Пантелеймон куліш

(1819—1897)

Доля простелила для Пантелеймона Олександровича Куліша довгу життєву дорогу. Народився "гарячий Панько Куліш" — так він згодом буде підписуватися — 7 серпня (26 липня) 1819 р. в містечку Воронежі Глухівсь-кого повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Змалечку на хуторі під Воронежем юний Панюша наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, що їх наспівувала йому мати. Була в нього і "духовна мати" — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, яка пригорнула його до книжної мудрості, виховала благородні почуття і наполя­гала на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про ці свої перші свідомі ро­ки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях "История Ульяны Те­рентьевны" (1852 р.), "Яков Яковлевич" (1852 р.), "Феклуша" (1856 p.). Ta першим його літературним твором була оповідка "Циган", яку він витворив із

почутої від матері народної казки.

Від кінця 30-х pp. П. Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Та мрія навчатись в університеті, яку він виношував з 1834 р. — року першої не-

117

Пантелеймон Куліш

M. Жулшсші

вдалої спроби вступити до цього престижного навчального закладу, обірвалася І 1841 р. У Пантелеймона Куліша не було документального свідчення про дво­рянське походження, а отже — й права навчатися в університеті, хоча його батько і походив із козацько-старшинського роду. Та кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначаль­ними для його подальшої долі. Крім того, що Куліш написав у той час "Мало­російські оповідання" російською мовою "О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став" і "О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелё- 1 ной неделе", а також повість із народних переказів "Огненный змей", йому поталанило завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістати місце ви­кладача в Луцькому дворянському училищі. У той час він написав російською ! мовою історичний роман "Михайло Чарнышенко", віршовану історичну хроніку "Україна" й оповідання-ідилію "Орися". Молодий письменник згодом пра­цював у Києві, в Рівному, а коли журнал "Современник" почав друкувати в 1845 р. перші розділи його славетного роману "Чорна рада", ректор Петер­бурзького університету П. Плетньов (він і редактор "Современника") запросив його до російської столиці на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської .мови для іноземних слухачів університету.

Уже через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією П. Плет-ньова послала Пантелеймона Куліша у відрядження в західнослов'янський край для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва. Вирушив Куліш за кордон із своєю 18-річною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою він узяв шлюб 22 січня 1847 р. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона Куліша Тарас Шевченко. Та недовго тривала ця щаслива подорож. У Варшаві Куліша заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства. Відправили до Петербурга, три мі­сяці допитували у III відділі. Хоча довести його участь у таємній антикріпос­ницькій організації не змогли, висновок царської жандармерії виявився таким: "Учителя 5-ї С-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не на­лежав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасника­ми і сам виношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці і потім відправити на служ­бу у Вологду..."¹.

Після "щирого каяття" П. Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її слізних благань кару послабили. Його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового госпіталю, а потім відправили на поселення в Тулу. Спершу молодому подружжю було нелегко. Бідували. Гнітили тяжко пережи­вання своєї долі, та проведені в Тулі три роки і три місяці не минули марно. П. Куліш написав "Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца", істо­ричний роман "Северяки", який згодом з'явиться під назвою Алексей Одно­рог ", автобіографічний роман у віршах "Евгений Онегин нашего времени", ро­ман "Пётр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми', вивчав європейські мови, осягав сюжетну "механіку" романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплювався поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

118

j M./Критський

Пантелеймон Куліш

Після довгих клопотань перед III відділом П. Куліш дістав посаду в канце­лярії губернатора, згодом редагував неофіційну частину "Тульских губернских Зіомостей". Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що ласки монарха, а надто завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Ми-

йлівни, П. Плетньова та протекції земляка — сенатора О. В. Кочубея, Пань-[ко Куліш повернувся до Петербурга, де продовжував творити, хоча друкуватися йдалі не мав права. Та це його не зупинило. Під криптонімом "Николай М." він опублікував у некрасовському "Современнике" російські повісті й двотомні "За­писки о жизни Николая Васильевича Гоголя".

На Полтавщині, де П. Куліш замірявся завести власний хутір, він познайо­мився з матір'ю творця "Тараса Бульби" і "Мертвих душ". Це спонукало його до ^підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом П. Куліш уважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси". З'явилися вони в Петер­бурзі в 1856—1857 pp. y двох томах, викликавши подив і захоплення. "Записки о Южной Руси" друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що пере­даю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни"², — писав в од­ному з листів до С. Аксакова.

Написана збірка "кулешівкою" — придуманим П. Кулішем першим ук­раїнським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку "Коб­заря" 1860 p., і для журналу "Основа".

Творчо багатим і успішним був для письменника 1857 р. Вийшли друком Чорна рада", український буквар і читанка — "Граматка", "Народні оповідан­ня Марка Вовчка, що їх він відредагував та опублікував, відкрилася власна дру­карня. Нові плани, нові сподівання на культурну розбудову гнобленого ук­раїнського народу. Та сподівання на цензурні послаблення не виправдалися, хо­ча Куліш іще покладав надію на нового імператора Олександра II і тому не зби­рався опускати рук. Тим часом поїхав з дружиною до Москви, гостював у свого друга С. Т. Аксакова, відвіз дружину до Мотронівки, щоби згодом звідси в бе­резні 1858 р. разом вирушити в мандри Європою. Там, уважно фіксуючи у лис­тах найменші деталі життя європейських народів, він приглядався до індустріалізованої цивілізації, але не захопився нею. Навпаки, перейнявся глиб­шою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма прак­тичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духов­на оаза національної самобутності — такий ідеал упевнено захоплював Панте­леймона Куліша. Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Його не дозволили. Тоді хай буде альманах "Хата", а тим часом брат дружини Василь Білозерський кло­потався про видання першого українського часопису "Основа ". П. Куліш разом із дружиною, яка почала друкувати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок, зразу ж захопився підготуванням матеріалів для цього літературного журналу громадсько-політичного звучання. Насамперед він думав про історичне вихован­ня українського громадянства, тому приступив до написання "Історичних оповідань" — своєрідних науково-популярних нарисів із історії країни — "Хмельнищина" і "Виговщина". З'явилися вони 1861 р. в "Основі". Його перші ліричні поезії та поеми заповнювали сторінки журналу уже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із М. Костомаровим.

119

Пантелеймон Куліш M. Жулитькш {

Одразу ж П. Куліш уклав першу поетичну збірку "Досвітки. Думи і поеми", | що вийшла в Петербурзі 1862 р. Збірка ця встигла випурхнути якраз перед по­явою ганебного Валуєвського циркуляра (1863 p.), яким царське самодержавст­во обмежувало друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже до­летіла до Галичини: львівські журнали "Вечерниці" і "Мета" публікували його ] прозу, поезію, статті... "Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років"³, — писав Іван Франко, особ­ливо відзначаючи співробітництво письменника з народовським журналом 1Іравда .

Чотири роки перебування у Варшаві на матеріально вигідній посаді дирек­тора духовних справ і члена комісії для перекладу польських законів авторите­ту Пантелеймонові Кулішу не додали. Щоправда, там він багато працював — і на державній службі, і заради власної творчості. Вивчав архіви, робив чис-ленні записи для майбутніх історичних досліджень, зав'язував дружні стосунки з польською інтелігенцією та галицькими українцями, часто бував у Львові...

Людина емоційна й діяльна, схильна до беззастережного обстоювання ви­зрілої ідеї, Пантелеймон Куліш терпляче і цілеспрямовано добирав матеріали для підтвердження концепції про негативне значення козацьких і селянських по­встань для відбудови української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864—1868 pp., з 1871 р. у Відні, а з 1873 р. в Петербурзі на посаді редакто­ра "Журнала Министерства путей сообщения", П.Куліш готував тритомне дослідження "История воссоединения Руси", в якому прагнув документально обґрунтувати ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні.

Робота в установчому комітеті у Варшаві відкрила письменникові га­небність політики царської адміністрації, дворушність, інтриганство російських чиновників. П. Куліша змушували відмовитися від українофільських поглядів, його буквально цькувала російська шовіністична преса М. Каткова та І. Акса­кова, і гарячий Куліш не витримав — написав низку статей: "Герценів "Дзвін', "Гадки при святкуванню осьмих роковин Шевченкової смерти", "Іродова мо­рока", "Три брати"⁴. Він таврував російський великодержавний шовінізм, об­ґрунтовано доводив, що саме реакційна російська інтелігенція була провідни­ком русифікаторства й нівелювання національних літератур і культур, що саме після придушення польського повстання у 1863—1864 pp., після доби лібе­ральних реформ Російську імперію затопили хвилі шовінізму та страху за май­бутнє централізованої держави, наростали репресивні намагання загасити "но­вий огонь громадської праці...".

Пантелеймон Куліш чутливо реагував на ці тривожні зміни в російській суспільній атмосфері, обурювався, протестував, звертався до "просвіщеного, ученого світу" із закликом придивитися до московської політики щодо Ук­раїни: "Знай, що політика московська, злившись із московською просвітою, ігнорує нас, яко народ і мову, і позасилала на півночні береги; у Архангельщи-ну Московську, таких людей, що зважились були учити народ письменства по-українськи"⁵.

Пантелеймона Куліша особливо вражала навальна денаціоналізація українців

120

М.Жцлинський

Пантелеймон Куліш

одержавленням школи і церкви. Втрата української громадської церкви внас­лідок Переяславської угоди через її ру­сифікацію та повне підкорення імперсь­кій владі завдала непоправної шкоди українському суспільству. Українців бу­ло силою відчужено від національної церкви, яку уособлював певний тип священика — близької за духом, спів­чутливої, майже рідної людини, у своїх діях і словах незалежної, здатної ввійти зі своїм "народом у побратимство, яко син єдиної сім'ї української і апостол чистої правди Божої...".

Тотальна русифікація та денаціо­налізація України завдала відчутного удару ілюзіям Куліша щодо культур­трегерської місії освіченого абсолю­тизму Росії, персоніфікованого в "діяннях величавих" монархів Петра І і Катерини II.

П. Куліш. Україна. Автограф. 1857 р.

Фото з оригіналу Національного музею літератури України

Чи не гірше ж оце пригнічено Ук­раїну нашого часу, ніж за короля Жигмонта III і його їзуїтів? — запи­тально акцентував Куліш в анонімно опублікованій статті Гадки при святку­ванню осьмих роковин Шевченкової смерти". — Тоді хоч слово Україна зос­тавалось на волі, а тепер і назвати себе офіціяльно і печатно не можна ук­раїнцеві інше, як челавеком русским або жителем такої й такої губернії. На­зву Русь розкинула Москва на всю Московщину, а історію України і її сло­весности нехтує по школах яко видумку або річ нікчемну. На всі мови, які ввійшли в широченну територію імперії, переложено слово Боже: є переклад латинський, зирянський і т.д., нема тільки українського, бо, кажуть москалі, украинскава языка нет на свете...".

Важливо наголосити, що свою статтю "Гадки при святкуванню осьмих ро­ковин Шевченкової смерти" П. Куліш писав без вимушеного автоцензуруван-ня та без озирань на російську цензуру — опублікував її в Галичині під псев­донімом, зате принципово висловив свої погляди на колоніальну політику ім­перської Росії — рішучі, різкі, з однозначним осудженням російського ца­ризму. Не скидав він вини і з українців, яких "нужда або неволя підхилила під лукаву Московщину". Значна частина українців схилилася під московським ярмом — "наче й не погано жити під москалем: їж, пий, спи, навіть буяй, ко­ли хочеш, упившись, тільки говори й думай по-московськи; знай правду тільки московську, знай честивость тільки московську, а свого нічого того не про­повідуй. Дивується Москва, чого б ще бажати Україні! Бо нема в її іншого взо-ровзіру, як усе немосковське помоскалити .

Згодом, в опублікованій 1879 р. книзі "Хуторская философия и удаленная от

121

Пантелеймон Куліш M. Жулинсьт

света поззия" П. Куліш вмістив їдку політичну інвективу "На незабудь року 1847", спрямовану проти царя Миколи І — "сліпого демона тісноти", "свободи ворога, ворога жизні", "великого душогубця", "на сході сонця мраколюбця".

Де право те, чи на Сінаї, Чи на Голгофі оглашалось, Щоб рідне слово в ріднім краї Розлукою з людьми каралось?

У тій же "Хуторской философии..." П. Куліш подасть "народну вертепну ди­вовижу" — твір "Урядова морока. Вертепна містерія на Різдвяні свята". Зважа­ючи на те, що книга публікувалася в Санкт-Петербурзі, поет остерігся цензури і | вніс зміни в цей твір. Якщо в першій редакції в образі традиційного героя ук- 1 раїнського вертепу царя Ірода було виведено московського царя, а боротьба [ Кривди з Правдою трактувалася як загарбницька війна Росії проти непокірної ! України, то в петербурзькому виданні Ірод постав в образі турецького султана, а | Іродові воїни — не москалі, а сердюки.

Пантелеймон Куліш свої погляди на російський абсолютизм не обмежував уболіванням за долю України. Рішучий його осуд викликала ідея великодержав­них панславістів об єднати під скіпетром російського монарха всі слов янські на­роди. В "Слов'янській оді" він саркастично звертався до царської імперії:

"Святою" ти себе провозгласила І небеса під себе осягла, А на землі твоя нечиста сила Слов'янську кров сторіками лила.

Обняти світ залізними руками Силкуєшся, щоб людському уму Спорудити з продажніми попами Вселенськую, безвихідну тюрму.

І всіх слов'ян скликаєш воєдино: "Зливайтеся! Я — море, ви — руч'ї! Корітеся і нагинайте спину, Хилітеся під присуди мої!"

Обурення експансіоністськими домаганнями царської Росії пронизувало бага­то публіцістичних і художніх творів П. Куліша періоду 60—80-х pp. Його хви­лювало те, як розбити "розумові кайдани" і закріпити "свою словесну автономію", як творити "свою автономічну будущину". Для цього слід заглиблювати погляду першооснови історичної та культурної окремішності українського народу.

Пантелеймон Куліш звертав особливу увагу на спадщину Київської Русі, яку монополізувала Москва, і в "Зазивному листі до української інтелігенції" наго­лошував на необхідності розглядати Стару Русь, Старорущину історичним і ду­ховним спадком України, оскільки Московщина постала як державне утворення значно пізніше, тому й назву мала — Нова Русь (Новорущина).

Тому Україна повинна мати духовний пріоритет і в рівноправному союзі з Росією, в цій "руській двоїстости" Україні слід мати духовний провід, бо "спо­чатку було слово", а слово втілює дух, піднімає та окрилює...

122

п.Жіу.іинський

Пантелеймон Куліш

шяяаш

ПРО ЗЛОДІЯ

в-ь сели 1*акив*1ыии

m

MIEBV

ТяоЫр*фЫ П"М tJ|.-iага. К(«ні чіі«ь. СОв. »"*. M *ы.

*

Р оки збігали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залиши­лося, особливо після появи "Истории воссоединения Руси", що була зустрі­нута українською громадськістю з роз­чаруванням та обуренням. Та й сам Панько Куліш розчарувався і в дер­жавній службі, і в своїх "москвофіль­ських" орієнтаціях. У 1876 р. з'явився Емський указ, згідно з яким забороня­лося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів та історичних документів, ставити теат­ральні спектаклі; не дозволялися при­людні читання українською мовою, ви­кладання українською мовою будь-яких дисциплін... Львівський журнал Правда" того ж року у статті "Указ проти руського язика" детально аналі­зував згубний для української культури шовіністичний указ, а через два роки Михайло Драгоманов подав до Міжна­родного літературного конгресу в Парижі науковий реферат, у якому інформував європейську громадськість про самодержавну акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.

Пантелеймон Куліш оселився на мальовничому хуторі Мотронівка на Черні­гівщині, якого перейменував на честь дружини Ганнина Пустинь. Господарював, творив, зокрема, укладав із своїх російськомовних статей та україномовних ху­дожніх творів збірку "Хуторская философия и удалённая от света поэзия", яку після видання 1879 р. цензура заборонила і вилучила з продажу, бо після Емсь-кого указу обстоювати право українського народу на самобутній культурний роз­виток, як це сюбив Панько Куліш, було крамолою. Та це не зупинило енергійного хуторянина. Його погляд то знову сягав далекої Галичини, куди він посилав у надії подвигнута на спільну культуротворчу працю українських і польських інтелігентів свою "Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року", то приглядався до мусульманського світу, передусім до етичних засад ісламу (поема "Магомет і Ха-диза", 1883 p., драма у віршах "Байда, князь Вишневецький", 1884 p.).

Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готував до ви­дання в Женеві третю збірку поезій "Дзвін", завершував історіографічну працю втрьох томах "Отпадение Малороссии от Польши", листувався з багатьма ко­респондентами, переймався розбратом слов'янських націй, особливо шовіністич­ними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населен­ня, дбав про видання прогресивних журналів і газет...

Та світ швидко змінювався, душа поетова не встигала за ним, хоча й мудрува­ла на самоті, сягаючи духовних вершин. Із відблиском в очах молодого жару, у змаганні знесиленого тіла з бентежним духом і пішов Пантелеймон Куліш із життя 14 (2) лютого 1897 р.

123

Пантелеймон Куліш

M. ту.шнсокш

* * *

Пантелеймон Куліш був драматично суперечливою особистістю, його мінлив: політичні орієнтації обурювали громадськість, передусім тих, хто намагався наслідувати його велике культурницьке подвижництво. Та їм, його друзям і од­нодумцям, доводилося то розпачливо розводити руками, то різко його критику­вати в пресі, то писати гнівні листи, що страшенно вражало Куліша і змушувало пояснювати свої вчинки, виправдовуватись...

Ні, "ідеологом українського буржуазного націоналізму" Пантелеймон Куліш | не був. Колись комусь спало на думку витлумачити його концепцію розвитку ук­раїнської літератури як відрубну , незалежну від російської літератури, і це І спричинилося до соціологічно-вульгарних узагальнень щодо всієї творчості Куліша як творчості антидемократичної, навіть реакційної. Було б наївним ствер- І джувати, що Пантелеймон Куліш не усвідомлював своїх помилок, не розумів за­грозливої для його авторитету прірви компромісів. Але його гоноровита натура не змирялася з необхідністю визнання своїх хибних вчинків, і він намагався завжди або їх виправдати якоюсь "вищою доцільністю", або замовчати, захова­ти в собі, пережити. Так, у листах із Варшави до свого друга, сліпого Кобзаря Остапа Вересая, П. Куліш виправдовував свій ганебний союз із царським уря­дом, який жорстоко придушив польське повстання і почав активно вводити свої порядки в Польщі, тим, що здійснював акт великої історичної справедливості — "діждали козацькі діти панувати над ляхами", "ми взяли над ляхами гору і в руських землях і в лядській землі". Навіть більше, П. Куліш гадав, що впрова­джував у Польщі соціальну рівність. "Вони в нас простий люд у неволю повер­тали, а ми лядську чернь визволяємо на волю з-під неситих панів та й самим па­нам неправди ніякої не робимо, тільки не даємо їм верховодити по-шляхетськи, а нахиляємо їх під закон". Та ніякі його спроби переконати, що політика — не йо­го справа, що великій культурно-просвітницькій роботі заважали "порожні ба­лачки про майбутню окремішиість України": адже українців у Росії слід розгля­дати як націю не в політичному розумінні, а "в розумінні етнографічному ("Мы составляем нацию в смысле этнографическом, но вовсе не в политическом", 1864 р.), — все це лише нервувало царську адміністрацію та зумовлювало всілякі перешкоди і репресії. Будучи одним із провідників політики царської Росії в Польщі, П. Куліш, мабуть, здобув якісь певні уроки для себе, якісь уза­гальнення з поразки польського повстання й утвердився в думці, що це повстан­ня зробило ще жорстокішою політику Росії проти Польщі, позбавляючи її еле­ментарних прав і свобод. Тому він волів не дратувати царську адміністрацію, а навпаки, шукати компромісні варіанти, аби лише не позбавити себе можливостей для культурно-громадської діяльності.

Я не поет і не історик — ні!

Я — піонер з сокирою важкою...

Таке узагальнення для П. Куліша не було випадковим, і з'явилося воно не з усвідомлення скромних своїх поетичних і наукових здібностей. Просто він не без серйозних підстав уважав, що основу його життєдіяльності визначила діяльність культурологічна. Микола Зеров називав його "піонером культури на Україні"⁶, хоча високо оцінював значну частину його поетичної спадщини. І брав

124

\Н.Жулинський Пантелеймон Куліш

за вихідну позицію для розгляду його поезій вислів Михайла Грушевського про те, що Куліш не є істориком, але є поетом. Історик не міг змиритися з таким емоційно-публіцистичним витлумаченням багатьох історичних явищ і процесів, якими легко оперував Куліш, впевнений, що польське історіографічне висвітлен­ня української минувшини може бути визначальним. Та й перші поетичні спро­би П. Куліша зосереджувалися навколо поетичної, за Гомеровим взірцем, ілюс­трації історії України через витворення поеми-епопеї, яка складалася з імітова­них народних дум ( "Україна").

Не треба П. Куліша відсторонювати від революційно-демократичних про­цесів у Росії. Наведемо хоча б такий факт. Усі чули про революційно-демокра­тичний сатиричний журнал "Искра", що його редагували В. Курочкін і М. Сте­панов. Так-от, П. Куліш надав власну друкарню для його видання і не раз вис­тупав на його сторінках. Повсякчасно відчуваючи фінансову скруту, він весь прибуток від збірки "Дзвін" (1893 р.) передав на підготовку до друку прогресив­них видань "Народ" і "Хлібороб". До речі, цю свою останню збірку оригіналь­них поезій "Дзвін" він видрукував у Женеві, — не побоявся гніву царських адміністраторів, як і не боявся листуватися з таким офіційно визнаним ворогом самодержавства, як емігрант Михайло Драгоманов. П. Куліш знав, що ініціатор створення Русько-української радикальної партії, яку очолили І. Франко і М. Павлик, послідовний безкомпромісний борець проти жандарма революційної Європи — царизму — М. П. Драгоманов стверджував, що в таких державах, якою була Російська імперія, "найскромніші права можуть бути здобуті лише че­рез падіння самодержавства, а це падіння ніде без грому не обходилось". Але це не означало, що погляди Драгоманова він поділяв повністю, хоча й листувався з ним в останні роки і замірявся про нього написати. Так, у листі 1893 р. до М. Драгоманова П. Куліш щиро дякував йому за його "Чудацькі думки" і нази­вав їх "політично спасенними". А що ж писав Драгоманов у своїй праці "Чу­дацькі думки про українську національну справу" (1891 р.): "Коли ми постави­мо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за ма­рою, або станемо слугами того, що всилюється спинити людський поступ, і по­ставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми ста­немо при думці, що головне діло поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з тим і його національності: охороні й зростові того, що в ній є доброго".

Ми звикли до категоричності суджень, а головне — до однозначних присудів, нам миліша одноплощинність, а суперечливість нас лякає та обурює. Пантелей­мон Куліш — суперечлива постать в історії української літератури і культури, але його помилки аж ніяк не повинні домінувати в наших уявленнях над його до-стойностями.

У передмові до упорядкованого ним альманаху "Хата" (1860 р.) під назвою Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність" П. Куліш висо­ко оцінював роль і значення російської літератури ("Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шиллером і Міцкевичем"), але водно­час обґрунтовував необхідність вироблення способів становлення нової ук­раїнської літератури — літератури оригінальної, національно самобутньої, гідної свого місця серед літератур інших народів. "Українська словесність — діло вели-

125

Пантелеймон Куліш M. Жулижыай

ке — се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб якось інше, не по- 1 давньому, людський розум повернути", — узагальнив він, не підозрюючи, що згодом вульгарні поборники дружби та інтернаціоналізму витлумачать ці слова , як концепцію "відрубності" української літератури від інших літератур, передусім від літератури російської.

Зазвучить ця концепція на весь трагічний регістр політичних звинувачень на- , прикінці 20 — на початку 30-х pp. XX ст., коли знову виникне історична не­обхідність визначення напрямків розвитку нової — української літератури. Тоді політично пильні літературознавці й критики "розвінчають' Миколу Хвильового за його орієнтацію на "психологічну Європу" і заразом на багато років "запечата­ють" від читача Пантелеймона Куліша чорним тавром "український буржуазний націоналіст", бо ж Микола Хвильовий наважився сказати про автора "Чорноїра- І ди" таке: "Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента"⁷.

У боротьбі з літературним провінціалізмом, хуторянством, сліпим наслідуван­ням традицій у формах і стилях Микола Хвильовий взяв у спільники тоді ще до­сить високий авторитет перекладача Шекспіра, Гете, Байрона та інших класиків світової літератури, культурного просвітителя, який закликав: "Дбаймо про свою будуччину, знаймо добре, що ми в себе вдома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що ніхто нам її не дасть, ніхто не підійме, ніхто ж і не обігріє та й не освітить так, як ми самі". Та це не вберегло від замовчування ні самого Хвильо­вого, ні Куліша як блискучого знавця і поцінувача російської літератури. Був він часто світоглядно безпринципним у виборі періодичних видань для друкування своїх творів. Амплітуда його орієнтацій сягала від демократичного "Современни­ка" до офіціозного "Вестника Юго-Западной России". Та й наше справедливе обурення пізнішою Кулішевою оцінкою Шевченка не повинно затіняти всього того, що зробив автор виданої 1857 р. в Петербурзі "Граматки" для популяри­зації творчості автора "Давидових псалмів". Саме Куліш порушив заборону дру­кувати твори Шевчеика-засланця і вмістив у "Граматці" частину "Давидових псалмів", опублікував поему "Наймичка" в "Записках о Южной Руси", а в аль­манасі "Хата" — десять поезій Кобзаря. Пам'ятаймо його високу оцінку музи поета в славетному "Слові над гробом Шевченка', в якому він наголосив на за­гальнослов'янському значенні його творчості і так заприсягався над його домови­ною: "Ти говорив своїй непорочній музі:

Ми не лукавили з тобою.

Ми просто йшли, — у нас нема

Зерна неправди за собою...

Великий і святий завіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніко­ли не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, безтрепетно святую правду глаголити: то лучче ми мовчатимем, — і нехай одні твої великі речі гово­рять людям вовіки і віки чисту, немішану правду"⁸.

Не вистачило в Куліша снаги простувати слідом Шевченка — хаотичні політичні орієнтації, надмірне честолюбство, а то й заздрість до неосягненної

126

іЧ. /Кулинськцй Пантелеймон Куліш

таїни Шевченкового генія, який, за його ж словами, "в Катерині... піднявсь до Пушкіна яко художник, а 1846 р. — і до Міцкевича яко поет всеслов'янсь­кий"⁹, не дозволили йому ні соблюсти заповіт: "безтрепетно святую правду гла-голити", ні промовчати — щоб не тривожити пам'яті того, кого він спершу про­славляв як народного поета, а потім різко осуджував за радикальні революційні погляди, за "гайдамацтво", намагався позмагатися з ним у поезії, заперечити йо­го революційні традиції — та, як писав Іван Франко, не було в Куліша "тільки одного — Шевченкового генія, Шевченкового гарячого чуття"¹⁰.

Проте була в нього колосальна творча енергія, якась фанатична затятість до праці, і цю копітку, щоденну, подвижницьку працю на ниві української культури Куліш цінував в інших, всіляко стимулюючи тих, хто доблесно, збираючи коло­сок до колосочка, збагачував скарбівню рідного народу. А таких, на жаль, було мало. І що ближче тулилася до трудівничих рук старість, то частіше замислював­ся він над тим, хто підніме зронене його перо і продовжить його діла, "вагітні ве­ликими наслідками".

А скільки часу і сил забрала в нього праця над "Историей воссоединения Ру­си"? Працював П. Куліш над нею тяжко, у великій надії переконати самодер-ну гординю високопоставлених чиновників у тому, що єдиний порятунок для раїнського народу, який начебто руйнував століттями вибудовану поляками культуру і здобув, врешті-решт, історичний сенс свого буття і перспективу куль­турного будівництва в ідеї російського централізму, полягав у вірнопідданому сповідуванні високої державницької святині — Єдиної Русі. Ця праця, в якій так непоштиво він висловився і про Шевченкову музу, остаточно відмежувала його від української громади, і Наддніпрянської України, і Галичини. Але як він цього розриву не бажав! Ще в 1861 р. на сторінках "Основи" П. Куліш поясню­вав складність сприйняття його "Історії України од найдавніших часів", яку він пропонував тоді читачеві: "Піднявшись історію України написати, мушу я дого­дити землякам, котрі Україну свою кохають і шанують. Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котру звикли в себе по книжках виображати? Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне дієписання обертати. Тим часом козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді і ко­лючим бодяком серед нашого дикого степу"",

П. Куліш свідомо пішов на деідеалізацію козаччини — почав розвивати кри­тичний погляд на історичне минуле України і, зрозуміла річ, цим замахнувся на стереотипні уявлення, які побутували серед історично неосвіченої тогочасної гро­мади. І в цьому не було нічого дивного. Адже саме П. Кулішеві належить науко­вий пріоритет в опублікуванні багатьох писемних пам'яток української історії, зо­крема літопису Самовидця та інших козацьких літописів. Саме він багато попра­цював над виданням збірника "Актов Южной и Западной России" під редакцією M. Костомарова, саме Куліш порушив перед Археографічною комісією клопотан­ня видати літопис Лукомського і збірник актів періоду, який передував повстан­ню Богдана Хмельницького. Що й казати, П. Куліш був одним із перших, хто до­бирався до першоджерел, хто відходив від ідеалізованих примітивним популяри-заторством легендарних стереотипів сприйняття історичного минулого, хоча й сам не раз потрапляв у полон історичних схем і домінантних у польській історіографії концепцій. На жаль, об'єктивної, науково аргументованої оцінки радянськими істориками його наукових і науково-популярних праць у нас дотепер немає. Надто

127

Пантелеймон Куліш

M. тулинськші

однозначно, навіть більше — категорично негативно (і то однією-двома фразами) оцінюється "Повесть об украинском народе", яку він опублікував ще 1846 р. на сторінках журналу "Звёздочка", "Повесть о Южной Руси" ("Народное чтение" за 1859—1860 pp.). "Історія України од найдавніших часів", яку він написав по-1 українськи, щоб довести правомірність викладання історичної науки рідною мо- і вою. А його наукова праця "Перший період козацтва до ворогування з ляхами , яку П. Куліш надрукував у галицькій "Правді" в 1868 р. і яка лягла в основу "Ис­тории воссоединения Руси"! Пора об'єктивно оцінити ці та інші твори, зокрема, багато в чому дискусійну тритомну працю "Отпадение Малороссии от Польши', з позицій сучасної історіографії, не приховуючи його однозначно категоричних не- ] гативних присудів і козацтву, і різкої позиції щодо діяльності Богдана Хмель­ницького, і полемічних випадів на адресу М. Драгоманова, і, як уже зазначалося, гострої оцінки музи Шевченка... Хоча П. Куліш потім і розкаювався у деяких своїх гріхах, зокрема, в бажанні догодити самодержавному офіціозові, в образ­ливій для пам'яті Кобзаря формі суб'єктивних присудів, що їх він згодом уважав "плодом болезненной раздражительности", проте це була чи не перша серйозна спроба розглянути історичне минуле України з позицій наукової об'єктивності, пе­редусім з урахуванням соціально-економічних і релігійних факторів і першопри­чин. Та гарячий, непослідовний, впертий і самовпевнений Пантелеймон Куліш не міг утриматися від продукування схем, формул, тез, які раптово захоплювали йо­го уяву і нерідко деформували логіку історичних фактів і закономірність розвитку подій. Не випадково Віктор Петров так охарактеризував Куліша: "Куліш завжди був резонер, а тому іноді й прихильник педантичної абстрактності, він був те, що звуть — ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез"¹².

Однак ця оцінка надто категорична. Маргінальність його особистості була зу­мовлена історичною дійсністю, яка й спонукала Куліша вивищитися над цим су­перечливим світом класових пристрастей, політичних орієнтацій і культуро­логічних спрямувань і прагнути досягти загальнолюдських духовних цінностей. Тому він у своїй творчості так прихильно поставився до творчого досвіду світо­вої літератури і культури, нерідко переносячи на український ґрунт принципи сю­жетної побудови "Одіссеї" Гомера (романтична ідилія "Орися"), роману В. Скотта "Уеверлі, або Шістдесят років назад" (історичний роман "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад"). Особливо виразно по­етика історичного роману Вальтера Скотта проглядається в соціально-історично­му романі "Чорна рада". У цій "хроніці 1663 року" П. Куліш відтворив відомі історичні події — Чорну раду, яка відбулася в Ніжині 1663 р. Реальні герої та герої вигадані діють тут згідно з поетикою романтизованої історичної легенди, де любовні пригоди переплітаються з виповіданням суворих сторінок національної історії. Визначальним сюжетним "полігоном" для характерологічного увиразнен­ня героїв є дорога, в яку вирушає священик Шрам із своїм сином Петром, пря­муючи з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка. На цій до­розі стрічаються їм люди різні за соціальним походженням і політичними погляда­ми, на цій дорозі молодого Шраменка чекають і щасливі пригоди. Кожен образ "Чорної ради" — від реальних — наказного гетьмана Сомка, кошового Запо­розької Січі Брюховецького, ніжинського полковника Васюти до придуманих — кобзаря, курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесі — несе з волі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження.

128

і M. Жулинський Пантелеймон Куліш

J

^{ЧОРНА РАДА,}

ХРОНІКА 1663 РОКУ.

Пантелеймон Куліш зумів так інди­відуалізувати характери героїв і так їх художньо типізувати, що кожен із них виразив своєрідну ідеологічну мно­жинність України після Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

ИАПКСАВІ П. ШПІЦ.

ciiirnimimi

Кого тут тільки нема! Поміщики й селяни, запорожці й городові козаки, козацька старшина та українська шлях­ та, кобзарі й міщани... Яких тільки по­ літичних орієнтацій не дотримувалися ці різні соціальні верстви України! Геть­ ман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрам виступали за союз із Росією, за централізовану феодальну державу, старий запорожець Пугач — за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої була для нього соціально справедлива Запорозька Січ... Не по­ лишив поза увагою Куліш і свій ідеал заможного хуторянського життя, що його уособлював поміщик Черевань, приваблювала його Й ідея абсолютної Фото з оригіналу Національного музею

свободи, романтичного злету вільної літератури України

Брюховецький,

людини на крилах сердечного захоплення та безоглядної готовності на самопо­жертву, втілена в образі курінного отамана Кирила Тура. Як сильно і натхненно прозвучали тут могутні акорди музи творця "Тараса Бульби", які виразні тут мо­тиви з народних переказів і легенд про козака Мамая, козаків-характерників! Яка широка, вільна стихія соціальних пристрастей звичайного люду, черні ки­дала по грізних хвилях політичних амбіцій і міжусобиць цей корабель української державності, за кермо якого хапався і кошовий Запорозької Січі і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьман Сомко...

Ліберальний образ Якима Сомка не відповідав реальній постаті прилуцького полковника, рідного брата першої дружини Богдана Хмельницького, після смерті якого на той час наказний гетьман Яким Семенович Сомко замірився зібрати Чорну раду, аби після гетьманів Івана Виговського і Юрася Хмельницького перебрати гетьманську булаву. Чому ж Пантелеймон Куліш вирішив подати чи не ідеальний образ одного з учасників фатальної Руїни, палкого прихильника союзу з Росією, автора доносів на своїх конкурентів російському цареві? Передусім то­му, що наказний гетьман Яким Сомко врешті усвідомив згубність чвар, міжусо­биць і боротьби за гетьманство та перед Чорною радою в Ніжині замислив не ха­патися будь-що за булаву і погоджувався поступитися нею Васюті. Спонукою до зображення Сомка як благородної та чесної людини послужило й те, що підступ­ний, жорстокий і безпринципний у своїх політичних орієнтаціях Іван Брюховець-кий скарав на смерть Якима Сомка, якого російський князь Ромодановський

Пантелеймон Куліш

M. Жулинсыая

видав Брюховецькому. Яким Сомко думав-дбав про Україну, ладен був піти на союз із православною Москвою, аби протистояти католицькій Польщі, із забез­печенням повної автономії на засадах гадяцьких пунктів, яких домігся свого часу від Польщі гетьман Виговський. Але Сомко не замірявся піддатися в покорі під j Москву: "Що мені тії князі та бояре? Що се вони надумали — шматовати Ук­раїну? Наше право козацьке, ніхто міждло нас не втручайся! Де два козаки, там вони третього собі самі судять. Побачимо, чия буде сила!".

Егоцентричний, засліплений блиском гетьманської булави кошовий Запорозь­кої Січі Іван Брюховецький був готовий запродати козацьку державу російсько­му цареві, бо там сила і там гарантія його гетьманства. Іванець Брюховецький вміло грав настроями запорожців і міщан, яким він пообіцяв: "Не буде в нас ні па­на, ні мужика, ні багатого, ні вбогого, усе в нас буде обще", і навіть охоронці дав­ніх січових звичаїв, щирі лицарі Кирило Тур і старий Пугач схилилися до Брюхо-вецького на Чорній раді. Не прислухалася до слів розважливого Сомка запорозь­ка вольниця: "Нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді бу­де на Вкраїні і правда, і сила" — і покотилася козацька держава в прірву Руїни.

Авторові "Чорної ради" потрібен був такий ідеальний образ представника ко­зацької старшини, бо Куліш ставив собі мету розгорнути перед читачем далеко не однозначну панораму політичних орієнтацій заможного козацтва. Чому так сталося, що головні герої роману полковник Іван Шрам, багатий хуторянин Ми­хайло Черевань, полковий осавул Матвій Пзинтовка, які героїчно боролися про­ти Польщі у Національно-визвольній війні під проводом гетьмана Хмельниць­кого, не об'єднані тривогою за розвиток подій в Україні після смерті свого керманича? Так, їх єднало спільне героїчне минуле, слава гучних перемог, велич перспектив здобуття великої влади і великого багатства, але це спільне славне минуле й роз'єднало їх, відкриваючи після Переяславської угоди нові політичні орієнтації, уособлені в претендентах на гетьманську булаву. Козацька старшина внаслідок війни збагатилася, принаймні, той же Черевань завдяки трофеям і ви­сокому родичанню, чи керівник військової розвідки при Богданові Хмельниць­кому Пзинтовка, який скористався правом займанщини і набув багато землі та се­лян. Згодом Матвій Гвинтовка зрадою домігся полковницької булави, Черевань купив хутір, роз'їжджав по гостях у трофейному ридвані та ще при вдові-княгині без жалю і співчуття розповідав, як козаки захопили цю карету, князя віддали в полон татарам, а сина згорьованої княгині затоптали кіньми.

Звідки ця жорстокість, непогамовна жадоба багатства і відсутність милосер­дя? Пантелеймон Куліш послідовно розкрив глибини морального руйнування традиційних уявлень про честь роду, про національні звичаї та заповіти, через вчинки і думки своїх героїв розгорнув тривожну нестримність нівелювання свя щенних принципів лицарства, доблесті, козацької честі та побратимства. Той же Гвинтовка не бачив поза своїми маєтностями України, його втішало багатство, бо вже він міг полювати, як російські вельможі, з хортами і зневажливо ставитися до своїх слуг.

"А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше походити?" — просторікував ситий, втішений добробутом і сімейним затишком Черевань, який усамітнився з дружиною на хуторі та покірно згоджу­вався на меркантильні заміри Гвинтовки видати їхню єдину доньку Лесю за ста­рого Брюховецького.

130

р, шулинськцй

Пантелеймон Куліш

1 тільки священик Шрам, колишній паволоцький полковник, зберіг непохит-I ну віру в Україну і ладен був пожертвувати найдорожчим — своїм життям задля ■изміцнення, миру і ладу поміж усіма станами українства. Нічого він не нажив за ■ своє героїчне життя, не збагатився, найбільше його багатство — три сини, ук­раїнські патріоти, злагода і взаємна повага в сім'ї. Тривога за долю України [покликала його в дорогу з Правобережної України, де владарював ставленик [ польської шляхти гетьман Тетеря, на Лівобережну до гетьмана Якима Сомка.

Романічний мотив дороги символізував своєрідний рушник української Ідолі, на якому Пантелеймон Куліш "вишивав" різнобарвну соціально-класову і характерологічну картину життя України. Для цього він використав подорож Шрама з наймолодшим сином Петром і на їхньому шляху "передбачив" за жанровими "вимогами" соціально-історичного роману несподівані зустрічі, ро­мантичні пригоди, щасливі розв'язки драматичних пригод... У тривалих розмо­вах, у коротких зустрічах, роздумах героїв, у їхніх долях відкривалися ці орієнтації та ідеали, які й характеризували тогочасну Україну. Одних окри­лювала на рішучі дії, навіть на самопожертву, майбутня автономна феодальна республіка в союзі з Росією (Шрам, Сомко), інших — демократична козаць­ка республіка, ідеалом якої мала служити Запорозька Січ (Пугач), ще інших вабило романтичне життя за покликом серця, потяг до "вічного блаженства", ідеал чистого сумління як джерела душевної гармонії, насолоди та духовних ра­дощів (Кирило Тур, Божий чоловік). Кожен із персонажів (Пугач — охоро­нець давніх січових звичаїв, Черевань — сповідник заможного хуторянського життя, фізичних утіх і насолод, Петро і Леся — символ сімейної ідилії, Василь Невольник — уособлення згубності компромісів, прислужництва, перетворен-

Іня лицаря в страдника і раба) ніс згідно з "дорученням" автора "Чорної ради" свою правду", свою істину і свій хрест і цим посилював драматизм зображу­ваних подій, оголюючи згубність протиставлень, зіткнень, поляризацій у період великих історичних випробувань.

Раціональний і водночас романтичний Куліш прагнув відкрити читачеві своє розуміння і бачення України другої половини XVII ст. і розгорнув широкий спектр певних ідей, політичних орієнтацій, ідеалів. Ідеалізуючи гетьмана Сомка, письменник хотів наголосити, що найбільшою загрозою для України є станове розмежування і соціально-класова ворожнеча. Тому Куліш і вклав в уста Сомка такі слова: "Блюдітеся, да не порабощенні будете!". Сам романіст покладав надії на шляхетсько-старшинську верхівку, яка могла б закласти основи української державності за умови, що запанують у суспільстві національна згода, станове за­мирення та оборонна єдність перед загрозою нового поневолення.

Пантелеймон Куліш чітко визначив історичні уроки для українців із бага­толітніх поривань України до державної самостійності. У "Гадках при святкуван­ню осьмих роковин Шевченкової смерти" він писав, що у XVII—XVIII ст. Ук­раїну було "розідрано надвоє, і кожен з двох потужних деспотів, лях і москаль, розшарпали свою криваву діленицю". Велику вину за це "розшарпання" України П. Куліш поклав на авантюрну політику Запорозької Січі, гетьманом якої зумів стати мізерний духом, хитрий Іван Брюховецький, та на козацьку старшину, яку роздирали міжусобиці та жадоба багатства, влади, привілеїв...

Гетьман Сомко не випадково з обуренням вигукнув: "О, нечистая жадоба старшиновання".

Пантелеймон Куліш M. Жумтсжш І

У цьому катаклізмі соціальних суперечностей важко знайти тверду основу для І національного замирення, взаєморозуміння та згоди. Найбільша загроза для по- і чаткової розбудови української державності, що її, на думку Куліша, могла за-безпечити не стихія запорозької вольниці, а національна шляхетсько-старшинсй-ка верхівка, — не з боку народних низів, а з боку ненаситної жадоби старшину­вання, яка роз'їдала іржею ворожнечі козацьку верхівку. Тому так наполегливої утверджував Пантелеймон Куліш ідею моральної чистоти, неосквернеиої гріхом 1 душі, благородного сумління. У цьому гріховному, зганьбленому марнословними і пориваннями до влади, далекому від гармонії світі людині, переконував автор І "Чорної ради", слід шукати "правду-істину " в своїй душі, очищати її, як учив Сковорода, від земних гріхів і пориватися до абсолютної істини, до блаженства і внутрішнього спокою.

"Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливе, спасибі тобі за "Чорну раду", — писав у листі від 5 грудня 1857 р. Т. Шевченко. — Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував "Чорну раду", по-нашому. Я її прочитав і в "Руській бесіді", і там вона добра, але по-нашому лучче"".

Багато чого ріднило Куліша і Шевченка. Передусім — доля рідного народу, в ім'я соціального і національного визволення якого так натхненно трудилися ці по­движники духу. Але коли Шевченко обстоював ідею бунтарства, неминучої роз- ] плати за знущання над простолюдом, посилаючи прокльони на голови злотворя-щих, а трудящим людям, "доброзиждущим рукам" на їх обкраденій землі бажаю­чи любові, злагоди, сердечного раю, то П. Куліш застерігав від кровопролиття, нагадуючи про Руїну, яка відкинула Україну назад у культурному і державному становленні. Не випадково поемою "Великі проводи" він внутрішньо полемізував із Шевченковими Гайдамаками', вважаючи, що загальнолюдські гуманістичні цінності повинні вивищуватися над національними та класовими амбіціями, що добро повинно торжествувати над злом, а милосердя над жорстокістю.

У Куліша, як і в Шевченка, чи не кожен вчинок героїв "заземлений" на соціальну передумову; його також тривожила недосконалість суспільства, при­чина якої — в соціальній несправедливості. Саме тому моральні переживання ге­роїв, їхня етична свідомість закорінені в глибині соціальної несправедливості, яка продукує конформізм, вирощує нові гібриди пристосуванства, морально-психо­логічної деформації особистості, нівелює почуття національної гордості, честі й гідності людини. Але Куліш уважав, що "кривавим манівцем до щастя не дійти", а треба "на культурну путь Владимерську" вертатися, вірив:

Схаменуться, стрепенуться Стуманілі люде: Рідне слово, рідний розум, — Рідна й правда буде.

Без напасти завоює

Городи і села Г над людьми зацарює

Приступна й весела.

("Рідне слово")

132

/Колимський

Пантелеймон Куліш

Просвітительські й християнські ідеали рівності, справедливості, братерства, Ідеали всеслов'янської рівноправної єдності, що їх сповідував Пантелеймон Куліш, не були чужими й Тарасові Шевченку. Він, як і Куліш, лякав тих, хто не­навидів свого убогого брата, хто дер шкуру "з братів незрячих, гречкосіїв", все­народним революційним апокаліпсисом, жахав божим судом і земною карою розкутого люду.

Панько Куліш у липневому листі 1857 р. до сестер Милорадовичівних по­лемізував од свого імені та імені Шевченка з українським панством, яке обу­рювалося їхніми пророцтвами про страшний народний суд і кров, що сторіками потече в синє море: ... мале б се було діло, коли б його можна малими жертвами іскупити... Будуть мученики, будуть великі жертви, а правда все-таки останеть­ся правдою".

Та пам'ятаймо, що Куліш осуджував насильство, руйнівну силу повсталого люду, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокість тим, хто кров людську замірився марне розливати.

Підійметесь, розіллєте

Кривавії ріки. А прийде час, провалитесь В страшну тьму навіки.

("Великі проводи")

Його передусім лякала анархічна розлютованість віками гнобленої черні, яка у своїй кривавій помсті за наругу і насильства може змести з лиця землі не лише храми культури, духовні святині, а й заповіти загальнолюдської моралі.

У Думі Пересторозі, вельми на потомні часи потрібній" П. Куліш розгорнув повчальну, на його справедливу думку, візію-пересторогу для майбутніх поколінь. Виростала ця жахна антиутопія на матеріалі історії поневолення Римом Іудеї. По­ет пророчо свідчив про те, що з тих безумних повстанців, які зруйнують ненавис­ну їм цивілізацію, виростуть нові тирани, заживуть у золотих палатах, гнобити­муть із такою ж лютістю братів своїх, а за подвиги в нагороду "демон тьми' дасть їм "руйновище пусте да голоднечу й мір, юдоль отчаяния, німої смерті пир".

Отеє ж вони й живуть, — вони чи, все одно,

Унуки їх у тих цяцькованих палатах,

І байдуже їм, що засліплене вікно

Не сяє сяєвом в низьких мужичих хатах.

Таке ж і з вас самих постане в нас багно,

Як будете ходить у здертих з панства шатах, —

Як із своїх низьких да сутемрявих хат

З ножами доб'єтесь до золотих палат.

Пантелеймон Куліш прагнув застерегти свій народ від повторення Руїни, ви­ну за яку він покладав не лише на гетьманів періоду 1663—1687 pp. — І. Брю-ховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича, П. Тетерю, П. Дорошенка, але згодом і на Богдана Хмельницького, С. Наливайка, І. Мазепу, на Коліївщину і взагалі на всіх, хто замірявся мечем, а не розумом, талантом, словом добувати свободу і незалежність українському народові. Застерігав він і своїх літератур-

133

Пантелеймон Куліш

M. Жулинськш

них опонентів, своїх критиків від повсякчасних нападів на нього, особливо за зне­славлення козацтва. Це з великою майстерністю і дотепністю він здійснив у по­емі "Куліш у пеклі", уявний автор якої Панько Небреха розповідав про пригоди І "гарячого Куліша" в пеклі, куди й запроторили цього "мученика за правду".

І за письменницьку роботу, Що завдавала всім турботу, До пекла мовчки почвалав.

Письменник творчо засвоїв досвід Гомера, Вергілія, Котляревського для того, щоб цією оригінальною містифікацією посперечатися з тими, хто так настирно дорікав йому за "розгрібання" святих могил національної історії, за розвінчання начебто ідеального минулого свого народу.

Полемічний запал П. Куліша яскраво спалахнув у примітках до поеми "Куліш у пеклі". Та не лише там. Скільки ним написано поетичних філіппік супроти своїх опонентів на захист і виправдання "Истории воссоединения Руси", "Хуторної поезії", "Крашанки", супроти осміяння його панегіриків "подвижникові свободи'' Петру І і "науки любомудрій жриці" Катерині II, "туркофільських" настроїв, омріяної ним ідеї про Давню Русь як прабатьківщину єдиної України...

Що ж, Куліш і за життя не претендував на однозначно позитивну оцінку своєї багатогранної літературної та наукової діяльності. Та коли він обстоював якусь ідею, то захищав її до кінця, не шкодуючи ні сил, ні полемічної пристрасті. Виз­начальним стимулом своєї подвижницької праці П. Куліш уважав збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження по­чуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації куль­турними здобутками світової цивілізації. Він осуджував національне безпам'ят-ство і панегіричне уславлення свого історичного минулого, висміював пихатість і тупість української шляхти, виступав проти соціального і національного гноблен­ня, закликав до морального самовдосконалення, духовного очищення. Не був Панько Куліш революціонером-демократом, навпаки, частіше закликав пана й мужика під знамена просвітительських і християнських ідеалів братолюбства, вимріюючи той час, коли пан із мужиком навіки побратається — "Один без од­ного — леміш без чересла". Його приваблювала філософсько-етична програма просвітительства, яку сповідував улюблений ним Григорій Сковорода (поема "Грицько Сковорода"), гуманістичні принципи раннього християнства, ідеї гар­монійного розвитку людини і природи на основі закону, сформульованого Спіно-зою, про інтелектуальну любов до Бога і всього сущого (поема "Маруся Богу-славка"). Куліш повсякчасно виплутувався із суперечливого клубка національ­них, соціальних, релігійних проблем, намагаючись виробити й утвердити ясну ідеологічну програму для українства, насамперед — принципи рівноправної єдності України і Росії ("Драмована трилогія" — "Байда, князь Вишневецький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай"). Він — за дружбу і рівність усіх слов'янських народів, супроти шовіністичної політики самодержавної Росії з u ідеями панславізму, за торжество ідеалів чистої любові, справедливості, культу­ри, просвітительства, науки.

Наближалася старість, щедро даровані долею роки гнули до землі та пород­жували сумніви й тривоги, слабло тіло, дедалі частіше самотність оскаржувала доцільність такого виснажливого вимуровування високих стін національного хра-

134

ІМ. /Кубинський

Пантелеймон Куліш

му культури. Але муза не полишала поета. Навпаки, в останні роки вона облаго­родила поетичні рядки яскравим спалахом сердечних почуттів до вірної подруги Олександри Михайлівни, яка впродовж усього життя долала з ним важку доро­гу і політичної недовіри, і повсякчасних сімейних розладів з вини "гарячого Куліша", і критичних нападок на сварливого, усамітненого чоловіка.

Я знав тебе маленькою, різвою, 1 буде вже тому з півсотні літ. Ми бачили багацько див з тобою, Ми бачили і взнали добре світ. Боролись ми не раз, не два з судьбою,

І в боротьбі осипався наш цвіт. Од світу ми прегордого відбились Та в старощах ще краще полюбились.

(' Чолом доземний моїй же таки Знаній )

І навіть пожежа не зруйнувала тиху хутірську ідилію. У 1885 р. згорів хутір Мотронівка. Згоріло багато рукописів, зокрема кілька поем і переклад Біблії. Але Пантелеймон Куліш мужньо виборсався з-під цієї брили нещасть і на основі уцілілих уривків уклав збірку "Хуторні недогарки", куди ввійшли незавершені поеми "Уляна-ключниця", "Сторчак і Сторчачиха", "Адам і Єва", "Нагай".

Нічим іншим, як історичним парадоксом, слід назвати те, що зараз ми розпо­чинаємо знову, після 20-х pp., розвивати деякі ідеї Куліша-культуролога, Куліша-історика, Багаторічне замовчування багатьох українських історичних діячів, "виламування" з культурного фундаменту великих брил далекого минуло­го, вульгарне, на догоду ідеологічно спекулятивним тезам, трактування деяких історичних подій — все це змушує нас сумлінно вивчати історичні праці М. Ко­стомарова, того ж Пантелеймона Куліша, Михайла Грушевського, Д. Дорошен­ка, Д. Яворницького... І не просто вивчати, а переглядати усталені концепції та оцінки, виважено підходити до поцінування ролі того чи того вченого, письмен­ника, культурного, політичного діяча, завчаючи аксіоматичне положення про те, що істина повинна бути істиною незалежно від політичної кон'юнктури чи іде-огічної настанови. Звісно, не все в Пантелеймона Куліша заслуговує на безза­стережне схвалення. Багато його історичних концепцій зазнавали деформацій під тиском тих соціально-політичних і культурних умов та обставин, у яких він жив і творив. Але для того, щоб сказати чесне, вивірене архівними документами та Ґрунтовними дослідженнями, слово про характер і першопричини цих дефор­мацій історичного минулого, витворених Кулішем-істориком, треба опублікувати його спадщину, яка має унікальну бібліографічну цінність.

Як прикро, що лише зараз ми розпочинаємо осягати духовну велич Куліша без спекулятивно ідеологічних застережень, повільно і несміло добираючись до деся­тиліттями замовчуваних його творінь. Та чи вволимо ми бажання Ганни Барвінок, яка зберегла величезний архів свого чоловіка й особисто, вже в похилому віці, піклувалася про видання повного зібрання його творів? Звернулася вона до істо­рика й археолога Івана Михайловича Каманіна, який був директором Централь­ного архіву давніх актів у Києві, не лише як до доброго знайомого Пантелеймона Олександровича, а передусім тому, що той мав великий досвід у публікації істо-

135

Пантелеймон Куліш

M. Жулинсыяа

ричних документів. Важило й те, що Каманін узяв під свою опіку величезний архів письменника — донині ще вповні не опрацьовану скарбницю, в якій є бага­тюще листування, рукописи творів, записки, особливо оригінальні листи самого Куліша. Переданий до утвореної Української Академії наук, цей архів "запрацю- | вав" на каманінське п'ятитомне Зібрання художніх творів Пантелеймона Куліша ЯК оригінальних, так і перекладних. Цей п'ятитомник розійшовся швидко. Кама- | ніна не стало в 1920 p., і тоді за дослідження творчості взялися молоді літера­турознавці М. М. Могилянський, О. К. Дорошкевич, П І. Рулін, M. K. Зеров, В. П. Петров, Є. П. Кирилюк. Але і їм не судилося здійснити задумане.

Тепер розпочинається "третя хвиля" вивчення і видання творчої спадщини од­ного з найпродуктивніших будителів національної самосвідомості українців, послідовного, хоча й суперечливого, бо ж був на цій дорозі одним із перших, ос-мислювача національної та соціальної долі українського народу, розбудовника його мови, культури, палкого прихильника справедливих міжнаціональних взаємин, високої культури людського співжиття, гармонійної взаємодії цивілізації та природного середовища, моралі й технічного прогресу, національ­ної самобутності й загальнолюдських гуманістичних цінностей.

Пантелеймон Куліш вірив, що його зрозуміють нащадки, пізнає благородст­во його трудів і замірів Україна.

У вірші "На чужій чужині" він писав:

Не забудеш мене, поки віку твого,

моя нене Вкраїно, Поки мова твоя голосна у піснях,

як срібло чисте дзвонить. На що глянеш, усюди згадаєш твого

бідолашного сииа. Туподумство людське, моя нене, від тебе

його не заслонить.

У листі до свого багаторічного, сердечного друга С. Носа Паиько Куліш пи­сав у 1890 р. з Ганниної Пустині: "Хто стільки напише і пише по своїй духовній спромозі, тому байдуже про кінець життя його, аби тихо заснути, возложивши примусову тяготу жизні на новіші, молодші плечі. Нехай ще добрі люде попоне-суть сокровище нашого серця і розуму, переступаючи через каміння й колоддя недорозуму людського, дбаючи про те, щоб те сокровище хоч не втерялось, ко­ли не побільшало. Не питає в нас доля, чи хочемо жити, бо мусимо. Се спільна праця всього живого, праця з примусу".

Цим духовним примусом, внутрішнім стимулом була для Пантелеймона Куліша потреба працювати і працювати в ім'я розбудови рідної мови, літератури й культури. Він був, за словами Івана Франка, "знатним на свій час організато­ром духовної праці ', і саме за це розбуркання ним української суспільності на всіх кінцях до нового, суспільного, духовного і національного життя" "в історії нашого духового розвою займе він навсігди дуже високе місце". Невже ці вива­жені на теренах розсудливої оцінки помилок і успіхів Куліша слова великого Ка­меняра не виявляться пророчими?

2000 р.

136

M. Жулинський

Пантелеймон Куліш

' Куліш Пантелеймон. Збірник праць Комісії для видавання пам'яток новітнього пись­менства/За ред. акад. С. Єфремова та Ол. Дорошкевича. — К.: Укр. Акад. наук, 1927. - С 14.

² Цит. за вид.: Дорошенко Д. П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність. — К., 1918. — С 22.

¹ Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. — К„ 1982. — Т. 31. — С 333.

⁴ Див.: Нахлїк Євген. П. Куліш про відносини України з Росією. — В альманаху: Мо­ лода нація. — № 1. — К., 1996. — С 103—144.

⁵ Газета "Правда". ~ 1869. — Ч. 11—12.

⁶ Зеров Микола. Поетична діяльність Куліша. — У кн.: Куліш П. Поезія. — К., 1929.-С.ХІ.

⁷ Хвильовий Микола. Думки проти течії. — X., 1926. — С. 53.

⁸ Куліш Пантелеймон. Вибрані твори. — К., 1969. — С. 521. ' Там само. — С. 512.

¹⁰ Франко Іван. Микола П[етрович] Старицький // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. - Т. 33. — С 233.

" Журнал "Основа". — 1861. — Сентябрь. — С. 81.

^а Петров Віктор. Матеріяли до історії приятелювання Куліша й Шевченка р. 1856— 1857-го. — С 85.

⁰ Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. — К., 1964. — Т.6. — С. 185.

ЧОРНА РАДА