Давня українська драматургія
.docx1. Джерела розвитку давньої української драматургії
Становлення та розвиток драматургії в давній українській літературі
I. Виникнення драматичної літератури в Україні.
Драматична література тісно пов'язана з розвитком українського театру, шкільним навчанням. Це були віршові діалоги, які складали викладачі вищих шкіл, тому й називалися шкільними. Основні жанри драматургії давньої української літератури — шкільні драми, інтермедії.
II. Характеристика драматичних творів XVII-XVIII століть.
1. Виникнення шкільної драми. Шкільна драма тісно пов'язана з навчанням: автори — викладачі, виконавці — студенти. Ставилися під час релігійних свят (різдвяних та великодніх) для високопоставлених осіб.
2. Шкільні драми на історичні теми. У XVIII столітті Феофан Прокопович написав драму "Володимир". За жанром це трагікомедія — перша історична драма на вітчизняному матеріалі. У ній описано життя й діяльність князя Володимира, хрещення ним Русі. "Милость Божа" — твір, у якому уславлюється Б. Хмельницький, зображується визвольна війна 1648-1654 років.
3. Інтермедії — оригінальні і найжиттєвіші форми давньої української драматургії. Інтермедія — це невелика гумористична сценка побутового характеру, яка виконувалася в перервах між діями шкільної драми для розваги глядачів. Мова — народна; герої — прості люди; форма викладу змісту — жартівлива, тому була можливість висміяти певні негативні процеси того часу.
III. Головні особливості драматичної літератури XVII-XVIII століть. П'єси своєрідно відтворювали існуючі події, були тісно пов'язані з фольклором та народним гумором, сприяли початку українського театру.
2. Шкільна драма.
Перші українські драми ХVІІ ст. були віршованими діалогами й називалися шкільними, бо їх створювали й виконували в школах. Авторами драматичних творів, як правило, були викладачі поетики, а виконавцями — їхні учні.
Вистави проводили не лише в школах, а й на майданах, особливо на ярмаркових, перед широкою аудиторією. За допомогою найпростішої драми (віршованих діалогів, виконання яких не потребувало сцени, декорацій і великої кількості учасників) учні розвивали свої ораторські здібності. По суті шкільна драма була навчальним предметом і сприяла розвиткові драматургії та театру. До найвідоміших шкільних драм ХVІІ ст. належить перша історична п’єса в українській літературі «Володимир» Феофана Прокоповича (Український і російський церковний діяч, учений, педагог, драматург, поет, перекладач, ректор Києво-Могилянської академії. В академії він викладав поетику, риторику, філософію, фізику, арифметику й геометрію. Феофан Прокопович віршував латинською, польською, російською і книжною українською мовами), присвячена гетьманові І. Мазепі. Хоча цей твір і має загалом серйозний зміст, проте автор уводить до нього й комедійні сценки (тому Ф. Прокопович і визначив Жанр драми як трагікомедія).
В основі сюжету — Запровадження християнства В Київській Русі князем Володимиром, дія відбувається в одному місті (у Києві) протягом тривалого часу. У ньому висвітлено події Х ст., проте образи, конфлікт драми й думки автора спроектовано на час, коли Ф. Прокопович писав цей твір.
Драма «Володимир» Має алегоричний підтекст: в образі князя Володимира, розсудливого й мудрого державця, прославляється І. Мазепа з його культурницькою діяльністю, а в сатиричних образах жерців Жеривола, Курояда й Піяра, які захищають язичництво, висміюються прихильники старовини. Алегоричність цих образів є бароковою ознакою.
У 1705 р. драму поставили студенти Києво-Могилянської академії.
Вершиною давньої української драми є П’єса невідомого автора «Милість Божа…», у якій розповідається про початок Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. Гетьман прибуває на Запорожжя й звертається до козаків із промовою про важку долю України, щоб підняти народ на боротьбу з польською шляхтою, яка загарбала рідні землі. Козаки підтримали заклик і на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким здобувають тріумфальні перемоги. Вражаючою є картина в’їзду гетьмана до Києва:Богдана Хмельницького вітають митрополит і народ, який зображений у творі як персоніфікований образ. Україна звертається до Бога, щоб він допомагав Хмельницькому, а потім дякує за перемогу.
Шкільна драма спочатку мала в основному педагогічне призначення - вчити студентів акторському мистецтву. Але вона також послужила також основою виникнення шкільного театру.
Основи теорії драматичних жанрів розроблялися в курсах поетики, що читалися в Києво-Могилянській колегії. Правда, в ранніх поетиках про драму говорилося мало, в курсах кінця ХЦІІ ст. - більше, а в поетиці Ф. Прокоповича.
„Де aute „poetika iibri ІІІ” („Три книги про поетичне мистецтво”), написаній 1705 р. - питанням теорії і практики драми присвячено уже багато місця.
У вченні про поетичне мистецтво загалом поетики визначали поезію як уміння відображати, наслідувати у віршах людські дії, словесно копіювати якісь речі, природу і т.д. Застосовуючи теорію наслідування до драми як одного з родів поезії, поетика вчила, що наслідування нещасливих дій видатних людей творить трагедію, а наслідування дій простих людей - комедію.
Викладачі поетики були зобов’язані не лише читати теоретичний курс, але для ілюстрації писати драми і вставляти їх силами студентами.
Спектаклі відбувалися або на сцені колегії або просто неба, на майдані, перед широкою аудиторією.
Дія одного могла приходити одночасно на землі, в пеклі і раю. Пекло умовно позначалося нижньою частиною кону, куди вели східці. Підвищення означало рай. Були також декорації, реквізит, костюми. Застосовувалися театральні ефекти - видові, звукові. На сцені також з’являлися птахи, звірі, дракони, мерці. Всі ролі виконували хлопці.
Українська шкільна драма ХУІІ ст. розвивалась на певних традиціях. Вона розвинулась на основі середньовічної духовності західноєвропейської драми, а також була продуктом шкільної освіти. Західноєвропейські літературні драми ілюстрували біблійні оповідання і виконувалися спочатку як частина відправ у церкві. У ХІІ-ХІУ ст. літургічна драма переноситься з церкви на майдан.
Розвиток середньовічного західноєвропейського театру припинився вже з середини ХУІ ст. Та його традиції підхопили єзуїти. Захопивши в свої руки шкільну освіту, вони почали культивувати в школах драму як активне знаряддя релігійної пропаганди. Саме через польське посередництво духовна драма проникла і на Україну.
Але старовинна українська драма не була сліпим наслідуванням латинсько-польських зразків. Українські автори запозичували лише образи, символи, сюжетні схеми.
Спочатку на Україні виникли простіші види драматичного мистецтва - декламації і діалоги.
Є підстави твердити про зародження давньої української драми саме в організованій 1586 р. Львівській братській школі. Хоч це й була чисто православна школа, у ній за зразком єзуїтських училищ запровадили деякі звичаї, що мали заохочувати учнів до навчання, зокрема участь у церковних відправах, співи в хорі, релігійно-драматичні декламації. Спеціально для виконання учнями Львівської братської школи написав „На рождество господа бога и спаса нашого Ісуса Христа вЂршЂ” Паво Беринга (Львів, 1616).
Вірші П.Беренди - декламації. На сцену виходять один за одним сім школярів (отроків) і декламують вірші, у яких за біблійною схемою розповідається про основні події різдва. Декламації не вимагали ні сцени, ні декорацій, ні великої кількості учасників і спеціальної режисерської підготовки. Форму декламацій, як знаємо, мають і вірші Касіяна Саковича на погреб Петра Сагайдачного (1622), окремі вірші з „Перла многоцЂнного” К.Транквіліона-Ставровецького (1646) та ін.
1630 р. у Львові окремою книжкою вийшли „ВЂршЂ з трагодіи Христос пасхон…”, автором і видавцем яких був львівський друкар Андрій Сеульський. Твір А.Скульського є вільним переказом окремих частин анонімної візантійської трагедії ХІ-ХІІ ст., присвяченої мукам і воскресінню Христа, яка в свою чергу компілювала твори Еврипіда, Ехліла, Лікофрона, матеріали нового завіту і апокрифів.
Вірші Сеульського призначалися для декламації у братській Успенській церкві. Перша частина мала декламуватися у велику п’ятницю, „по вложеню плащеницЂ в гроб”, а друга - на Великдень. У першій частині виступають Богородиця, Іоанн Богослов, Йосиф, Никодим, Симон Киринейчик, Марія-Магдалина, жінки-мироносиці, хор. Всі воно славлять великоднє свято.
Наступного, 1631 р. у Львові надруковано „Розмышлян’є о муці Христа Спасителя нашого…” Іонаникія Волковича, проповідника при братській Успенській церкві і вчителя братської школи. Зміст твору Волковича той самий, що й віршів Сеульського, - страждання, смерть, і воскресіння Христа. І джерело те саме - трагедія „Христос пасхон”. У ремарках названого трьох хлопців, що виконували ролі „душ побожних”, - Георгієвич, Лангиш і Буневський. Крім „побожних душ”, у творі Волковича виступають інші алегоричні постаті - Ласка Божа, Ангел, Радість Церкви, Розум, Пам’ять, Воля, звитязтво, Тріумф, Хрест, Копіє, Гроз діє, Трость. І.Франко підкреслив: „вірші Волковича, треба признати, дуже слабі, мова незугарна, повна полонізмів, вислов млявий. Автор держиться канонічних євангелій. Але книжечка важна з іншого погляду, як перша звісна нам проба руської драматичної вистави на пасійну тему взагалі і спеціально у Львові”.
До цієї самої групи декламацій і діалогів треба віднести „Верши на воскресение Христово”, що збереглися у збірнику кінця ХУІІ-початку ХУІІІ ст. Тут виступають 24 отроки. Перші 12 отроків у своїх „декламаціях” прославляють Христа, далі починається діалог. 13-й і 15-й отроки радяться між собою, як їм боротися з смертю, вдаючись при цьому до жартів і дотепів. Так, 13-й отрок радить скласти кулаки і брати „сміло” смерть за кості. 14-й радить інше:
Маю я мЂх полови з муки гресанои,
Зажиемо над нею штуки звичайнои.
Обваливши на землю, у рот ей напхаймо,
А сами у дорогу чим прудке махаймо.
То она буде ласку з рота виберати,
А мы юж не будемо смертю умерати.
15-й отрок придумав спекти для смерты «щонайболший колач» і потім всім до неї прийти «ис поклоном». 16-й, 17-й і 18-й отроки повертають розмову в інший бік: воювати із смертю марна справа, бо всі ми смертні; краще жити правдиво і побожно, щоб після смерті опинитися у „небесному дворі” - раю.
19-й, 20-й і 21-й отроки розпочинають цілком нову тему - тему свого шкільного життя, проводячи її в гумористичному плані. Один просить Христа, щоб скоріше росла кропива, розвивалися ліси, щоб можна пасти телята:
Бо вже ся минЂ школа барзо збридила,
А як у турмЂ темной мене посадила.
Що мы тилко робимо, все ся на нас глядит.
НЂяк нам попограти, зараз хлосту дает,
Хоч мама борщу пришлет, на тое не дбает.
Другий заздрить дітям, що граються на вулиці; йому не вільно вийти з школи, „бо зараз дяк розгами буде мене бити”, мріє, щоб швидше розвився ліс, де б він міг сховатися від свого дяка, досхочу пограти з хлопцями. Третій теж намагається вирватися з школи, воліє „пасти в полю корови”. Ролі 22-го, 23-го отроків не збереглися, а останній, 24-й, закликає слухачів прославити Христа, а собі просить винагороду: „МЂнЂ зас маленькому писанки даруйте”.
Авторами подібних творів могли бути студенти, що гуртом збирали милостиню під час великодніх свят і з цієї нагоди складали спеціальні декламації. Вони дуже близькі до звичайних великодніх чи різдвяних віршів, різняться від них лише своєю драматизовано формою.
Декламації і діалоги могли поєднуватися й з іншими драматичними жанрами, зокрема інтермедіями. Такий зразок зберігся з початку ХУІІІ ст. і має назву „Верши на воскресеніє Христово, ест вЂршов 14, и інтермедіюм, и епілог”. Першу частину цього твору - „Проліог на воскресеніе Христово” - виконували 14 учнів. Вони виступали один за одним і прославляли воскресіння Христа. Далі йшла інтермедія „Баба, дід і чорт”, а в епілозі знову говориться про воскресіння.
У Дернівському збірнику (друга половина ХУІІ чи початок ХУІІІ ст.) збереглися різдвяні вірші, що декламувались 27 отроками (збереглися лише декламації останніх 16 отроків). Зміст їх становить славослів’я новонародженому Христові. Тільки виступ 15-го отрока відрізняється від інших тим, що він розповідає про свої шкільні справи:
Я малий отрок,
Як в поли дикий звірок;
Дома даръмо не сижу,
До школи учитися ходжу;
Коли хочу, то ся учу,
А коли не хочу, то из школи втечу:
То от мене завъдячне, прийиуйте,
А минЂ коляду даруйте.
До діалогів треба зарахувати і більший твір, що формою нагадує великодню драму - „Дияліог во кратцЂ собранній на персон седм на д†части расположенній…”, уміщений у тому самому Дернівському збірнику. Тут вказано, що спочатку повинен виступати хор, а „потом хлоп’ята еден по другом вЂршЂ будут повідати”. Після цих вказівок починається дія - ангел сповіщає Адамові і Єві радісну звістку про воскресіння Христа і велить їм повертатися знову до втраченого колись раю.
Мораліте (від лат. moralic - моральний) - повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у ХУ-ХУІ ст. На Україну прийшла із розвитком шкільного театру з кінця ХУІ-поч.ХУІІ ст. і проіснувала аж до половини ХУІІІ ст. як різновид шкільної драми.
3. Становлення та особливості жанру міракль.
Міракль (франц. miracle, від лат. miraculum — диво) — жанр середньовічної віршованої драми, заснованої на житті, діяннях і чудесах святих або Богородиці. Виник міракль на зламі XII—XIII століть у Франції. Першою відомою драмою цього жанру є «Гра про святого Миколая» (бл. 1200 р.) Жана Боделя. У XIII сторіччі з'являється один з найвизначніших європейських міраклів — «Міракль про Теофіла» парижанина Рютбефа. Обсяг творів, що належали до цього жанру, був невеликим, тому міраклі часто об'єднувалися в цикли (так, збереглися тексти п'яти циклів англійських міраклів, що належать до XIV—XV століть). Виконувалися п'єси учнями міських церковних шкіл або ж акторами-аматорами. З розвитком жанру сюжети міраклів зближуються з побутом і подіями повсякдення. Іноді міраклі будувалися на матеріалі із життя міст («Міракль про Гібур»), монастирів («Врятована абатиса»), замків («Міракль про Берту з довгими ногами»). В міраклях з'являються психологічні характери й конфлікти (італійський міракль «Вистава про Стеллу»), трапляються мотиви соціальної критики (французький «Міракль про Роберта-Диявола»).
Сама назва міракль походить від латинського слова «диво». І дійсно, всі конфлікти, часом дуже гостро відображали життєві суперечності, в цьому жанрі дозволялися через втручання божественних сил святого Миколая, діви Марії і т.д. З плином часу ці п'єси, зберігаючи релігійну морализацию, все гостріше показували свавілля феодалів, силу темних пристрастей, що володіли знатними і багатими людьми. У першому з відомих нам мираклей - «Гра про святого Миколая» (1200)-в центрі уваги було чудо, здійснене святим для порятунку християнина, що у язичницький полон, і лише відгомоном йшла історія прохрестові походи.
Пізніший «Міракль про Роберта-диявола» давав вже загальну картину кривавого століття Столітньої війни (1337-1453 р.р.) і страшний портрет безсердечного феодала. Сам час - XIV століття, повний воєн, народних хвилювань і нелюдських розправ, - пояснює розвиток такого суперечливого жанру, як міракль. З одного боку, селянські маси бралися за сокири, повставали, з іншого - підпорядковувалися важкого життя. Звідси й елементи критики, і релігійне почуття в міраклях.
Більшість мираклей будувалося саме на побутовому матеріалі - з життя міста, з життя монастиря або середньовічного замку. Викриваючи гнобителів народу, «Міракль про Берті» малює в позитивному світлі тих людей із середовища, які не піддаються пороків і пристрастей, властивим знаті, і можуть, потрапивши в середу простих трудівників, бути серед них своїми людьми.
Двоїстість міракля пов'язана з ідеологічною незрілістю міського бюргерства того часу. Не випадково міракль, починався звичайно з викривального зображення дійсності, завжди закінчувався компромісом, актом каяття і прощення, що практично означало примирення з тільки що показаними злочинами, бо припускало у кожному лиходії можливого праведника. Це влаштовувало і бюргерський свідомість, і церква.
Міракль проіснував на європейській сцені до XVIII століття. На рубежі XIX—XX століть представники символістського театру намагалися відродити цей жанр (сатирична драма М. Метерлінка «Диво святого Антонія»). У країнах Латинської Америки традиція міраклю існує і сьогодні.
В українській драмі міракль виникає під впливом театру єзуїтів, на що вказують «алегоричний ліро-епічний характер і символи ίί основані на них сценічні ефекти й кінцевий апофеоз Божої Матері». Найстарішою драмою цього жанру був міракль «Олексій, чоловік Божий» (1674 p.), надрукований у печерській друкарні. Наприкінці XVIII століття з'являється український міракль «Успенська драма», в основу якого покладено як оповідання про Успіння Богородиці, так і житія святих.