трудові ча­стини" і силою гнати людей на роботу. Звісно, командувати мали передові члени партії — комуністи, "поставлені в певні умови, на певні посади". Що це була не лише теоретична пропозиція Льва Давидовича, а й політичний курс партії, свідчать матеріали XI з'їзду РКП(б). Хіба не помічав Володимир Винниченко наростаючого процесу мілітаризації й партійної бюрократизації усього життя країни? Звісно, помічав, тим більше, що йому багато розповідали люди, зокрема старі більшовики, стривожені цими явищами і процесами.

Досить велику загрозу революції Винниченко вбачав в Україні. Там рево­люція здійснювалася військовими силами, селянство в загальній своїй масі во­роже ставилося до "комуни", організовувалися повстанські загони, збройно ви­ступали проти реквізицій хліба і карних експедицій. Українська інтелігенція бу­ла невдоволена непослідовною політикою українського радянського уряду, який на словах проголошував українську державність, а на ділі проводив курс на цен­тралізацію, на "єдину неділиму". Знову роздвоєння, підсвідоме бажання уник­нути нової політичної Голгофи, великої відповідальності перед рідним народом за зраду революції. "Виходу не бачу,— фіксував він 13 липня 1920 р. в

243

Володимир Винниченко M. Жудинсьй^Я

Москві,— бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути І революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу робити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єдна-Ш ти те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще літерату-1 ри, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть. Вона розв'язала б найкраще цей вузол. І тільки те, що я ж можу служити і революції, і комунізмові, добру і розвиткові життя своїм пером, що я можу бути цінним і корисним людям не тільки як політик, а як і літератор, це відхиляє останийЯ вихід. Але туги не відхиляє. Тоскно мені, тяжко, задушно. Криком кричав би, І дряпав би землю кігтями. А чи роздряпав би історію, одним із наслідків якоїш й оцей маленький інцидент?" ^п.

Врешті-решт, після чотиримісячних вагань, переговорів, приїздів в Україну і і повернень до Москви, після дискусій з Д. Мануїльським, X. РаковськищИ Г. Петровським Володимира Винниченка призначили членом ВУЦВКу, застуїЛ ником голови Ради народних комісарів та наркомом закордонних справ рес-И публіки. Винниченко зголосився на запропоновані йому посади. Але внутрішнє І боріння не давало спокою. Саме ним зумовлений його "Лист до українських! робітників і селян", у якому він різко критикував політику партії та уряду в національному питанні і схилявся до політичної програми новоутвореної Ук-1 раїнської комуністичної партії. Переданий на збереження до ЦК УКП, цей лисі 1 якийсь час був невідомий. Винниченко написав другого листа до ЦК УКП, в 1 якому просив повернути цей документ, вважати його недійсним, анульованим. І Згодом, після виїзду письменника за кордон, навколо цього листа розгорнулися І суперечки і пристрасті, які не вщухають і донині.

Усвідомивши, яке значення мала б його участь у партійних і державних орга- | нах республіки, передусім тому, що його ім'я привернуло б значну частину J національних сил до політики українського уряду, чим спричинився б розкол І рядів контрреволюції, він категорично і рішуче заявляв, що без участі в політбю- ] ро КП(б)У неможливий його вступ до КП(б)У, а отже, не будучи членом ■ політбюро, він відмовився бути й членом уряду.

"...Мене не допущено до Політбюро, — записав він 10 вересня 1920 р. в і Харкові. — Себто, єдиного, де хоч трохи можна було б брати участь в дійсній відповідальній роботі, — мене позбавлено. Виходить те саме, що ввесь час: не допустити. Через що? Або мені не вірять, або бояться, щоб я був там, де відбувається те, чому я не довіряю"³³.

За цих надзвичайно складних політичних та економічних чинників, що ви­значали ситуацію в радянській Росії, а саме: жорстока боротьба з внутрішньою опозицією, війни проти Польщі, військ Антанти, загроза голоду, хаос зруйно' і ваного господарства, — ніхто не наважувався давати якісь категорично-оста- і точні гарантії щодо розв'язання складної національної проблеми. В. Винничен­ко нервував, нечіткість позицій політичних діячів сприймав як фальш, недовіру, а то й небажання мати з ним особисто справу.

Тонкий психолог і спостережливий письменник, він уловлював настрої мас, підмічав частковості, з яких робив емоційні узагальнення про безперспективність розвитку революції. Особливо болісно він реагував на рецидиви командно-адміністративного правління, на прояви бюрократизму, надмірної централізації влади. Йому здавалося, що "дійсних комуністів, дійсних борців, відданих, ідей-

244

Володимир Винниченко

чесних, безкорисних — стає все менше й менше, а затим настає все більше

ювників, сухих, черствих, слухняних, егоїстичних, погаслих, не здатних до но-',упавших по суті в старе і тільки службове по новому". Письменника гнітили

в, вогонь, розстріли, жорстока боротьба — той вир драматичних суперечно-між новими формами і старою психікою, звичками і способами буття, що

го розчахнула стихія громадянської війни.

23 вересня 1920 р. Володимир Винниченко з почуттям туги і водночас схви-Ільованої радості від очікування творчої праці офіційно виїхав за кордон і відтоді України вже не бачив ніколи.

Відзначаючи, що письменник і політичний діяч був не в змозі "остаточно (сприйняти національну політику партії", як це зробив Володимир Лознцький у цікавій, насиченій новими документами статті "Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У" (Літературна Україна. — 1989. — 24 серпня), слід усе ж та­ки зважити на те, що на той час чіткої національної політики вона ще не вироби­ли, не мала. Адже тільки після XII з'їзду РКП(б) 1923 р. в Україні розпочала­ся відома нам "українізація", яку, до речі, Винниченко сприйняв із великою радістю і надією. Саме тому в 1933 р. він наголошував: "Причиною мого розхо­дження з партією була національна політика партії того періоду..." Наголосимо й ми: "того періоду", періоду 1920 р. Звісно, були й інші причини — як об єктивні, і суб'єктивні. Але пам'ятаймо, читаючи і "Несвоєчасні думки" М. Горького, листи В. Короленка до А. Луначарського, щоденник І. Буніна "Окаянні дні" та інші свідчення тих трагічних років, що революція і громадянська війна багато в чому перекреслили ідеальні сподівання їхніх теоретиків і творців.

Не випадково Володимир Винниченко звертав пильну увагу на морально-етичний аспект розвитку революційних подій. Його обурювало зловживання владою, "комчванство", крадіжки, хабарництво, обман, брехня, бездумні паради. Яка ж різниця між комуністом і контрреволюціонером? — запитував Винни­ченко. — Ідея справедливості, соціальної й економічної рівності, ідеї "правди" в масах захитана. Маси не можуть абстрагувати, не можуть робити аналіз законів революції, не можуть жити майбутніми перспективами. Вони будують свій світо­гляд, свою віру, свої симпатії на конкретних, теперішніх явищах, вони їх бачать, з них виходять, у них вірять. Вони не можуть мислити як теоретики; революція, мовляв, принесе соціалізм, рівність, братерство, справедливість і т. д. Вони ба­чать, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, п'ють, розкошують, живуть як "буржуї", а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і спра­ведливість? Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом, околодочним і т. п.? Навіщо ж битися, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли і в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має кремльовський" пайок, а другий "голодний", коли один має все, а другий нічо­го, і той, хто має все, їздить на автомобілях, бере хабарі, нічого не робить, а той, що нічого не має, працює й виснажується в даремних зусиллях проіснувати? Що ж таке, в такому разі, комунізм? В хороших словах? В парадах?"⁵⁴.

Винниченко завжди болісно реагував на найменші порушення соціальної справедливості, його революційна діяльність була стимульована саме прагненням домогтися рівності, утвердити моральний принцип "чесності з собою". Тому така виразна деформація у реальному житті проголошуваних принципів рівності й

245

Володимир Винниченко M. Жу.шнсыщ

справедливості, яку він спостерігав під час чотиримісячного перебування в Росії Україні, посилила його песимістичні настрої, ще раз похитнула віру в можливість і утілення в життя революційних ідеалів. Його обурювало, що влади рад, по суті, не[ було, а була влада бюрократів, комісарів, окремих чиновників, яка трималася Щ військовій силі та на адміністративно-командному принципові врядування дисципліна досягалася не моральними впливами, а покараннями. За таким само принципом побудоване партійне життя — на жорстокій дисципліні, адмініструй ванні, на повній централізації, тобто на диктаторському порядкуванні всім полі­тичним, економічним, міжнародним, державним життям величезної країни.

Для Винниченка стало очевидним, що шлях революції й відродження нації бу де довгим і трудним — довгими роками треба міряти цей шлях. Тоді своє завдай^¹ ня він убачав в іншому — в тихій, самотній, напруженій праці без витрачання сн^І на політичну діяльність.

Винниченко-письменник залишався в Україні ще близько п'ятнадцяти років.І тоді його твори друкувалися часто, великими тиражами. Взагалі період 20-х pp. був для Володимира Винниченка особливо плідним. Це — соціально-утонічни^ роман "Сонячна машина" (1921—1924 pp.), повість про події в Україні 1918—| 1919 pp. "На той бік" (1923 p.), збірка оповідань — яскравих, поетичних, напи­саних на теми українських народних пісень, — "Намисто" (1921—1928 pp.), літературно-філософське есе "Щастя" ("Листи до юнака", 1930 p.), роман "По клади золота" (1926 p.). В Україні ставилися п'єси Винниченка. Державне ви-] давництво республіки і кооперативне "Рух" у Харкові друкували його твори в багатьох томах, уже згаданий роман "Сонячна машина ' видавався тричі. У| 1924—1928 pp. видавництво "Рух" випустило "Зібрання творів" у 24 томах, у 1930—1932 pp. видавництво "Книгоспілка" — "Зібрання творів" у 28 томах,] його оповідання публікувало Державне видавництво України в серії "Бібліотека! юного ленінця", багато оповідань і повістей українською та російською мовами з'явилось у видавництвах Києва, Харкова, Москви, Ленінграда. В запрошенні редакції журналу "Життя й революція" від 24 червня 1928 р. повідомлялося; ' 25 березня в Музеї Революції редакція журналу "Життя й революція" влашто вує прилюдний диспут "Сонячна машина" — останній твір В. Винниченка". За прошувала взяти участь у диспуті, що мав відбутися в концертовій залі Дому вчених з приводу роману В. Винниченка "Сонячна машина", і літературно-мис тецька комісія Київської окрфілії Спілки робітників освіти СРСР. Цей "перший український утопічний роман", за словами академіка Олександра Білецького, мав величезний успіх в Україні.

Як відзначалося, жоден український письменник першої третини XX ст. не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як Володимир Винниченко. Творчість митця майже до 1933 р. була серйозним і вдумливим об'єктом вивчення в школі, популяризації, літературо знавчого дослідження, тобто фактом історії української літератури, явищем того часного літературного процесу. Але наприкінці 20 — на початку 30-х pp. в Ук­раїні розпочалися репресії проти інтелігенції, проти колишніх членів інших політичних партій, проти Української православної автокефальної церкви. Не ви­тримали ідеологічного і морально-психологічного терору та добровільно пішли з життя один із лідерів нової української літератури Микола Хвильовий і соратник Леніна, авторитетний партійний і радянський діяч Микола Скрипник. Володи-

246

Н.Жцл

Володимир Винниченко

мир Винниченко у вересні 1933 р. написав відкритого листа до политбюро КП(б)У, в якому звинуватив Сталіна та його вірного поплічника в Україні Павла Постишева в масовому — голо­дом і репресіями — терорі проти ук­раїнського народу, доводив, що в ра­дянській дійсності очевидним було будівництво не соціалізму", а віднов­лення старої "національної єдино-неділимської Росії, відновлення старої тюрми народів".

в. в

инниченко

Цей лист викликав різке заперечен­ня на листопадовому пленумі ЦК КП(6)У 1933 р. Винниченка затавру­вали як "старого вовка української контрреволюції', його гонорари, які доти надходили йому до Німеччини і Франції з України, конфіскували спеціальною ух­валою Наркомфіну С PCP, видання творів припинилися, книги вилучалися з бібліотек.

Володимир Винниченко це повне відлучення від України пережив тяжко, мав нервове потрясіння, він зрозумів, що шлях йому в Україну перетято, допоки в СРСР існуватиме сталінський режим. Хоча становлення тоталітарного режиму розглядів ще у 20-х pp., але не міг собі уявити, що цей процес переродження диктатури пролетаріату в диктатуру Сталіна, яка так зримо нагадувала народження фашистської диктатури Гітлера, буде таким навальним і, по суті, безопірним. 17 квітня 1926 р. він занотував у "Щоденнику": "З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фа­шизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його"".

Позбавлений засобів до існування, він мусив подбати про матеріальне забезпе­чення свого життя. Купив стару садибу в окрузі м. Канн, відновив її в основному своїми силами, доглядав сад, город. Багато працював фізично. Так розподіляв свій час, щоби викроювати по кілька годин для творчої праці. Самодисципліна Вин­ниченка вражає, творча активність захоплює. За все життя він написав більш як сто оповідань, 23 драматичні твори, сотні статей і памфлетів, історико-політичнии трактат "Відродження нації" (понад 70 друкованих аркушів), двотомну етико-філософську працю "Конкордизм", 14 романів (один із них незавершений). До речі, 11 романів Винниченко створив за кордоном. Після смерті письменника в його архіві залишилися недруковані романи "Поклади золота", "Вічний імпера­тив", "Прокажельня, або Лепрозорій", "Слово за тобою, Сталіне!", чимало опо­відань, п'єс і сценарії, величезне листування, збірка його малярських творів — понад 100 картин, сорок записних книжок його сорокарічного "Щоденника за 1911—1951 pp. Серед незакінчених творів — роман "Хмельниччина", поміж нездійснених задумів — "Монографія визволення", "Роман боротьби', "Хроніка великого зрушення". Це орієнтовні назви майбутнього, запланованого

247

Володимир Ви

нниченко

М, Жулинськт

ще на початку 20-х pp., "Роману мого життя" чи мемуарно-історичної "Хроніки і українського відродження" за останні 50 років.

Після перемоги над фашистською Німеччиною митець знову мріяв про по- І вернення в радянську Україну, намагався налагодити зв'язки з радянським по-1 сольством у Парижі. У щоденній боротьбі з нестатками його не полишай надія на завершення свого складного, драматичного, сповненого помилок і гір­ких розчарувань життя на Батьківщині. Із 1920 р. художник слова проживав за її межами, але українська еміграція не спромоглася на видання його творів. | Про це писав Винниченко у листі від 17 березня 1948 р. до Ілька Борщака — І українського історика та літературознавця, який готував тоді у Франції збірку | його оповідань "Краса і сила". Письменник уважав таке "непорозумінням". І справді, називали "найбільшим і найкращим" митцем тогочасної України, але не друкували, не допомагали, бо, чого гріха таїти, не могли вибачити йому і¹ безжального осудження політики його суперника Петлюри та інших, як кін називав, "збанкрутілих політиків" і "контрреволюційних недобитків", і звер­нення до чесних синів українського народу — "віддати всі свої сили тіла й душі на революцію .

Після війни ж художник слова опублікував "Заповіт борцям за визволення', де вкотре обстоював думку про те, що сила і правда будь-якої ідеї може розви­нутися й утвердитися тільки тоді, коли ця ідея народжена народом, сприйнята ним, виболена і виборена.

З часом завдяки зусиллям комісії з вивчення і публікації спадщини Володи' мира Винииченка при Українській академії мистецтва і науки у США, пе­редусім — завдяки ініціативі та подвижництву голови цієї комісії, авторитетно- ] го літературознавця Григорія Костюка архів Винниченка було перевезено до І США і передано на зберігання до Бахметьєвського архіву російської та | східноєвропейської історії та культури Колумбійського університету.

Внаслідок опрацювання і вивчення архіву заходами Української вільної ака­демії наук у Нью-Йорку (УВАН) вийшли друком неопубліковані твори худож­ника — збірка "Пророк" та невидані оповідання, романи "Поклади золота" та "Слово за тобою, Сталіне!'", повість "На той бік", два томи унікального Що­денника", а також книги С. Погорілого "Неопубліковані романи Володимира Винниченка" (1981 р.) і Г. Костюка "Винниченко і його письменницька діяльність" (1988 p.). Чекають на видання інша частина щоденника, романи "Вічний імператив" і "Лепрозорій", філософсько-етичний трактат "Конкор-дизм", величезне за обсягом листування...

На особливу увагу заслуговує романна творчість В. Винниченка. Перша "хвиля" його романів охопила період до еміграції 1920 р. і вирізнялася інтен­сивною соціально-психологічною зануреністю в складний світ переживань, розчарувань і тривог української людини, яка перейшла крізь поразку рево­люції 1905—1907 pp. і почала відроджуватися, національно самоідентифіку-ватися, засвоювати нові принципи економічного життя, нову — буржуазну мораль і нову систему ціннісних орієнтацій. Винниченко буквально анатому­вав морально-психологічні стани своїх сучасників, "підточував" ідейні засади соціальної гармонії цинічним самоаналізом революціонерів-інтелігентів, які прагнули досягти абсолютної свободи, повноти вседозволеності... в ім я все­ленської рівності й переборення власного трагізму буття. У романах "По-

248

5 ^ШЖцлинський Володимир Винниченко

■свій!", Божки", "Чесність з собою", "Рівновага", "Хочу!", "Записки кирпа-

| гого Мефістофеля", "Заповіт батьків" у морально-психологічних муках вми-

I (йла і народжувалася особистість, вироджувалася і відроджувалася людина,

І ш себе самоусвідомлювала в сумнівах, обвинуваченнях, каятті й прощенні, в

І гріхопадіннях і самоочищеннях. Повільно й болісно, іноді гидотно й підло, але

І народжувалася нова українська людина; вона шукала рівноваги, гармонії, чес-

іїоаі з собою, прагнула прибитися до свого берега, відкинути старих божків і

І молитися новим.

^! Перебуваючи в еміграції, Винниченко створив серію соціально-утопічних ро-

манін, з-поміж яких перший — "Сонячна машина" — мав колосальний успіх.

і Це той роман, який був під слідством і судом у більшовицькій Україні.

І ...Київ. Музей Революції. 25 березня 1928 р. Редакція журналу "Життя й ре­волюція" влаштовує прилюдний диспут на тему: "Сонячна машина" — останній і твір В. Винничснка".

Увага літературної громадськості до твору письменника, який перебував за Вврдоном, величезна. І закономірно. Адже роман — не просто черговий у твор-■Юму доробкові письменника. Він — спроба віднайти ноні напрямки розвитку української літератури в жанрі утопії, вивести її на європейські рівні культурно-Іго взаємообміну, — бо впродовж усього свого творчого життя автор боровся проти провінціалізму та культурної вторинності. І саме тому й назвав свій роман і Сонячна машина" візитною карткою української літератури в Європі. Чи мав 1 він для такого узагальнення вагомі підстави? Безперечно. Навіть скупий на по­хвалу Микола Зеров підтвердив на сторінках журналу "Життя й революція" (1928 p., № 6): "Сонячна машина" для нас первинна, і первинна саме жанровою своєю фізіономією. У нас ніколи не було великого роману з елементами авантю-I рита соціальної фантастики"³⁶.

Та ще майже за рік до появи "Сонячної машини" окремим виданням в Україні й на сторінках партійної газети "Комуніст" у Харкові з'явилася ідеологічна пере­сторога у зв'язку з поширенням роману: "Сонячна машина" — це омана, це не приховане вороже нам жало — тенденція твору Винниченка змушує нас попере­джати нашого масового читача сугубо критично віднестись до нового твору Вин­ниченка "Сонячна машина"³⁷.

Звісно, це попередження правлячої партії про те, що з'явиться новий твір "іде­ологічно чужого" письменника, відіграло певну роль. Тим критикам і письменни­кам, які намагалися довести свою відданість комуністичній партії та її ідеологічній політиці, роман "Сонячна машина" прислужився. Намагалися вхопитися за будь-що. Від присвяти — "Присвячую моїй сонячній Україні" — до посторінкового "вилущення" згадок про пролетаріат. Запитували: "Невідомо тільки, чи присвя­чено це радянській Україні, чи якійсь іншій?", підрахували, що пролетаріатові "з усієї книжки присвячено чотирнадцять рядочків", засуджували: Винниченко "ви­ступає як представник дрібнобуржуазного індивідуалізму", навіть більше, — стверджували, буцімто письменник хворий на "моральне божевілля".

Та високі хвилі критичного осудження роману передусім під ідеологічним ку­том зору не могли загасити величезного читацького ентузіазму: на книгу в бібліотеках складалися черги, читався роман ночами, бо вдень обговорювався. І прихильників його було стократ більше, ніж противників. Тон задавали літературні метри. Ніхто не міг заперечити новаторської ролі

249

Володимир Винниченко M. ИіумнааЯ

Винниченка-романіста, який створив перший в українській літературі соціально-фантастичний роман. Над визначенням жанру цього тритомного твору бились і ' авторитетні критики, — такі, як Олександр Білецький і Микола Зеров, і студеа- І ти вишів, які влаштовували відкриті читацькі суди над героями "Сонячної маши- І ни". І над його творцем Володимиром Винниченком, бо його політична діяльність у революційних подіях 1917—1920 pp. офіційною ідеологією таврувалась як І украй негативна. То ж не дивно, що на диспуті в Музеї революції переважна більшість виступаючих літераторів засудила цей роман непомильним рево­люційним вироком. Критик Борис Коваленко: "...твір безперечно шкідливий ; прозаїк Іван Ле: "Винниченко знущається з нашої революції "; критик Олексій Полторацький: "Винниченко подає абсолютно неправдиву картину соціальної революції"; критик Самійло Щупак: "...вся соціальна концепція роману неправ­дива і антипоступова"... Лише критик і теоретик мистецтва Юрій Меженкоза- 1

її о п/"¹ "ЗЯ

кликав ...прийняти Сонячну машину .

Пристрасті розпалювалися з кожним днем. Бо ще 7 березня 1928 р. на дис­путі в київському Будинку вчених літератори Іван Лакиза, Самійло Щупак. Михайло Могилянський дали "справжній літературно-ідеологічний бій" при­хильникам "Сонячної машини" прозаїкові Михайлові Івченку, літературознавцю Олександрові Дорошкевичу. А молодий романіст Семен Скляренко на сторінках "Літературної газети" вмістив 25 вересня 1928 р. — саме в день дискусії в Му­зеї революції — інформацію "Кого ж судити?" про цю ідеологічну баталію з вла-

и « - « .ИЯ9

сним присудом: ...солоденький бульварний роман для читання у вагоні .

Два дні — 14 і 15 квітня 1928 р. — дискутували про цей роман харківські літератори в Будинку літератури ім. Блакитного. Відбувався різкий поділ на при­хильників роману і на завзятих його противників за ідеологічними критеріями. Україну буквально лихоманило. "Сонячна машина" читалася захоплено, невідривно, в дискусії, а саме — в читацькі суди над романом з обраними із сту- і дентського і викладацького переважно середовища суддями, прокурорами, адво- І катами втягувалися тисячі й тисячі людей. Ім'я Володимира Винниченка було в усіх на устах. Здавалося, після Шевченка жоден з українських письменників не зажив такої слави і не зазнавав такого нищівного суду.

Володимир Винниченко намагався уважно стежити за тим, як сприймалася в Україні його художньо опрацьована соціально-утопічна концепція майбутнього суспільства. Він, як соціаліст, як професійний революціонер, не сприймав того­часного буржуазного суспільства, вважав, що західна цивілізація йде до своєї за­гибелі, поділяючи погляди філософа Освальда Шпенглера; Винниченка обу­рювало диктаторське засилля фінансово-промислового капіталу, тривожили за­непад моралі та зародження фашизму. Як письменник і мораліст, він сподівався відкрити перед людством благородні перспективи соціального прогресу; в осно­ву його ідеального суспільства покладено ідею "сонцеїзму". Саме в цьому "сон-цеїстичному" суспільстві, за переконанням Винниченка-соціаліста, буде реалізо­вано універсальний закон рівноваги й погодження сил.

Головним конфліктом XX ст. Володимир Винниченко вважав трагічну дис­гармонію між "я" і "ми", яка є наслідком брутальної деформації гармонійного за­кону розвитку людини і природи — вічного імперативу. Індивід нівелюється під немилосердним тиском індустріалізації, індивідуальність втрачає свою суве­ренність, змушена розчинитися в колективі внаслідок зростання бюрократії та

250

Я. ^пінський Володимир Винниченко

■Ьпотизму. Нівеляція індивіда має трагічний характер, бо «она творитися всуне-■реч природному законові відносин особи й колективу. 1 Іисьменник вірив у мож­ливість злиття інтересів особи і суспільства на основі сповідування філософсько-І ІОпринципу чесності з собою. 1а гарантом утвердження ідеї чесності з собою є І вовна свобода гармонійно розвиненої особистості, яка органічно сприйняла но-I НЙ кодекс єдності інтересів особи і суспільства.

Уже в перших своїх творах (п'єси "Дисгармонія", 1906 p., "Великий Молох", 1907 р., роман Чесність з собою", 1909 р.) Володимир Винниченко прагнув ■крити перед молодим поколінням, яке заперечувало стару, консервативну мо-I Валь та бунтувало проти лицемірства етичних норм буржуазного суспільства, ішлях до гармонії між людиною і колективом через самовдосконалення індивіда ВИ основі глибокого пізнання і використання законів природи. Згодом він вибу-мував цілісну етико-філософську систему вдосконалення людини, суспільства і І людства і назвав її конкордизмом"⁴⁰ (від лат. concordia — погодження, згода). На основі глибокого вивчення моралі, філософії, релігії, етики, естетики і психо-[ аогії Володимир Винниченко визначив принципи перебудови та гармонізації взаємостосунків людини і суспільства, що їх він виклав спершу в "Листах до Юнака" (1928—1930 pp., інша назва — "Щастя"), в романі "Вічний імпера­тив" (1936 р.) і нарешті узагальнив в трактаті "Конкордизм" (1945 p.).

Роман "Сонячна машина" визрів унаслідок заперечення письменником і мис­лителем тих засобів і форм науково-технічного прогресу, які продукував фінан­сово-промисловий комплекс Західної Європи і які, на його думку, витворювали нічим не обмежену монополію капіталу на індивідуальну свободу кожного члена суспільства. Навіть більше, саме процес монополізації фінансово-промислового капіталу вів, на його думку, до порушення стабільності світу, викликав соціальні конфлікти, стимулював агресивність держав, витворював благодатний ґрунт для появи фашизму. Саме тому в центрі сюжетного розвитку роману й з'явилася по-^:. стать президента Об'єднаного Банку, гумового фабриканта Мертенса, що уособлювала необмеженість влади фінансово-промислового капіталу. Саме такі, як Мертенс, як нафтовий король Європи, Америки і Азії Брайтон, як інші фінан­систи, промисловці, банкіри, і творили незримо повсякчасну конфліктну на­пруженість у політичній атмосфері світу. Саме вони диктували президентам дер­жав, міністрам, парламентаріям свою волю, змушуючи їх цинічно приховувати за завісою слів справжній характер і розвиток подій.

Володимир Винниченко чутливо зреагував на потреби надмірно ідеологізова-ної читацької публіки радянської України, якій закладали у свідомість стереоти­пи сприйняття буржуазного світу. Мовляв, відбувалося класове розмежування капіталістичного суспільства, фінансово-промисловий капітал посилював гонку озброєнь з метою знищити першу в світі соціалістичну державу, виношував пла­ни владарювання над світом, провокуючи військові перевороти, анексії та агресії. Все це накладалося на реальні події в Європі, зокрема на утвердження фашизму в Італії, на драматичні події в Іспанії, Болгарії, Угорщині, в Німеччині, пов'язані з обмеженням дії демократичних законів і діяльності парламентів. Одне слово, роман мав конкретного адресата — молоду, ідеологізовану, виховану на класо­вому принципі нову радянську людину, яка всі скрути пореволюцінної дійсності повинна вбачати в наявності підступного класового ворога в своєму суспільстві тав капіталістах, які щільним кільцем оточили юну "Республіку Рад". І далеко

251

Володимир Винниченко M. Жулишыщ^Ё

не випадково орган харківської комсомоли робив висновок, що "філософія Вин-ниченка, звичайно, далеко не співзвучна нашому розумінню класової боротьби, але поза цим основним застереженням "Сонячна машина" один з кращих ху- в дожніх творів нашої літератури"⁴¹.

Це некоректне відхилення Володимира Винниченка-політика, який не поділяв комуністичної ідеології, від магістрального шляху подальшого розвитку класової і боротьби, компенсувалося художніми та ідейними позитивними якостями рома- і ну, і передусім — різко негативним ставленням автора до буржуазної Європи, до І світу капіталу.

У романі багато чого сприймалося беззастережно: і сатиричне зображення, а ' отже — безжалісне розвінчання некоронованого короля Німеччини Мертенса та його спільників, і безсилля відмираючої аристократії в особі графа Адольфа фон Елленберга, особливо ж князя Альбрехта та його доньки — принцеси Елізи, яка замірилася відродитися коханням до геніального творця Сонячної машини, плебея Рудольфа Штора, і ефемерна влада Світового Конгресу, який символізує безпорадну перед агресивністю диктаторських режимів реальну Лігу ; націй, поразки контрреволюційних "Друзів Ладу" та агресивних Східних Дер­жав, і — що головне! — перемога Сонячної машини на всій планеті. Як це пе-регукується з доктриною світової революції, з утвердженням неминучості пе- 1 реможного крокування планетою ленінських ідей, які принесуть поневоленим народам соціальне й національне визволення, вільну працю, свободу і справед­ливість! Тоді за що роман "Сонячна машина" судили, чому його не сприймала ] ідеологічно пильна літературна критика? Безперечно, важливу роль у цьому не' і прийнятті відігравала сама постать Винниченка-політика, але основним було те, ] що письменник накреслював не ті шляхи досягнення соціалістичного ідеалу, на 1 які вказувала комуністична ідеологія. Замість того, щоб головною рушійною си- і лою в боротьбі проти світу визиску і капіталу робити пролетаріат на чолі з ко­муністичною партією, Винниченко ці функції передає геніальному винаходові — Сонячній машині та групі фанатиків — прихильників індивідуального терору, об'єднаних у секту під назвою ІНАРАК (Інтернаціональний авангард рево-люційних акцій). А де народні маси? Народ повинен працювати тяжко, в поті чола — витворювати необхідну силову енергію для тієї ж Сонячної машини, яка споживає людський піт і рослинну тканину, відповідно їх переробляє і постачає чудодійну поживну їжу. Неможливо було змиритись і з тим, що оцей кровопив­ця Мертенс і хижа, холодна Еліза у фіналі роману разом зі своїми недавніми во­рогами — інаракістами борються за торжество ідей "сонцеїзму". Отже, для Винниченка, виявляється, головне — не соціальні інстинкти, не класове чуття, не ідейна згуртованість гноблених мас, а біологічне, закладене в природі люди­ни, одвічне прагнення до щастя і мирної творчої праці. Та звичайний читач, до речі, на той час^ще не остаточно заідеологізований, на ці ідейні фактори особли­во не зважав. Його захоплювали й авантюрний сюжет роману, й утопічна історія Сонячної машини, й любовно-еротичні "контрапункти" у стосунках героїв тво­ру, і динамічна зміна сюжетних сцен і вчинків персонажів, і фабульне та сти­льове експериментування, що його письменник завжди продукував інтенсивно, дбаючи про читабельність своїх творів. Він зважав і на те, що початок XX ст. заявив про себе багатьма геніальними винаходами, які стимулювали появу бли­скучих науково-фантастичних романів, соціальних утопій і антиутопій. Не ви-

252

Володимир Винниченко

гпадково рецензенти "Сонячної машини" зіставляли роман В. Винниченка з утопіями А. Франса, Дж. Лондона, Ф. Годвіна, А. Кларка, Г. Уельса, з твора-I миК. Чапека і, зокрема, з відомішими читачам романами О. Толстого ("Гіпер­болоїд інженера Гаріна"), І. Еренбурга ("Трест Д. Е."), Ю. Смолича ("Ос­танній Ейджевуд").

Колосальна читацька зацікавленість "Сонячною машиною" окрилила В. Вин-Іниченка. Він дізнався, що в Харкові 1928 р. роман вийшов у перекладі росій-[ ською мовою, 1930 р. з'явилося третє видання роману. І це його радувало; [ письменник почав збирати матеріали для продовження цього твору, замірявся [переробити фінал, зокрема хотів розгорнути інше сюжетне вивершення ідеї І владарювання над світом, яку виношували Мертенс та його однодумці. Але по-| літична ситуація в Україні почала напружено ускладнюватися. Вже наступного [ року — після тріумфального читацького маршу роману по Україні в 1928 р. — офіційний літературний критик Самійло Щупак у доповіді на 11-му з'їзді Всеук-[раїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) про стан української нирксистської критики назвав "серйозною помилкою реакції журналу "Критика" (1928 p., №2) публікацію статті професора Олександра Білецького "Сонячна машина" В. Винниченка", засудив її як формалістичну, бо присвячена вона "Со­нячній машині", яка викликала гостру дискусію та спричинилася мало не до кла­сової боротьби на ідеологічному фронті України..."⁴².

І справді, мало не спричинилася ця книга до збройної класової боротьби, як­що слідувати логіці творців ганебного судового процесу над українською інтелі­генцією, яка начебто з метою повалення радянської влади організувала контрре­волюційну організацію "Спілка визволення України". Науковий співробітник Всеукраїнської академії наук, керівник Інституту української наукової мови Гри­горій Холодний змушений був зізнатися, що під його керівництвом у 1926 р. бу­ла створена підпільна контрреволюційна організація "ІНАРАК", яка наприкінці 1927 р. влилася до "Спілки визволення України"⁴³.

Очевидно, що органи НКВС уважно прочитали "Сонячну машину" Володи­мира Винниченка та в диявольський спосіб запозичили для свого політичного сценарію розправи над українськими інтелігентами назву тієї ж міфічної анархо-змовницької організації під назвою ІНАРАК, яку витворила уява талановитого митця. Чи міг передбачити Володимир Винниченко, що через кілька років його ім я буде безжально викреслене з історії української літератури, книги вилучати­муться з масових бібліотек і знищуватимуться, а тих, хто посміє їх зберігати й чи­тати, судитимуть, відправлятимуть у табори?..

За "Сонячною машиною" з'явилися нові, "стимульовані" пригодницькою фа­булою романи: "Поклади золота" (1927 р. написаний, опублікований 1988 p.), "Вічний імператив" (неопублікований), "Лепрозорій" (неопублікований), "Нова заповідь" (опублікований французькою мовою 1949 p., українською — 1950 р.) і Слово за тобою, Сталіне!", який з'явився друком у Нью-Йорку 1971 р. і ли­ше 1990 р. в Україні. В. Винниченко розгорнув долю української родини Іва-ненків — братів Марка, Степана, Сергія і Євгена та їхніх дружин, дітей — у чорні роки сталінських репресій 30—40-х pp. Колишні члени партій есерів, бра­ти, крім Євгена, який став священиком, вступили до комуністичної партії та пов'язали себе з цією репресивною системою, яку начебто підточувала таємна організація "термітів". Про це сказав засуджений на 20 років каторги Марко —

253

Володимир Винниченко

M. Жулинат

учасник харківської змови й замаху на Дев'ятого, члена ЦК компартії, — своєму братові Степанові — секретному співробітникові МДБ.

ЦК

"Слово за тобою, Сталіне!" закінчується викладом на засіданні політбюро j ВКП(б) його членом тов. Дев'ятим нової соціально-політичної доктрини — ' доктрини трудової колектократії. Заради цієї сцени, заради проголошення І концепції визволення трудящих од експлуатації і визволення світу від страхіття війни ⁴⁴, по суті, й творився цей останній у творчій біографії пись­менника роман.

Володимир Винниченко підходив до написання твору раціонально, бажаючи ще раз, після книги "Нова заповідь", звернутися до людства з ідеєю колектокра­тії, яку він виношував багато десятиліть. Як відомо, перші концептуальні начер­ки ідеї вільної праці зустрічаються ще в романі "Хочу!" (1915 p.). Новий роман "Слово за тобою, Сталіне!" був для втомленого роками та безуспішною бороть­бою за "мир без бомб і барикад" письменника ще однією спробою, як він писав у "Щоденнику" 19 червня 1950 p., "навести напівбожевільне суспільство на інший шлях погодження змагання".

Та головне, що цікавило передусім автора роману, це можливість ефективно­го впровадження ідеї колектократії у свідомість і керівників держав, і цілих на­родів. Певною мірою його окрилював успіх "Нової заповіді" — не великий, не такий, на якого очікував Володимир Винниченко, бо ж для нього було важливим передусім практичне впровадження виношеної ним ідеї миру на основі повсюд­ного прийняття до реалізації соціально-політичної та морально-етичної програми "конкордизму". Ідеї Володимира Винниченка падали на спраглий, благодатний ґрунт. Після такої кривавої війни з багатомільйонними жертвами, якою була війна проти фашизму, людство жадало миру, спокою, добробуту й віри в щасли­ве майбутнє. Жило переконання, що після жахливої катастрофи жодна країна світу не наважиться на таку авантюру, якою є війна. Тим більше, коли з'явилася тотальна смертоносна зброя — атомна бомба...

Можна припускати, що письменник плекав надію заінтригувати Сталіна ідеєю трудової колектократії та устами Дев'ятого проголошував те, що виношу­вав у собі і що, на його переконання, було тим найменшим компромісом, на який міг би піти Сталін. Він пропонував Сталіну новітню роль Месії, сподіваючись, що ця роль імпонуватиме непомірно честолюбному "вождеві всіх народів ". Хит­рість Володимира Винниченка була й наївною, і водночас небезпідставною. Ідею трудової колектократії він сподівався "продати" тому, хто міг би її "купити", себ­то тому, хто мав силу і хворобливе бажання ощасливлювати знедолених та бідних у дешевий спосіб.

Ідея колектократії була домінантною для цього роману від самого початку, во­на — основна ідейно-концептуальна мета його творення, а "термітизм" — то своєрідний засіб для художньої її реалізації.

Не слід забувати, що ще у вересні 1933 р. Володимир Винниченко написав листа до політбюро ЦК КП(б)У з копією до політбюро ВКП(б) й особисто — Сталіну, в якому досить прихильно згадав про роль Сталіна в його переговорах із керівниками партії та уряду 1920 p., а 15 липня 1936 р. — особистий лист до Сталіна, попереджаючи про небезпеку війни з фашизмом і пропонуючи йому концепцію "мирного розв'язання питання про Україну".

Однак не треба безоглядно вірити в повну заангажованість Володимира

254

l.ifig.llMCbKUU

Володимир Винниченко

ринниченка наміром зацікавити й витверезити політичних діячів концепцією колектократії.

¹ Для Володимира Винниченка головним чинником була ідея, що її він сформу­лював як "ідею миру на землі" і яка могла б знайти практичне застосування в си­стемі господарювання на принципах колектократії. "Термітизм" — це художній (символ, який сприяв образному втіленню ідеї, тому він і не був, і не міг бути ви­несений у заголовок твору "Терміти"; інша річ, наскільки естетично ефективно [він, цей символ, діяв у самому романі. Надуманість його очевидна, як і образна реалізація. І тут я не можу беззастережно погодитися з професором Григорієм Костюком, який вважає, що "читачі роману "Слово за тобою..." побачать, як у [ньому логіка мистецтва перекреслює логіку соціології. Або, точніше, як соціологічна концепція, в процесі образного мислення, стає лиш засобом в осяг­ненні мистецької правди"⁴⁵.

У цьому творі, який претендував на повноту образного осягнення конкрет­ної дійсності — радянської дійсності кінця 40 — початку 50-х pp. з конкрет­ний місцями розгортання подій (Москва, Кремль, Київ), з реальними геро­ями, передусім з одним невигаданим — Сталіним, уявний світ романного життя героїв повсякчасно "перевірявся" читацьким сприйняттям, тією сумою знань про тогочасний Радянський Союз, що почерпнута з документальних джерел, з газет, розповідей очевидців і цілком не відповідала тим знанням. Ідея колектократії, яку письменник задумав реалізувати в системі художніх образів, підпорядкувала розвиток характерів героїв твору, вона диктувала розвиток сюжету, по суті залишаючи дуже мало простору для вільного — в межах романного життя — розгортання характерів і подій. На цьому роман сильно програв, і це письменник відчував, усвідомлював. 1 слід віддати йому належне: на цю жертву він ішов свідомо, виношуючи надію вкотре уже отве­резити світ на порозі самогубства від нової — вже термоядерної — війни і по­дати раціональну ідею вселюдського замирення і взаєморозуміння, "змушую­чи" героїв твору "працювати" повсякчас на ідею. Особливо виразно це про­глядається у змалюванні образу Степана Петровича Іваненка. Виникає вели­кий сумнів у тому, що головні герої мали своїх прототипів. У передмові до ро­ману Винниченко підкреслював: "Зроблено цю працю з найбільшою об'єктивністю, якої вимагає велика мета всіх людей — мир на землі. Події, дійові особи, картини буденного життя в Радянському Союзі представлено в ній на підставі документів, на свідченнях багатьох живих людей, на загаль­новідомих фактах і на особистому досвіді автора".

Цілком вірячи в щирість цих слів, слід усе ж таки пам'ятати, що минуло трид­цять років відтоді, як Винниченко покинув Радянський Союз.

Для нього, як для творця і пропагандиста ідеї колектократії, було важливо знайти спосіб образного відтворення символу "термітизму" — тієї невидимої сили, яка начебто підточувала сталінську диктатуру непомітно і невблаганно. Для того щоби Сталін, за логікою образної реалізації основної ідеї твору, по­вірив у загрозу його владарюванню в самій країні і зміг прийняти для практич­ної реалізації ідею колектократії, письменникові необхідно було "переконати ', тобто нагромадити необхідну суму аргументів Дев'ятого з тим, щоби він міг наважитися на виступ перед Сталіним. А звідси, автор мусив витворити такий

255

Володимир Винниченко

M. Жулинсыт

сюжет, який кожною новою спіраллю зміцнював би емоційну напругу оповіді, нагнітав враження атмосфери страху, доносів, пристосування, теро­ру, повної зневіри, ненависті до систе­ми — всього того, що повинно було б переконати і Степана Петровича, і Дев'ятого, і врешті-решт Сталіна, а в остаточному підсумку — читачів, тобто нас грішних, що єдиний вихід із такого становища — боротьба проти сталінізму.

На жаль, письменник не спромігся, на нашу думку, досягти органічної єдності нової соціальної ідеї з образним баченням СЕІту — ідея підпорядкувала, навіть більше — деформувала образне відображення життя, "змусила" уяву письменника порушувати логіку роз­ витку характерів і сюжету з тим, щоб Автопортрет В. Винниченка. досягти, за^задумом автора, найбільшої

Париж, 1931 р. сили емоційного впливу.

Ідея колектократії (справед\ивого трудовлаштування світу) надзвичайно захопила Володимира Винниченка. Так, у заповіті від 9 вересня 1942 р. він усе своє майно, усі права свої на літе­ратурні праці та картини заповідав на "реалізування ідей конкордизму і ви­кладених мною в моїх літературних працях", пояснював, чому так ощадливо вони з дружиною жили: берегли майно, щоб вживати його "тільки на вищезаз­начені цілі — пропаганди і реалізації ідей Конкордизму... Українська нація в величезній більшості своїй складається з трудящих, з елементів людства, най­більш придатних до сприйняття конкордизму; вона створила умови, що поро­дили виникнення цієї системи, адже вона повинна стояти в перших рядах ре­алізації цієї системи, прикладення для боротьби з хворобою людства".

Ця ідея реорганізації фізичних і психічних сил людського — індивідуаль­ного чи колективного — організму на засадах рівноваги, погодження, гармонії видавалася для Винниченка настільки привабливою і універсальною, що він приклав до заповіту рукопис книги "Конкордизм" як своєрідний план дій з реалізації його заповіту. Навіть більше, письменник був переконаний, як він виклав у "Заповіті борцям за визволення" (1949 p.), що тільки через впрова­дження ідеї трудової колектократії й виступить "українське ім'я перед світом. Ті з українських борців за визволення, які хочуть визволити свою націю не смертельним для неї способом, повинні уважно, совісно проаналізувати спосіб колектократії. І ті, які б прийняли його, і які з усією жагою ширили його серед інших націй, ті найкраще збивали усі наклепи на нашу націю, ті робили б ук­раїнське ім'я гідним пошани й довір'я. І може, ім'я "українець" стало б симво­лом борця за всесвітній мир, за знищення насилля народів над народами, за свободу і мирне співжиття всіх націй світу. І зробити таким українське ім'я в

256

Я. Жулцнський

Володимир Винниченко

міжнародній опінії — це створити сприятливу атмосферу для вирішення пи­тання самостійності української нації"⁴⁶.

На жаль, філософсько-етичні та морально-етичні погляди В. Винниченка не узагальнено, не систематизовано, а для цього необхідно видати неопубліко-вані його праці, продовжити оприлюднення "Щоденника", який має унікаль­ну історико-політичну і літературно-естетичну цінність. ТЦоденник" творив­ся в різних умовах життя, в складних політичних і морально-психологічних си­туаціях, але завжди письменник намагався бути щирим, прагнув досягти "най­більшої, оголеної, безоглядної, до найтаємніших куточків правдивості, одвер-тості, об'єктивності". Так він визначив основну мету своїх щоденників і запи­сок 14 серпня 1923 p., послідовно, систематично та безжально фіксуючи свої успіхи й поразки, настрої й переживання, спогади і плани на майбутнє, творчі здобутки і невдачі, намагаючись у такий спосіб сприяти самовдосконаленню й самоорганізації творчої праці. Але тверезо і самокритично оцінити і своєчасно визначити свою позицію митцеві таланило. І не тільки йому. Згадаймо полі­тичну діяльність учених М. С. Грушевського і С. О. Єфремова, тяжку еміг­рантську долю російських письменників О. Толстого, І. Буніна, О. Купріна, М. Цвєтаєвої, позицію М. Горького, пов'язану з опублікуванням ним 1908 р. "Сповіді", різко критикованої В. І. Леніним за ідеї "богобудівництва" тощо. У вступній статті до першого тому "Щоденника" В. Винниченка Григорій Кос-тюк узагальнив: "Одне слово, щоденник найкраще й найавторитетніше дже­рело, де рік за роком показано, як ішла, як відбувалася велика світоглядна еволюція письменника від радикальних соціал-демократичних позицій перших двох десятиріч XX ст. до цілковитого їх заперечення новою утопійною синте-зою старого Фур'є й модерного Ганді. В усякому разі це невичерпне джерело для дослідження як цієї еволюції В. Винниченка, так і великого збурення інте­лекту європейського інтелігента взагалі, його бунту проти пароксизму страхітливої сучасності Сталіна й Гітлера. І найцікавіше в цих щоденних запи­сках Винниченка те, що в усій цій грандіозній системі світоглядної еволюції, в усіх філософських концепціях "громадянина світу" Україна завжди і постійно стояла в центрі його шукань, мрій, болючих згадок і ностальгійних страждань. Вона завжди ятрила і пекла його душу".

Переживаючи за Україну, за майбутнє українського народу, Винниченко на­магався переконати міжнародну громадськість персональними зверненнями до політичних діячів і до Організації Об'єднаних Націй в необхідності згуртування всіх миролюбних сил у боротьбі проти ядерної війни, за збереження природи, за утвердження принципів організації суспільства і світу на соціалістичних засадах, до світового миру без бомб і барикад". Він то висував напередодні війни проти фашизму ідею європейського протекторату над Україною, то проголошував ідею колектократії — кооперативної форми організації виробництва, вільної творчої праці, відсутності найму та експлуатації, то вибудовував систему методів і пра­вил боротьби з нещастям, яке панує над людством протягом величезної частини його історії"⁴⁷, яку він називав конкордизмом. Уже напередодні смерті, 1950 p., він звертався до української еміграції, переділеної на різні течії, із запереченням побутуючої на Заході думки про існування української держави тільки на еміграції, тільки —"моральної", тільки під прапором державності, що його три­мають дві чи три невеличкі групки людей, які називають себе "урядами":

9 м» 7 S 7

Володимир Винниченко M. Жу.шнсыаА \

"Українська держава і державність на Україні є. Ні відмовляти їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її виборов, відновив і створив український на-род. За неї він тридцять років не переставав і не перестає боротись, за неї він ніс і і несе там на Україні величезні жертви своїми кращими синами, замученими по Ч тюрмах, таборах, каторгах"⁴⁸.

Український народ, Українська держава повинні бути милосердними до сво­го сина, який так болісно переживав ідею національного визволення і здобуття державності, в міру своїх сил боровся за краще майбутнє рідної землі, творив в ім'я збагачення, оновлення і здобуття європейського престижу української літе­ратури і культури. Так, він помилявся, болісно переживав долю України, але завжди вважав і в міру свого таланту утверджував "найвищою, найкращою ме­тою людини служіння визволенню всього працюючого, поневоленого, експлу­атованого людства всіх народів і націй землі, творенню загальнолюдських не-вмирущих цінностей

1998 р.

¹У кн.: Лаеріненко Ю. Розстріляне Відродження. Антологія 1917—1933. — Мюнхен, 1959. — С 12. Там само.

³ Лист В. Винниченка до класово несвідомої української інтелігенції. — Друкарня політичного відділу дивізії "Червона Галичина". — 1920. — С. 2—4.

⁴ Згодом, перебуваючи за кордоном, у 1919 р. він згадував: "А ті місії до Петербургу? Там же розпиналась моя гідність, моя гордість. Там я в передпокоях міністрів, в їхніх при­ йомних, під їхніми зневажливо-неуважними посмішечками топтав себе, сам себе бив по лиці, сам собі харкав у душу. А коли вертався з Петербурга, то мене ж за це, за ці понижен­ ня і петербурзьке розп'яття розпинала наша "більшість", глузувала з мене, висміювала і плювала за те, що мене там ображено". (Винниченко В. Щоденник: У 6 т. — Едмонтон; Н.-Й., 1980. —ТІ. — С 353—354).

⁵ Винниченко В. Щоденник. 1911—1920. — ТІ. — С 274.

⁶ Там само. — С. 273.

⁷ Там само. — С. 274.