11. Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства

Економічне районування - об'єктивна основа територіальної організації виробництва.

Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:

• спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах і послугах, що відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на соціальний поділ праці з іншими районами;

• комплексність-у широкому розумінні це як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

• керованість - наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складних частин, що дозволяє характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.

Серед низки визначень найбільш удалим є трактування економічного району П. Алампієвим. За його визначенням, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з ним частинами суспільного територіального поділу праці. Є й інші визначення поняття економічного району, але спільними для них є такі ознаки:

• територіальна цілісність,

• спеціалізоване господарство,

• його комплексність,

• тісні внутрішньорайонні і міжрайонні економічні зв'язки,

• особливість економіко-географічного положення.

Узагальнюючи вище наведене, можна в цілому визначити, що економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

12. Наука про економічне районування

Економічне районування є об'єктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. Світовий досвід стверджує, що сучасний розвиток економіки неможливий без економічного районування та без відповідних досліджень його стану і рівня розвитку та потреб населення і всього суспільства як в товарах, так і в соціальних потребах.

При розробці схеми розвитку і розміщення галузей господарювання в комплексі враховують всі сторони розвитку суспільства і відповідної території соціально-економічного району. У витоках науки про економічне територіальне (географічне) районування стояли українські вчені: П. Чубинський (1839-1884 рр.), С. Рудницький (1877-1937рр.), В. Кубійович (1900-1985 рр.). На їх думку, виникнення і розвиток економічних регіонів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що є фактором виробничої спеціалізації і розвитку міжрайонної кооперації.

Сьогодні відомі імена післявоєнних науковців України: М Паламарчук, Ф. Заставний, М. Піскун, М. Долішній, Б. Данилишин, Я. Жупанський, М. Ігнатенко, О. Шаблій та ін. їх головний внесок у науку вивчення територіальної організації продуктивних сил України на комплексній основні розвитку виробництва і використання природно-ресурсного і трудового потенціалів. Всі вони є сподвижниками науки про економічне районування (економічна географія як самостійна наука, яка вивчає територіальну (географічну) організацію господарства в цілому або окремих частин - галузей, секторів, сфер окремих районів, зон, країн, і, загалом, у планетарному масштабі).

Неабиякого розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, зокрема, у працях колишнього СРСР, що було зумовлено розвитком планової господарської системи. Значний внесок у розроблення наукових засад економічного районування зробили радянські вчені економісти-географи і економісти: М. Горянський, М. Колосовський, П Алампієв, Я. Фейгін, Л. Зіман.

Сьогодні, у результаті поглиблених наукових розробок і дискусії, визначились загальноприйняті наукові засади економічного районування. Регіональна економіка стає вагомим інструментом просторового регулювання соціально-економічного розвитку, і особливо в тих сферах, де дія ринкових важелів є обмеженою (соціальна, екологічна, науково-технічна). Тільки через механізми регіональної політики як важливого елемента загальнонаціональної стратегії можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-економічного зростання територій і держави в цілому. Саме така політика може виступати універсальним засобом ефективного використання внутрішньо регіональних ресурсів, чого важко досягнути за допомогою галузевих методів управління1.

У цьому аспекті є чітке визначення М. Паламарчука про завдання регіональних досліджень і наукові підходи до них. Учений вважає, що конкретним завданням регіональних досліджень є "опрацювання наукових основ вирішення важливих проблем соціально-економічного розвитку регіонів". Сюди він включає:

♦ вивчення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів;

♦ формування регіональних і міжрегіональних соціально-територіальних систем (виробничих, рекреаційних, розселення);

♦ комплексний соціальний і економічний розвиток території;

♦ розробку наукових основ районного планування, перетворення району в раціонально організований елемент структури національного суспільно-територіального комплексу;

♦ створення наукових інформаційних систем для загальнодержавних та регіональних потреб, розробку програм та прогнозів соціально-культурного розвитку районів, областей, міст;

♦ вивчення процесів взаємодії суспільства і природи, економічної ситуації в районах, підготовку програм охорони довкілля .

Вище перелічені напрями розв'язання регіональних проблем, безумовно, сприятимуть розширенню спектра регіональних досліджень, зміцненню їх наукових засад, які в свою чергу утверджуватимуть необхідність посилення розвитку регіональної економіки як в регіонах зокрема, так і в цілому в державі.