2. Духовна реалізація пророцтва

Згадаймо одне — третє — літо із трьох творчо врожайних років життя Та-раса Шевченка. Те літо, яке розпочалося 23 березня 1845 p., коли удостоєному звання некласного художника Імператорської Академії мистецтв Тарасові Шев­ченку було видано білет для подорожування імперією — право на відбуття в малоросійські губернії для художніх діянь". 25 березня Шевченко вирушив із Петербурга через Москву в Україну. Це була друга зустріч поета і художника з рідним краєм, під час якої Шевченко написав протягом жовтня—грудня 15 напрочуд самобутніх, політично гострих творів.

Т. Шевченко. Михайлівська церква в Переяславі. Акварель. 1845 р.

84

19 грудня у В'юнищах під Переяславом, гостюючи у славного приятеля свого Степана Самойлова і розкошуючи серед книг його багатої бібліотеки,

M. Жулинський

Тарас Шевченко

Шевченко написав поетичний цикл "Давидові псалми". Поет здійснив десять переспівів із "Псалтиря" — однієї з книг Біблії. Більше половини цих {Колійних псалмів належить другому цареві Ізраїльсько-іудейської держави Давидові.

Великий символічний зміст таїться у зверненні Тараса Шевченка до цих пісень, які, за Біблією, розпочав складати пастух Давид і виконувати їх під аком­панемент псалтиря — струнного музичного інструмента. Переміг згодом моло­дий Давид філістимського велетня Голіафа, здобув багато інших перемог, потра­пив до двору ізраїльського царя Саула, але ласки його не набув. Навпаки, цар Саул переслідував народного улюбленця до самої своєї смерті. Та коли Давид став царем Ізраїлю, його слава і велич вражали інші народи. Цар Давид переніс до Єрусалима священний Ковчег Заповіту і тим створив із нової столиці релігійний центр, навколо якого об'єдналися всі давньоєврейські племена. Ве­личні будівлі постали у цьому місті, воєнні перемоги над ворожими племенами окрилили його на нові ліричні псалми... Про що думав молодий Шевченко, пе­речитуючи у бібліотечній тиші "Псалтир", знаний із дитинства, за яким учився грамоти, якого він читав над померлими? Чому саме ці, а не інші (а їх у Біблії 150, із них 73 належать Давидові) пісні Шевченко обрав для переспівів?

І коли тебе забуду, Ієрусалнме,

Забвен буду, покинутий Рабом на чужині. І язик мій оніміє, Висохне, лукавий, Як забуде пом'янути Тебе, наша славо!

Цей псалом виповідав про страждання євреїв у вавилонськім полоні. Про­тягом 70 років після завоювання Ізраїлю царем Навуходоносором у 586 р. до н. є. вимріювали поневолені євреї відродження національної держави й релігії.

Наша національна слава, наша велич і наша віра хвилювали молодого поета і заради відродження цієї слави і віри, заради України вів він цей гострий, відкри­тий діалог із Богом.

Колись Бог нам верне волю, Розіб'є неволю, —

вірив Шевченко, але коли? На кого надіятися? На самого лише Бога? Духовно знесилений, деморалізований народ чекає віщого знака від Бога, його благо-словіння на визволення.

Встань же, Боже,

Вскую будеш спати,

Од сльоз наших одвертатись,

Скорби забувати!

Шевченко висловлював претензії до Господа, закликав його звернути свій по­гляд на гноблений народ, який не почувається на силі, аби піднятися з колін і здо­бути волю.

85

Тарас Шевченко

M. ЖулинсыаА

Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже,

поможи нам Встать на ката знову.

Завершується цикл "Давидових псалмів" псаломом 149-м — своєрідним гімном радості з нагоди визволення з вавилонського полону. Перський цар Кір 538 р. до н. е., завоювавши Вавилон, дозволив євреям повернутися на рідну зем-1 лю. Повернутися, щоб відновити власну державу і відродити свою віру.

Псалом новий Господеві І новую славу Воспоем честнйм собором, Серцем нелукавим...

...Писав Шевченко "Давидові псалми" вже хворий — простудне захворю­вання переходило в запалення легенів. Чи не тому переживання, почуття поета такі вразливі, чи не тому він так емоційно гостро й болісно реагував на цей ко­лись веселий край? За чотири дні перед написанням "Давидових псалмів", а са­ме — 14 грудня в тих же В'юнищах Шевченко звернувся до всіх українців — і мертвих, і живих, і ненароджених — з гіркими словами-застереженнями:

Нема на світі України, Немає другого Дніпра...

Де почуття національної честі й гордості, повага і любов до рідної культури, | мови, звичаїв у тих земляків, які "кайданами міняються, правдою торгують. І Господа зневажають", "орють лихо, лихом засівають", неправді поклоняються?

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрячих, гречкосіїв...

Обурення і гнів Шевченка спрямовані проти тих, хто зрадив Україну, зара­зився "криводушієм ' задля власного збагачення, хто перся в чужі землі і ладен був прихопити

І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тойді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро!

П

оет застерігав:

Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся!..

86

M. /Колимський

Тарас Шевченко

21 грудня того ж 1845 р. Шевченко написав поезію "Маленькій Мар'яні" — скорботно-ніжне милування красою, на яку чатують неситії очі, які

Найдуть злії та й окрадуть... І тебе, убогу, Кинуть в пекло...

22 грудня з'явилися "Три літа" — поезія великого болю і великого розчару­ вання людьми.

Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії... І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом пою, 1 не плачу, й не співаю, А вию совою.

У цей час, здається, в день написання поезії "Три літа", тяжко хворого — із запаленням легенів — Т. Шевченка перевезли до Переяслава, — під опіку лікаря і викладача медицини в місцевій семінарії А. Козачковського. Відчуваю­чи наближення смерті, поет у стані напівпритомності записав олівцем на аркуші паперу слова свого "Заповіту". Та на 16-му рядку його рука призупинилася на мить — мабуть, нелегко було Шевченкові виповісти: "... а до того я не знаю Бо­га". Передчуваючи свій передчасний відхід із цього світу, поет прирікав свою ду­шу на полишення серед своїх людей доти, доки Україна не стане вільною. Тоді його душа все покине — "і лани, і гори" — і полине "до самого Бога". Полине молитися вдячному Господові за здобуту з Божою поміччю волю. Та поки не по­стала сім'я велика українська, сім'я вільна, нова, доти поет не хоче знати Бога — його душа має лишатися на землі, бути серед своїх людей, нести тяжку покуту за зло і неволю. "Слово "не знаю" тоді розуміється у сенсі "не пізнаю Його", але не тому, що поет Його не хоче знати, а тому, що його душа не буде допущена до бо­жої присутності, бо вона не сповнила свого завдання тут, на землі (Рудницький Леонід. "А до того — я не знаю Бога". Світи Тараса Шевченка: Збірник статей до 175-річчя від дня народження поета. — Н.-Й., 1991).

Шевченко був готовий до зустрічі з Богом, але зустріч його душі з Богом на небесах не уявлялася доти, доки не

... оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний невечерній

Тихо засіяє...

Доки

Діла добрих оновляться.

Діла злих загинуть.

Шевченко говорив повсякчасно з Богом, повсякчасно прохаючи, а то й вима­гаючи відповіді. Ці відповіді визрівали в його свідомості, то ж поет смів сказати Господеві все. Все, що вимучувало його сумління, що випливало соромом за

87

Тарас Шевченко

M. Жулинсыщ

у посліджений український люд, щоі збурювало його переживання, наливало гнівом його почуття, що кликало його| на прю з цим тотальним злом, яке иа-[ крило його Україну.

Шевченко псаломом Давида док ряв Богові за те, що

Без плати і без ціни оддав єси Ворогам проклятим; Покинув нас на сміх людям, В наругу сусідам, Покинув нас, яко в притчу нерозумним людям.

fa44ufae*ofa

Т. Шевченко. Автопортрет. 1843 р.

На щастя, поет одужав. У Андрія Козачковського в Переяславі Шевчен-1 ко на початку 1846 р. уклав альбом своїх творів; 23 поезії за три роки — ' 1843, 1844 і 1845 — заніс він до цієї рукописної збірочки і дав їй назву "Три літа". Відкривав цей любовно витворений альбом вірш "Розрита могила", напи­саний 9 жовтня 1843 p., a завершував "Заповіт" від 25 грудня 1845 р. "Розрита могила" розпочинається такою запитальною інвективою:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Та нагадаймо, що цей альбом відкривався рисунком пророка Єремії, а на сторінці третій, після другої з заголовком, поет подав епіграф із Старого Заповіту церковнослов'янською мовою під назвою "Молитва І єремії пророка". Що символізував пророк Єремія і за що молився він у Шевченка, над чим його плач?

Покликання пророка — будити приспаний неволею дух свого народу, пробу­джувати його свідомість і вести його за собою крізь терени випробувань задля здобуття волі й національної гідності. Єремія плакав над долею євреїв, які по­трапили за гріхи своїх батьків в неволю до своїх колишніх рабів. Князів їхніх страчено, старійшини не в пошані, молоді знемагали на рабській праці, а поети-пророки німували.

Біблійний пророк Єремія порівнював поневолений Ізраїль із блудницею, кар­таючи його за покірне животіння без спротиву чужинцям і поривань до волі в ас­сирійському полоні.

88

Я. Шулинський

Тарас Шевченко

Тяжка хвороба наприкінці 1845 р. і величезне психоемоційне потрясіння, ви­тикане передчуттям смерті, схилили Т. Шевченка до остаточного вибору своєї ■ОЛІ— бути національним поетом, духовним провідником свого народу. Про це свідчив і автопортрет-шарж на зворотній сторінці рисунка пророка Єремії.

Укладаючи "Три літа" — цей своєрідний діалог із Богом за Україну, за ук­раїнську людину, Тарас Шевченко заповідав свою долю як національного проро­ка, відповідального за виведення з "єгипетського полону" свого народу навіть ціною власного фізичного життя. Поет передчував, що цей шлях тернистий, що ного доля може уподібнитися долі Ісуса Христа, приреченого божою волею на розп'яття в ім'я воскресіння віри людей, наповнення її великою істиною — жерт­вую Сином своїм заради порятунку людства.

Т. Шевченко зберігав у свідомості своїй думку, що ця чаша обмине його, як

цього молив Ісус у Гетсиманському саду: "Отче мій, коли можна, нехай обмине

ця чаша Мене" (Мате.; 26:39). Символічно, що Ісус не звернувся на хресті до

Господа зі словом-докором: "Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?"

І (Marre.; 27:46).

Ця смерть Сина Божого безневинна. Він — жертва в ім'я порятунку безвірних. Шевченко свідомо прирік себе на служіння волі господній, бо його віра — це переживання Божественного та усвідомлення особистої залежності від божественного. Шевченко, як і Сковорода, вбачав щастя як мету життя в підпо­рядкуванні Божій волі. Так народжується, виховується "істинна" людина. "Істинна" людина дорівнюється Богові. Отже, богопізнання є вислідом са­мопізнання.

Через три роки після витворення збірки "Три літа" поет написав вірш "Про­рок ". Із великої любові до праведних людей Господь послав на землю Пророка:

Свою любов благовістить! Святую правду возвістить!

Прийняли його люди, полюбили, ходили за ним слідом і слухали слова, які "неначе наш Дніпро широкий, лились, текли і в серце падали глибоко!" Та "на­вчені люди" і лукаві "Господнюю святую славу розтлили , віддали чужим бо­гам", а мужа святого побили камінням. Шевченко застерігав людей від ігнору­вання божої волі — духовні пророки приходять на землю з ласки Господа з ве­личною місією "святую правду возвістить!" Його, пророка, покликання огнем правди пропікати замерзлі душі, тому для Шевченка слово "святе", "боже", "господнє", "велике", "огненне", "тихе, добре, кротке".

Місія Шевченка-поета полягала у воскресінні Слова і наповненні його новим змістом — хай болісною, хай неприємною, тяжкою, але правдою.

В "Осії. Глава XIV" поет пророкував:

... правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово Розтліннеє, а слово нове. Між людьми криком пронесе І люд окрадений спасе Од ласки царської...

89

Тарас Шевченко

M. Жулиисыай

Гнів і ненависть Шевченка — від великої любові й невтишимого болю. Аю- і бові до України і болю за Україну.

Україно, Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі. Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице!

Шевченко з'явився на горизонті тогочасних передчуттів і сподівань у ролі ро- І мантичного визволителя, який своїм словом почав збивати із замерзлих душ кри« І жані кайдани громадянської пасивності та національної зневіри.

І як він прорік у вірші "Пророк":

Полюбили

Того пророка, скрізь ходили За ним і сльози, знай, лили Навчені люди. І лукаві!

Та чужі боги воліли жертви. Свої ж лукаві та навчені люди свого ж пророка віддаля на заклання.

Господнюю святую славу Розтлили...

Шевченка-пророка з помпезною демонстрацією великої любові на втіху зви­роднілій черні розпинали на хресті пролетарського інтернаціоналізму і класової ненависті й лукаві інтерпретатори XX ст. Розп'яли на "рідній, не своїй землі".

У вірші "Пророк" Шевченко розгорнув ідею месіанського покликання національного інтелігента, який призначений будити приспану свідомість, хоча його нерідко чекає побиття камінням глухою юрбою.

Кассандра Лесі Українки також свою місію пророчиці вбачала, як і Тірца з поеми "На руїнах", у тому, щоб людей будити, хоча вони й усвідомлювали, що ця праця може бути марною — глухий народ до цих пророцтв. Та рано чи пізно, але народ буде покараний за свою духовну глухоту і світоглядну незрячість.

Ми належимо до того народу, який більше любив, ніж ненавидів, а якщо й ненавидів, то вивищував себе цією ненавистю над скорботою власної історич­ної долі.

Нас повинні тривожити перестороги наших духовних пророків. Надто ви­сокою ціною даються нам уроки історії. "Прокинься, Троє! Смерть іде на те­бе!" — розпачливо волає Кассандра, але мовчить Троя, заповідаючи собі своєю глухотою своє падіння. Не дослухалися до вищого голосу Шевченко-вого пророка люди —

На стогнах каменем побили. І праведно Господь великий, Мов на звірей тих лютих, диких,

90

щЬЖулинсъкий Tapвt Шевченко

Кайдани повелів кувать, Глибокі тюрми покопать, І роде лютий і жестокий! Вомісто кроткого пророка... Царя вам повелів надать!

(" Пророк" )

Зрадництво, відступництво, фарисейська покора, ница налаштованість прислужувати сильнішому — ці, прищеплені у невільництві риси нової, приниз­ливо гіркої ментальності сучасного йому українства пекли шаленим вогнем душу Шевченка. Тому він зазирав у розриті могили, з жахом пізнаючи першопричини національної трагедії. Основні з них — духовне невільництво, агресивне яничар-| ство, роз'єднаність, незбратаність нації, відсутність у народу єдиної національ-Іної волі, продажність національної еліти, несформованість національної са-| мосвідомості.

Чим хвалилася українська ворона в містерії "Великий льох"? Підлими діяння -| ми супроти свого народу. Ні, вона не могла зрівнятися з московською вороною, хоча й старша, — не зуміла вчинити того, що "москалі в Україні з козаками І діють".

Зате українська ворона — цей підступний демон України, символ національ­ного самоїдства, блюзнірської зневаги до ідеї власної незалежності — Хмель­ницького поховала разом із надіями на національне визволення, приборкала і знищила запорізьке козацтво, спровокувала поразку "шведського приблуди" — Карла XII і "свого" гетьмана Мазепи, руками Петра І "Батурин спалила", "Су­лу в Ромні загатила" козацькою старшиною — прибічниками Мазепи, ук­раїнськими козаками і кріпаками "цареві болота гатила", "І славного Полуботка в тюрмі задушила", І дворянства страшну силу розплодила" з гурту своїх вель-мож-запроданців...

У своїй сьогоднішній державницькій гідності ми ще не осягли усвідомлення моральної необхідності самооцінки наших власних гріхопадінь і самозрад — можливо, ще не час, ще надто болісно сприймаємо ми й те, що нам виповів Шев­ченко про часи далекі. Годі й казати про часи ближні, часи наші, коли дійшло до того, що церкви Богданові розвалювалися з волі чужої влади і помалу засипали Великий льох.

Національна трагедія полягає в тому, що сотворений гріх доти не буде спо-кутувано, доки не вичерпається до дна терпіння народу і він, доведений до відчаю жорстокістю, насильством і руйнуванням святинь, вибухне праведним гнівом і кривавою помстою. Кожен, хто вільно чи невільно прилучився до вели­кого гріха — втрати народом своєї волі — несе в Шевченка покару смертю.

Три українські душі в містерії "Великий льох" караються за невільно вчинені гріхи-злочини і не відають, коли ж буде прощення їхніх гріхів, бо після тих трагічних для України подій (Переяславська угода, поразка гетьмана Мазепи під Полтавою, знищення Батурина, зруйнування Катериною II Запорозької Січі) настала Руїна. Все прибрала Москва до своїх рук ("І ви наші, і все наше, і гоже й негоже!"), сплюндрувала квітучий край, з гурту вельможних байстрят "дворянства страшну силу у мундирах розплодила" і добиралася вже до най­більшої української святині — Великого льоху. Та не судилося Москві дошу-

91

Тарас Шевченко M. Жулинсыт

катися "Великого ж того льоху", хоч малий льох у Суботові таки розкопала. Не побачили москалі в могилі тих скарбів, за якими полювали по Україні, не j I заспівали лірники хвали на честь гетьмана Хмельницького, не справдилося! І пророцтво мстивих ворон, не дістали прощення грішні душі.

Великий льох — це глибока національна таїна української душі та останній і притулок надії, віри, правди. Тому українська ворона застерігала москалів од І розкопування Богданового льоху, бо народиться новий Іван Гонта, що "...розпу-И стить правду й волю по всій Україні". Водночас вона передбачала: народиться й 1 другий Іван-близнюк, який творитиме не добро, а зло в Україні:

Один буде, як той ГЬнта, Катів катувати! Другий буде... оце вже наш! Катам помагати...

Зловісне пророцтво української ворони, яке так трагічно здійснювалося в Ук- І раїні XX ст., віриться, вичерпалося, символічна церква-домовина, в якій була І похована душа поневоленого народу, його правда, честь і гідність, розпалася- І розвалилася, і справдилося пророцтво Шевченка — встала Україна, розвіяла тьму неволі, засвітила світ правди.

Та не втішаймо себе ілюзіями, що наше духовне невільництво скінчилося, \ що агресивне яничарство впокорилося, витравилося з душ багатьох із нас, що | більше не народиться лютий близнюк Івана Ґонти. Ще довгі роки ми будемо і переборювати, за словами Івана Франка, "своє духовне відчуження від рідної j нації".

Це відчуження силоміць накинуте нам колонізаторською політикою і Російської імперії, імперською ідеологією, воно впроваджувалося директивним "прищепленням" схоластичної теорії інтернаціоналізму. Переривався необхід' ний для утвердження національної самосвідомості процес консолідації україн­ства і всіх народів в Україні на основі розвитку політично-культурних традицій народу і нації.

І вже в наші дні, як і в часи написання Іваном Франком статті про Адама Міцкевича "Поет зради", ми змушені випробувати наших сусідів, "їх політичну і культурну вартість" ставленням до незалежності України. Франко тому й ро-зірвав свої багатолітні відносини з польськими радикалами, що вони під час ви­борів 1897 р. поставили польські національні інтереси вище морально-правової справедливості щодо українства.

Шевченко прагнув перебороти духовне відчуження національної інтелігенції, скромної за чисельністю української еліти від рідної нації тим, що формував власну, об єктивну систему оцінок історичного минулого України. Він пов'язував в органічній єдності минуле, сучасне і майбутнє і тим відкривав українському на­родові його майбутнє. •

Історична правда, хоч би якою гіркою, болісною для національної гордості й честі вона була, повинна згуртувати українство в єдиний національний організм і зміцнити ослаблену ідентичність українського народу. Інакше не досягти нам ду­ховної незалежності, яка, я переконаний, є визначальним чинником формування державницького світогляду, а отже — фактором морально-психологічної стабільності України.

92

M. /Кубинський

Тарас Шевченко

До свого дружнього послання землякам своїм в Україні та не в Україні І мертвим, і живим, і ненарождецним..." Тарас Шевченко подав епіграф із Соборного послання св. апостола Иоана: "Як хто скаже: "Я Бога люблю", та ненавидить брата свого, той неправд омовець". На цих словах, що їх він про­цитував церковнослов'янською мовою, Тарас Шевченко і зупинився. Та ми продовжимо: "Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить?".

Минає більш як півтори сотні літ від того грудневого дня 1845 p., коли він із болем і надією намагався отверезити від надмірної самозакоханості чванливих земляків своїх із чужою шкурою — тих рабів, підніжків чужих престолів, грязь Москви", осліплених славою своїх предків і закутих їхніми ж кайданами в солод­кому рабстві.

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

Важко розбивати кайдани історичного приниження національної честі й гідності, але необхідно, бо слід очистити свою історію, свої ідеали від накинутого волею імперського мислення стереотипу сприйняття своєї минув­шини задля усвідомлення справжньої ціни кайданів і слави. Ми повинні, як за­повідав Шевченко,

Побачити славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих.

Судилося долею землякам Тарасовим — "синам сердешної України "читати" свою національну історію вибірково, оминаючи не те щоб слово, а цілі періоди, одурюючи самих себе і порушуючи цим спадкоємність духовної культури.

Не випадково після гнівних інвектив і глузливих насмішок із земляків своїх в Україні та не в Україні Шевченко своє послання завершив закликом брататися. Ідея братерства, яка виросла на ґрунті попереднього безкомпромісного осуджен­ня гріхів своїх і чужих, тверезого очищення національної совісті над розритими могилами своїх предків, реалістичного перечитання, не оминаючи "ані титли, ніже тії коми", історії свого народу, безжального осудження злочинів і помилок чванливих його проводирів, вивершила той моральний храм, що його вибудо­вував Шевченко у своєму прагненні до соціальної гармонії.

Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!

Поет лякав тих, хто ненавидів свого убогого брата, знущався і дер шкуру з братів незрячих, гречкосіїв", всенародним кровопролитним апокаліпсисом, жахав Божим судом і земною карою розкутого люду, прагнув усовістити злотворящих майбутнім пролиттям крові їхніх дітей, прокляттям у народній пам'яті. Та дефор­мовані політизованим суєслів'ям християнські моральні критерії людського буття, лицемірство, словесна облуда прикривали імперські амбіції царської Росії, що їх Шевченко осуджував з непомильною саркастичною нещадністю.

93

Тарас Шевченко

M. іїіулинат

Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрмі а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!

("Кавказ" )

Важко уявити глибину душевного болю, розпачу і гніву совісного генія своєї || епохи, який бачив жорстоку несправедливість, безумовно, очевидну для багатьох І і багатьох, але не зміг зрозуміти, чому вони, ті, що поряд, котрі бачать, чому во­ни мовчать, коли біль і гнів повинні розривати серця. Що робити? Адже зло по-1 ки що безкарне, воно торжествує, то, можливо, пощастить примирити над на- І родною книгою одвічної неправди братів із найменшим братом?

Та соціальна несправедливість, гармонія міжнаціональних відносин, яку вимріював Шевченко, торжество добра і справедливості й нині ще не владарює | світом.

Царів, кровавих шинкарів

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй —

таку витворював молитву за рік до смерті Тарас Шевченко, посилаючи про­кльони на голови злотворящим, а трудящим людям, доброзвичайним рукам, робочим головам на їхній окраденій землі бажав любові, злагоди, сердечного раю.

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

("Молитва" )

Історія поневолених народів, їхні соціальні та національні прагнення були відкриті Шевченкові, який поетичними екскурсами у минуле "перевіряв" свій по­гляд на сучасний стан українського народу, на колонізаторську політику царсь­кого самодержавства стосовно до народів Кавказу.

До нас в науку! ми навчим. Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас ' Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! чом ви нам Платить за сонце не повинні!

94

M. Жулинський

Тарас Шевченко

Шевченкова скорбота, його гнівна печаль огортала долі далеких від України

родів, яких замірилася виплекана на середньовічному типові свідомості та на гамованому народному самолюбстві імперська Росія просвітити — "сонце ди показати сліпим, бачте, дітям!..".

Йому боліла передчасна смерть талановитого друга Якова де Бальмена, яко-

' "не за Україну, а за її ката, довелось пролить кров добру, не чорну. Довелось

пить з московської чаші московську отруту!".

Смертельно вжалила "московська отрута" сотні-сотні тисяч українців не ли-є під час Кавказької війни, не лише в болотах Петербурга, айв усіх імперсь-завойовницьких і колонізаторських акціях. Українську людину могутня імперія розчленовувала" морально й духовно за допомогою ідей та міфологем про богообраність, месіанство російського народу, Російської імперії та її царів, ідеї "Русского Бога", вищості російської культури і російської мови...

Колонізаторська політика Росії була спрямована на приманювання-прикуп-лення певної частини, переважно, елітної, багатої, поневоленого народу, щоби з ійого допомогою, його руками далі "обустраивать" удостоєний честі бути "виз­воленим" народ. Непокорених, тих, хто не усвідомив великої просвітницької місії великої Росії", хто не волів скористатися з ласки "престолу" бути "вірно­підданим" і користатися його благами, щедротами, милостями, чекала "Сибір неісходима", тюрми муровані, ковані кайдани... На трагічній долі мечем і вогнем нищених кавказьких народів, — "малих", "нецивілізованих", "неісторичних", диких", "некультурних" — позбавлених "Божої благодаті", — Шевченко на­магався отверезити й тих своїх земляків, які погналися в столиці за чинами, маєтками, посадами, нагородами і забули про "меншого брата". Вони й гадки не мали про право свого народу на самостійне життя та політичну самоорганізацію, тоді як Шевченко обдумував, як вселити в українські душі "єдиномисліє" та "братолюбіє". Без національної згоди і єдності неможливі добробут і мир на рідній землі, а без відродження духовної енергії народу марно чекати тих глибо­ких змін, що виношувалися, вимріювалися чесними синами нашого народу про­тягом багатьох століть. Історія дарувала нам хвилини політичних ілюзій, коли окрилювався національний дух і духовна енергія розкуто творила естетичний код національного самовираження. Та політичні ілюзії — це не свобода. Вільна творчість немислима без волі свого народу, тому Шевченкове слово пектиме вогнем наше сумління доти, доки ми не поминатимемо його незлим, тихим сло­вом в сім'ї вольній, новій — у своїй державі. Нині ж ми пожинаємо гіркі плоди імперської політики, яка призвела до порушення взаємозв'язку людини з істо­ричним процесом, зруйнувала механізм соціально -культурної спадкоємності, без якого не можна забезпечити формування духовності. Відбулася глибока де­формація художніх запитів та естетичних смаків, розуміння національного ідеа­лу, що особливо позначилося на рівні гуманітарної культури українського суспільства. Адже коли естетичні смаки, оцінки, погляди, ідеали, які в сукуп­ності витворюють у процесі розвитку художнього мислення суспільну естетич­ну свідомість, не були застраховані від політизації адміністративно-командного втручання, то хіба це не могло не позначитися на духовній ситуації в країні? Звісно, могло. І позначилося. Особливо у відродженні рідної мови, утвердженні її державного статусу, засобу консолідації українського суспільства, у сфері ес­тетичного освоєння спадщини національного духовного досвіду національних

95

Тарас Шевченко

M. ЖулииаЛ

традицій, у тому числі і традицій художніх, етнічних. Там, у глибинних нашару-і ваннях культури, сконденсовано генетичні "фонди", які й засвідчують естетичж ціннісні орієнтири формування духовності народу. Через те ми й не усвідом млюємо національну культуру як цілісність (Дзюба Іван. Чи усвідомлюєм» національну культуру як цілісність?// Наука і культура. — Вип. 22. — К.,і 1988), що глибинні шари національної культури ми не підняли на поверхню. \

Сучасна духовна ситуація в Україні позначена драматичним станом соціаль-j ного функціонування національної культури. Вона, ця культура, функціонує, але не як цілісна система.

Закономірне бажання наблизитися до центрів світової цивілізації нерідко су проводжувалося ігноруванням національних традицій, величезного спектру бата томанітності художніх явищ, які виростали на ґрунті народної культури. Бо саме народна культура акумулює стихійну творчість народних мас, формує систем]| художніх символів, метафоричний лад мислення, щоби згодом влитися ідеями тш образною системою в елітарне мистецтво.

Однак стихійна творчість людини не може бути повною, органічною без нор­мального, тобто органічного суспільного функціонування мови рідного народуЛ Значною мірою саме неповним функціонуванням української мови, тобто неви-1 конанням усіх своїх суспільних і культурних завдань спричинено ускладнення су-Я часної духовної ситуації в Україні. Згадаймо віщі слова Шевченка:

...І всі мови Слов'янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі...

Мав рацію Томас-Стернс Еліот, коли стверджував: "Можна відібрати в на­роду його мову, задушити цю мову, насильно ввести в школах іншу мову; але ^; доти, доки не змусять цей народ відчувати чужою мовою, стару мову викоріни-ти неможливо, і він знову заявить про себе в поезії, яка є рушієм почуттів"'.

Почування українського народу значною мірою виражаються нині поезією Шевченка; вона акумулювала історичний духовний досвід нації, а тому в наші дні не втрачає сили народного самовираження. Микола Гоголь відзначав: "Справжня національність перебуває ... в самому духові народу"². Не випадко­во Шевченкова духовність так часто, особливо в періоди переломні, історично зламні для українського народу, захоплювалася в орбіти політичних і культур- [ них турбот інтелігенції. Особливо виразно це проявилося на початку XX ст., коли реальною була перспектива державного і національного відродження ук­раїнського народу. Революційні події початку XX ст. сприяли відродженню національних ідеалів, і тому закономірно, що столітній ювілей Тараса Шевчен­ка був явищем революційним, що динамічно стимулювало духовну енергію на­роду. У своєму вступному слові "Великі роковини" до "Збірника пам'яті Тара­са Шевченка (1814—1914)" Михайло Грушевський писав: "Шевченкове століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження — святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв'язаного з культом його національного поета" .

Оця багатофункціональність духовності Шевченка, наші повсякчасні заміри її реалізувати в практично-духовній діяльності засвідчує і необмежені духовні

96

M. Жулинсъкий

Тарас Шевченко

можливості Шевченкового слова, і діапазон наших культурних потреб і запитів. Нині Шевченко нам потрібен відроджений, очищений від вульгаризаторських однозначних характеристик, гуманізований та олюднений, такий, яким його сприймала народна свідомість.

Шевченко — гнівний, безкомпромісний, але водночас схильний до христи­янського всепрощення на основі національного замирення в ім'я добра народно­го, в ім'я України.

Смирітеся, молітесь Богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть. Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

("В казематі")

Силоміць відірваний від рідного краю, Тарас Шевченко благав Божу Матір, "Богом ізбранную Марію" послати йому єдину втіху в неволі, де він нидіє, "не­наче злодій взаперті", "святее слово, святої правди голос новий!"

Слово для Шевченка було "святим" тому, що лишень через слово можна осягнути сферу божого потойбічного, бо з допомогою саме слова створений творчим — божественним — началом цей світ, який уявляється великою кни­гою, і тільки слово є ключем для відкриття цього світу, для його пізнання— прочитання.

Поет молив оживити і просвітити "розумом святим" його єдину втіху і надію — слово, хоча знав, яким тяжким, болісним і довгим буде шлях цього слова до України.

"Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи. Та так проклята одчистила, що я ледве впізнав свої діточки", — гірко печалився над долею своїх творінь Шевченко, не уявляючи, що й через сто років не всі його "безталанні думи" будуть виряджатися до читача. Навіть в академічному ви­данні творів Шевченка 1935—1937 pp. більшовицький режим не дозволив вмістити поезії "Якби то ти, Богдане п'яний..." та "За що ми любимо Богда­на?". У 1955 р. (у виданні творів у трьох томах) не вистачало ще чотирьох творів: "Чигрине, Чигрине...", "Розрита могила", "Великий льох", "Стоїть в селі Суботові...", а з 1976 p., крім цих шести поезій, не було вже й поеми 'Іржавець".

Аби бодай якось виправдати ці вилучення з масових видань творів Т. Г. Шев­ченка, іноді зазначалося, що це вибране зібрання. Так, у вступній статті до ви­дань "Кобзаря" 1956 і 1960 pp. Максим Рильський писав про "популярність понівеченого царською цензурою "Кобзаря" серед українського селянства до­жовтневої пори" і вимушено робив вигляд, що в цих виданнях таких понівечінь нема. "Не побачив" і Павло Тичина — автор передмови до "Кобзаря" 1943 р. (Москва, СРПУ), що випали з цього видання "Великий льох", "Гоголю", "До Основ'яненка", "За що ми любимо Богдана?", "Заступила чорна хмара... ", "Іван Підкова", "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє", "Іржавець", "Розрита могила", Тарасова ніч", "Чигрине, Чигрине..." та "Якби то ти, Богдане п'яний..."

Тарас Шевченко

M. Жулинсыж І

Олександр Корнійчук у передмові до видання "Кобзаря" 1950 р. також не згадав, що читач не знайде тут восьми творів: "Великий льох", "За що ми люби-1 мо Богдана?", "Заступила чорна хмара...", "Іржавець", "Розрита могила "Стоїть в селі Суботові...", "Чигрине, Чигрине" та "Якби то ти, Богдане І п'яний...". Мовляв, для чого пояснювати подібні цензурні "чистки" "Кобзаря (та й хто дозволить?), адже всі ці масові видання здійснюються з "Повного ви- І дання творів у десяти томах. 1939. Вид. Академії наук УРСР".

У "Примітках" зроблено спробу заспокоїти читача інформацією про зміни в \ написанні кількох слів, які далі й перераховуються, "в напрямку наближення до | сучасного правопису', а от про вилучення самих творів — ні слова.

"Кобзар" 1976 р. (видавництво "Дніпро") "загубив" сім творів начебто то- І му, що їх нема у виданні "Шевченко Тарас. Повне зібрання творів: У 6 т. — j T. 1, 2. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963", а тексти в цьому "Кобзарі", мовляв, друкуються за "повним зібранням...". Якщо там цих "крамольних" творів не- ] ма, то як вони могли з'явитися в масовому, популярному виданні?

Твори Шевченка не лише вилучали з повних і "неповних" видань, а й реда­гували", щоби не образити Москву, "старшого брата". Так, у "Кобзарі" (Харків: ДВУ, 1930) з "легкої руки" редактора-текстолога І. Айзенштока у поезії "Чиг­рине, Чигрине" було зроблено підміну — замість "московські ребра" з'явилося ' татарські ребра".

За що ж боролись ми з панами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Татарські ребра??

Виявилась начебто непоміченою заміна слова "ляхами" на "панами ", а "та­тарські ребра" на радість ідеологічним фальсифікаторам "поселилися" в наступ­них масових і навіть багатотомних зібраннях творів Т. Шевченка.

З метою підсилення соціальної, антиексплуататорської спрямованості поезій Шевченка в "Царях" вираз "котюга блудний" було підправлено на "катюга блуд­ливий ", а в "Гайдамаках" замість

А онуки? їм байдуже, Жито собі сіють.

подано:

А онуки? їм байдуже, Панам жито сіють.

("Кобзар". — К.: Дніпро, 1966)

Український народ упізнає себе в творчості й долі Шевченка, свою історію, долю, славу й покликання і цим національно самоутверджується, духовно очи­щується, морально зміцнюється. Шевченко уберіг націю від жорстких асиміляційних протягів, які пронизували звідусіль Україну, відкрив народові йо­го історію, занурив у її драматичні й трагічні глибини, змушуючи до самокритич­ного ' перечитування" тієї слави .

Шевченко виступає сьогодні духовним будівничим нашої держави. Тому наш обов'язок самокритично усвідомити його дорогоцінну спадщину, його пророцтва і

98

M. волинський

Тарас Шевченко

(крестороги, долати духовне невільництво забезпеченням повної свободи особи. Тільки за цієї умови українська людина сприйматиме об'єктивні оцінки історії (свого народу і відкриває для себе чіткі перспективи розвитку своєї держави.

Важко збити фізичні кайдани, та найважче звільнитися від пут духовних, ста-|ти внутрішньо вільною людиною — такою, якою був Шевченко. Тому його так гнітило духовне рабство земляків, готовність ходити в ярмі, незмірне чванство і втішання добровільним невільництвом. Бо він знав: внутрішньо невільна людина 'готова до зради. Згадаймо, що сказав Конрадові Валленроду в поемі Адама тМіцкевича його духовний наставник. Він назвав його невільником, а "єдина | зброя невільника — це зрада".

Громадянинові України має якнайшвидше відкритися в усій повноті її розвитку | національно-політична традиція, ним має бути органічно засвоєна, завершена, 'і цілісна система ідей, які розвиватимуть колективну та індивідуальну національну (свідомість. І тоді, в часи Шевченка, Франка, Лесі Українки, і тепер, у роки ду-Jxobhoio зміцнення української державності, ми потребували і потребуємо нової системи ціннісних орієнтацій, в основі якої була б національна ідея, філософія ук­раїнської історії та культури. Знову, як у часи Шевченка, як і на початку XX ст., як і в період Української Народної Республіки, постає перед українською інте­лігенцією, за словами Івана Франка, "величезна, дійова задача — витворити з ве­личезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культур­ний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя..."⁴.

Витворити такий організм — неймовірно складне завдання, але посильне і невідкладне. Інакше нам не осягнути духовної незалежності, бо саме культура виступає своєрідним організатором національної самосвідомості — цього соціально-культурного і соціально-психологічного феномена.

Національна самосвідомість — величезна духовна сила, яка здатна ефектив­но вплинути на державотворчі процеси, стимулюючи енергію народу задля вине­сення суспільного поступу на високу хвилю розвою. 1 як раніше, особливо в періоди переломні, історично зламні для українського народу, визначна роль у її формуванні належить поезії Шевченка, яка акумулювала історичний досвід нації та не втрачає сили народного самовираження.

У діалогах із Богом, у суперечках із Господом Шевченко виборював Україну, бо усвідомлював, що божим провидінням йому даровано пророче слово. Слово, яке пектиме вогнем невидимим замерзлі в неволі душі живих, народжених і не­народжених його земляків.

Дослухаймося до пророчого слова Шевченка і замислімося над тим, чому в "Заповіті" 31-річний Тарас Шевченко волів не знати Бога, поки його Україна не визволиться з кайданів невільництва, а його душа приречена бути зі своїм наро­дом у горі й стражданнях, у переживаннях і боротьбі доти, доки Бог не змилос­тивиться над Україною, а йому пошле "Те слово, Божеє кадило, кадило істини", яке подасть "душі убогій силу",

Щоб огненно заговорила. Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Україні понеслось, І на Україні святилось Те слово ...

Тарас Шевченко

M. Иіу.шнськаа

Можливо, його душа блукає над Україною, і тільки від нас, від нашої [ відповідальності перед Україною, від нашого вміння й бажання вкупі жити в J добрі та злагоді, від нашого поривання "З братом добрим добро певне познать,] не ділити...", від нашої любові до рідної мови, національної культури, від гор­дості за свій народ і віри в Бога, від нашої з вами віри в щасливий день незалеж­ної України і нашої солідарної праці в ім'я державної її розбудови залежить, чиї полинула душа поета молитися до самого Бога. Молитися там, у небесах, за вільну вже Україну.

2000 р.

¹ Элиот Томас Стерне. Социальное назначение поэзии. — В кн.: Писатели США о литературе: Сборник статей. — М., 1974. — С. 164.

² Гоголь Н. В. Сочинения: В 6 т. — Т. 6. — М., 1953. — С. 173.

' Збірник пам'яті Тараса Шевченка. (1814—1914). — К., 1915. — С. 7. ⁴ Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 45. — С. 404.