4 Мовчан 97

своїми селянськими проблемами і злиднями. Той материн образ із великою ніжністю проніс крізь усе життя. Він виринав у багатьох творах—«На буряки», «За ворітьми», «На золотих богів»...

Новела «Мати» в цьому плані особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події.

По-перше, письменник відійшов від фольклорно-народ­ницького його трактування. В новелі він сприймається двоя­ко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживан­нях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ

А. Петрицький. Інваліди

материнства—основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла.

По-друге, Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панів­ною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір.

Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його

98

, у

поведінка є природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Такому сприйманню великою мірою сприяє оповідь від першої особи —Андрія, головного учасника подій. Органіч­но, непомітно в реалістичну, описову картину вплітається імпресіоністичний штрих—його враження від побаченого, почутого, пережитого.

Дія відбувається в короткому часі—вечір, ніч, ранок. Усе в однотонній, густій, темній фарбі, що відповідає основ­ному гнітючому настрою. У бідній селянській родині поми­рає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола ідуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармійцями. В цю криваву фантасмаго­рію потрапляє Андрій.

Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері. Так бачив це Андрій: хмари над лісом, що заступили кавалерію,—«надходить велика буря», «чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер», насторожено «шумлять придорожні верби», десь дико «кряче ворон». Перед від'їздом Андрій, наче у мертвої, просить у матері прощення.

І ось перша зустріч хлопця з небезпекою —поляками, удар нагайкою, що різонула «кривавою смугою лице». Йому наказують возити на позицію снаряди. (Не вбили, не забра­ли коня! Є нагода потрапити до Зеленогаївки!). Андрій мимоволі стає учасником подій у польському війську, але те його не обходить: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, у мене дома так само б'ється мати». Такий моральний вибір сина. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують лише двоє: син і мати. Перед очима постійно стоїть її «розірвана з гарячки на грудях сорочка», «великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою». Вона немовби вже свята —десь глибоко в душі, в уяві. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій не зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою: «Хіба можна було сказати Цій потайній собаці про смерть моєї матері?» Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого і світлого), і вирішує помститися—вбити «хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу:

вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючи додому без лікаря, в неми­лосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». Андрій розуміє: з

4* 99

поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері — «тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті». А коли вже буде вдома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди.

А зараз Андрій думає лише про маму: «На польській позиції, десь на лівому крилі горить прожектор, а в моєму серці горить біль,—він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір. Туга на серці, мов та сажка на пшениці». Це порів­няння підкреслює глибокі переживання Андрія, від яких немає порятунку. Вони являють йому нав'язливі видива — «хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті», то йому чується, як гукає мама, хоч перед очима «бігають перелякані та суворі очі військових».

Отже, з образом матері в новелі безпосередньо пов'язаний головний мотив —мотив тривоги, що цемен­тує, з'єднує реальні події, хаотичні видива, почування, враження героя. Це тривога за хвору, яка от-от помре, за батька, братів, сестер,'за життя всіх, бо мати є найпершою опорою. Це і тривога за довколишній світ, гармонію якого остаточно порушено цією кривавою бійнею, від якої люди так стомилися (а чи змирилися), іцо й сприймають їх якось байдуже-механічно. Селянам давно хочеться спокою. Наші, ваші, свої, чужі —вже все сприймається насторожено, як нова невідомість. Зараз відступають поляки, але всіх то обходить лише як небезпечний факт: можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то і вбити.

Згадаймо епізод, коли польський офіцер під час першої зустрічі з Андрієм докоряє йому: «Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служити, хаме?!» Схоже, що Андрій нікому не хоче служити, для нього нічого не існує, окрім тривоги за життя матері. А міг же скористати­ся нагодою і, потрапивши до польського війська, допомогти наступаючим більшовикам.

Григорій Косинка—неперевершений майстер баталь­них сцен. Він не вдається до розлогих описів. Та й жанр новели вимагає граничного лаконізму. Два-три речення —і вражаюча картина, подана, до речі, через сприймання

100

Андрія: «Закипіла запекла атака... Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах...»

Напруження зростає, наближається фатальна розв'язка, Але в новелі ці бойові дії набирають позачасового і поза-просторового буття. Вони скоріше є тлом для найголовнішо­го —тривоги Андрія за життя матері. Так загальнолюдські цінності піднесені до рівня провідної ідеї.

Треба звернути увагу на епізоди, пов'язані з рядовим польської армії, одним із тих, що не хотіли коритися наказу і знову йти під кулі. Вони підсилюють звучання авторської ідеї. Ось він перед боєм, стоячи на колінах коло кулемета, божевільне вигукує назустріч «криваво-огненного диску сонця»: «Смерть!» Трохи згодом він ще безрадісніше крича­тиме: «Я—бідний! Не рубай...» Власна тривога вирізняє це слово у враженнях Андрія: «Ні, не привезу я лікаря до матері... Смерть—кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так само тихо та ясно». Андрієві покладуть на воза того самого, але вже тяжко пораненого солдата, і він привезе його додому. А готуючись до похоро­ну матері, хлопець мучитиметься від божевільного внутрішнього запитання: «Чому моя мама зціпила губи, як мертвий солдат?» Ця деталь підкреслює думку про те, що всі люди однакові перед стражданням, неминучістю, всі одинокі та безпорадні перед нею. Смерть усіх рівняє: і ворогів, і рідних.

Отже, позаполітична позиція письменника, в чому його звинувачувала критика, тільки допомагає йому не відступи­ти від життєвої правди. Поведінка всіх дійових осіб невиму­шена й закономірна: поляки, що прийшли визволяти цей народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; українські селяни стомилися від війни... Читаємо про все це—і хочеться вірити слову Григорія Косинки, хоч ніде він не висловлює свого ставлен­ня до зображуваного. Насамперед його цікавить людина, її внутрішній світ, її такі звичайні проблеми, а загальнолюд­ські вартості визначають його моральні оцінки, що випли­вають із самого тексту.

101

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому Г. Косинка був такий популярний у 20—30-Х pp.?

2. Розкажіть про його життєвий і творчий шлях.

3. Чому, на вашу думку, він був репресований одним із перших? . 4. Які традиції продовжив у своїй творчості Г. Косинка?

5. Чому В. Стефаник назвав Г. Косинку «сином із Дівич-гори»?

6. Якою мірою власний життєвий досвід митця відобразився у його новелах?

7. Що таке новела? Чим цей жанр відрізняється від оповідан­ня?

8. Які, на ваш погляд, теми були улюбленими для Г. Косинки?

9. Основна проблематика творчості митця.

10. М. Рильський оцінив першу збірку Г. Косинки як початок -.епопеї революції». Чи виправдав новеліст ці сподівання?

11. Що таке імпресіонізм як мистецька течія і стиль?

12. Які стильові тенденції переважають в індивідуальному стилі письменника?

13. Прочитайте новелу «На золотих богів». Про що вона? Що в ній найголовніше?

14. Як у цьому творі проявляється українська фольклорна традиція?

15. Що ви скажете з приводу авторської оцінки зображувано­го?

16. Якими художніми засобами користується автор для доне­сення до читача основної ідеї твору?

17. Чому Г. Косинка так любив свою новелу «В житах»?

18. Який настрій переважає в цій новелі? Що в ній найголов-нііпр: враження від подій чи самі події?

19 Знайдіть описи природи в ній. Яка їхня роль у новелі?

20. Прочитайте оповідання «Гармонія». Які проблеми пору­шуються в ньому?

21. Схарактеризуйте найголовніші образи-персонажі твору.

22. Ви засуджуєте чи виправдовуєте їхні вчинки? Чи намагає­теся знайти психологічне пояснення?

23. В чому полягає майстерність Косинки-психолога?

24. М. Рильський назвав новелу «Мати» однією з найглибших речей Г. Косинки. В чому ця глибина?

25. Схарактеризуйте образ матері.

26. Самостійно проаналізуйте новелу «Серце». Зверніть увагу на художні засоби.

27. Прочитайте оповідання «Фавст». Визначте наскрізну ідею твору.

28. Чи може Прокіп Конюшина претендувати на «вічний образ»? Схарактеризуйте його.

102

29. Що ви можете сказати про авторські думки і почуття під час написання цього твору?

30. На основі аналізу творів Г. Косинки визначте, які риси індивідуального стилю вирізняють його з-поміж інших митців 20—-30-х pp., що писали про українське село.

31. Що спільного ви можете знайти між Г. Косинкою, з одного боку, та М. Коцюбинським і В. Винниченком —з іншого?

32. Напишіть твір-мініатюру «Мої роздуми про новелістику Г. Косинки».

Q РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Косинка Г. Заквітчаний сон: Оповідання. Спогади про Григорія Косинку.--К., 1990.

2. Косинка Г. Фавст: Оповідання//Прапор..—1990.—№ 1.

3. Про Григорія Косинку: Спогади.—К., 1969.

4. Мороз-Стрілець Т. Голос пам'яті: Спогади.—К., 1989.

5. Наєнко М. Григорій Косинка // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.—К., 1994.—Кн. 2.

6. Жулинський М. Григорій Косинка // Із забуття в безсмертя.— К., 1990.

7. Агеева В. Автор і герой як виразники оцінки зображуваного у прозі Г. Косинки // Українська імпресіоністична проза.— К., 1994.

8. Кавун Л. Психологізм як елемент поетики новел Григорія Косинки // Укр. мова і літ. в школі.— 1993.—№ 2.

103

ЮРІЙ ЯІЮВСЬКПП

•

(1902—1954)

«І СВІТ РОЗЧИНЕНО ЯК ДВЕРІ...»

Того літа серпень аж пашів спекою. Від неї рятували хіба що ночі. У Хості, в будинку відпочинку письменників, коли на небі рясно виступали зорі, по саду блукали білі постаті-примари, закутані в простирадла. Вони зривали солодкі сливки і до ранку смакували ними... А 27 серпня був день народження Юрія Івановича Яновського. З нерозлучною парою Яновських сусідували ще актриси театру «Бере­зіль» —до чого ж дотепні дівчата! Сперечалися, як привіта­ти улюбленого письменника. Зрештою, сплели вінок із лаврових листків і на ниточках підвісили у їдальні якраз над місцем іменинника. Коли він сів, вінок урочисто опустився на голову. Всім було весело...

Цей епізод згадав його безпосередній учасник письмен­ник В. Гжицький'. Якось уміли люди тих непростих часів дитинно радіти життю, не боялися дарувати ту радість один одному, щиро вірили в красу довколишнього світу, вміли її бачити, сприймати відкритим серцем. Не маємо того тепер.

Сама епоха, хоч і кроїлася залізними ножицями, що залишали кривавий слід на нашій історії, первісне була задумана для радості та благополуччя. Тому й народжувала таких романтиків і мрійників-фанатів, як Юрій Японський, Олександр Довженко, Микола Хвильовий. Дива оновлюва­ного світу вони зустрічали із світлими пориваннями, щирою вірою в непогрішність проголошуваних ідеалів. Вони були дітьми свого часу—і не найгіршими. З дитинною щирістю жили на своїй землі, яку з самозреченням збирались очис-

ЦДАМЛМ (Центральний державний архів-музей літератури і мистец­тва) України.—ф. 19.—On. 1.—Од. зб. 155.

104

тити й уквітчати. Парадокс — але в цьому була їхня тра­гедія.

Згадує В. Гжицький: «Йшов тридцять третій рік у нашо­му домі (йдеться про письменницький будинок "Слово" у Харкові). Щокілька днів, а то й щодня когось не дорахову­вались. Це вже після самогубства Хвильового, що загостри­ло становище, після чого стало ще тривожніше.

Якось я наздогнав Юрія Івановича на Сумській. Він ішов поволі, роздумуючи про щось своє. Я наздогнав його тому, щоб не почуватися таким самотнім. Хотілося ближче до людини, хотілося _говорити, щоб розв'язати власну тривогу, що не покидала ні вдень, ні вночі. Заговорили зразу ж про те, що нас усіх тривожило. Я спитав, що він думає про арешти Ялового, Річицького. Це ж були комуністи з рево­люційним минулим. Річицький був головним редактором Української радянської енциклопедії. "Чи за діло їх узя­ли?" —спитав я.

Яновський гірко посміхнувся: "Ми були б щасливі, коли б за діло брали. Тоді ми могли б спати спокійно..."»'.

Спокійно, мабуть, йому спалося лише в дитинстві на хуторі у діда.

Народився майбутній письменник 27 серпня 1902 р. в селі Майєровому на Єлисаветградщині (тепер село Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області) в замож­ній селянській родині. Там до п'яти років жив у діда Мико­ли Яновського, який мав 180 десятин землі, великий буди­нок, розкішний вишневий сад. Там пізнавав нехитру науку жити на цій землі. Дід любив онука страшенно. А ще першими вчителями були сільський коваль і тесля, який «розповідав чимало пригод—власних і чужих», «знав безліч казок», навчив «любити дерево і людські руки біля нього»,—як запише Японський у своїх «Коментарях до книжок..,»² пізніше.

, Коли підріс, віддали до школи. Добру освіту здобув у Єлисаветградському реальному училищі. На той час це був досить солідний середній навчальний заклад як на повітове місто. Його закінчили Є. Чикаленко, П. Саксаганський, Г. Юра, Є. Маланюк...

Жив у родичів Вільчинських, аж поки батько купив у Єлисаветграді будиночок. Були то часи революційних подій

ЦДАМЛМ України.—Од. зб. 155. Яноясышй Ю. Твори: У 5 т.—К., 1983.—Т. 5.—С. 230.

105

в Україні. Перед очима Юрія пройшло чимало: мітинги на майдані, тачанки батька Махна, загони Шкуро, Григор'єва, Марусі Никифорової, червоні прапори, свист куль, залита кров'ю бруківка. Навіть довелося юнакові брати участь у санітарній дружині, організованій у класі. Ці події навіки вкарбувалися в пам'ять, ожили в повісті «Байгород».

З десяти років почав писати вірші російською мовою. Знала цю Юркову «таємницю» мама, але наволочка, в якій були сховані перші дитячі рукописи, не збереглася.

Після закінчення з золотою медаллю «реалки» хлопець служив у різних установах Єлизаветграда: статистичному бюро, робітничо-селянській інспекції, управлінні народної освіти. То було не дуже цікаво. Але з цим містом пов'язана і приємна подія: перше кохання.

З 1922 р. Юрій Яновський жив у Києві. Два роки провчився на електромеханічному факультеті політехнічно­го інституту—«Хотів бути морським інженером. Будувати кораблі і пароплави»'. «Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Санчата, двадцять п'ять пудів соснових півторааршинок, нас двоє і веземо ми, як коні. З Глибочиці до Лук'янівськогп базару було під гору. це найважча частина путі, і я ніколи не забу­ду тих почуттів, котрі були в мені тоді на Глибочицькому спускові. Ті роки не було в мене білизни і простинь, укри­вався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широ­ко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява»,—читаємо в записниках². Інженером не судилося стати. Зате вже там, у політехнічному, почався його шлях у велику літературу.

1 травня 1922 р. в газеті «Пролетарська правда» надруко­вано першого вірша «Море» (російською мовою, за підпи­сом Георгій Ней). Радості не було меж. Михайло Семонко, відомий київський поет, лідер футуристів, завідувач літчас-тини газети «Більшовик», помітив нове ім'я, захотів позна­йомитись... Так і був Юрій Яновський залучений до літера­тури. У 1924 р. «Більшовик» видрукував його українську

Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН Украї­ни.—Ф. 116.—Спр. 1.—Арк. 1.

Там само.— Спр. 2.— Арк. 4.

106

І

І >

поезію «Дзвін», автор став позаштатним кореспондентом цієї газети. Там будуть видрукувані нариси письменника.

Звичайно ж, брав участь у футуристичному русі, як член «Комункульту» і «Жовтня» відвідував різні зібрання й дискусії. Саме тоді вчився відходити від стереотипів і шаблонів, шукати власної стежки, вносити в оповідання і вірші свіжий дух, фантазувати, мріяти—вічний неспокій передався йому від патрона Михайля Семенка. В ті роки заприятелював з Миколою Бажаном—разом працювали репортерами.

Невдовзі М. Семенко виїхав до Харкова, очолив там сценарний відділ ВУФКУ. Як і обіцяв, «пере­тягнув» туди М. Бажана та Ю. Яновського. Саме в Харкові, тодішній столиці, вирувало літера­турно-мистецьке життя. Там були В. Еллан-Блакитннй, Остап Вишня, П. Тичина, М. Куліш, там близько зійшовся з О. Довженком, відчув у ньому споріднену душу. В 1925 р. з'являється перша книжка опові­дань Юрія Яновського «Мамутові бивні». Він стає редактором ВУФКУ. Мистецтво кіно, яке щойно зароджувалося в Україні, вабить багатьох письменників. За сценарії засідають і Яновський з Бажаном. У 1926 р. навіть з'являється фільм «Гамбург» за сценарієм Юрія Івановича. Але життя кличе вперед.

у^Е\ LIBIUS

ю.яновського

Того ж року він уже в Одесі, на посаді головного редак­тора кінофабрики. Через його редакторський портфель пройшли фільми «Тарас Шевченко» і «Тарас Трясило» П. Чардиніна, «Борислав сміється» Й. Рони, «Вася-реформа­тор», «Сумка дипкур'єра» О. Довженка і багато інших. Власне, Ю. Яновський був художнім керівником Одеського «Голлівуду». Він переймався проблемами нового для української культури мистецтва — недарма його назвуть «добрим генієм українського кіно». Така творча яскрава особистість; як він, вирізнялася на тлі загальної маси. Це стало однією з причин звільнення його з посади в серпні

1927 р.

Юрій Іванович їде до Харкова. Журнал «Вапліте» видру-ковує повість «Байгород» (1927 р.). У 1928 р. з'являється

107

книжка поезій «Прекрасна УТ» (Україна трудова), роман «Майстер корабля», який наробив чимало галасу серед кри­тики, особливо офіційної, партійної. Цей твір, а також цикл нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря» (1930) створено на основі досвіду роботи редактором кінофабрики.

Тоді ввійшла в його життя Тамара Жевченко, актриса театру «Березіль» Леся Курбаса. Через нелегкі випробуван­ня долі пронесли вони чистоту і ніжність перших зустрічей, оберігаючи їх від сторонніх очей під зовнішньою стриманіс-і тю і трохи дивним звертанням на «Ви», І хто знає, наскіль-J ки раніше зупинилося б серце Юрія Яновського, якби по-J ряд не було Тамари Юр'ївни...

У 20-х pp. Ю. Яновський належав до тієї харківської молоді, що групувалася довкола Миколи Хвильового, підтримувала його сміливі заклики орієнтуватися на «психо­логічну Європу», прокладати самостійний шлях новій пролетарській літературі, плекати в собі творців, над усе цінувати мистецькі якості. Він стає членом ВАПЛІТЕ, а після її ліквідації — Пролітфронту. Тим часом журнали друкують його новели—поступово до нього «приклеюєть­ся» тавро «попутника», «націоналіста», «хвильовіста». До ВУСПП його не приймають, на перший з'їзд він потрапить лише з гостьовим квитком.

Безперечно, все це болісно сприймалося та було під­ґрунтям для придушення в собі власного «Я». Особливо пригнічувала різка, засудлива критика роману «Чотири шаблі» (1930). «Вчуся писати "під Кириленка", то наука дуже тяжка. До нудоти. Спробуйте писати примітивно, швидко, не турбуючись глибиною психологічних і духовних мотивацій вчинків героїв, і побачите, як то тяжко. Звичай­но, коли ви писали колись інакше...»,—признається він Г. Костюкові про свій тодішній душевний стан. Ще говорив про «безстилля часу», панування агітки, втрату істинних вартостей...'

Ю. Яновський працює над новим романом —майбутні­ми «Вершниками». А в Україні тим часом лютує голод. У червні—липні 1933 p. подорожує на навчальному вітриль­нику «Товарищ» по Чорному морю. Але невесела та подо­рож, його супроводжують «біль неминучості і творча тоска», мучать спогади про самогубство М. Хвильового — рана ще свіжа.

Костюк Г. Зустрічі і прощання.— С. 366.

108

1935 рік. Роман «Вершники» завершено, але його ігно­рують в Україні, бач, він же написаний «попутником», «націоналістом», Яновським, дарма що вже були спроби самореабілітації —до 15-річчя Жовтневої революції видано

п'єсу «Завойовники».

«Вершники» друкуються уривками в перекладі П. Зенке­вича російською мовою в Москві, а вже потім і в Україні. У столиці СРСР влаштовується спеціальний вечір для обго­ворення роману. Письменника визнають нарешті «своїм».

Невдовзі Ю. Яновський створює п'єсу «Дума про Бри­танку», теж приурочену до «видатного ювілею»—20-річчя Жовтневої революції. Вона навіть із успіхом іде на сценах московських, ленінградських, харківських та інших театрів. Він багато подорожує по Україні —внаслідок спостережень передвоєнного села, але в межах дозволеного ідеологічного контексту з'являється збірка новел «Короткі історії» (1940).

У 1939 р. Юрій Яновський переїздить до Києва, оселяєть­ся в письменницькому будинку, одержує орден Трудового Червоного Прапора. Офіційно визнаному письменнику довіряють посаду головного редактора журналу «Українська література» (з 1946 р. «Вітчизна»), який під час війни вида­вався в Уфі. Залучає до співпраці найкращу творчу інтелі­генцію, друкує нові твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, І. Кочерги і свої. В 1947 р. ЦК КП(б)У ухва­лює постанову «Про журнал "Вітчизна"». Яновського увіль­нено з посади за «націоналізм, міщансько-обивательські погляди, аполітичність, друк помилкових і порочних творів». Не догодив. Перед цим, 1946 р. як кореспондент «Правди України» він брав участь у Нюрнберзькому судовому процесі —тоді його ще підтримувала «добра рука» тодіш­нього «хазяїна» на Україні першого секретаря М. Хрущова, але то було востаннє...

Відгриміли бої. На спустошену українську землю прийшов довгожданний мир. Прості наші люди тяжкою працею відроджують життя, на їхню долю випадає аж надто багато труднощів і випробувань, але надія на краще додава­ла їм сил. Такою була тема нового роману Ю. Яновського «Жива вода». В ньому світла віра письменника-романтика в перемогу життя над смертю пронизала правдиві реалістичні картини складної повоєнної дійсності. Здавалось би, все складається якнайкраще. У 1947 р. часопис «Дніпро» друкує роман, повний текст передається по радіо. Але невдовзі партійні рецензенти знаходять у ньому чимало хиб і вад. Збирається пленум Спілки письменників. У засіданні бере

109

участь перший секретар ЦК Л. Каганович. На пле­нумі, як писав Японський у щоденнику, «поховали "Живу воду" метрів на де­сять під землю» —твір за­суджено як «ідейно хиб­ний», націоналістичний, на­клепницький'.

Зробив «за порадами товаришів» до 200 виправ­лень — і від роману нічого не залишилося. Тільки пі­сля смерті автора його надруковано під назвою «Мир». А поки що Янов-ський зазнає морального та матеріального тиску ^ (позбавлений усяких засо-^ бів до існування, змуше-'' ний продавати речі, книж­ки, щоб не голодувати).

А. Петрицький. Юрій Яновський. Фотопортрет

Після всього цього зна­ходить у собі сили, пише цикл «Київські оповідання», які знову, як колись «Вершни­ки», спочатку друкуються в Москві. В них оспівано героїзм радянських людей під час війни, що його вселяла в них комуністична партія на чолі з Й. Сталіним... За «Київські оповідання» Яновському 1948 р. дали Державну премію СРСР. «Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір'я і премію»²,—занотує він у щоденнику. Ці слова були щирими —художник давно став невільником системи, правлячої ідеології, ним керували за принципом «батога і пряника». Так безкінечно тривати не могло...

16 лютого 1954 р. на сцені Київської російської драми ім. Лесі Українки відбувається прем'єра п'єси Ю. Яновсько-го «Дочка прокурора». Нестандартне трактування проблеми виховання, морально-етичні колізії, майстерно виписані ха­рактери —це забезпечило успіх на сценах багатьох театрів.

ЦДАМЛМ України.—ф. 17.—On. 1.—Од. зб. 90. Там само.—Од. зб. 85.

110

Скоро після прем'єри, бенкетів та поздоровлень ішли вони вдвох із Тамарою Юр'ївною на гостину до Романова, головного режисера театру. Дорогою йому зробилося пога­но. Кілька днів лікарі боролися за його життя. Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 р.

ТВОРЧІСТЬ

За типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. «До безуму люблю степ,—зізнавався в "Автобіографії" 1925 р.—Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скерова­ні на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть»''. А в «Міркуваннях про себе» писав: «Мета цілого життя—об'їхати землю по одному з меридіанів і на еква­торі погріти спину»².

З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій—шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси довко­лишнього світу, вміння ту красу віднайти і передати — його романтика вітаїзму суголосна поширеній у 20-х pp. світо­глядній позиції.

Отже, ріс мрійливим, тендітним, ніжним, задумливим. Над усе хотів побачити море. Вперше зустрівся з ним, коли мама повезла на операцію до Одеси. Згодом він в україн­ській літературі «відкриє і завоює нам море, море в значен­ні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований» . Все життя йому буде огидною «буденна провінціальщина», яку він вважає «одвічним прокляттям української нації», напів-інтелігентіцина (нехтування знаннями і культурою, бездум­не, споживацьке ставлення до життя). Він не міг уявити себе автором «земної, повзучої прози». Він був поетом:

мислив образно, світ бачив образно. І вірші писав усе життя, хоча дедалі рідше.

На широту його світогляду впливали книжки, прочитані

ЦНБ НАЦ України.—Інститут рукописів.—Ф. X.—№ 6559.— Арк. 1.

Відділ рукописів Інституту літератури.— Ф. 116.— Спр. 1.— Арк. 1. ³ Маланюк Є. Юрій Яновський // Єлисавет.— 1992.— 19 серпня.

Ill

в юності, те культурно-мистецьке оточення, в яке пощасти­ло потрапити молодим. «Любив я англійців та американців. Їхні твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я захопився морем, не побачивши ще його»',—писав у відкритому листі до М. Хвильового, надрукованому 1929 р. в «Літературному ярмарку». Р. Кіплінг, Д. Лондон, ОТенрі, М. Твен, Теннісон, Д. Конрад—ось неповний перелік «володарів романтичного слова», які зваблювали юного мрійника в небезпечні, але такі загадкові прерії, екзотичні землі, незвідані ще моря. Імпонували і сильні, дужі, сміливі герої, які завжди перемагали і досягали мети,—допитливий хлопчина і собі мріяв стати таким, адже був від природи хоровитим, вразливим, тонкосльозим.

А мама вечорами читала «Тараса Бульбу» М. Гоголя, дід Микола розповідав багато цікавого — перед очима постава­ло минуле народу, його споконвічна боротьба за волю. Там, у степу під Компановкою, де зійдуться в бою брати Полов­ці, його внутрішній світ наповнювався духом рідних просто­рів.

Усе життя любив подорожувати. Був епіцентром письменницької команди, яка часто мандрувала Україною на автомашині. Тільки дорогу в нікуди не сприймало його серце, а вона з плином років наближалась і, нарешті, стала неминучою реальністю. О. Довженко, з яким доля теж жорстоко повелася, запише в щоденнику: «Нещасливий мій друг. Скільки й пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар'єристів. Чоловік таланови­тий, чесний, тонкий, ображений до краю життям..,»².

Ні, в нього не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Може, то було б і не найгір­ше? Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух художника, поета. Духовна смерть наставала значно раніше фізичної. Смерті таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його завзято критикували за новаторський роман «Майстер корабля», злісно цькували за «Чотири шаблі». У 1929 р. слідом за

Див.: Новини кіноекрана.— 1989.— № 6.— С. 10—11. Довженко О. Україна в огні: Кіноповість, щоденник.— К., 1990.—

іоч

С. 383

112

сфабрикованим процесом СВУ посунеться лавина репресій. Його теж могли «забрати». «Ідеологічно правильні» «Верш­ники» на якийсь час змінили його становище на краще. Ганебна, жорстока критика «Живої води» змусила писати «Київські оповідання» з фальшивим пафосом і оптимізмом.

Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину:

70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п'єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносце­нарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, хоча далеко не все було художньо вартісним. Ранні новели, опо­відання, «Байгород», «Майстер корабля», «Чотири шаблі», кілька розділів «Вершників» —оце, власне, і все, що встиг створити вільно Юрій Яновський. Але й це засвідчує вели­чезні потужні можливості його таланту.

Далі істинне обличчя митця, цього тонкого лірика, проникливого мислителя, уродженого інтелігента, витонче­ного романтика, вихованого на кращих традиціях світової класики, набрало виразу конвульсивної гримаси. Перетво­рити вільного письменника на красиву воскову ляльку, вставити їй штучне серце, яке забилося б відповідно до партійних вказівок,—чи не в цьому полягало «культурне будівництво» в пролетарській державі? А починалося все так обнадійливе...

Юрія Японського справедливо називають сміливим нова­тором в українській літературі XX ст. Він—один із найяс­кравіших представників неоромантичної течії в ній. У цари­ні як змісту, так і форми художніх творів ніколи не прагнув ходити чужими стежками, відкидав усталені схеми, баналь­ності, трафарети.

Вже перші збірки новел Ю. Яновського «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) разом із творами М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного та ін. потвер­дили відхід нової хвилі української літератури від народ­ницько-просвітницьких традицій XIX, а почасти і початку XX ст. Поза сумнівом, на них позначився вплив футуризму й кіностилістики нової музи, що вабила до себе і Яновсько­го. Сюжетами новел «Мамутові бивні», «Історія попільни­ці», «Роман Ма», «Туз і перстень», «Кров землі» керує смілива авторська думка, хоч у цілому вони досить банальні й поширені на ті часи. Скажімо, героїка громадянської війни, любов більшовика до білогвардійської шпигунки і що з того вийшло. Динамічна зміна картин, зміщення різних часових площин, несподівані повороти, загадкові ситуації, екзотичні імена (Рубан, Ма, Матте), раптове втручання

113

голосу автора в текст —усім цим письменник хоче здивува­ти читача, шокувати його уяву.

Рівночасно проблематика цих оповідань пов'язана із спробою молодого ще письменника осмислити, зрозуміти специфіку громадянської війни в Україні, звернути увагу на повстанську стихію, отаманство, партизанську вольницю. Його герой романтичний, він стоїть перед'вибором, в якому перемагає революційний обов'язок. Він—сильна, вольова натура, яскрава особистість, ним насамперед керує револю­ційна ідея. Особисте відступає на другий план. Цей мотив був провідним у тогочасній прозі. Але Юрій Яновський вже тут сміливо порушує проблему чистоти червоного прапора і робить те ненав'язливе.

Згадаймо з цього приводу оповідання «Роман Ма».

Коли Матте вирішує прив'язати шпигунку Ма (свою кохану) до крил вітряка, бійці, показуючи на понівечені тіла червоних розвідників, запитують його: «Хіба вони на це согласні?.. Сонце не хоче бачити таких діл». Зовсім не випадково наприкінці твору з'являється і така картина: опо­відач сидить на могилі страченої Ма, поряд «сонце сідало великою раною» —та рана в душі автора, він підсвідоме сумує над долею маленької людини, дитини цього світу, яка так трагічно намагається виборсатися з життєвого виру.

Усе це говорить про потужність таланту митця, У світо­баченні Яновського від самого початку творчого шляху була закладена висока духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського.

Серед ранніх творів Ю. Яновського треба звернути увагу на новелу «Поворот» (1927), надруковану вперше тільки 1967 p. Вона абсолютно випадає із загальної тональ­ності його романтичної поетики, свідчить про постійні змістово-с'гилістичні пошуки митця. Це сюрреалістична новела, зіткана з марень, видив, снів простого солдата, який дуже стомився і змучився від війни, мріє повернутися додо­му, до плуга, до білобокої хати в садку. Єдине, що його єднає з іншими героями Ю. Яновського,—це бажання вивільнитися від натиску зовнішніх обставин і втілити свою заповітну мрію в життя.

У романтичному стилі написана повість «Байгород», яка створювалася 1927 р. в Одесі, «коли спогади юнацтва авто­рового підступили клубком до його горлянки. Авторові нашому здавалося тоді, що море витікає з берегів і широ­кою водою тече в степи, переламуючись, перегинаючись

114

через обрій»,—так пояснено задум у «Коментарях до книжок...». А спогади ті були про реальні події—жорстокі сутички вояків отаманші Марусі Никифорової з червоноар-мійським загоном Полупанова в Єлизаветграді та перша юнацька любов майбутнього автора до Галі Москалець, що так нещасливо закінчилася.

Над містом гуркочугь снаряди, свистять кулі, небезпека чигає за кожним рогом — на цьому тлі розцвітає романтич­не кохання Кіхани (знову незвичне ім'я) до Лізи. «Злива почуттів», емоцій, вражень переважає в творі, загадкові ситуації (особливо довкола Лізиного чоловіка) наповнюють описи романтичною таємничістю, нестримний авторський голос проривається через ліричні відступи. Герої показані в хаосі почуттів, психологічних роздумів про себе і довколиш­ні події. Здається, сюжетні колізії мало цікавлять письмен­ника. В центрі мистецького зображення романтичний конфлікт між життєвим началом і війною, смертю, актуаль­на тогочасна колізія між любов'ю і революційним обов'яз­ком.

Яновський був далекий від вирішення якихось ідеологіч­них проблем, навіть не прагнув щось оспівати чи когось возвеличити, що хотіла бачити в «Байгороді» тогочасна критика. Насамперед упадає в око наскрізна ідея визволен­ня індивідуальності, особистості, людини, живої, чутливої, вразливої та, можливо, не готової сприймати належним чином випробування долі, звільнитися від тягарів, накину­тих іззовні, чужих для чистої душі. А саме такий Кіхана. В цьому образі чимало від автора, який був не лише його прообразом, а й натхненником всеперемагаючої ідеї торжества житгя над смертю, любові над війною та розру­хою. І хоч Кіхана загинув, любов, як найприродніше почут­тя, перемогла смерть, вона продовжує жити в пам'яті. Коли його знайшли, «...сходило сонце. З міста нісся великодній дзвін, тихий і нерівний». Автор над усе любить життя, яке описує, і своїх героїв, як «дітей, що вчилися ходити». «Го-гой! Як весело йти вперед» —так оптимістично закінчуєть­ся повість.

Роман «Майстер корабля» (1928) з'явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хви­льовим, який відверто поставив питання «Камо грядеши?», «Україна чи Малоросія?», шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема? Саме тоді з'являються романи В. Підмогильного «Місто», «Невеличка драма», М. Івченка «Робітні сили»,

115

Є. Плужника «Недуга», В. Винниченка «Сонячна машина», М. Хвильового «Санаторійна зона», «Вальдшнепи», в яких провідне місце відводиться творчій інтелігенції, власне, еліті суспільства. Це абсолютно не збігалося із нав'язуваною більшовицькою ідеологією правлячою роллю робітничого класу як гегемона. В цьому ж ряду і роман «Майстер кораб­ля» Юрія Яновського.

Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) І твір в українській літературі. Вплив зарубіжної романтичної' класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що| лише розширило художні обрії роману, і

У його основі—власний досвід перебування на Одесь-^;

кій кінофабриці в 1925—1927 pp. Можна також провести паралель між героями і реальними прототипами: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно)—сам Юрій Яновський, Сев— режисер О. Довженко. Професор—художник, знавець старовини професор В. Кричевський, Директор—Павло Нечеса (очолював кінофабрику), Тайах—відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському, Богдан—актор Григорій Гричер, Місто— портова Одеса, тодішній «Голлівуд на березі Чорного моря».

Незвичний, новий для української літератури сюжет.

Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується вітрильник. Але це не бутафорна спору­да—на ньому плаватимуть учні мореходної школи. Тому майстри дуже стараються.

Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується на очах. Незвична форма оповіді—монолог-сповідь сімдесяти­літнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов'язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом із героя­ми з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну. Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з'явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн. Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майкл і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.

У романтичному творі обов'язково має бути любовна колізія і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, в яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Усі вони готові впасти їй до ніг. Це сильні, вольові натури, якими і

116

мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі е втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взає­мин.

«Майстер корабля» написаний відчайдушним романти­ком, залюбленим у море, життя, людей, письменником, що вміє «горіти» над твором. Тут утверджується «романтика вітаїзму», непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х pp. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника.)

Майстер на носі корабля —дерев'яна фігурка із профі­лем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні вартос­ті? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.

Так сталося, що саме цей твір засвідчив, апофеоз духов­ного зростання романтика Юрія Яновського. «Чотири шаблі» проклали місток до духовного згасання, самозречен­ня заради... фізичного виживання.

Після з'яви 1935 p. роману в новелах «Вершники» письменник став досить відомим. Цей твір узагалі протягом довгого часу вважався вершинним здобутком митця. «В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов»',— читаємо в записниках автора. Що за цими словами?

Насамперед «Вершники» були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіцій­ною критикою, «виправити» помилки «Чотирьох шабель», що за них було розіп'ято письменника. Роман цей з'явився своєчасно. Вже були арештовані М. Куліш, В. Підмогиль-ний, Є. Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, розстріляний Г. Косинка...

«Вершники» написані ідеологічно правильно, с в них і провідна роль більшовицької партії, і перемога червоного прапора, і оспівування «непорушного» союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною своєму часо­ві, але, на відміну від подібних творів, усе таки таланови­тою. Кажемо так завдяки кращим новелам: «Дитинство»,

ЦДАМЛМ України.—Ф. 17.—On. 1.—Од. зб. 121.

117

«Подвійне коло», «Шаланда в морі», які нагадують обереж­ний рух корабля між рифами. Цей корабель пливе—вони споріднені з народно-пісенною традицією, в них автор апе­лює до загальнолюдських цінностей. Він показує трагедію українського народу—розпад роду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели зв'язані між собою цією болючою та актуальною проблемою. '-'•

Новела «Подвійне коло» (коло інтересів класових і родинних) —класичний зразок художнього втілення болю­чих роздумів митця про непростий час в історії свого наро­ду, коли брат убиває брата. Той «умовний» бій у степу під Компановкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емо­ційний акцент зовсім на іншому—автор не підтримує цю криваву різню, хоча вона і задля нового життя. Звернімося до тексту.

Махновський загін Панаса б'ється з петлюрівцями, яких очолює брат Оверко. Куля Панаса «вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім» —символічна картина. І ось похорон. У його описі вирізняється така суттєва деталь: «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. У всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб о'іак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав». І наче не буде кінця і краю дощу, бо «залізна жорстокість» панувала над людьми. Чи ж вимиє дощ — у слов'янській міфології символ очи­щення від усякої нечисті—цю грішну землю? Автор не може вважати закономірним, нормальним вирішення конфліктів, наведення ладу через братовбивство. Дощ на обличчі Панаса і всього загону—то його німий докір, бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування. «...І думав я не тільки те, що написав у книжках»,—занотує Ю. Яновський у щоден­нику Передусім ці слова стосуються «Вершників».

«ЧОТИРИ ШАБЛІ»

Що це за твір у долі Яновського і в українській літерату­рі 20—30-х pp.?

За визначенням автора, найбільш «багатостраждальний» у його біографії. Він «дуже багато поклав туди роботи»,

118

«живої крові і нервів»'. Написаний у 1926—1929 pp. Окремі розділи з'являлися в періодиці, найчастіше «Рейд» (третя пісня), що виходив і окремим виданням. Уперше роман надруковано 1930 p., тоді ж опубліковано розділ у росій­ській «Красной нови». Його прочитав Максим Горький і досить високо оцінив: якщо це написане молодим автором, то з нього «будет толк»².

На основі чого виник задум роману?

Працюючи головним редактором Одеської кінофабрики, Ю. Яновський познайомився і потоваришував із легендар­ним військовим діячем українського партизанського руху під час визвольних змагань 1917—1920 рр, Юрієм Тютюн­ником. Саме пін розповів письменнику чимало цікавого з тих героїчних часів, із яскравими подробицями, деталями. Юрій Тютюнник теж мав героїчну біографію і міг стати прообразом котроїсь із дійових осіб майбутнього роману. Юрій Яновський серйозно вивчав також історичні факти, фольклорні джерела.

Твір був різко засуджений ортодоксальною вульгарно-соціологічною критикою як націоналістичний, неправдивий, наклепницький стосовно тріумфальних дій Червоної Армії під проводом комуністів. Авторові дорікали за оспівування анархії та отаманства. За ці серйозні «вади» «Чотири шаблі» надовго були викреслені з української літератури, перші видання заховані до спецфондів. Митця змусили виправдо­вуватися за переклади роману чеською та німецькою мова­ми, з'яву їх за кордоном, а невдовзі й прилюдно засудити роман як свою гірку помилку.

Певно, треба було мати в серці багато мужності, щоб витримати всі звинувачення за цей по-справжньому щирий, чесний і правдивий твір, щоб насильно змінити свої ідейно-художні орієнтири, власне, відректися від свого «Я». «Чоти­ри шаблі» стали останнім твором, у якому Яновський був

ще самим собою.

З молодечою пристрастю і сміливістю тут показано могутню стихію національно-визвольного руху в Україні у революційний час та його трагічні наслідки. Така тема в українській літературі була порушена Юрієм Яновським

' Ваплітянський збірник/За ред. Ю. Луцького.—2-ге вид.—Торонто, 1977.

² Горький М. Собрание сочинений: В ЗО т.—М.. 1954.—Т. ЗО.—С. 209.

119

уперше. Маємо і її оригінальне вирішення, на якому позна­чилося романтичне світовідчування молодого Японського.

Епіграф «Пустимо стрілку, як грім по небу;

Пустимось кіньми, як дрібен дощик;

Блиснем шаблями, як сонце в хмарі» (взятий із збірки «Народные южнорусские песни» А. Метлинсько-ro) —своєрідна заявка письменника на поетизацію стихії народної боротьби і символ духовного піднесення цієї боротьби.

Твір складається з семи розділів (пісень). Окремими новелами вони друкувалися в часописах і мали назви:

«Козак Швачка», «Успенівська операція», «Рейд», «Загибель бригади», «Маршал Остюк», «Ми на золотому ручаї», «Китайська шахта» (або ще «Шахай умер»). Таким чином, Ю. Яновський «Чотирма шаблями» започаткував в україн­ській літературі новий різновид роману—роман у новелах (пізніше то будуть «Вершники», «Тронка» О. Гончара).

Кожен розділ має обов'язковий пісенний зачин, який звучить як авторське тлумачення дальшої оповіді, обіцянка певного настрою. Ці пісні-зачини в композиції роману, а ще більше в його загальному ідейно-художньому спрямуванні, мають велике значення. Вони підсилюють визвольний пафос віками поневоленого українського народу, передають його як частину свідомості цього народу, його заповітних бажань і мрій, його невід'ємний духовний світ, приспаний довгою неволею. Ось уривок до третьої пісні («Рейд»):

Приходь іздалеку, одчай труби, Великої військової тривоги! Летіть, летіть весняної доби Земля і кінь, списи і корогови!

О вітре мандрів, весну розвівай, Підкинь до неба пил полків кінноти! Земля лежить — щасливий теплий край, І коливаються її висоти.

Народ пробудився, його глибинне єство, серцевина свідомості виходить на поверхню. Прикметне, що роман починається весіллям Шахая, ватажка партизанських заго­нів. Такий зачин символізує початок нового шляху, нового життя, початок, боротьби. «Груди їм розпирало чекання» — красномовна метафора. Ось Шахай іде по осінньому ярмар­ку. Опис його романтизований, деталі «оживлені» метафо-рикою. Разом із подібними описами письменник вносить у твір національно-фольклорний колорит, так само як і тими

120

піснями, що звучать на весіллі. Взагалі вся поетика роману,

надто перших чотирьох пісень, де показано стихію визвольної боротьби, близька до української народнопое­тичної традиції. Експресія вираження настрою, почуттів домінує над зображенням. Це відчутно і в розкішних баталь­них сценах, подібних яким не було в тогочасній українській прозі: «Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, і Галат без шапки лаявся коло підводи з патронами, не смію­чи підвести голос. Тільки ворожі гармати стукали далеко. Все робилося в такій страшній і нервовій тиші, що всім здавалося—нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людських звичаїв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі на ввесь світ—вони та їхній ворог...».

Прагнучи увіковічнити в слові визвольний рух рідного народу, Ю. Яновський втілив його насамперед у героях «Чотирьох шабель». «Присвячую партизанам України»'— ці слова стоять біля автографа твору, однак не ввійшли в жодне його видання. Шахай, Остюк, Галат, Марченко —їх автор називає в пісенному зачині «чотири паростки міцного дуба» (тобто сини великого народу). Різні вони, але об'єд­нані спільною метою, певною мірою роман гизоваш, навіть ідеалізовані. Автор зумисне ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виразились би їхня глибинна суть, відва­га, геройство, сила. Шахай видається бригаді «надлюдською силою». Тяжко поранений Остюк продовжує героїчно бити­ся і керувати кіннотниками. «Це сиділи на скелі орли» — уже на початку роману говорить про них Яновський. Ми ще не бачимо їх у бою, але вже готові до сприймання їх як героїв, яким симпатизує митець.

Стиль перших чотирьох розділів характеризується захоп­леним, радісним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусі кращої романтич­ної традиції XIX ст., яскраво виявленої в «Чорній раді» П. Куліша, «Гайдамаках» Т. Шевченка. Цей романтичний пафос письменник не міг витримати незмінним в останніх розділах. Але це не свідчить про його професійну невправ­ність як молодого ще автора.

Річ у тім, що твір писався тоді, коли вже відгриміли бої, а національно-визвольні змагання зазнали поразки, багато колишніх вояків Армії Української Народної Республіки емігрували за кордон. А ті, що лишилися, змушені були

ЦДАМЛМ України.—Ф. 116.—Спр. 280.—Арк. 1.

121

змиритися зі своєю долею і долею своєї нації. Такою була об'єктивна реальність, і такою її зображує Ю. Янов-

ський.

Повернулися до мирної праці наші легендарні герої, але перед цим вони вдосталь намандрувалися по світу. Остюк дипломатом (чи емігрантом) у Парижі, Марченко на півночі золотошукачем. Про це розповідь в останніх трьох розділах. Відбувається осмислення своєї поразки і власне трагедії народу. Душі героїв стомлені й спустошені. Їх навіть не цінують як колишніх бійців (так не шанували довгий час немічні нащадки патріотів Украінрі Мазепу, Бандеру). Про це мала бути восьма пісня. І життя довколишнє не таке прекрасне, як колись мріялося перед боями. Немає причин| для оптимізму. «Як покручене бурею дерево» стоїть Остюк, j колишній стрункий і міцний кіннотник, перед друзями. З болем оглядається довкола і бачить: «Голий безводний степ оточує заводи і шахти. Ні води, ні дерева. Хліборобів ковтнула вигідніша, не хліборобська праця... Де та рука, що насадить тут зелений і запашний сад? Багаті і врожайні поля?». Біль, розчарування вчуваються і в зізнаннях Галата:

«Я хочу жити і відчувати, що я є господар усього в країні». На цьому тлі фальшиво сприймається патетична промова Шахая.

Як бачимо, в «Чотирьох шаблях» молодий Юрій Янов-ський проявив добру обізнаність із реальним станом речей, він досить помірковано роздумує над тим, що ж одержав народ після переможних боїв під червоним прапором. Але художнє витлумачення цих болючих проблем залишає на потім, про що пише в післяслові. У самому ж творі він зосе­реджується на іншому.

Із мріями про краще майбутнє поринули в нестримну стихію боротьби за визволення Шахай, Остюк, Галат і Марченко, брати Виривайли. Не раз вони відчайдушне кидалися в бій із піснею «червоного прапора красна зоря обійде із нами далекі моря». Як згадує Г. Костюк, Юрій Янсвський у розмові з ним так пояснював ідейну спрямова­ність «Чотирьох шабель»: «...я пишу щось більше, ніж більшовицька партизанщина. Я пишу про великий стихій­ний вибух віками поневоленого народу. Більшовицька партизанщина лише частка його. А народ у своїй цілості має свою історію, свою культуру, свою поезію, звичаї. Не завжди це покривалося більшовицькою партизанщиною. Але й покривалося. Мій Галат, Санька Шворень і багато

122

інших — пролетарі, робітники. Але вони сини свого велико­го народу»'.

Як бачимо, наприкінці 20-х pp. Юрію Яновському пота­ланило яскравими романтичними фарбами передати стихію, дух визвольної боротьби українського народу, спробувати правдиво відтворити і пореволюційну дійсність. Придивімо­ся уважно до останніх сторінок роману. «Комуністи, напе­ред! —прошепотів Остюк. Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в чорній мряці. Вітер свистів внизу. На поя­сах у них блимали лампи. Друзі падали вглибину, наче виру­шали із своєї планети в путь поміж вічних зір» (курсив — Р. М.). Це символічна картина. В ній передбачення Янов-ським майбутнього України, котре, як бачимо зараз,

справдилося.

Романтик Юрій Яновський, як і Довженко чи Хвильо­вий, теж був фанатиком-мрійником, коли починав пізнава­ти світ, але потім, як свідчить роман «Чотири шаблі», прозрів і глибоко розчарувався. Однак про це він уже ніко­ли не міг розказати нам.

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про житгєвий і творчий шлях Юрія Японського.

2. Які, на вашу думку, події особливо вплинули на формуван­ня світобачення майбутнього письменника?

3. Що ви знаєте про значення кіно в творчості Ю. Японсь­кого?

4. Які засоби кіностилістики використовував письменник у своїх творах?

5. Що можете розповісти про творчу співпрацю Яновського і

Довженка?

6. Що спільне, а що відмінне у творах цих двох романтиків? ?. Підготуйте реферат на тему: «Юрій Яновський і ВАПЛІТЕ».

8. У чому проявляється романтичне світобачення митця?

9. У чому полягає трагедія Ю. Яновського як творчої особис­тості? Наведіть факти на підтвердження своїх міркувань. Скорис­тайтеся щоденниковими записами митця, листуванням.

10. Ознайомтеся з поетичною спадщиною письменника. Чи Яновський-поет відбувся?

11 За стильово-родовими ознаками Яновський більше поет чи прозаїк?

Костюк Г. Зустрічі і прощання.— С. 376.

123

12. Перечитайте новелу «Поворот». Які стильові тенденції переважають у ній?

13. Простежте за текстом, якими засобами передано в нііі внутрішні переживання героя?

14. Як; стильові тенденції переважають у новелі «В листопа­ді»?

15. За якими ознаками називаємо «Майстер корабля» роман­тичним твором?

16. Схарактеризуйте образ Прекрасної Дами в ньому—тан­цівниці Тайах. Чому, на вашу думку, вона вибрала саме матроса. Богдана?

17. Простежте за роздумами письменника про майбутню долю українського народу, що їх він висловлює вустами своїх героїв у «Майстрі корабля».

18. Схарактеризуйте образи головних героїв «Чотирьох шабель». У чому їхня романтичність? Хто міг стати їх прообра­зами?

19. Чому в «Чотирьох шаблях» так мало уваги приділено жіно­чим образам?

20. Знайдіть у романі образи-символи.

21. Яка роль пейзажу в композиції «Чотирьох шабель»?

22. Проаналізуйте пісенні зачини до кожного з розділів.

23. Хто ще з митців, окрім Ю. Яновського, є представником романтичної течії в українській літературі XX ст.?

24. Як би ви визначили тему «Вершників»? Чи вона така, як у «Чотирьох шаблях»?

25. Який твір, на ваш погляд, можна вважати вершинним у творчому доробку Ю Яновського?

26. Самостійно проаналізуйте новелу «Подвійне коло» за таким планом: 1) Проблематика. 2) Історичне тло зображуваних подій. 3) Місце твору в творчості Ю. Яновського і в українській літературі XX ст. 4) Характеристика образів новели. 5) Жанрові та стильові особливості твору. 6) Символічне значення назви. Ваша версія. 7) Образ автора в новелі.

27. Що об'єднує новели «Подвійне, коло», «Шаланда в морі», «Дитинство»?

28. Як ви гадаєте, чому «Вершники» не розпочинаються нове­лою «Дитинство»? За хронологією подій вона мала б бути першою...

29. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Доля українського народу в художньому осмисленні Юрієм Яновським», «Визволь­ний пафос роману "Чотири шаблі"», «Мрія і передбачення Юрія Яновського».

30. Ваш коментар вислову Г. Костюка про Ю. Яновського:

«Лицар культури нації».

124

О РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Яновський Ю. Твори: У 5 т.—К., 1982—1983.

2. Японський Ю. Чотири шаблі: Романи. Оповідання.—К., 1990.

3. Японський Ю. Поворот // Оповідання. Романи. П'єси.—

К., 1984.

4. Лист Ю. Яновського до М. Хвильового // Новини кіноекра­ну.—1989.—№ 6.

5. Японський Ю. Тоді дмухав трамонтан: (Із подорожніх нотаток письменника) // Україна.— 1984.—№ 49.

6. «І як нам мало треба...»: Листування з дружиною//Єлиса-вет.— 1993.— 14 жовтня.

7. Лист у вічність: Спогади про Юрія Яновського.—К., 1980.

8. Жевчснко-Яновська Т. Карби долі // Київ.— 1985.—№ 3.

9. Островський Г. Все, що залишилось... // Вітчизна.— 1993.— № 3—і.

10. Плачинда С. Юрій Яновський: Біографічний роман.—К., 1986.

11. Бабишкін О. Кіноспадщина Юрія Яновського.—К., 1987.

12. Костюк Г. Лицар культури нації; Маланюк Є.. Юрій Яновсь­кий // Єлисавет.— 1992.— 19 серпня.

13. Панченко В. «...І думав я не тільки те, що написав у книжках»:

(Перечитуючи молодого Юрія Яновського) // Магічний кристал.—Кіровоград, 1995.

125

ОСТАП ВИШНЯ

(1889—1956)

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

«У мене не було жодного сумніву в тому, що я народив­ся, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (старого стилю) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтав­щині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуто­рі Чечві біля Груні, в маєтку поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів»',—із таким тонким гумором писав у «Моїй автобіографії» 1927 р. Остап Вишня (справжнє ім'я—Павло Михайлович Губенко).

Його життя було незвичайним, наповненим найрізнома­нітнішими подіями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх із гумором. Певно, такий удався. До речі, найстарший брат Остапа Вишні —теж письменник, гумо­рист, відомий як Василь Чечвянський. А найменший — Костик, мав лише один рік, коли помер їхній батько, тож його «виводили в люди» старші брати і сестри, та чи не найбільшу роль у цьому відіграв Павло. Мама їхня на той час також померла. Остап Вишня протягом усього свого життя допомагав людям. Він їх дуже любив. І вони його любили і поважали надзвичайно. Максим Рильський, най­ближчий друг, так казав про це: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гриміти, як грім, і того голосу боялись усі плазуни й негідники»².

Оспіал Вишня. Твори: У 5 т.— К., 1975.— Т. 3.— С. 44.

1

Про Остапа Вишню: Спогади.—К., 1989.— С. 3. 126

...Родина Губенків не була заможною. Батько працював прикажчиком у поміщицькому маєтку. «Злидні злиденні»,— пригадуватиме згодом письменник. І все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. У шестилітньому віці Павлушу відда­ли до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у само­тині, і довго опісля ходив задуманий. Брав книжки з собою, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле. А як умів розповідати їм прочитане! Або ще краще—казки, що їх придумував сам.

Після закінчення двокласної школи в місті Зінькові дуже просився вивчитися «на вчителя», та грошей не було, і його відвезли в Київську військово-фельдшерську школу, де вже навчався Василь. Брати, як діти колишнього солдата, утри­мувалися там на державний кошт, лише треба було по закінченні відпрацювати у військовому госпіталі.

Вчився Павло з охотою і добре. Писав додому якісь надзвичайні листи—вся родина сміялася, читаючи їх. На канікули часом приїздив із другом-сиротою. Грав у сільському драматичному гуртку комічні рол;. Глядачі радо йшли на вистави, бо там був Павло Губенко.

Ще з дитинства любив різних тварин: звірів і птахів, Коли жив у Харкові, в нього був дог .Цяцька, якого він навчив сміятися. А згодом—спанієль Думка, який здох відразу по смерті господаря. На зиму купував онукам щигликів і синичок, а весною їх урочисто випускали на волю...

Після закінчення навчання аж до 1917 р. працював фельдшером у Київській залізничній лікарні. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розве­селити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові Губенкові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною.

Доля спрямувала його іншим шляхом. Екстерном склав іспити за гімназію і 1917 р. вступив до Київського універси­тету на історико-філологічний факультет, якого закінчити так і не довелося. Були то роки розрухи, революції, грома­дянської війни, голоду. Про своє студентство перегодом розповість так: «Як ударила революція —завертівся. Буду­вав Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, з святої Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітин-

127

га на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Уні­верситеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять,—там і я! Де засідають,—там і я. Державний муж—одне слово»'.

Хіба тоді було до навчання?

Ця непосидюча вдача привела майбутнього письменника до Кам'янця-Подільського. Там же в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. за підписом П. Грунський опубліковано його перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Автор став працювати в редакції есерівської газети «Трудова громада». Водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. За ту його активну діяльність у добу УНР (Української Народ­ної Республіки) 1920 р. був заарештований органами ЧК і, як «особливо важливий контрреволюціонер», на щастя, не розстріляний, а відправлений на додаткове розслідування до Харкова. Там його знайшов і порятував відомий політичний і партійний діяч, письменник Василь Еллан-Блакитний. Звільнення сталось у квітні 1921 р. Навіть більше, Остапові Вишні було запропоновано посаду перекладача газети «Вісті ВУЦВК».

Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літе­ратурі. Праця в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював і в «Селянській правді», яку очолю­вав Сергій Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації «Плуг». Редагував «Червоний перець».

22 липня 1921 р. в «Селянській правді» з'являється усмішка «Чудака, їй-богу!», вперше підписана псевдонімом Остап Вишня. В різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони. Першою збіркою стала книжка «Марк Твен—Остап Вишня. Сіль­ськогосподарська пропаганда» (1923). У ній вміщено опові­дання Марка Твена «Як я був редактором сільськогоспо­дарського часопису» і три — Остапа Вишні. Одна за одною з'являються наступні- книжки.

Остап Вишня. Моя автобіографія //Усмішки: У 4 т.—Харків, 1930.-Т. 1.—С. 15—16.

128

Остап Вишня часто виступає з читанням своїх творів. Без його усмішок не обходився жоден літературний вечір.

С)фіційно Остап Вишня тривалий час не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, став одним із організаторів Пролітфронту. На той час приятелював із М. Хвильовим та М. Кулішем. «Вони для нього були безсумнівними і бездис-кусійними авторитетами —як суспільними, так і мистець­кими. Тому, доки Хвильовий і Куліш стояли на чолі Проліт-фронту, доти Вишня мав необмежене довір'я до організації. З ними він пройшов увесь тяжкий шлях облоги, літератур­них сутичок і боїв, що їх зазнала група Хвильового — Кулі-ша на початку лиховісних тридцятих років»',—так згадує письменник Г. Костюк ті часи.

Не дивно, що під репресійний прес Остап Вишня, широ­ковідомий сатирик і гуморист, член Пролітфронту, друг Хвильового і Куліша, потрапив одним із перших. Його арештували 26 грудня 1933 p., звинувативши в контррево­люційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на това­риша Постишева під час жовтневої демонстрації. Абсурд­ність очевидна.

Під слідством перебував до 4 квітня 1934 p., зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і «зізнав­ся» в усьому, чого домагалися від нього слідчі. Його засуди­ли до розстрілу, одначе вирок замінили десятирічним ув'язненням у північних таборах, яке відбував у Чиб'ю Ухто-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі).

Великою підтримкою в засланні була для нього дружина Варвара Олексіївна. До арешту вона була актрисою. Разом із сином Остапа Вишні від першої дружини В'ячеком і власною донькою Марією її вислали з України. Цієї родини «ворога народу» цуралися друзі, її обминали знайомі. Посе­лилися вони в Архангельську, звідки й посилали письмен­никові посилки з одягом і харчами. Якось Варварі Олексіїв­ні навіть поталанило провідати чоловіка. Велике значення мали її теплі, щирі листи.

Якийсь час на засланні Остап Вишня працював співро­бітником табірної газети «Северный горняк». Він написав 22 нариси про людей-трударів, про їхні мрії завоювати цей суворий північний край. Навіть збирався створити роман.

Костюк Г. Зустрічі і прощання.— С. 387. 5 Мовчан

129

Невдовзі довелось освоїти професію економіста. Окрім моральної депресії, його постійно мучила виразка.

1935 p. приніс нові несподіванки. Після смерті Кірова репресії посилилися. За спеціальним розпорядженням Оста­па Вишню посилають на загальні роботи до Кожви, за 300 км від Чиб'ю. До місця призначення мав добиратися сам. То була вірна загибель. Порятували друзі, серед яких і відомий актор, тоді теж в'язень Й. Гірняк. Вони добре спорядили його в небезпечну подорож до концтабору на тяжкі роботи...

Із заслання повернувся Остап Вишня в грудні 1943 р., до родини добирався через Москву. Спочатку прийшов до Максима Рильського в готель.

«Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) —жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати...»'.—так казав тоді Остап Вишня дружи­ні. Але поступово родинне тепло, увага друзів робили свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісно, багато чого навіки залишилося в минулому. З табо­рів повернувся морально зломлений, тепер мусив виконува­ти роль слухняного служителя партійної ідеології. «У Вишні був великий сміх, та його витравили»²,—скаже про нього в щоденнику Григір Тютюнник.

Першим друкованим твором у післятаборовім житті митця була його усмішка «Зенітка», опублікована 26 лютого 1944 p. у газеті «Радянська Україна». Потім вона з'явиться в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.

Остап Вишня починає співпрацю в журналі «Перець», виходять нові його книги. Стає членом правління Спілки Письменників України —отож, його визнають офіційно. Вільна пташка опиняється в золотій клітці, але їй там кепсько, незатишно. Прикметний факт—багато подоро­жує, багато перекладає (М. Гоголя, Марка Твена, О'Генрі, Я. Гашека, А. Чехова)... Тобто намагається втекти від самого себе.

У 1955 р. був реабілітований судовими органами. Невдовзі, 28 вересня 1956 р.,—смерть, що постійно чатува­ла на нього на. півночі, наздогнала.

Про Остапа Вишню.— С. 175.

² Мовчон Р. Неопублікованими сторінками записників Григора Тютюн­ника // Слово і час.— 1993.— № 8.— С. 31.

130

ТВОРЧІСТЬ ОСТАПА ВИШНІ

Остап Вишня — письменник, який у 20-х pp. заохотив мільйонні маси до читання української літератури, Він був «королем українського тиражу». За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися.

Письменник В. Гжицький згадує: «Слава Остапа Вишні росла з кожним днем. Люди сміялись, тільки-но побачивши його підпис під фейлетоном чи гуморескою, наперед смакуючи її зміст. Величезним успіхом користувались його 'Усмішки сільські", "Мисливські", "Закордонні" та інші. У ті часи (двадцяті роки) Павло Михайлович писав дуже багато. Щодня було щось нове. Його фейлетони і гуморески робили тиражі газетам, у яких друкувались. Він скоро завоював село, його ім'я стало чи не найпопулярнішим після Т. Шевченка. Адже півмільйонний тираж книжки в ті далекі тепер часи, кінець 20-х років, щось-таки значив»'.

У 1924 p. вийшло 9 збірок Остапа Вишні, 1927 — 15, 1929—28. Серед них найпопулярніші «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізує­мось» (1926), «Вишневі усмішки театральні», «Моя авто­біографія» (1927), «Вибрані твори» (1929), «Усмішки. Т. І» (1929), «Вишневі усмішки закордонні» (1930), «Усмішки» в 4 т. (1928, 1930).

У ті роки Остап Вишня був не єдиним представником «веселого цеху». В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Чеч-вянський, Кость Котко, М. Годованець, В. Ярошенко, О. Ко­вінька, П. Капельгородський — ці письменники також працювали у жанрі сатири і гумору. Але ту неповторну «країну веселої мудрості» (як назвав її Олесь Гончар) створив саме Остап Вишня.

Це був по-справжньому народний митець. У табірному Щоденнику він колись занотував: «Скажіть усім, що я не ворог народу »\ То був крик його душі, зраненої тяжкими обвинуваченнями в репресійні роки.

«Думи мої, думи мої» — цей щоденник написано у 50-х pp.; там є чимало зайвого пафосу, удаваності й недого­вореності, Це й зрозуміло: помер Остап Вишня раніше, аніж було засуджено культ «вождя всіх народів» Й. Сталі-

ЦДАМЛМ України.—Ф. 19.—On. 1.—Од. зб. 155.

Див.: Літературна Україна.— 1988.— № 23.— С. б.

5*

131

на. Тому не встиг духовно розкріпоститися, сказати вголос те, що заховане глибоко в серці. Але е там таке щире зізнання: «Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш —тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горес­тях, роздумах, ваганнях,—щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгла­дилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті,—щоб вони отакуньким шматочком радості засвітилися!

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіс­крити сумні його очі,—ніякого більше "гонорару" мені не треба.

Я—слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!».

Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те, що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Україна 20—30-х pp., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе.

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов'язана із злободенними проблемами свого народу.

Насамперед бачимо у цих творах українське село, затур­кане, неписьменне, яке ніяк не може виборсатися із своїх віковічних злиднів. Зустрічаємо різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життєвих ситуа­ціях. Їхня мова колоритна, жвава, побут передано з допомо­гою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів'я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад один одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінетній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.

Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Як пригадує його брат, «і в ранній період його життя в Харко­ві, і в останні роки життя в Києві я завжди заставав у нього різних людей. Приходили колгоспники, робітники, студен­ти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розпо-

132

вісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма гово­рив» '.

Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його цікавила доля інших народів, наприклад, кримських татар. Звісно, ці твори були спрямовані проти ура-патріо­тизму та націоналізму, проти релігії, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особливо літератури і театру. У нього є ціла серія влучних і дотепних «мистецьких силуетів» про Петрицько-го, Довженка, Курбаса, Гірняка, Василька. Він висміював і дрібні вади своїх сучасників, хуліганство і грубість, ледар­ство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині.

Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня. Ніде правди діти, він мусив віддавати данину своєму часові і тим, що стояли над його долею. Найвищий суд вершила тоді партійна ідеологія. Більшість письменників були невільниками -на своїй землі, мусили співати в єдино­му хорі. Тому кажемо, що сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози.

У своєму світобаченні Остап Вишня—проникливий лірик, ніжний син своєї землі, зачарований красою приро­ди. Він любить свого героя, хоч би яким той був, сміх письменника доброзичливий, а не злісний і засуджуючий. Письменник хотів, щоб його народ (теж підневільний, як і він) бодай посміхнувся.

Загальна тональність його гуморесок —світла, сонячна. Кількома виразними штрихами він передає той чи той пейзаж:

«А сонце вище... А сонце ще вище.

Воно грається... Воно горить срібно-золотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч...

І гарячішає море, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хвої чорного кипариса...

А воно все вище!.. А воно ще вище!..

І все живе гониться за ним» («Кримське сонце»).

Природа ніби оживає на очах —автор щедро використо­вує персоніфіковану метафору. На тлі подібного пейзажу відразу створюється відповідний настрій, здебільшого

Про Остапа Вишню.— С. 76.

133

життєствердний і оптимістичний. Бо такий настрій, всупе­реч усьому, переважав у світосприйманні письменника.

Жанрова своєрідність творів Остапа Вишні. У великому творчому доробку письменника представлено різноманітні жанри малої прози, але скрізь присутній іронічно усміхне­ний автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Він мовби сам усміхається, розповідаючи. Остап Вишня ввів в україн­ську літературу і утвердив у ній новий різновид гуморис­тичного оповідання, що його сам же і назвав усмішкою. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору. В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмі­шок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київ­ські, мисливські тощо.

Писав він і -'уморески—невеликі оповіді про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Власне, це різновид тих же усмішок.

У ранній період творчості Остап Вишня створив чимало фейлетонів — різновид сатиричного, викривального жанру на актуальну тему («Антанта», «Муссоліні править»).

Писав він і автобіографічні оповідання: «Моя автобіо­графія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя з Гоголем», «Панська ялинка», в яких намагався посміхнутися над своїм життям, іронічно подивитися на себ" мовби збоку.

Сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тема­тикою, простотою й зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свого народу. В його усмішках знайдемо і типовий український пейзаж, і український характер, і українську поетичність, і український гумор—«лукавий і добродушний».

У соковитих, різнобарвних, різноголосих «Ярмарці», «Темній нічці-петрівочці», «Косовиці» ніжний, акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, опис комічних ситуа­цій. І скрізь є «всюдисущий автор» —усміхнений, іроніч-•ний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі та мовби спо­стерігає реакцію читача.

«Мисливські усмішки». Остап Вишня був затятим мисливцем і рибалкою. Щоправда, на полювання збирався з гаслом: «Хай живуть зайці!»

Ось запис із його щоденника, зроблений 23 грудня

134

Остап Вишня та Максим Рильський на полюванні

1951 р.: «Були на полюванні. Не вбили і не застрелили нічо­го. Для мене це—типове явище. Коли я приходжу, як завжди, додому "попом", без нічого,—всі спокійні. Всі:

жона, донька, зять і навіть онучок, Павлушка, зовсім байду­же заявляє: "Ді (дід)! Зайць (заєць) ма! (нема!)". Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу зайця. Факт! Ціла трагедія. Як? Дід убив зайця? Не може бути! І пішло! Дружина з кимось говорить по телефону:

— А ви знаєте —у нас заєць!

— Ну?

— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!) І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця?».

Ще запис 23 січня 1952 р.: «Їздили полювати. Це—не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, іцо я нічого не вбив!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.

Одне тільки: Павлуша, онук, чекає від діда зайця.

А дід—без зайця та й без зайця!

Перед онуком незручно!».

Він надзвичайно любив природу, ліси, поля, річки, чарів­ні краєвиди українського степу. З батьківською турботою ставився до звірів і птахів. Тому так подобалося йому ходи-

135

ти на полювання, де відпочивав душею, заспокоювався від міської метушні. Дуже часто полював разом із Максимом Рильським, особливо в останні роки свого життя.

Остап Вишня постійно писав усмішки про мисливців і рибалок.

У 1958 p. вийшло найповніше видання цього циклу під назвою «Мисливські усмішки». Схоже, що це була одна з його найулюбленіших тем. Не тому, що сам був мисливцем і рибалкою. В таких усмішках не було необхідності кривити душею: показувати прогресивний поступ нового життя (якого в справжньому житті не було) чи передавати всена­родне піднесення від соціалістичного будівництва.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літе­ратурі—явище унікальне. У них спостерігаємо оригіналь­ний синтез народного анекдоту і пейзажної лірики. Пейза­жі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою: «...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння криженя... Пискнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...

Сіріє...

— Фіть-фіть-фіть! —прорізало повітря чиря...

— Б-б-бах!

Перший постріл!

Полювання відкрито!».—Так закінчується усмішка «Від­криття охоти».

Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Як засмажити коро­па», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письмен­ник разом зі своїм героєм, який зазвичай є й оповідачем, радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи «добувати харчі», він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою.

Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дива­куватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

136

«Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соло­ми...

Ніч темна, бадьора. На небі, над ожередом,—зорі, на землі, під ожередом,—

зайці.

Сіли, закуталися.

— Ну, налітайте, котрі тут зайці є!

Тихо-тихо...

Дж ось десь із сусіднього села: "Котила-а-а-ася..."

І тихо.

Ще щільніше закутуєтесь у кожуха...

Замислюєтесь...

Мимоволі із грудей:

"Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло..."

І знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться...

Під кожухом тепло-тепло...» («Заєць»).

Герою так добре й затишно тут, серед зимової тиші! Незчувсь, як заснув, і рушницю хтось поцупив... Ситуація комічна, але мисливець не сумує, навіть ділиться досвідом полювання. Головне, що було добре на душі, затишно і спокійно.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує всміхнутися.

І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.

«Як варити і їсти суп із дикої качки» — одна з найдо-тепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському. Вперше "вдрукована в журналі «Перець» 1945 p., вже після повер­нення письменника із заслання.

Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де, виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Про таке тихе плесо мріялося Остапові Вишні на далекій холодній Колимі...

Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука,

137

що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідо­ри, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...».

За цим описом збирання на полювання—неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, від­чуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метуш­ні, умиротворення. Далі пояснюється сенс чечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» —час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» —своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом:

«Поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копи­ці пахучого-пахучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташо­вуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте».

Далі оповідач залишає вас «думати», а сам іде готуватися до «ранкової зорьки». Такий душевний стан був дуже доро­гий Остапові Вишні, надзвичайно бажаний після всіх попе­редніх життєвих випробувань, після такого жорстокого викреслений з літератури. Коли придивитися уважніше до фотознімків письменника, зроблених уже після заслання, можна помітити на більшості з них стомлений, зболений, сумний погляд митця. Якщо десь він і усміхається, то якось вимушено і неприродно. Варто звернути увагу й на такий факт: усі його післярепресійні гуморески та усмішки—в основному на політичні теми, бравурно-офіційні, плакатні, закличні (лише в такий спосіб міг тоді повернутися в стрій), а от «Мисливські усмішки» —щирі й задушевно-чисті, наче життєва оаза в завмерлій душі письменника.

...Отже, приготування до «ранішньої зорьки». Хтось за­був найголовніше — стопку, хтось радить надалі прив'я­зувати її в рюкзаці. «Найцікавіший момент» полювання — розповіді бувалих мисливців про колишні пригоди, дійсні й придумані.

«Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зоря­ми, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.

І вільно дихається, і легко дихається...». Зверніть увагу

138

на останнє речення. Воно як зізнання самого автора. Дарма, що жодної качки не привезено; повернувшись, мисливець тихенько обскубе у своєму кабінеті базарну курку... Заради цього хоч би недовготривалого «легкого дихання» вже варто жити на світі та берегти в пам'яті ті мисливські спогади, «підживлювати» ними скніючу, знівечену, розтоп­тану свою душу.

Але свій, безперечно, тяжкий душевний стан Остап Вишня зміг уміло приховувати, ніколи не втрачав почуття гумору. Він надзвичайно любив життя, щоб марнувати його в плачах і печалі, ніжно -любив людину, а без цього взагалі немислима художня творчість.

У його щоденнику є такий запис (від 10 березня 1951 р.):

«Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші...».

Тому усмішки Остапа Вишні будуть популярними ще довго-довго...

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як і чому життєва біографія Остапа Вишні вплинула на тематичне спрямування його творів, кон'юнктурність деяких із них?

2. Прочитайте автобіографічні оповідання «Моя автобіогра­фія», «Великомученик Остап Вишня», «Отак і пишу», щоденник «Думи мої, думи мої». Врахуйте при цьому обставини часу, за якого вони створювалися.

3. Що нового додають ці твори до вашого розуміння Остапа Вишні?

4. У щоденнику «Думи мої, думи мої» Остап Вишня писав:

«Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!» Як ви прокоментуєте ці слова?

5. Використовуючи додаткові джерела, підготуйте розповідь про життя Остапа Вишні на засланні.

6. Що таке усмішка? фейлетон?

7. Схарактеризуйте образ оповідача в усмішках гумориста.

8. Проаналізуйте роль художніх засобів, використаних у «Ярмарку», «Темній нічці-петрівочці». Які з них виконують там першорядну роль?

139

9. Підберіть із текстів усмішок пейзажні описи. Чим вони характерні?

10. Які риси українського національного характеру розкри­ваються в усмішках Остапа Вишні?

11. Доберіть портретні характеристики героїв із творів гумо­риста.

12. На чому заснований гумор Остапа Вишні: комізмі ситуації чи комізмі вислову?

13. Ознайомтеся з «Мисливськими усмішками» Остапа Вишні.

14. В чому їх оригінальність?

15. Які почуття виникають у вас після прочитання цих творів письменника?

16. Чому Остап Вишня був особливо популярним у 20-х pp.?

17. Напишіть твір-роздум про Остапа Вишню «Ніколи не сміявся без любові».

18. Завдання для найдопитливіших. Підготуйте реферат на тему: «Творчість Василя Чечвянського поряд із Остапом Вишнею».

й РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Остап Вишня. Твори: У 4 т.—К., 1988.

2. Про Остапа Вишню: Спогади.—К., 1989.

3. Остап Вишня // Історія української літератури XX століття.— К., 1994.— Кн. 2.—Ч. 1.

4. Зуб І. Остап Вишня; Літературний портрет.—К., 1989.

5. Чиб'ю, 1934: Уривки з табірного щоденника//Літературна Україна.—1989.—3 серпня.

6. Журавський А. ((Скажіть усім, що я не ворог народу...» // Літе­ратурна Україна.— 1988.—№ 23.

7. Цсков Ю. «Мою роботу рецензував народ!» // Остап Вишня. Твори: У 4 т.—К., 1988.—Т. 1.

8. Суровцова Н. Перехрещені стежки: (Остап Вишня) // Слово і час.— 1991.—№ 8.

9. Присяжна Т. Сторінками життєпису Остапа Вишні: Нестан­дартний урок // Дивослово.— 1996.—№ 2.

140

МИКОЛА КУЛІШ

(1892—1937)

ВІД ЧАПЛИНКИ ДО СОЛОВКІВ

Драматург Микола Куліш жив в епоху колосальних істо­ричних потрясінь. Коли він був підлітком, Росією прокоти­лася революційна хвиля 1905—1907 pp. Перша світова війна запопала його у 22-літньому віці, покликавши спочатку на фронт, а потім у криваву січу класових битв.., Для творчості доля визначила М. Кулішеві всього десять років. Наприкін­ці 1934 p. його забрали енкаведисти і відправили на Солов­ки. Додому він уже не повернувся.

Буремна, сповнена гострих політичних протиріч доба поклала свій трагічний карб на долю цієї обдарованої люди­ни —романтика революції, українського інтелігента, одного з найталановитіших творців «розстріляного відродження» 20-х pp., який раніше від багатьох своїх сучасників збагнув, що молох радянського тоталітаризму зводить нанівець ціну людського життя, знищує цвіт національної культури, а заразом—поглинає й ідеали його, Миколи Куліша, юності, молодості...

Хлопчик з «українського Техасу». Влітку 1932 р. М. Куліш разом із Ю. Яновським мандрував степами рідної Херсонщини. Побували вони й у містечку Олешки, де минали підліткові літа і юність Куліша, довго блукали просторами неповторного, пропахлого різнотрав'ям і сонцем українського півдня. Микола Гурович багато згаду­вав; розповідав Яновському про свою степову Чаплинку, пригоди дитячих літ, про молодість, яка розчинилась у вихо­рі громадянської війни... Юрій Яновський тоді якраз обду­мував своїх «Вершників». Перегодом оті Кулішеві оповіді оживуть на сторінках цього роману...

Селянський син із села Чаплинка на Херсонщині (наро­дився 6 грудня 1892 р.), Микола Куліш змалку звідав найми,

141

і тільки в дев'ятилітньому віці батьки віддали його до школи. Цей кароокий, маленький на зріст, але широкопле­чий, кмітливий і впертий чабанець, якого природа наділила прекрасною пам'яттю, дивував учительку своїми запитання­ми і відповідями. Був надзвичайно жадібний до книжок. Потяг до навчання мав настільки великий, що місцева інте­лігенція зібрала для нього 100 крб. і у вересні 1905 p. він подався вчитися до Олешків.

Мати через рік померла. Звідтоді довелося Миколі покладатися на власні сили, витривалість, почуття гідності та на свої виняткові здібності. Квартирував у добрих людей, потім якийсь час мешкав у притулку для сиріт. Згодом його пригорнула родина олешківських інтелігентів Невелів (один із предків її, француз по крові, був покараний за зв'язки з декабристами довічним засланням ь Олешки). Дії ей тут учили співу, грі на фортеп'яно, віолончелі. Разом із братами Невелями, шкільними друзями М. Куліш влаштовував музичні й театральні імпрези, сам брав у них участь. На вечірки приходили гімназисти, вчителі... Це був новий для селянського хлопця світ. Тут він закохався в Антоніну Невель, майбугню дружину. Тут навчався грати на скрипці. Сперечався з друзями про прочитане, ділився враженнями від творів Мольєра, Шекспіра, Толстого, Достоєвського...

У 1909 р. Микола закінчив чотирикласну школу і вступив до 5-го класу приватної гімназії. Саме там починає виявлятися його художній і літературний хист. Куліш видає журнал, до якого сам же пише вірші й малює карикатури. І навіть диригує гімназійним хором! «Був він душею і розу­мом зовсім не подібний до всіх, кого я тоді знала,—згаду­вала пізніше Антоніна Куліш.—Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині. Саме це полонило моє дівоче серце»'.

Мабуть, о тій порі Микола Куліш був схожий на свого героя з «Патетичної сонати» Ілька Югу—романтичного юнака, який жив любов'ю і мріями, що в них відбивалися душі прекрасні поривання...

Влітку 1924 р. він вступив до історико-філологічного факультету Новоросійського (Одеського) університету. Невдовзі почалася перша світова війна.

Куліш Антонма. Спогади про Миколу Куліша // М. Куліш. Твори:

У 2 т.—К., 1990.—Т. 2.—С. 707.

142

«Блакитні й червоні мрії мої...» Замість університет­ських аудиторій—чотири місяці казарм, навчання в Одесь­кій школі прапорщиків. Після її закінчення Миколу Куліша відправляють у розпорядження головного військового штабу. Але штабне життя не влаштовує його: друзі, з якими вчився в школі прапорщиків, воюють на фронті. Куліш не витримує і просить, щоб його теж відправили на фронт.

Ішов 1915 рік. Під Смоленськом М. Куліша було тяжко поранено. Смерть чигала зовсім поруч, але доля вберегла його. У 1916 р. Куліша знову призначають на службу при штабі полку. «Миколу любили в штабі і в полку,—згадува­ла дружина.—Він писав у польовій газеті такі дотепні вірші на генералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже сміялися. Писав він тоді й маленькі одноактов! п'єси на "злобу дня", що їх викону­вали вояки, переодягаючися, коли треба було, у жіночі одяги, пороблені з простирал...»'.

А тим часом війна добігала кінця. Заворушення в Росії перекинулись і на армію, там почали створюватися револю­ційні комітети. Делегатом на військовий з'їзд, що мав відбу­тися в Луцьку, обрали й штабс-капітана Миколу Куліша, Висока революційна хвиля підхопила його, запаливши ідеєю соціального й національного визволення України.

В «Автобіографії» 1921 р. М. Куліш писав про себе, що на той час він «політичне слабко був розвинений. Співчував есерам»². Але в цьому не було нічого дивного: саме партія соціалістів-революціонерів у 1917 р. була найчисленнішою в Україні, оскільки її програма відображала інтереси селян­ства. А загалом, 1917—1919 pp. з їхньою надзвичайно склад­ною мозаїкою партійних програм, зіткненням інтересів різ­них суспільних станів, революційними катаклізмами, нарос­танням національно-демократичного руху були дуже не­простою порою для політичного самовизначення молодого українського інтелігента селянського кореня,

Миколу Кулі та, як і багатьох його ровесників, поманили червоні зорі. Одним із перших у своєму полку в березні 1917 p. він перейшов у революційний табір, працював у полковому комітеті. Ось як зафіксував сам письменник хроніку тих незвичайних літ в «Автобіографії»:

«На початку 1918 року повернувся в Олешки, де приєд-

Куліш Аитоніна. Спогади про Миколу Куліша.—С. 713. Куліш М. Твори: У 2 т.—Т. 2.—С. 355.

143

нався до групи місцевих більшовиків і лівих есерів. Був обраний головою міського виконкому ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У липні 1918 р. за гетьманщини був арештований і відправлений до в'язни­ці, де знаходився до листопада. У період української Дирек­торії за наполяганням олешківського соціалістичного блоку (більшовики, меншовики, есери) став членом Олешківської міської управи. В 1919 році від травня до червня був членом Дніпровського повітвиконкому і завідуючим управлінням народної освіти. В липні того ж року евакуювався в Херсон у складі Дніпровської організації КП(б)У і формував Дні­провський селянський полк (згодом 517-й радянський стрі­лецький полк 58-ї дивізії). З полком брав участь у боях проти денікінців, починаючи з Херсона, Миколаєва і до Києва. У листопаді 1919 був відряджений полковим осеред­ком у тил білих для формування повстанських ревзагонів. Пішки пройшов Київську, Волинську, Подільську і Херсон­ську губернії.

В лютому 1920 року був членом Дніпровського повітово­го ревкому і головою повітового раднаргоспу, офіційно вступив до партії КП(б)У в липні 1919 р.».

Шкода, що М. Куліш так і не завершив свого автобіогра­фічного роману «Тимофій Леміш», розпочатого ним ще 1918 р.! Тоді він іще не знав, що не проза, а драматургія стане його головним покликанням. На все коротке творче життя...

Роздоріжжя. Після громадянської війни М. Куліш працює переважно на ниві освіти. Організовує дитячі садки і школи, укладає український буквар «Первинка»... А влітку разом із дружиною, малими Олею та Володимиром переїз­дить до Одеси, де йому кілька років доведеться працювати інспектором губернського відділу народної освіти. Заванта­женість службовими обов'язками була настільки великою, а потяг до творчості ставав таким сильним, що Куліша чимраз дужче тягло до Харкова, де вирувало літературно-мистецьке

життя.

«В Одесі мені холодно»,—писав він на початку 1925 р.

Проте саме тут, в Одесі, було завершено першу велику п'єсу—«97», розпочату ще в Олешках.

Переїзд до Харкова ускладнювався тим, що Куліш був... «солдатом партії», а значить, залежав від рішень губерн­ських партійних органів. Саме з цієї причини у квітні 1925 р. він опинився в степовому Єлисаветграді. М. Кулішу

144

доручили очолити місцеву газету «Червоний шлях». Уже другий рік здійснювалася політика українізації, і він мав вдихнути життя в цю, як він писав, «напівмертву газетку». Писав статті й фейлетони, організував передплату, пропагу­вав українську мову й культуру, долаючи при цьому скепсис обивателів... А вечорами схилявся над сторінками нових своїх комедій—«Отак загинув Гуска» та «Хулій Хурина». Життя в закутковому Єлисаветграді давало чима­ло матеріалу для творів саме комедійного жанру. «Люба моя, кізячно-болотяна провінція»,—іронізував і зітхав вод­ночас Куліш.

І все ж у серпні 1925 р. він переселився до Харкова і нарешті дістав можливість зосередитися на літературній праці. Навіть більше, незабаром він стає однією з чільних постатей у культурному і громадському житті тодішньої столиці УРСР.

Кулішева драма. Коли Микола Куліш із родиною посе­лився у крихітній квартирці старого двоповерхового будин­ку на Михайлівській площі, у Харкові визрівала атмосфера гострих політичних дискусій. Вони точилися і в літератур­ному середовищі. В центрі їх опинилися статті й памфлети найпопулярнішого українського прозаїка 20-х pp. М. Хви­льового про шляхи розвитку національної культури. М. Ку­ліш став на його бік. У січні 1927 p. був обраний президен­том ВАПЛІТЕ.

Період з 1927 p. до 1933 p. був для нього часом душевно­го сум'яття. Втома, про яку він 1924 p. часто писав у листах до І. Дніпровського, доповнилася складнішими відчуттями й колізіями, викликаними практикою пожовтневих років з її численними «гримасами». Співець комуни, М. Куліш бачив, що «село живе в злиднях дуже погано й брудно». Бачив, відчував; множиться партійна бюрократія, яка встановлює дедалі жорсткіший контроль над усіма сферами суспільного життя, включно з духовною. Людина розчиняється в масі, стаючи засобом для реалізації абстрактних, хоч і грандіоз­них, ідей. У суспільстві —як у мешканців «Санаторійної зони» М. Хвильового—наростає атмосфера підозрілості й страху, а велика частина української інтелігенції стає об'єктом переслідувань,

На недоладності й викривлення в національній політиці М. Куліш реагував особливо гостро: природні патріотичні й національні почуття його страждали, коли стикався з вели­кодержавною пихою чи холуйством обивателів-малоросів.

145

Він щиро прагнув бачити свою націю дужою, висококуль­турною і гордою. Але —як було поєднати свою жертовну відданість ідеї соціалізму, на олтар якої покладено моло­дість, із тими реаліями життя, за якими вже вгадувалася кривава сталінська диктатура? «Я люблю революцію й боротьбу. Я люблю партію, бо тільки на її шляхах зачатки нового життя (хай яке далеке від нас це життя)»,—писав М. Куліш до коханої жінки 1925 p., ще коли жив у Єлиса-ветграді. І був цілком щирий у цьому своєму несподіваному (з огляду на жанр і адресатку послання) зізнанні.

Він узагалі жив і творив «без брехні і фальші». Тим гострішою була внутрішня драма цього революціонера, талановитого драматурга, комуніста, людини. Розчарування, викликане тим, що «червоні зорі» починали тьмяніти, поглиблювалося прикрим усвідомленням власної вини, мимовільної причетності до практики впровадження соціа­лізму, яка оберталася вакханалією терору, війною влади з власним народом. У таких людей, як М. Куліш, не могли не з'явитися тяжкі сумніви («Що відбувається? І хіба за це лилася кров на громадянській?»), але ж віра в партію давно заступила віру в Бога! Дії ж Бога оскарженню не підля­гають. Значить, так треба; партія не помиляється; шукай помилки в собі, а не в ній...

І Куліш теж мучився, розкаювався, сповідався перед собою і виносив собі суворі присуди... Вже після самогуб­ства М. Хвильового й М. Скрипника, після страшного голо­домору, морального терору, який звалився на нього після появи п'єс «Народний Малахій» та «Патетична соната», а також у зв'язку з президентством у ВАПЛІТЕ, він картає себе, безжально ревізує власну творчість...

У певному розумінні М. Куліш був глибоко релігійною людиною — він вірив у революцію, партію, соціалізм. Але він був і митцем, щирим, талановитим художником слова. Сідаючи за письмовий стіл, уже не так покладався на постулати своєї віри, як вслухався в голоси самого життя, ставав провідником тих голосів. Вони звучали в його п'єсах, створюючи складну і драматичну симфонію. І виявлялося, що було в ній те, що суперечило плоским постулатам віри, адже реальне життя завжди багатше за його ідеологічні інтерпретації. За письмовим столом Куліш-комуніст відсту­пав перед Кулішем-художником. Проте жили вони все-таки в одній душі, і звідси —драма цієї людини, драма, варта шекспірівського пера.

146

«БЕЗ БРЕХНІ І ФАЛЬШІ». ТВОРЧІСТЬ

«На межах революції» («97», «Комуна в степах»).

Куліш-драматург починається з п'єси «97», яку він задумав ще в Олешках 1923 р., а завершив в Одесі 1924 р. Усе, що передувало цьому творові, було лише пробою голосу.

'9 листопада 1924 р. прем'єрну виставу за п'єсою М, Куліша показав Харківський театр ім. І. Франка. Успіх вона мала неабиякий. Про п'єсу заговорило все місто. Драма швидко завоювала місце і в репертуарі багатьох інших українських театрів. Чим же був викликаний небува­лий успіх твору нікому досі невідомого автора?

По-перше, 1924 р. український театр вимагав нового ре­пертуару—талановито написаних п'єс, у яких відбилося б не придумане, а реальне життя, яке вирувало в Україні після потрясінь 1917—1920 pp. Воно буквально «просилося» на сцену.

По-друге, такою ж потребою жив і глядач, для якого театр був одкровенням, можливістю безпосереднього спіл­кування з мистецтвом слова, акторської гри, режисерської майстерності.

По-третє (це, може, найголовніше!), сама п'єса М. Кулі­ша була мовби гарячим шматком життя—глядач знаходив у ній сувору правду про українське село під час голоду 1921 p., колоритні сільські типи, сповнену трагізму соціаль­ну колізію на зламі історичних епох.

Конфлікт у «97», безперечно, класовий. Такою була реальність, яку змальовував Куліш. У його творі зіштов­хуються дві сили—комнезамівці й сільські багатії. Одні (Мусій Копистка, Серьога Смик, підліток Вася Стоножка та їхні спільники) захищають «совєцьку владу, которая за нашого брата стала і стоїть», як каже столітній дід Юхим. Інші (Гиря, Годований, дід з ціпком) добиваються повернен­ня старих порядків, а з ними —й свого багатства.

Втім, є й ще декотрі, «нейтрали», які просто дорікають новій владі за те, що «наробили слободи», а тепер «варити оно нічого». Є ще й такі, як секретар сільради Панько: той колись у повстанцях ходив, а тепер — заграє з куркулями, по суті—продається, прислужує їм. Революція, громадян­ська війна були для нього великим і кривавим бенкетом, будні ж розчаровують Панька.

Конфлікт загострюється тим, що розгортається він за трагічних обставин. Голод викошує село; доходить і до людожерства.

147

Сюжет Кулішевої п'єси мав цілком реальну основу. Голод 1921 р. на Поволжі й Кубані був масштабний і жорстокий. З волі Раднаркому українське село стало «доно­ром» для російських областей, тому в ньому теж почався голод.

У М. Куліша йдеться саме про цей момент пожовтневої історії. Кульмінацією в п'єсі є сутичка комнезамівців і куркулів біля церкви після того, як із повіту прийшов наказ передати церковні коштовності для закупівлі хліба. Дев'яносто сім незаможників дають свою згоду на експро­пріацію золотого хреста й чаші. Але боротьба триває, ось-ось спалахне куркульський заколот. Авторитет радянської влади досить примарний. У кількох сценах диктатура проле­таріату—основний інструмент революції—постає як синонім насилля та беззаконня. Зрештою, й голод почався через те, що продзагонівці відібрали у селян хліб. А що сказати про Мусієве проголошення самого себе головою ревкому? І чого більше в його туманних поясненнях — наївності, самовпевненості чи простуватого селянського лукавства? Можна сказати, що Копистка діє під тиском жорстоких обставин. Можливо, в нього й справді немає іншого способу вберегти односельців від куркульської розправи. Звідки йому знати, що саме ці обставини й виникли тому, що законом стало насилля, логіка диктатури витиснула право, про яке допитуються односельці...

Автор симпатизує Копистці. Привабливість «97» вели­кою мірою —у привабливості Мусія, діда Юхима та його онука Васі, Серьоги Смика, Драматург із неабияким знанням селянської натури змалював цих простих україн­ських степовиків, які потяглися до нової влади, як до своєї надії. Багато над чим вони ще не задумуються, керуючись швидше здоровим глуздом і соціальним інстинктом.

М. Куліш розумів, що його п'єса «мимоволі вийде трошки агітаційною». Так воно і сталося. Але тільки до певної міри: надто живими і яскравими постали у драмі її герої. Письменник уважав, що фінал у ній повинен мати трагічний кінець. Але авторської волі враховано не було. Науково-репертуарна рада наполягала, щоб драма «97» мала щасливе закінчення. Це було перше, але далеко не останнє, насилля над драматургом. Мотив його був із тих, якими користувався й Кулішів Мусій Копистка: «Так треба»...

Своєрідним продовженням «97» була п'єса «Комуна в степах» (1925). Сюжетна інтрига в ній пов'язана з тим, як вирішиться питання: бути чи не бути комуні? Як і в «97»,

148

М. Куліш удався тут до різкої поляризації персонажів. Зіштовхуються колишнє (його уособлюють Вишневий, якому належав хутір, і «червоний куркуль» Ахтительний) — і теперішнє (захисниками нового життя виступають кому­нари).

Комуна в М. Куліша — це щось більше, ніж просто по-новому організований господарський осередок. Це ще й мрія—подібно до «загірної комуни» в М. Хвильового. Але мрія у «Комуні в степах» оповита смутком.

КОМЕДІЇ

«Україна мусить дати найкращих у світі Марк Твенів...». З Кулішевого сум'яття, з бажання випекти вогнем сатири все, що стоїть на перешкоді мрії, і бере поча­ток звернення драматурга до комедійного жанру. Талант гумориста був помітний і в перших його драмах. А крім того, М. Куліш щиро вважав, що «Україна мусить дати найкращих у світі Марк Твенів». Усі ці чинники змусили драматурга взятися за перо комедіографа й сатирика.

Перша його комедія була «Отак загинув Гуска» (1925).

Провінційне міщанство, залякане революцією, задушли­вий світик, у якому бенгальським вогнем палають дрібні пристрасті, пропахлий нафталіном «канареєчний» побут, убогість і страх примітивних душ —ось об'єкт Кулішевої сатири.

Назва комедії М. Куліша «Хулій Хурина» (1926) мала нагадати про роман І. Еренбурга «Хуліо Хуреніто» (1921). Проте сюжетний зв'язок між цими творами суто умовний. Курйози, на яких побудовано інтригу «Хулія Хурини»,—це, по суті, радянський варіант провінційної метушні, яку в «Ревізорі» М. Гоголя влаштовують навколо персони Хлеста­кова. Таким перегуком драматург наголошував на «неубієн-ності» холуйства, чиношанування, хабарництва, запобігання бюрократії перед сильними світу сього —тільки тепер уже "іД радянськими вивісками.

Подібній проблематиці присвячувалася й комедія М. Куліша «Зона» (1926, перероблено під назвою «Закут» 1929). Оміщанювання, моральна деградація комуніста Радо-бужного під пером М. Куліша—вже й не казус, а ціла тенденція. Письменника починало мучити викривлення революційних ідеалів. Реальна практика будівництва соціа-

149

лізму покривала Кулішеві «блакитні й червоні зорі» пеле­ною.

Складні світоглядні колізії, внутрішні драми митця відби­лися в його наступних творах—«Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната».

«Гомо совєтікус» Малахій Стаканчик («Народний Мала­хій», 1927). Хто ж він —цей Малахій Стаканчик?

Колишній містечковий листоноша. Двадцять сім років співав у церковному хорі, а коли настала революція — замурувався в комірчині, на світ божий вийшов тільки «як зайшла непа». Причому вийшов оновлений, з «голубою мрією» про соціалізм, яку йому хочеться якомога швидше втілити в життя, не зупиняючись навіть перед «реформою людини». Тому й посилає Малахій свої проекти в Харків, до Ради Народних Комісарів, тому й покидає домівку з дружи­ною та доньками, тому й проголошує себе «Народним Малахієм»...

Але це лише зовнішній, видимий бік образу, змальовано­го М. Кулішем. Бо хто ж такий Малахій Стаканчик за своєю суттю? Невидимий пророк? Фанатик більшовизму? Божевільний? Просто чудій? Новітній містечковий донкі­хот? Бунтар проти зужитих суспільних форм? Кожне з цих визначень — неповне само по собі. Тому що Малахій — унікальне багатогранний образ. Недарма ж у суперечках

М. Куліш читає колективу «Березоля» свою п'єсу «Народний Малахій»

150

про нього колись було поламано стільки критичних списів. у цій багатогранності все ж можна вирізнити дві домінан­ти — і тоді суть Малахія вловити буде легше (хоча можли­вість для різночитань все одно залишиться).

Домінанта перша: фанатична віра. Вчорашній містечко­вий листоноша, який начитався в комірчині більшовицьких книжок, вийшов із сховку з гаслами, що їх людина кінця 20-х pp. чула щодня багато разів. Власне, повіривши в «голубу мрію», він зробив те, до чого його (й усіх інших) закликали політичні гасла. «Поьимітав з душі павутиння релігії», зрікся родинного стану, навіть свою канарейку випустив на волю. Тепер його самого не заманиш додому нічим. «Заради вищої мети» він готовий навіть прийняти смерть.

Перед нами, по суті, живе втілення тієї «нової людини», закликами будувати яку була виповнена радянська пропа­ганда 20-х pp. Повіривши в заповіді соціалізму, Малахій Стаканчик став їхнім фанатичним проповідником.

Своїм «Народним Малахієм» М. Куліш сказав те, чого не наважувалися казати інші: про заміну старої релігії—релі­гією новою, соціалістичною. Сказав про небезпеку соціаль­ного прожектерства: ідея негайного запровадження соціа­лізму, з якою фанатично носиться Малахій, обертається злом. Кулішів Малахій уособлює безоглядне реформатор­ство, за яким —утопізм. З утопізму, власне, й починається драма Малахія Стаканчика. Запалений утопічною ідеєю «реформатор», такий собі «гомо совєтікус», він бере на себе невдячну роль місіонера, який порушує «природний стан речей», виявляючи зухвалу сваволю і претендуючи на місце, йому не властиве.

Домінанта друга: донкіхотство. Є в Малахієві дон­кіхотське начало. Як і герой Сервантеса, він кидає усталене та безпечне життя, бунтуючи проти його застиглих форм. Своїй мрії Малахій готовий служити безоглядно і саможер­товно. У бунті вчорашнього листоноші є чимало кумедного, але й трагічного —теж. Він самотній, а людська самотність, неприкаяність завжди є драмою.

Крім того, Малахій страждає, раз по раз наражаючись на невідповідності між бажаним і дійсним. Призабутим ідеалізмом віє від його безуспішних, наївних, чудернацьких намагань усіх зцілити, наставити на путь істинну...

Малахій, проте, не іспанський ідальго, а український. Автор дав йому палицю й торбину, мовби згадавши мандро-ваних наших філософів. Може, натякнув цим на традиційне

151

українське мрійництво, що не раз ставало на перешкоді тоді, коли потрібні були цілеспрямованість і спільна воля?

Крізь химерну, впереміш із болем, патетику слів Малахія про «нову Фавор», «Преображення України», про «реформу людини і в першу чергу українського роду» чується Куліше-ве сум'яття... Воно виростало із складних почуттів україн­ського інтелігента кінця 20-х pp., який уже бачив, що вчорашні його мрії про «голубий соціалізм», задля якого він під червоним прапором ішов на революційні барикади, не знаходить продовження в дійсності, навіть навпаки —обер­тається безумством, насиллям над людиною, соціальним прожектерством, витісненням України... з самої України. Але мрія в тому інтелігентові ще жила, на її здійснення він поклав свою молодість, а тепер із жахом бачив, що в насту­пові безумства є і його, мрійника-соціаліста, провина. Звідси—і сум'яття драматурга, звідси—суперечливість, асиметричність образу Малахія Стаканчика.

«Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»), Розча­рування М. Куліша в «голубій мрії» посилювалося нарос­таючою гостротою національної проблеми. На зламі 20— 30-х pp. уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдоволеним. У 1929 p. Куліш пише комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, є саме «міщан­ство і українізація». Комедію цю свого часу хтось із крити­ків назвав «філологічним водевілем» —малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо укра­їнської мови. Українізація, що велася з 1923 р., як рентге­нівське проміння, висвітлила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною.

Поспішає змінити своє «невдале» прізвище (на «благо­родне» російське) службовець Мина Мазайло, в особі якого бачимо тип «колишнього українця», малороса за своєю суттю. Як міцно вкоренилося в його психіці, що україн­ське —то «третій сорт», що відмова від свого, українського є способом вирватися з «плебейського» стану. І страждає, мучиться чоловік, з усіх сил намагається пошвидше стати Мазєніним,—просто як Мартин Боруля з його ідеєю-фікс:

будь-що мати дворянське звання.

Страждає Мина ще й тому, що його син Мокій вдарився в «українські фантазії», розкопав навіть, що хтось із його предків був Квачем,—а цього Мині терпіти вже зовсім несила.

152

Мокій спочатку зворушує своїм щирим і трохи кумед­ним за формою захопленням рідною мовою, Хвильовим, Тичиною, Довженковою «Звенигорою». Але щось у його (і його друзів) комсомольському ентузіазмі є таке, що змушує насторожитися: може, ота запаленість ідеєю «всесвітньої нумерної системи»? Мовляв, навіщо взагалі якісь прізвища, нехай «кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера»...

Переполох, який учинився в родині Мини Мазайла у зв'язку з тим, що Мокія відвідав, як каже його батько, «дур український», втягує у свій вир дедалі більше дискутантів. З'являється дядько Тарас з його категоричними судження­ми. У 1918 р. він носив у Києві жовто-блакитний прапор, а тепер веде суперечки з Мокієм, який для нього—«радян­ський українець», і особливо—з Мотроною Розторгуєвою, яка спеціально приїхала з Курська, щоб «урятувати» свого племінника Мокія від «українських фантазій».

Тьотя Мотя з Курська змальована Кулішем блискуче:

перед нами —живе втілення великодержавної пихи. Прик­мети її українофобства (від зневажливо-зверхнього тону до демагогічної аргументації) так точно схоплені М. Кулішем, що й нині, слухаючи недоброзичливих до української неза­лежності людей, раз по раз упізнаєш у їхніх словах і мане­рах... синдром усе тієї ж Кулішевої тьоті Моті з Курська.

Лесь Танюк мав рацію: «Глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну сатиру на міщанство в цілому, на філістерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упередженості й зверхності—від "хатнього" українського націоналізму до великоросійського шовінізму»'.

АРКИ І ШИБЕНИЦІ («ПАТЕТИЧНА СОНАТА»)

Задум «Патетичної сонати» тісно пов'язаний із давнім наміром М. Куліша написати «кінороман з доби війни і революції», план якого він досить детально виклав у листі До І. Дніпровського ще 1924 р.

«Ми перш за все—ідеї». Прикметною рисою драми М. Куліша є її поліфонія (багатозвуччя). Виявляється вона,

Танюк Л. Читайте «Мину Мазайла», товариші! // Вітчизна.— 1989.— ^№ 1—С. 70'.

153

зокрема, в багатоплановості конфлікту. Письменник В. Петров не випадково назвав п'єси драматурга кіния 20-х pp. ідеологічними. У «Патетичній сонаті», де час дії охоплює проміжок між лютим і жовтнем 1917 p., теж є боротьба ідей. Вона пронизує людські долі, великою міро визначає стосунки між персонажами. «Ми перш за все ідеї!»,—каже захисниця Української Народної Республі Марина Ступай. І це справді так. Гострі політичні прої стояння 1917 p. розводять людей по різні боки барик< Майже кожен із персонажів драми уособлює певну іде мрію, зрештою—політичну силу.

Генерал Пероцький — монархіст, який спить і бачить¹ «єдіную-нєдєлімую Росію». Його син Андрій, корнет царської армії, вітає Лютневу революцію. В його образі вгадуються риси російського демократа. Ідею соціальне' революції, що її символізує червоний прапор, несе більшо­вик Лука, а з ним —і кілька другорядних персонажів, «Учи­тель запорозької крові» Іван Іванович Ступай-Ступаненко радіє, що «Україна воскресла»: інтелігент, щира й трохи наївна людина, він понад усе прагне національної солідар­ності, намагаючись примирити заради України червоний і жовто-блакитний прапори. Кульмінацією ідеолопчног конфлікту є сцена п'ятої дії, в якій символом гострого по} тичного протистояння стає зіткнення двох прапорів: жовт блакитного з червоним. Проте час від часу з'являється третій—андріївський (символ російської монархії).

Ось у цьому «бермудському трикутнику» й борсаєть українська доля. «Патетична соната» М. Куліша—саме п це: про болісний пошук Україною своєї долі на роздорі. жях історії

Трагедія гуманізму. І все ж п'єса М. Куліша не ли відтворює ідеологічні протистояння 1917 р. Поруч драмою української долі центральною темою «Патетичн сонати» є трагедія гуманізму в обставинах соціально-полі тичних потрясінь. Загубленість людини в політичному вихо­рі, знецінення індивідуального життя в суспільстві, зайнято­му грандіозними ідеями,—цей біль Куліша відчувався і в його «Народному Малахієві».

У «Патетичній сонаті» є сцена, в якій захисники різних політичних прапорів спотикаються об ноги убитого. Хто він—більшовик, монархіст чи захисник УНР, не зовсім зрозуміло. Просто людина. Її й у землю закопали нашвидку­руч, поспіхом, так що тепер, пробігаючи, всі спотикаються

154

дж поки не витримує хтось із матросів: «Чоловік не недо­курок, щоб його втикати отак в землю...»

Красномовна сцена! Ну, добре,—мовби говорить нам Аоаматург,—хай соціальна революція, хай національне визволення,—а що з людиною? Їй як? Вона—мета чи

засіб?

Схоже, що лише засіб. Ось як уявляє собі завтрашнє

«благоденствіє» більшовик Гамар: «Буде наш весь світ»,— піднесено, з хворобливим азартом звертається цей «солдат революції з простим серцем» невідомо до кого.—«Наш місяць. І вітер наш... Хай ставлять шибениці, хрести... Справляють хай молебні, співають "Отче наш",—світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!,.» Чимось моторошним віє від цих слів, мовлених більшови­ком Гамарем. Наш вітер... Наш місяць... Весь світ—наш...

Хай навіть так—але ж для чого шибениці й хрести в цьому фанатичному прямуванні до вселенського щастя? Це мука Кулішева: чи не розчиняється в революційних бурях гуманістичне начало? Як поєднати дороги революції та дороги кохання, класове й загальнолюдське?

Ідеологічний конфлікт ускладнюється тим, що лінія барикад проходить не лише крізь свідомість, а й крізь душі людей. Ілько Юга, ставши врешті-решт «солдатом революції з простим серцем», убиває Марину—свою кохану, свою мрію. Так йому велить революційний обов'язок.

«Фанатична націоналістка» чи українська Жанна д'Арк? Актриса А\іса Коонен, яка виконувала роль Марини Ступай на сцені Камерного театру в Москві 1931 р., назва­ла свою героїню «фанатичною націоналісткою», готовою на будь-яку жорстокість, на злочин. Але все одно, в її інтер­претації Марина поставала сильною, яскравою особистістю.

На початку п'єси Андре Пероцький називає Марину «Моя Жанна д'Арк», У ній і справді є щось від Жанни Д'Арк. Передусім—саможертовність в ім'я національної ідеї. Жанна вела за собою французьке військо. Марина ж До останку бореться з усіма, хто зазіхає на українську волю. З монархістами, більшовиками, навіть із російськими Демократами, виявляється, їй не по дорозі.

Марина — воїтелька за національну ідею. Вона хоче «своєї держави», яку символізував би синьо-жовтий прапор. З уст Марини часто звучать різкі слова про більшовизм,

155

про ілюзії щодо можливості збудувати Українську державу під московським крилом. Красномовними є й репліки дівчи­ни, якими вона гасить наївну національну патетику свого батька. Коли Марина зауважує, що замість мрій українцям потрібнішими були б гармати й кулемети, то це є не стільки виявом її агресивності й войовничості, скільки констата­цією сумного факту: традиційна українська мрійливість не раз заважала збудувати «свою державу».

По суті, Кулішева героїня бунтує проти малоросійства. Вона уособлює той тип вольового, відданого національній ідеї, цілеспрямованого українця, про якого мріяли Д. Дон-цов, Є. Маланюк, О. Теліга та інші представники україн­ської політичної думки, діячі національної культури, які болісно переживали поразку УНР.

Образ Марини Ступай у «Патетичній сонаті»—це приклад того, як герой виходить з-під влади автора. «Фана­тичка» національної ідеї, яка організовує повстання проти більшовиків, член комітету Золотої Булави з підпільною (чеховською!) кличкою Чайка, виявляється трагічним персо­нажем.

Романтик чи «кат національної ідеї»? Один із конфліктів у поліфонічному творі М. Куліша — це конфлікт Ілька з самим собою. У ньому борються романтик, мрійливий, закоханий у Марину-мрію юнак,—і «солдат революції із простим серцем», який в ім'я класового обов'язку не зупи­ниться ні перед чим. Душа Ілька розривається між двома мріями: Мариною-Україною і соціальною революцією. Своєрідним утіленням другого «Я» Ілька Юги (його «солдатського» начала) є більшовик Лука. «Мій неромантич-ний друг»,—так називає його Ілько. Цей персонаж нагадує доктора Тагабата з новели М. Хвильового «Я (Романти­ка)»,—так само, як Ілько Юга з його внутрішнім конфлік­том нагадує чекіста з роздвоєною душею з того ж твору.

Юга довго не знаходить виходу зі свого «подвійного кола». Його ваблять революційні зорі—але й світло кохан­ня теж. Тільки в тім саме й річ, що класове й загальнолюд­ське вступають у гостру суперечність. Та й ідеали соціаль­ної та національної революції Ількові узгодити нелегко. Точнісінько як нелегко було узгодити їх у реальному житті цілому поколінню української інтелігенції—від В. Винни-ченка до М. Хвильового, Ю. Коцюбинського і... самого М. Куліша. Багато його ровесників обирали ідеал «червоної України». Але виходило, що задля нього вони—самі того

156

не бажаючи — змушені були вбити свою Марину з її мрія­ми про «свою державу».

Ілюзія обертається трагедією.

Трагедією оберталась і друга ілюзія: сподівання, що арки можна зробити із шибениць. Та хіба існує соціальна ідея, навіть найпрекрасніша, найблагородніша в своїй початковій суті, заради якої варто було б платити життям — однієї людини, сотень, а тим більше—тисяч і мільйонів людей? І кому потрібні арки, якщо вони з шибениць?

У п'єсах М. Куліша кінця 20 —початку 30-х pp. і справді чується «біль і протест розчавленої людини». А після «Пате­тичної сонати» він ще встиг написати сповнені політичних дискусій «діалоги» «Вічний бунт» (1932), драми «Прощай, село» (1933) та «Маклена Граса» (1933). У них знайшли розвиток ті мотиви, які мучили письменника і в попередніх його творах.

Після самогубства М. Хвильового М. Куліш розумів вла­сну приреченість. Двійники його Луки й Гамаря вже вирі­шили, що в храмі вселенського щастя має бути і шибениця Миколи Куліша. Його арештували, коли він ішов на похо­рон свого друга І. Дніпровського.

Один із соловецьких в'язнів згадував, що Куліш на Соловках був тяжко хворим та безпорадним, знаходився там в ізоляторі, був хворий на туберкульоз, але його не перевели до шпиталю.

Тепер уже відомо, що письменника в один із днів (з 27 жовтня по 4 листопада) 1937 р. було розстріляно в урочищі Сандормох біля Медвежегорська, що в Карелії. Можливо, режисери цього трагічного дійства вважали, що червоні зорі соціалізму після того світитимуть ясніше. По­милились. Не стало людини—залишились її біль і мис­тецтво.

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Складіть біографічну канву М. Куліша: дати й головні події його життя.

2. Зіставте спогади дружини письменника Антоніни Куліш і роман Ю. Японського «Вершники» (новела «Дитинство»). Які факти й деталі біографії драматурга оживають там?

3. У чому полягала життєва драма М. Куліша?

157

4. Схарактеризуйте перше десятиліття творчої роботи М. Ку-ліша. Які його хронологічні межі? До яких жанрів звертався пи­сьменник? Які проблеми порушував?

5. Чому перша драма М. Куліша («97») мала такий великий успіх?

6. Чого прагне Малахій Стаканчик і чим обертаються його наміри? Покажіть, як у вчинках МалахіЛ "виявляються його фана­тизм і донкіхотство.

7. Як ви розумієте поняття «малахіанство»? Чи правомірна, на ваш погляд, думка, що Малахій—це «гомо совєтікус»?

8. Чому М. Куліш стверджував, що темою його комедії «Ми­на Мазайло» є міщанство і українізація?

9. Мина Мазайло—українець чи малорос? Яких ви знаєте літературних попередників цього героя?

10. Що вас приваблює в Мокієві, а що відштовхує?

11. Які «афоризми» тьоті Мо'гі з Курська вам запам'яталися? Як вони характеризують її?

12. У чому дядько Тарас розходиться з Мокієм, а в чому—з Мотроною Розторгуєвою?

13. Чи зустрічалися у вашому житті типи, змальовані М. Кулі-шем?

14. Розкрийте суть ідеологічного конфлікту в драмі «Патетич­на соната».

15. Якій ідеї підпорядковано вчинки Марини Ступай? Чи має її образ символічні відтінки? Якщо так, то які?

16. Чому Ілько Юга вбиває Марину? Чим зумовлена роздвоє­ність його душі? Чи можна стверджувати, що романтик Ілько перетворився в «солдата революції з простим серцем»? І що значить—просте серце?

17. Як у творі розкривається трагедія гуманізму в епоху рево­люційних потрясінь?

ёэ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Куліш М. Твори: У 2 т.—К., 1990.

2. Шерех Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша // М. Куліш. Твори: У 2 т.—К., 1990.—Т. 2.

3. Куліш Антоніна. Спогади про Миколу Куліша // М. Куліш. Твори: У 2 т.—К., 1990.—Т. 2.

4. Лаврженко Ю. Микола Куліш // Розстріляне відродження:

Антологія 1917—1933рр.—Мюнхен, 1959.

5. Кузякіна Н. Микола Куліш у «Гарті», Урбіно і ВАПЛІТЕ //Літ. Україна.—1988.—4 лютого, 11 лютого, 18 лютого.

6. Кузякіна Н. Ув'язнений за суворою ізоляцією // Київ.— 1993.—№ 7.

7. Танюк Л. Читайте «Мину Мазайла», товариші! // Вітчизна.— 1989.—№ 1.

158

ВАПЕР'ЯН

піпмогппьнии

•

(1901—1937)

«ЖИТТЯ ПЕРЕЖИТЕ, МОВ ШЛЯХ ЗАБОЛОЧЕНИЙ...»

у 20—30-х pp. Валер'ян Підмогильний був відомим і популярним письменником, автором кількох збірок опові­дань, романів «Місто», «Невеличка драма», перекладів українською зарубіжної класики. Мав вірних друзів-одно­думців Є. Плужника, Г. Косинку, Т. Осьмачку. Б. Антонен-ка-Давидовича. Мав дружину Катерину Іванівну, актрису Театру юного глядача, шестилітнього сина Романа. Обірва­лося все несподівано—у грудні 1934 р. арештований, а невдовзі висланий на Соловки, звідки вже не повернувся. Надовго було заховано до спецфондів його твори, а саме ім'я якщо і згадувалося, то лише в негативному контексті. Навіть після посмертної реабілітації 1956 р. твори цього талановитого прозаїка в Україні не перевидавалися.

Перебуваючи у спецізоляторі Соловецької тюрми, він напружено працював — це допомагало витримувати таку важку самотність. Читав, перекладав, писав нові оповідання і навіть романи, вивчав марксизм-ленінізм і точні науки — не хотів гаяти часу, бо над усе сподівався повернутися. «Дорога Катю, як ти живеш? Винний перед тобою страшно і неоплатно,—писав у листі до дружини,—ти добра, ти вибачиш, я знаю. Мила, рідна, як я хочу, щоб ти була здорова, бадьора, щоб тобі було добре! ... Що написати про себе? Все до решти я передумав, побачив, що в житті я скрізь був неправий, і ніколи життя не здавалося мені таким прекрасним, як зараз. Тепер я розумію і люблю нашу велику країну, тепер я з нею, я маю надію коли-небудь до неї повернутися»'. Катерина Іванівна з Романом кілька

Див.: Вітчизна.— 1988.— № 2.— С. 103.

159

років поневірялася на Томщині, потім в Алма-Аті, після війни повернулася до Києва, Роман став студентом медін­ституту. У 1950 p. пішов із життя зовсім молодим, так і не дочекавшися звістки про батька...

Чим же завинив Валер'ян Підмогильний перед своїм народом, за що був названий його ворогом і вбитий у роз­квіті творчих сил?

Народився 2 лютого 1901 р. у селянській родині в селі Чапля на Катеринославщині (нині це Дніпропетровськ, його околиця). Тоді село було власністю графа І. Воронцова-Дашкова, в економії якого і працювали батьки. Для Ва-лер'яна та його сестри Нати могли наймати вчителя фран­цузької. А мама взагалі була «природженим інтелігентом», як згадують односельці.

Хлопець закінчив церковно-парафіяльну школу. З 1910р. по 1918 р. навчався в 1-му Катеринославському училищі. Багато читав, вивчав французьку й німецьку, пробував пи­сати вірші та оповідання, вміщував їх у шкільному журналі під псевдонімом Лорд Лістер (вплив популярних тоді при­годницьких творів про Ната Пінкертона).

Перше відоме оповідання «Важке питання» написане шістнадцятилітнім В. Підмогильним і присвячене було вирі­шенню гімназистом Андрієм «важкого питання» статі, «чо­ловічої зрілості». Вже 1919 р. в катеринославському журна­лі «Січ» з'являються оповідання «Гайдамака» і «Ваня». Саме в той час майбутній письменник посилено вивчав іноземні мови: французьку та німецьку.

Після закінчення училища Валер'ян стає студентом щойно утвореного Катеринославського університету. Викла­дали тут Петро Єфремов (брат академіка, літературознавця Сергія Єфремова) та знавець української історії, культури Дмитро Яворницький, який очолював кафедру українознав­ства. Отже, майбутній письменник мав добрих учителів, відданих патріотів. У 1921 р. у збірнику «Вир революції» П. Єфремов під псевдонімом В. Юноша помістив розлогий аналіз перших оповідань молодого прозаїка під промовис­тою назвою «Поет чарів ночі». На той час В. Підмогильний уже мав друкованими не лише оповідання в пресі, а й першу книжку «Твори. Т. І», видану 1920 р. в Катериносла­ві. До неї увійшли оповідання «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким», написані здебільшого під час навчання в училищі. Ця збірочка засвідчила появу на літе­ратурному видноколі оригінального, самобутнього таланту,

160

який пішов шляхом абсолютно новим для українського мистецтва 1917—1920 pp.,—шляхом модернізму, глибокого заглиблення у психологію людської душі, її художнього пізнання.

У 1920—1921 pp. учителював у рідних краях: Павлограді, Катеринославі, тоді й створив цикл «Повстанці». Частина цих оповідань друкувалася в катеринославській газеті «Український пролетар», повністю 1923 p. вони вийшли окремим виданням за кордоном. Тоді ж пише і повість «Остап Шептала», опубліковану 1922 p. вже в Харкові.

Восени 1921 p. Валер'ян Підмогильний вирушає ближче до культурно-мистецьких центрів — на Київщину. Спочатку живе в мальовничому курортному Ворзелі. Там одружуєть­ся з донькою священика Катериною Червінською. А не­вдовзі подружжя перебирається до Києва. Тоді тут іще сяяв банями Михайлівський Золотоверхий собор, а до святої Софії можна було потрапити крізь головний вхід — браму Заборовського. Вабили непорочною первозданністю Дніпро­ві кручі... Але над усім цим панувало типове непманське, дрібнобуржуазне міщанське середовище. «Живчик» літера­турного, мистецького життя знаходився в пролетарському Харкові, який з 1919 р. став столицею УРСР. Тому багато українських письменників (як П. Тичина, В. Еллан) переїз­дять туди. Однак Валер'яна Підмогильного вабить Київ, що був осторонь столичного галасу, навкололітературної штов­ханини та суперечок. Підмогильні поселяються в будинку на розі Великої Житомирської, неподалік Сінного базару. За свідченнями сучасників, двері їхнього помешкання ніко­ли не зачинялися. Ю. Смолич пригадує Валер'яна як люди­ну «відвертої, розкрийдушу вдачі», «найбільш інтелектуаль­но заглибленим, душевно тонким, або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним»' серед тогочасної київської мис­тецької публіки. Він працює редактором видавництва «Книгоспілка», а з 1925 p.—у редакції журналу «Життя й революція». Близько сходиться з місцевою українською інтелігенцією, яка об'єдналася в АСПИС: Л. Старицька-Чер-няхівська, Н. Романович-Ткаченко, П. Филипович, М. Зе-ров, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович. Невдовзі це бага­толике об'єднання розпалося—відокремилися «неокласи­ки» (П. Филипович, М. Зеров) і утворилася «Ланка». Назвав ч так Валер'ян Підмогильний. Це була організація без стату-

Сліолич Ю. Твори: У 8 т.— К., 1986.— Т. 7.— С. 600.