Семiнарське заняття No 4.  Фiлософiя Нового часу  План заняття  1. Особливостi фiлософiї Нового часу. Формування моделi нової науки. Вчення Ф. Бекона про iдоли i шляхи пiзнання, його емпiрико-iндуктивний метод.  2. Фiлософiя Р. Декарта: рацiоналiстична методологiя, принцип унiверсального сумнiву, головнi правила наукового методу, вчення про вродженi iдеї та iстину. Дуалiзм Декарта та психофiзична  проблема як проблема спiввiдношення душi i тiла.  3. Критика декартiвської теорiї вроджених iдей у фiлософiї Дж. Локка, його вчення про джерела походження iдей та їх види. Фiлософiя Д. Юма: вчення про враження та iдеї, проблема причинностi, ¾помiркований скептицизм¿. 

4. Соцiально-фiлософськi iдеї Просвiтництва (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо). 

1. Історичні умови формування філософії Нового Часу:

- затвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі;

- наукова революція XVI-XVII ст., становлення наукового природознавства

Філософія Нового Часу утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи надбання епохи Відродження.

Найсуттєвіша особливість філософії НовогоЧасу: орієнтація на природознавство; тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне завдання своє вбачає а розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнанні, концентруючи основну проблематику навколо методології наукового пізнання і гносеології.

На цій основі в філософії ХУП ст. формуються два протилежні напрямки: емпіризм І раціоналізм.

Емпіризм - Проголошує, що основний зміст наукове пізнаній отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було у чуттєвому досвіді суб'єкта Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенсетивного досвіду ((лат.) - почуття, відчути).

Ідеалістичний емпіризм обмежує досвід сукупністю відчуттів або явлень, заперечуючи, що у основі досвіду лежить об'єктивний світ (Берклі, Юм, Мах, Авенаріус, Богданов, сучасний логічний емпіризм і т.д.}. Матеріалістичний емпіризм вважає, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивно існуючий світ (Ф.Бекон, Гоббс,Локк, французский матеріалізм XVIII ст.)

Обмеженість емпіризму, вважають деякі сучасні філософи, полягає у метафізичному перебільшенні ролі чуттєвого досвіду і недооцінка ролі наукових абстракцій і теорій у пізнанні, в запереченні активної ролі і відносної самостійності Раціоналізм -наголошує, що основний зміст наукового пізнання досягається через діяльність розуму, розсудкутаінтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенсетивнепізнання лише підштовхуєрозум до діяльності.

Раціоналізм виникаєяк спроба пояснити логічні особливості істин математики і математичного природознавства (в XVII ст. Декарт, Спіноза, Лейбніц, у ХУШ ст. - Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель).

Обмеженість раціоналізму,вважають деякі сучасні філософії, полягає у запереченні досвідного походження всезагальності і достовірного знання, абсолютизує безумовний характер цих логічних ознак, не знає діалектики переходу від меншої всезагальності І необхідності до більшої і необхідної.

Раціоналізм має різноманітні прояви у різних областях знання. У психології, наприклад, на перший план висуває інтелектуальні психічні функції, зв'язки, наприклад, волю до розуму (Спіноза); в етиці - раціональні мотиви і принципи моральної діяльності; в естетиці раціональний (інтелектуальний) характер творчості. У всіх випадках раціоналізм означає віру у розум, в очевидність розумного споглядання, в силу доведеності.

Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знані визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

АнглієцьФренсіс Бекон (1561-1626) вважається засновником емпіризму. Головне завдання філософії визнає як пізнані природи і оволодіння її системами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму.

Свою позицію Бекон пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання: 1) шлях павука (абстрактний раціоналізм спроба людського розуму виводити істини з самого себе), 2) шлях мурахи (однобічний емпіризм зведення пізнанні до нагромадження голих фактів); 3) шлях бджоли (перетворення емпіричних фактів за допомогою раціональних методів у наукову істину - справжній шлях науки).

Итак, важнейшим условием овладения природой является знание, которое, по мнению Бэкона должно строится на новых принципах. Прежде всего, необходимо очистить познание от мешающих ему “призраков», или идолов, т.е. некоторых установок сознания или сложившихся традиций мышления. “Существуют четыре вида призраков, которые осаждают умы людей. Назовем первый вид призраков - призраками рода, второй - призраками пещеры, третий - призраками рынка, четвертый - призраками театра“. под идолами, призраками рода Бэкон понимает ложные представления о мире, которые присущи всему человеческому роду и являются результатом ограниченности человеческого ума и органов чувств. Эта ограниченость чаще всего проявляется в антропоморфизации вещей, т.е наделении природных явлений человеческими характеристиками (Земля плоская); чтобы уменьшить вред, наносимый познанию идолами рода, людям необходимо сопоставлять показания органов чувств с предметами окружающего мира и тем самым проверять их правильность. призраки пещеры - это искаженные представления о действительности, связанные с субъективностью восприятия окружающего мира, это заблуждения отдельного человека, обусловленные его индивидуальными особенностями; у каждого человека свою пещера; неспособность человека выйти за пределы своей субъективности и есть причина данного вида заблуждений. призраки рынка, или площади - это ложные представления людей, порожденные неправильным употреблением слов; люди в одни и те же слова вкладывают различный смысл, и это ведет к пустым бесплодным спорам из-за слов, что отвлекает людей от изучения явлений природы и правильного их понимания. призраки театра - это ложные представления о мире, некритически заимствованные людьми из различных философских систем: каждая философская система - это сыгранная перед людьми драма или комедия с вымышленными, искусственными мирами, люди же эти постановки принимали за чистую монету, брали их идеи в качестве руководств для жизни.Идолы рода и пещеры относятся к естественным свойствам индивида, и их преодоление возможно на пути самообразования, самовоспитания. Идолы рынка и театра приобретены умом. Они являются следствием господства над человеком прошлого опыта: авторитета церкви, мыслителей и т.д. Поэтому борьба с ними должна проходить через преобразования общественного сознания.

Бекон вважає справжнім методом науковогопізнання природи метод наукової Індукції - метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень ((лат.) - наведення).

Француз Рене Декарт ((1596-1650) латинізоване ім'я Ренатус Картезіус) вважається основоположником раціоналізму. .Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Свою методологію він будує принципах раціоналістичної дедукції ((лат.) - виведення), а експеримент визнає лише як передумову пізнання, і має підпорядковуватися раціоналістично-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах:

1) вихідний пункт наукового пізнання - визначення принципів або начал. За істинні можна вважати лише ті положення, не викликають ніякого сумніву І не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву!

2) вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему треба ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до яснихта очевидних речей;

3) "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію;

4) орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення І вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок.

Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці самоочевидні положення Декарт кваліфікуєяк інтуїтивні, прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.

В 1612 р. він закінчує {єзуїтську школу. За згадками біографів на­вчання в цій школі мало на майбутнього філософа значний вплив. Особ­ливості навчального процесу, започаткованого ієзуїтами сприяли не сті­льки накопиченню позитивних знань, скільки формуванню належного ставлення до предмету вивчення.

В 1618 р. Декарт добровільно йде до армії, де отримує можливість занять філософією. Після військової служби він перебуває у Парижі. Саме там відбувається деталізація його філософського методу.

Раціоналізм Декарта

У 1628 р. він від'їжджає до Голландії для вдосконалення своїх осві­тніх здібностей. Під час двадцятилітнього перебування в Голландії Р. Де­карт створює «Правила для керівництва розуму» із попереднім нарисом правил методу, трактат «Трактат про Всесвіт», на захист Коперника.

У 1637 р. Декарт оприлюднює методологічне дослідження «Мірку­вання про метод», а 4 роки поспіль з'являється твір «Метафізичні розмис­ли». У 1644 р. з'являється головна праця Декарта «Принципи філософії». Після неприхильного сприйняття цих праць у 1649 р. Р. Декарт від'їжджає до Швеції на запрошення шведської королеви. Однак на початку 1650 р. занедужує на пневмонію і помирає.

Раціоналізм визначається певним став­ленням до визначення істини: вона му­сить бути абсолютною, повною, вічною і незмінною, їй властивий всезагальний і обов'язковий характер. Тому ідеаль­ним для подібного знання може бути математика, яка відсторонює все мінливе, відносне і нестійке. Із цього слідує, що при такому розумінні іс­тини її джерело і критерії не можуть мати досвідного характеру, – тому, що відчуттєвий досвід нетривкий і непевний.

Істина може бути виведеною лише з розуму, вона полягає лише в розумових, логічних зв'язках і змістах, і лише розумом може бути переві­реною. Однією з важливих рис раціоналізму є ототожнення реальних причинно–наслідкових зв'язків з відношеннями логічного виведення.

Дійсна причина (causa) і логічна підстава (ratio) розглядалися як си­ноніми. Р. Декарт визнавав існування вроджених ідей і дуже різко підкрес­лював визначальність раціоналістичного критерію істини. Вроджені ідеї не визначали всю сукупність знань людини. Основну кількість знань людина набувала через досвід розумового мислення. Однак вроджені ідеї мали ви­значальне значення для тих ідей, які створювалися шляхом логічного виве­дення. Вони були наче зразками, безумовними, очевидними і ясними, з якими необхідно порівнювалися всі здобутки активного розуму–інтелекту.

Він вважав, що дійсна філософія мусить бути єдиною як за своєю теоретичною частиною, так і за методом. Наука мусить бути стрункою логічною системою, яка ґрунтується математичними засобами. Як і у ви­падку з філософською позицією Ф. Бекона, розробку методу універсаль­ного філософського дослідження Р. Декарт пов'язував з основою природ­ничих наук. Оскільки саме вона забезпечувала можливість позбутися хиб, які супроводжують дослідження виключно засобами спекулятивних ме­тодів, поширених у теології та попередній філософії. Р. Декарт також роз­повсюджує власну критику на обіг думки, засвідченої тим, чи іншим авторитетом. Саме визнання авторитетного характеру істини призводить до помилок та хибних уявлень. Істина не може бути засвідчена виключно вірою. Відтак, необхідно відмовитись від всіх суджень, котрі коли–небудь були сприйняті на віру.

Необхідності перегляду мусить зазнати і метод передачі знання: звичай і приклад мусить бути трансформований у перевірку індивідуаль­ним розумом істини. Лише індивідуальне знання, яке набуло значення достовірності може вважатися за істинне. Однак індивідуальна достовір­ність мусить узгоджуватися з принципом об'єктивної достовірності. Цей шлях передбачає необхідність утворити власний механізм перевірки будь–якого знання: тому початком ставлення до будь–якого знання, що стало предметом сприйняття розуму мусить стати принцип сумніву. Саме принцип сумніву і його методологічне значення спонукають до радикаль­ної зміни всієї попередньої побудови наук і філософії.

Наукове знання мусить бути побудованим як єдина система, а не як сукупність випадкових істин та відкриттів. Основою таких знань може бути певна система найочевидніших і достовірних тверджень. Вони ґрун­туються на наявних вроджених ідеях, безсумнівних та самоочевидних, і систематизують у логічній послідовності все наново перевірене та набуте знання. Це знання охоплює як знання про самочинну та об'єктивну при­роду, так і знання, яке набувається розумом. Розум за Р. Декартом здійс­нює функцію, яку звично називають рефлексією, тобто спостереженням розуму над власною діяльністю за допомогою власних же засобів.

Головна ідея раціоналізму Р. Декарта визначає його впевненість у тому, що два шляхи пізнання (природи та розуму) цілком рівноправні і ведуть до одного результату: розум, осягаючи себе, пізнає водночас і при­роду, а пізнаючи природу, набуває насамкінець знання і про себе. Саме таке дослідження стає розробкою методу дослідження, який би врахову­вав відповідне розуміння істини, мав логіко–математичної основу та був універсальним щодо застосування – міг би застосовуватися у досліджен­нях як природи, так і мислення.

Мислителів у різні часи хвилювало те, яким чином матеріальне, фізичне (головний мозок), може породжувати ідеальне, духовне (думки, почуття, потяги тощо). Згодом це питання, одне із ключових та традиційних для психофізіології, отримало назву психофізіологічної проблеми.    Психофізіологічна проблема - це проблема характеру співвідношення психічної діяльності людини та діяльності головного мозку.    За часи розвитку наукового знання існували різні підходи до її вирішення. Спочатку її намагались вирішувати як психофізичну проблему. При вирішенні психофізичної проблеми розглядалось питання включення душі (свідомості, мислення) у загальну механіку світобудови, її зв'язок з Богом, винайдення власного місця для психічного (свідомості, мислення) у цілісній картині світу.    Так, Р. Декарт розглядаючи душу і тіло як дві самостійні, незалежні субстанції, став родоначальником паралелізму (методологічної позиції, що заперечує взаємодію психіки і мозку).    Вчення Декарта, що виходить у поясненні сущого з наявності двох протилежних початків - матеріального і духовного, дістало назву дуалізму Декарта. Подібних поглядів дотримувалися багато послідовників Декарта. Наприклад, відповідно до уявлень Г. Лейбница, душа і тіло діють незалежно й автоматично в силу своєї внутрішньої будови, але діють узгоджено і гармонійно, подібно до пари точних годинників, що завжди показують той самий час.    Значну роль у подоланні психофізіологічного паралелізму відіграв І.М. Сеченов, який підкреслював, що не можна ні ототожнювати психічне та фізіологічне, ні розділяти їх. Сутність його психофізіологічної концепції полягала в тому, що:    - психічне та фізіологічне, нервове є двома різними за ступенем складності діяльностями головного мозку;    - внутрішній, психічний світ не може бути повністю зведений до його матеріальних, нервових основ;    - психічне та нервове мають глибоку внутрішню спорідненість;    - психічна діяльність та організація залежать від нервової діяльності та організації;    - психічне бере участь у поведінці як вищий регулятор.    Певним чином погляди І.М. Сеченова отримали розвиток у працях І.П. Павлова, психофізіологічна концепція якого, пояснюючи фізіологічні основи психічної діяльності, створювала умови для пояснення самої психічної діяльності. Павлов вважав, що оскільки фізіологічна діяльність, що лежить в основі психіки та зумовлює її, є повністю детермінованою і являє собою відображення навколишнього світу, постільки і психічна діяльність, що залежить від свого фізіологічного фундаменту, повинна розглядатись, як детермінована зовнішнім світом, але як незрівнянно складніша.    Серед зарубіжних психофізіологічних концепцій XX ст., які пов'язані із вирішенням психофізіологічної проблеми, виділяються три основні напрямки: 1-й - дуалістичні концепції, які виходять з принципової різнорідності двох протилежностей - матерії та духу; 2-й - концепції паралелізму, які намагаються синтезувати матеріалістичні та ідеалістичні підходи; 3-й -концепції, в яких виражаються ідеї залежності свідомості від матеріальної організації людини.    Кілька концепцій, які мають відношення до вирішення психофізіологічної проблеми, були сформульовані в радянській науці.    Оскільки сутність першої концепції можна стисло висловити у тезі - "психічне є формою руху матерії", вона не залишає місця для категорії ідеального та суб'єктивного, а тому, по суті знімаючи категорію психічного, знімає і саму психофізіологічну проблему. Сутність другої полягала в розумінні співвідношення психічного та фізіологічного як нижчого та вищого. Представники третьої визначали психічне, ідеальне як якість певного класу фізіологічних процесів, що протікають у головному мозку.    І остання, четверта концепція, у межах якої психофізіологічна проблема вирішується найбільш повно, базується на теорії функціональної системи П.К. Анохіна. На думку цілого ряду видатних учених: Б.Ф. Ломова, В.Б. Швиркова, К.К. Платонова, СП. Ільїна, К.В. Судакова та інших, підхід до вирішення проблеми співвідношення психології та фізіології став можливим саме на основі теорії функціональної системи і пов'язаний з вивченням загальних принципів цілісної діяльності організму.    Базуючись на означеній концепції, можна сказати, що вирішення психофізіологічної проблеми полягає в тому, що співвідношення психічних та фізіологічних процесів розглядається не за допомогою прямого співставлення, а через їх поєднання в єдину систему, яке здійснюється за допомогою якісно своєрідних системних процесів. Таким чином, психічне та фізіологічне виступають одне по відношенню до іншого саме як системні процеси.

Джон Локк (1632-1704), англійський філософ, один із основних представників англійського емпіризму та Просвітництва. Народився в Англії в сім'ї адвоката. Початкову освіту здобув вдома. Закінчив Вестмінстерську граматичну школу, Оксфордський університет. Самостійно вивчив нову філософію (Бекона, Декарта та ін.), природознавство, медицину. Працював викладачем грецької мови і літератури в університеті, пізніше був вихователем сина, а потім внука відомого політичного діяча графа ІІІефстбері, багато подорожував, довго жив у Франції, де познайомився з ідеями Монтеня. В час розгулу абсолютистської реакції (1683) Джон Локк емігрував разом з своїм патроном, графом Шефтсбері до Голландії, повернувся до Англії після революції 1688 року.

Вважав найкращою формою конституційну монархію, для чого необхідним є поділ гілок влади на парламентську, виконавчу та федеральну. У своїй теорії суспільного контракту виходить із природного стану людства, в якому, на відміну від Гоббса, для якого людина є егоїстичною істотою, люди мають право на життя, рівність, свободу та приватну власність. В природних умовах, ущемлення кимось чиїхось прав мoже закінчитися (перебільшеною) помстою, а внаслідок помсти за помсту може виникнути війна. Для уникнення цього потрібна держава в якості арбітра. Для цього громадяни передають державі частину своїх суверенних прав, власником яких вони залишаються і надалі. Остання повинна забезпечувати їх на кращому рівні, ніж це можуть самі люди в природному стані. Якщо права людей масово порушуються, тоді вони мають право скинути владу. Локк вперше також довів право людини на прагнення до щастя, а не тільки на самозбереження. Обмеження свободи у формі рабства можливо, наприклад, у війні. Інші права людини можуть бути у неї відібраними, якщо людина їх не заслуговує, напр., через вбивство. Він сповідував ліберальну державу, але не самий ідеал манчестерського лібералізму. Держава має право втручатися у приватну власність, наприклад, накладати податки на несамостійну працю. Мав сильний вплив на декларацію незалежності, конституцію США та революційної Франції.

Щодо релігії прагнув створити для різних християнських конфесій платформу зі мінімальною спільною базою, яку можна пояснити за допомогою розуму (в дусі Просвітництва). Він водночас не заперечує, що в християнській релігії є також місця, які на перший погляд здаються нелогічним, але їх просто не можливо обґрунтувати за допомогою розуму. Правом на свободу релігії не охоплювалися атеїсти та католики (останні, за те, що визнають Папу главою держави). Вважав, що держава переступала би свої повноваження, якби зі силою вимагала людей вірити в щось.

Локк також хотів створити для науки спільну платформу, не втручаюсь в її окремі гілки. Він визнає частково Декартівський раціоналізм: для нього мислення починається від суб'єкту, проте, перечить тому, що реальність складається із окремих реальностей суб'єктів. Він не вірить у вродженні знання. При цьому виходить із наївних форм таких ідей (не як у Декарта), припускаючи, що вроджені ідеї повинні бути свідомими всім людям в будь-який час. Проте, ані діти, ані неосвічені люди не знають основних філософських понять. Окрім цього, вроджені ідеї роблять розум непотрібним. Наприклад, ідея Бога не є вродженою, оскільки існує багато народів, де не існує віри в Бога. Він вважає, що людина народжується як "табула раса" (з лат. чиста дошка). В розумі не знаходиться нічого, що би не було сприйнято органами чуття. Локк є емпіриком, проте, не сенсуалістом. Матеріалом пізнання є прості ідеї, вони всі походять із досвіду. Ідеєю є в найзагальнішому сенсі будь-яка уява, елемент свідомості як понятійно-раціонального як і чуттєвого типу.

Прості ідеї:

· сенсації (зовнішні): чуттєві враження речових тіл, колір, запах, смак, розмір, рух тощо (вже тут він розрізняє першорядні та другорядні якості; див. нижче).

· рефлекції (внутрішні): власні дії, стан, переживання, наприклад, ідеї з рефлексії бажання, прагнення, уяви, мислення тощо.

· складається з обох однаково: радість, біль, сила, послідовність в часі.

Складні ідеї: що складають з простих через їх порівняння, поєднання, абстрагування; вони є в першу чергу поняттями / першими якостями (номіналізм), оскільки про реальну сутність речей не можемо нічого сказати.

Субстанції: речі, які складаються із постійного зв'язку між простими ідеями; не може знати, чи вони насправді є, проте, вважає, що Бог, янголо субстанціями.

Першорядні якості (властивості, які безпосередньо містяться в речах, напр.., об'єм, твердість або форма).

Другорядні якості (властивості, які не містяться у речах, але додаються до ідеї субстанції через наше сприйняття, наприклад, солодкість, теплота).

Тільки про субстанцію першої якості ми можемо щось сказати об'єктивно, оскільки можна виміряти кількісно, а не якісно.

Співвідношення (різних ідей одна до одної; ідентичність та не-ідентичність, час та простір); при цьому, каузальність стає суб'єктивною.

моді (ідеї, які не відображають реальність, а є розумовими конструкціями, напр., держава, трикутник тощо); поняття моралі зараховує сюди – для розвитку потрібний розум[7, c. 136-139].

Основною властивістю розуму він вважає можливість перевіряти ідеї на якість. Проте, на відміну від Канта, для Л. не існує ідей апріорі, а тільки можливість сприйняття, опрацьовування в образи складніших ідей та понять. Для Л. реально існують тільки прості ідеї, а складні ні. Окрім цього, існує реальна субстанція, про якому ми нічого не можемо сказати. Таким чином він вказує на межі пізнання. Пізнання для Локка є сприйняття відповідності або невідповідності ідей. Абстракція у Л., це відкидання певних властивостей у певних речей для кращої класифікації.

Він розрізняє три елемента пізнання (впевненість в знанні найвище в першому, найнижче в останньому):

інтуїтивне: Людина впізнає у порівнянні відповідність або протилежність ідей. Інтуїтивна правда виникає тоді, коли ідеї не піддаються подальшому аналізу, коло вони є очевидними;

демонстративне: в рамках аргументації кожен крок повинен підтверджується інтуїтивним пізнанням (пор. у Декарта);

Сенситивне: можна спостерігати тільки зовнішні тілесні речі, оскільки у нас відсутні адекватні ідеї.

Оскільки наші знання обмежені Бог наділив нас можливістю провидіння. Те, що Бог нам відкрив є безумовною правдою. Між знаннями та вірою, розумом та провидінням не може існувати протилежностей. Що є божественним провидінням - це повинен бачити розум.

Отже, все пізнання у Лока розпадається на пізнання субстанцій (матеріальної, духовної і божественної), якостей (первин них і вторинних) і відношень (тотожності, відмінності, причинного зв`язку). Початковим він вважав чуттєве знання: воно містить інформацію про існування речей поза нами. Другий вид знання - демонстративне, тобто знання через умовивід (через порівняння).Третій (вищий) вид знання - інтуїтивне сприйняття розумом відповідності або невідповідності ідей одна одній.

Вчення про світ та Бога. Матерія, за Локом, не є саморухомою, її атоми пасивні. Тому він визнає Бога джерелом руху і причиною свідомості, припускав божественне одкровення і багато істин християнської догматики. "Я вважаю, - писав він, - що ми з більшою ймовірністю можемо знати, що існує Бог, а не щось інше поза нами"(Книга IV, гл. X). Він вважав, що вище нашого розуму стоять твердження, які неможливо довести природними законами і логічними доведеннями, наприклад, падіння ангелів, воскресіння мертвих, але чудеса не суперечать розуму. Локк написав ряд богословських творів: "Згода християнства з розумом", "Три листи про віротерпимість" та ін.[5, c. 207-209].