17. Економічне районування і його практичне значення.

Економічне районування України на державній організаційній основі розпочалося у 1921 р. за проектом Держплану територія була поділена на два економічні райони:

Південний гірничопромисловий, з розвинутим землеробством і гірничозаводською промисловістю;

Південно-західний (Правобережжя України), в основному сільськогосподарський.

У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію України було поділено на частини на основі об'єднання великої групи адміністративних округів, але цей поділ через нестабільність був короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли стабілізувався адміністративно-територіальний поділ України, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі економічних районів. У 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Воблого, враховуючи особливості економіко-територіального положення і формування господарства у минулому та тогочасну спеціалізацію, було виокремлено п'ять економічних районів (груп областей):

Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська області);

Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька області);

Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська області);

Західний (Львівська, Волинська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька, Закарпатська області).

У 1957 р. з організацією Рад Народного Господарства (РНГ) і переходом від галузевого до територіального розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею територія України була розподілена на 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. Тому в 1962 р. вони знову були зменшені від 14 до 7-ми.

До мережі цих економічно-адміністративних районів (Рад Народного Господарства) увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області).

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області).

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області).

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області,).

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області).

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області).

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Такий поділ праці економічних районів проіснував до 1965 р В кінці 1964 р. Ради Народного Господарства були ліквідовані і з січня 1965 р. рішенням уряду СРСР були створені галузеві міністерства, одночасно реформувалась мережа економічних районів в масштабі території Радянського Союзу. У результаті було утворено 18 великих економічних районів і один середній (мезорайон) - Молдавська PCP. За цією мережею в Україні було виокремлено три макрорайони:

Донецько-Придніпровський (8 областей),

Південно-Західний (13 областей) і Південний (4 області).

Ця мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. У 1990-х роках економіко-географами і економістами України було запропоновано декілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. На основі пропозицій сучасних вчених щодо доцільності економічного районування Кабінет Міністрів України запропонував так мережу економічних районів:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

Подільській (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чернівецька області).

Проте запропонований варіант має і свої недоліки

Цей проект економічного районування ляже в основу майбутнього територіального визначення економічних районів з урахуванням можливостей і адміністративного-територіального поділу держави, що сприятиме вдосконаленню мережі економічних районів України.

Економічне районування дає можливість практично втілювати в життя так проблеми:

поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей України на основі здійснення раціонального розміщення продуктивних сил;

посилення інтеграційних процесів в економічному розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу

зростання ринку власних товарних ресурсів і витіснення товарів іноземних фірм, які можуть вироблятися підприємствами України;

загальне піднесення рівня життя і добробуту населення. При цьому обґрунтовуються основні завдання й показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

18. Особливості районування та сучасна мережа економічної районів.

Особливості районування полягають у тому, що в нинішніх умовах господарювання змінюється структура виробничої діяльності і форми власності основних виробничих фондів, а звідси і всього економічного потенціалу.

При досліджені і науковому підході розробки моделі нового економічного районування необхідно враховувати наявні заміни, які відбулися за останні 15 років: проведення приватизації у всіх сферах соціально-економічного життя, спад виробництва в галузях народного господарства, інформаційні процеси, старіння основних виробничих фондів, зниження рівня життя населення, зниження виробництва сільськогосподарської продукції, відтік за межі держави висококваліфікованих спеціалістів та трудових ресурсів тощо.

У зв'язку з цим необхідний пошук шляхів мінімізації можливих негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку при розробці схем економічного районування та при комплексному плануванні розвитку території. Зокрема, варто враховувати окремі особливості проблем в розвитку регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-індустріальних з екстремальними природними умовами), за надмірною концентрацією населення і господарства в межах великих агломерацій..

Щодо особливостей районування з точки зору формування регіональної економічної політики головними проблемами регіонів є:

слаборозвинуті (відсталі) регіони;

депресивні регіони;

прикордонні регіони (області).

Слаборозвинуті регіони

Традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи знаходяться в стані застою. Для них характерна слаборозвинуті галузева структура, науково-технічний потенціал, соціальна сфера, політичні, етнічні та екологічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50 % від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів. В основному такі регіони розміщені на периферії..

Депресивні регіони

Це просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розраховувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними треба вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загальнодержавні.

Ці райони могли втратити своє економічне значення в результаті різних причин: зменшення попиту на промислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, вичерпання мінерально-сировинних ресурсів, погіршання геологічних умов тощо..

Прикордонні регіони.

Відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Поняття "прикордонний регіон" означає, що територія, яка до нього належить, перебуває під впливом державного кордону.

Проблемність (перспективність) прикордонних регіонів визначається в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає можливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку. Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі - бар'єрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх взаємну адаптацію. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевих органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішувати конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Сучасна мережа економічних регіонів в Україні залишилася після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Як уже суло сказано раніше, сьогодні існують три економічні райони:

Донецько-Придніпровський, до якого входять Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області (9 областей).

Південно-західний: Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області (11 областей).

Південний Автономна республіка Крим, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Після проголошення Україною незалежності нові наукові підходи до економічного районування держави були запропоновані у працях українських вчених: М. Паламарчука, Ф. Заставного, В. Поповкіна, М. Пістуна, О. Шаблія та ін. У начальному посібнику "Соціально-економічна географія України" (1994 р.) за редакцією О. Шаблія виділяють шість соціально-економічних макрорайонів України: Центральний, Західний, Північно-Східний, Східний, Центрально-Східний і Південний (рис. 3.1).

Академіки НАН України Долішній М. і Паламарчук М. підтримали поділ України на шість соціально-економічних макрорайонів з невеликими уточненнями їх внутрішнього складу .