Людмила старицька-черняхівська

(1868—1941)

Хотів би

Усе списати, все, що знав, що чув, Щоб слава хоч лишилася на світі, Коли уже все втратили.

Л. Старицька-Черняхівська. "Останній сніп"

Де її могила? Понад півстоліття минуло від того літнього дня чи ночі 1941 p., коли конвоїри викинули з телячого вагона, набитого голодними і спраглими арештантами, тіло 73-річної письменниці Людмили Старицької-Черняхівської. Так оповідали очевидці.

Міг би розповісти про останні хвилини життя видатної діячки української культури і мистецтва вчений-тюрколог світового значення академік Агатангел Кримський, який був у цьому страшному вагоні, але і він не залишився живим. І його могили нема. Була з Людмилою Михайлівною її сестра Оксана, але їй та­кож не судилося вижити.

Тоталітарна система була послідовною у своєму замірі винищити всіх, хто був спроможний зберігати незалежний погляд на драматичні обставини радянського буття. Не треба було протестувати, заявляти про свою думку, про свої прагнен-

179

Людмила Старицька-Черняхівсика M'. ІКулинаш

ня мислити не в системі ідеологічних координат політики комуністичної партії... Треба було бути свідомим українцем, уболівати за долю України, її культуру і ми­стецтво, і вже цього було досить, щоб тебе знищили! А якщо ти колись браві участь у політичній боротьбі, звісно, не на боці більшовиків, то твоя доля була Я визначена суворою логікою класової боротьби.

Людмили Старицької-Черняхівської боялися. Коли фашистські війська 1 підступили до Києва, енкаведисти поквапно "підчищали" за собою репресивні 1 "борги". 20 липня 1941 р. стару, підтяту сімейним горем письменницю заарешту- і вали і разом з іншими українськими інтелігентами вивезли до Харкова, а звідти | пішки до Валуйків... Там "ворогів радянської влади" чекали товарні вагони...

Везли в глиб Росії, подалі від фронту, звісно, на смерть, без суду і слідства. ] Та що цей суд міг обіцяти? Щоправда, Людмила Старицька-Черняхівська щас­ливо, як на ті часи, пережила один судовий процес, навіть вирвалася на десять І років із зашморгу планованих репресій.

Хто знає — можливо, хтось колись докопається, чому Людмилу Михайлівн)' та її чоловіка, професора Олександра Григоровича Черияхівського, засуджених на прогримілому на весь світ процесі над членами Спілки визволення України (СВУ) на п'ять років ув'язнення, незабаром звільнили? Не повинні були, це бу- і ло всупереч тим основним завданням, що їх ставили перед собою творці жахли­вих, абсурдних репресій. Адже Людмилі Михайлівні пред'явили обвинувачення і в підготовці збройного повстання, і в здійсненні терористичних актів, і намага­лися зробити її одним із співорганізаторів підпільної контрреволюційної op- J ганізації... На якій підставі? Особливих підстав не треба було. Була громадська діяльність на ниві національної культури, були твори, в яких пломеніла надія на s здобуття незалежності України...

А головне — Людмила Старицька-Черняхівська організувала й активно J підтримувала своєю участю Літературно-артистичне товариство в Києві, науко­ве товариство, Київську громаду, "Просвіту", була членом Української демокра­тично-радикальної партії, з 1908 р. вона — співзасновник таємної організації Товариства українських поступовців (ТУП).

Серед активних поступовців були майбутні політичні діячі, члени уряду Ук­раїнської Народної Республіки, які ставили перед собою мету: вільна, незалеж­на Україна. Це — М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, І. Шраг, Д. До­рошенко. Та хіба органи НКВС не знали, що Людмила Старицька-Черняхівська була членом Центральної Ради, а згодом і Малої Ради (комітету), яка творила нові державні акти, організації, установи?.. Звісно, знали, тому й заарештували. Людмила Михайлівна від своїх світоглядних засад не відступала, свою позицію, свої погляди і політичні орієнтації не приховувала і в процесі слідства.

Письменниця у власноручно записаних відповідях на запитання слідчого ствердила: "Державним моїм ідеалом ще давно, за часів царизму, була са­мостійна Україна, звичайно, з усіма вольностями — волею слова, правом вільно­го, рівного і тайного обрання, з наділенням селян землею, з забезпеченням всіх прав нацменшостям і т. ін. ".

Слова про самостійну Україну як про ідеал громадянина радянської України давали всі підстави для жорстокого вироку. Та всі, хто був на цьому прилюдно­му судовому процесі навесні 1930 р. в Харкові над членами сфабрикованої ДПУ УРСР "Спілки визволення України", повинні були бодай для себе визна-

180

M. /Кубинський

Людмила Старицька-Черняхівська

Підсудні Л. Старицька-Черняхівська, Н. Токарева та інші на процесі СВУ. Харків, 1930 р.

ти, що горда постава цієї літньої жінки, її достойні відповіді, її сміливість у відхиленні наклепів викликали повагу, а в державного обвинувача Михайлика, громадських обвинувачів — тодішнього секретаря ЦК КП(б)У П. Любченка, письменника О. Слісаренка та ін. — нестримувану злість, крики-приниження, крики-обвинувачення і ледве приховане розчарування. Адже, власне, лише од­на Старицька-Черняхівська порушувала наперед заготовлений і "вивчений" під немилосердними тортурами 44 підсудними сценарій цього блюзнірського політичного суду-спектаклю. Мабуть, саме поведінкою Людмили Михайлівни на суді, а також хвилями протестів та обурень, які прокотилися Європою з при­воду розправи над українською інтелігенцією, і пояснюється неопублікування другого тому стенографічного звіту цього процесу*.

Письменниця зберігала гідність і твердість духу до вироку, переконливо оскар­жувала недолугі, грубі обвинувачення, чітко висловила свої погляди на засади дер­жавного ладу України: "Моє ставлення до радянської влади. Я вважаю його ло­яльним, тому що нічим ніде не порушила законів нашої республіки, виконую всі ЇЇ приписи і постанови. Але я не зрікаюсь того, що деякі принципи політики радвла-ди не відповідають моєму ідеалові: всенародне представництво, воля слова, воля совісті і т. ін. Я не погоджуюсь з правом диктатури пролетаріату, панування од­ного класу над другим; я не визнаю смертної кари ні в жодному випадкові держав­ного життя; я обстоюю завжди волю слова, право кожного висловлювати свої думки, незалежно від того, до якої партії він належить; я визнаю недоторкальне право совісті кожного громадянина, право кожного визнавати або не визнавати

Перший том з'явився накладом 3000 примірників під назвою "Спілка визволення України: Стенографічний звіт судового процесу" у харківському видавництві Пролетар" 1931 р.

181

Людмила Старицька-Черняхівська

M. Жумнсьщ

релігію і не визнаю боротьби з релігією примусовими засобами. Я визнаю правЯ власності, бо без права власності не уявляю собі зросту енергії людського житпЯ Цс є мої думки. Я певна того, що той стан, в якому ми зараз перебуваємо, тільюЯ переходовий і що псі ті принципи, що я вгорі зазначила, стануть у нашій країнМ підвалиною жиггя. Соціалізм тільки годі уявляє з себе вартість, коли він забез-И печуе щастя й волю всім громадянам, а не одній групі, не одному класові... *.

Минуло шістдесят п'ять років від того дня, коли Людмила Старицька-Чер-1 няхівська стояла перед ганебним судом та обстоювала право людини на свободи слова, на свободу совісті, на рівні права всіх громадян України. Мабуть, Люд-М мила Михайлівна уявляла, яку долю їй приготувала власна безкомпромісність, І невизнання повної вини, а саме невизнання своєї участі в міфічній організації —щ "Спілці визволення України" видатних українських інтелігентів. Був вирок,І щоправда, за сталінськими нормами не дуже й суворий, але суть не в роках! ув язнення, а в самому намаганні цим процесом політично скомпрометувати ук-1 раїнську інтелігенцію, яка брала участь у революційних подіях 1917—1920 pp. I із метою здобуття свободи і незалежності України, ізолювати її від рідного на­роду, позбавити можливості працювати, творити, врешті-решт знищити.

Так і сталося. Пішли в тюрми і на заслання видатні вчені, літератори, педа- І гоги Сергій Єфремов, Йосип Гермайзе, Володимир Дурдуківський, Андрій | Ніковський, Олександр Гребенецький, Григорій Іваниця, Михайло Слабченко, | Григорій Голоскевич, Володимир Удовенко... Було їх, безпідставно репресова-І них, 45 осіб. Мало хто з них повернувся на волю.

Людмила Старицька-Черняхівська вернулася до Києва, але з якими настро- І ями? Митцеві, позбавленому громадянських прав, а отже — можливостей дру­куватися, в цій атмосфері доносів, підозр, політичного недовір'я (адже "ворог ) народу"), годі було сподіватися на якесь творче життя.

Людмила Старицька-Черняхівська зазнала тяжкої матеріально-психологічної травми — 8 січня 1939 р. органи НКВС заарештували єдину доньку Вероніку Черняхівську-Ганжу. Скільки радощів і надій пов'язували старі батьки з твор­чістю Рони — поетеси, перекладачки, члена літературної спілки "Гроно"! В особі Вероніки Черняхівської каральні органи вбачали виграшний "матеріал" для чер­гової звітності про викриття "ворогів народу". Була замужня за громадянином Німеччини, жила там, була з батьком 1927 p. y відрядженні, відвідувала німець­ке консульство в Києві — отже, німецька шпигунка... Скільки сил, здоров'я, коштів витратили батьки на розшуки слідів доньки, та марно. Є свідчення, що від катувань і психологічного терору Рона збожеволіла, і її розстріляли тут, у Києві, а мати шукала доньку в Томську, в таборах ГУЛАГу... Незабаром помер і Олек­сандр Григорович Черняхівський — учений-медик, професор Київського медич­ного інституту. Людмила Михайлівна дістала гіркі докази своєї правоти.

Система, побудована на репресіях та брехні, — нежиттєздатна. Через те письменниця не схвалила Жовтневий переворот. Не могла сприйняти червоного терору, насильницьких методів утвердження диктатури пролетаріату, зневажли­вого ставлення до старшого покоління української інтелігенції, звинувачень у контрреволюційності національно свідомих українців, командної системи уп­равління літературно-мистецьким процесом, декретивного введення пріоритет)'

Цит. за вид.: Болабольченко Анатолій. Кривавий верлібр. Про кримінальну справу і трагічну долю ЛМ.Старицької-Черняхівської// Вітчизна. — 1990. — № 11.— С. 114.

182

M. /Кубинський

Людмила Старицька-Черняхівська

АГАЛШШБЛЮТБКАЧ 48

комуністичних ідей і підкорення їм індивідуальної свідомості.

Старицька-Черняхівська чудово знала трагічну історію України. На­родилася Людмила Старицька 29 серпня 1868 р. в с Карпівка Моги-лів-Подільського повіту Подільсь­кої губернії (тепер Могилів-По-дільського району Вінницької об­ласті), вихована в національно свідомій українській сім'ї, високо­освічена, онука з боку матері ви­датного композитора М. В. Лисен­ка. Талановита донька романіста Михайла Старицького, Людмила рано почала допомагати своєму батькові. По суті, вона була співав­тором романів Михайла Стариць­кого "Богдан Хмельницький" і "Розбійник Кармелюк", "Останні орли", "Молодість Мазепи", "Чер­воний диявол", "Руїна", Та головне для нас — її оригінальна творчість.

У 1907 p., коли Михайло Грушевський перевів зі Львова до Києва "Літера­турно-науковий вістник", Л. Старицька-Черняхівська ввійшла до складу редак­ційної колегії цього журналу, активно співпрацювала з журналом "Світ , на сто­рінках якого вона видрукувала разом із батьком повість "Перед бурею" — пере­роблену нею першу частину трилогії М. Старицького "Богдан Хмельницький .

Друкувала Людмила Старицька-Черняхівська оригінальні поезії, драми, критичні нариси, літературознавчі й театральні рецензії та розвідки, переклади.

М. Сулима в конспекті "Історії українського письменства" (Харків, 1923 р.) відзначав "ідеальний, мрійний романтизм та історизм творчості Черняхівської і радив звернути увагу на її "Сповідь Наливайка", на переспіви з Гейне, на драма­тичні твори "Гетьман Дорошенко", "Останній сніп"...

Крім цих творів, письменниці належать такі драматичні етюди, драматичні сцени та історичні п'єси, як "Каїн та Авель", "Сафо", "Богдан Хмельницький" ("Перед бурею"), "Розбійник Кармелюк", "Напередодні", "Іван Мазепа', "Милость Божа", "Жага", "Крила", "Думи мої"...

Драматичний етюд на одну дію "Останній сніп" друкувався окремим видан­ням у 1917, 1918 і 1926 pp. Це, мабуть, найпопулярніший твір Людмили Ста-рицької-Черняхівської.

Поет Євген Маланюк у вступному слові до видання драми "Останній сніп у Нью-Йорку 1958 р. згадував про те, як 1919 р. він бачив "цю одноактівку в кон-геніяльній реалізації Миколи Садовського. І враження від того залишилося яск­равим і живим вже назавжди". Згодом, у 1926 p., він зустрічався з Миколою Садовським, і той зізнався, що роль старого козацького полковника з "Остан­нього снопа належала до найулюбленіших.

183

Людмила Старицька-Черняхівська M. Жулинськт

"Літературною перлиною" назвав Євген Маланюк цей драматичний етюд, у І якому відкривається, мов прірва, трагедія України після зруйнування Запо-j розької Січі.

Старий полковник Андрій Нещадима, який усю душу вкладав у свою онуку Іаннусю, дізнався, що його син Семен Нещадима — отаман Кременчуцького куреня — зрадив січовиків: таємно провів степами російські війська генерала Те-келія і цим допоміг зруйнувати Січ.

Драматичний розрив батьків і дітей, які зрадили національні ідеали і піддали­ся Москві, щоб "своє життя прибрати в пишні шати", у цій драмі досяг трагічної напруги. Старий полковник перед смертю прокляв свого сина:

Продав усе, усе занапастив!

Та будь же ти, будь проклятий, Іудо!

Кляну тебе усім, що в світі є,

Сльозами тими, що колись лились у Січі,

Землею рідною, нехай вона

Камінними труну твою покриє!

Кляну тебе всією кров'ю, що

Лилася тут колись за нашу волю.

Залийся нею, утопись!!

Семен Нещадима сміявся над тими прокльонами, а батько, не витримавши глуму над національною честю і пам'яттю полеглих за волю і незалежність Ук­раїни, впав, як підтятий дуб, мертвим.

Євген Маланюк бачив постановку драми "Останній сніп" в Кам'янці-Подільському в 1919 чи 1920 р. і вважав, що ця постановка в умовах втрати революційних завоювань Української Народної Республіки була майже сим­волічною. Навіть жупан, в якому виступив у ролі Андрія Нещадими М. Са-довський, був підкреслено солом'яного кольору, — згадував поет. — І коли М. Садовський падав, ранений на смерть сердечним ударом, то падав справді, як важкий злотавий "сніп", не згинаючись, цілою своєю випростовано-штив-ною старокозацькою статурою".

Образ старого, гордого, національно свідомого полковника Андрія Нещади­ми мимоволі згадався мені, коли я почав читати рукопис невідомої повісті "Діамантовий перстень" Людмили Старицької-Черняхівської. Написана неза­довго до арешту в 1929 p., ця повість пронизана болем і співчуттям до тієї час­тини колись вільного українського козацтва, яке змушене було брати участь у складі російської армії в придушенні повстання поляків за свободу і незалежність їхньої Батьківщини.

Письменниця психологічно чітко провела лінію морального роздвоєная ротмістра лейб-гвардії кирасирського полку, українця походженням, у душі яко­го не погасли іскри свободолюбства, який розривається між присягою і власним сумлінням.

Романтична історія кохання юної графині Броніслави і князя Стефана По-рецького викладається старим козаком за канонами традиційних "книг для до­машнього читання". Спершу дід детально розгорнув історичні передумови цієї історії, тобто ввів юних читачів в обставини тогочасної епохи, а саме — в першо­причини і розвиток Листопадового повстання 1830 р. у Варшаві, детально роз-

184

M. Жулинський

Людмила Старицька-Черняхівська

повів про те, як російські війська, обстоюючи деспотичну систему, в кривавих бо­ях душили цей вогонь свободи, як прозрівали солдати і молоді офіцери, душ яких торкнувся чистий пломінь декабристської самопожертви.

Початок повісті дещо уповільнений: сюжетна дія начебто виборсується з оповідної течії з неприпустимими запізненнями, але далі розповідь захоплює. Мабуть, читач не звертатиме уваги на деякі усталені принципи романтичного сю-жетобудування, бо перейметься співчуттям і любов ю до молодих повстанців, ко­хання яких зазнає великих випробувань.

Усе є в цій повісті. Романтичні дуелі, таємничі підвали, аристократичні замки, глибокі підземелля, зради і підлість, високе благородство і самопожертва, щас­ливий фінал і ненав'язливе мораліте.

Повість "Діамантовий перстень" Людмили Старицької-Черняхівської на­поєна чистим духом любові до поневолених народів, виховує почуття морально-патріотичної відповідальності за долю свого народу, вчить добру, благородству і готовності до самопожертви, прищеплює такі морально-етичні якості, як честь, гордість, незалежність мислення і поведінки, аристократизм духу.

Незабаром, я переконаний, знайде своє сценічне втілення і драма "Іван Ма­зепа", в якій відкривається трагічна доля гетьмана України — поборника свобо­ди і незалежності України. І багатьом згадаються слова старого гетьмана Івана Мазепи, який промовляв до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з петровською деспотичною Москвою 1708 p.: "Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обманути", — і завершив своє слово запитан-ням-відповіддю: "Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і оче­видній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од всіх народів зневаженим .

Упав і він, старий козацький гетьман, який програв битву за права і вольності України, солом'яним снопом на чужій землі, не подолавши гіркоти поразки, і, можливо, пробриніли в останню мить слова складеної ним думи: "Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм право".

Упала і горда письменниця, творець цих художніх образів, мов той солом'яний сніп, на суху, випалену сонцем землю чужини, не відаючи, коли ж повернеться рідному народу її славетне ім'я та її чесна подвижницька творчість.

1993 р.