59.Концепція спорідненої праці та інтерпретація щастя у філософії Сковороди

Сковорода йде за сократівським принципом тотожності щастя та істини.

Для людини є два способи життя: «світський» — згубний та «божий» — спасенний, праведний. Останній є умовою знаходження «правильного» погляду, подолання гріха, зречення злої волі. Це не шлях розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога.

Реальність Сковорода розуміє не як моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу або Біблії. Божественне життя «пронизує» кожен з трьох світів, воно становить собою їх творчу основу, справжню «натуру». Макрокосмос - великий світ, у якому «живе все порожнє». Мікрокосмос - світ людини, «світик, світочок», але глибиною він не поступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює.

Гармонія великого світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично; вона має своїм грунтом творчу життєву ініціативу людини. Можливих (і різних) способів гармонізації людини зі світом багато, і кожен має віднайти відповідний («сродний») своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі. Але ці способи репрезентовано людині символічно. «Розшифрування» символіки третього світу має метою знайти відповідний («сродний») спосіб діяльності «Сродна» або «споріднена» праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації справді людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх суспільних бід.

«Спорідненій» і «неспорідненій» праці надається великого суспільного значення, оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому люди зможуть реалізувати свої природні здібності і нахили в «спорідненій» ( «сродній») праці і отримуватимуть від неї радість і відчуття повноти свого буття. Але природні здібності повинні бути виявлені, розкриті. Освіта і виховання можуть їх лише вдосконалювати, але не створювати. Не освіта та знання роблять людину щасливою, а лише ретельне вивчення себе, що й відкриває шлях до щастя, спокою, душевної злагоди. Кожен повинен пізнати себе, свої природні нахили та здібності. Суспільство складається з окремих людей, і це є шляхом і до спільного блага, тому самопізнання у Сковороди виступає як універсальний засіб перетворення людини та світу, усунення світового зла Ідея перетворення є центральною у філософській творчості Сковороди, у своїх творах він закликає стати істинною людиною: із зовнішньої — внутрішньою, із тілесної - духовною і в такий спосіб поєднатися з Богом, отже, з природою всього сутнісного.

Можливість «сродної» праці для всіх виявляє себе в ідеї «нерівної рівності», тобто в реалізації кожним себе за своїми можливостями. У концепції «сродної» праці і похідної від неї «нерівної рівності» знаходить свій зрілий вияв антеїзм філософії Сковороди (термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Антея, який черпав свою життєву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею).

60.Розуміння Драгомановим національності та її ваги однаково далеке як від поверхового космополітизму, нехтуючого національності, так і від вузького національного егоїзму („самолюбства", як любить казати Драгоманов), егоїзму, який бачить у національности альфу й омегу, „начало й кінець" всього. Для Драгоманова національність — факт, якого не можна ігнорувати, бо його ігнорування пошкодить інтересам поступу, прогресу народу цієї національності, а тим самим і інтересам всесвітнього поступу. Але так само пошкодить і інтересам народу тої або іншої національності і інтересам всесвітнього поступу, коли національність буде поставлена на п'єдестал, як щось само собі довліюче, як якась "святощ".

У своїх «Чудацьких думках про українську національну справу» він шляхом детального історичного аналізу приходить до висновку, що „сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра-б була спільною всім національностям" {1 - Михайло Драгоманов, Чудацькi думки про украiнську національну справу. Третє видання. Видавн. Т-во „Криниця". К. 1913. с. 18.}. Такою всесвітньою правдою являється людськість, всесвітнє братерство, признання за всіми людьми й всіми національностями права на вільний розвиток, вільний поступ.

З цього погляду Драгоманов признає повну рацію за тими національними рухами, які виникли, як протест проти національного пригнічення. „Коли... повстали в Европі рухи національні", каже він, „то... ті рухи оперлись власне на космополітичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід, щоб один народ панував над другим" {2 - Там-же с. 20.}.

Але коли деякі в цих національних рухів (мова йде про XIX століття) в значній мірі перевели в життя свої бажання, то виявилося, що „...національна єднота в державі назавше може вести до більшої вільности і... думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди" {3 - Там-же с. 17.}.

Зазначимо мимохідь, як Драгоманов відноситься до приєднання „братів породою та мовою", „не питаючи їх", і яким насильством видається йому це „братерство проти волі".

Треба не забувати, що сам Драгоманов був одним із найвидатніших європейських учених - фольклористів і через те останнє його свідоцтво має подвійну вагу.

Драгоманов не заперечує того, що в кождій національності є щось властиве тільки цій національності, але каже з цього приводу ось що: „Тепер багато з того, що вважалось колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий почався давно... Тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних ознаках нації є сталого, більш-менш біологічного, а що перемінне, — і багато ще треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом, щоб дійти до можливости сказати щось твердо про суть національностів" {4 - Там-же с. 55 прим.}.

В безпосередньому зв’язку з питанням про національний дух і сталість національних ознак стоїть той культ „національних святощів", який проповідували деякі українські "національники", особливо галицькі з Волод. Барвінським на чолі. До таких національних святощів вони залічували народні звичаї, одіж, кирилівську азбуку, Юліянський календар, віру і, нарешті, — найголовніше — мову. Драгоманов по черзі показує, що деякі з цих „святощів", як звичаї, одіж, мають і свої добрі, і свої злі сторони, значить, плекати їх черев те тільки, що вони „свої", а тим більше творити якийсь культ їх — нема ніякої рації; деякі-ж, як кирилівська азбука, Юліянський календар, знов таки не які-небудь фетиші, до яких невільно доторкатися, і, напр., як видко з прикладу протестантів, введення Григоріянського календаря зовсім не тягне за собою „поримлення" та винародовлення тої або иншої нації.

Всесвітня правда, вселюдський поступ, справжні інтереси широких народніх мас, боротьба з усім обскурантним, людоненависним — ось що лежить в основі національних поглядів Драгоманова й ось що повинно бути для нас назавжди заповітом великого українського діяча.