Українське слово: тріумфи і втрати

Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б ється — ожива, , Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!...

Тарас Шевченко

Довго і важко йшло "меж люди" українське образне слово.

Як зароджувалося наше слово, як визрівало, на яких обрядах, звичаях, тра­диціях, в яких піснях, "русаліях", "купаліях", колядках, "плачах"-голосіннях, церковних похоронних співах, в яких "сказаннях", прислів'ях, приповідках вико­хувалася "поетична мова" українського етносу, в яких віруваннях та уявленнях, легендах, переказах, билинах, казках, думах витворювалася образно-метафорич­на сув'язь української словесності?

Українське образне слово викарбовувалося, гартувалося, вигранювалося в горнилі перекладацької літературної "кузні" за князя Ярослава Мудрого, в про­цесі творення богослужбових книг, різножанрових збірок "житій", "повчань -проповідей, оповідань легендарного характеру, апокрифів, світської літератури, наповнювало історичним змістом, художньою формою та літературним стилем давньоруські літописи.

З

Українське слово: тріумфи і втрати

М. /fы/.шсьгай

Титул рукописної книги "Л'йствица" Іоанна Ліствичника (Синайського).

XVII ст. З фондів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка H АН України

Давньоруські книжники — творці житій, літописів, ізборників, повчаньД богослужбових книг, сказань, "подоро­жей" — передавали та увічнювали | знання і пам'ять, оберігали від забутЯ християнську віру, бо були вони перед- І усім учителями, покликаними Богом і 1 відповідальними перед Богом.

Відомі й невідомі творці "вічної■ ріки" — плину історичної пам'яті з їі І кульмінаційними "вирами" пристрастей І навколо значимих подій і постатей, ду- 1 мали не про себе, не про свою славу в : пам'яті нащадків, а про тих, хто заба- 1 жає в майбутньому пізнати той час, 1 їхній час і свою майбутню долю. Це | відтворення знаного чи зримого в слові, | вивільнення" з народної пам'яті зна­ків-свідчень в образі слова, цей святий І обов язок ' створити пам'ять" вважали­ся одним із найпочесніших різновидів чернечого послуху, тому вже долею, Богом надана можливість і дар прилу­читися пером до відтворення священ­ного часу вважалися милістю Божою.

...Знать, од Бога

І голос той, і ті слова...

Господь дарував йому, словесному творцеві історичної пам'яті, талант поєдну­вати минуле, теперішнє і майбутнє, бо через відтворення минулого осягається образ майбутнього. Чи не це мав на увазі митрополит Іларіон, згадуючи в своєму "Слові про закон і благодать" про "пам'ять майбутнього життя"?

"А нині не з розповідей, не з чужих слів, але... своїми очима у дійсності ба­чимо, як достеменно справджується те, про що з давніх-давен оповідали пере­кази", — згодом зауважить Євсевій Кесарійський у "Церковній історії".

Книга була для наших предків величним ковчегом духовного спасіння, дже­релом, із якого вгамовували спрагу в пізнанні істини, благочестя і любові до Бо­га, милосердя до ближнього. Тому не вважав за необхідне нагадувати освіченим слухачам і читачам свого "Слова про закон і благодать" київський митрополит Іларіон євангельські притчі й заповіді, бо давньоруські проповідники доносили їх завдяки індивідуальним особливостям красномовства до широкого загалу: "Що бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б заро­зумілістю і славопрагнеиням. Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхо­чу наситилися солодощами книжними..."

Саме митрополит і письменник Іларіон й очолив гурток книжників, що його заснував князь Ярослав Мудрий при архієрейській кафедрі у Києві. Чорнориз­цям, книжникам, монахам-художникам завдячуємо ми передусім те, що вони че-

4

M. Жулинський

Українське слово: тріумфи і втрати

рез слово, книгою духовно зміцнювали людину, напоювали її серце милосер­дям, добротою, співчуттям, вірою, надією, любов'ю. Великим книжником був Ярослав Мудрий, про якого чорно­ризець Києво-Печерської лаври Не-стор-літописець написав у 1037 p.:

"І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи (їх) часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і пе­ рекладали вони з гречизни на слов'янську мову і Письмо (Святее), і списали багато книг. І придбав він (книги), що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божест­ венного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші по­ жинають і їдять поживу вдосталь — так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хре­ щенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв Біблія. 1762 р.

книжними словами серця віруючих лю- ф_(по з оригіналу Національного музею

дей, а ми пожинаєм, учення приймаю- літератури України

чи книжнеє.

Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і настав­ляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стри­маності".

Філософсько-релігійна література Київської Русі — від Ізборника Свято­слава 1076 p., "Повісті минулих літ" Нестора-літописця, "Поучения дітям" Во­лодимира Мономаха, "Слова про закон і благодать" Іларіона, творів Феодосія Печерського, К. Смолятовича, К. Туровського до "Слова о полку Ігоревім" відзначалася образно-емоційним сприйняттям світу, відроджувала й плекала в серцях віру, надію та любов — визначальні якості високої духовності, мораль­ного вдосконалення людини, суспільства.

Світ — витворена з допомогою слова і розгорнута Божим перстом книга, в якій за реальною дійсністю приховуються таємничі знаки вічного, духовно­го, божественного¹. Через образне слово, через чуттєвий образ, через образ­ний світ мистецтва людині судилося "вичитати" з реальності духовне, боже, потойбічне.

Без слова людська душа глуха, мертва, безмовна. У "Прогласі до Єван­гелія" давньокиївський книжник вичитував: "Душа бездуховна мертва яв­ляється в человецях".

5

Українське слово: тріумфи і втрати

М. Жулинський

Ну що б, здавалося, слова...

А серце б'ється — ожива, Як їх почує!..

Чуттєвий образ, народжений від слова, підносив людську душу до вершин "духовного діяння" — до спілкування з божественним першообразом. Слово за­ряджає енергією самоздійснення духовний простір нації, бо слово є універсаль­ною формою буття і свідомості людини. Слово, мова індивідуалізує культурне обличчя народу, формує його душу, відкриває найпотаємніші глибини історично­го і духовного буття етносу.

Мова — генетичний код і визначальний консолідуючий фактор нації; вона формує її спільну духовно-психологічну орієнтацію, яка й визначає культурно-історичне буття народу як органічно цілісного феномена.

Без мови не може виявитися суспільна свідомість, не відбувається усвідо­млення кожною особою належності до певної етнічної єдності, історичної долі, культурної традиції, духовно-психологічної спільності.

Мова є органом своєрідного, неповторного мислення нації, інструментом сприйняття і пізнання світу.

Слово треба не лише майстерно засіяти — воно має впасти в глибини душі людини, там прорости, дати духовний плід.

Впаде слово-зерно чи край дороги, чи на кам'янистий ґрунт, чи на терен — пропаде, не дасть плоду. Притчею про сіяча слова Ісус Христос навчав віруючих слухати й приймати слово істини, слово благодаті, слово віри, надії, любові: "Сіяч сіє слово. А котрі край дороги, де сіється слово, — це ті, що як тільки почують, то зараз приходить до них сатана, і збирає слово, посіяне в них. Так само й посіяні на кам'янистому ґрунті, — вони, як почують те слово, то з радістю зараз приймають його, та коріння не мають у собі й непостійні; а згодом, як утиск або переслідування наступає за слово, вони спокушаються зараз. А між терен посіяне, — це ті, що слухають слово, але клопоти цьогосвітні й омана, багатства та різні бажання ввіходять у їх й заглушують слово, — і плоду воно не дає. А посіяне в добру землю, — це ті, що слухають слово й приймають — і родять у тридцятеро, у шістдесят і в сто раз"².

Нація перебуває в процесі постійного мовного творення і повсякчасної само-реалізації через мовлення, яке, мов весняний дощ, підживлює паростки духов­ного оновлення вироблених відповідно до національної свідомості й традицій не­повторних особливостей оригінальної культурної системи. Саме культура відіграє чи не визначальну роль у формуванні етносу; в культурі виявляється оригінальність і самобутність його духовного образу, який відображається в міфології, релігії, мові, у звичаях та обрядах, у філософських і богословських трактатах, у науково-практичних дослідженнях.

У світлі слова зримо постають драматичні та героїчні сторінки національної історії, особливо ті її періоди, коли народ мобілізовувався на культурно-національне піднесення, на вивільнення себе з-під чужого владарювання й дик­тату в царині мови, культури, релігії, способу життя і господарювання. Особли­во ефективно відточувалася стилістика, образність, художня форма в період релігійно-літературної полеміки, спровокованої розходженням Візантійської

6

M. Жулинський

Українське слово: тріумфи і втрати

(східної) та Римської (західної) церков, укладенням у м. Бересті 1596 р. унії між двома християнськими церквами — Українською та Римською.

Україна розвивалась у руслі західноєвропейського ренесансно-реформаційно­го культурного процесу. Світська культура увиразнювала свій стиль, індивіду­альні манери образного вираження, відсторонювалася від культури церковної, оригінальним мистецьким самоутвердженням бунтуючи проти усталених ка­нонів, тем і сюжетів, "яскравим" пропонуванням себе, автора як неповторної людської особистості, формуючи індивідуальні стилі та нові літературні жанри.

Ця гостропринципова, емоційно-пристрасна релігійно-літературна полеміка "...виявила письменські таланти, в противенство до попередньої літератури, шаб-льонової та імперсональної, ввела в українську літературу уперве живу людську личність з її темпераментом та індивідуальною вдачею"³.

Вчитаймося в полемічно-публіцистичні статті Герасима Смотрицького — пер­шого ректора Острозької школи, яскравого стиліста, з особливим відчуттям різних рівнів світської та народної мови — і ми переконаємося, якого ідейно-ес­тетичного значення надавав він довірливому, спрямованому на читацький відгук слову, на діалог, інтонації викладу своїх думок, насичених асоціаціями, порівнян­нями, іронічними дотепами. Його мета — мобілізувати дух, моральні сили тих, хто піднесе очі душ своїх до його словесного засіву, щоб вони могли, "...взявши зброю духовного від недужого і невмілого, самі по вірі кріпко діяти і супостатам істинний отвіт давати .

Та головне, що боротьба за українське православ'я, Українську православну церкву стимулювала формування національної самосвідомості українського народу і, як наслідок, посилення й поширення ідеї національно-державної незалежності.

Своя церква, своя доля, своя мова, своя культура, своїм, рідним, з глибин на­родної душі словом засіяна правда Божа на своїй землі.

Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в чорнилі, словеса Твої, о Господи, такії. Розкинь же їх, Твої святиє, По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі убогі діти!

(Тарас Шевченко. Подражаніє 11 Псалму)

"Для ліпшого вирозуменія люду християнського посполитого" переклали з "язи­ка болгарського" "простою" українською мовою Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 pp.). Писалися староукраїнською мовою XIV—XV ст. рукописні книги, ділові грамоти, дидактично-повчальні послання, літургійні пісні — зга­даймо ще такі рукописні творіння, як Кам'янка-Струмилівське Євангеліє (1411 p.), Четьї-Мінеї (1489 p.), Крехівський Апостол (1560 p.). Ta далеко від України, на святій горі Афон гострими полемічними блискавками-епітетами, порівняннями, запитально-закличними громовицями риторичного стилю тавру­вав, обвинувачував, застерігав від новітньої скверни талановитий письменник-богослов, аскет Іван із Судової Вишні — Іван Вишенський. Несамовитий у

7

Українське слово: тріумфи і втрати

М. Жулинський

своєму гніві за порушення старих "пра­вил", за осучаснення їх "західниць­ким", з ухилом до латинських зразків антихристовим "соблазном", радикаль­но консервативний полеміст обстоював візантійську традицію, оберігав справ­жнє православне християнство з його містичним аскетизмом від новочасного Вавилона — католицького Риму.

Іван Вишенський категорично запе­речував проти перекладання святих книг "простою" українською мовою: "Євангелія і Апостола в церкви на літургії простим язиком не виворочай-те", проте схвалював проповіді народ­ною мовою: для вирозуміння людсько­го попросту товкуйте і викладайте"⁴, бо ж сам у своєму несамовитому гніві роз­кошував простою мовою, нагромаджу­ючи образно соковиті, дотепні народні порівняння, епітети, риторичні запи­тання та замішані на розмовній мові їдкі сатиричні інвективи.

Євангеліє учительне... Крилос 1606.

Фото з оригіналу Національного музею

літератури України

Та хоча церковною мовою в Україні залишалася старослов янська мова, церковнослов янська, проте стрімка течія народної словесності з її козаць­ким епосом та з національним типом героя розмивала й береги церковної культури, захоплюючи в стрімкий потік культурно-національного піднесення українського народу клерикальну еліту. Національно-конфесійні інтереси та пріоритети єднали і церковних діячів, і політичних мужів, і засновників право­славних братств, і професорів та спудеїв славнозвісної Острозької школи, шко­ли Львівського Успенського братства, школи Київського Богоявленського брат­ства, і організованого Петром Могилою Лаврського училища, і вчителів почат­кових—парафіяльних шкіл...

Жива народна мова, зазвичай індивідуалізована ораторським даром речника недільних проповідей, звучала в церквах, вичитувалася з Учительських Єван­гелій, в яких миряни знаходили повчальні євангельські сюжети і притчі. Кирило Транквіліон-Ставровецький на початку XVII ст. склав "Євангеліє учительнеє", "Зерцало богословія" і "Перло многоцінноє", в яких доступно, образно, з народ­ною дотепністю переосмислив морально-повчальні євангельські оповіді.

Від земного, гріховного до небесного, святого життя, від світу реального до світу потойбічного прокладали образним словом місток для спраглих на пізнання "сокрдвенної" божої істини князь Костянтин Острозький, Захарія Копистенсь-кий, Иоаникій Галятовський, Петро Могила, Лазар Баранович, Антоній Ради-виловський, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Феофан

8

M. Жулинський

Українське слово: тріумфи і втрати

Прокопович, Георгій Кониський, Андрій Римша, Стефан Зиааній, Лаврентій Зизаній, Христофор Філарет, Даміан Наливайко, Мелетій Смотрицький, Пам-во Беринда, Касіян Сакович, Климентій Зіновіїв...

їх було чимало, відомих і анонімних майстрів ораторсько-проповідницької прози, тих, хто молитовно накликав Господній Дух, аби той зродив у їхньому серці Слово, а майстер цим Словом запліднив би животворною мудрістю інших, тих, хто шукав дорогу до праведного Слова.

Через книгу людина пізнавала світ, бо книга — це символічне уособлення дже­рела вічного пізнання істини, духовного очищення та морального вдосконалення.

Що єсть Богу не мило, і ви понихайте, в святії книги свої почитайте, в которих наука, і мудрість, і цнота, побожность, і разум, пречестнійшний злота, умаляють гріхов, множать добродітель, буде книголюбець душею пресвітел. Письмо свято й чисто, богодухновенно, і любящих его благо і спасенно. Книги — духовний рай, розумнії цвіти, приводять нас Христові воздати обіти, —

читаємо цей гімн книзі в "Загорівськім збірнику".

Із пристрасною публіцистичністю, урочистим, піднесеним стилем, із залу­ченням різноманітних риторичних засобів красномовства, емоційно, в діалогічному викристалізуванні істини творили наші предки, захищаючи ук­раїнське православ'я, національні інтереси України, обстоюючи право свого роду і народу на власний культурний і державний розвиток.

Візантійсько-православна культура, традиції якої розвинула, збагатила і виповнила національною самосвідомістю духовність Київської Русі, особливо вплинула на культуру письмового висловлення, розвинула традицію писемної мови і водночас розчинялася в національній міфології, в народному епосі. Особливо посилювало загальнокультурний рух української нації збагачення його європейським духовним досвідом часів Ренесансу, Реформації та бароко. Проте церковнослов'янщина, яка в період утрати політичних свобод, націо­нального і духовного занепаду набула в Україні верховенства, забезпеченого політикою російської державної бюрократії, суттєво стримувала розвиток письменства народною мовою. Простий люд не розумів церковнослов'янської мови, тому видатні майстри ораторсько-проповідницького мистецтва намага­лися полегшити доступ до рукописних і друкованих книг, писаних нею. Так, Памва Беринда створив 1627 р. "Лексикон славеноросский и имен толкова­ние", в якому знаходимо понад 8000 іншомовних термінів і понять, перекла­дених українською мовою. П. Беринда розвинув і збагатив досвід Л. Зизанія, який ще 1596 р. склав "Лексис" — словник до букваря "Наука ку читаню і розумінню писма словенского". Звичайній українській людині пояснювали, що церковнослов'янське слово житниця українською мовою буде клуня, зиж­ду — будую, юноша — парубок, молва — гомін, нищий — жебрак, лестни­ца — драбина, що свідчило: "Церковнослов'янська мова важко накладалася на розмовну українську мову, яка мала довготривалу словесну традицію і ав-

9

Українське слово: тріумфи і втрати

М. Жулинський

тономно розвивалася у фольклорі, по­буті, народній сміховій культурі".

"Ключ розуміння". 1659р.

І.Галятовський,

ректор Києво-Могилянської академії

В умовах загрози національному іс­нуванню, втрати національної культу­ри, її інституцій, власного духовного обличчя духовна еліта почала тривожно замислюватися над тим, чи релігія вис­тупає ефективним репрезентантом на­ціонально-культурної традиції, певного суспільного організму, здатного через єдину віру та обряди зберегти релігійну свідомість і поєднати її зі свідомістю національною. Навіть більше, виникла історична потреба в поєднанні релігій­них та національних інтересів і почуттів в ідейно-світоглядну систему, яка здат­на мобілізувати народ на боротьбу за свої права і вільності. Релігійний і на­ціональний чинники творили своєрідну духовну основу, на якій виростала на­ціональна релігійна ідея, що поступово, особливо в період Національно-виз­вольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, набирала чіткіших державно-політичних обрисів. Релігійна культура і церковно-ві­зантійський світогляд, базовані на церковнослов'янській мовній традиції та зорієнтовані виключно на діяння в ім'я церкви і забезпечення релігійного, переважно аскетичного, ідеалу життя, стримували розвиток світських форм культури і не сприяли розвиткові української літературної мови.

Вільно розвиватися українській мові як літературній не судилося передусім із політичних причин. Зразу ж після приєднання України до Росії російський цар Олексій Михайлович заборонив розповсюдження в Московській державі книг, які з'являлися в українських друкарнях. Наказано було "собрати й на пожаре сжечь" за "слог его еретический" "Євангелиє учительное" Кирила Транквіліона-Ставровецького, бо ж у московському договорі з поляками російський цар спеціально вимагав, щоби "все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, также печатники и друкари, смертью казнены и книги собрав сожже­ны были и впредь чтобы крепкий заказ был безчестных воровских книг никому нигде не печатати под страхом смертной казни".

Спочатку всі українські друкарні та видавництва було взято під особливий контроль, а 1672 р. взагалі було заборонено друкування книг українською мо­вою. Московська православна церква запровадила жорстоку цензуру на ук­раїнську церковну книгу, g з 1677 р. Києво-Печерській лаврі розпорядженням московського патріарха Иоакима було заборонено друкувати книги україн­ською мовою. Собор Російської православної церкви наклав 1690 р. на нові

10

M. Жулинський

Українське слово: тріумфи і втрати

видання творів С. Полоцького, П. Мо­гили, К.Транквіліона-Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича та інших "проклятство й анафему, не точію сугубо й трегубо, на и многолюбо".

Цар Петро І зразу ж після Пол­тавської битви заборонив перекладати російською мовою українські книги, а з 1720 р. було введено заборону на видання українською мовою книг в Україні та перекрито ввезення до Московського царства книжок ук­раїнською мовою з Литви і Польщі. Не дозволялося передруковувати Святе Письмо із книг, виданих в Ук­раїні.

Герб Розумовських.

Фото з оригіналу Національного музею літератури України

У Києво-Могилянській академії, де десятиліттями удосконалювалася, зба­гачувалася, шліфувалася українська лі­тературна мова, розвивалися літератур­ні жанри і стилі, указом Катерини II бу­ло заборонено викладання українською мовою. Українська мова занепадала, згорталася система освіти, згасала перекладацька і видавнича справа. Українських просвітителів, професорів, духовних осіб закликали на службу в імперській сто­лиці для піднесення російської освіти, культури, науки, політики і права. Пере­дусім вихідці з України заснували в Москві 1687 р. Слов'яно-греко-латинську академію. За період із 1701 р. по 1762 р. із 21 ЇЇ ректора 18 були київські вчені, а з 25 її префектів 23 навчалися доти в Києво-Могилянській академії.

Російський історик літератури О. Пипін зазначав, що "в середині XVII ст. врешті зрозуміли, що для кожної справи потрібно справжніх учених людей; у себе вдома таких людей не було; їх почали викликати з Києва '.

То ж не дивно, що президентом Російської академії наук 52 роки був ук­раїнський гетьман Кирило Розумовський, що в московських ієрархіях працюва­ли до 1770 р. 107 митрополитів, архієпископів та єпископів з України, що "Гра­матика" Мелетія Смотрицького, видана 1619 p., заклала основи російської ор­фографії та була аж до 1775 р. основним шкільним підручником у Росії, а історію в російських школах вивчали з кінця XVII ст. до початку XX ст. за підручником Інокентія Гізеля.

Наступ на українське слово тривав. Згідно з указом синоду Російської пра­вославної церкви в 1769 р. українські букварі було вилучено з полкових козаць­ких канцелярій і заборонено їх використання. Скасовувався старий український шкільний устрій, а натомість вводилася нова система світського навчання росій­ською мовою. Зменшувалася кількість шкіл, категорично зростала неписемність. Зрештою, впав чи не останній оплот української вищої освіти, духовний центр української філософії та словесності — 1811 р. закрилася Києво-Могилянська академія. Після придушення польського повстання (1830—1831 pp.) імператор

11

Українське слово: тріумфи і втрати

М. Жулинсъкий

Росії підписав 8 листопада 1833 р. розпорядження сенату про перенесення Кре­менецького ліцею до Києва і надання йому статусу університету, основною ме­тою якого було, за визначенням сенату, поширення російської культури, мови і російської народності в Західному краї імперії.

Російське самодержавство з особливою жорстокістю і послідовністю пригнічу­вало вільнолюбний дух українства, козацької свободи, культурної незалежності. "Російський уряд зовсім інакше ставився до українців, — писав у 1796 р. німець­кий історик О. Енгель. — До них ставився він із великою підозрою, бо то ж були переважно козаки..., що вміли обстоювати свою політичну й культурну неза­лежність та людську гідність"⁶.

З метою придушення політичних, соціальних і культурно-освітніх прав ук­раїнців у 1831 р. на Лівобережній Україні скасували чинність магдебурзького пра­ва, що й було в 1835 р. підтверджено царським указом. У 1842 р. втратив чинність Литовський статут. У 1835 р. офіційно скасували Малоросійське генерал-губерна­торство, а українське дворянство зрівнянням у правах із російським одержало більші можливості для здобуття чинів, винагород, посад, а відтак далі й далі відхо­дило від тривог і сподівань свого народу. Національна еліта перестала бути носієм рідної мови, русифікувалася, асимілювалася. Можна зрозуміти скорботу і відчай Петра Гулака-Артемовського — ректора Харківського університету: "Думка про те, що, напевно, недалекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди мало­російських звичаїв і старовини, а й сама мова зіллється з величезною рікою могут­ньої і панівної російської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існуван­ня, породжує в мені такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від своїх намірів і сховатися у мирному затишку простого селянина, щоб зловити ос­танні звуки рідної мови, що вмирає з кожним днем".

Було чого печалитися... Україна розчленована і підкорена, надії на повернен­ня козацьких вільностей і привілеїв згасали, морально знесилюючи українство. Ліквідація гетьманства та відновлення Малоросійської колегії, зруйнування За­порозької Січі, закріпачення селян Слобідської та Лівобережної України і, як відчайдушний спротив, селянські повстання 1768—1769 та 1773—1775 pp., криваві розправи російських і польських військ над гайдамаками — все це трагічні знаки поневолення українського народу, окремої нації зі своєю етнічною територією, своєю мовою, специфічним народногосподарським укладом, з оригінальною та багатою культурою, фольклором, побутом, ментальністю.

Духовно ослаблені, приспані унією Галичина, Закарпаття, Буковина не без допомоги своїх "служивих малоросів", особливо галицьких москвофілів, втя­гувалися в орбіти інших культур і конфесій, втрачали національну еліту, май­же не розвивали українське образне слово. України як духовно єдиної національної цілості не було. Вона вимушено балансувала між Сходом і Захо­дом, поступово, під натиском російського тоталітарного — як державного, так і церковного — абсолютизму підпадала під владу православної Москви, а на Заході — під польський деструктивний вплив, втрачаючи через міжкон­фесійні чвари, денаціоналізацію та відчуження від власного народу інтелігенції відчуття загальноруської єдності, тотожності з усією Україною.

Щоправда, згодом українська греко-католицька церква, пробуджена "Русь­кою трійцею" на чолі з Маркіяном Шашкевичем і натхненна самою ідеєю унії зберегти національну — через мову, звичаї, обряди, традиції — єдність з ук-

12

M. Шулинський Українське слово: тріумфи і втрати

раїнським православ'ям, зуміла багато зробити для національного самоусвідо­млення українців на галицьких землях і в Закарпатті.

"Нарід Руський — оден з головних поколінь Слав'янських, в середині між ними, розкладається по хліборобських окресностьох з-поза гір Бескидських за Дон. Він найщирше задержав у своїх поведінках, піснях, обрядах, казках, прислів'ях все, що йому предвіцькі діди спадком лишили..."⁷ — обстоювали не­подільну етнічно-територіальну, релі­гійну, культурно-національну й мовну єдність українського народу творці "Русалки Дністрової'.

Спасіння людини — в самій людині; цей шлях порятунку пролягає через ду­ ховне осягнення та ідейно-художнє за­ своєння вічної Книги Книг — Біблії⁸, через самопізнання і самовдосконален- Петро Гулак-Артемовський

ня. "Якщо хочеш виміряти небо, землю

і моря, — повинен спочатку виміряти себе", — писав Григорій Сковорода, відчуваючи затиск духовної несвободи на власному творчому диханні. Російський абсолютизм особливо прицільно замірявся разом із державною пра­вославною церквою на царство духа, на творчий самовияв людини і нації, а над­то української — з її динамічною секуляризацією і гуманізацією духовного жит­тя, народною сміховою культурвю, виразно зближеною з західноєвропейським низовим бароко, з вертепною драмою, інтермедіями, з усім комплексом поети­ки мандрованих дяків-пиворізів, із літературно-мистецьким відродженням тра­дицій Ренесансу, з морально-філософськими пошуками способів внутрішнього вдосконалення людини, пізнання універсальності буття, взаємозалежності при­роди, суспільства і трансцендентального.

Чистий Абсолют має невичерпні можливості свого втілення, аби лише національна чи індивідуальна людська душа відкривалася спрагло на світло бо­жественного. Григорій Сковорода й учив-закликав опановувати божественне, бо лише в наслідуванні духа полягає сенс людського життя, джерело самовдос­коналення людини. Духовно поневолена українська людина в політично й еко­номічно ослабленій Україні зможе випрямитися, морально піднестися за умови збільшення духовної енергії, бо ідея вдосконалення суспільства органічно "ви­ростає" з євангельської ідеї Царства Божого на землі, як згодом розвине цю думку Микола Костомаров у праці "Книги буття українського народу".

Сковорода в основі самопізнання людини, її самовдосконалення мислив Бога як духовний центр єдності світу видимого і світу невидимого. Саме Бог має бути визначальним у духовному переродженні особистості, у творенні нової людини. Оволодівши божественним, людина переходить через духовне переродження і вже дорівнюється до Бога. В ученні Григорія Сковороди вирізнялися тріади, в

13

Українське слово: тріумфи і втрати

М. Жулинський

яких Бог є найвищою сферою в ієрархії втілення божественного: Бог — світ — людина; Бог — Біблія — слово; Бог — вічність — природа; Бог — дух —ду­ша; Бог — вічність — серце...⁹

Філософ закликав пізнавати істи­ну — наближатися до Бога, обростати знаннями як базовою основою моралі, як духовним світлом, що облагород­жує та зміцнює душу, морально вдос­коналює людину.

Набувала авторитету культура слова — слова індивідуалізованого, довірли­вого, максимально наближеного до сприйнятливої душі, слова, яке прино­сить не лише користь, а й насолоду і красу. Тематично і жанрово література як новий тип художньої свідомості зближалася з фольклором, хоча краса

зовнішньої, лексичної форми в поезії Іван Котляревський ,• . ,

ще важила більше, ніж образотворче

начало, проте зримо наростало усвідомлення людиною себе як індивідуальністю,

а звідси й посилення в літературі земного, людського, світського, естетичного,

народного, пісенно-фольклорного, ярмарково-карнавального.

Риторична словесна культура, яка віками "вирощувалася" на класичних сю­жетах, темах, текстах, жанрах, стильових засобах, поволі відступала перед но­вим типом художнього вираження людини і світу¹⁰. І що важливо: людини національної, від певної культурної традиції, від нового розуміння людини і суспільства, від національного загальнокультурного пробудження, заплідненого і стимульованого національною самосвідомістю, що визрівала в суспільстві.

Для Івана Котляревського головним у процесі бурлескно-травестійної пере­робки героїчної поеми "Енеїда" (29—19 pp. до н. є.) Марка Публія Вергілія бу­ло перетворення традиційного античного міфу в нову художню реальність, за­пліднену ідеєю відродження поруйнованої Трої — Києва, Запорозької Січі, Гетьманщини. Українська держава загинула, але пам'ять про неї живе, бо живе її народ, який свідчить про свою історичну пам'ять своєю мовою на своїй землі.

Кожен художник намагається відкрити сутність мови, проникаючи в її гли­бини. Він, як обґрунтував Мартін Гайдеггер, завжди знаходиться на шляху до мови, до сутності буття: "Тільки там, де є мова, і постають твори, місце сва­волі й галасу, занепаду і замішання. І тільки там, де є світ, є й історія".

Український світ є. Він живе в народних переказах і легендах, у звичаях та об­рядах, у піснях і думах — усім цим народ свідчить про власне існування. Свідчить власним голосом — мовою, яка "збувається тільки в мовленні"^п. За­вдяки мові "людина має змогу бути історичною"", відчувати й усвідомлювати, що вона здатна говорити і здатна слухати, бути собою серед інших, серед Ми, бо є кому й вислухати завдяки мовленню.

"Ми є мовленням: можемо одне одного вислухати. Ми є мовленням — а це

14

M. Жулинсъкий

Українське слово: тріумфи і втрати

ВИРГМЛІЕВА

ЭНЕИДА

ля.

водночас означає, що це мовлення нас об'єднує"¹⁴, — наголошує Мартін Іай-деггер.

пк-релож&ШЯ» и

Завдяки Іванові Котляревському українська мова збулася в новій літера­турній якості — в образному мовленні, наповненому українським народним духом і світорозумінням, національною філософією буття.

Лиш, tJtвeфcойtc *f&

Санктіштервургт,,

Народнорозмовна мова завдяки "Енеїді" І. П. Котляревського з аван­тюрною елегантністю ввірвалася в на­глухо зачинені перед нею двері русифі­кованої, полонізованої, мадяризованої, румунізованої української культури, хоча в початковій, середній і вищій школі, в церкві, адміністративно-дер­жавних установах, торгівлі, офіційній пресі, науці місця для неї вже не було". Творчо інспірована стихією народної культури, "Енеїда" Котляревського влилася як якісно нове — художнє — явище, як оригінальний феномен на­ціональної культури в широке море народної сміхової культури, але не розчини­лася в його стихії. Навпаки, І. Котляревський гострими сатиричними та іронічними "голками" будив знеможений національний організм, пародійним пе­релицюванням" міфічних сюжетів змушував добувати первинну ідейно-смислову серцевину національного міфу і вводити в суспільні настрої цей стимулятор нової міфотворчості задля збудження почуття національної самосвідомості.

Нова якість української літератури засвідчила, що ідея самобутнього національ­ного мистецтва має всі підстави для реалізації, оскільки очевидним стає факт про­будження національної самосвідомості, яке наростаючою хвилею захоплює нові й нові "території духа".

Іван Котляревський демонстрував новий стиль життєсприйняття, який сформувався внаслідок свідомого, із задоволенням здійснюваного заперечення традиційних стилів образного мовлення. Попередні стилі, вірніше стиль домі­нуючий — риторичний, були "втомлені" умовностями, формальними обов'яз­ковостями. Мистецтво прагнуло повернутися до своєї істинної суті, ввійти в са­мо себе, а для цього слід було рішуче відмовитися від риторики, від патетики — не бути надто серйозними. Тому необхідно було відійти від обов'язкового тлума­чення трансцендентних істин з допомогою знаків, символів, алегорій, а це озна­чало переборення аскетизму релігійної культури і трансцендентності візан­тійсько-православної ідеології. Котляревський не ставив під сумнів необхідність обстоювання моральних засад християнства — відповідальність в "Енеїді" за зло несуть рівнозначно всі, незалежно від стану.

Позбавитися риторики, патетики можна лише з допомогою висміювання, гри, пародіювання, фарсу. Ортега-і-Гасет зазначав: "Не може не вразити той факт,

15

Українське слово: тріумфи і втрати

М. Жулинський

що нове натхнення — завжди обов'яз­ково комічне за своїм характером", "во­но насичене комізмом", "незалежно від змісту само мистецтво стає грою"¹⁶.

Навіть більше, нове висміює само мистецтво, тому що в жесті самопри­ниження воно якраз і залишається ми­стецтвом, і внаслідок дивної діалекти­ки його заперечення є його самозбере­ження і тріумф"¹⁷.

Тріумфом українського слова стала творчість Тараса Шевченка — митця, художника, який розчинив для ук­раїнської нації двері у вічність. Він є га­рантом вічності національного буття ук­раїнського народу.

Національне буття виражається на­самперед у культурі. Культура є та зна­кова система, яка свідчить про тра­дицію, про історичну неперервність життя етносу, про його перспективи розвитку й цивілізаційного увиразнення національного обличчя.

Тарас Шевченко. Худ. А. Горська.

Фото з оригіналу

Національного музею літератури України

Шевченко послав своєму народові "Кобзар" — цю своєрідну духовну зброю, колосальну духовну силу, ма­гічний засіб національного самоусвідо­млення, духовного самовоскресіння. "Кобзар" — це національна Книга Пам'яті, бо в ній закодовано надзвичайно велику ідейно-естетичну інформацію про буття українського народу.

З'явився Шевченко — і Україна почула свій новий голос, побачила нове ду­ховне світло, що розгортало темінь і висвітлювало шлях у майбутнє.

На зламі XVIII—XIX ст. — од вибуху французької революції 1789— 1799 pp. — розпочалася нова епоха, історія Європи прискорила ходу. Утяг­нуті у вир наполеонівських війн, народи осягнули свою спроможність самим творити власну історію та долю. Цей класичний період етнічного самовизна­чення тривав упродовж усього XIX ст.; йшлося передусім про народи, погли­нені колосальними масивами трьох імперій — Австро-Угорської, Османської та Російської. Протистояти імперському колоніалізму були спроможні тільки національні масові рухи, народнокультурна мобілізація на спершу етнічну, а тоді й національну самоідентифікацію та самозбереження, на усвідомлення се­бе Народом — соціально згуртованою етнічною спільнотою з власним націо­нальним характером і духом, Батьківщиною, мовою, культурою. Відтак саме інтелігенції випала місія розкрити зміст колективного народного я через фольклористику, історію, літературу й мистецтво, місія пробудити в байдужих сучасниках національну гідність, національний сором і колективну, одностай­ну волю до незалежності.

16

M. /Кубинський Українське слово; тріумфи і втрати

Українська інтелігенція, так само як інтелігенція інших слов'янських на­родів, розпочала процес національного культурного будівництва. Козацьку ге­роїку міфологізував Іван Котляревський у карнавальному світі травестованого його "Енеїдою" імперського міфу. Естафету національного культуротворення перебрали молоді українські романтики — поети, історики, фольклористи, мо­вознавці, окреслюючи образ українського народу, витворюючи фрагменти національного історичного міфу як священного переказу, як такої собі світської, громадянської релігії. Та вони оспівували й оплакували ту Україну, яка вже, на їх переконання, віджила своє, яка залишала арену історії, а тому треба хоча б зафіксувати її духовні скарги, врятувати їх від повного забуття. І тільки молодий Тарас Шевченко з його саможертовною, всеосяжною любов'ю до України не міг прийняти цієї позиції: усі ці скарби народного духу, всю ге­роїку народної історії він залучив до процесу національного відродження, ду­же швидко діставши народне визнання як його харизматичний лідер.

Це було важкою справою, адже на той час майже два століття імперська державна машина наполегливо провадила "систематичне впорскування, — за висловом палкого поета Євгена Маланюка, — комплексу меншовартості ("ніколи не мали держави", "темне селянство", "глупий хохол" і т. ін.), насмішкуватого ставлення до національних вартостей і святощів. Це — сис­тематичне висміювання, анекдотизування і глузування зі звичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю". Хвороб­ливим і тяжким наслідком цього прищеплення комплексу меншовартості ста­ло "малоросійство" — конформізм частини суспільства, втрата національного почуття й історичної пам'яті, "параліч політичної волі, апріорна й тотальна капітуляція ще перед боєм".

Розуміючи згубність цього процесу, Шевченко гостро протидіяв усім виявам комплексу меншовартості, який породжував (і нині породжує) ганебне "мало­російство". Ненавидячи імперський деспотизм за його історичні кривди (Перея­слав, Батурин, зруйнування Січі), за руїнницькі наслідки його панування над Ук­раїною, перетвореною в глибоку застійну провінцію, він нещадно розвінчував ту частину національної еліти, яка перекинулася на службу новим панам, тих ясно­вельможних "рабів, підніжків, грязі Москви, варшавського сміття , і ту верству "малоросійського дворянства" й чиновництва — тих "шашелів", які жерли й тли­ли старе тіло колись могутнього козацького дуба, і тих сервілістських Кирпів-Гнучкошиєнкових, і тих необачних батьків, які з останнього виводили "у люди", на імперську службу своїх синів, де ті ставали п'явками власного й няньками "Отечества" чужого. Навіть великому Богдану Хмельницькому поет так і не зміг пробачити його тяжкої провини — Переяславської угоди 1654 р. ("Якби-то ти, Богдане п'яний", 1859 p.). Оспівуючи саможертовність козацтва в боротьбі за волю України, творячи героїчний козацький міф як священну історичну славу народу, як одну з необхідних підвалин національного самоусвідомлення, він з надією помічав і підносив кожен вияв національної гідності з боку найменшої, здавалося б, народної одиниці. Про старого солдата Андрія Обеременка знахо­димо такий відгук у поетовому щоденнику за 29 липня 1857 р.: "Независимо от его простого благородного характера, я полюбил его за то, что он в продолжение двадцатилетней солдатской пошлой, гнусной жизни не опошлил и не унизил сво-

РІВНЕНСЬКА ОБЛДЕРЖБІБЛЮТЕК'

¹⁷ . :-.■:

Українське слово: тріумфи і втрати

М. Жулинський

его национального и человеческого достоинства. Он остался верным во всех от­ношениях своей прекрасной национальности".

Висока Шевченкова любов до України, до всього рідного — землі та людей — ніколи не була затьмарена неприязню до будь-якого іншого народу: добрих лю­дей він сердечно любив, — чи то були німці-ремісники та лікарі — "і які пре­красні німці!", чи то польські поети, офіцери, до яких він простягав руку на братерство зі словами "ляше, друже-брате!", чи то був героїчний чех Ян Гус і знаний славіст Шафарик, чи-то "вже голі", але ще вільні казахи в При­каспійських степах, чи то нескорені кавказькі народи, яких він оспівав у по­лум'яній поемі "Кавказ". Братерство й "любов меж людьми", незалежно від національності, щасливі родини, воля й непідлеглість, загальна рівність — і в правах та законах (таких же праведних, як і ті, що їх установив Джордж Ва­шингтон), рівність і в майні, — щоб усі були "і не багаті і не вбогі", христи­янська мораль і народна етика — такий його ідеал суспільного облаштування.

Марними є дискусії про те, чи був Шевченко державником, чи анархістом. Він був поетом, а не автором політичних трактатів. Але й широко цитований вислів "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля", і мрія про справедливі закони, і урочиста сцена виборів гетьмана ("У неділеньку у святую"), і захоплення од­ностайною волею сільської громади, православного братства, козацького това­риства, — яскраво окреслюють його політичний ідеал незалежної України з демократично обраною владою та законами, однаковими для всіх, із грома­дянською злагодою, одностайністю у рішеннях і діях, — ідеал, ще й досі не втілений у життя.

Проблема віри Тараса Шевченка, його ставлення до християнської релігії та православної церкви завжди була предметом активної полеміки, де спектр думок широко коливався між "атеїзмом" та глибоким теїзмом. Ще 1960 р. наш визнач­ний учений Олександр Білецький зробив спробу захитати "марксистсько-ленінський догмат "атеїзму" поета: "Майже на кожній сторінці своїх поезій, — сказав він у доповіді на 9-й науковій шевченківській конференції, — Шевченко звертається до Бога — то з жалями та благаннями, то з прокляттями і погроза­ми. Справжній атеїст, у якого відсутня ідея "Бога", навряд чи стане так робити". Проминуть роки, і відомий дослідник творчості поета саме в аспекті його філо­софії релігії, недавній "дисидент" Леонід Плющ скаже так само: "Увесь "Коб­зар" є постійний діалог з Богом".

Вихований змалку як християнин — у родині, де грамотний батько щонеділі читав Четьї-Мінеї — житія святих, а б дяківській школі як основні тексти вив­чалися Часословець і Псалтир, — Шевченко був, безперечно, глибоко релігійною людиною. Він убачав у християнській релігії високу проповідь прав -ди-справедливості, гарантом якої є Ісус Христос — Бог і людина водночас, причому людина вищої міри духовності й саможертовності. Єднання з таким Богом має відбуватися в серці кожного — без посередництва церкви з її ієрархією, догматами, по-варварськи пишними ритуалами. Така церква репре­зентує не людинолюбного Христа, а грізного Саваофа — "сердитого іудейсь­кого Зевса". На Шевченковій філософії релігії позначилися, ймовірно, народ­на віра в Бога як у доброго батька, а також антропоцентричні й протестантські ідеї світової культурної традиції. Євангельська історія сприймалася поетом як

18

M. Ніулинський

Українське слово: тріумфи і втрати

жива и актуальна, вона парадигматично повторювалася раз у раз у долях су­часних йому людей. І недаремно у поемі "Марія", визнаному шедеврі його пізньої творчості, героїв євангельської легенди перенесено в побут українсько­го села — це тесляр та його наймичка, й наділено вельми знайомими рисами національного характеру; бо тільки такі батьки були спроможні виховати вели­кого людинолюбця Ісуса Христа.

Для Шевченка стражденний шлях Христа і Марії був не лише моделлю для наслідування (як учив Фома Кемпійський), а й вищим виправданням власних бід і мук. І, впродовж усього життя стверджуючи щирість свого сло­ва власним саможертовним життям, навряд чи він міг уявити, що в очах сво­го народу сам постане праведним заступником, апостолом правди й пророком його майбутньої долі.

1999 р.

¹ Див. детальніше: Горський В. Образний світ культури Київської Русі в контексті іс­ торії філософії. — У кн.: Духовна спадщина Київської Русі. — Вип. І. — Одеса, 1997. — С 3—10.

2. Біблія. — К., 1992. — С 49.

3. Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1983. — Т. 40_ь— С 224.

⁴ Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — Н.-И., 1956. — С. 236.

⁵ Пыпин А. История русской литературы: В 4 т. — СПб. — Т.Н. — С. 298.

⁶ Чайковський А. С. Щербак М. Г. За законом і над законом: з історії адміністратив­ них органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (IX—початку XX ст.). — К., 1996.-С. 64. "

⁷ Русалка Дністрова. — К., 1972. — С. IX.

⁸ Сулима Віра. Біблія і українська література. — К., 1998.

⁹ Бовсунівська Тетяна. Феномен українського романтизму. — К., 1997. — С. 23.

¹⁰ Черноиваненко Е. М. Литературный процесе в историко-культурном контексте. — Одесса, 1997.

¹¹ Гайдеггер Мартін. Гельдерлін і сутність поезії. — У кн.: Антологія світової літератур­ но-критичної думки XX ст. — Львів, 1996. — С. 200.

¹² Там само. — С. 201. » Там само. — С 200. » Там само. — С 201.

¹⁵ Вервес Григорій. На рандеву з Європою. — К., 1996. — С. 31.

¹⁶ Ортега-и-Гасет X. Дегуманизация искусства. — В кн.: Самосознание европейской культуры XX века. — М., 1991. — С. 257.

" Там само. — С. 257—258.