0. 3. Методи державного регулювання ринкової економіки.

Методи державного регулювання сучасної розвинутої економіки надзвичайно різноманітні. Часто вони істотно відрізняються і разом з тим певним чином збігаються. У літературі немає єдиного підходу до їх класифікації. Однак їх можна згрупувати у таких два блоки: адміністративно-правові (або прямі) та економічні (або непрямі). Застосування цих методів залежить від історико-культурних, соціально-економічних, політичних умов країни, стану розвитку та структури економіки. Тому механізм державного регулювання економіки у різних країнах неоднаковий.

До методів адмініcтративно-правового регулювання належать: законодавча (перш за все господарcько-правова) діяльність держави; державні замовлення (закупівлі); трансфертні плате- жі; індикативне (рекомендаційне) планування; розробка цільових програм; прямий державний контроль над монопольними ринками і цінами; адміністративне регулювання певних економічних процесів.

Економічні методи регулювання, в свою чергу, можна поділити на регулятори (методи) прямого впливу на економіку та опосередковані регулятори. До перших належать цільове фінансування (у т. ч. регіональні та цільові програми, система державних закупок і т. п.). Другі — це опосередковані регулятори (методи), що реалізуються державою через різні складові її економічної політики: фінансову, грошово-кредитну, податкову, бюджетну, інвестиційну, валютну. За сучасних умов економічні методи є найдійовішими.

Разом з тим усі ці методи регулювання держава може використовувати одночасно в їх різних комбінаціях, наприклад заморожування або блокування цін, контроль над певними їх видами, встановлення митних тарифів, квот і т. п. Часто між прямими і непрямими методами немає чітко визначеної межі і вони взаємодоповнюють (продовжують) один одного.

У змішаній економіці з точки зору комплексного використання різних методів регулювання особливе місце посідає економічне програмування, або індикативне (рекомендаційне) планування. У загальному розумінні — це процес орієнтації розвитку суспіль­ного виробництва за допомогою регулярного і комплексного впли­ву держави на його структуру відповідно до передбачених варіантів соціально-економічного розвитку і господарської стратегії. Виникло індикативне планування відразу після Другої світової війни у Франції, Голландії, Норвегії, Японії та інших країнах.

При програмуванні здійснюється ранжування пріоритетів, між якими існує поєднання обраних, часто суперечливих, цілей, у т. ч. із системою регуляторів (наприклад, установка на повну зайнятість і зниження інфляції).

Податкова система. Прямі та непрямі податки

Сукупність податків, зборів, інших обов'язкових пла­тежів у бюджети і внесків у державні цільові фонди, які стягуються у встановленому порядку, становлять податкову систему. До неї належать також принципи її побудови.

Основні принципи побудови податкової системи такі: обов'язковість, економічна доцільність, стабільність ставок оподаткування, соціальна справедливість, поєднання ін­тересів держави, регіонів, підприємств і громадян. Головне призначення податкової системи - забезпечення надходжень коштів у бюджети відповідних рівнів і державні ці­льові фонди.

Податкова система охоплює різні види податків. В ос­нову їх класифікації покладені різні ознаки. Основну групу становлять прямі та непрямі податки. Прямі податки при­значаються безпосередньо на дохід та майно (пряма форма оподаткування). До непрямих податків належать податки на товари та послуги, що входять до ціни товару або включені в тариф на послуги. Власник товару чи послуги, реалізуючи їх, отримує податкові суми, котрі перераховуються державі (непряма форма оподаткування).

До прямих податків відносять, наприклад, податок на прибуток корпорацій, що стягується в багатьох країнах (США, Великобританія, Франція). Цей податок сплачують лише фірми, що є юридичними особами. Так, у США його сплачують корпорації; з доходів від власного діла та парт­нерства він не стягується. У ФРН податок з корпорацій по­ширюється на акціонерні товариства, товариства з обмеже­ною відповідальністю, кооперативи тощо. У цій же країні фірми сплачують ще один вид прямого податку - промис­ловий податок. Він установлюється на все, що є на підпри­ємстві незалежно від його правової форми. Промисловий податок сплачує як сама фірма, так і її робоча сила. Його суму визначають, спираючись на дві величини - промисло­вий прибуток та промисловий капітал.

Непрямі податки, на відміну від прямих, безпосередньо не пов'язані з доходом чи майном платника. Об'єктом опо­даткування виступають товари чи послуги, коло яких постійно розширюється. Платниками непрямого податку є покупці і продавці. Значна його частка включається прода­вцем у ціну товару чи послуги. Найбільші можливості для підвищення цін на значну суму податку мають підприємства-монополісти. За високої внутрішньогалузевої конкурен­ції та наявності багатьох товарів-замінників, непрямий по­даток у певній пропорції розподіляється між продавцями та покупцями даного товару (послуги).

Ставки непрямих податків бувають тверді (на одиницю виміру товару) і у відсотках (як певна частка ціни товару). Уряду вигідніше призначати податки за процентною став­кою, оскільки зростання цін товарів забезпечує збільшення податкових надходжень до бюджету.

Сучасна держава «вмонтована» в ринкову систему господарювання. Окрім її участі в економіці як регулюючої сили, вона діє і як самостійний господарюючий суб’єкт. Це так званий державний сектор. Його питома вага для різних країн неоднакова: традиційно мінімальна для США (частка продукції держпідприємств у національному доході — 1—2 %) і значна у країнах Західної Європи (частка держсектора у ВВП Франції — 20 %, Швеції — 14 %, Італії — 12 %).

Світова практика доводить, що державна власність може бути ефективною, оскільки має відповідні переваги порівняно з іншими формами власності. Ці переваги зумовлені її функціями: здатністю здійснювати макрорегулювання, формувати стратегію економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізувати струк­туру національної економіки та визначити її остаточну орієнтацію на людину.

У той же час, незалежно від характеру економічної системи, державна власність у більшості випадків функціонує з меншою ефективністю, ніж інші форми. З одного боку, це пов’язано з розвитком державної власності у тих сферах, де можливості ринку обмежені і знижена мотивація до праці. З іншого боку, ефективність державної власності може знижуватись у галузях з нормально функціонуючим ринком через «знеособлення» власника і втрати підприємством ринкової орієнтації.

Причини історичного зростання ролі державного сектора в економіці є такими: війни і національна оборона, інфраструктурне забезпечення макроекономічних процесів, ріст народонаселення, урбанізація, проблеми захисту навколишнього середовища, егалітаризм (рівність).

Рис. 1. Сфери діяльності державного сектора

В економічній науці поняття «держсектор» пов’язане не стільки із самою державною власністю, скільки з усією сукупністю форм участі держави у виробництві, розподілі, обміні та споживанні. В такому розумінні цей сектор виступає як основа, спираючись на яку, держава може виконувати свої функції.