Леся українка

(1871—1913)

Хто гордощі вложив мені у серце? Хто дав мені одваги меч двусічний? Хто кликав брать святую орифламу Пісень, і мрій, і непокірних дум?

Леся Українка

Боже провидіння наказало їй не полишати зброї — двосічний меч в образі Слова, не відступати, не падати, не втомлюватися. Поетеса не сміла тікати з по­ля честі — з важкої арени боротьби за Україну, бо так велів їй національний обов'язок, бо до цього спонукала владарка її душі й почувань — муза. Ця гор­да цариця одбирала в поетеси все: безжально творила з неї невільницю, яка під її владним поглядом віддавала всі свої потаємні скарби і на її поклик розпочи­нала з тремтячим серцем свою пісню. Муза, втішена цим співом, з вогнем натх­ненним в очах торжествувала перемогу: найкращі думи бранки стали для неї зо­лотим вінцем.

Затаєне в глибинах підсвідомості божевілля мистецької пристрасті під пло­меніючим переможним вогнем очей безжалісної музи виливалося в спів, якого поетеса зроду нікому вголос не наважувалася висловлювати.

146

[ M.Жулинський Леся Українки

Згубне проміння гордої переможниці засліплювало її очі; вона привабила скромну поетесу маревом щастя і вирвала з неї слова, що спали в її серці та мали 6 умерти разом із нею.

Леся Українка болісно й солодко переживала ці несподівані миті натхненного запаморочення і тому тій цариці-музі співала гімн:

Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице? Ось вони, темні дари: сльози — коштовнії перли, Людське признання — холодний кришталь, Смуток мене одягає чорним важким оксамитом, Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін. Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході. Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе! '

(Ave Regina!)

Ці шалені спалахи натхнення виснажували, втомлювали немилосердною на­пругою уяви і пекельною знемогою від навального вивільнення образів, сюжетів і думок, які жадали нових форм.

Ти, музо винозора, не сліпи Мене вогнем твоїх очей безсмертних! Дай руку, притули мене до свого лона. Тобі я віддала усе, що мала, Подай мені великую пораду, —

з верталася Леся Українка до своєї "порадниці надземної" з надією визначити свою життєву долю. Що їй робити? Чи викувати зі своєї ліри рало та "орати переліг і сіяти", чи в диких нетрях із сокирою в руках та з тонкою пилою про­диратися крізь пущу, чи високо злетіти орлицею в безмежний простір, вхопи­ти ясну блискавицю, 'зірвати з зірки золотий вінець і запалити світлом опівночі"?"

Роздуми, сумніви, тривоги повсякчасно захоплювали Лесю Українку; відповідь крилася лише в підсвідомому спалахові почуттів і болісних переживань мистецького самовираження. Отже, погляд — угору, до світла, до гордої музи, лише одна здатна підняти її "на крилах пісень".

Мовчиш ти, горда музо! Тільки очі Спалахнули вогнем, барвисті крила Широким помахом угору здійнялись І сплеснули... О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!²

(То be or not to be?..)

Особливо тяжко було тоді, коли знесилене хворобами тіло породжувало "хворі примари", коли на серце налягали "чорні хмари лихого пречуття" фізич­ного завершення життя — тоді "скарги жалібнії" у піснях-сиротах линули до людей, та ніхто не приймав їх, хоча вони були милі серцю, за свої. І поетеса знов і знов переконувала себе, що не може, не повинна вона одягати свої мрії в "смуткові шати" — до молодої своєї музи прагнуть її надії, її сподівання відродити "щирі, одважні слова", бо тільки вона, далека муза, владна захопи-

147

Леся Українка

M. ЖулитькійЛ

ти п, свою вихованку, в танок натхнен- ) ня і підняти на своїх крилах до зірок. [ Ця солодка, таємнича зваба пережити і миті натхнення, казкову гру уяви і ма-1 гію несподіваних образів та асоціацій | манила Лесю Українку нестримно, хо­ча холодна пересторога щодо несгюді- [ ваної навали емоційних переживань і | тривожила свідомість. Але магія твор- ( чого горіння була такою жаданою і не­переборно навальною, що поетеса по­ринала в той вир образного шаленства з надією пригасити, притлумити бодай на якусь мить фізичні болі та скорботні переживання своєї недуги.

Леся з братом Михайлом (1880-1881 pp.)

"...Від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писа­ти, та й ся фраза, що я пишу, "только в припадке умопомешательства", — зі­знавалася Леся Українка на початку червня 1912 р. в листі до Л. М. Ста-рицької-Черняхівської, — бо я тільки тоді можу боротись (чи скоріше забу-

вати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітаю- і щими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знов лежу zusammengeklappt³, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала останнього року"⁴.

Українське радянське літературознавство, ідеологічно заякорене на обов'яз­кову соціально-політичну заангажованість кожного митця, якого належало за велінням компартійних ідеологів ввести в пантеон української класики, не нава­жувалося і не сміло відкрито говорити про ірраціональний характер мистецько­го самовираження Лесі Українки. її немилосердна боротьба з фізичною недугою розглядалася переважно під кутом зору громадянського обов'язку поетеси, раціонально вивіреної необхідності повстати супроти темних сил капіталістично­го світу. Що ж, якоюсь мірою так було, і не слід повністю ігнорувати мобілізу-ючої дух спонуки бути виразником соціальних і політичних замірів свого наро­ду — переважна більшість української інтелігенції вимушена була запрягатися в національний віз відповідальності за мову, освіту, культуру, соціальне визво­лення і здобуття державної незалежності. Проте сам творчий процес — явище складне, суто індивідуальне, його спонуки криються в глибинах підсвідомості, мають ірраціональний характер і не підлягають повному розшифруванню. Тому особливо важливо відшукати в житті й творчості митця, передусім у його мис­тецьки вивершених спонтанних спалахах образної уяви, ті єднальні, синтезні ви­яви гармонійного вираження підсвідомого, символічного і логічного, раціональ­ного, того, що стимульоване високим національним обов'язком.

148

ft. тувинський

Леся Українка

Леся Українка не раз замислювалася над природою мистецького самовира-Іження, над психоемоційними збудниками натхнення не лише в собі, хоча могут-Іня, знесилююча навала творчого пережиття і заманювала, і лякала.

Зима і весна 1912 р. були особливо тяжкими. Гостре запалення нирок вклало Лесю Українку в ліжко надовго, налякало, бо вона знала, що це значною мірою й плата за "Лісову пісню" — за горіння та боління душі, за нашестя демонів творчості, які шматували свідомість і вимучували тіло. "...Вже нехай ніхто не скаже, що я "ні горівши, ні болівши здобуваю собі лаври', бо таки в букваль­ному значенні горю й болію кожнісінький раз, — зізнавалася вона в листі до матері 2 січня 1912 р. — Та ще, як навмисне, ледве заберуся до якоїсь спокійнішої" роботи, так і "накотить" на мене яка-небудь непереможна, деспо­тична мрія, мучить по ночах, просто п'є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що се за манія така?.."⁵.

Безперечно, цими непереможними, деспотичними мріями, які "накочували-[ся" на поетесу і вимучували ночами її свідомість, змушуючи пересилювати хво­робу, фізичну втому і сідати за письмовий стіл, були образи, ідеї, сюжети як із національної історії, та і з історії людства, зокрема християнства. Та всі вони, ці ідеї, сюжети, образи, "кружляли" навколо головного, визначального у творчому самовираженні Лесі Українки — "спогаду про абсолютно невільну Україну". І творчий демон передусім "експлуатував" почуття і свідомість поетеси заради мистецького осягнення першопричин національної трагедії та пошуків форм, способів і засобів визволення України.

Леся Українка аналізувала творчість Ади Негрі, зокрема її перший поетичний збірник "Fatalita", і наголошувала, що для італійської поетеси мистецьке покли­кання також було чимось фаталістичним, містичним, від чого неможливо ні вбе­регтися, ні ухилитися. Для Ади Негрі муза — також грізна жінка з вогненним мечем у руці та з непереможним поглядом, це безжальна володарка всіх тих, хто долею, талантом покликані виконувати свій обов'язок і кому судилося впадати під запитально-вимогливим поглядом музи в творчий екстаз. І Леся Українка, і Ада Негрі вважали мистецтво вампіром, який висмоктує зі своїх жертв кров.

Заради чого, в ім'я яких ідеалів здійснюється це самозгоряння на вогні твор­чості, чому митець не уникає цієї немилосердної війни з творчим вогнем, який не­зримо та безжально випалює соки життя?

Леся Українка виразно наголошувала на громадянській позиції мистецького обов язку Ади Негрі. Італійська поетеса свій обов язок убачала у відродженні Італії, в її свободі, яка немислима без звільнення робітництва від гніту та безнадії, їхні устремління, їхня ненависть, муки, боротьба і любов — це першозбудники її натхнення. Саме вона мала стати музою нової любові та загинути з ними в остан­ньому бою. Та Леся Українка особливо прихильно зауважувала, що Ада Негрі мріяла, жадала безкровної перемоги, після якої зможе настати час вічного миру, вічної, творчої, будівничої діяльності.

І будуть леза чистими від крові І білий буде розвіватись прапор⁶.

Здавалося б, очевидна підтримка революційної ідеї, посвята себе служінню суспільним ідеалам, повної заангажованості митця — як громадського обов яз­ку, від якого неможливо ухилитися.

149

Леся Українка M. Жулинсьш

Майже хрестоматійними стали рядки з листа до А. Кримського від 16 листо­пада 1905 р., в якому Леся Українка радісно свідчила: "Тим часом в поезії я те­пер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським наст­роєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагаду­вати сій свавільній богині про її громадські обов'язки ', так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби"⁷. Навіть більше, вона зі-1 знавалася, "що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви, — переслідує мене сей сон!"⁸. Водночас Леся Українка повідомляла, що завершила невелику драматичну поему, яку намірялася присвятити А. Кримському — "я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька..."⁹.

Ішлося про поему "В катакомбах", ідею якої Леся Українка виклала в листі до А. Кримського від 9 лютого 1906 р. Першопричина соціальної нерівності та ма­сового антагонізму — не лише і не стільки в соціально-економічних обставинах, а в духовному рабстві, в релігійній абсолютизації антитези пана і раба яко єди­ної можливої "форми відносин межи людиною і її божеством".

"У найдавніших пам'ятниках, в "подіях апостольських", в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зер­но сього рабського духу, сього вузькосерднього квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві"¹⁰.

Подолання, викоренення "сього рабського духу" — основна спонука гро­мадської активності і Лесі Українки, і Франка — вони приречені "гукати на май­данах , прорицати, аки одержимі , двигати це ярмо національного обов язку. Це своєрідний національний фатум. Але заради чого? Щоб посіяти революційну бурю, викликати гнів кривавої помсти рабського народу і залити край руїни во­рожою кров'ю? Ні, так не думали ні Леся Українка, ні Іван Франко.

Найвідоміший на той час соціаліст у Галичині не виключав і кривавого засобу "злагодження соціальної революції", але ставив на перше місце не класову бо­ротьбу, не диктатуру пролетаріату, не праведний гнів рабів, який через кров і руїну поведе їх до щасливого ладу, а культурні, наукові, політичні чинники. Іван Франко надіявся, що "освіта і наука зможе прояснити масам робочого народу ціль і способи" посліднього акту великої революції соціальної". Але як її здійснити? Кривава оргія знедолених анархічних "ревнителів" абсолютної рівності не породить справедливості, бо комуністична утопія ніколи не викине деспота з своєї утопії .

Леся Українка розгортала перед А. Кримським своє розуміння християнсь­кого комунізму, так майстерно експлуатованого радикальними соціал-демокра­тами — майбутніми більшовиками: "Комунізм першого християнства — се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще "комунізмом" добродійного багача, що кидав "крихти від свого стола" комуні "псів, що сидять під столом пана свого". От і все"" .

Так само скептично оцінювала вона революційність, себто "анархізм" христи­янства — "се просто неосвіченість і невихованість політична безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше межи ними..."¹².

Хоча Леся Українка була переконана, що соціальне рабство не здолати самим лише словом, але що робити, коли для неї найстрашніше — духовне рабство, мо­ральна деградація людини, суспільна пасивність, безпорадні квиління та го­лосіння слабких духом. Тому від споглядання перед собою духовної руїни сонно-

150

M. Жулинський

Леся Українка

го царства пригнічених, затлумлених земляків своїх поетесу мимоволі охоплював гнів. Згадаймо бодай ЇЇ звернення до свого "занапащеного, нещасного краю", над долею якого вилито нею чимало сліз.

Країна ціла може в них втопить;

Доволі вже їм литись, —

Що сльози там, де навіть крові мало!"

("І все-таки до тебе думка лине... )

У "діалозі" "В дому роботи, в країні неволі" раб-гебрей жадав у єгипетській неволі помсти і на запитання раба-єгиптянина: "Що б ти зробив, якби ти вільним став?" — відповідає:

Я! Що зробив би я? Розруйнував би усі ті храми ваші й піраміди! Порозбирав би всі камінні довбні! Всіх мертвяків повикидав би геть! Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

Та раб-гебрей відрізнявся від раба-єгиптянина тим, що він у рабстві подвійно­му — він ще раб у чужій країні, серед чужих його культурі, його традиціям і віру­ванням богів:

Гірка неволя, та найгірше

в ній те, що я служу отим потворам...

Раб-єгиптянин хоча й жив у "країні неволі", бо сам був невільником, проте це його "дім роботи" і якби він "сам був паном над собою" , тоді не мури мурував би цього храму для національних богів, а виконував би благороднішу роботу — різьбу, малярство, будівництво...

Не раз, мені здається, я робив би, Незмірно краще, якби я був вільним...

Храм для єгипетських богів — це духовний символ імперії, яка будувалася і рабами домінуючої нації, і рабами інонаціональними, іншоземними. "Будова хра-му-імперії є священним ділом, — узагальнює український літературознавець із Німеччини Юрій Бойко, — основним історичним завданням, яке об'єднує всі соціальні складники імперії. Не класово-соціальна боротьби, а національна єдність є підставою історичного процесу"¹³.

Як бачимо, класової єдності між рабом-єгиптянином і рабом-гебреєм не було. Ця класова солідарність штучна, бо не мала духовної національної основи, не була заглиблена в національні базові цінності, отже, не здатна духовно єднати людей. І хоча раб-єгиптянин і перепросив раба-гебрея за удар в обличчя — той посмів у замірах зруйнувати його храми й піраміди, вони ж таки товаришували, мали спільний дім роботи", але внутрішній незмирливий конфлікт між рабами від імперської нації та рабом інонаціональної нації залишився. Раб-єгиптянин ви­вищувався навіть своїм імперським рабством над рабом-гебреєм, бо той тут, у цій країні будови чужий, у цьому краю неволі він — раб рабів" .

151

Леся Українко M. Жумнсьті |

Російська імперія жахала Лесю Українку своєю похмурою атмосферою ( підозр, терору, цензури, шовінізму і тиранічного абсолютизму. У листі до Ми-хайла Павлика із Софії 19 квітня 1895 р. вона зізнавалася: "Кажучи правду, я | тільки до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла три-) мати свою думку в кайданах, а після новітніх подій інакше писати листів в Росію І не можна, як замовчуючи про добру половину того, що варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, ' а я не можу терпіти мовчки під'яремного життя"¹⁴.

Не могла поетеса творити в цій "тюрмі народів" духовні храми для чужих богів, коли своїх, національних, поруйновано. У цій "в'язниці поетів" Леся Ук­раїнка почувалася "співачкою-невільницею, позбавленою імені". Свій памфлет, спрямований проти діячів французької культури, які своїм мистецтвом славили російського царя Миколу II під час його відвідання Франції в 1896 p., вона підписала анонімним "Ув'язнена".

Поетеса вважала себе ув'язненою в духовно убогій країні, яку французькі митці називали великою. "Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, не­освіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця і всі ці великі нещастя ве­личезні, колосальні, грандіозні. Наші царі перевищили царів єгипетських своєю схильністю до масивного. їхні піраміди високі й дуже міцні"¹', — запрошувала "співачка-невільниця" своїх французьких побратимів стати на їхні котурни й І оглянути "нашу прекрасну в'язницю". І з гнівною іронією продовжувала: Не бійтесь, побратими, в'язниця поетів, що люблять волю, Батьківщину і народ, не така тісна, як інші місця ув'язнення, вона "простора й її славне ім'я — Росія"¹⁶, і

У цій духовній Бастилії, свідчила її "ув'язнена", можна мешкати лише за умо­ви, що добровільно позбавиш себе імені або позбудешся всього. Тож хіба "співачка-невільниця" може співати на руїнах національних святинь?

Леся Українка, як пророчиця Тірца з драматичної поеми "На руїнах", "не хо­че грати на руїні" — обов'язок митця полягає в тому, щоб руїна національних святинь озвалася на пророче слово, щоб збудила в ній "не тільки голос, а й ду­шу вічну".

Для Лесі Українки служіння національній ідеї не було свідченням тен­денційності творчості, засобом упокорення творчої фантазії задля припасування образної системи твору в "прокрустове ложе" класової ідеї.

Устами Тірци вона закликала до єдності всіх національних сил, а не до класо­вого розмежування в національному стані на гнобителів і гноблених.

Вже пора,

щоб лев з ягням як браття поєднались, Іудин лев нехай шакалів душить, а не займа господнюю отару.

Національне єднання, збратання творчих сил необхідне для того, щоб на своїй землі силами молодих взятися "до іншої сівби і ждати інших жнив". Для цього необхідно "розкувать ярмо залізне на коси та серпи" та зорати плугами покрите зчорнілою стернею широке поле землі обітованої.

152

М.Жулинський

Леся Українка

Чого блукати нам? Чого шукати? Чи се ж не та земля, що здобували для нас батьки своєю крів'ю й потом?

Подвижницька праця на національній ниві спроможна об'єднати пригнічений духовно люд, який складе каміння в підмурівки —

Щоб не казали люди: тут руїна; Щоб мовили: колись тут стане дім...

І почнуть поставати мури відродженої держави "на тім гучнім, високім підмурівку".

Тірца своєю пророчою прозірливістю і натхненною вірою в те, що "встане люд, мов хвилі серед моря, і божий дух ті хвилі оживить", для Лесі Українки була тим ідеалом митця-месії, який не здобувається за життя на визнання. Але національний обов'язок велить не лише тяжко працювати задля духовного просвітлення свого народу, не лише самій вірити у святість свого покликання, але цією вірою запалювати інших, словами сіяти мир і повторяти, як нова Дебора: Встань, Ізраїлю, повстань!"

"Знаєте, я все ж таки трошки оптимістка, чи то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки коли б він скоріше йшов, а то стільки сили й людей даремнісінько гине, — писала вона 26 лютого 1895 р. до Михайла Павлика. — Ay нас, на Україні, ще багато мусить загинути марне (чи, може, так буде здаватись, що марне?), поки що-небудь людське вийде. І я, і всі мої товариші, певне, роковані на марну згубу, та й нехай би, якби ж з того просвіток був колись... "".

У пристрасному памфлеті-посланні знаним французьким митцям, які про­славляли Миколу II, Леся Українка як одна з багатьох "російських ув'язнених" сказала: "Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна... Ганьба вільним по­там, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених айданів".

Висловлюючи ганьбу лицемірній музі, Леся Українка від свого імені та від імені інших ув'язнених поетів, які призвичаїлися до пісень без відгуку , ствер­джувала: "Можна все згнітити, за винятком голосу душі, — він дасть себе по­чути і в дикій пустелі, і серед натовпу, і навіть перед царями. І чоло, що ніколи не зазнало лаврів, не менш горде, не менш чисте, воно не потребує лаврів, щоб при­ховати якесь безчестя" ¹⁸.

Тірца-пророчиця не згнітила голосу своєї душі, не чекала відгуку на свої слова, не боялася йти в дику пустелю — і там буде почуто ЇЇ голос пригніченим народом.

Пророчиця Тірца, незважаючи на вигнання у безвість своїми ж, але підневільними людьми, засліпленою рабством юрбою, не впала у відчай; навпа­ки, переконана, що новітній храм постане, бо так велить божий дух, бо в цьому полягає головний сенс національного обов'язку.

Кожен, старий і молодий, повинен перебороти "камінний сон байдужого ра­ба", встати з "сії неслави" і прискорити "час визволу".

Хто раб? Хто подоланий? Тільки той. Хто самохіть несе ярмо неволі.

153

Леся Українка M. Жу.шнський \

Для Лесі Українки найстрашніше — духовне лінивство, отой ганебний сон | душі, соромна інертність. Усі ці невидимі кайдани найбільше жахали її, бо вони впокорили національний дух мільйонів українців — тих, хто самохіть несли яр-1 мо неволі та своєю бездіяльністю, ганебним пристосуванством знесилювали енергію інших.

Тірца будила людей, гартувала благословенним словом пригнічений рабством дух, та не всі спроможні зняти з себе ярмо неробства й байдужості, змирення і духовного знесилення.

Один із гурту сонних, старий чоловік, не хоче прокидатися від сну — він не носить ярма, лише спить, для чого має вставати?

Для праці! для поради! для життя!

Щоб сонце не зійшло в твоїм лінивстві,

Щоб час визволу не застав тебе

У сні ганебнім, соромнім безділлі, — відповіла йому Тірца.

Як тут не згадати хрестоматійний вірш Івана Франка "Сідоглавому", в якому він дав відповідь Юліяну Романчуку на його статтю "Смутна поява" в одному з травневих номерів "Діла":

... Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала...

Бо твій патріотизм — Празнична одежина, А мій — то труд важкий, Гарячка невдержима...

Патріотичні фарисеї не одного лише Франка ганьбили, паплюжили за те, що він посмів сказати в статті "Поет зради" про свою бідну, отемнену і деморалізо­вану, недолугу і непорадну, але рідну й дорогу до сердечного щему Русь такі гіркі слова: "Чи, може, маю любити Русь як расу, — цю расу стяжілу, незграбну, сен­тиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного жит­тя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту?".

Біди наші — не лише від найрізнорідніших перевертнів, а й від обмежених, засліплених у своїй патріотичній затятості сановитих земляків, які нерідко національну ідею використовують як корогву для того, щоб проштовхнутися в перші шеренги задля честолюбного вивищення та егоцентричного парадування перед народом.

Замисливши разом із членами літературного гуртка "Плеяда" задля спри­яння розвитку української літератури підготувати і видати багатотомну бібліотеку перекладів з російської та західноєвропейських літератур, Леся Ук­раїнка нерідко наражалася на байдужість, лінивство і нерозуміння. Навіть більше, її звинувачували в космополітизмі. Поетеса хотіла видати літературний альманах "Плеяда" і брошурки з української історії для народу, "але, здається, се не вийде, бо у нас не всі одної мислі, — розповідала Леся Українка в листі

154

M. Жулинський

Леся Українка

до Михайла Драгоманова 17 січня 1894 p., — є в нас ще й такі голови, що їх треба немало освічувати, поки вони зовсім світлими стануть, се прикро, але се так, і я мушу Вам се сказати. Я буду прикладати всеї сили і снаги, щоб доби­тися того ладу і толку в товаристві, який би я хотіла там бачити. Запевне, що сії сили багато пропаде марне, але що ж тут зробити?"¹⁹. І далі в листі Лесі Ук­раїнки з'являється образ лиховісної циклопічної будови, від якої падала "вели­ка і темна тінь". І хоча відомо, що Леся Українка мала на увазі групу наро­довців на чолі з О. Я. Кониським, які гуртувалися навколо журналу "Правда", хоча відомо, що у "Плеяді" Циклопом звали О. Кониського, все ж таки мимо­волі уява відроджує образ величезної будови з діалогу "В дому роботи, в країні неволі", яку зводять раби імперії. Поетеса в листі до свого дядька, мабуть, не натякає на темну духовну атмосферу Російської імперії, але символічним уособленням якої може виступати й циклопічна будова з її важкою, знесилюючою творчий дух тінню. "...Проти сеї тіні треба боротись тим з нас, що не покриті нею. Та не тільки ся тінь, і багато іншого не дає нам стати такими, якими ми повинні бути..."²⁰ — з сумом свідчила Леся Українка.

їй не хотілося жалітися, "але що ж зроблю, — писала Леся Українка до Ми­хайла Драгоманова, — коли я, як і всі ми, живу під павутиною? Я думаю, під да-мокловим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почу­ває, а тут часом сам собі злиденною мухою здаєшся..."²¹. Прикро, що їй дово­дилося не лише розганяти зловісну тінь гігантської імперської будови, а й розри­вати липку павутину недовіри, якою свої обплутують ініціативи Лесі Українки.

Благородна справа — добирання й редагування в Києві літературних ма­теріалів для журналу "Дзвінок", зокрема творів письменників Наддніпрянської України, сприймалася ідеологами народовства з підозрою, що прибрала форму звинувачень Лесі Українки у відсутності патріотизму. А йшлося лише про бажан­ня київських літераторів "прислужитися доброму ділу" — допомогти редакції "Дзвінка" поставити цей журнал для галицьких діточок вище, передусім подати цікаве та корисне читання"²², а дбалося про утвердження української літератур­ної мови в західних регіонах України. Утвердження ненав'язливе, через обережне зближення мовних регіональних особливостей і тих діалектних форм, які збагачу­ють літературну мову, поповнюють своїм лексичним багатством народну мову як основу літературної мови. Та Лесі Українці дорікали за те, що мова творів над­дніпрянських письменників незрозуміла галицьким дітям. Леся Українка в листі до Осипа Маковея від 28 січня 1894 р. торкнулася цього дражливого "язикового питання", яке вилилося завдяки появі статті Б. Грінченка "Галицькі вірші" в ши­року мовну дискусію протягом 1891—1892 pp., згадала, що її з її "наддніпрянсь­кою українською мовою в Галичині розуміли і старі і малі'. Ніхто не прагне жод­них монополів, ніяких експериментів над дітьми ніхто не бажає творити, адже "від самого свого початку "Дзвінок" на три чверті складався з українських творів, а га­лицькі діти його читали, так само як наші читали "Лиса Микиту" і т. п."²³.

Отже, не мовна боротьба і так розшматованих імперіями регіонів України, а порозуміння, зближення і вироблення усталеного правопису української мови — ось головна мета Лесі Українки та усіх її краян. Зважаючи на таку бурхливу ре­акцію народовців, вона готова зняти з дискусії це "язикове питання", аби не по­глиблювати протиріччя, не викликати зловтіхи у недоброзичливців, не дратувати патріотично ревнивих прихильників О. Кониського і В. Антоновича. "Вони таки

155

Леся Українка M. ЖулшкыЯ^Ш

В. Самійленко, M. Старицький, Леся Українка, Олена Пчілка,

В. Стефаник, М. Коцюбинський на відкритті пам'ятника

І. Котляревському в Полтаві. 1903 р.

чудний народ, як ґречні, то ґречні, але як "розбасуються" часом, то вже занад­то..." — скаже Леся Українка в листі до матері 28 січня 1894 p., жаліючись на Осипа Маковея, який надто темпераментно "розмахався" у фейлетоні, видруку- , ваному в № 1 "Зорі" за 1894 р.

Того самого дня вона написала спокійного, поважного тоном листа до Осипа \ Маковея, в якому чітко виклала свою позицію щодо формування літературної мови. Хоч і застерегла: "Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже "преломляти копье" за мову. Маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині, і на Україні"²⁴.

Леся Українка думала не лише про становлення системи національної мови, про розвиток української літературної мови як загальнонаціонального засобу ко­мунікації, а й про те, щоб за допомогою літературної мови консолідувати ук- ! раїнську націю. Адже літературна мова прагне завжди до того, щоб бути обов язковою для всіх прошарків нації, а в майбутньому — і для всіх членів мов­ного колективу, який і твориться розвиненою нацією. "Я тільки думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів без жодного насильства, сварки й колотнечі"²⁵, — чітко визначила свою позицію Леся Українка.

Українська літературна мова під постійною загрозою повної асиміляції важко пробивалась у сферу писемності й літератури, а ще важче вона набувала нових якостей і функцій. Національно свідомі українські інтелектуали боролися за те,

156

M. Жулинсъкий Леся Українка

щоб літературна мова була загальнонародною, щоб розширювалася соціальна ос­нова літературної мови української нації, щоб українська мова, врешті-решт, бу­ла мовою національною — тією соціолінгвістичною системою, яка об єднує всі мовні формації, а саме: літературну мову, діалекти, регіональні різновиди літера­турної мови, інтердіалекти...

Однак не доведи Господи порушити природний процес формування націо­нальної мови як інтерлінгвістичної системи! Іван Франко видрукував 1905 р. працю "Двоязичність і дволичність", в якій рішуче виступив проти витворення "каліченої російсько-церковно-галицької мови", бо це штучне "язичіє" призво­дило до моральної та духовної деградації національної інтелігенції. Відрив га­лицької інтелігенції від стихії народного мовлення через уживання "язичія" не­минуче вів до відриву від інтересів українського народу — вона потрапляла в пастку ідейно-моральної "дволичності".

Леся Українка не абсолютизувала цієї "дволичності", не поширювала про­блему редагування журналу "Дзвінок" на духовну ситуацію в Галичині — не вважала оце локальне галицьке крутійство чимось всепоширеним і характер­ним для всього регіону. Та їй боліло те, що серед "гарячих" українських патріотів так багато людей обмежених, затятих у своїй вузькопатріотичній пра­воті, агресивних у своєму радикалізмі, нездатних об'єктивно аналізувати політичну ситуацію і відповідно реагувати конкретною справою. "У нас велика біда, — ділилася Леся Українка з Михайлом Драгомановим у листі від 9 лю­того 1894 p., — що багато людей думають, що досить говорити по-українськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Та­ка легкість репутації приманює многих ²⁶.

Гірко, що українська мова нерідко виступає єдиним, а то й універсальним, критерієм визначення рівня патріотизму, національної свідомості, хоча ці ук­раїномовні "патріоти", ці українофіли своїм мисленням і поведінкою іноді дискре­дитують святу національну справу.

"Ще тепер можна у нас почути таку фразу: "Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!.." "Говорить по-нашо­му" — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи"²⁷, — розгортала далі Леся Ук­раїнка цю ідейно-моральну проблему.

Цю ж таки проблему, але, звісно, в символічному вираженні, вона порушила в драматичній поемі "На руїнах". Тірца кинула в ріку Иордан святу арфу — духовний спадок співця руїни, пророка Єремії, який її розбив об зруйнований жертовник, коли "його в залізному ярмі виводили в полон з Єрусалима". Новітній співець віднайшов у холоднім попелі уламки цього, ще від часів Да­вида, інструмента — "святий забуток сей співців преславних , виправив по­кручені, ржаві струни, нап'яв на арфу і заграв. Та всі ці струни старі, слабень­ко дзвеніли...

"Бракує арфі струн, співцеві слів! — сказала Тірца, — бо і руки мертві співця, і мертві їх доторкання до колись живих струн, і живі слова, мов вітер в мертвім листі, в плохих устах безсило шелестять".

Святу руїну можна визволити лише тоді, коли її, цю арфу, віднайде гідніша рука і збудить у ній вічну душу. Старі співці здатні лише на ридання, на оплаку-

157

Леся Українка

M. //if/.пінський

вання святих руїн, а не на нове слово, яке повинно і здатне гартувати дух та по­силювати духовну енергію нації.

Тірца змусила піднятися з землі чоловіка, який простяг до місця заломлені в розпачі руки й оплакував вічні рани рідної країни, переконував розкувати вищер­блений меч на рало:

Час настав.

Потрібна оборона і руїні.

Лежачим краю рідного немає. Чий хліб і праця — того і земля.

Тірца посміла втопити сіонські святощі саме тому, що для нового часу не­обхідні нові святощі, нові духовні цінності, нові ідейні корогви.

У листі до Михайла Драгоманова 9 листопада 1894 р. Леся Українка згадала свого друга-опонента, який закликав "боронити честь старої корогви, а не зріка­тися її!" А от поетеса вважала, "що краще зробити нову корогву, ніж латати ста­ру, і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули, як корогва випала їм з рук і попала в бара­нячі копита, люди сплять і тепер і не думають вертати своєї корогви, чого ж ра­ди ми будем за неї коп'я переломляти?"²⁸.

"На руїнах" спали жінка, дівчина і дівча-підліток — усіх їх розбудила проро­чиця Тірца, закликаючи кожну з них дбати самій про себе: будувати "нову для себе хату не на могилу, на оселю дбай, щоб не була чужою в ріднім краю", "се­ред поля своїй дитині розпали багаття"... Вона вселяла в їхні душі благословенну надію, вогнем і холодом свойого слова ' гартувала волю і зміцнювала моральну енергію слабких духом і почуттями. Це найголовніше покликання митця, це та корогва, яка необхідна в нових обставинах руїни і зневіри, це той хрест національного обов язку, якого добровільно звалює на себе митець.

Вітаючи Михайла Старицького із тридцятиріччям його літературної діяль­ності, Леся Українка зарахувала його до тих "перших робітників, що працювали на невправленому, дикому ще ґрунті , хто "увесь вік свій дбав, "щоб наше слово не вмирало".

"Мені судилося жити й працювати у тяжку добу — хто зна, чи діжду я кра­щої! Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора, і через те я мо­жу добре розуміти і признавати Вашу працю і Ваші заслуги"²⁹, — признавала­ся молодша товаришка по роботі, щира прихильниця його хисту і праці на ко­ристь Україні.

Творити, згоряти в таємничому вогні натхнення було немислимо для Лесі Ук­раїнки без тяжкої праці на національному культурно-освітньому ґрунті, без бо­ротьби словом за долю думки, за повагу до правди в своїй країні. Національна ідея — це та іскра, яка запалює вогонь творчості та без якої не може стати вели­ким, себто національним, поет. У статті про Джона Мільтона Леся Українка на­голошувала на тому, "що Мільтон був не тільки великим поетом, а й завзятим борцем за вільність віри, думки і слова в своїй країні, що він усе своє життя слу­жив тому, що сам уважав за правду..."³⁰.

158

M. /Кубинський

Леся Українка

Мільтон саме тому й став великим поетом, шо не жалуючи ні часу, ні здоров'я, боровся "за волю слова, віри, людини і за політичну волю взагалі"³¹. Бо в його Англії панувала "неволя слова", "неволя науки", "неволя віри", неволя зборів і неволя спілок, особиста неволя.

Джон Мільтон тому став великим поетом, "що у нього було щире серце, враз­ливе на кривди і чутке до правди", а оскільки він був справжнім поетом і пись­мовцем, значить, не міг промовчувати своїх думок"³².

Іван Франко також не міг промовчати і волів говорити нерідко те, чого не хотіли чути навіть його однодумці. Поет не хотів просто любити Русь як гео­графічне поняття, бо для цього він був "занадто великий ворог порожніх фраз", не хотів захоплюватися бездумно її історією, бо "мало в історії Русі прикладів справжнього громадського духа, справжньої посвяти, справжньої любові". Для Франка його "руський патріотизм не сентимент, не національна гордість, то тяж­ке ярмо, накладене долею на мої плечі... І коли що полегшує мені двигати це яр­мо, так це те, що я бачу, як руський народ, хоча він гноблений, отемнюваний і де­моралізований довгі століття, хоч сьогодні бідний, недолучний і непорадний, але все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості й до них шукає своїх шляхів .

Ясна річ, що Іван Франко і Леся Українка уважно вивчали соціал-демокра-тичне вчення в надії використати ці популярні в їхні часи ідеї для визволення ук­раїнського народу від гніту. В листі до Михайла Павлика 7 червня 1899 р. Леся Українка цікавилася ситуацією в Галичині, зокрема жалкувала, що молоді га­лицькі соціал-демократи програвали радикалам, і висловлювала переконання, що соціал-демократичний напрямок "таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі", бо "се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього". Далі вона радила (і для себе також) звернути "якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичннй рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний..."³³.

Домінанта національного елементу в соціал-демократичному рухові для Лесі Українки була незаперечною, бо в пошуках українських політичних перспектив національний фактор творив особливу духовну напругу. Головне — розкувати "невольничу душу" українця, спонукати його до саморуйнації комплексу рабсь­кої психіки, інакше національні ідеали не будуть осягнуті. А для цього має фор­муватися не безлика маса, поєднана бездумно сприйнятою соціально-політичною візією, а сильна духом, інтелектуальна індивідуальність, особистість, для якої національна ідея є чітко осмисленою й усвідомленою системою ціннісних орієнтацій.

Чому Неофіт-раб із драматичної поеми "В катакомбах" не хотів далі терпіти блудних слів і марних мрій про небесне царство, "боротися в покорі", а волів здо­лати передусім у собі "сей рабський дух"? А тому що він не хліба жадав, не сло­ва прагнув — не соціального визволення передусім, а визволення духовного:

...Жадаю віри в ту святую силу, що розум просвітить у найтемніших і всіх людей збере в громаду вільну без пастиря-дозорця і без пана, а не в отару з пастухом свавільним...

159

Леся Українка

M. Жулинсшщ

І хоча Неофіт-раб, власне, такий же самотній, як і пророчиця Тірца, але він І усвідомлював, що таких, хто бажав позбутися рабського духу, як і він, було ба-і гато. Найганебніше — моральне приниження, духовне упослідження ("Моя ду-1 ша гниє..."), повсякчасне згасання надії, ідеалів, яке здійснювалося непомітно, часто неусвідомлено: "Та ми, раби, самі не раз не знаєм, що робим по неволі, що по волі... .

Неофіт-раб не хотів принижуватися — не хотів брати милостиню, кланятися, [ угідливо дякувати; він був гордим, почуття власної гідності не дозволяло йому накласти жебрацтвом поверх ярма гіркого — ще й солодке, поверх важкого — легше наложити...".

Леся Українка чітко проводила ідею індивідуального самоутвердження, ре­алізації особою своїх духовних можливостей через реалізацію національних іде­алів навіть ціною самопожертви.

Бунтівливий Неофіт-раб знав, що своєю непокорою, своїм бунтом проти най­вищих релігійних догматів він переборював передусім внутрішню залежність від будь-яких форм служіння, навіть освячених вірою в Бога. Так, багаті його наго­дують, його тіло прикриють вони від холоду, його дитину напоїть молоком інша жінка-годувальниця, але хто вгамує духовну спрагу? Хто розум просвітить і за­палить святий вогонь у його серці?

Не я один духовну спрагу маю, Не я один так серцем голодую, Багато нас таких, —

відповідав він єпископові.

Тому не лише про своє духовне і моральне визволення думав Неофіт-раб — багато втомлених своїм довічним рабством "гадають розірвати пута і скинути яр­мо з своєї шиї". У цьому — чи не головний стимул бунту Неофіта-раба. Адже його духовне визволення є запорукою визволення інших, його приклад — це своєрідна ланцюгова реакція самовизволення, яка приведе до повного визволен­ня народу.

Заради стимулювання словом духовного самовизволення людини і спопеляла себе поетеса немилосердно тяжкою працею за рік до завершення земного життя. Звірялася вона під жартівливим йменням Хтось своїй подрузі — "дорогому хтосічку" Ользі Кобилянській 3 квітня 1913 p., що вона, себто хтось, "не горить тепер так, як горів над тими двома творами". Йдеться про "Лісову пісию" і "Камінного господаря". Тепер "Хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би, — видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені "годі" на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати. Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій..."^м.

А скільки щасливих митей творчого самозвершення переживала у своєму ко­роткому житті Леся Українка!

...Хвороба то відступала на якийсь час, то знову стискала своїми немило­сердними лещатами. Лікарі зменшували їй робоче навантаження — дозволяли інтелектуальну працю щонайбільше протягом 4-—5 годин на день. А вона му­сила лекціями заробляти на прожиток. Найбільша тривога — де взяти час "хоч що-небудь робити в своїй властивій сфері — літературі". Про це Леся Українка

160

M. Жулинський

Леся Українка

роздумувала в листі до М. Павлика 10 квітня 1903 p., виношуючи задум осели­тися в Галичині, де проти Російської імперії трошки вільніше. Михайло Павлик радив їй "скинутися всякої політики" і зосередитися на упорядкуванні архіву М. П. Драгоманова. Але вона не мала наміру жити в Галичині "тихше", ніж в Україні — для Лесі Українки поняття "політика" містило передусім громадське і культурне життя. Вела вона мову не про якусь особисту агітацію політичних ідей чи доктрин, не про вступ у члени крайових організацій, "бо до одного я не почуваю в собі талану, а другим мало інтересуюсь...". Леся Українка чітко фор­мулювала своє, як літератора, кредо: політична діяльність обмежує митця, ро­бить його залежним від організаційної дисципліни: яко літератор, я ліпше зроб­лю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко" .

Багато важить те, який зміст вкладати в слово "політика". У статті "Держав­ний лад" Леся Українка популярно пояснює юним читачам, що "політика — то слово грецьке і значиме воно горожанство", бо саме в містах, у городах, склада­лися закони. Отже, "заведений по закону лад межи людьми через те звуть горо-жанським ладом або політичним строєм..."³⁶.

Леся Українка розуміла під політичною діяльністю, під політичною боротьбою легальне утвердження тієї системи законів, які забезпечували б права громадян, а це можливе лише в незалежній, вільній державі. "Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають усі людські і громадські права, які тільки встановлені в світі"³⁷, — узагальнила поетеса.

Леся Українка як літератор і національний патріот вважала за свій національ­ний обов'язок боротися проти політичної неволі свого народу. Що означало для неї поняття "політична неволя"? "Усе оте вкупі — неволю слова, науки віри, зібрань, спілок і особисту неволю — освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею)", — пояснювала Леся Українка на прикладі Англії часів Джона Мільтона ³⁸.

Головною політикою для Лесі Українки було визволення невільної України, а форми і засоби боротьби за волю рідного краю вона обирала сама, виходячи пе­редусім зі своїх здібностей, духовних і фізичних можливостей. Свій національний обов'язок Леся Українка вбачала в тому, щоби найефективніше використати свою "єдиную зброю" — слово. Ніякий інший обов'язок, навіть такий священ­ний, як збереження архіву свого духовного наставника і старшого друга Михай­ла Драгоманова, не змусив би її принести в жертву своє, ще не народжене, але вже жевріюче в душі слово, свою духовну пломеніючу силу — "у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась ду­шею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили..." .

Поетична муза, стимульована національним обов'язком, не дозволила б їй, навіть якби вона й схотіла, занедбати, придушити, "скинутись" отієї невтолимої спраги жити душею, принести свою творчість у жертву якоїсь, хай і вкрай важ­ливої, суспільної справи. Леся Українка знала, що в неї був божий дар, що її за­хоплювала таємнича млость — пережиття високої миті натхнення, що магія творчого горіння опановувала свідомість обранців, до гурту яких належала й во­на, тому добровільно, з власної спонуки полишити літературну працю означало б учинити самогубство або "стати глухонімою". У творчості містився головний обов'язок ЇЇ життя, бо ідейним двигуном" такого вигорання душі, жертов-

Леся Українка

M. Жулинськиіі

ності духу був спогад "про абсолютно невільну Україну". Тому писала вона до М. Павлика: "Я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кли­чуть інших, мені буде сором"⁴⁰.

її поезія — це ті найщиріші слова, які кликали інших на святе діло. Це діло вона називала "спогадом про абсолютно невільну Україну". Очевидно, що це й була політична боротьба, боротьба за крайову, національну, демократичну, полі- j тичну волю України, в яку вона добровільно вступила з "єдиною зброєю" — сло- і вом, бо на іншу форму боротьби через брак фізичного здоров'я поетеса претен- ] дувати не могла. "Коли моє здоров'я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і ми­ритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись"⁴¹.

Згадаймо її статтю "Не так тії вороги, як добрії люди" 1897 р. — як відповідь на статтю Івана Франка "З кінцем року", в якій письменник гостро критикував стан визвольного руху в Україні, зокрема вказував на недостатню пропаганду се­ред українського селянства і захоплення українських революційних народників російським революційним рухом.

Леся Українка визнавала, що в Україні надто мало було і раніше, і тоді лю­дей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами, що досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через "брак елементарних прав слова і людини" змушував "признати, що інтелігенція, перш ніж послужи­ти як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного до­ступу до свого народу"⁴². Тому головним завданням в Україні вона вважала формування національної еліти, національної інтелігенції, яка й зробила б Ук­раїну "країною свідомою і готовою поповнити ті завдання, які їй поставить політична воля"⁴³. Коли в Галичині головніший Грунт для радикальної роботи — селяни, то у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вер­нути нації її "мозок", — аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, — а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чу­жими руками"⁴⁴.

Отже, Леся Українка готова йти в супрязі з російською соціал-демократич-ною силою, але за умови, щоб "здобуті права не послужили переважно інтересам державно пануючої народності, а пішли б на користь усьому величезному та роз­маїтому складові російської держави, отже, щоб політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною"⁴⁵.

Боротьба за політично вільну Україну, яка залишалась "абсолютно невільною", була для Лесі Українки нерозривною з боротьбою за власне фізичне виживання. Вона повсякчасно переборювала знесиленість тіла, плигання темпе­ратури, часті переїзди, всілякі непорозуміння з видавцями, недомовки лікарів і часто не могла вияснити: всякі "пасажі" зі здоров'ям зумовлені чи фізичними не­дугами, чи несподіваними нападами "творчого божевілля"?

У листі до матері 6 червня 1912 р. Леся Українка ділилася своїми сумніва­ми щодо першопричин раптових стрибків температури, а також появою без­соння. Вона не хотіла зізнаватися, хоча була переконана, що саме праця над

162

M. /Кубинський

Леся Українка

Камінним господарем", а не хвороба нирок, спричинила підвищення темпе­ратури та нову серію "симптомів". Саме "новий приступ творчого божевілля стимулював і появу нової драматичної поеми, й підвищену температуру тіла: "Просто хоч накладай на себе якийсь піст — "запрещение вина і елея", себто

v мі/

чорнила и паперу .

Леся Українка пишалася тим, що і в нашій літературі з'явився Дон Жуан власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка , бо це те­ма надзвичайно складна, є в ній "щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей", об цю тему, мов об гранітну скалу, роз­бивались "найщиріші натхнення і найглибші думки..."⁴⁷.

Ідею драми "Камінний господар" Леся Українка визначала так: "перемога камінного консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, "ли­царем волі"⁴⁸.

Судячи з цього визначення ідеї драми, слід визнати, що поетеса не захоп­лювалася революційним радикалізмом, таким собі анархічним пориванням до волі, не сприймала душевного роздвоєння, надмірної гордині — всього того, що неминуче призводить до революційного авантюризму і моральної вседозволе­ності. Можливо, в неї прокинулося передчуття тієї вакханалії юрби, люмпенсь­кого революціонізму, який незабаром охопив Росію і на хвилі аморальності й кла­сової агресивності увірвався в спокійне русло еволюційного розвитку та потопив у крові благородство, духовний аристократизм і християнські моральні цінності. Леся Українка вважала, що хай краще утверджується консервативний принцип, уособлений в Командорі, хай спершу визволиться душа з "єгипетського" полону, а вже тоді духовно вільна людина забезпечить волю слова, віри, науки, політич­ну волю взагалі. Попервах треба зробити Україну свідомою, а для цього слід ви­ховати, підготувати національно свідому інтелігенцію, повернути нації її мозок, а вже на цьому духовно-світоглядному фундаменті творити новий храм держав­ності — національний, демократичний, соборний.

Саме духовне визволення індивіда і нації — головна запорука соціальної гар­монізації суспільства на засадах політичного правового партнерства. Небезпечно підкоряти суспільну свідомість служінню класовій чи інтернаціональній ідеї, бо тоді обов'язково формуватиметься нова рабська психологія, неминуче хтось — цар, деспот, вождь — вимагатиме рабського служіння ідеї, уособленій в його по­статі. Першопочатки цієї дилеми — в ідеологізації первісного християнства з йо­го вивищенням "Сина людського" до іпостасі "Царя іудейського".

Марення первісного християнства, "що всі стануть колись слугами Христа, — чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього постає мій раб-проме-теїст?" — запитувала Леся Українка. І відповідала: "Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посе­редники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виста­вити пересічний християнин найперших навіть часів, як не "єдину отару з єдиним пастирем"⁴⁹.

Леся Українка пророчо передбачила розвиток, точніше, перспективу тимчасо­вого розв'язання революційним свавільством отієї вічної проблеми "раб і деспот", яке завершується новою формою взаємозалежності: раб потребує пана, бо він, 6*

163

Леся Українка M. /Кубинський 9

духовно темний, жадає служити комусь одному, який уособлює ідеалізацію гар­монійних взаємин між рабом і деспотом в ідеологічній міфологемі "єдина отара з і єдиним пастирем"⁵⁰.

Там, у глибинах II ст. християнської ери, вона "вичитала" "духовну тиранію усяких підпасків божих", і новим творцям "царства справедливості і свободи" "зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці" .

Мабуть, ми ніколи не дізнаємося, які думки й почуття викликали криваві дні революції 1905 p., але цей вибух затаєної енергії рабського люду насторожив Ле- 1 сю Українку. В листі до Ольги Кобилянської в березні 1906 р. вона висловила і пережиту тривогу, страх і сподівання: "Се такий був тяжкий і грізний, і величний рік, стільки було в ньому страшних контрастів "вершин і низин", буйних надій і трагічних розчарувань, великих перемог і незагойних ран... Та й особисто для ме­не сей рік (починаючи з минулої зими) теж був таким, він зміряв силу духу, я знаю тепер, що я можу і чого не можу, та хоч я тільки що плакала, але то собі "нерви", а я таки знаю, що я ще сильна, що не люди поборюють мене"⁵¹.

Важко уявити, як болісно давалися їй оті страшні контрасти "вершин і низин у власному здоров'ї та в творчості. Як часто доводилося поетесі відхоровувати і напади температури, і нічні навали творчого божевілля, які виснажували фізичні сили, хоча й окрилювали почуття настроєм гідного звершення виболеного, ви­стражданого та образно увиразненого бурхливою уявою. За рік до смерті Леся Українка в листі до А. Кримського відкрилася своїм передчуттям близького по- і вного виснаження думок і почуттів: "Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась останнього часу! І все так якось шалено, з безсоння, з І маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної. Чи так же можна витримати довго, та ще й в моїх літах, з моїм здоров'ям?"⁵².

Таке божевілля мистецької пристрасті, яке безжально шматує свідомість і зне­силює немічне тіло, довго витримати неможливо. А коли все це почалося? Хто зна! Так судилося. Із божої волі. З ласки "великої сліпої" — долі. І Леся Українка пішла "за давнішою богинею, літературою⁵³, щоб узяти "одваги меч двусічний" і цим "благословенним словом, що гартує" дух, будити заснулий розум...

За життя Лесі Українки драматична поема "Бояриня" не друкувалася. Чому? На це питання дати вичерпну відповідь нелегко.

Написана протягом трьох днів — 27—29 квітня 1910 р. в Гелуані поблизу Каїра,— ця поема не зазнала щасливої долі, хоча народжувалася в напружених змаганнях творчого духу зі слабосилим тілом. На високому злеті несамовитого натхнення була створена за кілька днів ' Лісова пісня , а поема "Одержима за­явилася протягом однієї лютневої ночі 1901 р. В листі до матері О. П. Косач від 2 січня 1912 р. Леся Українка писала: "Лісову пісню" я потім так відхорувала, що боялася повороту зимової історії. Інші речі менших нападів коштували, але жодна не минула дарма, — вже нехай ніхто не скаже, що я "ні горівши, ні болівши' здобуваю собі "лаври", бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз. Та ще, як навмисне, ледве заберуся до якоїсь спокійнішої ро­боти, так і "накотить" на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, му­чить по ночах, просто п'є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що се за манія така?.."

164

M. Жулинський

Леся Українка

* * *

Поема "Бояриня" не була в творчості Лесі Українки явищем випадковим, тим більше — пересічним. Справді, поетеса рідко зверталася до тем і проблем національної історії, за що їй не раз дорікали. Літературознавець Б. В. Якубсь-кий, за загальною редакцією якого "Книгоспілка" протягом 1927—1930 pp. ви­дала 12-томне зібрання творів Лесі Українки, зауважив щодо 'Боярині": "Мож­на припустити, що Леся Українка обрала собі цю тему якраз після того, як їй не раз закидали, ніби вона цурається українських тем. Правда, вона й тут узяла те­му історичну, а не з сучасного їй українського життя. Це пояснюється, мабуть, тим, чим пояснюється взагалі відсутність українських сюжетів у драматичній творчості Лесі Українки: відсутністю в неї доброго знайомства з побутовим ото­ченням України, певним віддаленням її від українського життя з причин хвороби, що або не дозволяла в цьому житті брати участь, або примушувала рвати з рідним оточенням та їхати на далекі курорти".

Микола Зеров також наголошував на тому, що Леся Українка не здійснила перед написанням "Боярині" "спеціальних студій" з історії України періоду гетьманування Петра Дорошенка, але ж не вважав, що в поемі є якісь суттєві похибки у відтворенні тогочасних подій і побуту України та Росії другої половини XVII ст. Тим більше Микола Зеров не ставив під сумнів художню якість поеми. Поетка з радістю зверталася до українського життя, — писав М. Зеров, — майстерно й легко опановувала ним як "матеріалом для своїх проблем і за­вдань". Прекрасним цьому доказом можуть служити протягом кількох днів зімпровізовані тепла й сердечна "Бояриня", блискуча і глибока "Лісова пісня".

Звідки ж з'явилася теза про художню слабкість поеми "Бояриня , про ідейну хибність висновків тощо? Ось який коментар до згадки про "Бояриню" в листі Лесі Українки до А. Ю. Кримського від 6 червня 1912 р. подається в 12-му томі останнього — найповнішого — зібрання її творів: "У цій драма­тичній поемі Леся Українка звернулася до складних, суперечливих подій дру­гої половини XVII ст. і висвітлила їх в основному на тлі сімейного життя, зви­чаїв, побуту козацької старшини та російського боярства. Драма не вдалася поетесі: вийшла ідейно слабкою, художньо непереконливою. Так, з одного бо­ку, в творі справедливо засуджується колонізаторська політика царського уряду, а з другого — через брак вірогідних історичних джерел поетесі не вда­лося колоритно і правильно відтворити змальовані події, що призвело до не­точної розстановки класово-антагоністичних акцентів, до хибних висновків. Леся Українка особисто вважала драму "Бояриня" творчою невдачею і мала намір знищити її ще в рукопису".

На жаль, упорядник і автор приміток до цього тому листів Віталій Святовець покірно слідував за сповіданою і до нього вульгарно-політизованою оцінкою цієї драми. Не випадково він далі посилає читача до книги В. Л. Микитася "Проти фальсифікації спадщини Лесі Українки" (К., 1974), вказує навіть сторінки — 119—125, — на яких ці звинувачення деталізовані, розгорнуті на тлі суперечок з ідеологічними противниками. І Віталій Святовець робить це не випадково, відсилаючи читача до книги В. Л. Микитася; цим він звертає увагу, що така оцінка поеми належить не стільки йому, скільки В. Л. Микитасеві, який є редак­тором упорядкованого і коментованого ним тому листів Лесі Українки.

165

Леся Українка M. Жулинський

Звідки ж узялися аргументи для доказів того, що Леся Українка вважала дра­му "Бояриня" творчою невдачею і поривалася знищити її ще в рукопису?

Процитований мною коментар стосується такої фрази Лесі Українки з листа до Агатангела Кримського: "От моя "Бояриня" тепер уже мені здається якоюсь елементарною, чорною та білою, а, певне, вона була б інакша, якби я була більше образована".

Зверніте увагу: Леся Українка наголосила, що поема "тепер уже" (підкрес­лення наше — М.Ж.) здавалася їй елементарною, що вона вийшла б інакшою (не кращою, а інакшою!), якби вона була більше "образована". Не випадково, думаю, Леся Українка взяла слово образована в лапки.

Відомо, що А. Ю. Кримський написав приватну рецензію на "Бояриню", в якій "рецензент занадто щиро дошукувався "автобіографічної основи" в образах жінок із поем Лесі Українки "Иоганна, жінка Хусова" і "Бояриня".

Справді, цей закид насторожив Лесю Українку, хоча вона його й спростувала, але все ж таки побоювалася, що критики, а то й просто недоброзичливці захочуть "накласти" зображену в поемі ситуацію на сімейні обставини життя родини Ко­сачів, тим більше на взаємини Лесі Українки з Климентієм Квіткою, на стосун­ки Климентія Квітки з його названою матір'ю Феоктистою Семенівною Карпо­вого. Не випадково Леся Українка в цьому листі до матері від 10 січня 1913 р. пи­сала: "Якби діло стояло тільки між автором і Борейком (К. Квіткою — М.Ж.), то, розуміється, вони обоє вміли б поставитися вище всяких "інспірацій" само­охорони, але там, де є можливість, що постраждає добробут третьої людини, там і ти повинна боятись, бо та третя людина, в разі чого, може довести до божевілля обох (я се кажу зовсім серйозно і не в переноснім значенні), а се страшніше вся­ких репресій".

Леся Українка боялася насамперед ускладнення родинних стосунків, які мог­ли б бути спекулятивно "вичитані" та домислені з конфліктних ситуацій поеми "Бояриня", тоді як Климентій Квітка застерігав свою дружину від друкування поеми, посилаючись на цілком можливу політичну небезпеку. Для Лесі Українки загроза родинних конфліктів була більш небезпечною, ніж політичні звинувачен­ня і репресії ("... се страшніше всяких репресій"). Так, у стані афекту Леся Ук­раїнка замірялася знищити рукопис "Боярині", але Климентій Квітка "вмовив переждати афект". Саме тому Леся Українка спершу не зважувалася на окреме видання поеми, а згодом вирішила її надрукувати, приховавши авторство під ініціалами. І хоча друк поеми під ініціалами чи криптонімами Олена Пчілка вва­жала "злочином", Леся Українка наполягала, переконуючи матір тим, що бага­тьом літераторам — від Шевченка, Куліша до самої Олени Пчілки —- "трапля­лося з різних причин підписуватись ініціалами і криптонімами , що дані ініціали заслона дуже прозора для того, хто знає ймення і стиль, і часто формальна, бо ніхто й не вимагає певної тайни (адже чоловік з 10 її знають!)".

Поетеса не мала жодних сумнівів у тому, що її поема за художніми якостями годилася для друку. Навпаки, вона прагнула її надрукувати, але воліла означити авторство ініціалами, бо була переконана, що драматизм стосунків Климентія Квітки з його названою матір'ю та її, як невістки, згодом ослабне, а тоді вона надрукує "Бояриню" під своїм прізвищем. "Прийде час на окреме видання, і бу­дуть ініціали доповнені. Прийде час і на визволення, може, навіть скоріше, ніж

166

M. Яіулинський Леся Українка

хто сподівається, — нехай Бог поможе, а поки що нехай буде так, як зважено раніше. Нікого тим не буде ні сховано, ні поховано".

І ще одна суттєва деталь. Вона передбачала реакцію царської цензури на по­ему й уявляла, скільки доведеться робити над текстом каліцтв, щоб вона побачи­ла світ. У неї був сумний досвід — серія компромісів у зв'язку з підготовкою до друку драми "Руфін і Прісцілла". "Невідомо, що тяжче, — чи підписувати ініціалами, чи підписувати своїм повним іменням річ, свідомо скалічену, як тра­пилося з "Руфіном і Прісціллою",— з гіркотою звірялася Леся Українка ма­тері.— Там автор сам калічив (і з яким болем!), сам і підписуватися мусив, а тут доручив іншій руці сю тяжку роботу, то, може, доволі буде ініціалів, бо нема ж надії, щоб могло обійтись без каліцтва, сього навіть ніхто не має права вимагати, хоча, правду кажучи, се більший "злочин", ніж ховання за прозорі заслони. Сей злочин теж "інспірований" лютим духом нашого часу, але ніхто не докорить тобі за теє, а менше всіх я'.

Леся Українка довіряла матері здійснити ті, необхідні й неминучі, з огляду на царську цензуру, кон'юнктурні правки в її драмі "Бояриня", бо вдруге вже не змогла б, як було з "Руфіном і Прісціллою", пережити ту немилосердно тяжку емоційну наругу над собою, над своїм твором.

Боляче це сьогодні читати, хоча не можна не зважати й на те, коли й за яких умов готувався до друку цей дванадцятитомник Лесі Українки. А готувався в ли­ху годину розгулу ідеологічних звинувачень із "подачі" горезвісного В. Ю. Ма-ланчука, коли про публікацію "Боярині" ніхто не наважувався й заїкнутися, ко­ли нині покійний голова редакційної колегії Є. С. Шабліовський особисто не раз звертався до В. Ю. Маланчука з проханням дозволити вмістити в цьому корпусі листи Лесі Українки до М. С. Грушевського і С. О. Єфремова, то лише нарвав­ся на гнів "сановного ідеолога", який згодом перед письменницькою громадою почав повчати старого, вимученого Соловками і засланням до Казахстану вчено­го, як розуміти і тлумачити історію української літератури. То були часи, коли за сумлінно підготовлений Бібліографічний покажчик творів Лесі Українки відповідального редактора М. О. Мороза було вигнано з роботи і тільки за те, що серед тих, хто писав про творчість поетеси, були імена Івана Дзюби, Василя Стуса. Так, начебто їх і не було в літературі.

Тому й стільки купюр у листах самої Лесі Українки і до Лесі Українки, стільки скорочено, особливо в листах Л. М, Старицької-Черняхівської, стільки неточ­них коментарів, а то й просто помилок. Прикро, наприклад, коли коментар до листа Лесі Українки до матері від 10 січня 1913 р. подається як коментар до ли­ста поетеси до К. В. Квітки від 1 лютого 1913 р. Прикро читати й таке. Натрапив упорядник Віталій Святовець у листі Лесі Українки до сестри О. П. Косач від 18 жовтня 1912 р. на таку фразу: "Пише мені мама, що після 5 октября має мені послати "гонорар" (200 р.) за одну ще не надруковану і навіть не послану мою річ (я її торік вам у Києві читала), але позаяк я не знаю, чи справді ту річ мож­на буде надрукувати, то й не знаю, чи можу на гонорар рахувати...", і подав та­ке її тлумачення: "Леся Українка вагалася з опублікуванням драматичної поеми Бояриня", оскільки вважала її слабким твором".

Вагалася не тому, що вважала "Бояриню" слабким твором, а тому, що зва­жала на низку обставин суто родинного характеру, а головне — не вірила, що в умовах жорстокої царської цензури можна буде без суттєвих компромісів на-

167

Леся Українка

M. Жулинськш

друкувати твір, у якому розвінчувалася соціально-політична атмосфера Росії XVII ст. з її попраниям елементарних прав людини, з системою доносів, хабар­ництва, катувань.

Це не означає, що Леся Українка відкидала будь-які зауваження щодо І повноти відтворення нею в драмі тогочасної епохи. Навпаки, вона доброзич­ливо сприйняла листовні зауваження Агатангела Кримського і в листі до ньо­го 6 червня 1912 р. просила допомогти їй з літературою, щоб "образуватись хоч трохи": "Ото, бачите, гнітить мене моя "необразованість" у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але першо­джерел (літописів головно) зовсім мало куштувала і через те не знаю стилю, "пахощів" давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там Волинську літопись чи Само­видця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети".

У Лесі Українки після зауваг Агатангела Кримського з'явилися сумніви щодо того, чи спромоглася вона передати стиль, "пахощі" зображуваної епохи. їй ви­давалося, що вона могла б сказати оригінальне поетичне слово про цей період історії тільки тоді, коли занурилася б у першоджерела. Але поетеса не ставила під сумнів рівень художнього осмислення закладеної в поему ідеї, яку вона об­разно висловила в іншому листі до А. Ю. Кримського цитатою "Шільйонсько-го сонета" Д. Байрона: "О воля, найясніша ти в темниці!".

Задум і сюжет "Боярині" з її трагічним фіналом відповідав "трагічному світо­глядові" самої Лесі Українки. її не стільки цікавила політична історія, як історія культурна — вже тоді, після написання "Боярині", роїлися в її голові нові заду­ми — із боротьби християнства з "релігією' предків моїх, і з часів татарських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до ньо­го)..." — ділилася вона з Агатаигелом Кримським, але не писала "единственно от необразования".

Та це "необразование" Лесі Українки ми не повинні сприймати всерйоз, бо знаємо, яку всебічну обізнаність у світовій історії вона виявляла в своїй твор­чості. А те, що по двох рокгх після написання "Бояриня" здавалася їй "якоюсь елементарною", чорною та білою, цілком логічно. В її голові народжувалися нові задуми, нові творчі ідеї та образи: "Юрба образів не дає мені спати по ночах, му' чить, як нова недуга, отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і на­казує мені писати...".

Не забуваймо, що Леся Українка досить скептично поставилася й до "Лісо­вої пісні". "Я мала за неї багато компліментів, як ще ні за яку річ не мала. Чи то значить, що вона справді чогось варта, чи тільки, що вона доступна', — не знаю", — сповідувалася вона перед професором А. Ю. Кримським, радячись із ним, а водночас і демонструючи нарочито свою "необразованість".

Переконаний, що навіть такий серйозний аргумент на користь тих, хто так уперто обстоює думку про художню слабкість "Боярині", як необізнаність Лесі Українки з першоджерелами, не слід сприймати з повною довірою. І саме тому, що Леся Українка не допустила в цій драмі якихось суттєвих погрішностей щодо відображення тогочасної епохи, хоча це не є і не може бути серйозним доказом

168

M. /Кубинський

Леся Українка

ідейно-естетичної хибності твору. Десь передбачаючи подібні вульгарно-соціо­ логічні "критикування", автор найкра­ щої й до тепер статті про поему "Бояри­ ня" Михайло Драй-Хмара постарався довести на тлі тієї історичної літерату­ ри, з якою Леся Українка була знайома ще до єгипетського періоду, що істо­ рична основа зображених у поемі явищ і подій правдива. Леся Українка добре була обізнана з історичними працями Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олександри Єфименкової, з Історією русів". Треба зважати й на те, що дійові особи в "Боярині" не істо­ ричні, а вигадані, що вже само по собі свідчить про сумнівність застосування в аналізі твору методу "накладання" зоб­ ражених подій на підручник історії. Проте Михайло Драй-Хмара змуше­ ний був провести детальну "звірку" зо­ бражених у поемі явищ і подій з істо- _Деся Українко. Фото. 1887 р. ричною наукою, передусім із працею

Миколи Костомарова "Руїна", в якій видатний історик детально аналізував дра­матичні й трагічні події в Україні другої половини XVII ст.

Оксана — дочка козацького старшини Олекси Перебійного, чахла в Москві від туги за рідним краєм, від моральної атмосфери, яка панувала серед московських сановитих людей, серед боярства, від тих рабських звичаїв, які принижували жінку, уярмлювали її та ображали її людську гідність. Вона болісно переживала постійне приниження свого чоловіка Степана, якому доводилося догоджати боярам, остерігатися доносів, витанцьовувати гопака перед царем, бути улесливим, хитрувати, носити чужу одежу і змушувати свою дружину сповідувати чужі для неї звичаї та обряди. Оксана усвідомлювала, що ця не гідна козака поведінка її Степана зумовлена політичною ситуацією, що склалася в Україні, зокрема домаганнями Петра Дорошенка визволити Україну з-під деспотичної опіки царського уряду і бояр. Тому компроміс Степана з власною совістю, зневажання ним власних гідності та честі боляче ранило її. А тут ще криваві чвари на рідній стороні, хоча вона готова навіть сприйняти в ім я визволення України і спілку гетьмана Дорошенка з татарами, яка принесла стільки горя і сліз її народові.

Степан.

Схаменися!

Ти ж так боялася розливу крові,

а ся війна найпаче братовбійна,

що Дорошенко зняв на Україні, —

тож він татар на поміч приєднав

і платить їм ясирем християнським.

169

Леся Українка

M. Жулинсъкш

Оксану плюндрування України тяжко вражало, але вона й тут, у Москві, по­чувала себе, немов у татарському полоні. І Степанові дорікала:

Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки... холопів продають... Чим не татари?

Для Оксани татари асоціювалися з невільництвом, з наругою над людиною, над її гідністю і честю. Вона почувала себе вільною людиною, водночас розуміючи, що кріпацтво в майбутньому— незабаром мало з'явитися в Україні. Тому їй була осоружна Москва, бо вона і мови не знала, і звичаїв тамтешніх не сприймала, і боліло їй приниження коханого Степана. Але Степан мусив терпіти це приниження, бо тут, при боярах, при цареві він міг хоч чимось допомоіти своїм землякам.

От саме я маю до царя супліку нести, що люди з України привезли, — жаліються на утиски, на кривди...

Ці утиски і кривди чинили московські бояри. Чомусь так виходить, що в умо­вах царської Росії якось можна було друкувати історичні документи, що свідчи­ли про сваволю московських бояр в Україні після її "возз'єднання" з Росією, а надто після Полтавської битви, тоді як за радянських часів зробити це було вкрай важко. Мабуть, через побоювання похитнути "дружбу українського і російського народів"...

Ще в листах чернігівського архієпископа Лазаря Барановича описувалися ці порушення прав і клятвою освячених договірних параграфів московськими боя­рами на Чернігівщині в другій половині XVII ст. Адже відомо, що згідно з Пе­реяславською радою 1654 р. Україна вступила в політичний союз із Росією, і Березневі статті Богдана Хмельницького чітко визначали незалежний статус Ук­раїни в цій акції возз'єднання. "Вначале изволь твоё царское величество под-твердити права й вольности наши войсковые',— так звучить перша стаття, яку в січні 1654 р. козацьке посольство повезло до Москви на остаточне погоджен­ня. Та минали роки, десятиліття, чвари козацької старшини за привілеї, за геть­манування поступово розмежовували Україну на Лівобережну і Правобережну, на різні — російські, польські, турецькі, шведські — орієнтації і таким чином "заганяли" український народ у кабалу. Згаданий у поемі "Бояриня" гетьман Пе­тро Дорошенко намагався якось об'єднати роздерту чварами Україну, та цього йому досягти не судилося. А тим часом в Україні закабаления трудового люду проводилося систематично. Видатний український історик М. Маркевич до своєї славнозвісної "Истории Малороссии" додав зібрання "гетьманських актів", скарг ніжинських, київських і чернігівських міщан і селян, в яких повідомлялося про зниження рівня життя в Україні, про великі розорення "... от многих ратных посланников подводами, неизмеримыми нормами магистрат нежинский обтяжи­ли... В малороссийских городах от разных и многих насильств города пусты ста­ли". Це колективні слізні прохання дозволити безмитну торгівлю, вгамувати зби­рачів податків. Особливо вимучував міщан і селян боярин П. В. Шереметьев.

170

M. /Колимський

Леся Українка

Чи покривила Леся Українка своїм сумлінням, витворюючи історичну основу морально-психологічної драми в "Боярині"? Ні, не покривила, бо історію Ук­раїни поетеса знала і на цій складній історичній ситуації зуміла створити психо­логічно переконливу, правдиву драматичну колізію, яка заслуговує на нашу чи­тацьку увагу, на детальніше, всебічне вивчення і на сценічне втілення.

1999 р.

Меся Українка. Зібрання творів: У 12 т. — К.: Наук, думка, 1975. — Т. 1. -- С 147—148.

Чам само. ~ С. 150.

'Розслаблена (нім.).

'Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. — Т. 12. — С. 394.

Там само. —С. 380.

Там само. — Т. 8. — С.34.

Там само. — Т. 12. — С 138—139.

Там само. — С. 151.

Там само. — С. 150.

Там само. — С 155.

"Там само.

^І2Ось чому ЇЇ жахає ота руйнівна сила політично невихованої, безправної юрби, яка мислить ли­ше в параметрах: ми і деспот, ми і цар. І будь-яка революція, "анархізм" рабського духом народу за­вершиться руїною і появою на престолі нового деспота, який "узаконить" оту вічну, введену в догму християнством найпервіснішу форму "утопії: деспот і народ .

"Бойко Юрій. "В дому роботи, в країні неволі"// Вибране. — Т. ІІ. — Мюнхен, 1974. — С 323.

'Меся Українка. Зібрання творів: У 12 т. — Т. 10. — С. 297—298.

"Там само. — Т.8. — С. 18.

"Талі сало.

"Там само. — Т.10. — С.283.

"Там само. — Т.8. — С.17.

"Гал саліо. — Т.10. — С.202.

^юТам само. — С.202—203.

"Там само. — С.203.

Чам само. — С.223.

"Там само. — С.209—210.

"Там само. — С.209.

³Там само.

"Там само. — С.218.

"Там само. — С.218—219.

^аТам само. — С.219—220.

'Там само. — С.232.

^яТам само. — Т.8. — С.203.

Там само. — С.210.

"Там само. — С.214.

"Там само. — Т.Н. — С.126—127.

"Там саж>.*-Т.12. — С.456.

^гТам само. — С.64.

*Там само. — Т.8. — С.216.

"Там само. — С.222.

*Там само. — С.214.

171

Леся Українка

M. /Ку/іинськиц

"Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. — Т.12, — С.65.

^тТам само. — С.65.

^мТам само.

"Там само. — Т.8. —С.21.

"Там само. — С.22.

"Там само.

"Там само.

«Там само. — Т.12. — С.398.

"Там само. — Т.8. — С.396.

«Там само— Т.12. — С.396.

"Там само. — С.156.

'"Там само.

"Там само. — С.157.

"Там само. — С.397.

"Там само. — С.124.

БОЯРИНЯ

(Уривок із драматичної поеми)

III

(Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім дому).

Степан (вводить гостя козака). Ось тута поговорим, пане-брате, бо, знаєш, там... тут буде захистніше.

(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері на замок і зачиняє вікна. Сідає з гостем далі від дверей. Розмова ведеться не голосно).

Великі чиняться там кривди, кажеш?

Г і с т ь. Та там такі напасті, що крий Боже! І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією присягою тичуть...

Степан. Правда,

що присяга таки велика річ.

Гість. (Голосніше). Чому ж вони самі забули Бога?!

Степан. Помалу, пане-брате, ще підслуха який слуга.

Гість. Та правда... я й забув... -

(Тихше). Ми присяги не хочемо ламати, але нехай же цар нас оборонить від тої галичі.

172

. Жудинський -Леся Українка

Степан. То трудна справа.

Адже когось він там держати мусить нагляду, а всі ті воєводи один від одного не ліпші. Звісно, за ними й інші всі порозпускались...

Гість. Послав би цар з українців кого,

в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти, що здавна і цареві служить вірно, і рідний звичай вміють шанувати.

Степан. Нас не пошлють...

Гість. Чому?

С т є п а н. Бо нам не вірять.

Гість. Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці.

С т є п а н. То тут, на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться. Так, часом, ненадовго послами посилають, і не самих, а вкупі з москалями... Щоб воєводами ж настановити, того не буде й зроду!

Гість. Не здивуйте ж,

як ми відкинемось до Дорошенка!

Степан (Робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста). Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?

Гість (схаменувшись). Так часом зірветься з досади слово... Найгірше, пане-брате, догаряє оте, що нам не вірять... Мій свояк, Чорненко, знаєш?

(Степан потакує головою). Так був уклепався, що ледве-ледве вирвався з душею!

Степан. Чорненко? Він, здається, з найвірніших царевих приятелів.

Гість. То-то й ба!

А хтось там наклепав при воєводі, що ніби він послав у Чигирин листа якогось. От було біди! Що жінка плакала, в ногах валялась у воєводи...

Степан (Гірко всміхнувшись). Є прислів'я, брате: "Москва сльозам не вірить".

Гість. Щира правда!

Проте знайшлись такі, що помогли...

173

Леся Українка

M. ЖулинськиИ

С т є п а н. Се хто ж?

Гість. Побрязкачі.

Степан. Хіба що так!

(Мовчання).

Гість. Вже так, що цупко затягли супоню

на наших боках... А проте, є люде,

що не бояться, йдуть, мов на одчай,

бо сказано — терпець їм увірвався! (Присунувшись зовсім близенько до Степана, говорить пошепки).

Дівчата наші, — декотрі ще вкупі були з дружиною твоєю в братстві, — гуртом пошили корогву й послали у Чигирин... звичайно, крадькома... Іван, твій шурин, сам її одвозив... Ніхто не знає ще. Якби дізнались, то страшно здумати, що 6 там було! (Одсунувшися, трохи голосніше). Отак, як бач, одважуються люде...

(Степан у мовчазній задумі сіпає кінець свого пояса. Гість устає).

Що ж, пане-брате, то нема надії полегкости дістати від царя?

Степан (отямившися з задуми, теж устає). О ні, чому ж, я спробую. От згодом в царя я буду на малій беседі. Як буде він під чаркою, то може я догожу йому, він часом любить пісень черкаських" слухати до жартів та всяких теревенів, не без того, що й тропака звелить потанцювати.

Гість. Ото! Хіба ти в нього пахоля?

Степан. Ба, знаєш, як то кажуть: "скачи, враже, як пан накаже"... Та ладен я, брате, уже хоч би й на голові ходити, аби чогось добутися для тебе та для Вкраїни. Дай мені супліку, оту, що ти приготував цареві, — як влучу слушний час, то я подам до власних рук йому.

Гість (Виймає загорнений у хустину папір з печатками). Ось, пане-брате. Хай Бог тобі поможе! Не минути розливу крові братньої, як тілько супліка сяя марна буде.

174

M. Шулинський

Леся Українка

Степан. Боже,

не попусти!

Гість. Бувай здоров. Піду вже.

Степан. Хай Бог тебе провадить, пане-брате. (Чоломкаються, гість виходить).

Оксана (Швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком). А я тебе, Степане, скрізь шукаю.

Степан. Що там таке?

Оксана. Порадитися треба.

Мені Яхненко тут листа привіз від братчнці-товаришки.

С т § п а н (з поспіхом). Де лист?

Його спалити треба! Оксана. Бог з тобою!

Чому спалити? То вона прохає,

щоб я, по змозі, грошей їй послала,

якусь вона потребу має пильну.

Степан. Не посилай. Крий Боже! І не думай!

О к с а н а. Та що тобі Біг дав? Я й не гадала, що ти такий скупий. Коли вже так — я з посагу свого послати можу.

С т є п а н. Та я не грошей жалую, Оксано.

О к с а н а. А чом же ти не хочеш? Степан. Небезпечно.

(Нахилившись до неї, зовсім нишком). Вони там з Дорошенком накладають...

Оксана (здивована мовчить, потім загадково усміхається). Ну, що ж, так може й треба.

Степан. Схаменися!

Ти ж так боялася розливу крові, а ся війна найпаче братовбійна, що Дорошенко зняв на Україні,— тож він татар на поміч приєднав і платить їм ясирем християнським.

Оксана (сідає, мов знесилена, на ослін і спирається на стіл). Скрізь горе, скрізь, куди не обернися... Татари там... татари й тут...

Степан. Оксано!

Що мариться тобі? Татари тут?

О к с а н а. А що ж? Хіба ж я тут не як татарка

175

Леся Українка

сижу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь палі, канчуки... холопів продають... Чим не татари? Степан. Тут віра християнська. Оксана. Тілько ж віра!

Та й то... прийду до церкви — прости Боже! - я тут і служби щось не пізнаю: заводять якось, хтозна й по-якому... Степан. Оксано, се вже гріх! Оксана. Ой, чоловіче!..

Та й осоружна ж ся мені Москва! (Схиляється головою до стола). Степан (сумно стоїть над нею). Я так і знав... Хіба ж я не казав, що я тобі нічого дать не можу тут на чужині?..

Оксана (Кидається до нього). Ні, моє кохання! Се я недобра! Так немов не знаю, що бідний мій голубонько страждає за всіх найгірше, — треба ж завдавати жалю ще більше! (Степан пригортає її). Ну, скажи, мій любий, чи довго нам ще мучитися так?

Степан (зітхнувши). Бог знає, серденько! Оксана. Невже й загинем

у сій неволі? Степан. Май надію в Бозі.

Ще якось, може, зміняться часи. Коли б утихомирилося трохи там, на Вкраїні, попрошу царя, щоб відпустив мене хоч у гостину. Оксана. Тепер ніяк не можна? Степан. Ні, єдина,

тепер нема що й думати! От саме я маю до царя супліку нести, що люди з України привезли, жаліються на утиски, на кривди... Я маю боронити ту супліку, то вже ж не час проситися з Москви. "От, скажуть, солодко розводить, а сам в ліс дивиться". Тепер, Оксано,

176

M. іїіулинський

Леся Українка

нам треба стерегтися так, "щоб муха не підточила носа', як то кажуть. Крий Боже схибити в чому,— пропала вся наша справа і громадська вкупі.

Оксана. Ну, як його ще більше стерегтися? Вже й так немов замазались у піч!

С т є п а н. Та от, наприклад, ти послати хочеш ті гроші братчиці...

Оксана (спустивши очі). Вже не пошлю. Нехай пробачить, що ж, коли незмога... Я напишу їй...

Степан. Краще не пиши

нічого, серце.

Оксана. Як же так, Степане?

Се ж навіть незвичайно?

Степан. Як листа

десь перехоплять — чи то раз бувало? — то ще готові взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чім накладала з товаришками...

Оксана. Я перекажу

через Яхненка...

Степан. Мушу я просити,

щоб ти його у нас тут не приймала.

Оксана. Таяж його просила, щоб прийшов!

Вже ж не прогнати!

Степан. Накажи слугою,

що ти нездужаєш.

Оксана. Не випадає.

Степан. Як хочеш. Тільки як візьмуть "на дибу ', то вже не жалуй!

Оксана. Звідки вже й "на дибу"?

Степан. А що ж ти думаєш? За тим Яхненком

шпиги московські цілим роєм ходять. Я знаю їх.

Оксана (Зажурено). Так я й не передам родині ні листів, ні подарунків...

С т є п а н. Та знаєш, люба, поки що то й краще б

177

Леся Українка

M. Жулинський\

Не озиватись, надто до Івана, бо він в непевні справи устрявав...

Оксана. До брата рідного не озиватись? (У неї стають сльози в очах).

Степан. Се ж не навіки, рибонько, тим часом, поки утихомириться... (Знов пригорта її).

Оксана (не відповідаючи на пестощі, безвиразно).

Гаразд, нікому не писатиму.

Степан, Ти, серце,

на мене гніваєшся.

Оксана (Так само). Ні, чого ж? Ти маєш рацію. Нащо писати?

(Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати).