1.Дохристиянська писемність

Основні елементи  української мови, якби тоді її не називали, були започаткованими ще в добу виникнення латинської мови. У V-VІІ ст. н.е. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують стародавні пам’ятки та зіставлення з іншими слов’янськими мовами, наприклад з сербо-хорватською. Переселенці з давньої України розповсюджували елементи своєї мови серед слов’янських племен, що оселилися на теренах сучасної Югославії. Ще до створення Київської Русі українська мова опанувала великі простори Центрально-Східної Європи.   За часів Антії-України (ІІІ-VІІІ ст. н.е) великого розквіту набула українська писемність:  "Руниця", "Влесовиця", "Буквиця" (Святоруське Письмо), "Невпорядкована Азбука", "Софійська Абетка", "Іванове письмо".

 Основу нової державної мови складав київський діалект - розмовна мова киян, що виникла шляхом тісного переплетіння мови - діалекту полян, засновників Києва, з мовами східних племен. На основі розмовної мови киян виникла і писемна літературна мова Київської Русі, що обслуговувала потреби держави. Після прийняття християнства (988 р.) книжною мовою стала староболгарська (церковнослов’янська) мова, яка прийшла на Русь разом з культовими книжками. Створили її брати-місіонери, провідники православ’я Кирило та Мефодій на основі західноболгарської (македонської говірки міста Солуня).   Близько 863 року вони переклали грецькі церковні книжники рідною їм говіркою, і згодом ця мова в Болгарії поширилась як літературна, Кирило створив слов’янську абетку (кирилицю), пристосувавши грецькі літери до звукового складу рідної мови. Кирилиця лежить в основі і нашого сучасного алфавіту. Деякі вчені вважають, що при створенні нашого письма використовувалося і глаголиця абетка Київської Русі дохристиянського періоду. Отже, в Київській Русі  паралельно розвивалися дві книжні мови: давньоруська, яка була багатою лексично і досконалою синтаксично, і церковнослов’янська.   Розвідки окремих українських істориків і краєзнавців (М.Брайчевський, В.Шевчук тощо) доводять, що глаголиця використовувалася в автентичних текстах першого національного київського "Літопису Аскольда" (який до наших днів не зберігся, але фрагментарно (з цензурою нової династії Рюриковичів і ченців-християн) був включений у пізніший літопис "Повість врем'янних літ". Київські глаголичні аркуші - один із найдревніших зразків історико-краєзнавчих документів (X ст.), написаних оригінальним старослов'янським шрифтом - глаголицею (зберігаються в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадского) За свідченнями сучасних науковців, зокрема, М.Брайчевського, слов’янська писемність виникла задовго до ІХ ст. і пройшла довгий та складний шлях розвитку. Свідченням цього є:   Тексти русько-візантійських договорів 860, 874, 944, 971 рр. В них чітко вказується на наявність та поширеність на Русі письма,  а також його активного використання, в т.ч. ділового. Свідчення арабських мандрівників Ібн-Фадлана, Ібн-Якуба ал-Недіма (Х ст.), що розповідають про використання русичами писемності для написання імен богів та людей. Археологічні ж знахідки з письменами Х ст., що не є ні кириличними, ні глаголичними. На їх основі вчені висунули думку про поліалфавітність руського письма. Вони також свідчать про побутове використання писемних знаків, а, отже, їх широку розповсюдженість.   Щодо часу появи слов’янської писемності докладніше, Про існування у слов’ян власної («докириличної») писемності незаперечно свідчать деякі дохристиянські пам’ятки, зокрема відоме Корсунське Євангеліє IX ст., написане давньоруським письмом. І не тільки воно. Ще знаний російський дослідник історії писемності Я. Шніцер (1903.-с. 230) наголошував, що «В усіх збережених списках Олега з греками» (911 р.) мовиться «Про письмові заповіти», які мали місце в Київській Русі (в оригіналі, звісно, «в России»), однак нема жодних відомостей проте, «Якою мовою ті заповіти писалися». Так само і «В угоді Ігоря з греками (945 р.) ми також знаходимо вказівки про ознайомленість руських дохристиянської епохи з уживанням письма», проте і там «Не зазначені мова і спосіб письма».   Вельми цікаву абетку знайшов у Софійському соборі в Києві й сам С. Висоцький. Вона, на його думку, «є непрямим свідченням про користування в [Київській] Русі до офіційного введення християнства невпорядкованою абеткою, в якій ще не було більшості слов'янських літер». І хоча її написано на стіні собору в XI ст., але, певен її відкривач, «вона засвідчує писемність значно ранішого часу». Абетка становить 27 літер: 23 грецьких і лише чотирьох слов’янських: Б (на ту пору «буки»), Ж («живєтє»), Ш, Щ. Саме в цьому й полягає її незвичайність, адже, як ми мали змогу переконатися, у кирилиці XI ст. додаткових слов’янських літер було вже 19. Аргументовано спростувавши твердження про те, що «це нібито недописана абетка кирилиці» або «взагалі не абетка, а літери з числовим значенням», визнаний палеограф доходить висновку, що «відкрита абетка належить до невідомої нам писемності, яку знали в Києві ще в XI ст. Київська абетка за кількістю слов'янських літер є найдавнішою з усіх відомих слов'янських, давнішою навіть від згадуваної Храбром. Нею, можливо, також користувалися при карбуванні монет за доби Володимира Святославича... Це дає нам змогу віднести відкриту абетку до середини IX ст., тобто часів, близьких до утворення Києворуськоїдержави та Аскольдового хрещення». Отже, доходить висновку С.Висоцький, «Можемо припустити появу у східних слов'ян, насамперед у Києві, протокирилівської писемності наприкінці IX та першій половині X ст.», тобто у найраніші часи існування Києво–Руської держави.   Найцікавішими з них С.Висоцький (1998. - с. 62) вважає договори 911 та 944 рр., оскільки «з їх змісту випливає, що писалися вони на “двою хартью”, тобто у двох примірниках». Як відомо, у подібних випадках візантійська дипломатична практика вимагала писати перший примірник грецькою мовою, «а другий - мовою того народу, з яким укладалася угода». І хоча важко однозначно сказати, якою саме писемною системою написано другий примірник, однак С.Обнорський, присвятивши розв’язанню цієї проблеми спеціальну працю (Язык договоров русских с греками / Язык и мышление. - 1936. - Вып. VI–VII.-с.102), дійшов висновку, що «письмо їх текстів, найімовірніше, було кириличним» (там само. - с. 63). До речі, у договорі 911 р. «згадується про давній звичай писати заповіти на випадок смерті, особливо тими особами, що збиралися їхати за кордон на військову службу», а це вже, наголошує С.Висоцький, «свідчить про користування писемністю в побутових справах», тобто про значне розширення сфери її застосування. Умовна дата постання давньоукраїнської літературної (церковної) мови відома - 988 рік, рік хрещення Київської Русі. «Цю мову, - наголошує Ю.Шевельов - можна і слід назвати давньоруською. Але справжня, “жива” українська мова ніколи не була “давньоруська”, ніколи не була “спільноруська”, ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком, або відгалуженням російської мови. Вона поставала й постала з праслов’янської формуючись від VI до XVI ст., і найкращий учений не визначить дня її постання. Вона витворювалася сторіччями...»   На разі маємо відомості про такі до кириличні абетки Русів, до приходу Кирила і Мефодія:   1. БУКВИЦЯ (СВЯТОРУСЬКА АБЕТКА) – Буквиця відома нам найкраще - під ім'ям Кирилиці, обрізана і підчищена від "зайвих" літер, звуків. Найбільш використовувалась для  написання указів, угод, ділових документів. Маючи образність структури і різні види запису (Буквиця, глаголиця, риси і різи) вона лягла в основу багатьох європейських мов.   2. ВЛЕСОВИЦЯ - пов’язана з верствою найвищих осіб рахмано-волхвівської духовної системи. Носіями якої були, найвищі духовні особи, історично загадковими аріями, або Старотцями, Старощами, яких згадує «Велесова книга».   3. ІВАНОВЕ ПИСЬМО - Цю писемність приписують Івану Тавроскіфскому, у якого брали книги для складання слов'янської абетки Кирил та Мефодій. Згадка про «Іванове Письмо» є в договорі, від 911 року, князя Олега з Візантією: «На утвержденье же и неподвижение бытии меже вами Хрестьяны и Русью бывший мир сотворихомъ Ивановымъ написаниемъ на двою харатью царя вашего и своею рукою…» (Повесть временных лет).   4. ГЛАГОЛИЦЯ - Одна з перших слов'янських абеток для загального спілкування. Цілий ряд фактів свідчить про те, що глаголиця була створена до кирилиці, а та в свою чергу створювалася на базі глаголиці і грецького алфавіту. Найдавніший збережений глаголичний напис з точним датуванням відноситься до 893 року і зроблений в церкві болгарського царя Симеона в Преславі. Найдавніші рукописні пам'ятники (у тому числі "Київські листки", що датуються X століттям) написані саме на глаголиці, причому написані більш архаїчною мовою, близькою по фонетичному складу до мови південних слов'ян.   5. СОФІЙСЬКА АБЕТКА - відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра. Софійська абетка, виявлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві.   6. РУНИЦЯ (ЖРЕЦЬКЕ ПИСЬМО) - Волхви ж писали свої вищі сакральні знання - Руницею. Так, неможливо сперечатися зі свідоцтвом Титмаpа, який, описуючи слов'янський храм Ретpи, розташований в землях лютичів, та вказує на той факт, що на ідолах цього храму були нанесені написи, виконані "особливими", негеpманськими рунами. Було б зовсім абсурдно припускати, що Титмаp, будучи людиною освіченою, міг би не впізнати стандартні молодші скандинавські руни, якби імена Богів на ідолах були б накреслені ними. Ібн Ель Hедім говорить про існування слов'янського докириличного письма і навіть пpиводить у своєму тpактаті малюнок одного напису, виpізаного на шматочку деpева (Hедімовський напис). Також пpикладом "чеpняхівського" слов'янського pyнічного письма можуть слугувати уламки кеpаміки з pозкопок поблизу села Лепесівка (південна Волинь) або глиняний чеpепок з Ріпнева. Так, надзвичайно цікавий слов'янський глиняний горщик, знайдений у 1967 році під час розкопок біля села Військове (на Дніпрі). Hа його повеpхню нанесений напис, що містить 12 позицій, використовуючий 6 знаків. Hапис не піддається ні пеpекладу, ні пpочитанню.Учені вважають, що писемністю праслов'яни користувалися не менш як 6000 років. За цей час вона зазнавала перетворень, розвивалась і вдосконалювалась.   7. ЧЕРТИ І РІЗИ – Простіші із писемності. Можливо використовувались ще в Трипіллі.   Пізніш християнські "просвітителі" знищили руницю та буквицю, а глаголицю "кастрували" до 42 букв.  Згодом Петро І спростив буквицю до 37 букв, а великий "знавець" мови Луначарський залишив лише 32 букви. От ми тепер і намагаємось спілкуватись скаліченою, та тричі зґвалтованою рідною українською мовою.